ЕКОНОМІЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 1860–1890-Х РР.

1. Економічний та соціальний розвиток східноукраїнських земель у 1860–1890-х рр.

1. Соціально-економічне становище селянства  у пореформений період

Протягом усього пореформеного періоду сільське господарство українських губерній все інтенсивніше втягувалось у товарно-грошові відносини і поступово набувало підприємницького, капіталістичного характеру. Існуючі пережитки кріпосництва (поміщицькі латифундії, відробітки, викупні платежі, становість тощо) вже не могли зупинити просування капіталістичних відносин в усіх галузях сільського господарства. Зміни виникали як у формах земельної власності, знаряддях виробництва, так і у взаємовідносинах різних соціальних груп у процесі виробництва та у формах розподілу продуктів праці. Ці процеси тривали протягом усього пореформеного періоду й характеризувалися поступовим витісненням поміщицького спадкового землеволодіння безстановим, набутим за гроші землеволодінням.

Значна частина поміщиків не намагалися пристосувати свої господарства до ринкових умов. Такі поміщики, як правило, здавали свої земельні володіння в оренду іншим землевласникам, промисловим товариствам, купцям чи селянам. Орендарі поміщицьких маєтків або вели власне господарство, або здавали землю в суборенду на умовах половинщини чи за відробітки. В окремих випадках оренда поміщицьких маєтків набувала лихварського характеру. Найбільшого поширення такий вид оренди набув на Правобережжі та Чернігівщині, де селяни могли отримати землю в оренду з четвертих рук, переплачуючи за неї лихварям у 2–3 рази. Поміщицькі землі все частіше ставили заставою за банківські позики, і наприкінці XIX ст. більше 75 % всієї площі приватних земель з українських губерній (насамперед поміщицьких) перебували у заставі. Отже, в процесі поширення ринкових відносин земля все більше перетворювалась у товар.

Втративши внаслідок реформ можливості позаекономічного примусу й не маючи належного досвіду та необхідних капіталів для ведення ринкового господарства, поміщики вдавалися до так званої відробіткової системи. Остання стала поширеною формою переходу поміщицьких господарств від панщизняно-кріпосницького до ринкового способу господарювання. Відробіткова система поєднувала в собі риси як кріпосницького, так і ринкового господарювання. Зміст відробітків полягав у тому, що селяни обробляють поміщицькі землі за грошову чи натуральну плату своїм реманентом за землю, відрізки, випас, за зимову позику тощо. Одним із поширених різновидів відробітків була так звана половинщина. Відробіткова система заганяла селян фактично у кабальну залежність від поміщиків. Поміщик фактично виступав у цій схемі не як підприємець-капіталіст, а радше як лихвар, що користувався скрутним становищем селянина й здешевлено купляв його працю. Перехід від кріпосницької до відробіткової системи відбувався в усіх українських регіонах. Одразу після проведення реформи поміщики, використовуючи гостру нестачу землі у селян, намагались залучити їх до обробітку своїх земель на умовах різних видів відробітків. При цьому вони скористались неможливістю з боку селян сплатити додаткові платежі як обов’язкової умови переходу на викуп, а також нестачею продуктів харчування, гострою потребою селян у вигонах, випасах, водопоях тощо. Відробіткова система впроваджувалась через укладання орендних угод. Таким чином, на перших етапах після проведення реформи значного поширення набула відробіткова оренда. Відробітки гальмували розвиток продуктивності праці у землеробстві й були дуже обтяжливими для селян. Як пережиток кріпосницької системи відробітки перешкоджали впровадженню сільськогосподарських машин та інших агротехнічних новацій. Орендована селянами на умовах половинщини, за частку врожаю чи відробіток земля, зазвичай, оброблялося погано, засівалася недоброякісним насінням, заростала бур’янами. У селян, зрозуміло, не було коштів на придбання якісного насіння, добрив і новітніх сільськогосподарських знарядь праці. Тому врожай на цих ділянках був істотно нижчий, ніж у поміщицьких господарствах.

Усвідомлюючи недоліки відробіткової системи, багато поміщиків намагалися адаптувати своє господарство до системи вільного найму селянської праці. Цьому процесу сприяло впровадження в сільськогосподарське виробництво новітньої техніки, яка потребувала постійних робітників. За цих обставин відбувалася поступова еволюція відробіткового господарства до вільнонайманого.

Отримавши великі суми викупних платежів як винагороду за втрачене право на особу кріпосного селянина, частина поміщиків вклала ці кошти у перебудову своїх господарств на ринкових засадах. У процесі цієї перебудови поміщики фактично починали перетворюватися в підприємців-землевласників. Стрімко розвиваючись у 1860–1870-х рр., система вільного найму на початку 1880-х рр. у деяких українських регіонах вже стала переважаючою.

Отже, вже наприкінці XIX ст. у переважній більшості українських губерній переважали ринкові виробничі відносини. Проте залишки кріпосництва, зокрема відробіткова система, стала серйозною перешкодою для вдосконалення продуктивності сільського господарства, ставила селян у кабальну залежність від поміщиків і спричиняла їхнє матеріальне розорення та злидні.

2. Вплив аграрного реформування на розвиток сільського господарства

Важливу роль у продуктивності селянського господарства відігравали особисті якості господаря, його ставлення до праці. Селяни далеко не завжди раціонально використовували свої наділи. У багатьох малоземельних селянських господарствах не лише не впроваджувалась сучасніша та більш ефективна багатопільна сівозміна, а навіть зменшувалася трипільна система обробітку землі, що призводило до швидкого виснаження ґрунту та зниження врожайності. Так, у 1883–1900 рр. середня врожайність у селянських господарствах становила 82–92 % від аналогічного збору на поміщицьких полях. У деяких селах Полтавської губернії середня врожайність хліба у поміщиків була на 50–100 % вищою, ніж у селян. За умов малоземелля витрати на придбання більш удосконаленого реманенту не окупляли себе. Впровадженню нової техніки перешкоджала також вузькосмужність селянських наділів: на вузьких смугах важко було розвернутися навіть плугом, не кажучи про кінні сівалки. Тяглова худоба селян часто була непридатною для запряжки у плуг. Про внесення підживлюючих добрив чи належну сівозміну рослин у селянських господарствах взагалі не йшлося. Інтенсивне використання землі призвело до того, що вона давала прийнятний врожай лише за найбільш сприятливих погодно-кліматичних умов. Селянські господарства із земельними наділами розміром в 1–3 десятини були здебільшого збитковими, а з розміром у 3–6 десятин мали незначний прибуток. Стабільний прибуток могло забезпечити лише господарство розміром щонайменше 10 десятин землі. Через неможливість земельних наділів забезпечити належний життєвий рівень селян особливої ваги стали набувати відхожі промисли, сезонне заробітчанство, торгівля та підприємницька діяльність.

Істотно гальмувала розвиток селянських господарств нестача тяглової худоби, поголів’я якої зростало повільніше, ніж приріст населення. Через малу кількість домашньої худоби недостатньо угноювалась земля. Це, а також неякісний посівний матеріал, нестача, або повна відсутність сільськогосподарського реманенту значно знижували ефективність і рентабельність селянських господарств. Українське селянство відзначалося індиферентністю до будь-яких нововведень у галузі агротехніки. Так, українські селяни, проживаючи разом з німцями-колоністами чи працюючи у них найманими робітниками, не переймали в них осучаснених, раціональніших та ефективніших методів ведення сільського господарства.

Істотною перешкодою ефективного господарювання селян було й те, що надільна земля, отримана ними у користування внаслідок реформи, перетворювалась у немобільну – її заборонялося продавати, заставляти або дарувати. Хоча стан невідчужуваності селянської землі ще не був офіційно закріплений законодавчими актами, й за допомогою дострокового викупу частина надільної землі могла бути перетворена на товар. Однак загалом надільна селянська земля ще не мала товарного характеру.

Аграрна реформа спричинила деякі зміни в матеріально-технічній основі сільського господарства, насамперед у знаряддях праці та сільськогосподарській техніці, що вдосконалювалася протягом усього пореформеного періоду. Впровадження нової техніки відбувалося насамперед шляхом її імпорту в країну із західноєвропейських країн, а також прогресу власного сільськогосподарського машинобудування.

Майже в усіх поміщицьких маєтках Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній були кінні, а в окремих великих господарствах навіть парові молотарки. З розвитком цукрової промисловості на Правобережжі почали використовувати на цукрових плантаціях сівалки, кінні граблі, багатолемішні плуги та інші новітні знаряддя. Цей реманент купувався власниками господарств в Одесі, на заводі сільськогосподарського машинобудування поміщиків Маньковських, у с. Боровці Подільської губернії та на підприємствах князя Сангушка в м. Славута Волинської губернії. В цей час вперше біля Одеси здійснено випробування парового плуга, який приводився в рух двома локомобілями. Однак через значну вартість такої техніки та її енергозатратність вона не набула значного застосування навіть у великих поміщицьких господарствах. Лише окремі поміщики вдавалися до парової оранки в 1870–1880-х рр. У наступний період оснащення сільського господарства країни новітньою технікою неухильно зростало. Упродовж 1870–1890-х рр. імпорт сільськогосподарської техніки зріс майже в 16 разів, а власне виробництво її на Півдні збільшилося в 12 разів. Наприкінці 1870-х рр. в українських губерніях працювали майже 700 парових двигунів, кілька тисяч молотарок, жниварок, віялок та інших механічних знарядь.

У пореформений період все ширше впроваджувалися новітні агротехнічні заходи. Зокрема, поширення набули сівозміни з посівами кормових культур, природні та штучні добрива, відбувався перехід від трипільної до багатопільної системи землеробства. Проте ці заходи здебільшого застосовувалися у великих господарствах Півдня й Правобережжя й не набули масового характеру. Багатопільна система, зокрема, в країні застосовувалася лише на 10 % посівних площ. У більшості господарств домінувала трипільна сівозміна й обробіток землі провадився примітивними знаряддями праці.

Таким чином, у пореформений період спостерігалась виразна тенденція до товаризації сільськогосподарського виробництва, яка у багатьох випадках супроводжувалась впровадженням технологічних новацій у веденні сільського господарства.

3. Особливості й перебіг промислового перевороту

Після скасування кріпосного права та проведення інших реформ розвиток капіталістичних відносин у промисловості відбувався прискореними темпами, навіть попри численні кріпосницькі пережитки. Найшвидше в цей час розвивалася фабрично-заводська форма виробництва. Вагомим чинником промислового перевороту було вдосконалення транспортних комунікацій, насамперед поява принципово нового – залізничного транспорту. Залізниці сприяли втягненню в торговий оборот сільськогосподарських районів країни. Однак у будівництві залізниць уряд у багатьох випадках керувався насамперед військово-стратегічними, а не економічними міркуваннями, що позначалося на не зовсім сприятливій, з економічного погляду, конфігурації залізничної сітки.

Поява залізничного транспорту сприяла прискореному розвитку насамперед кам’яновугільної, залізорудної, металургійної галузей промисловості. Відбувався і зворотній вплив: інтенсивне будівництво та експлуатація залізниць, відповідно, вимагали значних обсягів металу і вугілля.

Розвиток промисловості в українських губерніях Російської імперії у 1890-х рр. (Історія Української РСР у 8 томах. – К.: Наукова думка. – Т.3: Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (ХІХ ст.). – 608 с.)

Значення залізниць полягає не лише в тому, що вони з’єднували між собою віддалені господарські райони країни і поглиблювали інтеграцію загальноімперського ринку, а й у тому, що сприяли більш швидкому розвитку фабрично-заводської промисловості, спричинили появу нових фабрик і заводів, шахт і рудників. Перша залізниця була побудована у 1865 р. на ділянці Одеса – Балта. В 1869 р. вона була продовжена до Кременчука, а в наступному році – до Києва, сягнувши загальної довжини 612 верст. Таким чином, у 1871 рр. вже функціонувало залізничне сполучення між Києвом та Одесою. Майже одночасно була побудована Курсько-Київська залізниця довжиною 443 версти, яку здали в експлуатацію в 1870 р. У 1869 р. завершено будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізниці, що мала 765 верст і з’єднала між собою сільськогосподарські губернії та Донбас. У 1873 р. введена у дію залізниця між Києвом та Брестом, яка будувалася майже 5 років. Наприкінці XIX ст. залізниці українських губерній становили 1/5 всієї довжини залізничної мережі Російської імперії. У 1870–1874 рр. тут залізницями щорічно перевозилося майже 1,9 млн. тонн вантажів, а в 1895–1899 рр. – понад 22 млн. тонн. У цей же час перевезення пасажирів зросло з 2,3 млн. до 13,3 млн. осіб. Найбільша динаміка зростання перевезень спостерігалася стосовно кам’яного вугілля. Коли у 1878-1882 рр. на вугілля припадало 13,1 % вантажів, то в 1899-1901 рр. – вже 28,9 %, у той час як частка сільськогосподарських перевезень зменшилася з 36,6 до 13,3 %. Розвиток залізничного транспорту став вагомим поштовхом подальшого економічного розвитку всієї країни. Розгалужена мережа залізниць створювала умови для залучення в товарні відносини віддалених місцевостей, з’єднувала землеробські райони з морськими портами, сприяла зростанню товарообігу та внутрішнього ринку.

Важливу роль для подальшого економічного розвитку відігравало зростання морського торгового флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами Російської імперії. Для прискореного відновлення торгового флоту на Чорному морі після Кримської війни уряд надав суттєві пільги приватному капіталу. В 1856 р. за участю держави було створене Російське товариство пароплавства і торгівлі, якому уряд дозволив протягом 5 років купляти судна за кордоном без мита. Це дало можливість суттєво збільшити тоннаж морського торгового флоту. Проте основна маса вантажів у зовнішній торгівлі перевозилася іноземними суднами. Навіть наприкінці XIX ст. російські судна перевозили лише 8 % морських вантажів. Лише для перевезень між портами всередині імперії не дозволялося використовувати іноземні судна.

У промисловості українських земель провідне місце належало вугледобувній галузі. Важливими чинниками зростання кам’яновугільної промисловості в Донецькому басейні стали швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, посилене залізничне будівництво, а також вирубка лісів, що спричинило великий попит на мінеральне паливо й, відповідно, підвищення цін на кам’яне вугілля.

Вже в кінці 1860-х – на початку 1870-х рр. у Донбасі почалася «підприємницька гарячка». Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля державні шахти, виникали нові кам’яновугільні підприємства та акціонерні товариства з участю іноземних капіталів. Протягом 1860–1870 рр. показники видобутку вугілля зросли у Донбасі з 96 тис. тонн до 240 тисяч. Через 10 років тут налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 1,3 млн. тонн вугілля, що становило 43,1 % усього видобутку вугілля в Російській імперії. Наприкінці ХІХ ст. в регіоні діяли 20 великих акціонерних кам’яновугільних компаній, переважно з іноземним капіталом.

Наприкінці 1890-х рр. іноземні інвестиції у вугільну промисловість Донбасу досягли величезної в той час суми – 95,3 млн. рублів. Серед іноземних інвесторів провідне місце належало підприємцям Франції і Бельгії. Французькі промисловці виявляли значний інтерес також до машинобудівної та металообробної промисловості. Німецькі капітали переважно вкладалися в машинобудування, металообробну та інші галузі промисловості.

У вугільній промисловості впроваджувалися нові технології, насамперед парові машини. Так, у 1900 р. на 92 % найбільших шахт Донбасу воду відкачували за допомогою парових машин. Проте механізація впроваджувалася досить повільно. Вентиляційні пристрої було встановлено лише на 40 % найбільших шахт, а на 23 % великих шахт навіть на початку XX ст. підйом вугілля і робітників провадився із застосуванням кінних коловоротів. Рівень технічної оснащеності шахт Донбасу залишався низьким. Як і раніше, головні виробничі процеси – видобуток вугілля і транспортування його – та інші підземні роботи здійснювалися переважно за допомогою ручної праці шахтарів.

Інтенсивний розвиток промисловості в пореформену епоху, використання машин у сільському господарстві, збільшення внутрішнього ринку, зростання міст зумовлювали зростання з кожним роком попиту на метал та вироби з нього. На початку 1870-х років у південноукраїнських губерніях розпочалося будівництво металургійних заводів. Англійський промисловець Джон Юз започаткував спорудження великого металургійного заводу в Донбасі. Для його будівництва заводу була створена акціонерна компанія «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного, сталевого і рейкового виробництва». Уряд безплатно надав їй державні землі з вугільними покладами й гарантію виплати протягом 12 років премії сумою 50 коп. на кожний пуд рейок. Крім державного замовлення на рейки за завищеною ціною, Дж. Юз отримав позику на суму 500 тис. рублів, а також концесію на будівництво залізниці довжиною 85 км. Однак випадок із металургійним підприємством Дж. Юза був радше винятком, а не закономірною тенденцією галузі. Загалом велика металургійна промисловість спочатку розвивалася повільними темпами. Після побудови першого великого металургійного комбінату Новоросійським акціонерним товариством спорудження інших металургійних підприємств розпочалося лише через 15 років. Ключову роль у розвитку металургійної галузі мала розробка багатих родовищ залізних руд у Криворізькому басейні, сполучення його залізницею із Донецьким кам’яновугільним басейном, а також підвищення ввізного мита на імпортний чавун, залізо та кам’яне вугілля.

Лобіюючи інтереси власних підприємців, царський уряд, від 1870-х рр. запроваджував певні протекціоністські обмеження на імпорт товарів. З 1877 р. велике мито накладалося на ввіз в імперію паровозів, а з 1884 р. – на імпорт металевих виробів. У 1887 р. суттєво підвищилися митні тарифи на імпорт чавуну (на 25 коп. золотом із ввезеного пуда, залізної руди (4 коп. з пуда) та інших товарів металургійної галузі.

Протекціоністські заходи російського уряду спричинили зміну торгово-інвестиційної ситуації: внаслідок них іноземні промисловці замість імпорту товарів почали інвестувати свої капітали у кам’яновугільну, металургійну, машинобудівну та інші галузі промисловості Російської імперії, насамперед південноукраїнських губерній. Зарубіжні акціонерні компанії, володіючи величезними капіталами, досить швидко будували тут нові металургійні підприємства.

Показником високої концентрації металургійної галузі у південних губерніях є те, що в цьому регіоні протягом 15 років (1885–1900 рр.) приріст виробництва заліза та сталі становив від 43,2 тис. до 1,18 млн. тонн (тобто у 27 разів). Металургійна галузь Півдня вигідно вирізнялась від Уральського металургійного регіону імперії не тільки кількісними, але й якісними показниками. Так, наприклад, енергоозброєність кожного підприємства Півдня була в середньому в 42 рази вищою, а кожного робітника – в 23 рази вищою, ніж аналогічні показники на Уралі. Продуктивність праці робітника-металурга на Півдні перевищувала в 6 разів продуктивність праці робітника на Уралі. Тому у пореформену епоху центр гірничої промисловості імперії перемістився з Уралу у Причорномор’я, адже тут кріпосницькі пережитки були значно меншими, а капіталістичні відносини розвивалися швидше.

Незважаючи на прискорені темпи розвитку важкої індустрії, машинобудування продовжувало відставати. Найбільш швидко розвивалося сільськогосподарське машинобудування, що було зумовлено розвитком капіталізму в сільському господарстві. Від початку 1860-х рр. до 1884 р. на українських землях (без Таврійської губернії) кількість невеликих машинобудівних підприємств збільшилася з 20 до 75, які виготовляли продукції на суму 6387 тис. рублів.

Зростала енергоозброєність машинобудівної промисловості. Так, у середині 1880-х рр. майже 80 % заводів галузі використовували парову енергію. На них припадало понад 96 % продукції машинобудування. Технічний переворот у галузі наприкінці 1880-х рр. позитивно вплинув на оснащення сільського господарства машинами. Так, у 1890-х роках в українських губерніях вироблялося більше половини всіх сільськогосподарських машин Російської імперії. Провідне місце у виробництві цих машин займали губернії Півдня. Наприкінці XIX ст. у Катеринославській губернії працювало вже 33 таких підприємства, в Таврійській губернії – 19, у Херсонській – 16. У 1895 р. розпочато будівництво Харківського паровозобудівного, а в наступному році – Луганського машинобудівного заводів. У 1900 р. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського виробництва.

Провідною галуззю харчової промисловості була цукрова. З середини 1860-х рр. тут почали виникати пайові та акціонерні товариства з великими капіталовкладеннями. Першим з них було «Товариство Кальницького цукрового заводу» в Липовецькому повіті Київської губернії (1865 р.). Діяльність цукрових заводів позитивно вплинула на розвиток цукрової галузі. На великих підприємствах впроваджувалася нова технологія, зокрема вогневі підприємства замінялися паровими. Останній вогневий завод (Чернігівська губернія) був закритий у 1876 р. На кінець 1870-х рр. промисловий переворот у цукровій галузі був завершений. На розвиток харчової промисловості негативно вплинула економічна криза, яка охопила економіку імперії в 1873–1876 рр. Лише протягом 1875 р. цукрові заводи Київської та Подільської губерній зменшили виробництво цукру на 6374 тис. рублів., а ціни на цукор упали на 20–25 %. Впало виробництво і в деяких галузях легкої промисловості. Криза охопила також торгівлю і кредитну систему.

На початку 1880-х рр. завдяки впровадженню парової енергетики цукрова промисловість українських губерній давала 87,8 % загальноімперського виробництва цукру. Багато цукрових заводів було великими капіталістичними підприємствами. Наприклад, Андрушівський завод у Житомирському повіті (власність Терещенків), на якому працювали 1190 робітників, виробляв за сезон 3,9 тис. тонн цукру-піску на суму 1,1 млн. рублів.

Протягом усього пореформеного періоду українські губернії стали основним районом виробництва цукру в імперії. В середині 1890-х років з 185 цукрових заводів, що виробляли 436,8 тис. тонн цукру в Російській імперії, тут діяли 153 заводи, виробництво яких становило 382,4 тис. тонн. За пореформені 40 років обсяг виробництва цукру зріс майже у 5 разів. Український цукор вивозився майже в усі райони Росії, а також на європейські ринки, де він часто збувався за демпінговими (заниженими) цінами.

Інтенсивно розвивалась у другій половині XIX ст. борошномельна промисловість. Інтенсивно будували великі парові млини. Лише на Півдні протягом 1860–1879 рр. введено в дію 67 таких млинів. Свою продукцію вони збували як на внутрішньому, і зовнішньому ринках. За розмірами переробки зерна на борошно провідні місця посідали Київська, Подільська і Катеринославська губернії. На початку XX ст. у цих губерніях щороку перероблялося майже 800 тис. тонн зерна.

Багато млинів були великими й технологічно оснащеними підприємствами, що мали значний оборотний капітал і виробляли великий обсяг борошна. Наприклад, на великих млинах «Товариства Київського борошномельного млина», де в 1897 р. працювали 180 робітників, перероблялося до 48 тис. тонн зерна на суму понад 2375 тис. рублів. Кількість борошномельних підприємств постійно зростала. У 1893 р. діяло 670 таких млинів, які давали 26 % загальноімперського виробництва борошна.

Таким чином, наприкінці XIX ст. у промисловості українських земель завершився промисловий переворот. У результаті швидкого зростання великої індустрії утворилися такі промислові райони, як Донецький вугільно-металургійний, Придніпровський металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий. Виник великий промисловий район цукрового виробництва, який охоплював переважно Правобережжя. У пореформений період залишалось ще багато підприємств з невеликим обсягом річної продукції, які мали переважно характер домашнього виробництва, однак вони вже не визначали економічний розвиток країни. Велика машинна промисловість, випускаючи основну частку промислової продукції, зайняла провідне становище в промисловому виробництві всієї Російської імперії.

4. Розвиток міст і торгівлі

Розвиток економіки на капіталістичних засадах спричинив динамічне зростання міст. Тут зосереджувалися промисловість і торгівля, концентрувалося населення, зайняте торговельно-промисловою діяльністю. Інтенсивно відбувався приплив населення з сільської місцевості у міста, а також утворювались фабрично-завод- ські поселення, які згодом переростали у міста.

Значну роль у виникненні міст і зростанні чисельності міського населення відігравали залізниці. Вони сприяли небаченій раніше рухомості населення і прискорювали приплив його в міста. Залізничні вузли і станції в результаті розвитку в них промисловості й торгівлі з часом ставали містами. Так, розширення мережі залізниць зумовило появу міст на базі залізничних вузлів, наприклад, Жмеринка, Козятин, Бахмач, Лозова, Ясинувата, Шепетівка, Коростень, Люботин, Знам’янка й ін.

Протягом 1863–1897 р. чисельність міських жителів українських губерній Російської імперії зросла з 1461,6 тис. до 2988,1 тис. осіб. Найшвидше міське населення зростало у промислово розвинутих Катеринославській, Київській та Херсонській губерніях. Однак загальна питома вага міського населення наприкінці XIX ст. ще залишалася низькою. За вказаний період вона збільшилася лише з 11,3 до 13 %. Переписом 1897 р. зафіксовано 130 міст. Ця кількість залишалася майже незмінною в офіційному реєстрі протягом усієї другої половини XIX ст. Однак тут варто мати на увазі, що статистика не враховувала формування нових поселень міського типу, а тому дані про чисельність міського населення були занижені. Такі великі промислові селища, як Юзівка, Кам’янське, Нижньодніпровськ, Нікополь, Кривий Ріг та багато подібних їм, офіційно не вважалися ще містами, хоча фактично вже були ними. Реально міські жителі наприкінці XIX ст. становили не 13 % всього населення, як визначала статистика, а значно більше. Процеси урбанізації в другій половині XIX ст. відбувалися швидкими темпами.

Найвищі темпи зростання населення характерні для великих індустріальних і торговельних центрів. Перше місце за цим показником посідав Катеринослав. Протягом другої половини XIX ст. відбувався процес укрупнення міст. Кількість дрібних міст із населенням до 10 тис. осіб постійно скорочувалася при зростанні кількості великих і середніх міст. У 1897 р. було чотири великі міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7 тис.), Харків (173,9 тис.), Катеринослав (112,8 тис.). Попри зростання великих міст більше половини міських жителів проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. осіб. Внаслідок промислового перевороту міста перетворились у великі промислові центри. Однак у другій половині XIX ст. не зникли попередні форми промисловості – ремесла і мануфактури. В містах працювала чимала кількість ремісників-одинаків, а також власників невеликих майстерень чисельністю 2–5 робітників. Вони об’єднувались у цехи. Цеховий устрій продовжував ще існувати.

Ремісники і кустарні робітники здебільшого забезпечували побутові потреби населення міст і сіл в одязі, посуді, господарському інвентарі. Наприклад, в Одесі у 1890 р. нараховувалося 79 ремісницьких професій і 25 цехів, до яких входило 3926 майстрів, 4069 підмайстрів та 2556 учнів. Великими ремісницькими центрами були також Миколаїв, Київ, Харків. З розвитком капіталізму окремі ремісницькі майстерні переростали у мануфактури. За рахунок розширення виробництва, поповнення новими робітниками ремісничо-мануфактурні підприємства перетворювались у промислові заводи й підпадали під нагляд фабрично-заводської інспекції.

Економічне зростання 1890-х рр. різко збільшило питому вагу фабрично-заводської промисловості міст. Особливо зросла кількість великих підприємств, на яких працювало понад 100 робітників у кожному. Протягом 1890–1900-х рр. у містах (без промислових селищ) кількість підприємств зі 100–500 робітниками зросла від 42 до 109, а підприємств з кількістю робітників від 500 до 1000 і більше – від 8 до 19. Великі фабрики і заводи виробляли майже 60 % промислової продукції.

Найбільші міста ставали водночас культурними центрами, де функціонували університети, гімназії, реальні школи, діяли наукові й інші товариства, влаштовувалися художні виставки, були музеї, постійні театри тощо.

Важливу роль у житті міст відігравала торгівля. В Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Єлисаветграді та інших містах впроваджувалися нові форми торгівлі, зокрема почали функціонувати біржі, де виконувались оптові операції. В цих містах існувала розгалужена мережа роздрібної торгівлі, налагоджувалася система кредитних установ, створювалися торговельні фірми.

Існували губернські і повітові міста (Житомир, Чернігів, Кам’янець-Подільський), які більшою мірою відігравали роль адміністративних центрів, ніж економічних. У них майже не було промисловості, а торгівля мала лише місцеве значення, господарське життя було млявим, населення зростало досить повільно. В таких містах, як правило, розміщувались урядові й громадські повітові установи, середні навчальні заклади. Загалом вони нагадували міста попередньої епохи. Наприкінці XIX – на початку XX ст. таких губернських і повітових міст нараховувалося майже 50. У пореформений час інтенсивно велася забудова міст, що було результатом виникнення нових торговельних і промислових підприємств, банків і різних контор та установ, зміцнення міської буржуазії та зростання чисельності населення.

Найбільш інтенсивно забудовувалися такі великі торговельно-промислові центри, як Катеринослав, Київ, Харків, Одеса, а також Олександрівськ, Кременчук, Севастополь. Переважало будівництво кам’яних будинків, над дерев’яними. Споруджувалося чимало громадських будівель: приміщення міських дум, губернських і повітових земств, дворянських і купецьких зібрань та ін. Забудова житлових кварталів здебільшого велася хаотично. Спільною рисою великих міст було розміщення фабрик і заводів на околицях, навколо залізничних станцій. Державні та громадські установи, навчальні заклади, контори тощо споруджувались переважно у центрі. Поблизу адміністративних установ розташовувались квартали так званих прибуткових приватних будинків, в яких наймали квартири чиновники, службовці та ін. Поблизу центру, на затишних вулицях, підприємці, банкіри та торговці будували собі розкішні особняки, які, відображаючи іноді низькі смаки їх власників, відзначалися надмірною пишністю і еклектичним поєднанням різних архітектурних стилів. Ближче до околиць змінювались житлово-побутові умови кварталів – будинки ставали меншими, а вулиці – бруднішими. Ці житлово-побутові контрасти відображали соціально-майнову диференціацію серед міського населення.

У молодих промислових центрах Півдня, де спостерігалася особливо велика концентрація робітників, безсистемно забудовані робітничі селища поступово зливалися в один населений пункт. Саме так утворились, зокрема, міста Юзівка, Горлівка. В них переважали землянки, «каюти», казарми, в яких проживало по декілька робітничих сімей. Такі робітничі селища називали «собачівки», «кабиздохівки», «шанхаї». У багатьох невеликих містечках будували переважно будинки сільського типу. Значні площі землі на околицях міст займали сільськогосподарські угіддя, сінокоси.

Розвитку торгівлі у пореформений період сприяло розширення внутрішнього ринку, пов’язане з поглибленням суспільного поділу праці. Зростання внутрішньої торгівлі зміцнювало економічні зв’язки між районами з різною господарською спеціалізацією. Розвитку внутрішньої торгівлі сприяв залізничний транспорт, який робив товарообіг більш швидким і дешевим. У зв’язку з розширенням мережі залізниць повністю втратили торговельне значення колишні великі гужові перевалочні пункти.

Відбувався процес децентралізації торгівлі: торговельні операції здійснювалися не лише у великих торгових центрах, а й на дрібних залізничних станціях. Водночас зростала роль великих торгових центрів, особливо тих, які були залізничними вузлами чи портами.

Структурні зміни відбулися в організації внутрішньої торгівлі. Залізничні станції заполонила маса дрібних торговців, комісіонерів, які скуповували хліб, коноплі, шкіру, сало, овчину, щетину та інші товари. Верства дрібних торговельних посередників проникала у село, швидко втягувала його в товарно-грошовий обіг, сприяла зростанню товарності сільського господарства.

Від 1860-х рр. особливо інтенсивно почала розвиватися стаціонарна магазинно-крамнична торгівля. Розширення мережі постійної торгівлі відбувалося внаслідок зростання міст і міського населення. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі існували по декілька тисяч магазинів, крамниць та інших торговельних закладів. Відкривалося чимало спеціалізованих магазинів з продажу тканин, зерна й інших товарів. Чи не у кожному значному селі відкривалися крамниці, що торгували фабрично-заводськими виробами. Поширюючись у сільській місцевості, стаціонарна магазинна торгівля сприяла втягуванню селян у товарно-грошові відносини.

У торгівлі також відбувалася концентрація капіталів. Зі сфери оптової та роздрібної торгівлі поступово витіснялися дрібні та середні торговці. Створювалися великі універсальні магазини і торгові мережі.

Зростала роль фірмової торгівлі. Торговельні фірми реалізували товари, одержані від підприємців у кредит. Нові умови економічного розвитку вимагали такої форми організації оптового ринку, яка би забезпечувала постійний зв’язок між оптовими постачальниками та покупцями. Таку роль виконували біржі. До 1861 р. в Російській імперії було 6 бірж, а продовж 1860 – 1899 рр. виникли ще 18. Найбільшими за обсягом операцій біржами були Київська та Одеська. На торгівлі хлібом спеціалізувалися біржі в Єлисаветграді та Миколаєві, кам’яним вугіллям і залізом – у Харкові. Біржі прискорювали товарний обіг на внутрішньому ринку. На біржах купівля-продаж товарів відбувалася за стандартами, зразками, технічними описами тощо. Біржова форма торгівлі відкривала широкий простір для спекуляцій на різниці в цінах. Біржова спекуляція збагачувала насамперед великих торговців.

У другій половині ХІХ ст. продовжувала функціонувати ярмаркова торгівля. Ярмарки відкривалися у містах і селах, де була слабо розвинута постійна торгівля. Переважно це були дрібні сільські ярмарки, що тривали 1-2 дні й мали місцеве значення. На них велася головним чином роздрібна торгівля сільськогосподарськими продуктами, кустарними виробами та промисловими товарами. Попри зростання кількості ярмарків та їхнього товарообороту, їх питома вага у загальному товарообороті внутрішнього ринку поступово зменшувалася. На великих ярмарках, як і в біржових операціях, все ширше застосовувався оптовий продаж за зразками. Ярмаркова торгівля часто набувала характеру аукціонів. Завдяки розвитку залізничного транспорту одні ярмарки занепадали, а інші зростали. Деякі зі них набували загальноімперського значення. Такими, зокрема, були ярмарки у Харкові, Києві, Катеринославі, Єлисаветграді, Сумах. Значна роль належала міським базарам, які мали безпосередній зв’язок із стаціонарною торгівлею. На них зосереджувався продаж сільськогосподарської продукції, запасами якої поповнювалися продуктові крамниці.

У пореформений час чисельно зріс і фінансово зміцнів купецький стан. Формувався він переважно з міщан та багатих селян. Етнічний склад класу торговців був дуже строкатим. До нього належали євреї, росіяни, українці, німці, поляки, греки, молдавани та представники інших народностей.

У сфері зовнішньої торгівлі уряд здійснював протекціоністську митну політику, яка сприяла промисловому розвитку країни. Штучно захищаючи на внутрішньому ринку свою промисловість від конкуренції із зарубіжною, уряд поступово підвищував мита на ввіз чавуну, бавовни, металевих виробів. Вершиною протекціоністської політики став тариф 1891 р., який майже забороняв імпорт таких промислових товарів, які вироблялися в Росії. Однак протекціонізм змушував купувати промислові вироби за завищеними цінами.

Таким чином, в результаті здійснення царським урядом різних реформ, вже наприкінці XIX ст. в різних галузях економіки майже в усіх українських губерніях переважали ринкові виробничі відносини. Проте у сільському господарстві відробіткова система ще залишалася серйозною перешкодою для удосконалення його продуктивності, ставила селян у кабальну залежність від поміщиків й спричиняла їхнє матеріальне розорення та злидні.

Прискореними темпами відбувалися урбанізаційні процеси, які були спричинені динамічним розвитком промисловості та торгівлі. Економіка східноукраїнських земель у пореформений період інтенсивно включалась в систему загальноєвропейського ринку; на цей час вона вже повністю була інтегрованою з економікою Російської імперії. У структурі загальноросійської економіки більшість українських губерній вважались розвинутими та благополучними регіонами.