ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД НІМЕЦЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

1. Визволення України від німецьких загарбників

1. Праця українців в тилу на евакуйованих підприємствах

У роки Великої Вітчизняної війни сотні тисяч українців самовідданою працею на евакуйованих в Росію, республіки Середньої Азії підприємствах наближали перемогу над нацизмом. У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів з Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. падіння видобутку вугілля в СРСР було зупинено. Радянська економіка одержала його на 17,1 млн. тонн більше, ніж у 1942 р.

Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної і марганцевої руд. Тисячі гірників України поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі під кінець 1942 р. зросла у кілька разів – до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. До жовтня 1942 р. план видобутку залізної руди на Уралі було виконано на 95,3 %, а марганцевої – перевиконано.

У зростанні металургійного виробництва на Уралі й Сибіру важливу роль відігравали евакуйовані з України робітники та спеціалісти, матеріально-технічна база 24 підприємств промисловості вогнетривів. Більшість устаткування цих підприємств була розміщена на Богдановському, Красногорському, Ново-Тагіль-
ському, Первоуральському, Сатковському і Сухолозькому споріднених підприємствах, що значно посилило їх виробничі потужності. Нові підприємства побудували у тилу колективи каолінових комбінатів з Дніпропетровщини і заводів вогнетривів із Костянтинівки та інших українських міст. У 1943 р. галузь вогнетривів виконала виробничий план за основними показниками.

Зростаючі в СРСР темпи озброєння і виробництва боєприпасів вимагали величезної кількості труб. До війни їх виготовляли переважно підприємства України. На базі обладнання трубопрокатних заводів республіки у східних районах СРСР розпочалося будівництво нових заводів. У травні 1942 р. металурги Дніпропетровських трубопрокатних заводів ім. Карла Лібкнехта та ім. Ілліча налагодили випуск труб у Первоуральську. Будівельники та металурги Маріупольського металургійного заводу ім. Куйбишева за шість місяців збудували і здали в експлуатацію мартенівський цех. Після прийняття обладнання і спеціалістів з Дніпропетровська, Маріуполя, Макіївки і Нижньодніпровська потужним виробником труб став Синарський металургійний завод.

За рахунок робітників і спеціалістів з України та інших регіонів, евакуйованих на Схід, кількість працюючих у чорній металургії на середину 1942 р. зросла на 62 тис. і налічувала 179 тис. осіб. Металургійні підприємства східних регіонів освоїли виробництво високоякісних сталей, броньового прокату, труб, поковок для авіаційної і танкової промисловості.

Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одним з перших почали випускати продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло виробництво бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі встановлено 10 тис. тонн обладнання з Дніпропетровська і Харкова. На початку 1942 р. колектив освоїв виробництво нового типу двигунів з повітряним охолодженням для літаків.

У Нижньому Тагілі найбільшим виробником танків Т-34 став Харківський завод ім. Комінтерну. За роки війни його колектив виробив 35 тис. танків.

Понад 6 тис. трудівників і 3 тис. одиниць обладнання з Харкова поповнили виробничу базу Челябінського тракторного заводу. В 1942 р. його колектив зріс на 70 % і налічував 54,8 тис. осіб. Підприємство освоїло серійне виробництво танків і самохідних артилерійських установок (САУ).

Наприкінці 1942 р. зусиллями робітників і спеціалістів Харківського тракторного заводу, місцевого населення у Рубцовську на Алтаї був збудований тракторний завод. У грудні 1943 р. його колектив випустив тисячний трактор з маркою «АТЗ».

У Кизилі працював як самостійна виробнича одиниця Київський верстатобудівний завод. Базовим підприємством хімічного машинобудування став у Нижньому Тагілі перебазований туди Київський завод «Більшовик».

Одним з найбільших виробників зброї і боєприпасів став Челябінський завод ім. Д. Колющенка після розміщення на його території Херсонського і Сумського заводів сільськогосподарського машинобудування.

Самовіддано працювали, задовольняючи потреби фронту і народного господарства, евакуйовані в тил 75,5 тис. залізничників дев’яти залізниць України.

Значно посилили виробничі потужності паровозоремонтних і вагоноремонтних підприємств тилу колективи й обладнання тринадцяти споріднених заводів з нашої республіки. Кілька тисяч робітників та спеціалістів влились у колективи заводів Златоуста, Троїцька, Челябінська, Красноярська, Омська, Свердловська, Ташкента, Алма-Ати.

Значний внесок у забезпечення продовольством воїнів Червоної Армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані переважно в Поволжя, Казахстан і Азербайджан.

Хлібороби з УРСР допомагали працівникам сільського господарства тилових районів збільшувати розміри посівних площ, удосконалювати агротехніку вирощування пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, підвищувати продуктивність тваринництва. За 1942-1945 рр. посівні площі в країні зросли на 26 млн. га, що дало змогу забезпечити безперебійне постачання фронту і тилу продовольчими товарами.

Наполегливо працювали над виконанням оборонних завдань співробітники АН УРСР. Маючи тісні наукові зв’язки з більш як 300 промисловими підприємствами, колгоспами і радгоспами, лікарнями і госпіталями, українські вчені зробили значний внесок у підвищення ефективності виробництва у різних галузях народного господарства. Вони розробили і впровадили у виробництво технологію виплавки броньових сталей у мартенівських печах, автоматичні зварювальні установки, сконструювали чимало пристроїв, які посилили потужність морських торпед і мін, авіабомб, домоглися нових видатних досягнень у лікуванні поранених воїнів, профілактиці різних хвороб тощо.

Таким чином, героїчною працею у тилу трудівники з України зміцнювали обороноздатність СРСР. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників України сприяли створенню в оптимально короткі строки у тилу великого військово-промислового комплексу СРСР.

Евакуйовані з України промислові підприємства відіграли значну роль у вирішенні військово-стратегічних проблем і істотно вплинули на розширення індустріальної бази східних районів РРФСР, Казахської РСР, та інших республік Середньої Азії; спричинили якісні зміни в ряді галузей промисловості; надавали допомогу у підготовці національних кадрів союзних і автономних республік; сприяли виникненню у східних районах нових галузей індустрії.

2. Визволення Лівобережної України. Битва за Київ

Переслідуючи розбиті під Харковом радянські війська німці влітку 1942 р. розгорнули масштабний наступ до Волги і на Північний Кавказ. Одним з головних завдань німецьких військ було захоплення Сталінграда з метою перекрити постачання Волгою радянської армії азербайджанською нафтою, ізолювати Кавказ з його нафтоносними регіонами від решти території СРСР. Радянське керівництво розуміло стратегічне значення Сталінграда, тому направило значні сили на його оборону. Бої в місті набули надзвичайно жорстокого характеру, радянські солдати героїчно захищали кожен будинок та клаптик землі. Втрати обох сторін були величезними.

19 листопада 1942 р. радянські війська перейшли у контрнаступ і завдали два потужні флангові удари німецьким військам, зосередженим під Сталінградом. Це було несподіванкою для німецького командування. Ударне угруповання німецьких військ (330 тис. солдатів та офіцерів) опинилися в оточенні. До лютого 1943 р. оточені німецькі підрозділи були знищені, в полон потрапило 90 тис. німецьких солдатів і офіцерів. Загальні втрати німецької армії в Сталінградській битві перевищили 1 млн. осіб. Від такої поразки німецька армія вже не змогла оговтатись.

Влітку 1943 р. німецька армія зробила останню спробу переломити хід війни на свою користь. У районі Курська фронт радянських військ утворював виступ (так звану Курську дугу). Німецьке командування планувало оточити і знищити радянські війська, сконцентровані на цій ділянці фронту. 5 липня 1943 р. розпочався німецький наступ. Війська Червоної армії завдяки добре підготовленій обороні змогли зупинити німецькі дивізії. 11 липня радянські війська перейшли в потужний контрнаступ. На Курській дузі відбулась найбільша танкова битва у світовій історії. Біля с. Прохорівка 12 липня у ній приймали участь майже 1200 танків з обох боків. Німецькі війська були розбиті. Стратегічна ініціатива повністю перейшла до радянського командування. В битві на Курській дузі відзначилось багато вихідців з України. 30 воїнів-українців удостоєні найвищої радянської нагороди – звання Героя Радянського Союзу. Свою першу перемогу здобув там найвідоміший радянський повітряний ас, уродженець Сумщини І. Кожедуб.

Переслідуючи відступаючого ворога, радянські війська здійснили Бєлгородсько-Харківську операцію, звільнили Харків. Протягом літа-осені 1943 р. проведені Донбаська, Чернігівсько-Прип’ятська, Смоленська, Брянська, Новоросійсько-Таманська, Мелітопольська, Керченська та інші наступальні операції.

Війська Південно-Західного фронту під командуванням Р. Малиновського на початку вересня 1943 р. визволили Сталіно (нині Донецьк) і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська (місто визволено 25 жовтня). Війська Південного фронту під командуванням Ф. Толбухіна визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Після поразки на Курській дузі німецьке командування розраховувало стабілізувати фронт на Дніпрі. З цією метою ним на правому березі ріки була створена потужна система укріплень, яка отримала назву «Східний вал».

При штурмі «Східного валу» радянське командування допустилось декількох серйозних прорахунків. За наказом Й. Сталіна Київ мав бути звільнений до 7 листопада 1943 р. – річниці Жовтневої революції. Як наслідок, підготовка переправи через Дніпро проводилась поспіхом, що призвело до значних невиправданих втрат. Червоноармійські підрозділи переправлялися без достатньої кількості плавних засобів, під сильним вогнем ворога. Ціною великих втрат (до 40 тис. вбитих) було захоплено плацдарм у районі села Букрин (знаходиться на березі Дніпра нижче Києва). Сюди переправилась танкова армія П. Рибалка для наступу на Київ. Проте швидко з’ясувалось, що місце для плацдарму дуже невдале. Місцевість тут вкрита ярами, що утруднювало рух танків. Війська Воронезького (з 20 жовтня 1943 р. – 1-й Український) фронту двічі намагалися з Букринського плацдарму прорвати оборону противника, але безуспішно. Тоді радянське командування здійснило ризикований маневр. Танкова армія П. Рибалка переправилась на лівий берег Дніпра, зробила марш на північ і знову форсувала ріку біля Лютіжа північніше Києва. Такий маневр виявився несподіванкою для німецького командування, його війська не були готові до оборони в цьому районі. Це дозволило армії П. Рибалка зробити стрімкий марш на Київ. 6 листопада 1943 р. столиця України була звільнена від німецьких військ. У боях за Київ загинули до 240 тис. радянських солдатів і офіцерів.

Таких втрат можна було б уникнути, якби не наказ Й. Сталіна взяти Київ обов’язково до роковин «Великого Жовтня». Солдати Червоної армії при форсуванні Дніпра виявили масовий героїзм. Понад 1 тис. бійців, офіцерів і генералів 1-го Українського фронту були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, тисячі воїнів нагороджені орденами і медалями.

Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило свою увагу на підготовці величезної операції з визволення Правобережної України, ставлячи перед військами завдання в найкоротші строки вийти на державний кордон.

Таким чином, завдяки зміцненню військово-промислового комплексу СРСР влітку 1943 р. на радянсько-німецькому фронті відбувся корінний перелом на користь Червоної армії. Восени 1943 р. від німецьких окупантів остаточно було визволено Лівобережжя та столицю УРСР – Київ. В битві за Київ проявили масовий героїзм солдати і офіцери всіх народів Радянського Союзу.

3. Визволення Правобережжя, Півдня України та Криму. Депортація кримськотатарського народу

У грудні 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування СРСР розробила Житомирсько-Бердичівську операцію, яка була успішно здійснена. Сильні бої розгорнулися за Житомир, Бердичів і Білу Церкву, які були визволені у кінці грудня 1943 р. та на початку січня 1944 р. Внаслідок Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту просунулися на 80-200 км, звільнили Житомирську, більшу частину Київської, частково Вінницьку і Рівненську області.

Після вдалої Кіровоградської операції ворога відкинуто від Дніпра на 40-50 км. Радянські війська вклинились в оборону німецьких військ і створили загрозу флангам Корсунь-Шевчен-
ківського угруповання гітлерівців.

У січні-лютому 1944 р. війська Червоної армії провели одну з найбільш успішних наступальних операцій – Корсунь-Шевчен-
ківську, внаслідок якої були оточені значні німецькі сили. Німці втратили там вбитими та пораненими 55 тис. солдатів та офіцерів, 18 тис. потрапило у полон.

Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією силами правого крила 1-го Українського фронту було розпочато Рівненсько-Луцьку операцію (січень-лютий 1944 р.) з метою розгрому в районі цих міст сильного угруповання ворога. В ході операції радянські війська визволили понад 200 населених пунктів, у т. ч. Рівне та Луцьк (2 лютого 1944 р.), а також 7 райцентрів. В полон захоплено 2 тис. німецьких солдатів і офіцерів.

Радянські війська не могли продовжувати наступальні операції без ліквідації німецьких плацдармів на лівому і правому берегах Дніпра – у районах Нікополя і Кривого Рогу. Утримувала цей район 6-а німецька армія, яка нараховувала 18 піхотних, 4 танкові й 1 моторизовану дивізії, велику кількість артилерії. З повітря ці війська підтримували основні авіаційні сили противника. Нікопольсько-Криворізька операція здійснювалась силами 3-го і 4-го Українських фронтів з 30 січня по 29 лютого 1944 р. Для її проведення виділялось 47 стрілецьких дивізій, танковий, кавалерійський і два механізованих корпуси, 7796 гармат і мінометів, 230 танків, інше озброєння. Дії наземних військ підтримували понад 1,3 тис. літаків. У результаті цієї операції розгромлено 12 дивізій противника, в т. ч. 3 танкові й 1 моторизована. Ліквідувавши Нікопольський плацдарм, радянські війська позбавили німецьке командування останньої надії на утримання Криму.

13 березня 1944 р. радянські війська визволили Херсон, 28 березня – Миколаїв. 10 квітня в результаті вдало проведеної десантної операції вони звільнили Одесу. В травні 1944 р. розгромлене угруповання вермахту в Криму. 13 квітня звільнено Сімферополь, а від 15 квітня до 9 травня тривали бої за визволення Севастополя. Останні німецькі підрозділи були знищені на мисі Херсонес 12 травня.

Після звільнення Криму радянська влада провела насильницьку депортацію кримських татар та інших народів півострова. З Криму насильно виселено у Сибір і Казахстан 183 тис. татарів, 12,4 тис. болгарів, 9,6 тис. вірменів. Приводом для депортації була співпраця частини представників цих народів з окупаційною німецькою владою. Акція проводилася брутально та жорстоко. Часто на збори давалось 20 хвилин, людей перевозили в товарних вагонах на далекі відстані. Нащадки депортованих отримали змогу повернутись на батьківщину лише наприкінці 1980-х років.

У березні-травні 1944 р. війська 1-го Українського фронту провели Проскурівсько-Чернівецьку операцію, в результаті якої було визволене Поділля і більша частина Тернопільщини та Буковини. Особливо жорстокі бої тривали за Тернопіль. Після звільнення 15 квітня місто було в суцільних руїнах.

Здійснюючи Львівсько-Сандомирську операцію, війська
1-го Українського фронту в кінці серпня 1944 р. вийшли на рубіж р. Вісла й захопили великий плацдарм на її лівому березі в районі Сандомира, визволивши від німецьких окупантів західні райони України і східну частину Польщі.

Під час Львівсько-Сандомирської операції в районі Бродів у бій з радянськими військами вступила дивізія СС Галичина. Цей підрозділ складався з українців і створений за ініціативою голови УЦК В. Кубійовича та німецького керівництва, зокрема галицького губернатора О. Вехтера. Формування дивізії підтримав провід ОУН (м), який вважав, що в складі вермахту вона стане зародком української армії на зразок легіону УСС під час Першої світової війни. Провід ОУН (б) та командування УПА ставилось до дивізії СС «Галичина» негативно. Вони вважали, що її створення лише відволікає українську молодь від підпільної та партизанської боротьби. Як і всі інші національні підрозділи в німецьких збройних силах, дивізія підпорядковувалась командуванню військ СС, а не німецької армії (вермахту), оскільки у вермахті мали право служити лише німецькі громадяни.

Після вишколу в спеціальних таборах у Словенії дивізію СС «Галичина» перекинули на Східний фронт у район Бродів. Наприкінці липня 1944 р. радянські війська оточили і розбили її. Майже 3 тис. її солдатів приєдналися до УПА. Залишки дивізії пізніше брали участь у боротьбі з югославськими партизанами. Після завершення війни дивізія, як 1-а Українська дивізія Української Національної армії, роззброєна англійськими військами.

На початку вересня 1944 р. розпочалася Східнокарпатська наступальна операція. Завдавши поразки великому угрупованню противника, радянські війська завершили вигнання ворога з українських земель, визволили Закарпатську Україну. 

Таблиця 1. Беззворотні втрати радянських збройних сил на національним складом 

Національність	Число втрат (тис. чол.)	% до загального числа втрат
Українці	1377,4	16
Росіяни	5756	66,5
Інші національності	1535	17,5
Всього	8668,4	100

 28 жовтня 1944 р. територія України була повністю звільнена від загарбників. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина беззастережно капітулювала. 9 травня в Україні ми відзначаємо як День Перемоги. 2 вересня капітуляцією Японії закінчилась Друга світова війна.

Героїзм українців на фронтах війни був масовий. За роки війни майже 483 тис. громадян УРСР нагороджено орденами і медалями, 2069 осіб стали Героями Радянського Союзу. Серед 115 двічі Героїв – 32 українці. 52 українці повторили подвиг М. Гастелло, який спрямував свій підбитий літак на німецьку танкову колону. 55 пілотів-українців здійснили повітряний таран. 25 українських воїнів закрили своїм тілом амбразури німецьких дзотів, врятувавши життя багатьом своїм товаришам. Беззворотні втрати українців у роки війни складали понад 1млн.300 тис. осіб.(Таблиця 1). Українці брали активну участь в Русі Опору інших європейських країн. 120 тис. українців воювали на війні у складі польських і чехословацьких формувань, а також військ США, Канади, Франції. 

Таблиця 2. Втрати радянських збройних сил при визволенні від німецьких військ союзних республік 

Назва республіки	Втрати вбитими та померлими від ран
РСФСР	1860,9 тис. чол.
УРСР	968,1 тис. чол.
БРСР	213,6 тис. чол.
Інші (Латвійська, Литовська, Молдавська, Естонська РСР)	353,2 тис. чол.
Всього	3395,8 тис. чол.

 Разом з тим, майже 250 тис. українців служили у сформованій німцями українській поліції, національних підрозділах у складі німецьких збройних сил. Зокрема, дивізія СС «Галичина» налічувала 18 тис. солдатів, 2 козацькі дивізії з Дніпропетровська – 15 тис., Сумський, Роменський та Шосткінський полки – майже 20 тис. осіб.

Події Великої Вітчизняної війни були чи не найтрагічнішою сторінкою в новітній історії українського народу. Для українців перемога над нацизмом та звільнення території УРСР від німецьких загарбників має величезне значення. Вона стала можливою завдяки значному напруженню сил усього народу, солдатів Червоної армії, партизанських загонів та підпільників, трудівників тилу (Таблиця 2). Свій внесок у цю справу зробили вояки УПА та учасники націоналістичного підпілля. Український народ відстояв своє право на існування, право жити на рідній землі. Перед населенням України, котре пережило всі випробування Великої Вітчизняної війни, після звільнення постали нові складні завдання, що потребували титанічних зусиль: ліквідація наслідків воєнних руйнувань, відбудова економічного потенціалу республіки, налагодження мирного життя.

Таким чином, на початку 1944 р. в ході військових операцій, які були розроблені і здійснювались військовим керівництвом Червоної армії, українці проявили відвагу і самопожертву. Сотні тисяч наших співвітчизників загинули в боях за визволення Правобережної України та Криму від німецьких та румунських окупантів. Радянські війська наблизились до довоєнного кордону. На цьому ж етапі війни радянське керівництво розпочало репресії проти національних меншин Криму – татар, болгар, вірмен та ін.

4. Соціально-економічне становище населення на визволених територіях України (1943-1945 рр.)

Одним з жахливих наслідків війни стала поява численних категорій знедолених війною – інвалідів, сиріт, напівсиріт, безпритульних. У першому кварталі 1944 р. на визволеній території УРСР налічувалося 67 тис. сиріт. Переважна їх більшість мандрувала чи перебувала у великих містах.

Вимушеним кроком з боку органі радянської влади було введення нормованого забезпечення населення продуктами (карткової системи). У сільській місцевості картки не вводились. Хліб та інші продукти видавались там за талонами і списками лише окремим категоріям населення – лікарям, вчителям, зоотехнікам, інвалідам війни та декому іншому. Пізніше до них долучилися працівники цукрової та інших галузей промисловості, підприємства яких розташовувались у сільській місцевості.

Карткова система була введена на хліб, борошно, крупу, макарони, цукор, кондитерські вироби, жири, м’ясні і рибні продукти, а також на промислові товари – одяг, взуття, білизну, сірники, мило тощо.

Середня зарплата в містах Центральної України становила пересічно 227 крб., тоді як розмір пенсії та допомоги тим громадянам, які тимчасово або взагалі втратили працездатність чи годувальника, коливався від 100 до 250 крб., а стипендії – трохи більше 100 крб. Більшість працюючих ніколи не отримувала зарплати у повному обсязі, оскільки з неї в обов’язковому порядку вираховували майже 20-25 % воєнних та інших податків.

Державні ціни на нормовані продукти протягом війни були фіксованими і невисокими. За картками можна було придбати дуже обмежений продуктовий набір. Додаткове харчування люди добували собі шляхом обміну речей на базарах, походів у ближні села, із власних присадибних ділянок тощо.

Від 1943 р. деяким категоріям працюючих промтовари продавалися на конкретну суму за спеціальними лімітними книжками додатково до основної картки. Проте такі пільги вводились нечасто. Премії на виробництві видавали у вигляді комплектів або окремих предметів одягу, взуття, відрізів тканин. У 1944-1945 рр. на багатьох відроджених підприємствах деяким нужденним категоріям працюючих надавали допомогу промисловими товарами: жінкам – мануфактурою, а дітям – взуттям. Однак ці заходи не могли повністю задовольнити потреби працюючих.

Держава намагалась підтримати інвалідів війни, надаючи їм допомогу у вигляді матеріальних виплат, а також дровами, торфом і продуктами. Інваліди та члени родин військовослужбовців були першими серед тих, хто отримував промислові товари з вкрай обмежених ресурсів, проте й при цьому їх стан залишався злиденним.

Найбільш незахищеними і знедоленими під час війни були діти-сироти. Вони разом з інвалідами та членами родин військовослужбовців забезпечувались державою в першу чергу. Для допомоги дітям-сиротам при РНК УРСР створена Республіканська комісія допомоги дітям на чолі з письменником М. Бажаном. Аналогічні комісії працювали при міських та районних радах. На звільнених українських землях організовані дитячі приймальні пункти: в травні 1944 р. їх було 32. Відновлювали роботи дитячі будинки та розподільники. На середину 1944 р. в Україні нараховувалась 41 така установа, через них за перше півріччя пройшли 13449 дітей-сиріт. Проте в умовах війни не було можливості належно забезпечити ці заклади. У багатьох дитячих будинках гостро бракувало одягу, взуття, посуду. На кінець 1944 р. майже половина дітей у них не мала теплого одягу або не мала ніякого взуття. Пересічні громадяни намагались допомогти дитячим будинкам, за своєю ініціативою збирали одяг і речі.

Реальністю тогочасного повсякдення став гострий дефіцит майже всіх товарів першої необхідності. Лампи, гас, мило, сірники отримати у той час без зусиль було майже неможливо. Придбання відрізу тканини на плаття або нового пальто для більшості людей було значною подією. Не вистачало звичного домашнього краму: каструль, чайників, ложок тощо.

Таким чином, Велика Вітчизняна війна була одним з найважчих випробувань для українського народу. В боротьбі з окупантами понесені величезні людські і матеріальні втрати. Перемога Червоної армії у ній означала порятунок населення України від тотального фізичного знищення. Завдяки цій перемозі український народ зберігся як етнос, зберіг свою мову і культуру для нащадків.