ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Суспільно-політичний рух у Наддніпрянщині в першій половині і середині XIX ст.

1. Суспільно-політичне становище українських земель у складі Австрійської імперії

Західноукраїнські землі, зокрема Східна Галичина, від кінця XVIII – до початку ХХ ст. постійно були предметом територіальної суперечки між Російською та Австрійською імперіями.

Габсбурзька монархія (від 1804 р. вона офіційно називалась Австрійською імперією, адже до того Габсбурги були носіями титулу володарів Священної Римської імперії) складалася з 10 великих і низки менших народів. Українці серед них займали шосте місце за чисельністю. Оскільки жоден народ в імперії не мав вирішальної чисельної переваги, то ця держава мала яскраво виражений поліетнічний та полікультурний характер. У державній ідеології головною інтегруючою ідеєю поставала вірність Габсбурзькому престолу. Як слушно стверджує Дж. П. Тейлор, у назві імперії «йшлося про імперію австрійської династії, а не про імперію австрійців»; при цьому ця династія мала космополітичний характер. Офіційна австрійська політика базувалась насамперед на середньовічних традиціях, династичних правах та міжнародних угодах, а з модерним правом народів на самовизначення вона тільки в останній третині ХІХ ст. вимушено почала рахуватись. Католицьке віросповідання переважної більшості жителів імперії також поставало вагомим інтегруючим чинником. В офіційній політиці віденського двору не було якоїсь специфічно національної політики, спрямованої на мовно-культурну уніфікацію населення всіх провінцій обширної імперії. Німецька мова мала офіційний статус, що зумовило цілий ряд похідних наслідків, але цілеспрямованої політики онімечення віденський уряд не здійснював. Польське домінування у Галичині, румунське – у Буковині, угорське – в Закарпатті було наслідком насамперед конкретних, об’єктивних та історично зумовлених соціокультурних обставин у цих регіонах, а не результатом цілеспрямованої політики віденського уряду. Логіка офіційної політики Габсбургів завжди була спрямована на збереження контролю над усіма провінціями. Саме це можна окреслити як стратегічну лінію Габсбурзької політики. Задля її досягнення віденський уряд почергово вдавався, насамперед у Галичині, до тактичних союзів як з українською, так і з польською політичними елітами. Звідси офіційна австрійська політика упродовж ХІХ ст. могла тільки у тактичному відношенні бути проукраїнською, пропольською, проугорською; у стратегічному ж відношенні вона не була жодною із них. Тому стверджувати про австрійське національне гноблення на західноукраїнських землях не варто.

Входження західноукраїнських земель до монархії Габсбургів істотно змінило політико-правове становище всіх етнічних та соціальних груп західноукраїнського населення. Хоча Королівство Галичини та Володимирії було територіально найбільшою провінцією Австрійської імперії, однак віденський уряд так і не зумів ефективно інтегрувати її у свою суспільно-політичну та соціально-економічну систему. Стосовно неї серед австрійських чиновників та інтелектуалів (навіть галицького походження) утвердився стереотип як бідної, відсталої провінції, куди висилали невдах за провини на адміністративній або військовій службі. Враження австрійських чиновників від стану галицького суспільства після приєднання краю було однозначно негативним. Тут вони зустріли суцільну анархію та свавілля правлячої польської шляхти при крайньому зубожінні простих жителів.

Зміна польського політичного режиму на австрійський в основі не захитала усталених суспільних відносин, насамперед соціальної залежності і підпорядкованості переважаючого українського населення від польської аристократії, яка не тільки відчувала себе панівною верствою галицького суспільства, а й поступово нарощувала в краї політичну, економічну, культурну й навіть демографічну вагу. На час переходу Галичини з-під польського до австрійського політичного режиму в руках польської шляхти та міщан перебувало велике землеволодіння, міські уряди, система судочинства тощо. Реалізовували офіційну політику віденського двору в рамках Королівства Галичини та Володимирії переважно німецько-австрійські чиновники, які сформували нову, відносно нечисленну, але впливову верству населення – бюрократію. Наявність потужних німецьких політичних та культурних впливів спричинила добровільне онімечення певної, переважно заможної, частини населення західноукраїнських регіонів. Проте це не була цілеспрямована політика тотальної германізації. Привабливість німецької мови серед освічених верств краю випливала не стільки від політики віденського уряду, скільки від популярності і престижу німецької культури та філософської думки. Германізаційні процеси в цей час поширилися серед молодшого покоління єврейського населення краю. Серед української інтелігенції німецькі впливи особливо посилилися після наполеонівських воєн.

Діяльність німецько-австрійської бюрократії викликала певний спротив місцевої польської аристократичної еліти, яка віддавна звикла бути повновладною й практично безконтрольною соціально-політичною силою. Бюрократизація державного управління підважувала станові привілеї польської аристократії, відбирала в неї основні важелі виконавчої влади та підпорядковувала систему управління краєм органам центральної віденської влади. Безпосереднім наслідком цієї адміністративно-управлінської реорганізації стало виникнення місцевого, крайового чи станово-провінційного патріотизму, який, у свою чергу, став основою для широкого польського національно-визвольного руху. В опозиції до унітарної (централістської) політики Відня опинилися насамперед представники польського національного руху.

З часом польська шляхта все-таки здобула певний вплив на віденський уряд та серед місцевої адміністрації. У пореформений період на загальноімперській хвилі антийосифинської реакції шляхетська верства все-таки поступово повертала собі панівні позиції. Фактично Галичина виявилася тією провінцією, де австрійська бюрократія так ніколи і не зуміла ефективно утримувати цілковитий порядок. Найоптимальнішим вирішенням «галицької проблеми» для віденського уряду стало часткове віддання адміністративного управління у провінції польській еліті взамін на її лояльність щодо трону Габсбургів. Представники багатої шляхти посіли ряд керівних посад у галицькій крайовій адміністрації; нижчі адміністративні щаблі займала дрібна шляхта, яка раніше жила при магнатських дворах. Дієвим інструментарієм забезпечення соціально-політичних впливів польської шляхти став Галицький становий сейм, котрий діяв у 1817–1845 рр. Він фактично став школою кадрів для польської адміністрації краю. Використовуючи адміністративні важелі впливу, польська політична еліта вдалася до тактики доносів у віденський уряд на українців про нібито їхню зрадливість щодо Габсбурзького двору, пропаганди серед австрійського політикуму ідеологем про ймовірну загрозу російських впливів на західних українців, їхнє тяжіння до Росії та православ’я тощо. Тим самим польські політики певною мірою домоглися гальмування процесів організації українського шкільництва й відповідного переведення народних шкіл на польську мову викладання.

За твердженням В. Гнатюка, галицькі українці перейшли під владу Габсбурзької монархії «не як нація або бодай як її частина, лише як етнографічна маса, що творить, щоправда, основу кожної нації, але не репрезентує її у великім культурнім поході людства до найвищих духовних звершень». Перебування західноукраїнських земель у складі Габсбурзької монархії зумовило збереження й успішний розвиток уніатської (греко-католицької) церкви, внесло в громадську свідомість і практику, духовну та традиційну культуру українців чимало елементів західноєвропейської культурної традиції тощо. «Неповнота» соціальної структури стала найбільш принциповою ознакою тогочасного українського суспільства в рамках Габсбурзької імперії. На початку XIХ ст. основну масу українського населення становило селянство. Українці перебували у значній меншості в містах краю. Українська шляхта в цей час переважно сполонізувалася, або внаслідок свого обезземелення розчинилась в основній масі селянства і тому не могла претендувати на роль політичної еліти. Малочисельна верства цієї шляхти збереглася лише на українсько-польському етнічному пограниччі – Перемишльщині та Самбірщині. Тому провідною соціальною верствою західних українців стало греко-католицьке духовенство. Таким чином, їх соціальна структура в цей час була фактично зведена, як іронічно говорили поляки, до «хлопів і попів».

Українське населення в Австрійській імперії мало низький освітній рівень. Використовуване як мовно-літературний стандарт «язичіє» (церковнослов’янська основа із домішками діалектизмів, полонізмів тощо) погано надавалося для широкого вжитку як мова «високої культури». Тому така «руська мова» не могла конкурувати з німецькою чи польською. Нею було надруковано мізерну кількість праць, тоді як німецька мова була мовою Просвітництва, класичної філософії, романтизму. Ілюстрацією такого стану є доля Руського інституту, який був закритий у 1809 р. не через тиск австрійської бюрократії чи польської шляхти, а лише на прохання самих студентів-українців. Останні відчували себе культурно неповноцінними порівняно з польськими студентами Львівського університету, які слухали лекції німецькою мовою. Загалом мовно-культурний консерватизм галицько-української інтелігенції першої половини ХІХ ст., незважаючи на певні здобутки в культурному розвитку, був тим чинником, який значною мірою гальмував культурний поступ і зумовив значне відставання українських культуротворчих процесів у Галичині.

У 1805 р. початкові школи переведені під опіку римо-католицького костелу, що істотно обмежувало навчання церковнослов’янською мовою. Після закриття Руського інституту вона перестала бути і мовою вищої освіти. У 1812 р. взагалі було скасовано обов’язкову освіту. Утримання початкових шкіл з рідною мовою викладання передавалося на утримання сільським громадам. Для селян це стало ще однією обтяжливою повинністю, яку вони не бажали виконувати. Крім цього, поміщики залякували селян, що письменних юнаків братимуть до війська. Через ці причини кількість сільських дітей у школах істотно зменшилась.

Польські впливи на українське суспільство не варто розцінювати лише як негативні. Так, від діячів польського руху українці переймали способи пошанування національно-історичної традиції, через них прилучалися до досягнень професійної культури і мистецтва європейських народів, за польськими зразками прагнули розвивати власну художню літературу, науку про рідну «руську» мову; греко-католицьке духовенство брало для своєї церкви приклад служіння національній справі польського костелу тощо.

Протягом першої половини ХІХ ст. українсько-польські суперечності в Галичині перебували у латентному стані, тобто не мали зовнішнього, видимого прояву. Політичний провід українського руху в особі ієрархії греко-католицької церкви тривалий час залишався осторонь від головних політичних процесів у краї. Він пасивно спостерігав за розгортанням конфлікту між австрійською бюрократією та польською аристократією і не втручався у протиборство цих двох провідних політичних сил щодо питання про визначення політичного статусу краю та здійснення національно-культурної політики в його межах. Якщо інтересам тодішніх польських політиків у Галичині відповідало прагнення якнайбільшої автономізації краю щодо центрального віденського уряду, то українські політики (в особі греко-католицьких ієрархів) ніколи не сприймали й не підтримували концепції крайового автономізму, оскільки остання за тогочасних соціокультурних реалій автоматично означала збільшення ваги й узаконення стану польського домінування. Ця обставина стала передумовою майбутньої відкритої польсько-української конфронтації. Галицько-українські провідники не одразу усвідомили, що завдяки австрійсько-польському протистоянню та обмеженню віденським урядом свавілля польської шляхти існує шанс на здобуття українським рухом політичного впливу й перетворення у чинник регіональної та загальноімперської політики.

В умовах Габсбурзької монархії практично єдиним впливовим інституційним репрезентантом українського населення залишалася греко-католицька церква. Вона користувалася значною підтримкою і покровительством віденського уряду. Відкривши українській молоді доступ до освіти, у тому числі рідною мовою, юридично зрівнявши греко-католиків з іншими конфесіями та забезпечивши мінімальний добробут духовенства, цісарський уряд домігся органічної інтеграції цієї церкви у державно-політичну систему імперії й перетворення її в один з інструментів державного управління в Східній Галичині та Закарпатті. Завдяки офіційній підтримці центральної влади греко-католицька церква зуміла істотно підвищити свій організаційний статус у вигляді відновленої у 1808 р. Галицької митрополії, яка складалася з двох єпархій – Львівської та Перемишльської і нараховувала у середині століття 1985 парафій та майже 2170 тис. вірних. Глибока інтеграція греко-католицької церкви в австрійську державну структуру зумовила соціальний та світоглядний консерватизм, лоялізм і вірнопідданство й значну залежність церковної ієрархії від урядової політики. Незважаючи на офіційно проголошену австрійськими правителями рівність всіх обрядів, греко-католицька церква практично й надалі залишалася в дискримінованому становищі порівняно з римо-католицьким костелом. Тому боротьба за фактичне зрівняння у правах греко-католицького духовенства із латинським була невід’ємною складовою програмних засад національного руху. Провідна роль церкви в українському національному русі, що була зумовлена сукупністю багатьох об’єктивних історичних, соціальних і політичних факторів, поставила його в залежність від урядової підтримки.

Габсбурзькі нововведення не були виявом якихось специфічно проукраїнських симпатій, а випливали з модерної концепції державного управління, згідно з якою опорою трону був розгалужений бюрократичний апарат. Духовенство за цією концепцією розглядалося віденською владою як специфічна категорія державних чиновників, які, крім задоволення духовних потреб віруючих, повинні були виконувати й інші соціальні функції. Фактично сільський священик разом із звичною для себе функцією духовного наставника парафіян виконував і деякі функції учителя та урядника. Одним із важливих обов’язків духовенства було оголошення і роз’яснення народові законів, указів і розпоряджень світських властей. Роль посередника між віденським урядом та українським населенням зміцнювала авторитет церкви, яка в свідомості парафіян стала не лише представником державної влади, а й водночас репрезентантом цього населенням перед центральною владою. Таке становище давало греко-католицьким священикам широкі можливості для здійснення культурно-освітньої роботи, поширення національної свідомості й громадсько-політичної активності своїх парафіян. Тому духовенство зуміло забезпечити собі винятковий вплив на селянство. Такі додаткові функції не були внутрішньо притаманні церкві як духовно-релігійній інституції, але диктувалися соціальною необхідністю, насамперед відсутністю в тогочасному українському суспільстві Галичини та Закарпаття інших елітарних верств.

На початку XIX ст. в середовищі західноукраїнської інтелігенції сформувався своєрідний австро-габсбурзький лоялізм як вияв вдячності за покращення матеріального й соціального становища провідних верств українського суспільства. Він також був зумовлений прагненням відчути певну захищеність перед традиційним нехтуванням українськими інтересами з боку польської політичної еліти.

До 1848 р. єдиною світською інституцією у Галичині був Ставропігійський інститут у Львові, створений у 1788 р. шляхом реорганізації Львівського Ставропігійського братства. Члени цієї установи в офіційних документах австрійського уряду титулувалися «настоятелями греко-католицької нації», що, зокрема, свідчило про визнання ним українців як окремого народу. Ставропігійський інститут, будучи носієм багатовікових традицій Львівського братства, мав значну частку консервативних проявів: політичних, мовних, релігійних, культурних тощо. Це узагальнювалось у понятті «руськість» чи, точніше, «староруськість». В середовищі Ставропігійського інституту сформувалося чимало провідних українських діячів, проте його замкнений характер, консервативність світогляду його членів суттєво обмежували активність у суспільно-громадському житті краю. Культивована членами Ставропігії ідентичність «історичної руськості», що опиралася на наукові дослідження істориків цієї установи про період Київської й Галицько-Волинської Русі, стала власне консолідуючим чинником галицьких українців, й протиставляла їх польській ідентичності. Проте члени інституту, як і більшість тогочасної західноукраїнської інтелігенції, не спромоглися дати чітку та однозначну відповідь на питання про власну національну ідентичність.

Для західноукраїнської інтелігенції ХІХ ст. ключовою була проблема національної самоідентифікації. Їй належало усвідомити, що є їхньою батьківщиною, адже неграмотні селяни, які все життя проживали в одній місцевості, не могли знати, якою є мова і культура населення Наддніпрянщини. Польські діячі переконували себе і українців у Галичині, що «руська» мова є лише діалектом польської. Загалом українське населення добре розуміло польську мову, і вона не була для нього такою чужою, як німецька. Селяни чули її від поміщиків, урядовців і навіть греко-католицьких священиків. Однак їх спиняв від польської асиміляції східний церковний обряд. Але і приналежність до греко-католицької конфесії не могла дати однозначної відповіді на питання про національну ідентичність. Історичний розвиток греко-католицької церкви був позначений боротьбою двох течій: одна намагалася широко запровадити елементи латинського обряду (зокрема, запровадити целібат для священиків), інша всіляко відстоювала східний обряд і намагалась очистити його від римо-католицьких впливів. Ця боротьба у ХІХ ст. проходила зі змінним успіхом, але щоразу представники другої течії апелювали до православної традиції, що збереглася недоторканою у православ’ї. Будучи перешкодою полонізації, греко-католицьке віросповідання містило передумови майбутньої національно-політичної орієнтації на Схід.

Незначну групу інтелігенції становили особи молодшого віку й нижчого соціального статусу, які вважали підавстрійських русинів частиною українського («малоросійського») народу, більшість якого проживала в Російській імперії. Декілька осіб вважали русинів частиною «общеруської нації», що проживала від Карпат до Камчатки. Станом на першу половину ХІХ ст. найбільш нагальною для тогочасної української інтелігенції була потреба виокремити свою народність стосовно польської ідентичності і концептуально заперечити постулат польської еліти про те, що русини Східної Галичини є етнографічно-конфесійним різновидом польської політичної нації. Однак дальше від заперечення «польськості» галицьких русинів, національно-політичні погляди місцевої української інтелігенції тоді здебільшого не поглиблювались. На цьому етапі була відсутня єдина завершена формула розуміння власної національної ідентичності, а розуміння «руськості» було тоді ще доволі невизначеним. Тогочасна «руська» ідентичність об’єднувала спектр дуже розмитих уявлень від панруської єдності на всьому просторі історичних кордонів Давньоруської держави й аж до етнічної окремішності підавстрійських русинів в Австрійській імперії.

Таким чином, в основу офіційної політики Відня стосовно західноукраїнських земель було покладено принцип збереження територіальної цілісності Габсбурзької монархії та тіснішої інтеграції західноукраїнських земель у суспільно-політичну та адміністративно-юридичну систему імперії. Для досягнення цієї мети цісарський уряд вдало використовував існуючі тут національно-культурні, соціальні та релігійні суперечності серед населення.

2. Стан господарства і характер економічних відносин

Початок XIX ст. характеризується тривалим застоєм її промислового розвитку. Упродовж століття промисловість краю продовжувала залишатися на ремісничо-мануфактурному рівні. У 1841 р. тут функціонувало 200 підприємств мануфактурного типу, частка яких у промисловості усієї імперії становила лише 3,9 %. За своїм виробничо-технічним потенціалом вони були менш потужні, ніж аналогічні підприємства інших провінцій держави, мали нижчий рівень механізації й організації праці.

У містах Східної Галичини у 1841 р. діяли лише близько 50 промислових підприємств, з яких 34 були у Львові. Більшість мануфактур розташовувались у селах і були власністю поміщиків або державної казни. Розвиток фабричної промисловості стримувала панщина.

На недостатньому рівні розвитку перебувало також ремесло. У 1841 р. в краї працювало 29,4 тис. ремісників, що в розрахунку на 100 осіб населення було в 3 і навіть у 5 разів менше, ніж у промислово розвинутих західних провінціях імперії. Розвиток місцевої промисловості гальмувався ввозом дешевших та більш якісних товарів із цих провінцій.

Основою економіки Східної Галичини залишалось сільське господарство, серед галузей якого переважало землеробство. Площа земельних угідь становила близько 4,7 млн га, в тому числі 1,4 млн. га займали ліси. З них майже 2,6 млн. га землі належало поміщикам, церкві та державній казні (так звані домінікальні землі). У користуванні селян перебувало 2,1 млн. га землі (ці землі офіційно іменувалися рустикальними). Відносно невелику частку становили так звані вільні землі (міських громад, вільних селян, церковних парафій та ін.).

На 1819 p., у Східній Галичині було 5429 поміщицьких і 359 180 селянських господарств. На одне великопомісне господарство в середньому припадало 439,5 га землі, на селянське – близько 6 га. У середині століття ці показники змінилися так: розмір поміщицького землеволодіння зріс до 590 га, а селянського – зменшився до 4 га.

У сільськогосподарському виробництві пануючим чинником залишалися панщизняна повинність. Лише незначна частина поміщицьких господарств зуміла адаптуватися до нових, ринкових відносин. Тому сільськогосподарське виробництво Східної Галичини не могло витримати конкуренцію на міжнародному ринку з європейським капіталістичним виробництвом. Це спричинило у сільському господарстві краю тенденцію до занепаду, яка у середині 1840-х років переросла у кризу. Кризову ситуацію поміщики вирішували шляхом розширення своїх угідь за рахунок селянських земель і збільшення обсягу повинностей селян. Збільшення панщини, зокрема застосування урочної системи, вело до того, що в багатьох маєтках селян примушували замість зафіксованих в інвентарних приписах 2–3 днів відробляти 6 днів на тиждень.

Окрім панщини, данини натурою та чиншів, існував ще цілий ряд додаткових повинностей (літні допоміжні дні, прядіння панського волокна, нічна сторожа, гужова повинність, толоки тощо). Дуже обтяжливим для селян було так зване «право млина» (монопольне право поміщиків на мелення зерна) та «право пропінації» (примусовий продаж горілки селянам). Остання повинність, крім суто фінансового визиску, була принизливою для селян й спричиняла в їхньому середовищі моральне зубожіння. Селяни виконували також різні повинності щодо держави: сплачення податків, шарварки (будівництво і ремонт шляхів, мостів, гребель), постачання підвід війську та несення військової служби, яка у 1845 р. тривала аж 14 років. Панщизняна система супроводжувалась насильством над селянами. Поміщик мав право позбавити селянина землі, житла, ув’язнити його, закувати в кайдани. Декретом надвірної канцелярії у Відні від 16 лютого 1793 р. було відновлено право поміщиків бити селян.

Економічна відсталість краю визначала соціальну структуру його населення. В останній чверті XVIII ст. 3,6 % населення Східної Галичини становила міська буржуазія, яка тут була малочисленною й економічно слабкою. У 1846 р., у краї за кількості 3,5 тис. сіл було всього 56 міст і 138 містечок; у Буковині на 276 сіл – 3 міста і 4 містечка; у Закарпатті на 1294 села – 9 міст і 18 містечок. Більшість з них мала суто аграрний характер. З галицьких міст лише Львів був порівняно великим адміністративним, промисловим й торговельним центром, до якого економічно тяжіли всі округи Східної Галичини. Протягом 1786–1849 р р. населення Львова зросло з 25 тис. до 70 тис. осіб.

У промисловості була зайнята маленька частка населення Східної Галичини. На поміщицьких мануфактурах на правах вільного найму працювала незначна кількість кваліфікованих робітників, а основну робочу силу становили залежні селяни. Лише на деяких мануфактурах, насамперед у містах, переважали вільнонаймані робітники. Більшість мануфактурних робітників, особливо в сільській місцевості, не відривалась від сільського господарства і виконувала ще й численні повинності щодо поміщиків.

Таким чином, три західноукраїнські регіони були найбільш економічно відсталими й соціально занедбаними провінціями Габзбурзької монархії та відігравали в ній роль сировинних придатків і ринків збуту промислових товарів. Упродовж першої половини ХІХ ст. тут домінувала панщизняна система господарювання. Водночас спостерігалася тенденція до товаризації сільськогосподарського виробництва, що, відповідно, зумовлювало посилення повинностей селян і погіршення їхнього соціально-економічного становища. Ще однією прикметною рисою став дуже низький рівень розвитку промислового виробництва у цих регіонах.

3. Селянський рух на західноукраїнських землях

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були полем соціальних конфліктів, які досягли найбільшого розмаху і напруження в середині 1840-х років. Так, міщани Миколаєва, Збаража, Заліщиків та інших міст вели тривалі судові процеси з поміщиками стосовно виконання повинностей. Найактивнішу участь у протестах проти повинностей брали селяни. Найбільш поширеними формами протесту було подання колективних скарг до адміністративних органів і відповідні довголітні судові процеси селянських громад з поміщиками. Здебільшого ці процеси закінчувалися на користь поміщиків, але в ході їх селяни набували певного правового досвіду та навичок громадського життя. В ході цих процесів формувалися лідери (громадські уповноважені), які самовіддано захищали інтереси селянства.

Типовою формою соціального протесту залишалися втечі селян, що особливо почастішали в 1830–1840-х рр. В офіційній пресі щороку публікувалися сотні оголошень про розшук втікачів, кількість яких постійно зростала. Серед утікачів переважали категорії малоземельних і безземельних бідняків, наймити, ремісники. У межах Східної Галичини втікачі осідали в Галицькому Поділлі, а поза межами – на Правобережжі, Північній Буковині, Закарпатті, а також в Молдавії, Бессарабії.

Поширеними явищами були потрави панських полів, рубка поміщицьких лісів, розправи над сільською старшиною. Часто селяни підпалювали поміщицькі садиби, ґуральні та інші підприємства. Були акти непокори селян стосовно урядової адміністрації: вони відмовлялися сплачувати державні податки, ухилялися від рекрутчини тощо.

На Прикарпатті, в гірських районах Коломийського, Станіславського і Стрийського округів, вищеперераховані форми протесту доповнювалися традиційною для гірської місцевості формою боротьби – опришківством. Цей рух мав багато спільних рис із діяльністю на Поділлі У. Кармелюка. Малочисельні загони, що складалися переважно з найбідніших селян, нападали на панські двори та державні маєтки, відбирали майно, руйнували поміщицькі садиби, розправлялися з чиновниками. Опришки нападали також на багатих селян, корчмарів. Найбільшого розмаху опришківський рух набув у 1810–825 рр. Відомими провідниками опришків були Юра Оженюк, Дмитро Якимчук (Косівський), Дмитро Марусяк, Михайло Бойчук (Климюк), Григорій Мозорук, Петро Мельничук (Чоботар).

Великого розголосу набула діяльність загону Мирона Штолюка, який діяв у районі Кута та Вижниці. Протягом десяти років він був невловимим для властей. Лише в 1830 р. загін був знищений, а М. Штолюк разом з сімома опришками страчений. Крім галицького Прикарпаття, дії опришків поширювалися на територію Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними австрійська адміністрація запровадила польові суди, використовувала військові підрозділи, загони так званих гірських стрільців, військову прикордонну варту, охорону солеварень, тютюнових складів, окружних кас тощо. Завдяки всім цим заходам у 1830-х рр. опришківський рух поступово занепадав, хоча окремі його виступи тривали аж до 1848 р.

Типовою формою протесту був повсякденний опір селян при виконанні повинностей і відмова виконувати розпорядження управителів маєтків. В окремих випадках прихований опір селян переростав у відкриті виступи громад. Тоді адміністрація придушувала бунти військовою силою. Найбільшого піднесення селянський рух досягнув під час селянського повстання 1846 р. в Західній Галичині. Неврожай 1845 р. і пов’язаний з ним голод, спроби повстанців-шляхтичів підняти селян на боротьбу проти Австрійської монархії, поширення чуток про дискусію відносно скасування панщини у становому сеймі – все це стало передумовами наймасштабнішого селянського повстання в краї. Спалахнуло воно після невдачі спрямованого проти австрійського панування польського національно-визвольного повстання в лютому 1846 р., метою якого було відновлення Речі Посполитої і здійснення буржуазних реформ. Українські селяни Східної Галичини, як і польські в Західній Галичині, не підтримали шляхетських повстанців, а поразку останніх вони використали як привід до виступу проти поміщиків. Навесні 1846 р. почалася масова відмова виконувати панщину. Рух охопив понад 150 громад Східної Галичини. Щоб придушити ці виступи, уряд направив військові загони більш як у 100 сіл. Поміщицькі маєтки було взято під охорону. У гарячу пору жнив поміщики деяких місцевостей Східної Галичини, особливо Галицького Поділля, через відмову селян відробляти панщину почали застосовувати у своїх господарствах вільнонайману робочу силу. Однак селяни часто не бажали працювати на панських ланах навіть за плату. До літа 1846 р. австрійському уряду вдалося в основному придушити активні виступи. Але галицьке селянство не корилось властям і продовжувало боротьбу.

Селянське повстання 1846 р. в Галичині було найбільшим народним виступом в Австрійській монархії напередодні революції 1848–1849 рр. Через загрозливий розмах селянських виступів австрійський уряд пішов на певні поступки галицькому селянству: скасував так звані літні допоміжні дні, гужову повинність, дещо розширив права селян щодо використання своїх земельних наділів, вжив заходів до врегулювання та деякого зменшення панщини тощо. Проте ці часткові поступки не могли задовольнити селян, які прагнули повного скасування панщини. І тому заворушення та локальні виступи не вщухали.

Отже, антипоміщицька боротьба відігравала вагому роль у соціально-економічному розвитку західноукраїнських земель першої половини XIX ст. Вона відзначалася різноманітністю форм прояву, а її головною ціллю завжди поставала вимога зменшення чи ліквідації соціальних повинностей.

Таким чином, у складі поліетнічної та полікультурної імперії Габсбургів три західноукраїнські регіони (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) навіть не становили адміністративно-політичної цілісності, а були розчленовані різними (в тому числі цілком штучними) політико-територіальними утвореннями. Створення тут австрійською владою адміністративної одиниці, що апелювала до традиції Галицько-Волинської державності (Королівство Галичини та Володимирії), аж ніяк не змінювало бездержавного статусу західноукраїнських земель. Вагомою характеристикою згаданих трьох регіонів була етнокультурна й релігійно-конфесійна строкатість населення. Співпадіння соціальних і національно-конфесійних відмінностей ставало передумовою та джерелом численних конфліктів.