Друкувати книгуДрукувати книгу

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ДИРЕКТОРІЯ

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ДИРЕКТОРІЯ

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Україна в роки Першої світової війни та Національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.
Книга: ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ДИРЕКТОРІЯ
Надруковано: Гість
Дата: Monday 17 June 2024 1:31 AM

1. Відродження Української Народної Республіки. Директорія

1. Відродження УНР. Директорія, її внутрішня і зовнішня політика (грудень 1918 – літо 1919 рр.)

У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського Національного союзу, в якому взяли участь представники УСДРП, УПСС, УПСР, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні створили п’ятиособовий тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію, яку очолив соціал-демократ В. Виннчиенко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державного українського університету, професор геології Ф. Швець, за партійною приналежністю – член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко. Директорію створювали з конкретною метою – для ліквідації гетьманської влади. Після цього передбачалося визначити форму державного правління УНР.

15 листопада 1918 р. члени Директорії виїхали у Білу Церкву – місце розташування своєї основної військової сили – січових стрільців. Днем раніше туди прибув С. Петлюра і очолив бойові дії проти Гетьманщини. 16 листопада відділи січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18 листопада відбувся бій під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, в ході якого стрільці розгромили найбоєздатніші сили гетьмана П. Скоропадського – полк сердюків і офіцерську дружину. 21 листопада республіканські війська, підійшовши до Києва, розпочали його облогу. На бік Директорії масово переходили німецькі частини, дислоковані в різних районах України, та приєднувались численні повстанські загони на чолі з отаманами Зеленим, Григор’євим, Ангелом та ін. Загальна чисельність військових з’єднань, які підпорядковувались наказам Директорії, у грудні 1918 р. становила понад 100 тис. осіб. Наприкінці листопада – початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України. після того, як Директорія уклала угоду про нейтралітет з командуванням німецьких військ в Україні, 12 грудня 1918 р. частини армії УНР розпочали загальний штурм Києва. У результаті дводенних боїв загони січових стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.

За умов різної партійної належності, політичних поглядів і професійних якостей членів Директорії від самого початку в цьому вищому органі державної влади були проблеми щодо об’єдна-
ння всіх українських сил навколо головної державницької ідеї. Спроби її членів досягти внутрішнього порозуміння, зрозуміти соціально-політичну ситуацію та спрямувати розвиток подій шляхом зміцнення УНР не давали бажаних результатів. Проблематичність нормального функціонування Директорії була зумовленою й тим, що в її складі були два вельми відомі популярні та амбітні лідери. В. Винниченко і С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства, вони намагалися проводити самостійну політику. Обидва українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, мали різні погляди щодо шляхів досягнення кінцевої мети. В. Винниченко виступав за утворення радянських органів влади, за одночасне вирішення національних і соціальних завдань, був поборником союзу з більшовицькою Росією, С. Петлюра хотів розбудувати українську республіку через парламентську демократію, покладав надії на порозуміння з Антантою. Навколо цих постатей створювалися коаліції всередині Директорії та уряді. На першому етапі діяльності при ухваленні рішень на бік поміркованого соціал-демократа С. Петлюри майже завжди ставав соціал-самостійник П. Андрієвський, а до «лівого» В. Винниченка більше тяжів есер Ф. Швець. А. Макаренко, який не належав до якоїсь політичної партії, чіткої позиції не дотримувався.

Зрозуміло, що за цих умов існування Директорії в такому складі було можливим лише до перших серйозних випробувань. Через згадані розбіжності та відсутність на цей момент домінуючої сили серед провідників УНР, Директорія й уряд не виробили чіткої програми подальшої діяльності.

Певним успіхом, ознакою консолідації стала Декларація Директорії, опублікована 26 грудня 1918 р. Вона стала програмним політичним документом, в якому Директорія проголошувала ліквідацію режиму П. Скоропадського, скасування законів, запроваджених його урядом, відновлення незалежної Української Народної Республіки, дії всіх законів Центральної Ради, проведення виборів до Трудового Конгресу України, якому належатиме вища законодавча влада в країні. Декларація скасовувала приватну власність на землю, однак не уточнювала, коли селянство її отримає.

Того ж 26 грудня було створено перший уряд Директорії УНР, який очолив лівий соціал-демократ Володимир Чехівський. Уряд та створені місцеві органи – трудові ради – взяли на себе зобов’язання представляти інтереси робітників, селян, трудової інтелігенції. Було прийнято постанову про негайне звільнення всіх призначених при Скоропадському чиновників, про підвищення зарплати державним службовцям, вчителям УНР.

5 січня 1919 р. видано закон про вибори депутатів до Трудового Конгресу України. Населення мало обирати їх без поміщиків і капіталістів, адвокатів лікарів, професорів. Директорія та її уряд мали намір установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Згідно з інструкцією про вибори до Трудового Конгресу можна було обирати громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національної приналежності. 593 мандати майбутнього українського передпарламенту розподілялися між губерніями та по куріях: 377 осіб – від селян, 118 – від робітників, 33 – від трудової інтелігенції, 65 місць було надано представникам Західної України.

23 січня почалося засідання Трудового Конгресу. На цей форум прибули 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні відкриття Конгресу сталася визначна подія в історії відновлення соборності українських земель. 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки – об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував «Універсал Соборності», ЗУНР перетворилася на Західну область УНР (ЗО УНР). УНР зобов’язувалася надавати ЗО УНР військову допомогу в боротьбі з польською агресією. Голова національної ради ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії. Підписання Акту злуки було вагомим успіхом Директорії в згуртуванні українців і розбудові нашої держави.

Трудовий Конгрес ухвалив Закон «Про форму влади в Україні», за яким вся влада належала Директорії. Розпочалась революційна перебудова всіх структур гетьманської держави, однак діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Численні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні загони, які ще вчора під антигетьманськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу почали безжально нищити. Зупинити цей руйнівний процес Директорія могла лише шляхом насильства, використовуючи жорстокі методи наведення порядку. Однак стати на цей шлях вона не наважилася. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. У результаті жодне соціально-економічне питання, про необхідність розв’язання якого заявляла Директорія, не було втілено в життя. Так, Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу і заявляла про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Однак її отамани – часто без узгодження з вищою владою, але без будь-яких дисциплінарних наслідків придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки.

Непослідовність курсу Директорії проявилася і в аграрній політиці. 8 січня 1919 р. Директорія затвердила закон «Про землю в УНР», який скасовував приватну власність на землю і оголошував її «добром народу». Закон передбачав вилучення землі у поміщиків, церкви, монастирів без викупу і розподіл її серед малоземельних і безземельних селян. Норми наділення повинні були встановлювати земельні органи відповідно до місцевих умов. Мінімальна кількість не могла бути нижчою від 5 десятин землі, а максимум становив 15 десятин. при цьому дозволялося спадкове землекористування. Не підлягали розподілу землі підданих чужоземних держав. Цей пункт викликав значне невдоволення українського селянства, оскільки польські поміщики, які на Правобережжі мали великі землеволодіння, оголошували себе підданими інших країн.

Також виключалися з розподілу землі цукроварень, ґуралень та «культурних господарств», тобто маєтків, в яких були племінні розплідники, насіннєві, селекційні господарства. Економічно таке рішення було обґрунтованим, однак воно не враховувало бажання селян вести одноосібне господарство і викликало в окремих регіонах вороже ставлення до земельного закону взагалі.

Документи 1919 р. показують жахливу картину анархії та руїни на селі. Попри заклики Директорії зберегти лад і порядок, селяни масово здійснювали самовільні захоплення земель, випасали худобу на посівах зернових, нищили ліси-молодняки, обкрадали та руйнували економії, не визнаючи розпоряджень земельних управ. Представники місцевої адміністрації не здатні були боротися з такими явищами.

Чому земельна реформа, яка повинна була консолідувати селянство і зробити його опорою влади, викликала опозицію як справа, так і зліва? Причини доречно шукати як в самому законі, невідповідності окремих його положень сподіванням селян, так і в загальній внутрішньо – та зовнішньополітичній ситуації. Насамперед, населення не вірило в те, що влада УНР утримається і відповідно сумнівалося в реальності здійснення аграрних перетворень.

Нездоланною перешкодою для аграрних перетворень стало те, що Україна перебувала в стані війни на декілька фронтів. На заході стояли польські війська, на сході та півночі – радянські, на південному сході – російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні – в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – війська французькі. В уряді Директорії бракувало єдності. В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал виступали за союз з радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра та група, яка його підтримувала, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам.

Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики. За таких умов Директорія втрачала контроль над ситуацією в Україні. Швидко звужувалася її соціальна база.

2. Війна радянської Росії проти Директорії УНР та її наслідки

Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту – В. Антонов-Овсі-
єнко, Й. Сталін та В. Затонський. У розпорядження Ради передавали все нові військові частини. Одночасно за рішенням ЦК РКП (б) було утворено 28 листопада 1919 р. маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим; до цього уряду увійшли В. Антонов-Овсієнко, Ф. Сергеєв (Артем), Е. Квірінг, В. Затонський.

Уряд Української Народної Республіки 31грудня 1918 р., 3,4 і 6 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви, але отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України – української радянської влади і Директорії.

У січні 1919 р. УНР з півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська, у складі яких діяли організовані в «нейтральній зоні» партизанські з’єднання, які було названо Першою і Другою Українськими дивізіями. Як і рік тому, в північно-східних районах України російські радянські війська почали встановлювати радянську владу. Прикриттям їхніх дій був Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Пятаковим.

3 січня 1919 р. війська УНР змушені були залишити Харків і туди переїхали з Росії ЦК КП (б) У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

16 січня 1919 р. після тривалих безплідних намагань В. Винниченка і В. Чехівського дипломатичними засобами порозумітися з Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи на впертий опір українських республіканських військ, радянські війська 19 січня захопили Полтаву. Скориставшись допомогою отаманів Н. Махна і Д. Терпила, які перейшли на їхній бік, зайняли майже всю Лівобережну Україну. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя, і 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили в Київ.

Поразка військ Директорії відбулася досить швидко. Від армії (яка складалася з окремих партизанських загонів) і налічувала близько 100 тис. чоловік, за кілька тижнів після ліквідації гетьманського режиму залишилося лише 20-25 тис. Селяни-пов-
станці, котрі з великим завзяттям боролися з гетьманськими військами, після їхнього розгрому почали розходитися по домівках. Частина перейшла на бік більшовиків, інші, очолювані місцевими отаманами, не визнавали будь-якої центральної влади і захищали лише групові чи територіальні інтереси. Отаманщина підривала військову міць Директорії УНР зсередини, знесилювала її у боротьбі з радянськими військами.

Директорія і уряд УНР, залишивши Київ, переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце свого перебування. 6 лютого 1919 р. на вимогу Антанти з Директорії вийшов В. Винниченко, який виїхав до Відня. З цього часу Директорію очолював С. Петлюра.

С. Петлюра мотивував своє рішення в листі до своєї партії так: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого народу повинні взяти участь у державній праці, і не вважаю для себе можливим ухилитися від виконання своїх обов’язків. Як син свого народу, перед Батьківщиною, буду, поки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу із складу УСД партії. С. Петлюра, 11 лютого 1919 року».

За змінами в Директорії відбулася й відставка уряду В. Чехівського. Кабінет міністрів очолив Сергій Остапенко (член УПСР) – прихильник союзу з Антантою. УСДРП і УПСР пішли в опозицію і відкликали своїх представників з уряду.

Однак попри всі зусилля С. Петлюри і значні поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування в Одесі, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося. Втручання військ Антанти у війну в Україні не сприяло вирішенню жодного з питань, навколо яких точилася жорстока боротьба. Навпаки, у містах і селах півдня України замість порядку і спокою, обіцяних союзниками, запанували анархія і терор. Переважна більшість населення зустріла війська Антанти вороже, як окупантів. Їхня орієнтація на великоруську білогвардійщину викликала невдоволення лівих соціалістичних партій, що активно включалися в боротьбу з іноземцями, організовуючи підпілля та партизанські загони. Все це справило значне враження на солдатів і матросів Антанти. Уряд Франції змушений був евакуювати у квітні 1919 р. свої війська з півдня України.

А тим часом, переслідувані Червоною армією, війська Директорії на початку березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка, згодом Проскурів (нині Хмельницький). Там відбулося останнє її засідання в повному складі. Після цього Директорія розкололася. Є. Петрушевич разом з П. Андрієвським переїхали до Станіславова, де почали урядувати майже незалежно. С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко переїхали до Рівного.

Уряд поповнився представниками соціалістів. Прем’єр-міністром став Борис Мартос. Новий уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з московським більшовизмом. проте як ліві бойкотували уряд С. Остапенка, так праві стали в опозицію до уряду Б. Мартоса. Новий уряд перебрався до м. Радзивилова (тепер Радивилів Рівненської області). Причинами невдач були відсутність єдності в українському суспільстві та розкол в уряді й Директорії.

Так за короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову встановлено радянську владу.

Наростання безладдя у тилу й на фронті супроводжували єврейські погроми, в яких брали участь отаманські загони, майже не контрольовані командуванням армії УНР. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гинули. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка.

С. Петлюра намагався припинити погроми, віддавши до суду і стративши отамана Семененка та деяких інших командирів. Директорія УНР прагнула налагодити дружні стосунки з єврейським населенням України. Було відновлено єврейську національно-культурну автономію. Єврейські діячі Арнольд Марголін і Соломон Гольдельман увійшли до уряду УНР. Директорія видавала великі суми грошей на допомогу жертвам погромів.

Отже, в кінці 1918 – на початку 1919 р. український національно-визвольний рух здобув велику перемогу – в результаті збройної боротьби проти гетьмана П. Скоропадського було відновлено Українську Народну Республіку. Відкрились можливості розбудови демократичної, соціально-орієнтованої держави. Однак збройне втручання радянської Росії у внутрішні справи УНР призвело до військової поразки армії УНР. Розбудову демократичної держави було перервано. До того ж значна частина селянства і робітників пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю – селянам, фабрики – робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам далеку від інтересів трудящих радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень.