УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ ПОЛЬЩІ,РУМУНІЇ І ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

1. Українські землі в складі Польщі,Румунії і Чехословаччини

1. Українські землі в складі Польщі

а) анексія Польщею західноукраїнських земель та спроби асиміляції українського населення

Після підписання 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору Бойківщина, Східна Галичина, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя та західна частина Волині і Полісся залишалися в складі Польщі. Окупована Польщею українська етнічна територія охоплювала 125,7 тис. кв. км з населенням 8,9 млн. осіб, у т. ч. 5,6 млн. українців.

Щоб заспокоїти українську громадськість, 22 вересня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох східно-галицьких воєводств (Львівського, Тарнопільського, Станіславського) і постанову про заснування українського університету на державні кошти. Однак це був не більш як політичний маневр, що мав полегшити полякам утвердження їхньої влади на українських землях.

Управління в Західній Україні перейшло до Генерального цивільного комісара, який у своїй діяльності спирався на військові гарнізони. Окуповані території були поділені на округи. На Волині, Холмщині, Підляшші запроваджений стан військової облоги.

Нова польська конституція (1921 р.) ґрунтувалася на принципі унітарності польської держави, з єдиною законодавчою і виконавчою владою, без забезпечення національним меншинам будь-яких автономних прав. Не виконала Польща також узятих на себе міжнародних зобов’язань шанувати національні і віросповідні права національних меншин. На кінець 1922 р. поляки в Східній Галичині розподілили між собою майже 200 тис. га землі, на Волині – 112 тис., на Поліссі – 113 тис. га.

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1921 р. на всій території Польщі проведений перепис населення. Фальсифікованими наслідками перепису уряд сподівався обґрунтувати польський характер Галичини, Холмщини і Волині а фактом участі місцевого населення у переписі продемонструвати світу визнання населенням Західної України її влади. Незважаючи на репресії, чимало галицьких українців бойкотували перепис, який перетворився в антиокупаційний плебісцит.

5 і 12 листопада 1922 р. відбулися вибори до сейму і сенату. За задумом польського уряду вибори мали стати одним з важливих заходів анексіоністської політики, а також засвідчити перед світовою громадськістю польську суверенність над цією територією і прояснити позицію Антанти. Еміграційні уряди УНР та ЗУНР і Міжпартійна рада виступили проти участі українського населення Східної Галичини у виборах. Керівництво всіх українських партій і Міжпартійна рада прийняли рішення про бойкот виборів у краї. В Комуністичній партії Східної Галичини (КПСГ) думки щодо виборів розділилися: опозиційна частина партії (васильківці) бойкотувала вибори, решта комуністів, згідно з постановою ЦК Комуністичної робітничої партії Польщі, оголосила про намір взяти в них участь. Для цього останні створили легальну організацію – Союз пролетаріату міст і сіл. Підтримала вибори й Українська селянська партія (хліборобів), яка користувалася матеріальною і організаційною підтримкою властей.

Перед виборами 22 жовтня польський уряд прийняв рішення про «розширення компетенції військово-польових судів». У Східну Галичину були відправлені війська, які придушували масові виступи проти виборів. У відповідь Українська Військова Організація (УВО) (нелегальна військова організація, що існувала у 1920 – на початку 1930 рр. у Західній Україні створена за ініціативою Є. Коновальця, І. Андрухіва та ін.) карала тих, хто йшов на службу до окупаційних властей або агітував за участь у виборах.

Польська адміністрація розглядала бойкот виборів як акцію, що спрямовувалася з УСРР. Це стало приводом до арешту членів КПСГ та інших політичних діячів і посилення контролю на польсько-українському кордоні. Репресивні заходи польської влади до противників виборів не вплинули на ситуацію. Спираючись на незначну групу «хліборобів», від українців до сейму обрано лише 5 депутатів на чолі з О. Ільковим. Більше 60 % населення Східної Галичини, тобто практично всі галицькі українці, участі у виборах не брали.

Що стосується українських територій Холмщини, Підляшшя, Волині і Полісся, які до революції перебували у складі Росії, то там населення виборів не бойкотувало, отже розглядало польську адміністрацію як легітимну.

Загалом українське представництво в польському сеймі і сенаті становило 20 послів і 6 сенаторів, які 22 листопада 1922 р. створили Українську парламентську репрезентацію (УПР). На першому ж засіданні новообраного сейму 23 січня 1923 р. голова УПР С. Підгірський заявив, що «ціллю українського народу є відродження самостійності Української держави».

На цьому етапі представники українського населення в сеймі висловлювали готовність співпраці з польським народом і з усіма народами, які входили до складу ІІ Речі Посполитої. Умовою співпраці з їх боку була така перебудова політичної системи держави, щоб кожний народ, який займав окреслену територію, мав повну можливість реалізувати своє право на самовизначення, на вільний розвиток всіх галузей життя.

Вибори не зняли політичного напруження в Східній Галичині, а, навпаки, посилили. Широкого розмаху набрав бойкот незаконного призову українців до польської армії.

Польський уряд робив усе для того, щоб домогтися офіційного визнання державами Заходу анексії Польщею українських земель. У цьому поляків підтримувала найбільше Франція. Вона прагнула створити велику Польщу, яка при потребі могла б виступити її союзницею у боротьбі проти Німеччини. Крім того, Польщі відводилась роль «охоронного валу проти більшовизму». З приходом до влади у 1922 р. Б. Муссоліні Італія підтримала Францію щодо анексії Польщею українських територій. Великобританія, маючи свої економічні і політичні інтереси, довго не погоджувалася з намірами Польщі і Франції стосовно східних кордонів Польщі, і вона відстоювала так звану лінію Керзона.

Врешті-решт Франція та Великобританія знайшли порозуміння в питанні анексії Польщею західноукраїнських земель. За ініціативою уряду Італії 14 березня 1923 р. Рада послів Франції, Італії, Великобританії та Японії, проігнорувавши право галицьких українців на державне самовизначення, прийняла рішення про передання Східної Галичини Польщі за умови надання краєві територіальної автономії. Польський сейм ратифікував рішення Ради послів, хоч не збирався виконувати і не виконав її вимогу про автономію.

З цих пір політичний курс ІІ Речі Посполитої був спрямований на цілковиту асиміляцію українського населення, позбавлення його всіх ознак самобутності. Одним з основних проявів такої політики була відповідна організація територіального поділу і функціонування місцевих органів влади.

Термін «Східна Малопольща», який був історичною назвою Західної Галичини з центром у Кракові, поширився на всю Галичину. На території Східної Галичини утворено три воєводства – Львівське, Станіславське, Тарнопільське. Щоб переконати європейську громадськість у польському характері цих територій, до Львівського воєводства були приєднані вісім повітів Західної Галичини з переважно польським населенням.

Волинське і Поліське воєводства отримали назву «Східні креси» (креси – з польської мови – окраїни). До них була приєднана частина земель з переважаючим там польським населенням. Натомість Лемківщину приєднали до Краківського воєводства, Холмщина була включена до Люблінського воєводства.

Найнижчою ланкою територіально-адміністративного устрою Польщі стали ґміни. Їхня кількість у повітах коливалась у Галичині від 9 до 14, на інших українських землях – від 5 до 8. Ґміни в Галичині успадкували території попередніх австрійських органів самоуправління, на Волині, Підляшші і Холмщині – території російських волостей. У 1933 р. спеціальним законом нижчі адміністративні органи Галичини укрупнювались, внаслідок чого деякі регіональні відмінності усувались. Така схема територіально-адміністративного поділу не узгоджувалася ні з економічними, ні з природно-географічними принципами, а лише з політичними.

Польська система управління відзначалася сильною централізацією. В її основу покладено інститут староств, при цьому суттєві владні функції одержали поліцейські органи. Широкі повноваження система надавала воєводі, який призначався президентом за рекомендацією міністерства внутрішніх справ та уряду. Конкретні напрямки роботи контролювали відділи воєводського управління. Адміністрацію очолював староста, а старостинське управління, відповідно, поділялось на реферати і підвідділи. Керівництво нижчими територіально-адміністративними одиницями – ґмінами – здійснював війт. На чолі сільського самоуправління стояв солтис. Громадське самоуправління великих міст складалося з президента, віце-президента, лавників. Така структура територіально-адміністративного управління зв’язувала будь-яку ініціативу знизу і найкраще відповідала цілям окупаційного режиму.

Українські етнічні землі входили до шести воєводств: у Львівському було 26 повітів, Станіславському – 12, Тарнопільському – 17, Волинському – 11, Поліському – 9, Люблінському – 8.

26 вересня 1922 р. польський сейм прийняв юридичний акт «Про засади загального самоврядування воєводств», зокрема Львівського, Тарнопільського і Станіславського». Закон передбачав створити в цих трьох воєводствах окремі двопалатні – польські й українські – воєводські самоврядні сеймики, які були наділені широкими повноваженнями. Особам української національності гарантувалася участь у державній і самоврядній адміністрації, рівноправність у державі української мови і греко-католицької віри. Закон залишився, однак, на папері до кінця існування ІІ Речі Посполитої. Польща була унітарною державою.

Гасло «Польща для поляків» стало основою державної політики польського уряду в українському питанні. Згідно з цією концепцією, українське населення розглядалось як потенційний об’єкт асиміляції шляхом зміни національної структури Східної Галичини і Західної Волині, а також відповідно спрямованої адміністративно-територіальної, господарської, мовної та освітньої політики. Конкретними проявами такої політики було об’єднання у травні 1921 р. Галицького крайового банку з Польським державним банком у Варшаві. 1 січня 1921 р. введений новий закон про заробіткові і господарські спілки, в зв’язку з чим нагляд над українською кооперацією перейшов до новоствореної Державної кооперативної ради. Всі українці, які працювали в державних і крайових установах, були зобов’язані скласти присягу на вірність польській державі. Через відмову скласти таку присягу майже 6 тис. українців – працівників державних структур були звільнені з роботи.

У польській державі українським територіям нав’язувалися офіційні колоніальні назви – «Східна Малопольща» і «Східні креси». Обмежувалось вживання понять «українець», «український», які переважно замінювались назвами «русин», «руський», «православні», «греко-католики» «малополяк», «тутешні», «волиняки», «поліщуки». Це робилося, щоб обійти те єдине слово, яке пов’язувало місцеве населення з багатомільйонним українським народом. Польські чиновники часто називали українців «бидлом». Як згадує один український селянин з Тернопільщини, він «… тільки й чув від властей: «хлоп – свиня».

Активна насильницька полонізація українських земель почалася з прийняттям 31 липня 1924 р. закону, який проголосив, що державною на території Польщі є польська мова. Закон запропонував професор Львівського університету С. Грабський, який був міністром освіти в 1923-1926 рр. Цей закон передбачав за допомогою школи ліквідувати українську проблему в межах польської держави упродовж 25 років. «Немає ніякого українського народу, – цинічно заявляв С. Грабський. – Український народ – це вигадка комуністів з пропагандистською метою». Урядова газета «Слово польське» брутально стверджувала, що в українців «відсутня всяка організаційність і державний інстинкт, юридична і взагалі розумова культура, необхідна для того, щоб управляти власною державою».

У зв’язку з цим законом у державних установах заборонялося користуватись українською мовою. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо у 1912 р. (в часи імперії Габсбургів) у Східній Галичині функціонували 2418 українських шкіл, то 1923 р. – 1859, у 1927 р. – лише 815, у 1937 р. залишилося 352. На Волині з 1932 до 1937 р. кількість українських шкіл зменшилася від 440 до 8. У 1931 р. польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська – на 230 тис. українців.

У Кременецькому повіті Волинського воєводства до вересня 1939 р. було 32 загальні так звані «повшехні» (народні) школи. Шкіл з українською мовою навчання не було. До навчання у Кременецькому ліцеї та гімназії українська молодь не допускалася. Всього в повіті навчанням було охоплено лише 9,5 % українських дітей шкільного віку.

Навчання в Львівському університеті було дозволено польським громадянам і лише тим українцям, хто відслужив у польській армії. Польська влада так і не реалізувала постанову про заснування українського університету. Крім того, всі кафедри з українською мовою викладання у Львівському університеті скасовано. Організований у відповідь на це в липні 1921 р. у Львові таємний український університет, в якому було 3 факультети, 65 кафедр, 1500 студентів і який діяв напівлегально, всіляко переслідувався владою. За всі роки навчання в цьому університеті не було жодного випуску; в 1925 р. він припинив існування.

15 березня 1929 р. відбулася фронтальна ліквідація українських шкіл, їх міняли на польські. Шкільний закон 1932 р. взагалі зігнорував українську школу та мову. У 1930 р. ліквідовано державну українську гімназію в Тарнополі (нині Тернопіль), дві гімназії товариства «Рідна школа» в Східній Галичині. У 1932-1933 рр. в краї збереглося лише 13 українських приватних гімназій і 8 учительських семінарій.

У період 1921-1931 рр. частка поляків серед населення у Східній Галичині зросла від 25,6 до 28,5 %, у Західній Волині та Західному Поліссі – з 18,3 до 21,2 %. Особливо високими темпами зросла чисельність поляків у Тарнопільському і Львівському воєводствах: у 1931 р. вона становила відповідно 36,7 і 31,2 % усього населення в них. Серед жителів великих і середніх міст Східної Галичини питома вага українського населення не перевищувала 15-20 %. Так, у найбільшому на Заході України місті Львові у 1931 р. 50,8 % населення було польським, 31,9 % – єврейським і 16,2 % – українським. У 1939 р. в цьому місті українці становили вже десяту частину жителів і майже половина з них була зайнята як домашня прислуга. В Тарнополі на початку 1939 р. українці становили майже 19 %, а поляки і євреї – становили по 37,5 %. За неповні 20 років еволюція органів державної влади в Польщі проходила в напрямку централізації і посилення асиміляторської політики.

Таким чином, упродовж 1920-30-х років Польща всупереч рішенням Ради уповноважених Антанти здійснила анексію західноукраїнських земель. Цього вона досягла шляхом фальсифікації перепису населення і виборів у сейм та сенат, змін в адміністративно-територіальному устрої, відмови від вживання термінів «Україна», «українці» тощо. Одночасно прискореними темпами здійснювалась асиміляція українського населення західноукраїнських земель, в основі якої була ідея будівництва великої унітарної польської держави. Найбільше це проявлялося в утисках і заборонах щодо використання української мови в школах і державних установах, нищенні національної освіти західних українців.

б) економічне і соціальне становище українського населення у ІІ Речі Посполитій

У міжвоєнний період Польща була однією з найвідсталіших країн Європи, перетворювалась у напівколонію високорозвинених держав. Свої численні економічні труднощі польська влада намагалася подолати за рахунок західноукраїнських і західнобілоруських земель, перетворивши їх у внутрішню колонію, джерело сільськогосподарської сировини і ринок збуту своєї промисловості.

Польські керівні кола відкрито ділили територію своєї країни на дві частини, які різко відрізнялись між собою за рівнем промислового розвитку: на так звану Польщу «А» (до неї входи корінні польські землі) і Польщу «Б», що складалась переважно із західноукраїнських і білоруських земель.

Промисловість Західної України складалася переважно з підприємств кустарного типу (середня кількість робітників на них становила менше 20 осіб), зайнятих переробкою сільськогосподарської сировини і місцевих матеріалів. За 10 передвоєнних років промислова продукція цього регіону зменшилася більш як на 40 %, що призвело до збільшення безробіття. У 1931 р. в сільському та лісовому господарстві було зайнято 73,4 % місцевого населення, у гірництві і промисловості – 10,7 %, у торгівлі – 5,3 %, на транспорті – 2,5 %, в інших галузях – 8,1 %.

За даними польського міністерства праці і відділу громадської опіки, у Львівському, Станіславському і Тарнопільському воєводствах у 1929 р. було 5077 промислових підприємств, з них 1699 мали по 4 робітники кожне, 2294 – від 5 до 19 робітників і лише 138 – більше 100 робітників. З року в рік кількість підприємств тут зменшувалася, зокрема, з понад 100 працюючими у 1933 р. залишалося 84.

У 1939 р. в Тарнопільському воєводстві діяли 6 підприємств, кількість працівників на кожному з яких не перевищувала 100 робітників. Разом з тим рівень безробітних тут перевищував 30 % всієї кількості працездатних.

За офіційними польськими даними, етнічні українські землі становили 25 % усієї території, а населення – 28 % населення держави. Однак тут було зосереджено не більше 16,6 % загальної кількості промислових підприємств і 9,8 % усіх робітників Польщі. В етнічній Польщі концентрувалось понад 80 % металообробної, електричної, паперової, текстильної промисловості, понад 80 % виробництва цегли, вапна, солі і цукру, понад 80 % газових заводів, водопроводів, механічних хлібозаводів, друкарень, діяла найбільша сітка залізничних і трамвайних колій.

Отже, промисловість Західної України перебувала у стані безперервної деградації і мала колоніальний характер. Чимало фабрик і заводів у регіоні правлячі кола Польщі віддали іноземному, передусім американському і французькому капіталу як плату за підтримку, що надавали уряди країн Заходу в період відродження ІІ Речі Посполитої після Першої світової війни.

Підпорядкування західноукраїнської економіки іноземному капіталу найбільшим було в нафтовій промисловості. У 1918 р. питома вага цього капіталу в зазначеній галузі в Галичині становила 69 %, а в 1937 р. – 87,3 %; американський капітал, зокрема, зріс від 5,4 до 27 %. За рахунок економічного пограбування Західної України іноземні монополії одержували високі прибутки. У 1919– 1938 рр. порівняно з початком ХХ ст. норма доданої вартості зросла в нафтовидобутках з 221 до 444 %, а норма прибутку – з 90 до 145 %.

Заради високих прибутків монополії плюндрували продуктивні сили краю, вели екстенсивне грабункове господарство. Навіть нафтовидобувна промисловість виявила тенденцію до занепаду: в 1913 р. було видобуто 1004 тис., у 1923 р. – 649 тис., у 1936 р. – 350 тис., у 1938 р. – 325 тис. тонн нафти. Ці дані переконливо свідчать, що за 20 років польської окупації нафтовидобуток впав на 35,4 %. Нафту видобували майже 270 різних фірм, які по-хижацьки експлуатували родовища, не врахували перспектив розвитку галузі загалом. Навіть польські економісти визнавали, що «якщо так йтиме далі, залишаться на місці тільки великі іноземні фірми і примітивні, дрібні, слабі підприємства крайові».

У результаті колоніальної політики польського уряду видобуток бурого вугілля зменшився більше ніж у 10 разів, виробництво озокериту – в 4 рази.

Незважаючи на наявність численних запасів енергетичних ресурсів (нафта, газ, вугілля, гідроресурси), на базі яких можна було споруджувати великі електростанції, сумарна потужність їх на західноукраїнських землях становила всього-на-всього 3 % потужності електростанцій всієї Польщі.

Заробітна плата західноукраїнського робітника була значно меншою, ніж польського. Якщо у Варшавському воєводстві тільки 4,7 % робітників одержували менше 10 злотих у тиждень, то у Львівському воєводстві цей показник становив 23,6 %, у Станіславському – 28,3 %, у Тарнопільському – 36,4 %, у Волинському – 41,5. Водночас у Варшавському воєводстві 15,8 % робітників мали зарплату понад 70 злотих у тиждень, а у Волинському і Тарнопільському воєводствах таку зарплату одержували лише 0,6 % робітників. Якщо взяти до уваги, що не тільки 10, а й 20 злотих у тиждень не покривали потреб робітничої сім’ї, то це означало, що велика частина зайнятого населення не була забезпечена найнеобхіднішим.

Галузева структура економіки Західної України також свідчила про її відсталість. Із загального обсягу валової продукції на частку промисловості припадало менше 36 %, а на частку сільськогосподарської – більше 64 %, тоді як в масштабі всієї Польщі це співвідношення становило 47,4 і 52,6 %. Про стагнацію економічного розвитку переконливо свідчать дані польської статистики: в Центральній Польщі не тільки вироблялася, а й споживалася більшість продукції, зокрема 70 % цукру і спирту, 67 % тютюну, 64 % сірників, більше 95 % кави і чаю.

Важким було становище безробітних, кількість яких у зв’язку з занепадом промисловості і розоренням селянства зростало. У Львівському, Станіславському і Тарнопільському воєводствах у 1928 р. їх було 10900, у 1933 – 21100, у 1936 р. – 38100, у 1937 р. – 41200 осіб.

У 1931 р. в Львові працювало 17,1 тис. робітників, що становило 5,8 % тодішнього населення міста. На 12 березня 1936 р. у місті було зареєстровано 7970 безробітних. Офіційна статистика не фіксувала безробітних у сільському господарстві, які були позбавлені будь-якої допомоги з боку держави.

У Західній Україні в 1930-і роки кожен дев’ятий робітник, а серед промислових робітників – кожен четвертий – не мали роботи. У центрі нафтової промисловості Прикарпаття – Бориславі – внаслідок зменшення видобутку нафти нараховувалося 2612 безробітних.

Великим резервом збільшення безробіття в регіоні було аграрне перенаселення, яке ще більше посилювало зубожіння не тільки робітників, а й усіх трудових верств.

Слабкий економічний розвиток Західної України при відносно надлишковому населенні в місті та селі перетворив цей край у джерело постачання на світовий капіталістичний ринок дешевої робочої сили.

У деяких галузях промисловості робочий день тривав 14-15 год. Умови праці на підприємствах були важкими. Це підтверджується численними скаргами в профспілки. В одній з таких скарг робітник Городоцького цегельного заводу Ф. Голен писав у Львів державному інспектору: «Цегельне підприємство працює з 5 годин ранку до 7 годин вечора, з перервою на «обід» з 12 до 1 години дня (всього виходить 13 годин)». Робітник за цей час роботи одержує 1,8 злотих… Інші робітники одержують роботу під «акорд»…, а платять їм належну дньовку, в суботу працюють 11 годин». У скарзі робітників іншого підприємства повідомлялося: «Робота на кахельній фабриці м. Львова, Снопівка 61, триває 14–18 годин. Стільки годин працюють і жінки. Кімнати відпочинку немає. Робітники з сіл змушені спати в майстерні, незважаючи на вологу, що нагромадилась у глині, і без належної постелі».

На підприємствах широко практикувалися праця жінок і підлітків. Вони працювали нарівні з чоловіками на найбільш трудомістких ділянках виробництва, а заробітна плата їх була у 2 рази нижчою, ніж у чоловіків.

Проти надмірної експлуатації робітники проводили страйки. У 1930 р. відбулися 312 промислових страйків, у 1931 р. – 357, у 1934 р. – 946, у 1936 р. – 2056. Разом з робітниками боротьбу вели західноукраїнські селяни; тільки в травні 1930 р. у Львівському, Станіславському і Тарнопільському воєводствах відбулось 170 їхніх виступів.

Не в кращому становищі перебувало і сільське господарство західноукраїнських земель. У регіоні неподільно панували польські земельні магнати Радзівілли, Любомирські, Чорторийські, графи Замойські, Потоцькі та ін. Вони володіли земельними угіддями площею від 1000 і більше гектарів. У 1921 р. таких маєтків налічувалося у Львівському воєводстві 176, у Тарнопільському – 137, Станіславському – 66, Волинському – 51. Зосередження великих земельних масивів у незначної кількості власників і «земельний голод» переважної частини незаможного селянства зумовлювало гостроту аграрних відносин у тодішній Польщі, особливо в Західній Україні, було ілюстрацією недосконалості аграрної системи в країні.

17 грудня 1920 р. польський сейм прийняв «історичний» закон про військову колонізацію «східних кресів», згідно з яким тут безплатно отримували землю польські військовики. Основним регіоном поселення військових осадників було Волинське воєводство. «Кресовим законом» встановлювалось, що інваліди і солдати польської армії, які проявили себе у польсько-українській війні 1918- 1919 рр., і польсько-радянській війні 1920 р., а також добровольці, котрі служили у фронтових частинах, могли одержати безкоштовно до 45 га землі. Для створення міцних господарств військових колоністів держава безкоштовно надавала також будівельний матеріал і сільськогосподарський інвентар. Усі інші учасники війни, відповідно до закону, могли купити землю на пільгових умовах. Розмір плати за неї визначався вартістю 30-100 кг жита на 1 га в рік із внесенням її протягом 30 років. На початку 1923 р. міністерство військових справ Польщі із 100 тис. претендентів на безкоштовне отримання земельних наділів відібрало 29597 офіцерів і солдатів. Осади організовувались на зразок козацьких станиць на засадах безплатного надання землі уланам, молодшим і старшим офіцерам. Взамін вони зобов’язувалися нести військову повинність із власними амуніцією та конем.

Землі, які надавалися військовим осадникам, були громадськими, про що свідчать численні скарги українських селян. Так, лише у селах Запілля і Городне Любомльського повіту на Волині для осадників влада відібрала у місцевих селян 169 га землі.

У 1920-30-і роки на західноукраїнських землях тривав процес дроблення селянських господарств. За даними польської статистики, у Львівському воєводстві упродовж 1921-1931 рр. кількість господарств з площею до 2 га збільшилася від 45,8 до 64,6 %, зате чисельність господарств площею 5-10 га впала від 10,4 до 6,0 %, площею 10-50 га – від 1,4 до 1,3 % і тільки господарства площею понад 50 га стабільно становили 0,2 % усіх сільських господарств. Навіть на Волині, де аграрні відносини дещо відрізнялися від галицьких, за часів польської влади поляризація проходила надзвичайно швидкими темпами.

Польська влада розробила план колонізації Галичини, за яким передбачалося колонізувати насамперед землі вздовж р. Сян, щоб протистояти проникненню українського населення на Захід. Далі мала відбуватися колонізація територій навколо великих міст і вздовж залізничних шляхів, зокрема, територія вздовж залізниці Перемишль – Львів – Тарнопіль – Підволочиськ довжиною 325 і шириною 30-60 км. У цій смузі містилися найбільші західноукраїнські міста. Особлива увага зверталася на землі Тарнопільського воєводства з огляду на їх родючість. Для створення головного «колонізаційного коридору» і його бокових розгалужень рекомендувалось на площі 27,3 тис. кв. км з населенням понад 3 млн. осіб утворити 151610 нових осад з 1066320 осадниками. Всі дальші акти польського уряду на західноукраїнських землях були так чи інакше підпорядковані реалізації цього колоніального плану.

Провідний ідеолог польської націонал-демократичної партії (ендек) С. Грабський пропонував польським переселенцям (осадникам – військовим і цивільним) змінити етно-демографічну ситуацію на західноукраїнських землях на користь польської національної меншості і був переконаний, що «польська міграція об’єднає східні воєводства з національною польською територією».

Протягом всього міжвоєнного періоду польським урядом в Львівському, Станіславському, Тарнопільському та Волинському воєводствах здійснювалось поселення цивільних і військових осадників. Вся державна машина від сейму й уряду до повітових властей включилася в активну колонізацію Західної України. Майже половина польських осадників, яка прибула в Східну Галичину в 1920-і – на початку 1930-х років, придбала землю в Тарнопільському воєводстві, де ціна на неї була значно нижчою, ніж у Краківському воєводстві чи західних повітах Львівського, звідки і прийшла значна частина колоністів. Найбільше скупчення цивільних осадників спостерігалось у Підгаєцькому, Бережанському, Бучацькому та деяких інших повітах. Так, у Підгаєцькому повіті було розпарцельовано майже 18 тис. моргів (1 морг – 0,56 га), а кількість осадників, які купили землю з парцеляції, досягла 4 тис. осіб. У Бережанському повіті було розпарцельовано 13311 моргів, осіло 2856 колоністів. Численні польські колонії виникли у Тарнопільському, Бродівському, Скалатському, Зборівському, Золочівському, Збаразькому, Перемишлянському повітах. Осади групувалися на 8-30 господарств кожна. Не всі польські селяни, які перебралися з Польщі і поселились у Західній Україні, налагодили тут високопродуктивне господарство, тому деякі поверталися на попередні місця проживання. Так, із 2000 осадників, які прибули в Бродівський повіт у 1920-1923 рр., 250 продали свої земельні угіддя і виїхали на захід. Подібні випадки були і в інших повітах.

До кінця 1934 р. на території Тарнопільського, Львівського, Станіславського та Волинського воєводств створено 77 тис. осадницьких господарств, з них 3569 господарств військових колоністів у Волинському воєводстві. Площа землі, що була парцельована для створення державних, приватних, цивільних і військових осадницьких господарств, у чотирьох воєводствах становила понад 600 тис. га.

Польський уряд за допомогою осадників зміцнював свою владу в українському селі, поглиблював соціальний антагонізм, ускладнював національні суперечності. Вони зростали у зв’язку з проведенням парцеляції, тобто розподілу поміщицької та державної землі, і комасації (з’єднання дрібних ділянок) селянських господарств, а також через ліквідацію сервітутів (право громад користуватися лісами, пасовищами, водопоями). Тільки у Волинському воєводстві 41,8 тис. селянських господарств втратили сервітути.

Парцеляція призвела до того, що разом із поміщицьким фільварком з’явилися заможні осадники. Велика кількість селян-поденників втратила джерело заробітку, бо тепер фільварок зменшився і не потребував всієї робочої сили, яка з кожним роком збільшувалася внаслідок зростання чисельності населення.

Фінансова політика польської влади в західноукраїнських землях мала визискувальний характер. Селяни, які за низькі ціни продавали зерно, м’ясо та інші продукти, сплачували майже 100 різних податків, зборів і штрафів. Ціни на промислові товари були високими і постійно зростали. Земля була дуже дорогою. «За Польщі в Західній Україні за гектар землі треба було заплатити як мінімум 1500 доларів. Це були великі гроші», – згадував С. Байрак з Тернопільщини. У 1939 р. в Тарнопільському воєводстві нараховувалось майже 50 тис. безземельних і малоземельних селянських господарств.

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях у більшості селянських господарств збереглась трипільна система вирощування сільськогосподарських культур. Крім того, наділи окремих селян ніколи не були зосереджені в одному масиві. Сільськогосподарські знаряддя залишались на рівні початку ХХ ст., основною тягловою силою були коні. У 1927 р. безкінними у Львівському воєводстві були 45 % селянських господарств, у Тарнопільському – 46 %, у Станіславському – 57 %, у Волинському – 32,8 %. Внаслідок низького рівня культури землеробства середня врожайність зернових (жита, пшениці і ячменю) в селянських господарств у Східній Галичині становила в 1933-1937 рр. лише 10,5 ц з га, а врожайність картоплі не перевищувала 40 ц з гектара.

Тернополянин С. Вівсюк, згадуючи про життя мешканців краю за польської окупації, писав пізніше: «Селяни не мали поняття, що таке електрика, половина села була малоземельною, більшість з яких ледве доживала до нового врожаю».

Розорення і злидні змусили у той час десятки тисяч людей покинути рідні місця й емігрувати в інші країни. За період 1925-1938 рр. із Західної України емігрували у США, Канаду, Францію та інші західні країни понад 344 тис. осіб. На сезонні роботи в Західну Європу щороку виїжджало до 1 млн. осіб.

Польська влада не турбувалась про здоров’я населення анексованих земель. У Західній Україні людей нищили хвороби, особливо туберкульоз. Середня тривалість життя становила 36 років. На Тернопільщині за часів Польщі було 23 лікарні і 61 середній медичний заклад, один лікар обслуговував 20 тис. осіб. За нескладну операцію треба було платити 300-400 злотих (стільки коштувало 30-40 ц. зерна), за відвідування породіллі лікарем – 50 злотих.

Депутат-лейборист британського парламенту лорд Беккет так сказав про те, що побачив на Тарнопільщині у 1938 р.: «Я знаю Індію, бачив жахливу бідність в індійських селах, але я ніколи не мав змоги бачити таку безпросвітну і гнітючу убогість, як тут».

Жорстокий економічний тиск з боку польської влади щодо українців зумовив розвиток їхнього кооперативного руху. Кооперативи об’єднували переважно селян-виробників і торговельні організації. Якщо у 1921 р. в Галичині було 580 українських кооперативів, то у 1926 р. – 2500, а в 1939 р. – майже 4000. Вони були об’єднані у великі галузеві організації «Маслосоюз», «Центросоюз», «Крайовий ревізійний союз», «Крайовий кредитний союз», «Народна торгівля», «Союз для збуту худоби» й ін.

Таким чином, у міжвоєнний період економічне становище населення в окупованих поляками західноукраїнських землях неухильно погіршувалося. Польська окупаційна влада штучно гальмувала розвиток промисловості, в занедбаному становищі перебувало сільське господарство, весь край перетворився в сировинний придаток Польщі. Безробіття, перенаселення в селах, еміграція в пошуках роботи в країни Західної Європи й Америки стали звичним явищем. Цивільне і військове осадництво на території Західної України серйозно ущемлювали економічні інтереси українців.

в) суспільно-політичний і національний рух

Згідно з конституцією, Польща в міжвоєнний період була парламентською республікою. Легально діяли різні політичні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала своїх представників у парламенті. На середину 1920-х років на території Польщі діяло майже 20 українських політичних партій. Український національний рух включав три основні напрямки боротьби за українську державність, відображав три орієнтації, що домінували в тогочасному політикумі: центристський, праворадикальний, ліворадикальний.

Провідною політичною силою українців в Польщі з 1925 по 1938 рр. була партія центристського спрямування – Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно утворилось 11 липня 1925 р. внаслідок об’єднання кількох політичних течій, які виявилися в УНДП в 1919-1923 рр. Вона прагнула об’єднати українців для боротьби проти асиміляторської польського уряду. Програма УНДП передбачала конституційну демократію та незалежність України.

Значну частину рядових членів партії становили українська інтелігенція та селяни. Відомими лідерами УНДО були Д. Левицький, В. Мудрий, О. Луцький та ін. Не визнаючи комуністичних ідеалів, партія не виступила за негайне об’єднання українських земель у складі Радянського Союзу.

Деякий час УНДО вважало радянську Україну напівсуверенною державою, яка згодом стане незалежною. Але після того, як у КП (б) У почали боротися з «націонал-ухильництвом», в УСРР розгорнулися репресії проти інтелігенції, здійснена насильницька колективізація, воно переглянуло свої погляди на перспективу радянської державності в Україні. Від кінця 1920-х років УНДО зайняло критичну, а потім і ворожу позицію щодо радянського режиму і покладало надії на його повалення насильницьким шляхом. Були переглянуті погляди щодо майбутньої самостійності України і зроблено висновок, що Українська держава постане внаслідок війни західних держав проти СРСР. На переконання лідерів УНДО В. Мудрого, С. Барана, І. Кедрина, Західна Україна мала стати «П’ємонтом», тобто базою для визволення Наддніпрянської України з-під влади більшовицької Москви.

Зростання загрози з боку Німеччини на початку 1930-х років примусила польське керівництво піти на певний компроміс з українцями. Однак політика «нормалізації» польсько-українських відносин не знайшла порозуміння в керівних колах Польщі. Останні не хотіли давати українцям автономію. У відповідь на це депутати-українці сейму і сенату наполегливо почали вимагати від польської влади припинити дискримінацію українства, повернути українським селянам відібрані у них землі, дозволити користуватися в державних установах та школах українською мовою тощо. Депутат сейму С. Баран від імені УНДО заявив протест проти політики «пацифікації». Було запропоновано створити комісію для розслідування протизаконних дій властей, покарати винних і відшкодувати збитки потерпілим. Однак сейм не тільки відхилив пропозицію українських послів, а й визнав дії польських державних органів «обґрунтованими і необхідними».

Радикальні настрої в західноукраїнському суспільстві посилились після смерті 12 травня 1935 р. Ю. Пілсудського. Спроби прем’єра Польщі В. Славека і міністра внутрішніх справ М. Косцялковського нормалізувати українсько-польські відносини зазнали невдачі. В 1935 р. політика «нормалізації» припинилася.

У 1938 р. в УНДО нараховувалося майже 5 тис. членів. Партію морально підтримували так звані «симпатики», яких серед членів всіх масових українських організацій було майже 800 тис. осіб. У 1930-і роки під впливом УНДО перебували різні економічні, культурно-освітні і спортивні об’єднання: Ревізійний союз українських кооперативів, який об’єднував 3200 різних кооперативних структур; товариство «Просвіта«, що мало 3000 читалень; педагогічне товариство»Рідна школа», котре опікувалося тисячею гуртків; «Союз українок», «Сокіл», «Луг» тощо.

УНДО мала найбільше представників серед усіх українських партій у парламенті Польщі: 17 депутатів у сеймі і 3 – в сенаті. Воно видавало дві щоденні газети «Діло» і «Новий час», а також часописи «Свобода», «Неділя», «Наш прапор», «Народна справа» й ін.

У1926 р. створена ще одна легальна організація Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП). Вона розглядала СРСР і Польщу як головних ворогів української державності. Члени партії ставили собі за мету справедливий розподіл землі серед селян, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави і вважали, що цієї мети можна досягти, коли буде створена незалежна Україна. В 1930-і роки УСПР налічувала майже 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників і частково представників інтелігенції. Під час виборів 1928 р. партія отримала майже 300 тис. голосів, мала своїх представників у сеймі – І. Макуха, А. Ганевича та ін.

Організації УСРП діяли у Східній Галичині і Волині. Партія спиралась на деякі громадські організації (Союз селянських товариств, Союз української молоді ім. Драгоманова, «Каменярі», «Жіноча громада»). Одночасно підтримувала контакти з емігрантами, зокрема, з есерами в Празі, товариством «Оборона України» в Америці та ін. Вона видавала постійно часопис «Громадський голос», а в різні роки – періодичні видання «Каменяр», «Жіночий голос», «Покутське слово» тощо. Провідними діячами партії, крім названих вище, були М. Матчак, М. Стахів, О. Коберський, О. Когут, С. Жук та ін. У виборах до сейму та органів місцевого самоврядування УСРП брала участь найчастіше в блоці з УСДП. У 1930 р. їй вдалося провести до сейму трьох своїх депутатів. Під керівництвом партії діяли її молодіжна організація «Каменярі», що об’єднувала в середині 1930-х років майже 7 тис. юнаків і дівчат, а також профспілкові організації селян.

Незначна частина західноукраїнського населення підтримувала об’єднання українських монархістів-гетьманників – Український союз хліборобів-державників (УСХД). Цей союз був утворений у березні 1920 р. В. Липинським і С. Шеметом за участю Д. Дорошенка. Вони оголосили «Відозву до українських хліборобів» з викладом своїх намірів і видавали неперіодичний науковий збірник «Хліборобська Україна». В грудні 1920 р. на зборах УСХД прийнято його статут і регламент. У статуті відзначалося, що українська нація не може існувати без своєї власної, незалежної і суверенної держави, тому УСХД ставить завданням організацію тих сил, які хочуть збудувати таку державу. Формою майбутньої державності визначалась «трудова монархія на чолі з єдиним, національним, понадкласовим, непартійним і дідичним гетьманом Всієї України».

У вересні 1930 р., внаслідок розходжень з берлінським центром з тактичних та ідеологічних питань, В. Липинський проголосив УСХД розпущеним і з невеликою групою своїх прихильників створив нову організацію – Братство українських клясократів-монархістів, однак діяла вона недовго. Більшість активних гетьманців не погодилася з цим рішенням, і після смерті В. Липинського у 1931 р. діяльність УСХД відновилась. Формально ця партія була ліквідована на засіданні Ради присяжних 7 липня 1937 р. у Варшаві. Замість неї гетьманський центр утворив у вересні 1937 р. Український союз гетьманців-державників (УСГД).

Помітною політичною силою на Західній Україні була Українська соціал-демократична партія (УСДП). На початку 1920-х років, в умовах поширення радянофільських настроїв у краї вона стає на платформу Комуністичного інтернаціоналу, а тому в 1923-1928 рр. заборонена польською владою. Значна частина членів УСДП увійшла до Компартії Західної України (КПЗУ). У 1928 р. УСДП відновлена легально. Основною її метою була незалежність українського робітничого руху. На території Львівського та Станіславського воєводств, насамперед, у Львові, Дрогобичі і Станіславі УСДП контролювала деякі профспілкові та інші громадські організації. Під її впливом діяло культурно-освітнє товариство «Робітнича громада», ряд профспілкових організацій. Партія видавала часописи «Вперед» і «Профспілковий вісник».

УСДП виступала за незалежну соціалістичну Україну. Для досягнення своєї мети дотримувалася тактики реформ. На виборах до польського сейму і сенату в багатьох політичних акціях виступала спільно з УСРП. Серед лідерів УСДП відзначалися Л. Ганкевич, М. Квасниця, В. Темницький та ін.

Поруч з цими відомими серед західноукраїнського населення організаціями існували також нечисленні політичні партії: Українська партія незалежних соціалістів, Українська селянська партія, Українська аграрна партія, Українська народна католицька партія, Український католицький союз, Волинське українське об’єднання тощо. Всіх їх єднала ідея визволення українського народу від польської окупації та створення незалежної України.

Суттєвий вплив на суспільне життя в Західній Україні справляла церква, передусім, греко-католицька. Серед релігійних діячів того часу особливо виділявся митрополит Андрей Шептицький. Щоб привернути увагу світової громадськості до проблем Східної Галичини, він на початку 1920-х років здійснив трирічну поїздку до восьми країн Європи й Америки. Після прибуття в Польщу 16 вересня 1923 р. на місяць був ізольований польською владою в Познані. Але для того, щоб не поглиблювати польсько-українське протистояння, 8 вересня 1925 р. митрополит присягнув на вірність польській державі, хоча частина українського кліру дотримувалася ідеалів «християнського націоналізму». Греко-католицьке духовенство здійснювало благотворний вплив на «Просвіту», «Рідну школу», «Союз українок» та інші. Майже 12 років (1928-1939 рр.) у Львові працювала Греко-католицька богословська академія – єдиний вищий навчальний заклад національного характеру.

Однак релігійна ситуація в Західній Україні залишалася напруженою. Вона була викликана протистоянням між керівництвом католицької і православної церков.

Праворадикальний напрям західноукраїнського руху в 1920-1930 рр. представляла насамперед Організація українських націоналістів (ОУН). Її утворення зумовлюється тим, що частина молодих українських політиків втрачала віру в досягнення незалежності за допомогою мирних засобів. Вони схилялися до безкомпромісних методів боротьби, включаючи терор проти представників польської влади. Народження цієї організації пов’язане з утворення у 1920 р. у Празі Української військової організації (УВО), яку очолив Є. Коновалець. Її членами (їх було 30) стали старшини, офіцери УГА, УСС, армії УНР, а також частина політиків, що емігрували з Великої України під натиском більшовицьких сил. До її складу увійшли 8 осіб – М. Сціборський, В. Мартинець, Ю. Вассиян, М. Капустинський, Д. Демчук, Д. Андріївський, Л. Некстерів і П. Кожевников. З цього ядра і постала невдовзі масова підпільна організація, яка стала на шлях боротьби проти польської окупаційної влади в Західній Україні.

Основною територією діяльності УВО була Східна Галичина. Її підпільний штаб діяв у Львові. Головне завдання УВО – пропаганда «думки загального революційного зриву українців проти польської окупаційної влади». Кінцевою метою боротьби було створення самостійної й об’єднаної Української держави. У цій боротьбі члени УВО використовували всі можливі форми боротьби, в т. ч. терор проти представників польської влади, організовували партизанські дії, саботаж, диверсії тощо. Усі ці напрямки боротьби реалізовувались одночасно з підготовкою власних військових кадрів, домагались розширення підтримки українцями діяльності УВО. Члени організації проводили в Галичині диверсійні акти, палили скирти хліба польських осадників, чинили збройні напади на жандармські постерунки (відділки) і поштові відділення тощо. Упродовж кількох років вони спалили 2300 польських фільварків. У жовтні 1922 р. диверсійна група УВО в кількості 50 осіб провела рейд трьома воєводствами Східної Галичини. У 1922-1926 рр. було організовано кілька замахів на польських державних діячів і чиновників. Так, 22 листопада 1922 р. у Львові С. Федак вчинив замах, правда невдалий, на життя «начальника Польщі» Ю. Пілсудського.

В основу ідеології ОУН було покладено ідеї інтегрованого націоналізму Д. Донцова. Інтереси нації ставились вище за інтереси партії, висувалось гасло національної солідарності.

Ідеї інтегрованого націоналізму Д. Донцов вперше виклав у 1926 р. в праці «Націоналізм». Дотримуючись засад ідеалістичного волюнтаризму й історичного та практичного ідеалізму, він звеличував керівну роль особи в житті суспільства. Гасло «Україна для українців», яке висунув на початку ХХ ст. М. Міхновський, і культ особи в розвитку держави й суспільства були стрижневими в ідеології українського інтегрованого націоналізму. Вона стала платформою Організації українських націоналістів (ОУН). Фундаментом ОУН були чотири організації, що діяли на західноукраїнських землях та поза їх межами. Насамперед – це УВО, керівники якої стали провідними лідерами ОУН. Далі це – Група української національної молоді у Празі, що об’єднувала понад тисячу молодих людей, з них майже 70 % були галичанами і 30 % – наддніпрянцями, а також Легія українських націоналістів з центром у Подєбрадах (Чехословаччина) і Союз української націоналістичної молоді на західних землях України.

Предтечею виникнення ОУН стала Перша конференція українських націоналістів 3-7 листопада 1927 р. у Берліні. По суті вона завершила первісний невизначений і хаотичний стан націоналістичного руху і стала кроком вперед на шляху до створення єдиної української націоналістичної організації. На цій конференції створено Провід українських націоналістів (ПУН), який очолив керівник УВО Є. Коновалець. Членами ПУН стали Д. Андріївський, В. Мартинець і М. Сціборський.

ПУН взяв на себе ініціативу скликання Конгресу українських націоналістів, який відбувся 28 січня – 3 лютого 1929 р. у Відні. На ньому було 30 делегатів від націоналістичних партій і рухів, з них 11 колишніх старшин УГА, 9 студентів і 10 професійних політиків. Тут і було утворено Організацію українських націоналістів (ОУН) задля ліквідації польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і побудови самостійної української держави.

Згодом секретар ПУН В. Мартинець у часописі «Розбудова нації» писав: «Конгрес виконав своє завдання. Політичну програму українського націоналізму схвалено». У зверненні-маніфесті йшлося про те, що «тільки повне усунення окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку української нації в межах власної держави», а «місцеве самоврядування буде основою адміністративного устрою упорядкованої Української держави». В межах майбутньої Української держави ОУН, визнаючи право приватної власності, мала намір «удержавити ліси та обмежити право вільного продажу землі», а розвиток сільськогосподарського виробництва забезпечити через «підтримання середнього селянського господарства, кооперації і промисловості». Йшлося також про «восьмигодинний день праці», «загальне соціальне забезпечення», «обов’язкову безплатну державну школу» тощо.

Українські націоналісти проголошували зверхність волі над розумом, чину (дії) над думкою. Вони спрямовували свою увагу на культ боротьби і жертви крові. В зв’язку з цим, зокрема, члени ОУН були ініціаторами насипання в західноукраїнських селах і містечках символічних могил борцям за волю України, відзначали щороку «Свята героїв Крут», річниці Листопадового чину й ін. Націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як «боротьбу за існування», що успіх в ній вирішує сила. В основу національно-визвольної боротьби від польської окупації вони поклали програму «перманентної революції».

Безперервність саботажних і терористичних актів проти польської влади мала на меті не допустити до закріплення чужого панування на українських землях й повинна була тримати українське населення в стані постійного революційного кипіння. Вважалося, що поодинокі збройні виступи українців неминуче згодом зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української державності.

Націоналісти передбачали, що основою політичного ладу в майбутній Українській державі має бути ОУН. Вона – це своєрідний орден «кращих людей», а адміністративний апарат, коли націоналісти прийдуть до влади, повинен здійснювати ієрархію «провідників» з вождем на чолі, який поєднуватиме функції лідера руху та глави держави. У практичній пропаганді і вихованні кадрів постійно підкреслювалася роль й авторитет провідника ОУН. Організаційний принцип ОУН вимагав від її членів безоглядного послуху. Завдяки ОУН націоналізм набув значного поширення серед західноукраїнського населення. Центром тяжіння націоналістичного руху була Східна Галичина.

Відомий діаспорний дослідник І. Лисяк-Рудницький запропонував розрізняти націоналізм у широкому значенні, однозначний з патріотизмом і самостійництвом, та у партійно-політичному сенсі, використовуючи добре відомий в політологічній та соціологічній думці термін «інтегральний націоналізм». В ті роки ОУН реалізувала інтеграл-націоналістичний напрямок, що зв’язаний з ідеями Д. Донцова, як один з трьох головних ідеологічних та політичних напрямків українського націоналізму (націонал-демократичним та націонал-комуністичним).

Українські націоналісти, слушно зауважує історик С. Кульчицький, відкинули демократизм своїх попередників – будівничих УНР і ЗУНР, оскільки вважали, що демократизм загубив справу національного визволення.

Є. Коновалець після створення ОУН намагався знайти прихильників інтегрального націоналізму і в радянській України, але ця спроба не увінчалася успіхом. Проникнення ОУН на схід не відбулося з кількох причин. По-перше, сталінський режим пильно стежив за можливістю проникнення на територію СРСР антирадянських сил з-за кордону і будь-які спроби щодо цього фактично відразу знешкоджувалися. По-друге, в 1920-і роки в УСРР відбувалася українізація і це розмивало ідею інтегрованого націоналізму. По-третє, населення республіки насамперед реагувало на вирішення соціальних проблем, а в другій половині 1930-х років ця справа дещо поліпшилась, тому соціальної бази для ідей Д. Донцова там не було. По-четверте, в радянській Україні від початку 1930-х років розгорталися репресії, що переросли в політичний терор, і головний удар каральні органи НКВС спрямовували проти «українських буржуазних націоналістів». За таких умов знайти підтримку ідеям та діяльності ОУН було марною справою.

У другій половині 1930-х рр. ОУН нараховувала вже майже 20 тис. членів. Польську владу це турбувало. Вона реально оцінювала поширення українського націоналізму. Недаремно С. Грабський попереджував: «Як Пруссії не вдалося задушити польський націоналізм, так і Польщі не вдасться задушити український націоналізм».

ОУН видавала місячник «Розбудова нації» в Празі. Крім того, на території західноукраїнських земель нелегально видавалися і безплатно розповсюджувалися «Бюлетень крайової екзекутиви ОУН» і «Юнак»(орган юнацтва ОУН), а також «Український голос», «Наш клич», «Наш фронт», «Голос нації», «Студентський шлях» та інші видання в різний час.

«Енциклопедія українознавства» повідомляє, що фінансування ОУН здійснювалося за рахунок «фондів, вивезених січовими стрільцями з України, дотації уряду УНР на формування відділів у Чехословаччині».

ОУН мала чітку організаційну структуру. Найвищим її органом був Конгрес українських націоналістів або Великий збір. На чолі ОУН стояв ПУН або Провід ОУН, (чи Політична Рада). Територія діяльності ОУН поділялася на краї, інспекторати, області, округи, надрайони, райони, станиці, на чолі яких стояли крайові екзекутиви, крайові проводи тощо. Низові підпільні організації було поділено на п’ятки (гуртки по п’ять членів) в ієрархічну організаційну систему за територіальним принципом. Кожен член організації мав своє псевдо.

У 1929-1939 рр. ОУН провела чимало акцій, спрямованих проти польських властей. Влітку 1930 р. її члени здійснили масові підпали фільварків польських землевласників. У відповідь на це польська влада за допомогою поліції і війська провела так звану «пацифікацію» (умиротворення) – офіційна назва масових репресій щодо українського населення Галичини, проведеного урядом Польщі (прем’єр Ю. Пілсудський) восени 1930 р. Для проведення кампанії «умиротворення» польський уряд застосовував поліцію та військові підрозділи. Було заарештовано понад 2 тис. українців. Хоча суперечки між польськими багатими землевласниками, яких підтримувала держава, і малозабезпеченими українськими селянами залишилися. У вересні 1933 р. ОУН провела шкільну акцію, спрямовану проти полонізації українського шкільництва. У червні 1934 р. член ОУН Г. Мацейко вбив у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького.

В Галичині й Волині відбулися численні судові процеси над членами ОУН. Серед них, зокрема, такі справи: про напад на поштовий віз під Бібркою (1931); учасників І конгресу ОУН (1932); про вбивство С. Голувка (1932); В. Біласа і Д. Данилишина (1932); про вбивство Б. Пєрацького (1935) та ін.

Значний суспільний резонанс мали Варшавський (1935-36) і Львівський (1936) політичні процеси над лідерами ОУН, серед яких були С. Бандера, М. Лебідь, М. Климишин, К. Зарицька, Р. Шухевич, Я. Стецько й ін. Підсудні використали судові процеси для викриття й осуду антиукраїнської політики Польщі. Їхня мужня поведінка в суді і сприйняття з гідністю суворих вироків сприяли зростанню авторитету ОУН серед західних українців, залученню молоді, передусім студентської, до боротьби за українську державність.

Весь галицький провід – С. Бандера, М. Лебідь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич були відправлені в концтабір Береза Картузька. Одночасно наростало відчуження між молодими радикально налаштованими членами організації, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком більш поміркованими функціонерами в еміграції. Після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентами НКВС лідера ОУН Є. Коновальця розходження між молодими і ветеранами ОУН посилились і партія розкололась на дві частини.

Внаслідок посилення в Західній Україні соціального і політичного гноблення українців певного впливу набула ліворадикальна течія, до якої слід віднести комуністів і українських соціал-демократів. Комуністичні гуртки та організації виникли у промислових центрах Східної Галичини наприкінці 1918 р. – на початку 1919 р. у Львові, Дрогобичі, Стрию, Станіславі, Тарнополі та інших містах. У середині лютого 1919 р. на І конференції комуністичних груп у Станіславі проголошено створення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ). До кінця 1920 р. вона була складовою КП (б) У і на правах самостійної секції входила до Комінтерну. Однак у зв’язку з окупацією Східної Галичини Польщею виконавчий комітет Комінтерну визнав доцільним підпорядкувати КПСГ Комуністичній робітничій партії Польщі. В грудні 1920 р. КП (б) У і КРПП підписали угоду, на основі якої КПСГ як територіально-обласна організація зі своїм ЦК підлягала політичному і організаційному керівництву ЦК КРПП. Водночас КПСГ (у 1923 р. перейменована в КПЗУ) продовжувала підтримувати тісні зв’язки з КП (б) У. При ЦК КП (б) У було створене Закордонне бюро допомоги комуністичним організаціям західноукраїнських земель. Саме через цей орган КПЗУ одержувала фінансову допомогу.

В аграрному питанні КПЗУ відстоювала по суті більшовицьку програму націоналізації землі і безоплатної передачі тим, хто її обробляє, тобто трудовому селянству. Разом з тим, не відмовляючись від головної вимоги, КПЗУ одночасно висунула гасло парцеляції земель і передання їх за дешевими цінами малоземельному селянству.

У національній програмі партія визнавала за народами Польщі право на самовизначення та відокремлення, а для Західної України – право на возз’єднання з радянською Україною. Члени КПЗУ популяризували досягнення «соціалістичного будівництва» в УСРР (УРСР).

КПЗУ була нелегальною організацією. Згідно з принципами інтернаціоналізму до неї входили, крім українців, поляки і євреї, які проживали на території Західної України. Вони намагалися зорганізувати навколо себе прихильників і симпатиків. Під впливом КПЗУ на початку 1920-х років діяли УСДП і Комуністична спілка молоді Західної України, а в кінці 1920-х – на початку 1930-х років – Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання («Сельроб») та Українське селянське об’єднання (УСО). Працювали комуністи в нелегальних умовах у профспілкових, культурно-освітніх, кооперативних і спортивних організаціях.

У русі проти анексії Східної Галичини Польщею брали участь десятки тисяч робітників і селян. Вони проводили страйки та демонстрації, особливо під час «пацифікації». За ці дії польська влада їх переслідувала. За період з липня 1931 р. по червень 1932 р. в Західній Україні відбулося 67 судових політичних процесів над 515 комуністами, загальний судовий вирок яким становив 900 років ув’язнення, а в шести випадках була винесена смертна кара. На Волині упродовж 1935-1938-х років на 308 судових процесах засуджені 1963 комуністи на різні терміни ув’язнення.

Однак найбільш сильного удару зазнала КПЗУ від КП (б) У. Це сталося вперше в кінці 1920-х років, коли генеральним секретарем ЦК КП (б) У був Л. Каганович. За прямою вказівкою з Москви він спровокував розкол у КПЗУ та «Сельробі», звинувативши її членів у «зраді». За допомогою виконкому Комінтерну майже весь складу ЦК партії на чолі з Васильківим і Турянським був усунений, що означало, по суті, початок її розгрому. Внаслідок розколу КПЗУ втратила 2/3 складу партії.

У 1930-і рр., коли в УРСР здійснювалася масова колективізація, розпочалися Голодомор, масові репресії, деяка частина КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. У відповідь Й. Сталін відкликав значну частину діячів КПЗУ в СРСР і репресував їх. У 1938 р. Комінтерн розпустив Компартію Польщі та в її складі КПЗУ. Це був безпрецедентний випадок, коли вся партія, що мала заслуги в розвитку робітничого руху, оголошувалася реакційною силою, поплічницею імперіалістичного табору. Після смерті Й. Сталіна КПЗУ було реабілітовано і встановлено, що розпуск КПЗУ «був необґрунтований, побудований на матеріалах, сфабрикованих викритими пізніше провокаторами».

Отже, в умовах польської окупації суспільно-політичне життя українців суттєво ускладнилось. Українське населення вело нелегку боротьбу за своє національне та соціальне визволення, якою керували українські політичні партії та організації з різними програмами. Найбільший внесок у цю боротьбу зробила ОУН. В нерівній боротьбі за українську ідею та державу всі політичні сили зазнали значних людських втрат, однак боротьбу проти польських окупантів не припинили.

2. Становище українських земель у складі Румунії

Скориставшись поразкою Австро-Угорщини в Першій світовій війні та Української національно-демократичної революції, Румунія в 1918-1919 рр. приєднала угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські повіти Бессарабії, що належали Російській імперії. Там проживало майже 700 тис. українців. Українці зосереджувалися в основному в Північній Буковині. Румунську окупацію цих територій не визнавали уряди ЗУНР, УНР, гетьмана П. Скоропадського – пізніше УСРР і РСФРР.

Прийняття в 1925 р. румунської конституції і нового адміністративного закону призвело до поширення на українські землі порядків «старого королівства». Територіально-адміністративний устрій мав свідчити «возз’єднання Великої Румунії». Румунське королівство було поділене на провінції (директорати) на чолі з повноважними намісниками, що безпосередньо підпорядковувалися королю. Етнічні українські землі між Прутом і Дністром були об’єднані з корінними українськими землями в одну провінцію – Буковину. Хотинська земля та українське західне Причорномор’є були включені до провінції Бессарабії; Мармароський Сигіт з околицями відійшов до провінції Мармарош.

Середню ланку територіально-адміністративного устрою утворювали округи, які на території Бессарабії в основному відповідали попереднім російським повітам, тому кордони Ізмаїльської, Акерманської і Хотинської округ були мало змінені. Часткової зміни зазнала система адміністративно-територіального поділу Буковини австрійського періоду. З одинадцяти округ в шести українське населення становило більшість (Сторожинецька, Вижницька, Кіцманська, Чернівецька, Заставницька, Вашківська).

Виконавча влада в окрузі належала префектові, який одночасно був і начальником поліції. Менші територіально-адмініс-
тративні одиниці, що відповідали російським волостям та австрійським ґмінам, очолював субпрефект (претор). На українських землях міське і сільське самоуправління було фактично ліквідовано, владні функції виконували повноважні старости (примарі). Такі міста, як Чернівці і Мармароський Сигіт, були окремими адміністративними одиницями й керувалися безпосередньо з Бухареста. Відповідальні адміністративні посади, навіть на нижчому рівні, займали представники винятково румунської національності, що посилювало національний і соціальний гніт українського населення.

Окупувавши Північну Буковину, уряд Румунії встановив військово-жандармський режим жорстокого соціального і національного гноблення, що супроводжувався запровадженням грабіжницьких податків, збільшенням на виробництві робочого дня до 12-14 годин.

Уряд Румунії ніяким чином не сприяв промисловому розвитку українських земель. Промисловість Буковини залишалась напівкустарною. Вона не витримувала конкуренції на світовому ринку, занепадала, оскільки дрібні підприємства часто розорялися. У 1930 р. тільки 4,25 % підприємств краю мали від 6 до 20 робітників. Робітники часто втрачали роботу, а ті, хто продовжував працювати, отримували мізерну зарплату. У Буковинській промисловості переважала харчова галузь, а в дрібній та домашній промисловості Придунайських земель оброблялася шкіра, вироблялися тканини та сукна, олія тощо.

Румунська влада у 1920 р. в Бессарабії, а у 1921 р. на Буковині провела аграрну реформу, однак від неї українці фактично не одержали нічого. У списки для наділення землею було внесено 47866 румунів і лише 21238 українців. Останні отримали в 2,7рази менше землі, ніж румуни, хоча на території, де здійснювалась реформа, проживало 305101 українців і 273854 румунів. Значна частина земель була виділена для румунської колонізації. Великі групи румунських колоністів отримали ділянки площею 10 га в українських селах, де українські селяни страждали від безземелля. В краї було понад 100 тис. малоземельних українських господарств.

Протести проти асиміляційної політики бухарестських властей, за відновлення радянської влади та возз’єднання з Україною найбільше проявилися під час Татарбунарського повстання в Південній Бессарабії у 1924 р. Його причиною був жорстокий режим соціально-економічного поневолення, політичного безправ’я та національного гноблення, встановлений у цьому краї румунською владою. Безпосереднім приводом до повстання стало невдоволення селян аграрною реформою 1921 р., що за рахунок українських селянських господарств зміцнила румунське поміщицьке землеволодіння. Це невдоволення посилилось у зв’язку з посухою. Для підготовки та керівництва повстанням у с. Татарбунари був створений «південревком» на чолі з В. Клужниковим, У. Батіщевим та ін. В організації повстання допомагали представники ЦК КП (б) У. Повстання почалося вночі на 16 жовтня в Татарбунарах. Невдовзі до повсталих приєдналися селяни сусідніх сіл. Продовжувалося воно до 18 жовтня. В ньому брало участь близько 6 тис. осіб – українців, росіян, молдаван, болгар. Для придушення повстання румунський уряд направив 10 полків регулярної армії, жандармські загони. Після остаточного придушення повстання 22 жовтня почалися масові арешти і вбивства без суду і слідства. 500 повстанців віддано до суду, він тривав 103 дні. Під тиском масового руху протесту в СРСР і більшості європейських держав румунський уряд був змушений виправдати близько 200 учасників повстання. Боротьба українців проти румунських властей не припинялася. В Буковині й Бессарабії двічі – з січня 1919 р. до 1928 р., а потім у кінці 1930-х років – румунська влада запроваджувала військовий стан.

Найчисельнішою нацією на території Північної Буковини були українці. Румунських окупаційних властей цей стан не задовольняв, тому відразу після окупації краю вони у 1919 р. провели свій «перепис», згідно з яким румуни кількісно «переважали» українців. Це була безсоромна фальсифікація.

У 1927 р. румунські префекти окупованих повітів Північної Буковини розіслали таємні інструкції владним органам щодо порядку проведення чергового перепису населення. Він мав тенденційну мету – ще раз довести, начебто на теренах Північної Буковини переважають румуни, а тому ця земля є споконвічно румунською. Однак проти цієї підступної акції виступили українські депутати в румунському парламенті А. Лукашевич та Ю. Лисан.

Відповідно до даних «перепису» населення 1930 р. в Буковині проживало 280 тис. українців із 853 тис. населення. Однак вірити цьому перепису не варто. Румунський уряд розглядав українців як «громадян румунського походження, які забули рідну мову», тому в усіх випадках, коли переписуваний не наполягав на тому, що він українець, його записували румуном.

У Бессарабії, згідно з тим же «переписом», більше третини населення було українцями. Всього ж в Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах на 29 грудня 1930 р. проживали 1212 тис. осіб, у т. ч. 763 тис. (майже 65 %) українців і 150 тис. молдаван і румунів.

Для того, щоб прискорити румунізацію Північної Буковини і Бессарабії, румунська влада здійснювала тиск на українську школу. На початку 1919 р. 38 українських шкіл із 5556 учнями перетворила на румунські. Через рік така ж доля спіткала ще 84 українські навчальні заклади. Були закриті українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці. За ними повністю румунізували місцеві ремісничі школи. Свої дії окупаційна влада мотивувала тим, що, мовляв, у тих повітах переважає автохтонне румунське населення.

Відповідно румунських статистичних даних, у 1922-23 рр. в Буковині було 155 українських шкіл, але в половині з них діти навчалися румунською мовою. Водночас у краї діяли 391 румунська, 47 німецьких, 27 єврейських, 23 польських і 2 угорських школи.

Румунський уряд оголосив 500 тис. українців Буковини «українізованими румунами», тому до 1924 р. тут не залишилося жодної української школи. Було румунізовано й Чернівецький університет, хоча на початку 1920-х років 80 % його студентів не були румунами.

Після скасування стану облоги в листопаді 1928 р. українці через протестний рух, насамперед віча, добилися закону, відповідно до якого в школах з українською більшістю учнів у нижчих класах українська мова вивчалася в обсязі 8 год., у ВНЗ – 6 годин. Але у 1934 р. цей закон був ліквідований. Лише в окремих селах, де були українські директори і вчителі, потайки вчили українську мову.

Українська мова в Буковині втрачала доступ навіть до шкіл, де вчилися здебільшого діти українців. 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнено з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу». В 1934 р. українство краю розгорнуло підготовку до відзначення 100-річчя з дня народження «буковинського соловія» – Юрія Федьковича, однак окупаційна влада заборонила відзначати цю дату.

Вживання української мови заборонялося в адміністрації і судах. Чиновників і учителів української національності влада примушувала складати іспит з румунської мови. Українські назви населених пунктів і прізвища людей перейменовувались на румунські. Румунською мовою переводилося навчання релігії в школах та богослужіння і виголошення проповідей. Завдяки заступництву Ватикану, українська мова збереглася лише в греко-католицьких церквах.

Румунська влада постійно чинила тиск на українські культурно-освітні установи в Буковині. Із 590 українських товариств, які діяли тут напередодні Першої світової війни, у 1924 р. залишилося лише 14. Занепало найстаріше українське культурно-освітнє товариство «Руська бесіда»: воно втратило все своє майно, а всі його читальні були закриті. Функціонували лише «Народний дім» у Чернівцях, який нараховував 210 членів й утримував бурсу ім. Ю. Федьковича, та «Українська школа», що мала 453 члени. З мізерною кількістю членів існували ще товариства «Буковинський кобзар», «Жіноча громада», «Мироносиці», «Міщанська читальня», «Міщанський хор», два студентські товариства «Запоріжжя» і «Чорноморе». Нелегально діяли пластуни. Влада чинила всілякі перешкоди в діяльності спортивного товариства «Довбуш». У селах організовувались театральні гуртки, хори, курси української мови.

У зв’язку з тим, що українські політичні партії були заборонені, вони не могли висувати своїх представників на виборах до румунського парламенту. Декілька українських депутатів (послів) було обрано за списками румунських партій, до яких вступила частина українців, у т. ч. К. Кракалія, А. Мукасевич, Ю. Лисан. Там вони утворили українські секції.

В період з 1928-1937 рр. поліцейський режим у Північній Буковині був дещо пом’якшений. У 1927 р. заснована легальна до влади Українська національна партія (голова В. Залозецький). У деяких наукових публікаціях стверджується, що король Румунії Кароль ІІ, встановивши у країні військову диктатуру, заборонив всі політичні партії, в т. ч. лояльну до румунів Українську національну партію. Це не відповідає дійсності. Партія видавала єдину в Румунії українську щоденну газету «Час», тижневики «Рідний край», «Народна сила» і «Рада». Варто відзначити, що через лояльність до румунської влади особливого впливу на українське населення ця партія не мала.

Дехто з буковинських політиків українського походження займав угодовську, а інколи й відверто колаборантську позицію стосовно окупаційного румунського режиму, йшов на співпрацю з ним. Підростаючу молодь, яка входила у вир національної визвольної боротьби, такі лідери явно не вдовольняли. І вона від них відмежовувалась, створивши під впливом галичанської ОУН своє націоналістичне підпілля. З нього у 1930 р. спершу виокремилися група під назвою «Легіон українських революціонерів» на чолі з О. Зибачинським, П. Григоровичем та І. Бесарабою. В 1932 р. була утворена ще одна радикально настроєна група – «Месники України». Велику роль у справі розповсюдження націоналістичних ідей відіграв журнал «Самостійна думка» (1931-1937 рр.), редагований С. Никоровичем, який одночасно обіймав посаду зв’язкового ОУН від Буковини. Невдовзі обидві групи з’єдналися й перетворилися на ОУН Південно-західних українських земель. Крайовим провідником на Буковині, Бессарабії та Мармарощині став О. Зибачинський.

З метою поширення націоналістичних ідей серед буковинців організація заснувала власні часописи «Самостійність» і «Чортополох», але румунська влада їх заборонила. Крім того, ОУН заснувала студентську організацію «Залізняк» і спортивне товариство «Мазепа». Її активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за визволення Буковини з-під румунського гніту, роззброювали прикордонників, здійснювали підпали тощо.

У відповідь владні структури вдалися до жорстоких репресій проти учасників націоналістичного підпілля. У 1937 р. в Чернівцях відбувся військовий суд над шістьма молодими націоналістами. Ці юнаки під час проведення святочної Шевченківської академії протестували проти того, щоб у залі виконувався румунський державний гімн, і почали свистіти під час цієї церемонії. Всіх їх було засуджено й відправлено в жахливу в’язницю Дофтану. Після встановлення у 1938 р. в Румунії диктатури військових українські організації були розпущені.

Паризький тижневик «Українське слово» писав: «Наступ румунщини на все, що українське, досягнув нині свого вершка. В усіх школах Буковини, в Бессарабії й Мармарощини заборонено навіть вивчення релігії українською мовою. Православні священики не мають права відправляти похорони або вінчати по-українськи. В урядових установах висять вивіски: українець, якщо скаже українською, буде негайно видалений зі служби… Не можна носити вишиваних сорочок». Згодом відбувся суд над редактором часопису «Самостійність» І. Григоровичем. Його заарештовано за поширення на сторінках видання «антидержавної пропаганди». Після цих судових процесів репресії знову посилилися. Націоналісти змушені були піти в глибоке підпілля, аби зберегти свою організаційну структуру й не зникнути з політичного обрію краю.

Активізація боротьби робітників, передусім Чернівців, сприяла зростанню рядів Комуністичної партії Північної Буковини (КППБ) до 1 тис. членів. 75 % робітників краю, за даними сигуранці (румунська політична поліція), співчувала ідеям Комінтерну. Основне завдання, яке вони ставили перед собою, – це боротьба за відновлення влади рад і возз’єднання з радянською Україною.

КППБ поєднувала підпільну роботу з використанням легальних можливостей. Вона мала певний вплив у профспілках, в організаціях студентів й учнів, культурних товариствах. В 1926 р. партія увійшла на правах обласної організації до складу Компартії Румунії. Комуністи краю підпільно видавали газети «Буковинська правда», «Червона Буковина» і «Борець в кайданах». Значну організаційну і фінансову допомогу буковинським комуністам Буковини надавав ЦК КП (б) У.

Таким чином, становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно складним. Влада здійснювала курс на асиміляцію українців. Деградація економіки, зубожіння селян, утиски української мови й культури стали наслідком румунської окупації цих земель. Боротьба українців проти румунських окупантів була повсюдною і не припинялась ні на один день.

3. Соціально-економічне і політичне становище українського населення Підкарпатської Русі

Підкарпатська Русь (з 1927 р. – Підкарпато-руський край, Підкарпатський край) – офіційна назва центрально-східної частини Закарпаття згідно з Тріанонським договором (1920 р.) була автономною адміністративно-територіальною одиницею у складі Чехословацької Республіки (ЧСР). Чисельність українців у Чехословаччині була приблизно 0,5 млн. осіб. Закарпаття поділено на три частини: Підкарпатську Русь; Пряшівщину, яка ввійшла безпосередньо до Словаччини; Мармороський Сигіт, що залишився у складі Румунії. Територія Підкарпатської Русі охоплювала Хустську, Берегівську і Ужгородську округи й адміністративно творила одну жупу.

З 1920 р., згідно з конституцією ЧСР, уряд призначав у Підкарпатську Русь губернатора. Ним став Г. Жаткович. При губернаторові діяв дорадчий орган – губерніальна рада. В липні 1927 р. законом ЧСР «Про організацію політичного управління» територія держави поділена на чотири крайові частини: Чехія, Словаччина, Мазовія-Сілезія і Підкарпато-Руський край. Пост губернатора залишено тільки для прикраси і зовнішньої пропаганди, бо, по суті, губернатор Підкарпато-Руського краю ніяких прав не мав. Тут встановлювалася посада крайового президента. Він був наділений всією адміністративною владою. Першим крайовим президентом став А. Розсипала. Крім того, був сформований територіальний представницький орган – крайове заступництво, 2/3 членів якого були виборними і 1/3 – призначалися центральною владою. Підкарпатський край поділявся на 14 повітів і 478 громад. Цей адміністративний поділ тривав до 1938 р., коли ЧСР перетворилася на федеративну республіку.

У перші роки існування ЧСР одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльності її уряду займала українська проблема. У національному питанні конституція ЧСР закріплювала тезу про єдину чехословацьку націю. Зафіксована конституцією теза про автономію українського Закарпаття у рамках Чехословацької держави мала суто символічний характер.

Економічне становище Підкарпатської Русі і надалі залишалося важким. Фактично Закарпаття перетворилося в аграрний придаток так званих історичних земель (Чехії, Моравії). Цього факту не могла приховати навіть офіційна статистика, згідно з якою в промисловості було зайнято лише від 10,41 % (1921 р.) до 11,94 % (1930 р.) дорослого населення Закарпаття.

Промислове виробництво було зосереджене переважно в чеських землях, а в Словаччині та Підкарпатській Русі переважало сільськогосподарське виробництво.

В Закарпатті налічувалося лише 92 підприємства, на яких працювали 16 осіб. Це були здебільшого дрібні напівкустарні фабрики і заводи. За 20 років перебування в складі Чехословаччини в Закарпатті не було побудовано жодного великого підприємства.

В сільському господарстві у 1930 р. зі 110544 сільських господарств 83403 були бідняцькими, що становило 74,55 %. Урожайність сільськогосподарських культур в краї була на 30-45 % нижчою, ніж на чеських землях, а продуктивність праці і товарність – удвічі меншою. Земельна реформа, яка проводилась протягом 15 років, призвела до того, що в 1936 р. 708 поміщиків у Закарпатті мали орної землі, лісів, пасовищ майже втроє більше, ніж 103305 селянських господарств. Під час реформи створено 27 так званих «решткових господарств» (до 140 га кожне). Вони роздавалися представникам чеської, закарпатоукраїнської, єврейської буржуазії, провідникам прочеських політичних партій. 4598 га землі передано чеським колоністам – здебільшого колишнім легіонерам. Земельна реформа прискорила розорення бідняцьких господарств, зростала їх заборгованість перед банками.

Важке соціальне становище, політичне безправ’я і національний гніт закарпатців створювали умови для розгортання руху протесту, зростанню впливу Комуністичної партії. Комуністи організовували страйковий рух робітників лісотехнічної промисловості, лісорубів та працівників виноградних плантацій. У 1921 р. три тижні страйкували виноградарські робітники Берегівщини, Свалявщини, Мукачівщини та Ужгородщини; в страйку брали участь майже 10 тис. осіб. У 1922 р. відбувся загальний страйк, який охопив основні підприємства та виноградарські господарства, на яких працювали 4153 робітники. У 1921-1923 рр. селяни вимагали розподілу землі, відмовлялися сплачувати оренду, податки за випас, користування лісами і сіножатями. В Ардановому, Грушевому та Дуловому відбулися повстання селян. В 1924 р. в першотравневій демонстрації взяло участь близько 40 тис. осіб.

Під час перших на Закарпатті виборів до чехословацького парламенту, що відбулися 16 березня 1924 р., за список комуністів проголосували 100242 виборців при виборах у палату депутатів (39,7 % дійсних голосів) і 82273 виборців – у сенат (38,7 %). У 1925 р. відбулися дострокові парламентські вибори. В ряді сіл, особливо Свалявського, Міжгірського, Іршавського, Перечинського, Тячівського та інших округів, комуністи одержали 60-70 % голосів виборців.

Для придушення соціальних протестів трудівників жандармерія та поліція не раз вдавалися до зброї. В 1932 р. «охоронці порядку», розганяючи демонстрації і збори, вбили двох і поранили 205 робітників і селян. Уряд заборонив діяльність чехословацьких відділень Міжнародної робітничої допомоги, Червоної допомоги, Союзу друзів СРСР, Центральної ради профспілок, Комуністичної спілки молоді, Союзу працюючого селянства та Товариства освіти трудящих.

Становище населення в період світової економічної кризи було настільки важким, що в 1932 р. в Празі було створено Чехословацьке відділення європейського «Комітету порятунку трудящих Закарпатської України», до якого входило 26 прогресивних діячів на чолі із З. Неєдлим та Ю. Фучиком. Комітет надіслав кілька вагонів продовольства для голодуючих робітників і селян Закарпаття.

Празьке керівництво неохоче брало на державну службу українців. Наприклад, у 1927 р. з 2262 державних службовців у Закарпатті їх було усього 301. Серед робітників переважали люди, які прибули з інших регіонів, здебільшого чехи. У державних соляних копальнях Солотвино українці взагалі не працювали. Такою ж була ситуація на виноробних підприємствах Берегівщини. Не допускали українців і до продажу тютюнових виробів та алкоголю.

Українські селяни змушені сплачувати доволі високі податки. Водночас долина уздовж р. Тиса, де найкращі землі, була заселена здебільшого чеськими колоністами, які під час аграрної реформи отримали тут значні земельні наділи.

Чехословацький уряд сприяв розвитку українського шкільництва в Закарпатті. Якщо в часи мадярської влади в краї не зосталося жодної школи з українською мовою навчання, то у 1938 р. тут працювали 469 народних, 138 фахових і 23 горожанські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії, торговельні спеціальні школи.

Навчання в народних школах (там вчилися діти до 14-річного віку) було для всіх обов’язковим і безоплатним. Навчання у горожанських (неповносередніх), як і у фахових школах, було майже безкоштовне. Плата за навчання в середніх школах була дуже високою. Однак міністерство освіти звільняло від шкільних оплат тих учнів, які добре вчилися. Крім того, такі учні одержували державну стипендію та прожиток у державних інтернатах. Те ж мали і студенти із Закарпаття, які здобували вищу освіту у ВНЗ Словаччини, Чехії та Моравії.

«В ім’я об’єктивності сьогодні мусимо визнати, – писав професор П. Стерчо, – що коли б не так поставлене шкільництво, Закарпаттю не так легко було б дійти до своїх славних Березневих днів 1939 року… Шкільництво не було одиноким чинником у цьому напрямі, але воно було важливою передумовою».

Ряди місцевих педагогів для українських шкіл істотно поповнилися за рахунок українських старшин (офіцерів), які після поразки Українських визвольних змагань 1917-1920 рр. опинилися в ЧСР.

За ініціативою провідних діячів української еміграції у
1920-1930-і роки в Чехословаччині були створені і діяли за допомогою урядових і громадських кіл різні українські наукові установи, навчальні заклади, організації, об’єднання, зокрема, Український вільний університет (переведений з Відня у 1921 р.), Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (1923-1933 рр.), Українська господарська академія у Подєбрадах (1922-1932 рр.), Музей визвольної боротьби України (з 1925 р.), Центральний союз українського студентства (з 1922 р.), Український громадський комітет (1921-1925 рр.), Український комітет у ЧСР, Чесько-український комітет допомоги українським і білоруським студентам та ін. В 20-і роки Прага стала одним із емігрантських центрів українського громадянського, культурного і наукового життя.

На Закарпатті активно працювали українські товариства «Просвіта« (в 1939 р. було 14 філій, 233 читальні), «Учительська громада» (в 1925 р. мала 1350 членів). В 1920-30-і роки тут виходило понад 80 газет і журналів. Переважна більшість їх були органами політичних партій.

У другій половині 1930-х років над Чехословаччиною нависла загроза фашизму і війни, але прихід фашизму до влади був зупинений завдяки демократичним силам. Тоді ж у Чехословаччині розгорнулася боротьба за створення антифашистського Народного фронту, однак успіху в цій справі добитися не вдалося.

З кінця 1920-х – початку 1930-х років політика чехословацького уряду щодо української еміграції почала зазнавати істотних змін. Більшість українських організацій та установ втратили урядову підтримку, чимало з них розпущено. Причиною цього було зростання німецького впливу на українські організації і, як наслідок, посилення в них античехословацьких настроїв, насамперед на території Закарпаття. Це розцінювалося урядовими чиновниками як загроза територіальної цілісності Чехословаччини.

Таким чином, економічне і політичне становище українців Підкарпатської Русі в складі Чехословаччини було значно кращим від становища українців, які проживали в Польщі та Румунії. Демократичні сили країни не допустили встановлення фашистської диктатури, зберегли її демократичний розвиток. В цьому була і певна заслуга українців Закарпаття.

4. Шлях закарпатських українців до автономії. Проголошення незалежності Карпатської України та її окупація Угорщиною

У другій половині 1930-х «Українофіли», до яких належали передусім Християнсько-демократична партія під проводом А. Волошина та М. Бращайка й Українсько-селянська партія під керівництвом І. Боднара, І. Невицького та братів Климпушів, сподівалися за допомогою Німеччини вирішити проблему української державності. У липні 1936 р. у Варшаві підписано угоду з представниками урядів Німеччини, Польщі й Угорщини, в якій за «визволення України» від комуністів і повалення в ній радянської влади погодилися на 50-річний протекторат над Україною вказаних вище держав.

«Москвофіли», об’єднані в Руській національно-автономній партії, очолюваній С. Фенциком, вели переговори щодо встановлення спільного кордону між Польщею та Угорщиною за рахунок виходу Закарпаття зі складу Чехословаччини і приєднання його до Угорщини. Автономно-землеробський союз (АЗС) на чолі з А. Бродієм також орієнтувався на Угорщину. Головним його гаслом було здійснення автономії, за допомогою якої ця партія розраховувала приєднати Закарпаття до Угорщини.

Після парламентських і президентських виборів 1935 року в Чехословаччині значно загострилося національне питання. У березні 1938 р. уряд М. Годжі після численних політичних консультацій став на шлях його вирішення. У липні схвалений документ під назвою «Національні положення». Він містив статті про рівноправність громадян без огляду на їхню національність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. Територія держави поділялась на чотири землі з власними сеймами. У квітні 1938 р. Руська національно-автономна партія створила Карпаторуський автономний блок, до якого згодом приєдналися й інші партії. Вони висунули вимогу «негайного передання виконавчої влади на території Закарпаття до рук «карпаторосів». Однак, згідно Мюнхенської угоди південна частина Підкарпатської Русі передавалась Угорщині.

3 жовтня 1938 р. спільна Руська національна рада проголосила меморандум про автономію Закарпаття. Цей документ був переданий урядам Чехословаччини, Угорщини і Польщі, а також держав – учасниць Мюнхенської угоди. Німецьке керівництво, роздмухуючи справу навколо проголошеної автономії Закарпаття, акцентувало увагу на «більшовицькій загрозі», яка нібито насувалась на Європу з СРСР через Закарпаття і Чехословаччину. Це, між іншим, і мала на увазі німецька і угорська преса, коли писала: «Закарпаття не сміє стати базою Червоної армії»,»Мадярщина повинна зробити все, щоб унеможливити плани скомунізування Закарпаття» і т. п.

8 жовтня представник уряду Чехословаччини проголосив перед членами Руської національної ради в Ужгороді надання автономії Закарпаттю. 22 жовтня парламент ЧСР ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, що треба розглядати як успіх українців на шляху національно-визвольної боротьби. Чехословаччина перетворилася у федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. Прем’єр-міністром Карпатської України став А. Бродій. Проугорська орієнтація його уряду спричинила незадоволення правлячих кіл Німеччини. Тимчасовий повірений Німеччини в Празі рекомендував чехословацькому уряду усунути А. Бродія, тому 24 жовтня 1938 р. останній був заарештований. Наступного дня новим прем’єр-міністром Карпатської України призначено А. Волошина, який мав добрі стосунки з німецькими правлячими колами. А. Волошин і його уряд фактично вийшов з підпорядкування урядові Чехословаччини, столицю перенесено з Ужгорода в гірське містечко Хуст.

З жовтня 1938 р. автономна Карпатська Україна стала предметом торгу між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. На перших порах німецький уряд заохочував і підтримував створення Карпатської України. Для цього були певні підстави. Однією з них було те, що новоутворена держава роз’єднувала території Угорщини і Польщі, а А. Гітлер тоді остерігався виникнення спільного угорсько-польського кордону. Але як тільки уряд Угорщини вирішив приєднатися до Антикомінтернівського пакту, він відразу одержав згоду Німеччини на загарбання всієї закарпатської землі.

Рішення Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. були своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити і врешті-решт перетворила на свого сателіта. Разом з тим А. Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій, з яких могла б у подальшому бути створена «Велика Україна». Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл відзначав, що «розігрування карти Великої України – це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акцій по «введенню м’яча в гру» і підживлення інтересу до наміченого Берліном українського проекту».

Створення автономної Карпатської України в складі Чехословаччини призвело до побоювання Польщі, що в недалекому майбутньому Карпатська Україна, підпавши під вплив Німеччини, дійсно стане «зародком Великої України», до якої Гітлер захоче приєднати і Західну Україну. Тому польський уряд докладав зусиль, щоб ліквідувати автономію Карпатської України, виступав за спільний польсько-угорський кордон – за рахунок окупації Закарпаття Угорщиною.

Спочатку польський уряд вважав, що карпато-українське питання можна буде вирішити спільними зусиллями трьох країн – Польщі, Угорщини і Румунії. Він навіть пропонував здійснити спільний військовий похід на Карпатську Україну, але не зміг його організувати.

Розуміючи, що доля Карпатської України залежить від Німеччини, польський уряд активізував переговори з керівництвом «Третього рейху». Він намагався переконати Німеччину, що ліквідація Карпатської України і встановлення спільного польсько-угорського кордону сприятимуть зміцненню антибільшовицького блоку держав і створять кращі умови для організації військового походу проти Радянського Союзу, зокрема за допомогою Польщі і Угорщини.

У ставленні до Польщі Карпатська Україна була використана Німеччиною для того, щоб примусити польський уряд піти на політичні й економічні поступки. 24 жовтня 1938 р. під час зустрічі в Берліні польського посла Липського з І. Ріббентропом останній заявив, що «коли б польський уряд погодився з німецькою концепцією відносно Данцига та автомобільної дороги (через польську частину Померанії), питання про Прикарпатську Русь могло би бути вирішене до позиції в цьому питанні Польщі».

Проголошення автономії Карпатської України і призначення на посаду прем’єра її уряду А. Волошина українці краю, Галичини та заокеанської діаспори сприйняли як початок реалізації ідеї соборної України. В українських політичних колах розглядалися плани щодо подальшої долі українців, які жили в Закарпатті, Західній Україні та в СРСР. Карпатську Україну вони проголошували «П’ємонтом», вважали, що її «історичне значення полягало в об’єднанні всіх українських земель». На їхню думку, вона мала стати «основою до відбудови єдиної соборної самостійної України». В Закарпаття прибули генерали В. Курманович і В. Петрів, полковники А. Мельник, М. Юськів та багато інших.

Майже невідома до того часу Карпатська Україна стала в центрі уваги європейської преси. На території Карпатської України перебували кореспонденти впливових зарубіжних газет із США, Великобританії, Франції, Німеччини, Бельгії, Голландії, Румунії, Польщі та багатьох інших країн. Активізувалися дипломатичні стосунки. Посилилися економічні зв’язки: 7 грудня 1938 р. підписана німецько-карпатоукраїнська угода, відповідно до якої уряд А. Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутро, вовну і вино, а також угода з німецьким Товариством по експлуатації карпатських копалин, згідно з якою карпато-український уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування і експлуатацію надр Закарпаття.

Таким чином, в останні місяці 1938 р. Німеччина від тактики «зацікавленого нейтралітету» перейшла до політики демонстративної підтримки автономії Карпатської України. Такий крок Німеччини багатьма тогочасними українськими політиками помилково сприймався як намір створити «Велику Україну».

На рубежі 1938-1939 рр. відбулася зміна акцентів у зовнішньополітичному курсі Німеччини. Ця зміна була обумовлена, очевидно, тим, що А. Гітлер, готуючись до розв’язання Другої світової війни і пам’ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війну на два фронти. В цей період зроблено ставку на встановлення «нового порядку у відносинах на Заході», що відсувало здійснення планів на Сході і проектів, які стосувалися України зокрема, на пізніший час. Основний мотив переорієнтації – це його прагнення остаточно захопити Чехословаччину та інші країни Центральної Європи, щоб забезпечити собі міцний тил у майбутній війні проти СРСР. Крім того, важливу роль відігравало намагання Німеччини за рахунок Карпатської України прив’язати Угорщину до Антикомінтернівського пакту. Угорщина, як відомо, офіційно приєдналась до пакту 13 січня 1939 р., а вже 16 січня Гітлер пообіцяв урядові цієї країни, що в березні з чехословацьким питанням буде покінчено і територіальні домагання Угорщини будуть задоволені.

Зі свого боку керівництво Карпатської України все більш відкрито виступало проти центрального уряду в Празі, вимагало проголошення самостійності, стало на шлях утворення власної армії. Один з керівників Карпатської України С. Росоха в книзі «Історія Карпатської Русі» писав, що «потреба організувати власну військову оборону сильно відчувалася вже влітку 1938 р.». І вже «4 вересня 1938 р. в Ужгороді за почином підпоручиків ОУН відбулися установчі збори…, на яких створено Українську Національну оборону (УНО)». УНО створено без дозволу і відома уряду Чехословаччини. «За один місяць розбудовано її організаційну мережу у великих селах і містах. УНО мала 500-1000 членів».

9 листопада 1938 р. УНО була реорганізована в «Карпатську Січ». 4 грудня в Хусті відбувся перший з’їзд «Карпатської Січі», що розглянув внутрішні організаційні справи, а 19 грудня – другий з’їзд. В спогадах керівників «Карпатської Січі», зокрема С. Росохи, наводяться дані, що на той час «Карпатська Січ» нараховувала більше 10 тис. вояків.

До складу Головної Команди «Карпатської Січі», як пише С. Росоха, увійшли: «Дмитро Климпуш – комендант, Іван Росоха – генеральний писар, Степан Росоха – зв’язковий старшина з урядом Карпатської України і референт преси. Шефом Генерального штабу іменовано полковника Колодзінського-Гузаря. До штабу входили: чотовий Я. Волянський, чот. З. Коссак, чот. Кріс, поручик Чорний, пор. Щука (Р. Шухевич), пор. Калина (Ю. Лопатинський)…».

Конфлікт, який давно назрівав між чехословацьким урядом й урядом А. Волошина, почався 18 січня 1939 р., коли новий президент країни Е. Гаха змінив кількох міністрів в уряді А. Волошина. Німецька преса заговорила про «нелояльний неконструктивний крок Праги», про те, що йти «назад в розвитку Карпатської України уже неможливо», і закликали українських політиків «усіма засобами» стати «в обороні недавно здобутої самостійності». В Хусті відбулися збройні сутички між стрілецькими загонами «Карпатської Січі» і чехословацькими військами.

У лютому 1939 р. Німеччина приступила до безпосередньої підготовки «повстання» в Карпатській Україні з метою виходу її зі складу Чехословацької федерації. Закарпатоукраїнські політики форсували справу законодавчого оформлення виходу Карпатської України з федерації й прийняття протекторату Німеччини. Для здійснення цього кроку правовим шляхом потрібно було насамперед провести вибори в сейм Карпатської України, який міг би прийняти рішення про її вихід з Чехословаччини.

Розпочалася підготовка виборів у сейм Карпатської України. 18 січня в Хусті було створене Українське національне об’єднання (УНО) – організація, що об’єднала більшість політичних українських партій Карпатської України. Наслідки виборів, як відзначала німецька «Фолькішер Беобахтер», матимуть велике значення для майбутніх відносин між Хустом і Прагою. Місцева німецько-фашистська партія напередодні виборів звернулася до німецького населення Карпатської України із закликом голосувати за УНО.

Вибори в сейм Карпатської України уряд Чехословаччини призначив на 12 лютого 1939 р. На Закарпатті було заборонено діяльність будь-яких політичних партій лівого спрямування, а також тих, хто орієнтувався на Угорщину.

УНО було єдиною політичною силою, яка мала право брати участь у виборах до сейму. У них взяли участь 92,5 % населення, з яких 92,4 % проголосували за УНО. Згадуючи вибори і підготовку до них О. Кандиба-Ольжич, який був відряджений на Закарпаття, писав: «На забутій землі сталося чудо – вибори дали Українському національному Об’єднанню 92,4 відсотки голосів». Це завдяки тому, що напередодні виборів «сотка січовиків виїхала з Хуста в пропагандивну кампанію по селах».

5 березня 1939 р. А. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію, і дав дозвіл на окупацію Угорщиною решти Карпатської України. 11 березня німецький уряд передав представнику угорського уряду ноту, в якій дозволялося проведення «деяких угорських акцій у Закарпатті», попередивши, щоб угорці не переслідували українських керівників, які діють у цьому регіоні. 13 березня 1939 р. Угорщина одержала дозвіл Гітлера на повну окупацію Карпатської України. Цим кроком А. Гітлер досягав принаймні трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив’язував до Антикомінтернівського пакту Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.

Не було зацікавлене у створенні Української держави на Закарпатті і керівництво СРСР. Вже 10 березня 1939 р. Й. Сталін, виступаючи на ХVІІІ з’їзді ВКП (б), застерігав Німеччину проти використання Закарпаття як плацдарму для наступу на СРСР і попередив, що питання Карпатської України для нього є пробним каменем ставлення А. Гітлера до Радянського Союзу.

Після виборів 12 лютого 1939 р., згідно з нормою Конституційної Грамоти Карпатської України, президент Чехословаччини мав скликати сейм на сесію протягом одного місяця з дня виборів. Але в зв’язку з тим, що уряд Чехословаччини наполягав на тому, щоб в уряді Карпатської України міністром внутрішніх справ став чех, генерал Л. Прхала, а прем’єр-міністр А. Волошин був проти, то сесія новообраного парламенту відкладалася. Крім того, виникли фінансові труднощі між урядами Карпатської України і федеральним урядом, тому президент Чехословаччини Е. Гаха відтягував першу сесію сейму.

Перша сесія сейму Карпатської України була запланована на 2 березня 1939 р., але президент Чехословаччини її цього дня не скликав. Засідання сейму перенесли на 9 березня, однак 10 березня Е. Гаха передав А. Волошину повідомлення, що сесія в Хусті переноситься на 21 березня. Події навколо Чехословаччини розвивалися швидкими темпами, Німецькі війська почали свій наступ на Чехословаччину. А. Волошин звернувся до президента Е. Гахи, щоб він змінив дату відкриття сейму на 15 березня й отримав від нього таку згоду.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції проти Карпатської України. 14 березня о 14 год. в Хусті зібралися депутати Карпато-Українського сейму та члени проводу УНО для обговорення ситуації, що склалася в Чехословаччині в зв’язку з наступом на неї німецьких військ і наступом угорських військ на Карпатську Україну. Тоді ж А. Волошин по радіо виголосив звернення до громадян Карпатської України, в якому повідомив: «Рішенням словацького сейму була проголошена незалежність Словаччини. Тим була змінена і міжнародна ситуація Карпатської України, яка рішенням нашого сейму буде ще офіційно проголошена незалежною державою. До остаточного рішення сейму наша влада вже тепер цю нашу незалежність проголошує». Приводячи таке радіозвернення А. Волошина, П. Стерчо зауважує, що «це дослівний текст цього короткого, але рішучого проголошення самостійності».

В зв’язку з ось такими обставинами, які склалися в Чехословаччині, в т. ч. в Карпатській Україні, сценарій проведення першої сесії сейму став неможливим. На церемонію її відкриття президент Е. Гаха не прибув. 15 березня 1939 р. о 15 год. 20 хв. «вже під гуркіт угорських гармат і клекіт скорострілів» першу сесію сейму Карпатської України замість Е. Гахи відкрив А. Волошин. У присутності 22 депутатів (послів) із 32-х, сесія сейму обрала президію та сеймові комісії. Головою сейму обрано А. Штефана, заступниками – Ю. Ревая і С. Росоху. На цьому засіданні прийнято нашвидкуруч підготовлену конституцію Карпатської України – закон, який складався з 8 пунктів. Це була найстисліша Конституція в історії людства. Вона була такого змісту:

«Конституційний Закон ч. І з 8 пунктів такого змісту: Закон ч. І. Сейм Карпатської України ухвалив цей закон: 1. Карпатська Україна є незалежна держава; 2. Назва Держави є Карпатська Україна; 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України, на чолі; 4. Державна мова Карпатської України є українська мова; 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а барва жовта є долішня; 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній крайовий герб: ведмідь у лівім червонім півколі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі, і тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середущому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові; 7. Державний гімн Карпатської України є «Ще не вмерла Україна…»; 8. Цей закон обов’язує зараз од його прийняття в Хусті, дня 15, березня 1939».

Після прийняття цього закону сейм Карпатської України обрав А. Волошина першим президентом Карпато-Україн-
ської Республіки, а прем’єр-міністром й одночасно міністром закордонних справ – Ю. Ревая, були обрані інші члени уряду. Перед закриттям сесії сейму прийнятий Закон ч. 2, який визначав функції уряду та президента.

На цьому першому й останньому засіданні сейму було заявлено про вихід Карпатської України зі складу Чехословацької Республіки. Однак останньої вже фактично не було, адже того ж самого дня, 15 березня її окупували німецькі війська.

Депутати сейму ухвалили постанову про самостійність Карпатської України та просили Німеччину про протекторат і збройну допомогу проти угорських військ, які напередодні почали окупацію їхнього краю. За згодою сейму А. Волошин послав телеграму в Берлін, в якій зазначалося, що самостійність Карпатської України проголошується «під охороною рейху». Невдовзі консул Німеччини в Хусті Гофман вручив телеграму з Берліна, в якій говорилося, що Німеччина не приймає Карпатську Україну під свій протекторат, крім того, вона не радить Карпатській Україні чинити опір угорським військам, що вступили на територію краю Це було о 23 год. 15 березня, а вже о 6 год. ранку наступного дня президент А. Волошин виїхав через Тису в Румунію. 16 березня угорці увійшли в Хуст. Характеризуючи останні кроки Берліна, А. Волошин сказав кореспонденту агентства «Рейтер»: «Німці ганебно нас обманули».

Перед від’їздом в Румунію А. Волошин, аби не допустити зайвих людських втрат, видав загонам «Карпатської Січі» наказ не чинити угорським окупантам збройного опору. Однак січовики не виконали цього наказу. Бійці «Карпатської Січі» вступили в бої з угорськими окупантами. Жорстокий бій між січовиками і угорськими військами відбувся на Красному полі біля Хуста. Деякі історики, зокрема В. Косик та М. Вегеш, пишуть, що, за різними оцінками, там загинуло від 2 до 6,5 тис. січовиків. В нерівному бою з ворогом біля Бурштина загинув верховний командант Збройних сил Карпатської України полковник М. Колодзінський.

18 березня угорські війська повністю окупували Закарпатську Україну і вийшли на кордон з Польщею. Члени уряду Карпатської України, а також частина січовиків виїхала в Румунію, а потім через Югославію перебралися в Берлін. Тих «січовиків», що були захоплені в полон, угорці вивезли в табір біля м. Ніредьгазу, а потім передали німцям.

Правову оцінку подій, які відбулися з жовтня 1938 р. по березень 1939 р. в Закарпатті, дали наукові консультанти з Секретаріату Верховної Ради України, доктори юридичних наук А. Мацюк і В. Погорілко. В статті «Прояви сепаратизму в Закарпатті під виглядом вимог автономної республіки» (Голос України. –1993. –6 серпня) вони констатують: «Безпідставним є твердження щодо суверенного характеру колишньої республіки Підкарпатська Русь. У жовтні 1938 року Підкарпатській Русі було надано статус державності і вона стала суб’єктом Чехословацької федерації. Але 15 березня 1939 року Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) проголосила себе суверенною у складі Чехословаччини. Новий статус Підкарпатської Русі (Карпатської України) не був визнаний ні федеральними органами Чехословаччини, ні іншими державами, ні до окупації Чехословаччини, ні після неї і не був закріплений ні в Конституції Чехословаччини, ні в інших законодавчих актах Чехословаччини і Підкарпатської Русі (Карпатської України), а, отже, він не мав юридичного значення і юридичних наслідків. Це був політичний акт, а не юридичний. До того ж втілити його в життя не вдалося, оскільки на другий день, 16 березня, вона була окупована. Тому вести мову про суверенну Підкарпатську Русь (Карпатську Україну) з правової точки зору позбавлено сенсу».

Під час окупації Закарпаття угорськими військами політична діяльність українців практично припинилася, наступила трагічна сторінка в багатостраждальній історії Карпатоукраїни. Угорці заборонили всі політичні організації, без суду і слідства зникало багато людей. Лише в Хусті за перший місяць окупації вони розстріляли понад 100 осіб. У Кривському таборі страждали сотні в’язнів, звідки їх по 40–50 осіб вивозили до берега Тиси в районі Велетинського мосту і там розстрілювали, а тіла вбитих кидали у воду.

Історія утворення Карпатської України свідчить, що було бажання тогочасних закарпатських політиків відновити українську державність. Закарпатські українці масово підтримали цей курс і зі зброєю в руках відстоювали його реалізацію. Однак слід пам’ятати, що в тих конкретно-історичних умовах керівництво Карпатської України не могло здійснювати самостійну політику і в великій мірі було залежним від Німеччини.

Таким чином, в 20-3-ті роки українці в результаті окупації їх територій проживали на своїх етнічних територіях у складі Польщі, Чехословаччини, Угорщини і Румунії. За умов чужоземного панування їх економічний розвиток був загальмований, вони зазнавали всіляких утисків і перешкод у національному розвитку, перебували на становищі другорядної нації. Визвольна боротьба західних українців за свободу і державну незалежність продовжувалася.