Українські землі у другій половині XIV - XVII ст.

В історії існують розходження щодо того, чим було для українського народу повстання, підняте Б. Хмельницьким. У радянській історіографії вважалося, що то була Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яка почалася у 1648 р. і закінчилася Переяславською радою про об’єднання з Росією 1654 р. Сучасна українська історіографія, і перш за все В. Смолій і В. Степанков вважають, що з війною під проводом Б. Хмельницького почалася Українська національна революція 1648–1676 рр., головним здобутком якої було утворення Української козацької держави (Гетьманщини). Н. Яковенко вважає, що то була козацька (станова) революція. Традиційна історіографія розглядала цю добу як «Хмельниччину» – козацьку війну, яку обмежують датою смерті Б. Хмельницького (1657), та Руїну (від смерті Б. Хмельницького здебільшого до кінця 1670-х рр.). Менш поширені погляди на Хмельниччину як на велику війну (за аналогом з Тридцятилітньою війною, 1618–1648), селянську війну, релігійну війну тощо. Існують і альтернативні погляди на цю війну, як на інтригу прихильників централізованої королівської монархії, які руками Б. Хмельницького і повстанців позбавили на східних теренах Речі Посполитої влади руських маґнатів-«королев’ят» (зокрема, Я. Вишневецького).

У будь-якому разі, «Хмельниччина» почалася як одне із козацьких повстань і саме так спершу й сприймалася сучасниками. В ході збройної боротьби, на цей раз воно охопило основну масу українського суспільства, його різні верстви і швидко поширилося майже на всю територію України. Це був шлях переростання козацького станового виступу у народне повстання і релігійно-національну війну українського народу і навіть у громадянську війну. Ця війна змінила національне, соціальне, релігійне співвідношення у суспільстві, державну приналежність українських земель тощо. Саме ці зміни дозволяють кваліфікувати повстання як революцію. Однак, на нашу думку, не можна зупинятися тільки на її національно-визвольному, соціальному чи іншому аспектах. Революція принесла як позитивні, так і чимало негативних змін. Відродивши українську державність та надавши їй форми станового (козацького) державного утворення, її нова еліта на чолі з самим Б. Хмельницьким одночасно відновила кріпосну залежність селян та переорієнтувала зовнішньополітичний курс козацької України-Гетьманщини із Заходу на Схід, у бік Москви.

1. Передумови і початок Козацької революції (Хмельниччини)

Поразка козацьких повстань кінця XVI – першої половини XVII ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої «Ординації війська Запорозького реєстрового» призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Такий усталений погляд, однак він спрощений. Так, релігійний фактор, незважаючи на традиційну риторику, характерну для тодішньої доби, не був визначальним. Адже більш гостро стояли питання відновлення колишніх вольностей та привілеїв козацтва, яких шукали представники української козацької старшини. Козацтво прагнуло покращення свого становища, відновлення виборності старшини, збільшення реєстру. А досягти цього, в даній ситуації, козаки могли тільки збройним шляхом.

На внутрішньому розвиткові Речі Посполитої згубно відбилися й зовнішньополітичні події. Вони ж відіграли значну роль у початку Хмельниччини. На південному сході Польська корона змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. Покращення свого становища козацтво вбачало значною мірою у великій війні Речі Посполитої за участю козаків. Така війна могла потягнути за собою відновлення станових привілеїв козацтва, зростання реєстру тощо. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б. Хмельницький, який навесні 1646 р., у складі козацького посольства разом із І. Караїмовичем та І. Барабашем, вів переговори з королем Речі Посполитої Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією. Шляхетський сейм не погодився на розв’язання війни, вбачаючи в ній загрозу своїм становим привілеям.

Історична традиція приписує початок повстання особистим мотивам Зиновія-Богдана (Федора) Михайловича Хмельницького (бл. 1595 – 27 липня 1657). Про його життя до 1630-х років відомо дуже мало. Він народився у родині шляхтича (мабуть, католика) М. Хмельницького (гербу «Абданк»). Батько Б. – З. Хмельницького, Михайло, був на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича був засуджений на інфамію. У 1620 р. він брав участь у поході С. Жолкевського на Молдову й загинув (чи потрапив у полон) у битві під Цецорою. Щодо місця народження Б. Хмельницького існують тільки припущення: Черкаси, Жовква, Суботів або Чигирин, Переяслав. Навчався у Львівському єзуїтському колеґіумі, де був учнем відомого письменника і проповідника, доктора теології Ґонцеля Мокрського. Добре володів польською та латинською мовами, знав історію.

У серпні 1620 р. Б. Xмельницький разом з батьком вирушив до війська коронного гетьмана С. Жолкевського, яке готувалось до походу на Молдову. Брав участь у Цецорській битві 1620 р., в якій потрапив у полон. Перебуваючи у дворічному турецькому полоні в Стамбулі, добре оволодів турецькою мовою і приняв іслам. Після повернення з неволі (можливо, був викуплений матір’ю або козаками) служив у Чигиринському полку. Припускають, що згодом Хмельницький брав участь у походах козаків проти татар та турків, а також у війні Речі Посполитої з Московською державою (1632–1634). Участь Б. Хмельницького у козацьких повстаннях під керівництвом Тараса Федоровича (1630) і під проводом П. Бута-Павлюка не доведена. Після битви під Кумейками брав участь у козацькій раді під Боровицею як військовий писар Війська Запорозького. У 1638 р. Б. Xмельницький, після повстання під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні, брав участь у козацькій раді в Києві, де його обрано до складу посольства. Воно мало домагатися у короля пом’якшення умов прийнятої сеймом «Ординації» 1638 р. Є підстави думати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорозького з Річчю Посполитою. У грудні 1638 р. його обрано сотником Чигиринського полку. У 1639 р. Б. Хмельницьки знову побував у Вільно та Варшаві, де намагався домогтися поступок від уряду Речі Посполитої. Наступні роки Б. Хмельницький переважно присвятив своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства для нього було замало. У 1644 р. Б. Хмельницький переговори у Варшаві з французьким послом Н. де Брежі, а у квітні 1645 р., уже в складі посольства, побував у Франції, де укладено угоду про участь козаків у воєнних діях проти іспанських Габсбурґів, під час яких вони й проявили себе під Дюнкерком (загін Хмельницького під Дюнкерком не був).

На початку 1646 р. відбулася таємна зустріч Хмельницького з Владиславом IV Вазою, під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. осіб та відновити права і вольності козацтва. Також у середині 1640-х років загострилися стосунки Б. Xмельницького з представниками місцевої адміністрації, зокрема з чигиринським старостою О. Конецпольським та підстаростою Д. Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав Б. Xмельницькому привілей на право володіння хутором Суботовим, навесні 1647 р. Д. Чаплинський захопив хутір і вигнав звідти родину Б. Хмельницького. Також одружився із його покоївкою і коханкою Геленою, що особливо обурило Б. Хмельницького. Впродовж 1647 р. Б. Хмельницький неодноразово звертався до О. Конецпольського та коронного гетьмана М. Потоцького з проханням припинити свавілля і повернути Суботів, але безрезультатно. Наприкінці травня 1647 р. Б. Хмельницький виїхав до Варшави, де обговорював питання про організацію морського походу проти турків. На початку вересня 1647 р. коронний канцлер Єжи Оссолінський таємно вручив Б. Хмельницькому гетьманські клейноди.

Повернувшись у Суботів, він був заарештований. Зумівши втекти за допомогою свого кума Станіслава-Михайла Кричевського (Кречовського, в Костомарова – Кричовський), Б. Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о. Томаківка наприкінці грудня 1647 – початку січня 1648 р. почав гуртувати сили для повстання. У січні 1648 р. Б. Хмельницький відрядив посольство до кримського хана Іслам-Ґірея III з проханням допомогти козакам у війні з Польщею.

25 січня 1648 р. повсталі козаки здобули в польського гарнізону Запорозьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на початку лютого 1648 р. на козацькій раді Б. Хмельницького обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до загальнонародного повстання проти шляхетського режиму. На початку 1648 р. гетьман уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків.

Із Січі гетьман розсилав універсали в українські землі, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б. Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Допомогу гетьману здійснював кошовий отаман Федір Лутай (Лютий). Ведучи переговори з кримським ханом Іслам-Ґіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі, Б. Хмельницький одночасно почав листування із коронним гетьманом М. Потоцьким, як виявилося, лише для того, щоб виграти час для підготовки до воєнних дій та з’єднання з татарською ордою. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову «Ординацію» 1638 р., відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи козаків на Кримське ханство і Османську імперію.

У відповідь М. Потоцький 5 лютого 1648 р. розпочав військовий похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б. Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням реґіментаря, свого сина С. Потоцького. Головні шляхетські сили під командуванням М. Потоцького і польного гетьмана М. Калиновського розташувалися між Черкасами і Чигирином. 11 (21) квітня 1648 р. польське командування вислало назустріч повсталим два аванґардні загони. Перший під командуванням С. Потоцького і Я. Шемберка (бл. 6 тис. польських жовнірів і 2 тис. реєстровців) наступав суходолом, другий, що складався з 2 тис. іноземних найманців і 4 тис. реєстрових козаків на чолі з генеральними осавулами І. Барабашем та І. Караїмовичем, плив на байдаках вниз по Дніпру. Біля фортеці Кодак обидва загони мали об’єднатися і спільними зусиллями захопити Січ. Поділ коронного війська на окремі частини використав Б. Хмельницький.

Загін реєстрових козаків, висланий польським урядом для придушення повстання на Запорожжі, очолював І. Барабаш, разом з полковником С. – М. Кричевським і Вадовським та військовим осавулом І. Караїмовичем. В ніч на 24 квітня (4 травня) 1648 р. уманський полковник Іван Ґанжа, за дорученням Б. Хмельницького, переконав реєстрових козаків (4 тис. осіб) у Кам’яному Затоні на Дніпрі (поблизу нинішнього с. Дніпрово-Кам’янки Верхньодніпровського району Дніпропетровської обл.) приєднатись до війська Хмельницького. В ході бунту козаків під проводом Ф. Джалалія та сотника Б. Товпиги повстанці стратили І. Барабаша та його прихильників. 2 (12) травня 1648 р. під Жовтими Водами загін уже приєднався до козацько-татарської армії під проводом Б. Хмельницького.

Таким чином, перехід на бік повстанців Б. Хмельницького реєстрових козаків вирішив долю Жовтоводської битви 1648 р. – першої переможної битви козацької армії під проводом Б. Хмельницького проти військ Речі Посполитої на початку визвольної війни. 19 (29) квітня 1648 р. повстанці і загін татар Тугай-бея атакували коронне військо в урочищі Жовті Води (неподалік теперішнього міста Жовті Води Дніпропетровської обл.) і змусили його, збудувавши табір, чекати на підмогу. Однак, допомога коронному війську ззовні так і не надійшла (це мав бути загін реєстровців, що перейшов на бік Хмельницького).

Вирішальна битва 5–6 (15–16) травня завершилась повним розгромом коронних військ в урочищі Княжі Байраки. Сотні жовнірів загинуло, близько 3 тис. жовнірів і 50 шляхтичів потрапило у полон, у т. ч. С. Потоцький (незабаром помер від ран) і Я. Шемберк. Отже, причини перемоги Б. Хмельницького над військовим з’єднанням гетьманича С. Потоцького під Жовтими Водами були такі: військо С. Потоцького чисельно поступалося загонам запорожців і татар; 4 полки реєстрових козаків, що спускалися вниз по Дніпру, перейшли на бік повстанців Б. Хмельницького; у складі кварцяного війська було 2 полки реєстрових козаків та українці-драґуни, які після початку штурму їх табору перейшли на бік козаків і татар; незнання коронним військом справжньої чисельності повстанського війська, якому до того ж помагали татари; надвірне маґнатське військо ще не надійшло на допомогу коронному війську.

Перемога повстанської армії під Жовтими Водами була першою і сприяла розгортанню визвольного руху по всій Україні. Під час битви у татарський полон потрапив чигиринський сотник С. – М. Кричевський, якого викупив за 12 тис. злотих сам Б. Хмельницький, і той приєднався до повстанського війська. З-під Жовтих Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні шляхетькі сили під командуванням М. Потоцького та М. Калиновського.

Після розгрому передового загону С. Потоцького і Я. Шемберка під Жовтими Водами головні коронні сили були відведені з-під Черкас на нові позиції між Корсунем і Стеблевом. 14 (24) травня 1648 р. до Корсуня підійшло козацьке військо, очолюване Б. Хмельницьким (15-17 тис. осіб) і татарський загін Тугай-бея (бл. 4 тис. осіб). Після перших сутичок військове командування Речі Посполитої, дезінформоване захопленим у полон козаком (був висланий зі спеціальним завданням у ворожий табір Б. Хмельницьким), вирішило відступити через Богуслав і Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись від козака С. Зарудного, що був провідником коронного війська, про маршрут відступу ворожих частин, Б. Хмельницький вислав козаків Корсунського полку на чолі з Максимом Кривоносом влаштувати засідку. Зайшовши в тил ворога, козаки в урочищі Горіхова (або Горохова) Діброва поблизу с. Виграєва (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської обл.) перекопали шлях глибокими ровами, зробили з дерев завали і, загативши річку, затопили яр водою. Вранці 16 (26) травня 1648 р. коронне військо, почавши відступ з Корсуня, в Горіховій Діброві потрапило у засідку. В ході запеклої битви, що тривала кілька годин, коронне військо зазнало поразки. Понад 8,5 тис. жовнірів і офіцерів взято в полон (у т. ч. М. Потоцький і М. Калиновський). Козаки захопили 41 гармату, велику кількість інших воєнних трофеїв.

Отже, коронне військо Речі Посполитої, що перебувало в Наддніпрянщині, було розбите вщент, а обидва його гетьмани потрапили у полон. Внаслідок перемог козацької армії Б. Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем створилися сприятливі умови для розгортання народного повстанського руху. Варто зазначити, що Б. Хмельницький не зміг би отримати таких вражаючих успіхів, якби не чисельна перевага, яку він мав напередодні обох битв, і недооцінка коронним військом сил суперника.

2. Розгортання соціальної та релігійної війни всередині українського суспільства у 1648–1649 рр. Зборівський мир

Після перемог під Жовтими Водами і Корсунем, намагаючись широко розгорнути визвольне повстання, гетьман звернувся з універсалами до українського народу, в яких закликав піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Особливу увагу він приділяв питанням створення козацької армії та забезпечення її боєздатності. З цією метою він розробив і запровадив статут «Про устрій Війська Запорозького», видав мобілізаційні універсали до козацьких полків, вирішував питання матеріального забезпечення військ.

Крім запорожців і колишніх реєстровців, до війська Б. Хмельницького приставали покозачені маси, а то й відверті розбійники. Вже на перший заклик Б. Хмельницького на Січ зійшлися лугарі, степовики, гайдамаки, дейнеки, гайдабури, голота: «З лісів і з ущелин прибігали в Січ хлопи-втікачі, котрі жили під назвою лугарів, степовиків і гайдамаків по берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки, у землянках, одягнуті у звірині шкури» (так про це пишуть Д. Яворницький і М. Костомаров).

Після Корсунської битви 1648 р. шляхта покидала маєтки на українських землях, почалося масове покозачення населення. До козаків, у надії поживитися коштом шляхти, євреїв та інших, приєдналися представники селянства й міщанства, декласовані елементи (наймити тощо). За свідченням літопису Самовидця: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, же заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міл албо сам, албо син до войска ити, а ежели сам нездужал, то слугу паробка послал, а иніе килко їх было всі ишли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймита. А то усе діялося задля того, же прошлого року збогатилися шарпаниною добр шляхецких и жидовских и иных людей, бываючих на преложенстві, же навет где в городах были и права Майдебурскіе – и присягліе бурмистрове, и райци свої уряди покидали, и бороди голили, и до того войска ишли: бо тіе себі зневагу держали, которій бы з бородою неголеною у войску был. Так диявол учинил себі сміх з людей статечних».

Повстання охопило більшість українських земель: на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині – Семена Височана, на Брацлавщині – Трифона з Бершаді, на Уманщині – І. Ґанжі, у володіннях маґнатів Вишневецьких – М. Кривоноса. Їхні загони приєдналися до армії Б. Хмельницького. Під час розгортання повстанського руху проти польської і руської шляхти і «очищення» України особливо відзначився черкаський полковник Максим Кривоніс. У червні 1648 р., виконуючи наказ Б. Хмельницького, він керував повстанськими загонами на Поділлі і Брацлавщині, в ході якого повстанці звільнили значну частину Правобережної України, зокрема Тульчин, Вінницю, Умань і Брацлав. Кривоніс розбив у боях під Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом надвірні хоругви руських маґнатів Я. Вишневецького і В. Заславського, які вдерлися на Брацлавщину і не менш жорстоко розправлялися з повстанцями. Щоправда із самим князем Яремою у бою Кривоніс не зустрічався (хоч існує відповідна історична леґенда). У липні 1648 р. козаки під командуванням М. Кривоноса здобули Бердичів, Меджибіж, Бар, Полонне та інші міста, які переважно піддавалися без опору. Це не заважало Кривоносу та іншим вчиняти різанину серед цивільного населення: євреїв, міщан, шляхти. Іншими «очищувачами» України і Білорусі були найближчі сподвижники Б. – З. Хмельницького М. Нестеренко, Д. Нечай, І. Ґанжа, Є. Гоголь, І. Голота та інші, яких сам «Хмель» розсилав із козацькими полками.

У травні 1648 р. помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до ґнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного маґната А. Киселя розпочалися переговори з Б. Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у нього ще не було чіткої державницької програми. Влітку 1648 р. за наказом гетьмана козаки М. Небаби, М. Гладкого, Ф. Гаркуші, Кривошапки вели боротьбу проти польсько-литовських військ у північноукраїнських землях і Білорусі.

Час переговорів обидві сторони використали для посилення своїх військ. Коронні збройні сили очолили В. – Д. Заславський, М. Остророг і О. Конецпольський, з сарказмом прозвані козаками «периною, латиною і дитиною» (за схильність до шляхетської розкоші, вченої мудрості і молодий вік співкомандувачів). Натомість руський князь Ярема Вишневецький був усунутий від військового командування. Це й стало основною причиною поразки шляхетського війська. Спонукуваний радикально налаштованою частиною козацького командування, Б. Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12 (22) вересня 1648 р. розпочалася Пилявецька битва, в якій його військо здобуло перемогу. Чисельна перевага повстанського війська спричинила паніку і втечу шляхти. Після цієї звитяги перед Хмельницьким відкривався шлях на Західну Україну.

Розвиваючи успіх, Б. Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5 жовтня 1648 р. загони М. Кривоноса здобули Високий Замок – найголовніше укріплення Львова, а після сплати мешканцями Львова контрибуції козацька армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя. Похід козацького війська в Галичину, який офіційна історіографія розцінює як визвольний, поєднувався із винищенням татарами і козаками мирного населення, в т. ч. українського православного, глумом над храмами тощо. Ці факти, якими багаті свідчення польських, єврейських («Бездонне багно» Н. Ганновера) та українських очевидців («Літописець, або Хронічка…» православного шляхтича Й. Єрлича), зокрема, висвітлює Н. Яковенко (стаття «Між правдою та славою»). В єврейській історіографії Б. Хмельницький міцно посів місце одного з головних погромників, винищувачів єврейства. У середині листопада 1648 р. від чуми, яка спалахнула в повстанському війську під час облоги Замостя, помер лідер покозаченої «черні», «вождь шаленого плебсу» кривавий полковник Максим Кривоніс. Він був тяжко поранений у середині вересня у боях з найманими німецькими частинами під Старокостянтиновом (25 км від Пилявців) і не одужавши, взяв участь у поході козацької армії в Галичину. За іншою версією (Т. Кшонстек), М. Кривоніс був усунутий з наказу Б. Хмельницького.

У Речі Посполитій тим часом відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник намагався впливати на вибір короля. Плекаючи ілюзію, що королівська влада може вирішити «козацьке питання», Б. Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира на Польську корону. Причому під Замостям, яке було обложене Б. Хмельницьким, він чітко й недвозначно заявив про це. Скидається на те, що Б. Хмельницький пов’язував саме з цією кандидатурою на монарха певні надії і гарантії для себе. Яна Казимира було обрано королем.

Незважаючи на сприятливий для Б. Хмельницького вибір короля, в середовищі шляхти перемогла маґнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648 р. Наприкінці грудня 1648 р. Б. Хмельницький урочисто вступив у Київ, де його вітали Єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит Сильвестр (Косів), посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, козаки, селяни та міщани. Вважається, що саме в цей час, не без участі вищого православного духовенства, Б. Хмельницький вперше задумався над програмою побудови української держави.

Паралельно продовжувало покозачення Білорусі. Так, у грудні 1648 р. козаки на чолі з Ф. Гаркушею взяли в облогу Бихів, а в 1649 р. здобули Мозир, Гомель і Пінськ. На початку 1649 р. відновилися бойові дії між сторонами на Волині і Поділлі. Уже влітку стало зрозумілим, що розв’язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б. Хмельницький провів військову реформу, створив 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити лише 15-тисячне коронне військо. Гарячково збираючи сили, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірлея. У Польщі мляво збирав сили король Ян Казимир, а з Литви в Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивіла. Військове командування Речі Посполитої вирішило одночасно напасти на козацькі війська з фронту і з тилу. Радзивіл мав рухатися через Білорусь і зайняти Київ. У цій ситуації основні козацькі сили під проводом Б. Хмельницького йшли на Захід. На допомогу Б. Хмельницькому прибула й кримська орда на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм ІІІ. Друга частина козацьких полків на чолі з полковником С. – М. Кричевським, якого призначено наказним гетьманом, чисельністю 20 тисяч, виступила на Полісся, щоб запобігти фланговому удару литовського війська. В бою під Лоєвом (тепер Білорусь) 21 (31) липня 1649 р. козацькі полки були розбиті. Під час бою був важко поранений та потрапив у полон М. Кричевський. Відмовившись видати ворогові воєнні плани козацького командування, заподіяв собі смерть.

Фактор чисельної переваги відіграв роль і в поразці збройних сил шляхти, очолюваних руським воєводою князем Яремою Вишневецьким під Старокостянтиновом і Меджибожем 16 (26) травня 1649 р. Вони змушені були відступити до добре укріпленого м. Збаража (тепер Тернопільська обл.). Обороною фортеці фактично керував князь Я. Вишневецький. 30 червня (10 липня) під Збараж підійшли головні козацькі сили і татарське військо хана Іслам-Ґірея III. Облога повністю оточеної фортеці тривала 10 липня – 23 серпня 1649 р. (за новим стилем). Сили шляхетського війська Речі Посполитої, за оцінками різних істориків, разом із слугами, обозними і цивільним населенням чисельно не перевищували 30 тисяч: від 9 до 15 тисяч добре озброєних і досвідчених у військовій справі жовнірів, серед яких 2000 кінноти. Козацько-татарське військо з повстанцями складало 150–200 тисяч. У місті, остерігаючись нищення з боку козаків і татар, знайшло притулок й 6000 селян довколишніх сіл. Упродовж майже 7 тижнів козацько-повстанські частини з татарами провели 6 великих штурмів (у т. ч. 27 липня (6 серпня) – генеральний наступ), внаслідок чого шляхетське військо і мешканці Збаража опинилося в дуже скрутному становищі. Обложені їли падло коней, котів, собак, мишей, а потім шкуру з возів, ремені, власне взуття. Козаки навмисне кидали у воду трупи, щоб вона була непридатною для пиття. Голод почався і серед черні, яку козаки і татари гнали на приступ фортеці списами і нагайками, також під час штурму козаки прикривалися від панського вогню хлопами, в котрих на грудях висіли торби з піском. Натомість, взаємні вороги – професійні вояки: шляхта, жовніри, козаки й татари під час коротких пауз у бойових діях вели приятельські розмови, частувалися тютюном, як про це свідчить щоденник облоги Збаража.

В ході боїв за фортецю Збараж загинув корсунський наказний полковник Нестор Морозенко (справжнє ім’я Станіслав Мрозовицький), був тяжко поранений вінницький полковник Іван Богун. На прохання обложених у фортеці з-під Любліна вирушив із 30-тисячним військом польський король Ян ІІ Казимир, дуже повільно, напевно не поспішаючи помагати «королику» князю Яремі Вишневецькому. Натомість, Б. Хмельницький, залишивши під Збаражем частину козацьких полків під командуванням генерального обозного І. Черняти (Чарнота), з головними силами рушив у середині серпня назустріч королівській армії під м. Зборів на р. Стрипі.

Підступивши до Зборова, Б. Хмельницький нав’язав бій польському війську, яке, будучи на марші і обтяжене великим обозом, не сподівалося битви. Битва, яка відбулася 5–6 (15–16) серпня 1649 р., була дуже запеклою. В ній королівсько-шляхетська армія зазнала великих втрат і опинилася в катастрофічному становищі. Проте, канцлер Є. Оссолінський зумів налагодити таємні зносини з Іслам-Ґіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгрому. Король обіцяв татарам велику грошову винагороду, дозвіл брати ясир і грабувати українські землі на шляху до Криму. Хан Іслам-Ґірей III, не будучи зацікавленим у перемозі козаків, поставив вимогу, щоб Б. Хмельницький припинив битву. Не маючи змоги одночасно воювати проти поляків і татар, гетьман під тиском хана змушений був розпочати переговори.

За цих умов 8 (18) серпня був укладений Зборівський мирний договір. Ця угода між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром і татарським ханом Іслам-Ґераєм ІІІ, до якої приєднався й гетьман козацтва Б. Хмельницький, носила для козаків форму «Декларації ласки його королівської милості». Аналіз тексту договору дозволяє стверджувати, що в узагальненому вигляді було враховано основні вимоги козаків. Отже, за умовами угоди визначалася козацька територія, яку можна трактувати як зародок Української козацької держави Війська Запорізького (Гетьманщини). Вона визнавалась урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишалися під владою Речі Посполитої. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чигирині. Коронне військо на цю територію доступу не мало. Водночас на козацькій території зберігалася шляхетська адміністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призначати тільки православних шляхтичів. Зборівська угода зберігала Вольності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. осіб (насправді їх було значно більше) і проголошувалась амністія всім козакам – учасникам повстання. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний Київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Згідно Зборівської угоди татарам дозволено при їх поверненні в Крим воювати землю в ліву і праву сторону вогнем і мечем. Цей ганебний пункт, який був внесений в угоду за ініціативою короля, втім, не було записано до офіційного акту договору. Виконуючи ці умови усних Зборівських домовленостей, козаки самі віддавали в ясир татарам і грабували та нищили з ними українське цивільне населення. Дослідники переважно наводять цифру в 70 міст. Наказ на виконання цієї частини угоди Б. Хмельницький поклав на полковників М. Небабу і Д. Нечая. Народна пам’ять всю відповідальність за татарський погром селян і міщан поклала на Хмельницького, про що так свідчить народна пісня: «Ой бодай Хмеля Хмельницкого / Перва куля не минула, / Що велів брати парубки й дівки / Й молодії молодиці. / Парубки йдуть, співаючи, / А дівчата, ридаючи, / А молодії молодиці / Старого Хмеля проклинаючи: / «Бодай того Хмельницького перва куля не минула, (…) / А другая устріла – у серденько уцілила». Уже після укладення Зборівського миру Б. Хмельницький не поспішав зняти облогу із Збаража, поки не отримав із обложених викуп для татар. В цей останній період облоги 20 серпня відбувся ще один драматичний епізод (цитата за щоденником безіменного учасника оборони Збаража): «Селян, котрі до нас з сіл перед облогою пристали, що з голоду сильно похворіли і помирали, були відпущені з міста від нас, тоді як милосердя, котрого сподівалися від козаків, не отримали, одразу татари з жонами і дітьми чотири тисячі душ обох статей захопили. Інших, що поміж рови утікали, сікли, стріляли, що інші селяни, які залишилися в місті, бачили». Облогу зі Збаража було знято щойно 23 серпня.

Низку положень Зборівської угоди можна розцінювати як невигідні й для козацької України: обмеження території, повернення шляхти і адміністрації, поновлення кріпацтва. Тому після укладення договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних виступів проти шляхти. Через ці прорахунки Зборівської угоди Б. Хмельницький із старшиною затаювали від народу її справжній зміст. Також, одразу ж намітилася тенденція відстоювання Б. Хмельницьким суто козацько-старшинських інтересів, а також догоджання своїм союзникам-татарам. У цілому ж, договір легітимізував утворення козацької автономії і зміцнював її становище. Деякі історики перебільшено оцінювали її як незалежну Українську державу.

Таким чином, у 1648–1649 рр. військово-стратегічна ініціатива була в руках Б.-З. Хмельницького. Козацьке військо набувало щораз більшого досвіду у веденні війни. Однак, для цивільного населення події початкового етапу Хмельниччини носили характер гуманітарної катастрофи. Серед нього протягом 1648 – лютого 1650 рр. тільки на Південній Волині (як одному з епіцентрів селянської війни 1648 р. і Збаразької війни 1649 р.) внаслідок голоду, захоплення в ясир, винищення татарами, козаками і коронними жовнірами, а також втечі за Дніпро, демографічні втрати склали 80–85 %, тобто орієнтовно до 100 тис. осіб. У Кременецькому повіті в лютому 1650 р. із 23 тис. дворів, зафіксованих у 1630 р., уціліло лише близько 3100, тобто 13,5 %.

3. Воєнно-політичні події 1650–1653 рр. Турецький протекторат і молдовські плани Б. Хмельницького

Після поразок влітку 1649 р. Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти Війська Запорозького. Повернувшись із татарського полону, М. Потоцький очолив ту частину шляхти, яка прагнула розв’язати «козацьке питання» силовими засобами.

В оточенні Б. Хмельницького не було чіткої програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу, прагнучи автономії у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти Війська Запорозького з молдовським господарем Васіле Лупулом. Восени 1650 р. відбувся перший похід козацької армії на чолі з Данилом Нечаєм у Молдову. Після розгрому козаками війська В. Лупула і здобуття столиці Молдови Ясс, молдовський господар змушений був укласти з Гетьманщиною союзний договір. Ним було встановлено військово-політичний союз обох країн. За тогочасною традицією він мав скріпитися шлюбом між сином Б. Хмельницького Тимошем та донькою В. Лупула Розандою.

У цей складний час Б. Хмельницький провів перші державні реформи: зміни територіально-адміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної козацької держави.

У 1650 р., внаслідок тривалих двосторонніх переговорів, турецький уряд запропонував Б. Хмельницькому прийняти протекторат Османської імперії над козацькою Україною. Вона мала стати васальною державою, як Молдова, Волощина, Трансільванія і Крим. На думку багатьох українських істориків (М. Грушевський, О. Оглоблин та ін.) на початку 1651 р. Б. Хмельницький, незважаючи на опозицію частини української шляхти (А. Кисіль) і вищого духовенства (С. Косів) прийняв пропозицію султана Мехмеда IV і визнав турецький протекторат. Проте плани створення антипольської коаліції у складі козацької України, Туреччини, Кримського ханства, Молдови, Волощини та Трансільванії не були реалізовані.

Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновилися у 1651 р. Особливо жорстокі бої козаків із шляхетськими загонами під проводом гетьмана М. Калиновського розпочалися на Поділлі. В ніч з 9 на 10 лютого один із них напав на містечко Красне, під час оборони якого загинув полковник Д. Нечай. На початку березня полковнику І. Богуну біля Вінниці вдалося стримати наступ шляхетського війська і, завдавши йому кількох ударів, змусити втікати спочатку до Бара, а потім – до Кам’янця.

У середині червня 1651 р. козацько-татарська армія і шляхетське військо зійшлися поблизу м. Берестечка (тепер містечко Горохівського району Волинської області), де й відбулася протягом 18 (28) – 30 червня (10 липня) 1651 р. величезна битва. Армія Речі Посполитої на чолі з руським князем Яремою Вишневецьким налічувала 150 тис. вояків, у тому числі 20 тис. іноземних найманців. У війську Б. Хмельницького було близько 100 тис. козаків і 50 тис. татар. Протягом 18–20 (28–30) червня козаки успішно атакували шляхетські війська, які втратили 7 тис. осіб вбитими. Однак згодом, в умовах туману, татарські загони, очолювані кримським ханом Іслам-Ґіреєм III, не витримавши артилерійського вогню і натиску найманців, втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького, який намагався їх затримати. Обов’язки наказного гетьмана в цій ситуації виконував миргородський полковник Матвій Гладкий. Залишившись без полководця і перебуваючи в оточеннні, повстанське військо протягом десяти днів під керівництвом полковників Ф. Джалалія, М. Гладкого, І. Богуна та інших героїчно відбивало всі атаки супротивника. Під командуванням вінницького полковника Івана Богуна, який був обраний наказним гетьманом, було організовано оборону табору, а пізніше виведено залишки козацької армії з оточення. Через непрохідні болота і р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел і одягу було збудовано три переправи. В ніч на 30 червня (10 липня) козацькі полки вели ар’єргардні бої. Однак, через паніку, яка вибухнула головно серед селян-повстанців, втрати козацького війська були великі – загинуло близько 30 тис. козаків, втрачено 28 зі 115 гармат.

Незважаючи на повну перемогу війська Речі Посполитої, остаточно розгромити козаків йому не вдалося. Повстанське військо відступило на Київщину, де почало готуватися до нових битв. Уманський полковник Йосип Глух (Глухий) зі своїм полком наздогнав під Синіми Водами кримських татар, які покинули поле битви під Берестечком і грабували Україну, та розбив один з їхніх загонів. Після битви під Берестечком, найімовірніше від хвороби, помер головний ворог Б. Хмельницького Ярема Вишневецький (його прибічники вважали, що він був отруєний). Проти шляхетського війська розгорнувся народний повстанський рух.

У серпні 1651 р. козацька армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польсько-литовського війська змушено відійшла в район Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з королівським урядом, які завершилися укладенням Білоцерківського мирного договору 18 (28) вересня 1651 р. За його умовами гетьман козаків підпорядковувався коронному гетьману, більш як удвічі скорочувався козацький реєстр (до 20 тис.), зменшувалася підвладна йому козацька територія – такою визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, маґнатам і шляхті повертались їхні маєтки, а євреям – право на повсюдне поселення. Суттєво обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Він зобов’язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами. Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король отримував право призначати і звільняти гетьманів.

Проти умов Білоцерківської угоди сформувалася старшинська опозиція полковників Й. Глуха, М. Гладкого, Л. Мозири, А. Хмелецького. Вона не визнавала умов договору і перешкоджала вступу шляхетських військ на Правобережжя. Та сейм сам не затвердив Білоцерківського миру, і у 1652 р. Річ Посполита відновила бойові дії. Про початок нового походу у квітні 1652 р. оголосив і Б. Хмельницький, а в травні умови Білоцерківської угоди були ним анульовані.

Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням полковника Степана Пободайла (Подобайла), головні сили зосередились у районі Чигирина. Звідси Б. Хмельницький спрямував частину війська на чолі з Тимошем Хмельницьким у Молдову, щоб змусити Васіле Лупула виконати союзницькі зобов’язання. Польський уряд, щоб не допустити воєнного союзу Гетьманщини з Молдовою, вислав проти війська Т. Хмельницького 20-тисячний загін (12 тис. кінноти, 8 тис. жовнірів) та 30 тис. озброєних слуг під командуванням польного гетьмана М. Калиновського. На допомогу гетьманичу Тимошу прийшов із військом Б. Хмельницький.

22–23 травня біля г. Батіг поблизу м. Ладижина на Брацлавщині (тепер Вінницька обл.) відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви. Несподіваним ударом 22 травня (1 червня) козацькі полки атакували військо Речі Посполитої і змусили відступити в табір. Оточивши ворожий табір, вранці наступного дня, козаки у кількох місцях прорвали його оборону. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розгромом армії Речі Посполитої. В битві полягло майже все коронне військо та німецькі найманці, бл. 8 тис. жовнірів. Загинув і сам гетьман М. Калиновський. Козацькі війська зайняли територію України до р. Случ. У Батізькій битві яскраво проявився талант Б. Хмельницького як полководця, який прийшов. Сучасники, оцінюючи цю блискучу перемогу козацької армії під Батогом, порівнювали її з розгромом римлян карфагенським полководем Ганнібалом під Каннами (216 р. до н. е.).

Молдовський похід завершився шлюбом Тимоша Хмельницького з Розандою (Роксаною) Лупул (бл. 1630–1686), який укладено 31 серпня 1652 р. Союз козацької України з Молдовою викликав занепокоєння у трансільванського князя Юрія II Ракоці і волоського господаря М. Бесараба, які, об’єднавшись із загонами претендента на молдовський престол канцлера (логофета) Стефана Георгіцу, розпочали війну проти В. Лупула. У квітні 1653 р. об’єднані сили противників В. Лупула захопили Ясси і посадили на молдовський престол С. Георгіцу. На допомогу В. Лупулу прийшла українська козацька армія на чолі з Т. Xмельницьким, яка 21–22 квітня (1–2 травня) 1653 р. розгромила загони С. Георгіцу під Яссами.

Однак, у Молдові Т. Хмельницькому протистояла могутня антикозацька коаліція. Намагаючись закріпити успіх, гетьманич необдумано розпочав наступ на Волощину, проте 17 травня зазнав поразки у битві під Фінтою і був змушений відступити. Намагаючись допомогти своєму тестеві В. Лупулу, загони якого було оточено об’єднаними волосько-польськими силами у Сучавській фортеці (тепер Румунія), Тиміш на чолі 9-тисячного козацького загону 10 серпня прорвався до міста. 2 (12) вересня 1653 р., під час захисту фортеці, Т. Хмельницького було смертельно поранено. Після смерті Тимоша від ґанґрени сучавський гарнізон під керівництвом колишнього полковника І. Федоренка (можливо, І. Богуна) продовжував оборону фортеці й таки змусив противника 9 (19) вересня підписати почесні умови перемир’я. За ним козаки в повному озброєнні вийшли із Сучави, забравши з собою тіло гетьманича Тимоша. 22 жовтня жалобний кортеж прибув до Чигирина. Аж наприкінці грудня 1653 р. Тимоша поховали у церкві в Суботові. Таким чином, козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.

Протягом 1653 р. бойові дії тривали на Брацлавщині, де козаки І. Богуна розгромили під Монастирищем загони С. Чарнецького. Наприкінці серпня 1653 р. королівська армія під командуванням Яна II Казимира вирушила в Україну і зосередилась під
м. Жванцем над Дністром поблизу Кам’янця (тепер село Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл.). Назустріч їй виступила козацька армія, до якої наприкінці вересня приєднались татарські загони на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм ІІІ. У запеклих боях козацькі загони завдали ряд поразок королівському війську і оточили його. Облога тривала понад два місяці, спричинивши у польському таборі голод і епідемії. Над армією Речі Посполитої нависла загроза неминучої катастрофи. Але й цього разу її від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Ґірей III, підкуплений королем Яном II Казимиром, знов уклав з Річчю Посполитою сепаратну угоду. За цих обставин Б. Хмельницький був змушений піти на перемир’я. За його умовами скасовувався Білоцерківський мир 1651 р., а відносини між Гетьманщиною і Річчю Посполитою знову регулювалися на основі Зборівського договору 1649 р. Король зобов’язався сплатити ханові контрибуцію у розмірі 100 тис. злотих і, на підставі таємного договору, дозволив протягом 40 днів грабувати населення і брати ясир на Волині. За зраду татар під Жванцем їх покарав І. Богун, наздогнавши обтяжене награбованою здобиччю татарське військо, і завдавши йому цілковитого розгрому.

Таким чином, воєнно-політичні події 1650–1653 рр. виявилися для козацько-повстанського війська неоднозначними. Військові успіхи козацтва змінювалися невдачами. Нанести шляхетському війську вирішальної поразки ставало все більш складним завданням, а порозуміння Війська Запорозького з Річчю Посполитою ставало майже неможливим.

4. Переяславська присяга Московії та воєнні дії після неї у 1654–1657 рр.

Після Жванецької битви Б. Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке «під руку» царя Олексія Михайловича. Союз Гетьманщини на чолі з Б. Хмельницьким із Московщиною царя Олексія Михайловича в українській історіографії знав різні оцінки: приєднання, включення України до Російської держави, возз’єднання «двох братніх народів»; обрання нового сюзерена для козацької станової квазі-держави з боку царя московського; воєнний союз із Московщиною для спільної боротьби проти Польщі.

У ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою наприкінці 1653 р. українська сторона постійно домагалася від царя підтвердження прав та привілеїв Війська Запорозького, української шляхти, православного духовенства та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені. Однак, вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради 8 січня 1654 р. виникли непорозуміння між обома сторонами. На раді Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Натомість, московський посол, боярин В. Бутурлін відмовився від будь-яких зобов’язань на користь України, у т. ч. і від складення присяги від імені царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духовенства та міщан України. Це викликало невдоволення значної частини козацтва і міщанства. Запорозькі козаки, кілька гетьманських полків (Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський), українське православне духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим, деякі люди з ближнього оточення Хмельницького (полковники І. Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І. Сірко, М. Ханенко) відмовилися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.

Такий хід подій стурбував Б. Хмельницького та старшину, які вирішили домогтися письмового підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено прохання до царя, що складалися з 23 пунктів. Ці т. зв. «Просительні статті» гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний суддя Війська Запорозького Самійло Богданович-Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря. Наприкінці лютого 1654 р. українське гетьманське посольство вирушило до Москви. В результаті шестиденних інтенсивних переговорів обох сторін проект угоди, який привезли із собою українські посли, було значно змінено і скорочено до 11 пунктів. 21 березня 1654 р. вони були представлені на розгляд царя та Боярської думи і схвалені. Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документів і увійшов до історії під назвою «Березневі статті», передбачалось, що: 1) збір податків на користь царської скарбниці будуть вести українські урядники; 2) встановлювалася платня уряду Війська Запорозького, зокрема військовому писарю та підпискам, військовим суддям, судовим писарям, полковим писарям і хорунжим, сотенним хорунжим та гетьманському бунчужному (показово, що платня розцінювалася у польських злотих); 3) козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, всім полковникам, і військовим та полковим осавулам надавались у володіння млини; 4) встановлювалась платня генеральному обозному та генеральному хорунжому (400 і 50 злотих); 5) заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем; 6) підтверджувалося право Київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли; 7) московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Річчю Посполитою навесні 1654 р.; 8) передбачалось утримання російських військ на кордонах козацької України з Річчю Посполитою; 9) гетьманський уряд просив встановити платню полковникам (100 єфімків-талерів), полковим і військовим осавулам, сотникам і кожному козакові (відповідно по 200, 300, 100 і 30 польських злотих) – прохання було відкладено до перепису всіх прибутків, що мали поступати до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків; 10) у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як Віська Запорозького, так і Московії; 11) гетьманський уряд просив встановити утримання для козацької залоги у фортеці Кодак (400 осіб) та для запорожців – виконання даного прохання також відклали до окремого рішення. Тут же містилась вимога до гетьмана: негайно приступити до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків і після завершення роботи надіслати його до Москви. Частина вимог гетьмана Б. Хмельницького і українського уряду була розглянута царським урядом окремо, і деякі з них були підтверджені царськими указами 27 березня 1654 р.

Основні прохання козацької сторони, які були затверджені у Москві в березні 1654 р. і увійшли в історію як «Березневі статті» (або статті Богдана Хмельницького), є комплексом документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини у складі Московського царства. В документі фіксувалася згода обох сторін на укладення 60-тисячного козацького люстру (ст. 2), визначалася величина платні старшині та кошти на утримання козацького війська (ст. 8-12, 21), зберігалася місцева адміністрація та збір нею податків (ст. 4, 15). Гетьманові, у рангове володіння надавалося Чигиринське староство (ст. 5), Військо Запорозьке зберігало право обирати гетьмана (ст. 6), гетьман застерігав за собою право зносин з іноземними державами (ст. 14). Обумовлювалося невтручання московських чиновників у справи Гетьманщини (ст. 16). Окремо йшлося про підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорозького та української шляхти (ст. 1, 3, 7, 13, 17), збереження прав Київського митрополита (ст. 18). Росія мала взяти на себе зобов’язання боронити козацьку Україну і, в разі потреби, направляти своє військо проти військ Речі Посполитої (зокрема під Смоленськ) і татар (ст. 19, 22). Передбачалося утримання військових залог на кордонах України і Польщі (ст. 20) та у фортеці Кодак (ст. 23).

Згідно з «Березневими статтями» гетьманська Україна зберігала значні права – мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користувалася власним правом. Однак, відчутним було обмеження її внутрішньо- та зовнішньополітичного і економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московському уряду, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими чиновниками, тощо. Оригінали «Березневих статей» до наших днів не збереглися (не було їх вже у 1659-му р.). Відомі тільки копії та чернетки, що зберігаються у фондах Посольського приказу Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) у Москві. «Березневі статті» були чинними фактично лише за життя Б. Хмельницького.

Загалом, документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб’єктами договору. Крім того, до угоди Чигирина з Москвою негативно поставилися Стамбул та Бахчисарай. Як наслідок, починається зближення Речі Посполитої і Кримського ханства, яке згодом вилилося у їх військовий союз проти Гетьманщини. У березні 1654 р. Польща починає наступ на Гетьманщину.

Згідно з домовленостями, Московська держава почала війну проти Речі Посполитої. В свою чергу, Б. Хмельницький вислав на допомогу союзникам 20-тисячний корпус козаків під командуванням сіверського наказного гетьмана Івана Золотаренка. У червні–вересні 1654 р. козацькі полки І. Золотаренка захопили Гомель, Черчеськ, Новий Бихів. Активні воєнні дії козаків примусили об’єднані польсько-литовські сили під командуванням Я. Радзивіла і Гонсевського відмовитись від наступальних операцій у районі Могилева. За час походу І. Золотаренка козаками за півроку було взято 33 замки і встановлено свою владу на чималій частині білоруської території. Сучасні білоруські історики (Г. Сагановіч) трактують цей похід як агресію російсько-козацького війська, внаслідок чого були винищені або виведені в полон великі маси населення, а білоруські міста зазнали значних руйнувань.

У червні-липні 1655 р. спільне царсько-козацьке військо зайняло Мінськ і столицю Великого князівства Литовського – Вільно. Спроби І. Золотаренка запровадити на завойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. У серпні–вересні 1655 р. козацьке військо під проводом І. Золотаренка, продовжуючи наступ, перейшло Німан і здобули Ліду, Новогрудок та Несвіж. Під час одного з боїв під Старим Биховом наказний гетьман І. Золотаренко отримав поранення і 7 (17) жовтня 1655 р. помер. Похований у Корсуні.

Восени 1654 р. Річ Посполита, уклавши союз із Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили впертий опір противнику. На початку 1655 р. запекла битва українсько-московського війська проти польсько-татарської армії відбулась під Охматовом (Київщина, тепер – село Жашківського району Черкаської обл.), яка не принесла перемоги жодній зі сторін. Охматівська (або Дрижипільська) битва увійшла в історію Визвольної війни як одна із найбільш жорстоких. Коронний гетьман С. Потоцький і польний С. Лянцкоронський повели війська на Поділля і Брацлавщину. Армія Речі Посполитої з 15-тисячним загоном кримських татар 10 (20) січня 1655 р. взяли в облогу м. Умань, яке обороняв козацький полк І. Богуна. На допомогу обложеним з-під Білої Церкви виступило 70-тисячне козацько-московське військо під командуванням Б. Хмельницького, за участі 20 тис. росіян на чолі з В. Шереметьєвим та В. Бутурліним. Головні сили воюючих сторін зустрілися в долині р. Багви під Охматовом. Битва на Дрижиполі розпочалася при сильному морозі 19 (29) січня 1655 р. Польським частинам під командуванням коронного обозного С. Чарнецького вдалося прорвати оборону московських військ і захопити частину артилерії. Козаки встигли збудувати табір і відбили всі атаки ворога. Запекла битва тривала три дні. На полі бою з обох сторін загинуло по бл. 15 тис. вояків, в т. ч. 9000 росіян. Під час битви не раз доходило до рукопашного бою. Поле битви встеляли гори замерзлих трупів, які противники використовували замість окопів. 22 січня 1655 р. українсько-московська армія перейшла у наступ і, завдавши польсько-татарським військам значних втрат, змусила їх відступити з Правобережної України за р. Буг.

У серпні-вересні 1655 р. Б. Хмельницький здійснив другий похід у Галичину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29 вересня 1655 р., і в листопаді козаки удруге взяли в облогу Львів. Але, дізнавшись про наступ татар на Україну, Б. Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а згодом у Подніпров’я. Під Озерною козацько-московське військо Б. Хмельницького, В. Бутурліна і П. Потьомкіна було оточене армією хана Мехмеда ІV Ґірея і П. Потоцького. Близько 21 листопада 1655 року Б. Хмельницький був змушений підписати трактат, що зобов’язував його укласти перемир’я з татарами, визнати зверхність Речі Посполитої і надати їй збройну допомогу, а також зірвати союз із Москвою.

Натомість, у жовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали між собою Віленське перемир’я. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я. Цей факт серйозно занепокоїв Б. Хмельницького. Незважаючи на це, Б. Хмельницький не тратив часу на формальне розірвання союзу з Москвою. Натомість, він розпочав заходи по створенню антипольської коаліції європейських держав.

Київський полковник і генеральний суддя Антін Жданович у 1657 р. за дорученням Б. Хмельницького був призначений наказним гетьманом 20-тисячного українського корпусу, який спільно з військами семигородського князя Д’єрдя II Ракоція і шведського короля Карла Х Ґустава брав участь у бойових діях проти Польщі. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Союзницькі війська спільними зусиллями знову зайняли Галичину і поступово захопили значну частину території Польщі, в т. ч. міста Ланьцут, Краків і Варшаву. Однак, влітку 1657 р. деякі непорозуміння між союзниками (А. Ждановичем і Юрієм II Ракоці) і демагогічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Гетьманщину.

Звістка про самовільний виступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27 липня 1657 р. Перед смертю гетьмана, за його волею і погодженням з козацькою старшиною, наступником Б. Хмельницького було визначено його молодшого сина Юрія.

Таким чином, у 1654 р. Б. Хмельницький від імені Гетьманщини взяв курс на зближення Московським царством, уклав з ним Березневі статті, згідно яких козацька Україна вступала в нерівноправні союзні відносини з Росією на умовах підданства царю. Наслідки такої політики в той час ще були мало передбачувані, а сам союз за життя Б. Хмельницького не видавався довготривалим.

5. Гетьманська держава. Система влади, внутрішня і зовнішня політика. Передсмертні плани Б. Хмельницького

«Хмельниччина», яку ще трактують як «Національно-визвольна війна українського народу», призвела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її подальший соціально-економічний і політичний розвиток, вплинула на формування національно-державницької ідеї та її практичну реалізацію. Вже на початковому етапі війни на значній частині території України почала формуватись нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який базувався на традиціях Запорозької Січі.

Ґенеза ідеї станової козацької державності – «козацького панства» – була значно старша за Б. Хмельницького, ще з кінця XVI ст. У XVІI ст. вона охопила старі козацькі терени Наддніпрянщини (включно з Києвом) і на землях нової української колонізації на Лівобережжі (зокрема, на його півдні), які козацтво вважало за набуток своєї шаблі й свого плуга. Про такі настрої добре знали в Польщі і в Західній Європі, зокрема у Швеції й у Семигороді.

В українських політичних колах того часу були різні концепції нового державного устрою України. Серед православної шляхти й вищого духовенства досить популярною була ідея двовладдя: митрополита київського і гетьмана Війська Запорозького, відносини яких з Польщею були б подібні до Бранденбурґу (Пруссії). Військові перемоги Б. Хмельницького у 1648–1649 рр. і тріумфальний прийом гетьмана у Києві в 1648 р., де його вітали як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької… пресвітлого володаря й князя Руси», сприяли безперечній перемозі ідеї «козацького панства».

В ході Козацької Революції поступово не лише витворилася козацька держава «Військо Запорозьке», а й кристалізувалися уявлення про її устрій. Главою держави був гетьман Війська Запорозького, якого обирали довічно; існували виразні тенденції спадковості та династичності його титулу та влади (в самого Хмельницького з’явилася свідомість божественного походження своєї влади). Держава мала власні уряд, військо, зовнішню політику, суспільний та економічний устрій, законодавство і судочинство, фінанси, церковно-культурне життя. Ці ознаки зберігалися де-факто й після угоди 1654 р. з Московією. Єдиною ознакою зверхності московського царя був його новий, український титул («царь Малой России, великий князь Киевский и Черниговский») і наявність московської залоги в Києві. Державний устрій Війська Запорозького (Гетьманщини) на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними державами.

Українська козацька держава, яка складалась із земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. кв. км. За умовами Зборівського мирного договору 1649 р., кордон між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по р. Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р. Коломак і до Муравського шляху. Існували й спроби поширити владу держави Війська Запорозького (яку в Москві, зокрема, називали «Войска Запорожского Украйна») на «на всю стару Україну, або Русь (Роксоланію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Віслу» (переговори зі Швецією й Семигородом). Однак, в межі держави Війська Запорозького фактично не входила Запорозька Січ.

На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б. Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична, адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію. Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина – генеральний писар, генеральні судді, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний Військовий Суд.

Столицею Війська Запорозького та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин. Територія Гетьманщини поділялась на полки, число яких не було сталим. У 1649 р. налічувалося 16 полків – 9 на Лівобережжі і 7 на Правобережжі: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В 1650 р. всіх полків було 20. Під час воєнних дій української козацької армії проти польських і литовських військ у 1654–1655 рр. утворились Волинський, Турово-Пінський, Білоруський (Чауський) і Подільський полки.

На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався полковою радою або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники. До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінним отаманом. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину.

Управління містами у Гетьманщині здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали маґдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні маґістрати. Міста ж, які не отримали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник. Загалом же, маґдебурзьке право набуло в період Гетьманщини особливого поширення.

Дискусійним залишається і питання проведення грошового карбування Богданом Хмельницьким. Більшість дослідників не схильні підтримувати цієї думки, однак її дотримувалися і авторитетні історики (зокрема академік І. П. Крип’якевич).

Соціально-економічне життя в Гетьманській державі було досить суперечливим. Кріпацтво і панщина стихійно скасовувалися зі знищенням шляхетського землеволодіння ще в ході Визвольної війни. Та після звільнення значної території України від шляхетського панування ситуація була не такою однозначною. На роль шляхти в Гетьманщині стала претендувати козацька старшина, яка разом з гетьманом применшувала роль селянства в здобутті державності. Н. Полонська-Василенко пише: «Спочатку Хмельницький не дбав про селян; у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків». Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувши маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею маєтності із селянами з їх «звиклим послушенством». У державі Війська Запорозького закріплювалася панівна роль козацької старшини, яка масово отримувала нобілітацію, шляхетські герби і посідала роль, яку мала в Речі Посполитій шляхта.

Зовнішня політика Гетьманщини реалізувалася у складних умовах. Експансія козацької України на білоруські землі припинилася через претензії на них Москви. Це були чи не єдині великодержавні домагання Хмельницького. Наслідки «Хмельниччини» послабили військові можливості Речі Посполитої. Після Віленської угоди Московщини з Польщею Б. Хмельницький почав реалізовувати план створення антипольської коаліції (Військо Запорозьке, Швеція, Семигород, Бранденбурґ, Молдова і Волощина). В міру того, як відносини гетьмана з Москвою ставали все більш натягнутими, його взаємини з новим шведським королем ставали все тіснішими. З першими планами щодо створення коаліції шведський король і генералісимус шведської армії Карл Х Ґустав мав змогу ознайомитися ще 30 жовтня 1654 р., коли приймав перше посольство українського гетьмана на чолі з о. Данилом Греком.

У 1655–1660 рр. Карл Х Ґустав вів війну з Польщею. Влітку 1655 р. шведські війська зайняли Познань і Варшаву, на початку жовтня – Краків, а Ян Казимир втік у Сілезію. У боротьбі з Польщею Гетьманщина протягом 1655–1657 рр. фактично була союзником Швеції. Однак, інтереси Росії в даному випадку не збігалися з інтересами Гетьманщини. У 1656 р. московський цар оголосив війну Карлу Х Ґуставу, що призвело до тривалого протиборства Швеції та Московії. В листопаді 1655 р., побачивши, що в Порті сильно ростуть пропольські антиукраїнські впливи, Б. Хмельницький знову через отця Данила запропонував амбітному шведському королю новий план широкої військової коаліції у складі Швеції, Гетьманщини, Москви, Англії, Венеції, Австрії і Пруссії. За задумом Б. Хмельницького, ця коаліція держав мала на меті ліквідацію Туреччини і звільнення з мусульманської неволі всіх християн. Передчасна смерть гетьмана не дозволила реалізувати плани коаліції та воєнного союзу Гетьманщини і Швеції. Переговори з шведським послом Г. Лілієнкроном у Чигирині вів генеральний осавул Іван Ковалевський. Поряд з ним значну участь у підготовці українсько-шведського союзного договору брали Ю. Немирич та І. Богун. Невдовзі після смерті Б. Хмельницького зі Швецією було укладено Корсунський союзний договір (6 жовтня 1657 р.), що визнавав Україну за «народ вільний і нікому не підлеглий».

Аналогічні стосунки дипломати Гетьманщини провадили й з іншими країнами. Генеральний осавул Іван Ковалевський очолював українські посольства до Валахії (осінь 1654) і Трансільванії (1656, 1657). Уклав українсько-семигородський договір з Д’єрдем II Ракоці (Юрієм II Ракочієм, 7 вересня 1656 р.). Цей трансільванський князь змінив своє ставлення до Гетьманщини. Він претендував на польський трон і тому нав’язав дипломатичні зв’язки з козацьким гетьманом Б. Хмельницьким, з яким підписав договір про спільну боротьбу проти Речі Посполитої. У 1657 р. на допомогу Ракоці у поході на Польщу Б. Хмельницький направив 20-тисячне козацьке військо на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем (1657). Трансільванська армія за підтримки шведських загонів здобула Краків і Варшаву, однак у липні 1657 р. капітулювала перед польськими військами під Чорним Островом на Поділлі. Колишній суперник Т. Хмельницького і В. Лупула в Молдові Стефан Георгіцу згодом теж намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом Б. Хмельницьким і отримати військову допомогу у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. Його переговори в Яссах з українськими послами Д. Лисовцем та Іскрицьким завершилися в липні–серпні 1654 р. відновленням дипломатичних відносин між Молдовою і Україною.

Таким чином, державний статус Гетьманщини за Б. Хмельницького здобув певне міжнародне визнання. Однак, через його смерть, плани по організації антипольської коаліції не були завершені. В силу різних обставин, зовнішня політика Б. Хмельницького була суперечливою і непослідовною.

Залишається відкритим питання: чим була держава Війська Запорозького? Сучасні дослідники далеко не всі поділяють підхід до Козацької держави як до неповторного витвору козацького генія з його феноменальним «республіканським ладом». Натомість більш поширеним стає порівняльно-типологічне вивчення Козацької держави, яке оцінює її (за Н. Яковенко) як неймовірно складний феномен станової військової диктатури, коли збройна корпорація (козацтво) зуміла стати «політичним народом»: і дорівнюючи всій країні, і представляючи її, і ототожнюючись із нею. Звідси бере початок і самоназва цієї держави – «Військо Запорозьке». Новостворене «патримоніальне» державне тіло мало архаїчні витоки, спробувавши організувати навколишній простір за подобою збройних братств, тобто в канонах запорозьких стереотипів свідомості. Чи не тому ця спроба (в реаліях XVII ст. анахронічна) була від початків приречена на невдачу як своєрідний підсумок нежиттєвості укладу держави-війська. Тим не менше, цілком справедливо (услід за істориком Т. Яковлевою) назвати Гетьманщину козацько-старшинською республікою.

Отже, «Хмельниччина» почалась як чергове козацьке повстання на Подніпров’ї, згодом охопила практично всю територію України і людність, що на ній проживала. На території, звільненій від шляхетської адміністрації козаками і повсталими масами, що до них приєдналися, постала українська козацька квазі-держава (Військо Запорозьке або Гетьманщина). То був складний державний організм, в якому поєдналися республіканські риси і зародок монархії, авторитаризм і військова диктатура козацького стану. Провідною соціальною верствою в Гетьманщині було козацтво.