Друкувати книгуДрукувати книгу

БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ У 1920 Р.

БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ У 1920 Р.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Україна в роки Першої світової війни та Національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.
Книга: БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ У 1920 Р.
Надруковано: Гість
Дата: Monday 17 June 2024 1:04 AM

1. Боротьба за владу в Україні у 1920 р.

1. Відновлення УСРР. Її соціально-економічна політика у 1920 р.

Причини поразки та шляхи відновлення й утвердження радянської влади в Україні розглядались у Москві в листопаді 1919 р. пленумом ЦК РКП (б), який прийняв резолюцію «Про радянську владу на Україні». Ці ж проблеми були поставлені в листі голови РНК РСФРР В. Леніна «До робітників України з приводу перемог над Денікіним», а також у «Тезах з українського питання» голови РНК УСРР Х. Раковського. Х. Раковський у своїх «Тезах з українського питання» вважав за доцільне забезпечити суверенітет УСРР, але при формуванні спільно з радянською Росією військового та господарського апарату. В резолюції пленуму ЦК РКП (б) на основі аналізу реального стану в національній, земельній, продовольчій і військовій сферах зроблено висновок, що від подолання перегинів і зловживань у цих сферах залежить міцність відновлюваної радянської влади в Україні.

На початку 1920 р. відбулися зміни в державному будівництві, національній, соціальній та економічній політиці. У березні лідери партії боротьбистів В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, О. Шумський пішли на співпрацю з радянською владою, обійняли вищі посади в партійно-радянських органах УСРР. Із 15 тис. її членів 4 тис. вступили в КП (б) У. Наприкінці лютого 1920 р. Всеукрревком (Г. І. Петровський, Д. З. Мануїльський, В. П. Затонський, боротьбист В. Ф. Гринько, борбист В. Качинський) (тимчасовий надзвичайний вищий орган радянської влади в Україні, який діяв з 11 грудня 1919 р. до 16 лютого 1920 р.) був ліквідований, а натомість відновлений Раднарком (його головою знову став Х. Раковський). До нього увійшли також боротьбист Г. Гринько і борбист В. Качинський. У результаті виборів, які відбулися в лютому, місцеві ревкоми були розпущені. Їх замінили ради.

З 16-20 травня 1920 р. в Харкові працював ІV Всеукраїнський з’їзд Рад. На ньому було підтверджено курс України на дальше зближення з радянською Росією, визначено шляхи соціалістичного будівництва в республіці.

У 1920 р. в УСРР ставилось завдання на основі націоналізації промисловості якнайшвидше відбудувати промисловість, яка була зруйнована в попередні роки. На цей час із 62 доменних печей не працювала жодна, в Кривому Розі припинився видобуток руди, середньодобова відстань руху поїздів становила 84 км. Радянська влада вдалась до мілітаризації праці, формування трудових армій, примусової мобілізації робітників на найважливіші промислові об’єкти, створення трудових таборів для тих хто уникав мобілізації. Організація мережі таборів була покладена на ЧК. Трудової армії в Україні в 1920 р. досягла 61 тис. осіб. Трудармійці залучались радянською владою до відбудови шахт, рудників, залізниць, металургійних заводів.

На початку 1920 р. в Харкові відбувся перший комуністичний суботник. Потім такі ж суботники були проведені в Катеринославі, Одесі, Києві та інших містах. У Донбасі цього року відбулося 1400 суботників, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У дні суботників робітники, зазвичай, виконували більше робіт, як у звичайні дні, ця праця не оплачувалася. З часом суботники переросли у тижні трудового фронту і початковий ентузіазм робітників почав згасати.

У 1920 р. ще більше зросла інфляція. До радянських грошей у населення була недовіра. Це привело до запровадження натуроплати, тобто безгрошової системи розрахунку за продукти харчування та ін. У результаті низької зарплати і неспроможності робітників оплачувати комунальні послуги, сплата останніх була тимчасово відмінена.

У проведенні аграрної реформи у 1920 р. було змінено тактику, взято курс на зрівняльний розподіл землі, добровільність в організації нових форм господарювання в селі, обмеження земель радгоспів. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком ухвалив «Закон робітничо-селянського уряду про землю». Основним змістом цього закону було те, що земля загальною площею 16,5 млн. га передавалася селянам без всякого викупу для обробітку, тобто у користування. В результаті цього кроку радянської влади розміри земельних ділянок на селі зросли на 60 %, 52 % селянських дворів стали середняцькими. По-суті, це був відступ від попередньої політики комунікації українського села.

У 1920 р. в УСРР відновилась продрозкладка. Але постачання хліба передусім у міста, не покращилось. У Катеринославі, Донецьку й інших містах робітники, не отримавши хліба, почали страйкувати. Це загрожувало зірвати процес відбудови шахт, заводів. Стало вочевидь, що без хліба не буде вугілля, металу. Загалом таке становище підривало устої радянської влади. Влада вдалась до насильного відбирання хліба у селян. Тільки Юзівський губком КП (б) У скерував 800 робітників у спеціальні продзагони. За їх участю, а також військових частин у 1920 р. в українських селян було забрано 1,04 млн. тонн хліба (план був 2,56 млн. тонн).

9 травня 1920 р. був прийнятий закон «Про комітети незаможних селян». Вони мали контролювати сільські ради, виконувати роль надзвичайних органів. Членами цих комітетів стали майже 1 млн. українських селян в 11 тис. сіл. Цим заходом радянська влада прагнула зміцнити свої позиції серед селянства.

На цьому другому етапі аграрної реформи (перший – ліквідація поміщицького землеволодіння) йшов переділ землі, реманенту, худоби, майна насамперед заможних господарств. Репресії з боку влади стали ще більш жорстокими. У 4 селах Харківської губернії, які повстали проти каральних дій органів НК, було заарештовано 200 селян: 29 із них розстріляли, 22 – відправили у в’язниці, 35 – у штрафні роти.

Водночас радянська влада намагалась продемонструвати значимість своєї соціальної політики, що мало забезпечити підтримку тих, хто найбільше її потребував. До таких груп відносилися передусім інваліди війни, вдовиці, багатодітні і малозабезпечені сім’ї. У 1920 р. в Україні було відкрито 250 будинків для інвалідів на 30 тис. осіб. Відділи соцзабезпечення проводили тижні допомоги сім’ям червоноармійців, інвалідам, сиротам. У деяких містах працювали їдальні, де діти отримували безкоштовні обіди. У Полтаві в таких їдальнях харчувалося 15 958 дітей.

Таким чином, у 1920 р. радянська влада в Україні продовжила курс на остаточну ліквідацію приватної власності в промисловості. Для селян були здійснені заходи по забезпеченню землею. При цьому влада не відмовилась від ліквідації одноосібних селянських господарств і створення комун, колгоспів.

2. Польсько-радянська війна 1920 р. і Україна

Весною 1920 р. процес утвердження радянської влади в Україні був перерваний. Польща, будучи стурбованою військовими успіхами Червоної армії і можливістю збройного конфлікту з Радянською Росією. 21 квітня 1920 р. (міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський і голова дипломатичної місії УНР А. Лівицький) у Варшаві уклали антибільшовицьку політичну та економічну угоду. Кордон між двома державами згідно цієї угоди мав проходити по річках Збруч і Горинь. У цьому безнадійному становищі керівництво УНР сподівалося, що співпраця з Польщею полегшить налагодження військових контактів з Великобританією та Францією задля відновлення в Україні своєї влади.

Польща заявила про визнання Директорії і державної незалежності УНР. Обидві сторони зобов’язувались утримуватися від угод, спрямованих проти кожної із них. Українцям у Польщі мали бути забезпечені національно-культурні права. Однак Східна Галичина, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Полісся переходили під владу Польщі. Представники УНР остаточно відмовилися від претензій на Східну Галичину, тобто вона, відповідно угоди, визнавалася «міжнародною територією».

В Україні Варшавську угоду було зустрінуто негативно. Навіть в оточенні С. Петлюри вона викликала протести. З поста прем’єр-міністра подав у відставку Ісаак Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір на галицьку громадськість, для якої він перекреслював надії на національне визволення.

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію про спільні дії союзників у боротьбі за відновлення УНР і боротьби проти подальшої більшовицької експансії на Захід. Наступного дня польська армія в кількості 20 тис. вояків і армія УНР – 15 тис. осіб проти 16 тис. радянських військ, що перебували на західних кордонах, почали бойові дії проти УСРР. Керівництво бойовими діями проти Червоної армії здійснювали польські офіцери. 6 травня польські війська вступили в Київ. 20 травня в Київ прибув С. Петлюра і сформував новий уряд УНР. Його головою замість І. Мазепи був призначений В. Прокопович. С. Петлюра був впевнений, що польська армія покине Україну як тільки зміцниться УНР.

Польська армія поводила себе в Україні як окупаційна, відбувалися погроми, спалення сіл, проводилися реквізиції в селян хліба і майна та вивезення його в Польщу. Польську агресію в Україну, що супроводжувалася брутальним ставленням до населення і всього українського, засудили М. Грушевський й В. Винниченко.

На основі військово-політичного союзу між радянськими республіками, що був укладений влітку 1919 р., було вжито надзвичайних заходів щодо організації відсічі польській агресії, був створений Південно-Західний фронт, командувачем його призначили М. Тухачевського. Оголошена мобілізація комуністів і комсомольців на боротьбу з поляками. В Україну з території Росії прибули І кінна армія М. Будьонного, 40 тис. червоноармійців із Сибіру. Велася значна агітаційна робота серед селян з метою залучення їх в ряди Червоної армії.

У кінці травня 1920 р. об’єднані збройні сили РСФРР та УСРР почали контрнаступ, 12 червня вони оволоділи Києвом і відтіснили польські й українські війська на 120 км від міста на захід. До кінця липня польська армія залишила всю територію радянської України, а Червона армія продовжувала рухатися у напрямку на Львів і Варшаву.

Влітку 1920 р. в Україні діяло майже 250 антирадянських повстанських загонів. Серед них відзначалася способом дій і масштабом дій повстанська армія Н. Махна (у вересні нараховувала 20 тис. бійців). Командуючий російською армією в Криму барон П. Врангель пропонував йому укласти військову угоду і з цією метою надіслав делегацію для переговорів, однак Н. Махно наказав розстріляти всіх 11 членів делегації. Союзу між ними не могло бути, бо селяни не довіряли поміщикам і генералам. Армія Н. Махна у цей час зробила Лівобережною Україною рейди загальною довжиною 1400 верств. Це змусило командування Червоної армії шукати шляхи до нового союзу з Н. Махном, який і був укладений для спільної боротьби з П. Врангелем.

В результаті звільнення від польської окупації третини території Східної Галичини 1 серпня 1920 р. Галицький революційний комітет (Галревком), очолюваний В. Затонським, проголосив у Тернополі Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Почався процес радянізації, що передбачав встановлення влади рад на місцях, ліквідацію приватної форми власності, націоналізацію в промисловості, здійснення певних соціальних заходів. Для проведення аграрної реформи на селі створені земельні комітети, які одразу ж приступили до розподілу поміщицьких земель. У Тернопільському повіті утворено 40 комісій, Чортківському – 7, Бережанському – 7. Вони мали долучитися до поділу землі, здійснювати контроль за цінами на продукти харчування. Політика Галревкому за своєю суттю була класовою і часто не враховувала соціально-політичні та національні особливості краю.

За підтримки Великобританії та Франції армія Польщі змогла здобути перемогу над Червоною армією. Остання почала відступати з Галичини. 21 вересня 1920 р. Галицька Соціалістична Радянська Республіка припинила своє існування. Польща провела переговори з радянською Росією і 20 жовтня 1920 р. підписала з нею перемир’я. Це означало розрив з УНР. Українські війська продовжували вести боротьбу самостійно. Їхня чисельність зросла до 25 тис. Радянське командування перегрупувало свої сили і в листопаді 1920 р. розгорнуло контрнаступ проти українських військ, змушених після тяжких боїв відступити за Збруч. Інтерновані на польській території рештки української армії перестали існувати як організована військова сила.

У березні 1921 р. Польща, Радянська Росія та УСРР підписали Ризький договір. Польща визнала існування УСРР. До Польщі відійшли Західна Волинь і Східна Галичина. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежну Україну закінчилася поразкою.

Водночас із воєнними діями проти польської агресії Червона армія вела бої проти військ П. Врангеля (командувач російської армії з 4 червня 1920 р.). У червні 1920 р. врангелівці почали наступ з Криму на північ і захопили Мелітополь, Каховку. Бійці Південного фронту під командуванням М. Фрунзе стримали врангелівські частини і звільнили Мелітополь. 7 червня П. Врангель з метою залучення селян на свій бік видав закон про аграрну реформу, згідно з яким, зокрема, було зменшено обов’язкову поставку зерна до 25 % врожаю.

28 жовтня 1920 р. з Північної Таврії армія Н. Махна і Червона армія почали наступальну операцію. Основні сили врангелівців були розбиті, а рештки відійшли за Чонгарсько-Перекопські укріплення. 5 листопада М. Фрунзе видав наказ про наступ на Крим. 8 листопада війська Червоної Армії і Н. Махна оволоділи Чонгарсько-Перекопськими укріпленнями, 20 листопада Крим було звільнено. Кілька тисяч офіцерів армії П. Врангеля, котрі не евакуювалися, були розстріляні без суду.

В кінці 1920 р. радянське військове командування прийняло рішення про переведення армії Н. Махна на Кавказький фронт. Однак він відмовився його виконати, бо за цим однозначно простежувалися наміри позбавитися махновців в Україні. 25 листопада радянська влада оголосила Н. Махна і його повстанців поза законом і назвала їх бандитами. Проти них почався радянська влада почала масовий терор.

Можемо констатувати, що селянський рух під проводом Н. Махна з 1918 р. і до кінця 1920 р. був реакцією селян на ставлення усіх влад в Україні до вирішення земельного питання. Якщо радянська влада проголошувала курс на передання землі селянам, то Н. Махно йшов з нею на угоди. Так само він протестував проти продрозкладки, продзагонів, диктатури пролетаріату і каральних дій чекістських органів. Денікінці дотримувалися курсу на відновлення поміщицького землеволодіння, тому Н. Махно вів з ними запеклу збройну боротьбу.

Репресії з боку чекістів проти махновського руху набули загрозливих масштабів. В той же час радянська влада неодноразово зверталася до махновців із закликом з’явилися з повинною, їм підступно було обіцяно прощення. Чимало з тих, хто повірив таким запевненням і з’явився з повинною, були згодом розстріляні.

Таким чином, боротьба за державність, вибір політичного та соціально-економічного курсу в Наддніпрянській Україні, що тривала упродовж 1917-1920 рр. закінчилася. Вона втягла в жорстке протистояння мільйони людей, сотні тисяч із них були вбиті, скалічені. Промисловість і сільське господарство України опинились у стані колапсу. Деградація суспільної свідомості охопила значну кількість громадян. Таке становище було підсумком тогочасних політичних, економічних і військових процесів й одночасно підґрунтям для нової, радянської доби в Україні. Легкого і безболісного виходу із цієї конкретно-історичної ситуації не було і бути не могло.

3. Сутність, наслідки, уроки революційних подій
в Україні 1917-1920 рр.

Революційні події 1917-1920 рр. у різних регіонах України розвивалися неоднаково, були елементи схожості, але було й чимало відмінностей. Конкретним ворогом для наддніпрянців був російський царизм, який гнобив Україну і душив усе українське, тож коли в лютому 1917 р. його було зліквідовано природним за таких обставин було бажання української політичної еліти разом з новою російською республіканською владою, розпочати процес будівництва української державності. Ця обставина призвела до усвідомлення нею необхідності і бажаності слідувати за Росією щонайменше в найближчі роки.

Західноукраїнська політична еліта в цей час орієнтувалася на Австро-Угорщину, сподіваючись на її перемогу у світовій війні. Щира допомога українців у цій справі, на їхню думку, мала спонукати австрійський уряд до певних кроків у справедливому задоволенні національних потреб українців. Революція в Західній Україні, яка почалася 1 листопада 1918 р. збройним повстанням українців у Львові, стала складовою національних революцій в імперії. Особливістю того моменту було те, що офіційний носій політичної влади – австрійський цісар – передавав управління краєм не українцям, а полякам. Тому-то в середовищі галичан виникли розбіжності щодо пошуку пріоритетів у процесі утвердження української влади. Перша політична лінія, як і раніше, дотримувались орієнтації на Австрію і сподівалась за її сприяння розбудувати українську державу в краї. Прихильники другої лінії виступали за негайну злуку з Наддніпрянською Україною, в якій вбачали гарантію існування держави українців на території колишньої Австро-Угорщини. Реальна ситуація складалася так, що реалізація чи першої чи другої політичної лінії не забезпечувала вирішення завдань революції і передусім – національного визволення.

Україна Правобережна була в стані коливань між проросійською політичною орієнтацією і необхідністю вирішення соціальних проблем, насамперед земельного питання, яке там було чи не найболючішим.

У єдиному революційному процесі, основним завданням якого було відродження української державності постали Українська національно-демократична революція, котру започаткували УЦР і той широкий спектр політичних та громадських сил, який її створили і підтримували. Її сутністю було те, що на перше місце ставилося вирішення національного питання. Керівництво УЦР хотіло побудувати українську демократичну державу, мріяло про справедливий розподіл національних багатств, про федерацію у складі республік Росії, де б Україна мала широку територіальну автономію.

Українська національно-демократична революція була органічним продовженням Лютневої антимонархічної революції в Росії. У березні 1917 р. і Тимчасовий уряд Російської республіки, і УЦР були єдині в тому, що необхідно співпрацювати, зміцнювати республіканський устрій на всій території Росії, щоб не допустити реставрації старих порядків. Крім того, українських політиків зачаровували декрети Тимчасового уряду, проголошені в них демократичні права, свобода слова, зборів, друку, віросповідання, рівне виборче право для всіх громадян, рівність освіти й ін. Їх займала проблема формування загальнодержавних структур влади так, щоб вони враховували українську специфіку. «У вільній Російській Республіці, –вважав у зв’язку з цим В. Винниченко, – не може бути невільних людей». Тож на першому етапі революції питання про відокремлення від Росії не стояло, а національна проблема для українців вважалася би вирішеною в разі надання автономії України в складі Російської Республіки. На цих позиціях стояли такі українські політичні партії, як УРДП, ТУП, УНП, УСДРП, УПСР.

Всеукраїнський національний конгрес, який вони провели в Києві 6-8 квітня 1917 р., вчинив суттєвий політичний тиск на Тимчасовий уряд, змусивши його прискорити вирішення українського питання мирним шляхом. Конгрес підтвердив курс УЦР на автономію в складі Росії і визнав М. Грушевського загальнонаціональним політичним лідером, обравши його головою УЦР.

Дослідники революційних подій 1917-1920 рр. від того часу і до сьогодення прискіпливо аналізують основні положення програми УЦР щодо соціально-економічних перетворень. Першою проблемою для населення України, 5/6 якого становили селяни, було питання про землю. УЦР це добре розуміла. Її гасло «Землю тим, хто її обробляє!» було актуальним, і схилило на бік революції значну частину українських селян. Однак УЦР від початку революції виявляла підвищену обережність щодо аграрного питання і можливої радикалізації вимог селян стосовно темпів його вирішення, постійно відкладали його «на потім». «Треба насамперед укріпити свободу, – вважав М. Грушевський, – здобути волю Україні, її автономію, а тоді трудовий народ буде хазяїном в Україні й упорядкує земельні справи на українській землі». УЦР ніби не помічала, що селянський рух знизу зростав і набирав такої ознаки, як заперечення всієї існуючої системи землеволодіння. Тільки з липня до першої половини жовтня 1917 р. в Україні відбулося 525 селянських виступів, в ході яких здійснювався селянами перерозподіл землі, у 75 з них брали участь озброєні солдати.

Дуже розпливчатим у діяльності УЦР було визначення найбільш активних сил національно-демократичної революції в Україні. До них були віднесені трудове селянство, робітництво і загалом всі українці. Якщо з робітництвом було більш-менш зрозуміло, то щодо селянства виробити єдину політичну, соціально-економічну програму було важко.

Ставлення УЦР до жовтневого перевороту в Петрограді не було простим і однозначним. Своєрідність ситуації полягала в тому, що Україна демонструвала вірність Тимчасовому урядові, який повалили більшовики, а це вело до загострення відносин з новою політичною владою в Росії. Бажання радянської Росії поширити свою владу на територію України призвело до такого рівня політичного протистояння, як ультиматум РНК РСФРР до УЦР, війни радянської Росії проти УНР.

У історіографічній літературі наступний період Української революції – Українська Держава часів гетьмана П. Скоропадського – має неоднозначні оцінки. В. Солдатенко вважає його винуватцем придушення національно-демократичної революції. Дійсно, відміна закону УНР про землю, відновлення приватної власності на неї, зміна урядових політичних партій – все це було. Постала загроза відновлення монархії в Україні як частки загальноросійського антиреспубліканського процесу. Були обмежені політичні права і свободи громадян України, здійснювалось військове насильство над селянами і робітниками. Разом із тим П. Скоропадський чітко визначився щодо розбудови Української Держави, розвитку освіти, науки, культури, припинив анархію і намагався встановити правопорядок.

У історіографії утвердилася думка, що період Директорії УНР – з грудня 1918 р. по грудень 1919 р. – був вищою точкою Української революції. Мабуть, що так воно й було. Це твердження має вагомі підстави. Могутній рух захопив селян, робітників, інтелігенцію і досягнув вершин у своїй масовості. Попередній політичний режим П. Скоропадського, його каральні методи у вирішенні багатьох соціальних проблем немовби виштовхнули навіть далеких від політики людей на стежину революції. Відчуло трудове населення України й владу чужинців – німецької військової адміністрації. Навіть армія П. Скоропадського у вирішальний момент відмовилася його підтримувати. Ці та інші фактори й зумовили порівняно легку перемогу Директорії над Гетьманатом, вони ж давали шанс для подальшого розвитку національно-демократичної революції. Однак і на цьому етапі працювали ті ж негативні фактори, що в добу УЦР. Насамперед, на чолі революції тепер були ті ж політичні лідери (крім М. Грушевського). Появився потяг до утворення паралельних вищих органів влади: Директорія (В. Винниченко), уряд (В. Чехівський), Головний отаман (С. Петлюра); політичні розбіжності між ними добре відомі. Досягти консенсусу у вирішенні політичних проблем практично було неможливо. Виявом децентралізації влади стала отаманщина у підконтрольних Директорії регіонах України, що робило неможливим запровадження вертикалі в управлінні державою.

Перед Директорією стояли дві основні проблеми у внутрішній політиці: здійснити соціально-економічні перетворення й утвердити республіканський устрій в Україні. Щодо утвердження республіканського устрою, то варто сказати, що монархізм в Україні ніколи і ні за яких обставин не був привабливим серед широких верств населення. Перебирання Головним отаманом С. Петлюрою на себе одного урядових функцій та невживчивість із членами Директорії і уряду УНР, лідерами ЗУНР і політичних партій, намагання утвердитися в ролі диктатора – все це йшло врозріз з декларуванням зміцнення республіканського устрою в Україні.

Розглядаючи причини поразки української революції
1917-1920 рр., необхідно враховувати внутрішні і зовнішні чинники, а також становище в Східній і Західній Україні. З усіх соціальних груп в Східній Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявила себе інтелігенція. Проте вона складала 2-3 % усього населення й тільки невелика її частка підтримували українську справу. Будучи тісно пов’язаною із російською культурою, їй було важко порвати зв’язки з Росією.

Не отримала українська інтелігенція очікуваної допомоги від селянства. Організувати розпорошене по тисячах сіл малоосвічене і політично незріле селянство виявилось практично неможливо. В зросійщених містах – центрах економіки, фінансів, управлінського апарату підтримка української революції була ще меншою, що і мало вирішальне значення. Часта зміна політичних режимів, невирішеність аграрного питання та недооцінка з боку національних лідерів соціальної напруги в робітничому русі, на думку О. Реєнта і О. Рубльова, також призвели до невдачі українців.

Однак, за всієї серйозності внутрішніх проблем українського національно-визвольного руху, вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським народам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. У Наддніпрянській Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія. Більшовики отримали в Україні підтримку зрусифікованих робітників у містах, що давало змогу перемагати у вирішальний момент.

Воюючи з набагато могутнішими противниками, керівники УНР і ЗУНР не змогли добитися визнання і допомоги країн Антанти. До причин, через які Антанта відвернулася від українців були: незнання реального становища в Україні, енергійна і ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білогвардійців, зносини Центральної Ради і гетьмана П. Скоропадського з німцями та австрійцями, ліві («більшовицькі») тенденції Директорії.

Українська національно-демократична революція не була поза увагою іноземних держав. Однак такої «уваги», яку Україні приділили в часи Директорії держави Антанти, передусім Великобританія та Франція, а також РСФРР, білогвардійська Росія, Польща, Румунія, вона не знала ні до того, ні опісля. Кожна з них мала свої інтереси, але жодна не хотіла враховувати інтереси українців у боротьбі за власну державність. Тому не дивно, що пройти неушкодженим через той лабіринт іноземних політичних інтересів було практично неможливо. Навіть спроби Директорії пристосуватися до зовнішньополітичних реалій, виконувати волю іноземних політичних кіл (усунення з Директорії В. Винниченка, ліквідація трудових рад, рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та ін.) не могло змінити ситуацію на краще.

До вищесказаного варто додати, що і УЦР, і Директорія шукали політичних, військових та економічних контактів з вищеназваними державами та військовими угрупуваннями. І це було природно, адже їх поєднували певні політичні інтереси. В іноземних держав, були крім того, власні інтереси, які часто можна було реалізувати за рахунок України. Через це підтримка ними Української національно-демократичної революції була обмеженою, чітко дозованою, а декого з них – і недружньою.

Сутністю народно-демократичної революції в Західній Україні було досягнення національного визволення від Польщі та з’єднання з УНР, здійснення соціально-економічних реформ в інтересах українців. Її результатом стало утворення ЗУНР і проголошення Акту злуки – об’єднання УНР і ЗУНР в соборну незалежну Українську державу. Зовнішній чинник – агресія Польщі й антиукраїнська політика держав Антанти – призвели до поразки революції в Західній Україні. Ризький мирний договір РСФРР і УСРР з Польщею прирекли Західну Україну на колоніальний статус у Польщі.

В роки революції було створено три вищі органи державної влади: Українську Центральну Раду (Директорія її послідовник) у Києві, Українську Національну Раду ЗУНР у Львові, ВУЦВК УСРР у Харкові. Кожна з цих владних структур мала свої збройні сили, фінансову систему, контрольовану територію, судову систему та ін. Це засвідчує, що в ході революції політичні лідери намагалися реалізувати назрілу об’єктивну потребу – створити Українську державність. Складність ситуації була в тому, що державотворчі процеси в Україні під керівництвом різних політичних сил не згуртовували, а ще більше утруднювали консолідацію української нації (навіть Акт злуки не вирішив цієї проблеми).

Отже, в 1917-1920 рр. відбувся новий поділ українських земель. Перемога більшовицької влади означала фактичне встановлення влади рад у Східній Україні. Західна Україна опинилась під владою Польщі, Закарпаття залишилось в складі Чехословаччини, а Буковина – Румунії.

Революція, поряд із втратами, принесла українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна лише обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Змінився статус української мови – по майже двохсотлітній перерві вона стала мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів.

Історичним фактом залишається те, що Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.) переконала світ і Україну в тому, що українці здатні до державотворення. Це була революція бездержавної нації, в такому стані вона перебувала упродовж кількох попередніх віків.

Історичний досвід 1917-1920 рр. засвідчує, що державність відродити легше, ніж її втримати і зміцнити. Він також переконливо засвідчив, що підтримка широких верств справи революції можлива за умови оперативного вирішення політичною елітою невідкладних соціально-економічних завдань.

Державотворчі процеси, до яких варто віднести створення власної регулярної армії для захисту національної держави і власних державних структур не лише в центрі, а й на місцях мають відбуватися послідовно і за чіткою спрямованістю. Не можна допускати, тим більше на тривалий час, протистояння в державному керівництві і суспільстві загалом. В політичному протистоянні ніколи не треба переходити межу, за якою починається громадянська війна.