УКРАЇНА В ПЕРІОД ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ
УКРАЇНА В ПЕРІОД ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ
| Сайт: | Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія" |
| Курс: | Українська РСР У 1939-1991 рр. |
| Книга: | УКРАЇНА В ПЕРІОД ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | Thursday 26 December 2024 7:46 PM |
1. Україна в період післявоєнної відбудови
1. Наслідки Великої Вітчизняної війни для України. Перехід до мирного будівництва
Одним з найважливіших здобутків України на завершальному етапі Другої світової війни та відразу після неї стало остаточне визначення західних кордонів республіки. Керівництво СРСР проводило цілеспрямовану політику щодо об’єднання усіх українських етнічних земель у складі УРСР. Постала проблема закріпити на міжнародному рівні приєднані у 1939-1940 рр. західноукраїнські землі, також щодо статусу Закарпаття, заселеного переважно українцями. Для збереження дружніх відносин із сусідніми країнами необхідно було врегулювати питання кордонів на основі двосторонніх угод.
Найскладнішими виявились переговори з польською стороною щодо радянсько-польського кордону. Польський комітет національного визволення, який займав прорадянські позиції, підтримував проект керівництва СРСР. 27 липня 1944 р. він підписав радянсько-польську угоду про кордон на основі «лінії Керзона». Емігрантський уряд Польщі на чолі з С. Миколайчиком, що перебував у Лондоні, не хотів змиритися із втратою Західної України та Західної Білорусії і вимагав повернення до довоєнних кордонів. На Ялтинській конференції Т. Рузвельт (Президент США) і У. Черчілль (Прем’єр-міністр Великобританії) підтримали позицію Радянського Союзу щодо радянсько-польського розмежування. Це полегшило досягнення компромісу з Тимчасовим урядом національної єдності, який утворився в Польщі у червні 1945 р.
16 серпня 1945 року між СРСР і Польщею укладено договір про радянсько-польський кордон. Згідно з ним, кордон між обома країнами встановлювався вздовж «лінії Керзона» з відступами від неї у деяких районах від п’яти до восьми кілометрів на користь Польщі. Крім того, Радянський Союз передав Польщі додатково територію до рік Західний Буг і Солонія на південь від Крилова – з відхиленням від «лінії Керзона» на
15 лютого 1951 р. в Москві укладено договір між СРСР і Польщею про обмін ділянками державних територій. Було проведено обмін майже однаковими за площею територіями. До УРСР відійшли землі в районі Кристонополя (сучасний Червоноград), до Польщі – територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької обл.
Незважаючи на те, що територією України вказаний кордон з незначними відхиленнями пройшов уздовж «лінії Керзона», він далеко не повністю враховував межі етнічного розселення українців. Поза межами України залишились Холмщина, Надсяння, Підляшшя, Лемківщина, де мешкали понад 700 тис. українців.
Набагато легше проходили переговори з Румунією щодо входження Північної Буковини та Бессарабії до Радянського Союзу. Цьому сприяло два фактори: послаблення в результаті поразки у війні на боці Німеччини міжнародних позицій Румунії та посилення позицій румунських комуністів. 10 лютого 1947 р. підписаний радянсько-румунський договір, згідно з яким Румунія визнавала входження Північної Буковини, території колишніх Хотинського та Ізмаїльського повітів до СРСР в складі Радянської України.
Особливо гострою стала проблема територіальної приналежності Закарпатської України. Угорщина опинилася в таборі переможених і не могла претендувати на цю територію. Радянський Союз та його союзники по антигітлерівській коаліції не визнавали чинності Мюнхенської угоди 1938 року, отже Закарпаття з точки зору міжнародного права після війни знову мало стати складовою частиною Чехословаччини. З іншого боку, неможливо було ігнорувати той факт, що Закарпаття було українською етнічною територією і серед населення регіону була дуже популярною ідея об’єднання з Україною. Відразу після звільнення Закарпаття в регіоні за ініціативою населення та підтримки радянського командування почали створюватись органи місцевої влади – народні комітети. Була здійснена аграрна реформа – поділені землі поміщиків між селянами. Спроби чехословацького уряду відновити адміністративні структури в Закарпатті зазнали невдачі. 26 листопада 1944 р. в Мукачевому І з’їзд делегатів народних комітетів Закарпатської України ухвалив маніфест про її возз’єднання з УРСР. В таких умовах чехословацький уряд вимушений був відмовитись від ідеї повернення Закарпаття.
У Москві після переговорів між урядами Чехословаччини та Радянського Союзу 29 червня 1945 р. підписано договір та протокол до нього про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про її возз’єднання з УРСР в складі Радянського Союзу. Згідно з цим документом міждержавний кордон між СРСР і Чехословаччиною визначався лінією попереднього адміністративного кордону, що існував між Словаччиною і Підкарпатською Україною до 29 вересня 1938 р. (Мюнхенської угоди). Внаслідок цього у складі Чехословаччини опинилась значна частина українських земель, що перебувала у її складі ще згідно Сен-Жерменського договору. 22 листопада 1945 р. цей договір ратифікували Тимчасові Національні збори Чехословацької Республіки, а 27 листопада – Президія Верховної Ради СРСР. 22 січня 1946 р. у складі УРСР з’явилась Закарпатська область з центром в м. Ужгороді.
Післявоєнне врегулювання кордонів України засвідчило вирішення проблеми соборності українських земель. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР закріплювалось міжнародними угодами і визнавалось світовою спільнотою. УРСР суттєво розширила свою територію та збільшила власний економічний потенціал. Територія республіки зросла на 110 тис. кв. км, а населення – майже на 7 млн. осіб. Внаслідок цих геополітичних змін майже усі українські землі увійшли до складу УРСР. Частина українських етнічних земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Пряшівщина та Мараморощина) залишилися у складі інших держав.
Бойові дії та окупація території УРСР під час Великої Вітчизняної війни призвели до трагічних наслідків. У боротьбі з окупантами Україна зазнала величезних людських та матеріальних втрат. За деякими даними, вона втратила до 8 млн. осіб (2,5 млн. військових і 5,5 млн. цивільних), майже 2 млн. перебували у ворожому полоні. Зруйновано тією чи іншою мірою 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл. Внаслідок знищення та руйнації житлового фонду понад 10 млн. жителів України опинилися без житла.
Величезних збитків зазнала промисловість УРСР: зруйновано 16,1 тис. промислових підприємств, з них, зокрема, заводів важкого і середнього машинобудування – 599, металургійної промисловості – 28, коксохімічної промисловості – 25 (практично усі підприємства галузі). У вугільній галузі зруйновано 882 шахти (тобто майже всі) Донецького вугільного басейну. Потужність електростанцій становила лише 0,4 % від довоєнного рівня. Крім того, частина заводів та обладнання були евакуйовані з України у 1941 р., і перевозити їх назад після завершення воєнних дій на території України у більшості випадків вже не було сенсу. Як наслідок, неушкодженими залишилось тільки 19 % довоєнної кількості промислових підприємств, промислове виробництво становило 26 % від довоєнного рівня. У 1945 р. в республіці вироблено лише 23 % електроенергії, 15 % сталі, 14 % прокату, видобуто 36 % вугілля, видобуто 17 % чавуну від рівня 1940 року. Потрібно було відбудовувати транспортну інфраструктуру. Внаслідок воєнних дій зазнала руйнації транспортна мережа: 10 магістральних залізниць, 5,6 тис. мостів, 1,8 тис. вокзалів і станцій.
Матеріальна база сільського господарства також опинилась у скрутному становищі. Відступаючи з території України, окупаційна влада організувала вивіз у Німеччину худоби – 3,9 млн. голів великої рогатої худоби, 4,4 млн. свиней, 5,5 млн. овець і кіз, майже 3 млн. коней. Були також вивезені з України мільйони тонн сільськогосподарської продукції, чорноземів.
Не уникли нищення заклади освіти, культури, охорони здоров’я. Зруйновано 33 тис. будівель шкіл, ВНЗ, технікумів, науково-дослідних інститутів, 20 тис. бібліотек, 18 тис. медичних установ, а також багато театрів, музеїв, інших закладів культури.
Матеріальні збитки УРСР склали, за офіційною статистикою, 285 млрд. крб. Це становило 42 % від матеріальних втрат Радянського Союзу. Загалом Україна втратила 40 % свого економічного потенціалу.
Внаслідок воєнних дій, евакуації, мобілізації в армію, репресій окупаційної влади, вивезення на примусові роботи в Німеччину населення України за роки війни зменшились майже на третину. Якщо у 1940 р. воно становило 41,3 млн., то у 1945 р. – лише 27,4 млн. осіб.
Існували певні фактори, які ускладнювали відбудову:
1) вже згадувалось про нестачу трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів;
2) перед відступом німецькі війська цілеспрямовано знищували промислові об’єкти так, щоб пізніше їх було важче і дорожче відновити;
3) відбудову довелось проводити, спираючись тільки на внутрішні ресурси СРСР;
4) сталінський режим продовжував репресії проти багатьох українців.
Для успішного здійснення відбудови народного господарства насамперед потрібно було:
- реорганізувати систему управління у відповідності з вимогами мирного часу;
- відновити діяльність місцевих органів влади;
- максимально мобілізувати трудові ресурси;
- залучити додаткові кошти для відбудови.
Одним з важливих кроків радянського керівництва після завершення війни стала реорганізація системи управління промисловості. На рубежі 1945-1946 рр. ліквідовано союзні наркомати танкової промисловості, боєприпасів, мінометного озброєння. Натомість утворені окремі наркомати транспортного та сільськогосподарського машинобудування, наркомати машинобудування та приладобудування. У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР перейменувала Раду Народних Комісарів у Раду Міністрів УРСР. Відтоді наркомати стали називати міністерствами, відповідно наркомів стали називати міністрами.
В Україні в стислі строки була відновлена система державних органів, які здійснювали керівництво народним господарством. Економічні проблеми, які вимагали законодавчого схвалення, розглядали сесії Верховної Ради СРСР, а в період між сесіями – Президія Верховної Ради СРСР. Найвищим виконавчим розпорядчим органом державного управління була Рада Міністрів СРСР. Структура органів влади, які відновили свою роботу на території УРСР, була аналогічною загальносоюзній системі. Вона виконувала три головні функції: планування; координація розвитку народного господарства; контроль за виробництвом. Управління економікою здійснювалось за галузевим принципом. Центральними органами у системі управління окремими галузями були міністерства, щодо деяких сфер галузей та сфер життя – державні комітети. Міністерства та державні комітети в своїй сукупності поділялись на загальносоюзні, союзно-республіканські, республіканські. Загальносоюзні міністерства напряму підпорядковувались Раді Міністрів СРСР, безпосередньо керували стратегічно важливими підприємствами. У післявоєнний період роль цих міністерств в управлінні українською економікою була дуже високою, в 1950 р. близько 75 % підприємств УРСР підпорядковувались саме союзним міністерствам. Загальносоюзні міністерства підлягали єдиному, загальнодержавному, централізованому керівництву та фінансуванню, їм була властива широка спеціалізація та кооперування виробництва, проведення єдиної технічної політики.
Союзно-республіканські міністерства керували певними галузями економіки через однойменні міністерства УРСР, які підпорядковувались союзному міністерству і Раді Міністрів УРСР. Республіканські міністерства, відповідно, керували підприємствами і організаціями лише в межах республіки і спрямовувались урядом УРСР.
Функції міністерств були дуже різноманітними: планування розвитку певної сфери економіки в цілому, вивчення потреб населення в її продукції, доведення до підприємств перспективних та річних планів, забезпечення єдиної технічної політики, проведення наукових досліджень та проектно-конструкторських робіт, капітального будівництва, матеріально-технічного постачання, політика фінансів та кредиту; встановлення кожному підприємству, організації фонду заробітної плати, затвердження положення щодо преміювання працівників, встановлення типової структури і штату окремих підприємств, визначення режиму їх роботи.
Структура міністерств не була сталою, в післявоєнний час вони часто реорганізовувались. Наприклад, протягом шести років (1948-1954 рр.) міністерства чорної та кольорової металургії УРСР двічі об’єднувалися (у 1948 та 1953 рр.) та двічі роз’єдну-
валися (у 1950 та 1954 рр.).
Плануванням та контролем за виконанням планів займався Державний плановий комітет Ради Міністрів УРСР (Держплан УРСР). Він постійно вивчав і коригував напрямки розвитку економіки, вишукував резерви і можливості забезпечення в проектах планів високих темпів і пропорційності розвитку всіх галузей промислової сфери.
У процесі відбудови першочерговим завданням була організація роботи органів влади на місцях: у містах, селищах, селах, районах, областях, – в самій республіці загалом. Із закінченням війни органи військової влади юридично вже не мали надзвичайних повноважень, військові ради не могли видавати обов’язкових постанов для цивільного населення, державних і громадських організацій. Тому необхідно було в найшвидші строки відновити систему місцевих рад та надати їм легітимності. Спеціально уповноважені центральними партійними організаціями республіканські та обласні інстанції призначали керівних працівників обласних, міських, районних рад, які, відповідно, призначали керівників сільських та селищних рад. Керівники рад добирали штат апарату, налагоджували діяльність промислових та сільськогосподарських підприємств, вирішували питання освіти та культури. Для формування депутатського корпусу залучались депутати рад усіх рівнів, які були обрані напередодні війни. Створені таким способом ради відчували серйозні труднощі в роботі, не вистачало кваліфікованих кадрів. У 1946 р. в місцевих радах УРСР залишалась третина депутатів, обраних у 1939-1940 рр. Навіть більшість голів виконкомів не була депутатами. На 1 січня 1947 р. до місцевих рад повернулося з армії лише 32 тис. депутатів з 122 тис. призваних на фронт у роки війни.
В грудні 1947 р. відбулися вибори до місцевих рад. Тоді обрано 307300 депутатів до майже 18 тис. місцевих рад. Через обласні, районні, міські, сільські і селищні ради здійснювалися заходи щодо відновлення діяльності підприємств місцевої промисловості, комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, медичних установ, житлового будівництва. Недоліком роботи місцевих рад була їх повна залежність від партійних та державних органів.
У післявоєнний період в УРСР відновили роботу громадські організації, насамперед профспілки. Останні офіційно вважались масовими громадськими непартійними організаціями, які об’єднували на добровільних засадах робітників і службовців усіх професій. Фактично профспілки проводили свою роботу під безпосереднім керівництвом ЦК ВКП (б) та КП (б) У.
Для подолання проблеми робочої сили органи влади почали трудові мобілізації, іноді примусовими методами, за допомогою оргнаборів. Розгортанню процесів оргнаборів передувала постанова Ради Міністрів СРСР від 21 травня 1947 р. «Про порядок проведення організованого набору робітників». Під контролем партійних, державних і господарських органів укладалися відповідні договори господарських організацій з колгоспами і колгоспниками, згодом ця практика розповсюдилась і на непрацююче міське населення, насамперед на молодь. Трудові угоди укладалися з робітниками терміном не менше ніж на один рік, при вербуванні у віддалені райони – не менше ніж на два роки. Часто здійснювався примусовий набір молоді через військкомати.
Проведенню оргнаборів сприяв особливий паспортний режим для селянства та жорсткий режим прописки в містах. Селянам видавали паспорти лише на основі підтверджувальних документів про працевлаштування чи навчання, це спонукало їх погоджуватись на несприятливі умови трудового договору. Селяни намагались використати можливість переїзду в міста, адже матеріальне становище робітників було дещо кращим, ніж колгоспників.
Влітку 1945 р. почалась демобілізація з армії. У вересні цього року позачергово мобілізовані спеціалісти народного господарства з вищою та середньою освітою, студенти другого та старших курсів, учителі та викладачі шкіл та навчальних закладів. В Україну до кінця 1946 р. повернулось 1,8 млн. демобілізованих фронтовиків. Повернулось більшість з 2 млн. «остарбайтерів», також чимало тих, хто був евакуйований у 1941 р. в східні регіони СРСР. Це дозволило певною мірою заповнити робітниками найважливіші ділянки виробництва.
Іншим напрямком вирішення проблеми трудових ресурсів стала швидка відбудова професійно-технічної та вищої освіти.
У 1946-1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилась на 2,6 млн. осіб. Проте вжиті заходи не могли повністю забезпечити підприємства робочою силою, тому доводилось широко залучати на виробництво жінок та молодь. Жіноча праця використовувалась на всіх ділянках виробництва, навіть там, де робота потребувала значних фізичних зусиль та була шкідливою для здоров’я. Разом з тим, жінки були також і керівниками підприємств, цехів, майстерень, окремих дільниць. У 1947 р. жінки становили 35,9 % від всіх робітників промисловості республіки. На селі жінки становили 80 % працездатного населення.
Для відбудови потрібні були значні кошти. Оскільки СРСР опинився в економічній ізоляції, то могли використовуватись лише внутрішні ресурси. За таких умов відбудова здійснювалась передусім за рахунок населення. Кошти громадян залучались через систему надмірних податків, обов’язкові державні позики, цій меті слугувала також конфіскаційна грошова реформа 1947 р. Ці заходи негативно позначалися на матеріальному становищі населення. Громадяни України з розумінням ставились до, по суті, визискувальної політики влади. Вважали, що такі жертви необхідні, щоб забезпечити мир і не допустити нової війни.
Таким чином, у перші повоєнні роки на міжнародному рівні були закріплені нові кордони України, визначено матеріальні збитки і людські втрати за час німецької окупації. Перехід до мирного будівництва в Україні відбувався в особливих умовах. Державні структури часто вдавалися до примусу для забезпечення промисловості робочою силою. Жінки та молодь вимушено поповнювали ряди робітників.
2. Голод 1946-1947 рр.: причини, масштаби, наслідки. Завершення відбудови промисловості та сільського господарства України
У 1946 р. у східних і південних областях України склались дуже несприятливі природні умови. Малосніжна зима та посуха влітку призвели до загибелі там майже 900 тис. га зернових. На уцілілих площах урожай зернових культур у тому році становив лише 3,8 центнера з гектара (показник 1940 р. – 12,4 центнерів з гектара). Такими ж низькими були врожаї інших культур – картоплі та овочів. Внаслідок нестачі кормів загострилась ситуація в тваринництві.
У таких екстремальних умовах замість допомоги сільському господарству держава продовжувала вимагати від колгоспів виконання плану хлібозаготівель. Навіть більше, незважаючи на неврожай, союзний уряд підвищив норми заготівель зерна для УРСР. Для виконання нереальних планів хлібоздачі влада часто застосовувала репресивні заходи. В колгоспи присилали спеціальних уповноважених для нагляду за перебігом хлібозаготівель. Голови колгоспів піддавались репресіям за невиконання планів. У 1946 р. і наступні роки селяни після завершення жнив виходили цілими сім’ями на поля і збирали колоски, які губилися під час обмолоту зернових. Це була можливість додаткового заробітку. Збирання колосків на полях кваліфікувалось владою як розкрадання соціалістичного майна.
У 1946 р. почався голод, який так чи інакше охопив всі області України, в першу чергу східні та південні. Першим наслідком голоду стало масове поширення у людей дистрофії. Різко виросла смертність населення. Влітку 1947 р. розпочалась нова хвиля голоду. Загалом у 1946-1947 рр. від голоду померли майже 800 тис. осіб, з них найбільше в Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській та Одеській обл.
Виникає питання: чи можна було уникнути голоду? Однозначно так, враховуючи, що запаси зерна у держави були. У 1947 р. радянське керівництво відправило на експорт 1,7 млн. тонн зерна, частина якого була безкоштовно передана в Болгарію, Румунію, Угорщину, Польщу, Східну Німеччину. В деяких із цих країн у 1947 р. також була посуха, і там посилювались прорадянські політичні кола, тож Радянський Союз зміцнював їхні позиції за допомогою продовольчих поставок. Таким чином, у жертву пріоритетам зовнішньої політики було принесено життя і здоров’я сотень тисяч українських селян.
Відбудова промислового потенціалу України розпочалася ще в роки війни, відразу після звільнення східних областей республіки. Упродовж 1944-1945 рр. відновлено третину виробничих потужностей промисловості. Проте повномасштабна відбудова промислового потенціалу стала можлива лише після остаточної перемоги у війні.
У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр.». Він розроблявся на основі контрольних показників, визначених для УРСР союзним планом четвертої п’ятирічки. В плані відбудови на 1946-1950 рр. були визначені такі головні завдання:
- збільшити обсяги промислового виробництва на 3 % у порівнянні з 1940 рр. (для промисловості республіканського та місцевого підпорядкування – на 8,6 %);
- збільшити виробництво електроенергії на 13 % від довоєнного рівня;
- підвищити продуктивність праці на 36 %;
- досягнути в сільському господарстві довоєнного рівня посівних площ, відновити довоєнне поголів’я худоби.
На реалізацію цих завдань планувалось виділити 49,5 млрд. крб. Характерною ознакою зазначеного плану був яскраво виражений акцент на відбудові важкої індустрії. Такий підхід невипадковий. Відносини між Радянським Союзом та західними державами неухильно погіршувались, а отже, радянському керівництву потрібно було на новій технологічній основі збільшити потужності військово-промислового комплексу, який тоді майже повністю базувався на важкій індустрії.
В зв’язку з цим на розвиток важкої промисловості спрямовано 67 % капіталовкладень в економіку УРСР. Для відбудови промисловості держава широко використовувала працю сотень тисяч в’язнів.
Населення усвідомлювало нагальну необхідність швидкої відбудови економічного потенціалу та обороноздатності країни, Проводились змагання за звання «кращий токар», «кращий слюсар», «кращий сталевар» тощо. Існували також масові робітничі рухи за покращення результатів праці: рух за перехід конторських службовців на виробництво, рух за підтягування відстаючих ділянок виробництва, рух за колективний стаханівський труд.
Завдяки мобілізації всіх трудових і матеріальних ресурсів відбудова промисловості розпочалась дуже швидкими темпами. У вугільній промисловості упродовж 1946-1950 рр. відновлено 129 зруйнованих шахт та закладено 60 нових. Сумарна потужність відновлених та новозбудованих шахт становила близько 84 млн. тонн вугілля в рік. У 1947-1948 рр. відкриті перші робочі пласти Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну. На кінець четвертої п’ятирічки досягнуто довоєнного рівня видобутку вугілля. Серйозною проблемою вугільної галузі було зниження продуктивності праці, особливо порівняно з останніми передвоєнними роками. Зростання видобутку вугілля було досягнуто за рахунок відкриття нових шахт.
У Прикарпатті активно розбудовувалась нафтова галузь. У 1946-1950 рр. в республіці створено газову промисловість, розвідані нові родовища газу (Угерське, Більче-Волицьке, Шебелинське). Як наслідок вже у 1950 р. на УРСР припадало 25 % його загальносоюзного видобутку. Побудовано газопровід Дашава – Київ, завдовжки
Прискореними темпами розвивалась електроенергетична галузь, в якій не тільки вдалось відновити старі електростанції (Зуївську, Харківську, Криворізьку, Штерівську), а й були збудовані нові (Одеська, Миронівська, Дарницька, Добротвірська та інші). У 1950 р. повністю відновлено роботу Дніпрогесу. Цього року виробництво електроенергії в УРСР становило 14,7 млрд. кВт·год, що на 2 млрд. більше, ніж у 1940 р.
У металургійній промисловості вдалося відновити роботу таких промислових гігантів, як «Азовсталь», «Запоріжсталь», заводи ім. Г. Петровського та ім. Ф. Дзержинського. Здійснюючи відбудову галузі, вітчизняні інженери та робітники застосовували нові, сміливі технічні рішення, що давало змогу досягти здобутків світового значення. Наприклад, у вересні 1946 р. при відбудові «Азовсталі» піднято цілу доменну піч, яка опустилась внаслідок підриву німцями майже на
У машинобудівній галузі відновлений Харківський тракторний завод, Київський завод «Більшовик». За роки четвертої п’ятирічки виробництво продукції машинобудування перевищило довоєнний рівень на 44 %. В Україні почали виготовляти нові види продукції: вугільні комбайни, мотоцикли, магістральні тепловози, автомашини, бурякозбиральні комбайни тощо. В 1950 р. обсяг продукції машинобудування в УРСР збільшився порівняно з 1940 р. в 1,5 рази, зокрема виробництво тракторів – у 2 рази, товарних вагонів – у 2,1 рази, екскаваторів – у 9,3 рази, велосипедів – у 4,4 рази.
Дещо відставав розвиток хімічної промисловості: обсяг її продукції у 1950 р. досяг 97 % довоєнного рівня.
Відновлення підприємств легкої промисловості проходило значно повільніше, насамперед через велику нестачу державних капіталовкладень. В УРСР у 1950 р. обсяг валової продукції галузі становив 79 % порівняно з показниками 1940 р., зокрема, бавовняної – 85 %, вовняної – 75 %, трикотажної – 83 %, швейної – 82 %, шкіряної – 71 %, взуттєвої – 67 %. До 1950 р. не були повністю відбудовані довоєнні потужності харчової промисловості, її валова продукція становила лише 80 % довоєнного обсягу.
Протягом четвертої п’ятирічки вдалося подолати наслідки війни для транспортної системи України. Вантажообіг залізницями у 1950 р. на 18 % перевищував показник 1940 р. Перевезення дорогами республіки в цей період здійснювало понад 18 тис. вантажівок.
В роки четвертої п’ятирічки (1946-1950 рр.) обсяг промислового виробництва перевищив довоєнні показники на 15 %, – на 10 % більше, ніж планувалося. Темпи зростання промислового виробництва були надзвичайно швидкими – понад 30 % у рік. У 1950 р. підприємства України давали 47,8 % загальносоюзного видобутку вугілля, 54,2 % коксу, 30,6 % сталі, 38,4 % металургійного обладнання, 71 % – цукру-піску.
Однак були також серйозні недоліки. Відбудова промисловості здійснювалась екстенсивними методами, титанічними зусиллями людей. Ще більше поглибилась диспропорція у розвитку важкої і легкої промисловості. Існувала нагальна потреба в модернізації промислового виробництва.
Після війни сільське господарство опинилось в особливо складному становищі: по-перше, суттєво зменшились трудові ресурси; по-друге, сильного удару зазнала його матеріальна база. Так, парк тракторів зменшився у 2 рази, вантажних автомобілів – у 6 разів.
У 1946 р. валовий збір зернових культур становив 47 %, картоплі – 66 %, цукрового буряка – 26 %, соняшнику – 43 %, овочів 52 % від довоєнного обсягу. Помітно скоротилось поголів’я худоби. На початку 1946 р. поголів’я великої рогатої худоби становило 75 % від довоєнної кількості, свиней – 31 %, овець і кіз – 50 %, коней – 43 %. Матеріальне становище селянства залишалось дуже важким.
У післявоєнний період держава сприяла відновленню роботи МТС. Техніка в село надходила за рахунок держави, колгоспи за свій кошт і власними зусиллями повинні були відбудувати будівлі МТС, закупити сортове насіння та нові породи худоби. З відновленням роботи МТС поступово зростала механізація сільського господарства. У 1950 р. в МТС України вже нараховувалось 123 тис. тракторів. Кількість зернових комбайнів досягла 96 % довоєнного рівня. Проте сільськогосподарська техніка не могла ні кількісно, ні якісно забезпечити потреб трудівників села, праця колгоспників продовжувала залишатись переважно ручною.
До середини 1949 р. в селах УРСР споруджено та відбудовано 803 тис. житлових будинків, 195 тис. господарських будівель, 26 тис. культурно-побутових приміщень.
Розпочалась електрифікація українських сіл. У 1950 р. в республіці електрифіковано 18 % колгоспів, 88 % МТС, 90 % радгоспів. Варто відзначити, що електроенергія використовувалась насамперед для освітлення приміщень, а не для механізації праці.
Сільському господарству України допомагали інші союзні республіки. До весни 1947 р. УРСР отримала від них 311 тис. коней, 284 тис. голів великої рогатої худоби.
Цих заходів виявилось недостатньо для швидкої відбудови аграрного сектора. У держави не вистачало коштів, сільське господарство фінансувалось за залишковим принципом. Оскільки економічна самостійність колгоспів була максимально обмежена, вони ставали залежними від капіталовкладень, і для них було дуже проблематично покращити виробництво за рахунок власних ресурсів. Державні капіталовкладення в сільське господарство були низькими – лише 15 % від загальної суми капіталовкладень в економіку УРСР. Більше того, радянське керівництво на чолі зі Сталіним продовжувало політику «викачування» коштів з сільського господарства для розвитку важкої промисловості і ВПК. Це робилося шляхом низьких закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію колгоспів та високих цін на промислову продукцію для селян. Закупівельні ціни, за якими колгоспи продавали державі свою продукцію, не змінювалися з 1928 року. Тим часом ціни на промислову продукцію і послуги суттєво зросли. В таких умовах деякі напрямки сільськогосподарського виробництва, особливо тваринництво, ставали збитковими. Колгоспи були змушені здавати вироблену продукцію за надзвичайно низькими заготівельними цінами, які навіть не покривали транспортних витрат на доставку продукції до заготівельних пунктів. Наприклад, колгоспам за обов’язковими поставками виплачували за
Основним джерелом доходів для колгоспників залишалося власне присадибне господарство. За підрахунками вчених, воно давало грошових доходів – 70 %, м’яса – 80, картоплі – 90, яєць – 96 %. Однак існуючі того часу податки перекривали й це джерело доходів. Крім податку на присадибну земельну ділянку, держава встановила натуральні податки у вигляді здачі селянами молока, сала, м’яса, яєць, картоплі, овочів тощо. Існували податки на плодово-ягідні дерева, кущі, кожну голову домашньої худоби, свійської птиці, навіть на криниці. У зв’язку з неможливістю сплачувати надмірно високі податки селяни іноді вирубували сади, вирізували птицю тощо. Податкові борги колгоспників стали хронічним явищем в їхньому житті. Загалом система податків на селі не сприяла інтенсифікації присадибного господарства, не стимулювала людей до праці.
Безправним було соціальне становище селян: вони не мали паспортів, тобто не могли вільно міняти місце проживання, не отримували пенсію. Крім того, вони ще «добровільно підписувалися» на державні щорічні позики. Колгоспам заборонялося створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя і побут селян.
Серед причин застійних явищ у сільському господарстві варто згадати й звичайну безгосподарність. Вона зумовлена суттю колгоспної системи: селяни були відірвані від землі, трудилися не на себе, а на державу, тобто об’єктивно не були зацікавлені в належному зберіганні колгоспного майна. Найчастіше техніка використовувалась неефективно, вона зберігалася під відкритим небом, тож швидко виходила з ладу. В МТС щорічно через низький рівень оплати праці змінювалося до третини спеціалістів.
У ті роки держава намагалася вирішити проблеми сільського господарства методом примусу. Зокрема, був ухвалений закон «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві, ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Він стосувався колгоспників, які не виробляли мінімуму трудоднів, а також селян, що не були членами колгоспу. У цих випадках збори колгоспників чи збори села могли винести «вирок про виселення», який підлягав затвердженню райвиконкомом.
Без зміни політики оподаткування колгоспів і селян, переходу до справедливої оплати їхньої праці вирішити проблеми сільського господарства було неможливо. В четвертій п’ятирічці не вдалося вийти навіть на довоєнні показники з виробництва зернових культур. У 1950 р. їх валовий збір становив лише 20,4 млн. тонн (показник 1940 р. – 26,4 млн. тонн). Врожайність зернових сягала в середньому 8,3 центнера з гектара (у 1940 році – 12,4). Не було відновлене довоєнне поголів’я худоби, не вдалося відновити довоєнний обсяг збору круп’яних культур, овочів. Успіхи було досягнуто лише у вирощуванні цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць; до рівня 1940 р. наблизилось виробництво молока та картоплі. При цьому варто відзначити, що виробництво продукції тваринництва зростало передусім за рахунок індивідуальних селянських господарств, а не колгоспів і радгоспів. Так, частка останніх у виробництві м’яса і сала становила лише 20 %, молока – 18 %, яєць – майже 10 %.
У 1950 р. розгорнулась кампанія укрупнення дрібних колгоспів. ЇЇ метою було: 1) збільшення доходів колгоспів; 2) зменшення витрат на адміністративно-управлінський персонал; 3) максимальне використання сільгосптехніки. Кількість колгоспів в УРСР зменшилася з 33653 у 1950 р. до 15979 у 1952 р. Мета акції певною мірою була досягнута. Разом з тим, укрупнення колгоспів мало також негативні наслідки для багатьох українських сіл. Воно призвело до того, що чимало сіл влада оголосила неперспективними. Такі села позбавлялись асигнувань на утримання культурно-освітніх закладів і побутово-торговельних підприємств. У 1953 р. лише 3 % голів колгоспів УРСР мали вищу освіту, 20 % – середню та середню спеціальну освіту, решта – незакінчену середню або початкову.
Аграрний сектор економіки продовжував відставати від рівня розвитку промисловості. Якщо обсяг промислової продукції в період 1949-1952 рр. зріс на 230 %, то продукції сільського господарства – лише на 10 %.
До головних причин відставання сільського господарства УРСР у 1945-1953 рр. варто віднести:
1) наслідки жорстоких та руйнівних військових дій;
2) відсутність економічної самостійності колгоспів і радгоспів у поєднанні з недостатнім фінансуванням з боку держави;
3) жорстоку та негнучку податкову політику, яка ігнорувала інтереси сільгоспвиробників;
4) надзвичайно низький рівень оплати праці трудівників села, відсутність у них зацікавленості в результатах праці.
Три останні причини характерні для розвитку колгоспно-радгоспної системи, запровадженої радянською владою з політичних мотивів, а не з економічної доцільності.
Таким чином, підсумки післявоєнної відбудови свідчать, що радянська адміністративно-командна система суворо централізованої планової економіки дозволила максимально мобілізувати наявні ресурси країни і за рахунок цього швидко відновити і навіть перевищити довоєнний потенціал промислового виробництва. Проте зі збільшенням кількості промислових підприємств, зростанням асортименту їхньої продукції ця система ставала все менш ефективною. Економічні відносини ускладнились, і здійснювати ефективне планування та управляти промисловістю директивними методами ставало все важче. Аграрна політика держави у повоєнний період була однією з причин голоду 1946-1947 років. Навіть у середовищі найвищих партійних та державних діячів почало поширюватись переконання про потребу її зміни.
3. Політичне та соціальне становище населення України в післявоєнний період
В суспільно-політичному житті України у післявоєнний період продовжував домінувати тоталітарний характер тогочасного комуністичного режиму. Проявами тоталітаризму були: максимальна централізація системи управління; повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя; відсутність демократії навіть за проголошеними Конституцією СРСР нормами; культ особи Й. Сталіна; масові політичні репресії; ідеологізація та політизація науки, освіти та культури.
Культ особи у післявоєнні роки набув апогею. Офіційна радянська пропаганда називала Й. Сталіна «найгеніальнішим та найулюбленішим вождем незліченних мільйонів, другом, учителем, батьком народним…, великим стратегом соціалістичної революції, корифеєм науки». Його іменем прижиттєво називались фабрики, заводи, вулиці, мікрорайони в містах і навіть великі міста (найвідоміші приклади – міста Сталінград (сучасний Волгоград) та Сталіно (сучасний Донецьк)).
Варто відзначити, що для розвитку культу особи в тогочасному суспільстві був сприятливий ґрунт. Під впливом офіційної пропаганди населення вважало, що саме завдяки Й. Сталіну була здобута перемога у війні. Більшість людей бажали миру та якнайшвидшої відбудови. Віра в геніальність та непомильність Й. Сталіна вселяла в них оптимізм.
В цей період продовжувалась практика масових політичних репресій. В Україні репресувались учасники збройної боротьби ОУН і УПА та їхні родичі. Репресії, переважно у вигляді примусового виселення, застосовувались щодо заможних селян, так званих «куркулів» під час насильницької колективізації у західноукраїнських областях. Навіть політично лояльні до влади громадяни не були застраховані від свавілля репресивних органів. Підставою для репресій (багатомісячних перевірок з перебуванням у попередньому ув’язненні) могли бути перебування в полоні або на окупованій території у період війни. Репресій зазнала частина колишніх фронтовиків, які в роки війни побували в країнах Центральної Європи, а також у Німеччині та Австрії і могли порівняти умови життя населення цих країн та в Радянському Союзі. У багатьох випадках таке порівняння було не на користь тодішньої радянської системи.
Існувала також практика, коли будь-які затримки та збої у виробництві на підприємстві класифікувались як прояви саботажу чи диверсій. Відповідно керівникам та робітникам загрожувало переслідування за політичні злочини.
Каральні органи широко використовували доноси, іноді навіть відверто безглузді, для кримінального переслідування громадян за політичними мотивами. Як наслідок, доноси з наклепницькими звинуваченнями використовувалися в судах для усунення наукових опонентів, конкурентів у кар’єрному просуванні, просто небажаних сусідів чи співробітників. Широко практикувались структурами МВС і МДБ провокації.
Репресії мали також певне економічне підґрунтя. Влада активно використовувала безоплатну працю в’язнів на найважчих та найшкідливіших виробництвах (так звана «табірна економіка»). Кількість засуджених була дуже великою. Станом на 1 січня 1946 р. у таборах ГУТАБу утримувалися 1703 тис. осіб, з них 107550 українців. На початок 1950 р. у таборах, тюрмах, на спецпоселенні, у засланні та на висилці перебувало близько 5,5 млн. осіб. Більшість з них засуджені за звинуваченнями у політичних злочинах. У 1951 р. кількість ув’язнених зросла до 2528 тис. осіб, серед них українців – 506 221 особа.
Й. Сталін не довіряв своєму найближчому оточенню. На початку 1950-х років він планував масштабну «чистку» найвищого партійного та державного апарату з метою ліквідувати потенційних претендентів на його посаду. Тому в 1952 р. були інспіровані «справи лікарів-убивць». Арештованих лікарів, які лікували найвище партійне керівництво, звинувачували у вбивстві відомих діячів КПРС – А. Жданова, О. Щербакова, які насправді померли у різний час від хвороб. В Україні першим постраждав від цієї справи відомий харківський терапевт В. Коган-Ясний. Наступним етапом чистки могло стати висунення аналогічних звинувачень проти деяких пацієнтів заарештованих лікарів, а це були переважно найвищі військові, партійні та державні діячі. Цей сценарій так і не був реалізований. 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін, після чого в радянському суспільстві відбулися значні зміни. В історії України розпочався новий період.
У зв’язку з людськими та матеріальними втратами загострилися соціальні проблеми. Внаслідок військових дій значно збільшилась частка соціально незахищених категорій населення – вдів, дітей-сиріт, інвалідів. Сотні тисяч мешканців України жили в бараках та підвальних приміщеннях. Не вистачало харчів, одягу, необхідних побутових товарів. Такі проблеми були характерні не тільки для СРСР, а й для інших країн Європи, на території яких відбувались військові дії.
Матеріальне становище населення України в перші повоєнні роки було ускладнено тим, що продовжували діяти заходи військового часу, зокрема механізми «мобілізації коштів населення», які передбачали: збільшення податків (сільськогосподарського, прибуткового з населення) та введення нових; підвищення цін на горілку і тютюн; запровадження карткової системи розподілу продуктів і товарів. Ці заходи дозволяли мобілізувати додаткові кошти на післявоєнну відбудову, проте дуже негативно позначалися на і без того низькому матеріальному становищі населення.
Соціальна політика радянської влади була суперечливою і неоднозначною. Справа в тому, що уряду доводилось одночасно вирішувати декілька завдань, які певною мірою суперечили одне одному. З одного боку існувала об’єктивна необхідність покращити матеріальне становище людей. З іншого – в умовах зовнішньої політичної та економічної ізоляції відбудову доводилось проводити власними силами, у т. ч. за рахунок «мобілізації коштів населення» за допомогою карткової системи, спеціальних податків, або державних позик.
Одним з найважливіших напрямків соціальної політики була підтримка найменш соціально захищених верств – вдів, дітей-сиріт, пенсіонерів, інвалідів. Для полегшення соціальної адаптації інвалідів створювалися спеціальні артілі, які держава підтримувала матеріально. Швидкими темпами відбудовувалися будинки-інтернати для дітей-сиріт, яких після війни залишилось дуже багато.
Студенти вищих та середніх спеціальних навчальних закладів отримували стипендію, а пенсіонери в містах – пенсію. Колгоспники в післявоєнні роки пенсії не отримували. Спеціальна допомога призначалась для багатодітних сімей, дітей напівсиріт. Матеріальну допомогу могли отримати працівники у разі тимчасової втрати працездатності. З одного боку, розміри державної допомоги, пенсій та стипендій були невеликими, не могли забезпечити всіх потреб. З іншого – державна матеріальна підтримка дала змогу багатьом людям вижити в складних умовах післявоєнної розрухи.
У перші повоєнні роки держава здійснила деякі заходи для покращення умов праці робітників. Було встановлено 8-годинний робочий день, скасовані понадурочні роботи, відновлено вихідний день в неділю, чергові та додаткові відпустки. Проте вже у 1946 р. з метою більшої мобілізації трудових ресурсів робітники прикріплювались до своїх підприємств. Одночасно були збільшені норми виробітку.
Продовжувалась «мобілізація коштів населення», передусім через державні позики відбудови і розвитку народного господарства. Фактично позики були примусовими, працівники отримували частину заробітної плати облігаціями державного боргу, які держава зобов’язувалась погасити через 20 років. По суті це була форма непрямого оподаткування.
Ліквідація карткової системи планувалась на 1946 р. Проте цей рік виявився важким, найважливіші райони виробництва зерна в СРСР були охоплені посухою. Задля убезпечення населення України від реального голоду уряд республіки повинен був домогтися від союзного керівництва в Москві зниження норм обов’язкових поставок хліба. Проте центральна влада дотримувалась встановлених наперед обсягів поставок, посилаючись на зменшення врожаїв в Сибіру та Казахстані.
В умовах продовольчої кризи влада почала здійснювати кампанію «боротьби за економію витрачання хліба». В жовтні 1946 р. було збільшено на 40 % норми домішок (вівса, кукурудзи, ячменю) при випіканні хліба. Була проведена перереєстрація карточок, під час якої держава забирала карточки в утриманців похилого віку, працівників підприємств цукрової, місцевої промисловості, розташованих у сільській місцевості, а також працівників радгоспів. Колгоспники взагалі карточок не отримували. Ці заходи призвели до різ- кого погіршення рівня життя названих категорій населення.
Восени 1946 р. за постановою Ради Міністрів СРСР здійснене «зближення комерційних та пайкових цін». Комерційні ціни були дещо знижені, пайкові – підвищені. Це ускладнило становище більшості громадян, які перебували на централізованому постачанні за пайковими цінами. Посуха та голод у 1946-1947 рр. призвели до дефіциту сільськогосподарської продукції та зростання цін на продовольство. В результаті, ціна кілограма чорного хліба виросла з 1 до 3,4 крб., кілограма цукру – з 5 до 15,5 крб. Щоб пом’якшити негативні наслідки цього кроку, уряд запровадив «хлібну надбавку» (незначну доплату) до зарплати низькооплачуваних робітників та службовців.
В грудні 1947 р. ліквідована карткова система. Відтоді промислові та продовольчі товари продавались у відкритій торгівлі за єдиними державними цінами. З одного боку, це було позитивним кроком, який свідчив про стабілізацію економіки країни, а з іншого – ліквідація карткової системи неоднозначно вплинула на матеріальне становище населення. Справа в тому, що заробітна плата більшості громадян після 1947 р. зросла наполовину, а ціни перевищили довоєнний рівень майже у три рази.
Одночасно (практично в один день) з ліквідацією карткової системи була проведена грошова реформа. Старі грошові знаки готівкою обмінювались на нові у співвідношенні 10:1. Обмін банкнот здійснювався лише протягом тижня. Були переоцінені також вклади населення в ощадкасах. Невеликі вклади загальною сумою до 3 тис. крб. обмінювались на пільгових умовах, у співвідношенні 1:1. Вклади від 3 до 10 тис. крб. переоцінювались у співвідношенні 3:2. Вклади понад 10 тис. крб. зменшувались наполовину.
Певних збитків зазнали власники облігацій державних позик. Облігації переоцінювались у співвідношенні 5:1 та 3:1. Таким чином держава фактично списала свої борги перед населенням.
Грошова реформа 1947 р. мала конфіскаційний характер. Вона суттєво зменшила грошові заощадження більшості громадян, що офіційно обґрунтовувалось необхідністю обмежити «спекулятивні грошові нагромадження». Однак грошова реформа мала також позитивні наслідки. Насамперед була зменшена грошова маса, випущена в роки війни, що відповідало потребам економіки. Вдалося ліквідувати грошові готівкові накопичення, нажиті шляхом спекуляції, яка була дуже прибутковою в умовах війни та післявоєнної розрухи.
Ліквідація карткової системи та грошова реформа 1947 р. мали спільну мету – впорядкувати фінансову систему країни, залучити додаткові кошти для продовження післявоєнної відбудови. Негативні наслідки цих заходів для населення (насамперед підвищення цін) були пом’якшені впродовж наступних років. У 1948-1950 рр. відбулось триразове зниження цін, у загальному на 43 %. Проте ефективність цього заходу знижувалась дефіцитом товарів масового вжитку. Траплялися перебої з постачанням хліба та інших продуктів харчування, біля магазинів стояли величезні черги ще задовго до їх відкриття.
Таким чином, політичне та соціальне становище населення України в післявоєнний період відзначалось політичними репресіями з боку влади проти підозрюваних у антирадянській діяльності. Культ особи Й. Сталіна досяг апогею. Зростання матеріального добробуту населення відбувалось повільно. Причиною цього були наслідки війни, а також відставання в розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості, тобто тих галузей економіки, які працювали передусім на забезпечення внутрішнього споживання. «Холодна війна» і збільшення витрат на оборону також гальмували зростання матеріального добробуту населення.
4. Відбудова і розвиток системи освіти та науки
Народне господарство УРСР у період відбудови відчувало гостру нестачу кваліфікованих кадрів, тому значні зусилля були спрямовані на швидке відновлення системи освіти.
Значні кошти були спрямовані на зміцнення матеріальної бази освіти, зокрема на відбудову старих та створення нових шкіл, забезпечення учнів підручниками, приладами тощо. Протягом четвертої п’ятирічки на ці потреби держава витратила 14 млрд. крб. Упродовж 1946-1950 рр. за рахунок державних асигнувань в Україні збудовано 703 школи на 200 тис. учнівських місць. У відбудову шкіл вкладали кошти також колгоспи, радгоспи, промислові підприємства. За кошти останніх збудовано 163 школи. На селі набув поширення рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень – методом народної будови. Цей метод зародився ще у роки війни з ініціативи жителів с. Верхівня на Житомирщині. У 1950 р. в Україні працювало вже 36 тис. шкіл різних типів, в яких навчалось 7,2 млн. учнів. Шкільна освіта, як і до війни, була доступною для всіх дітей шкільного віку.
У лютому 1948 р. з метою покращення становища працівників освіти прийнято рішення про підвищення заробітної плати і пенсій вчителям початкових, семирічних і середніх шкіл. Існувала розвинена система морального стимулювання педагогічних працівників. Кращі педагоги періодично нагороджувалися медалями, грамотами, значно рідше – грошовими преміями.
Одночасно були здійснені заходи по удосконаленню системи шкільного навчання. З січня 1949 р. запроваджена загальна семирічна освіта в селах та десятирічна – у містах. Відновилось обов’язкове складання випускних іспитів на атестат зрілості. Кращих випускників почали нагороджувати золотими та срібними медалями.
Звичайно, вирішити відразу всі проблеми освіти було неможливо. Багатьом школам доводилось працювати у дві чи навіть три зміни. У сільській місцевості та робітничих селищах школи часто розміщувались у малопристосованих приміщеннях. Відчувалась гостра потреба у підручниках, зошитах, обладнанні. У 1950/51 навчальному році загальний книжковий фонд шкільних бібліотек становив 17 млн. примірників. У середньому кількість книжок в одній бібліотеці була меншою, ніж до війни.
Труднощі, які стояли перед освітньою системою в повоєнний час, спричинили швидке зростання кількості вечірніх шкіл. З’явились також школи робітничої та сільської молоді, курси для дорослих, професійні заочні школи. Головна мета цих навчальних закладів – залучення до освіти молоді, не охопленої навчанням у зв’язку з війною. Такі школи давали можливість молодим людям поєднувати роботу та навчання.
Підготовка кваліфікованих працівників для промисловості проводилась: у спеціально створених для цього навчальних закладах системи трудових резервів – ремісничих, залізничних та інших училищах, в школах фабрично-заводського навчання, а також безпосередньо на підприємствах і будовах, методом індивідуального, бригадного або курсового навчання, а також шляхом підвищення кваліфікації.
Учні вказаних училищ і шкіл перебували на повному державному утриманні. В разі недобору в ці заклади проводилась мобілізація молоді для навчання методами пропаганди (силами комсомолу) або адміністративного примусу. Такі радикальні заходи були зумовлені потребою в найкоротший термін забезпечити промисловість кваліфікованими робітниками. У 1955 р., коли кадрова проблема втратила гостроту, примусову мобілізацію скасували. З розвитком виробництва в промисловій сфері перед системою професійної освіти поставали нові і більш складні завдання, пов’язані зі зміною вікового складу учнів, збільшенням терміну навчання. У зв’язку з цим у 1952 р. в системі трудових резервів були створені технічні училища.
Крім підготовки кадрів у системі державних трудових резервів, робітники набували кваліфікацію безпосередньо на виробництві. Найбільш поширеними формами були індивідуальне та бригадне навчання в промисловому виробництві. Один молодий робітник або група робітників (бригада) прикріплювались до бригадира або майстра, який виконував обов’язки інструктора без відриву від виробництва. Для підвищення професійного рівня робітників на підприємствах утворилася ціла мережа шкіл і курсів підвищення кваліфікації. Паралельно виникали школи передових методів праці, якими керували кращі виробничники.
Протягом післявоєнного періоду активно розвивалась система вищої освіти. Відновили роботу провідні університети УРСР – Київський, Харківський, Одеський, Львівський. Почали працювати усі ВНЗ, які діяли перед війною, крім того з’явилось 16 нових ВНЗ. У провідних вищих навчальних закладах з’явилися факультети з нових галузей науки і техніки (наприклад, фізико-технічний факультет для підготовки фахівців з ракетної техніки у Дніпропетровському університеті). Всього в Україні наприкінці четвертої п’ятирічки діяли 160 ВНЗ і 500 технікумів. У них навчалися відповідно 20 тис. студентів та 265 тис. учнів. Особливістю тогочасної вищої освіти була висока частка студентів на заочних та вечірніх відділеннях (до 50 %). Заочна та вечірня форми навчання давали реальну можливість багатьом молодим робітникам отримати вищу освіту та покращити свою кваліфікацію. Недоліком тогочасної освіти була надмірна заідеологізованість та заполітизованість навчально-виховного процесу. Розвиток системи середньої та вищої освіти дозволив за короткий час подолати гостру нестачу кадрів у народному господарстві.
Паралельно з освітою активно розвивалась вітчизняна наука. У повоєнні роки було відновлено систему наукових установ. Традиційно вона включала установи АН УРСР, галузевих інститутів, створених при міністерствах і відомствах, а також колективи наукових кафедр та установ ВНЗ. Академію наук після смерті О. Богомольця у 1946 р. очолив академік О. Палладін, відомий біохімік. До складу АН УРСР входили наукові центри у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Сталіно, Львові.
У післявоєнні роки відбулися зміни в організації наукових досліджень в республіці. У листопаді 1945 р. створено сільськогосподарське відділення АН УРСР, в 1954 р. – її Кримська філія. Загальна кількість науково-дослідних установ збільшилася з 267 в 1945 р. до 462 в 1950 р. Поступово зміцнювалась матеріально-технічна база наукових закладів і зростав їх кадровий потенціал.
Зусилля вчених були спрямовані передусім на вирішення актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєння і техніки, реалізацію «плану перетворення природи», висунутого Й. Сталіним у 1948 р.
Українські вчені взяли активну участь у розробці космічної програми, яку почали реалізовувати у післявоєнний період. З нею тісно пов’язаний розвиток реактивної авіації. Вагомий вклад у створення радянських реактивних апаратів вніс український вчений А. Люлька – видатний конструктор турбореактивних двигунів. У післявоєнний період він очолював конструкторське бюро, яке розробляло турбореактивні двигуни, зокрема для літаків Су-11 та Іл-22. Вчені з України брали також участь у реалізації ядерної програми, зокрема, генерал-лейтенант М. Духов був одним з творців атомної бомби.
Ядерна програма стимулювала розвиток фізики. У 1946 р. в Києві запустили перший в СРСР атомний реактор. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розпочато дослідження фізики атомного ядра. В Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР розвивались такі напрямки, як металургія атомної енергетики, ядерна фізика надвисоких та середніх енергій, фізика наднизьких температур, радіофізика.
Під керівництвом С. Лебедєва в Інституті електротехніки в Києві в 1948-1951 рр. виготовлено першу в континентальній Європі електронну цифрову обчислювальну машину (МЕОМ).
Суттєві зрушення відбувались у сфері технічних наук. В Інституті електрозварювання АН УРСР ім. Є. Патона розроблений новий метод електрошлакового зварювання, який успішно використовувався для зварювання кожухів доменних печей, створення суцільнозварних мостів, суден. Б. Патон , син та учень Є. Патона, створив теорію автоматів дугового зварювання. За досягнення у сфері металозварювання Б. Патон і Д. Дудко в 1950 р. удостоєні Державної премії СРСР.
У 1948 р. розпочалися дослідження у галузі порошкової металургії. В Інституті чорної металургії АН УРСР у 1948-1951 рр. розроблений і випробуваний метод одержання залізного порошку. Роботи в цій галузі значно активізувалися після створення у 1952 р. лабораторії спеціальних сплавів, на базі якої в Києві виник Інститут матеріалознавства.
У 1946 р. створений Інститут філософії, а у 1949 р. – сектор держави і права при АН УРСР. Активно діяли українські літературознавці. Були зібрані рукописи класиків української літератури Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та ін. Видані зібрання творів: десятитомник Т. Шевченка, п’ятитомник Л. Українки, повне зібрання творів І. Котляревського.
Вказані здобутки були досягнуті українськими вченими у надзвичайно складних умовах. У науці існували максимальна централізація управління, партійний ідеологічний диктат щодо змісту досліджень. Це часто призводило до грубого та некомпетентного втручання з боку державних чиновників у наукові дискусії. Як наслідок, спостерігались ідеологізація та політизація науки. Суспільні та гуманітарні науки підпорядковувались державній пропаганді, діяльність вчених була у жорстких ідеологічних рамках. Відбувалось протиставлення радянської та «буржуазної» науки; проголошений принцип партійності науки, який став інструментом репресій проти наукових опонентів. Політизація науки та некомпетентне адміністративне втручання призводили до таких потворних явищ, як у біології «лисенківщина», пов’язана з діяльністю Т. Лисенка, який у кінці 30-х років став президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ). Ідеї цього «вченого» та його послідовників були відверто антинауковими, адже не підтверджувались експериментально. Проте Т. Лисенко вмів переводити наукову дискусію з наукової площини у політичну, звинувачуючи своїх опонентів у нелояльності до радянської влади та шкідництві. Його риторика справляла враження на слабо обізнаних з проблемами біологічної науки представників влади і навіть особисто на Й. Сталіна. Прихильники Т. Лисенка висували відверто абсурдні ідеї про те, що пшениця може перероджуватись на жито, овес – на бур’ян, тваринні клітини – трансформуватись у рослинні.
У серпні 1948 р. відбулася сесія ВАСГНІЛ, на якій Т. Лисенко піддав гострій критиці генетику. Після цього розпочалася кампанія боротьби з генетикою. Було ліквідовано відділ генетики Інституту зоології АН УРСР. Видатні українські вчені-генетики звільнені з посад, дехто з них був репресований. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін. Відмова від розвитку генетики призвела до руйнування основ селекційної роботи у сільському господарстві.
Феномен «лисенківщини» породжений тоталітарною природою комуністичного режиму. Радянське керівництво прагнуло від науки негайного результату, тому, зокрема, беззастережно підтримувало «ідеї» Т. Лисенка, який обіцяв фантастичні результати у найкоротший термін. «Лисенківщина» завдала величезної шкоди аграрному виробництву, вплинула на відставання сільського господарства в СРСР.
Жертвою некомпетентного втручання чиновників у сферу науки була також кібернетика, яку офіційно визнали «буржуазною наукою». Проте навіть у таких важких умовах українським вченим вдалося досягти значних успіхів у цій сфері.
Досвід української науки післявоєнного періоду переконливо доводить недопустимість політизації та ідеологізації будь-якої науки, грубого втручання державних чиновників у зміст наукових досліджень.
Кампанія ідеологічного тиску на інтелігенцію отримала назву «ждановщини», від прізвища члена Політбюро ЦК ВКП (б) Жданова, який здійснював керівництво ідеологічними кампаніями в цей період. В УРСР «ждановщина» проявилась в першу чергу у формі боротьби з націоналізмом. У березні-грудні 1947 р.
КП (б) У очолював Л. Каганович, який розпочав цькування української інтелігенції, у першу чергу літераторів та істориків.
Наприкінці 1948 р. розпочалась кампанія боротьби проти «низькопоклонства перед Заходом». У січні 1949 р. в газеті «Правда» з’явилась редакційна стаття «Про одну антипартійну групу театральних критиків», яка започаткувала кампанію боротьби з космополітизмом. Ці кампанії були спрямовані у першу чергу проти інтелігенції єврейського походження, зокрема в Україні проти письменників і художників О. Борщаківського, І. Стебуна, Є. Адельгейма, А. Кацнельсона.
Нова критика творчої інтелігенції в рамках «боротьби з українським націоналізмом» розпочалась у липні 1951 р., коли в «Правді» з’явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі». В статті прозвучала критика відомого вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Цей патріотичний вірш в згаданій статті названий «ідейно шкідливим твором». Гостра критика подібного змісту прозвучала на адресу М. Рильського, якого звинувачували у «серйозних ідеологічних помилках». Нищівна критика розповсюджувалась також на музику, зокрема, опери Г. Жуковського «Від усього серця» та К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Українських митців звинувачували у «націоналістичних збоченнях», архаїзації мистецтва, ігноруванні проблем сучасності.
Кампанії проти діячів української культури передбачали публічну, гостру, часто образливу, критику їхньої творчості. Українські літератори позбавлялись можливості публікувати свої твори, їх примушували проголошувати принизливе каяття у неіснуючих «політичних помилках».
За звинуваченням у націоналізмі з січня 1949 р. по вересень 1952 р. із партії було виключено 22175 осіб. Звинувачення у більшості випадків були безпідставними. Критика здійснювалась по шаблону.
Ідеологічний тиск на культуру мав негативні наслідки. Поглибилась ізоляція від світової культури, максимально обмежувалась свобода творчості. Усе це в кінцевому рахунку гальмувало розвиток української культури, призводило до її провінціалізації, сприяло поширенню догматизму та дилетанства.
Таким чином, суспільно-політичне, соціально-економічне життя України у післявоєнний період здійснювалося в умовах культу особи Й. Сталіна, масових політичних репресій. Соціально-економічне становище населення повільно покращувалось, хоча наслідки війни давали про себе взнаки ще багато років. Відбудова системи освіти та науки в Україні відбувалась досить суперечливо. Поряд із незаперечними досягненнями, особливо в сфері освіти та технічних наук, мали місце грубе втручання партійних та радянських керівників в сфери наукової діяльності, нерозуміння ними світових тенденцій науково-технічного прогресу.