Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.

1. П. Орлик – гетьман України в еміграції

Після трагічної для І. Мазепи поразки під Полтавою більшість із найближчого оточення гетьмана опинилася на території Туреччини – у Бендерах. Так розпочалась перша доба української політичної еміграції. Разом з гетьманом долю емігранта розділив і його найближчий соратник генеральний писар Пилип Орлик.

У ніч з 21 на 22 серпня 1709 р. І. Мазепа помер. Існує версія, що гетьман отруївся, щоб не потрапити до рук Петра І. Його тіло поховали спочатку в православній парафіяльній церкві с. Варниця, що поблизу Бендер, а пізніше перенесли до монастирської церкви св. Юрія в м. Галац. Згодом, під час російсько-турецької війни 1710 – 1713 рр. могила гетьмана була знищена шукачами гетьманських скарбів, тому стараннями П. Орлика прах І. Мазепи було перепоховано втретє.

Після смерті І. Мазепи серед козацької старшини в еміграції розгорілася боротьба за гетьманську булаву, що розтягнулася майже на півроку. Однією з причин цього була суперечка за спадщину гетьмана, що оцінювалася у величезну тоді суму –майже 1,2 млн. шведських талерів. Спадщина І. Мазепи включала як військову скарбницю, так і приватне майно найбагатшої в козацькій державі людини (готівка, золоті злитки, коштовне каміння та ін.). Ця спадщина дуже необхідна була Війську Запорозькому, що опинилося в еміграції, матеріальне становище якого (особливо рядових козаків) було дуже скрутним. Щоб забезпечити собі прожиток, запорожці змушені були продавати зброю або навіть іти в найми до багатих землевласників.

Основним претендентом на спадщину, крім Війська Запорозького, був племінник гетьмана А. Войнаровський, якого І. Мазепа перед смертю рекомендував наступником на гетьманську посаду.

Незважаючи на це, козаки висунули на посаду гетьмана кандидатури полковника Дмитра Горленка, котрого підтримували старші за віком і службовим становищем старшини, та генерального писаря Пилипа Орлика, довіру якому висловлювали молодші, а відтак і більш енергійні лідери української еміграції. К. Гордієнко та запорожці також схилялися на користь П. Орлика. Шведський король, який патронував українських козаків в еміграції, пропонував передати гетьманську булаву А. Войнаровському (Карл ХІІ заборгував йому в Бендерах, а перед цим – ще покійному гетьманові І. Мазепі майже 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з військовою скарбницею). Однак А. Войнаровський, успадкувавши більшість спадщини І. Мазепи, від претензій на гетьманство відмовився. Гетьманом України в еміграції було обрано Пилипа Степановича Орлика (1672–1742 рр.). Його багатолітнє служіння «загальному добру матері моєї вітчизни, бідної України» (як він сам писав) особливо вражає, коли взяти до уваги, що Україна була названою, а не рідною матір’ю П. Орлика.

Його коріння тяглося з чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого ще за часів гуситських воєн XV ст. виїхала до Польського королівства і згодом осіла в Західній Білорусії. У с. Косуті (нині Гродненської обл. Республіки Білорусь) 21 жовтня 1672 р. і народився майбутній гетьман. Батько його загинув під час польсько-турецької війни в 1673 р. під Хотином, воюючи на боці польського короля. Мати, Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православній церкві і зуміла дати йому добру освіту. Навчався П. Орлик спочатку у Віленському єзуїтському колегіумі, а згодом –у Києво-Могилянській академії. В роки навчання звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя Московського патріаршого престолу Стефана Яворського, за рекомендацією якого після завершення навчання очолив канцелярію Київського митрополита. П. Орлик, крім української мови, вільно володів польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою, латинською та церковнослов’янською мовами, мав величезну, як на той час, бібліотеку. В 1698 р. він одружився з донькою полтавського полковника Григорія Герцика Ганною та увійшов до родинного кола козацької еліти. На освіченого шляхтича-канцеляриста швидко звернув увагу І. Мазепа, і він почав стрімко підніматися щаблями козацької адміністрації, досягнувши однієї з найвищих посад – генерального писаря Гетьманщини. Невдовзі став найближчим соратником І. Мазепи. За його дорученням вів таємне листування з польським і шведським королями, сповна розділив чашу всіх його незгод після Полтавської катастрофи і успадкував після нього гетьманську булаву.

5 квітня 1710 р. на Генеральній раді після обрання П. Орлика гетьманом було обрано членів гетьманського уряду в складі генерального обозного Івана Ломиковського, генеральних осавулів Федора Мировича та Григорія Герцика, генеральних суддів Дмитра Горленка та Клима Долгополого, генерального писаря, Івана Максимовича, генерального бунчужного Федора Нахімовського та інших старшин, які мали продовжувати разом з новим гетьманом боротьбу за незалежність України.

Гетьманську булаву П. Орлик брав без особливої радості, розуміючи, що разом із клейнодами козаки передавали йому як новообраному гетьманові турботу про повернення їх в Україну. В промові П. Орлика перед Карлом ХІІ невдовзі після виборів проступає його тривога і розгубленість у зв’язку з необхідністю виконання цієї турботи: «Чи мені, що не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що підтримував падаюче небо, тягар правління Україною, мені, недостойному такої честі і, навіть скажу більше, такого тягару?».

Перебуваючи в еміграції, мешкаючи в Туреччині, Швеції, Сілезії, Польщі, Молдові, Франції, П. Орлик передусім наполегливо шукав шляхів дипломатичного тиску на Росію та організації європейської антиросійської коаліції держав, спираючись на яку можна було би визволити Україну з-під царської влади. З цією метою він проводив переговори з представниками французького короля, кримського хана, турецького султана, а також – Буджацької орди, донського козацтва, астраханських і волзьких татар, але не досяг успіху. Помер в Яссах у травні 1742 р.

П. Орлик був автором таких політичних творів, як «Вивід прав України», «Маніфест до європейських урядів», численних мемуарів. Але найважливішим його здобутком була угода, ухвалена в день виборів, між гетьманом, з одного боку, і старшиною та військом – з другого, під назвою «Пакти й Конституція прав та вольностей Війська Запорозького» » («Posta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»). Адже цей документ, що вважають першою Конституцією України, безперечно став визначною пам’яткою державно-політичної думки початку XVIII ст.

2. Конституція Пилипа Орлика

Цей документ, складений П. Орликом за активної участі К. Гордієнка, Г. Герцика і А. Войнаровського та ін. старшин, згодом отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». У ньому узагальнено весь попередній досвід Української козацької держави і визначено шляхи її подальшого розвитку. Основною ідеєю документа стала вимога обмежити владу гетьмана й прагнення старшини відігравати головну роль у суспільно-політичному житті України. Конституція, за висловлюваннями провідних істориків, була наслідком компромісу трьох основних політичних сил, що довгі десятиліття змагались між собою на батьківській землі, проте порозумітися зуміли лише в еміграції, а саме: гетьмана як верховного правителя, старшини – провідної суспільної верстви Гетьманщини та Запорозької Січі, що тривалий час намагалася досягнути поважного місця в політичній системі козацької України. Конституційний акт 1710 р. в доволі гармонійному вигляді поєднав інтереси різних політичних сил, підпорядкувавши їх головній меті – досягнення Українською державою незалежності.

Конституція Пилипа Орлика починалася з урочистої декларації про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування», включала преамбулу (вступ) і 16 статей. Текст документа написаний латинською і тогочасною українською мовою. У преамбулі «Конституції» викладено історію українського народу та Війська Запорозького. Автори стверджували, що «народ козацький» був засновником Київської держави. Однак згодом під натиском агресивних сусідів втратив свою незалежність. Відновили її уже за Б. Хмельницького у боротьбі проти Речі Посполитої. Далі зазначено, що Московське царство, порушивши взяті на себе зобов’язання щодо України за «Березневими статтями», намагалося ліквідувати права і вольності Війська Запорозького, перетворити козаків на регулярне військо, відібравши у них владу, та «накласти рабське ярмо на вільний народ, який нікому не дозволяв завоювати себе силою зброї». Саме це стало головною причиною виступу І. Мазепи проти Москви. Перед новообраним гетьманом П. Орликом ставилося завдання вибороти незалежність України за підтримки Швеції та Кримського ханства. Шведський король Карл ХІІ як «покровитель і протектор» України, затвердивши умови й акти обрання гетьмана, став гарантом майбутньої незалежності Української держави та недоторканності її кордонів.

В основній частині документа, тобто в 16 статтях «Конституції», проголошувалися головні принципи побудови і діяльності Української держави. Вона спрямовувалась передусім на те, щоб уникнути тих прорахунків і помилок гетьманського правління, що призвели до втрати незалежності Гетьманщини.

У першому параграфі (статті) розглядалося питання про віру. Йшлося про гарантування прав православної церкви і православної віри, яка проголошувалася пануючою релігією в Україні. Українській церкві гарантувалася автокефалія та належність не до Московської, а до Константинопольської патріархії.

Другий пункт визначав кордони Української держави, які встановлювалися відповідно до умов Зборівського мирного договору, підписаного у 1649 р. між Б. Хмельницьким та польським королем Яном ІІ Казимиром. Отже Гетьманщина складалася з трьох воєводств (Київського, Брацлавського і Чернігівського), а її кордон з Річчю Посполитою мав проходити по р. Случ.

У наступних статтях «Конституції» йшлося про необхідність повернення Низовому Війську Запорозькому Трахтемирова (де мав бути відновлений шпиталь для поранених, хворих і скалічених запорожців), Кодака, Келиберди та Переволочної з прилеглими до них територіями, ліквідації збудованих на Запорожжі російських фортець. Січі мали бути повернуті усі рибні лови та млини вздовж Дніпра від Переволочної до Очакова і вздовж р. Ворскла в Полтавському полку.

Але найбільше уваги в Конституції Пилипа Орлика приділено питанню ефективного функціонування політичної системи Гетьманщини, запорукою чого мав стати комплекс законних обмежень гетьманського авторитаризму завдяки чітко структурованій драбині виборних влад. Так, усі найважливіші державні справи мали вирішуватися гетьманом спільно з генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками від кожного полку, що утворювали Генеральну військову раду. Обов’язковими її учасниками мали бути не тільки генеральна і полкова старшина, а й по одному депутату від кожного полку з числа «знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів» (генеральні радники) і послів від Низового Війська Запорозького. Усі парламентарі присягали на вірність державі. Запроваджувалась також виборність полковників і сотників, яких гетьман лише затверджував. Передбачалось обов’язкове скликання Генеральних рад у гетьманській резиденції тричі на рік – на Різдво, Великдень та свято Покрови Богородиці. У період між скликанням Генеральних рад вирішення важливих справ гетьман погоджував із членами свого уряду. Без дозволу парламенту гетьман не мав права вирішувати найважливіші державні справи.

Заборонялась таємна дипломатія, усе таємне листування мало обов’язково погоджуватися гетьманом із старшиною.

Окремі статті «Конституції» обмежували судову і фінансову владу гетьмана.

Так, за сьомою статтею передбачалось запровадження Генерального суду для розгляду усіх важливих судових справ, у тому числі про образу гідності гетьмана, провини старшини та недоторканність особи, її відповідальність перед судом. Втручання гетьмана у діяльність суду не допускалася.

Таким чином, за «Конституцією» 1710 р. в Україні утворювалося три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і Генеральна старшина) та судова (Генеральний суд).

Обмежувалася також влада гетьмана на використання ним коштів державної скарбниці з відновленням інституту Генерального підскарбія і підвідомчих йому полкових скарбників (по дві посади у кожному полку), обраних від козаків і селян. Їм передавалися справи державного скарбу, оподаткування та інші види надходжень у казну. На утримання гетьмана виділялися маєтки в Шептаківському повіті і частина земель Війська Запорозького.

Конституційний акт ліквідовував практику передання збору податків в оренду приватним особам і скасовував стації компанійців і сердюків, які викликали великі нарікання українського суспільства, запроваджував фіксовані ставки мита і різних зборів з населення.

До прерогатив гетьманської влади входив контроль над діяльністю козацької адміністрації. Особливо наголошувалось на обов’язку гетьмана слідкувати за дотриманням порядку в державі, недопущенням насильства старшини й державців над своїми підлеглими, піклуванням про полегшення становища «людей убогих»:

• захищати їх від незаконних податків, утисків і вимог старшини;
• звільняти господарства козаків, їхніх вдів, жінок і дітей-сиріт від усіх податків.

Опікуном селянства і міщанства проголошувалося козацтво – основна суспільна верства. Водночас підтверджувалися права і привілеї, надані містам згідно з нормами магдебурзького права.

На місцевому рівні мали діяти свої ради, які б управляли адміністративними одиницями разом з полковниками і сотниками та контролювали їхні дії.

Отже, в Конституції Пилипа Орлика сформульовані головні принципи побудови незалежної Української держави: поділ гілок влади, суверенність, демократизм, соціальність, законність, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Після обрання гетьманом П. Орлик привселюдно присягнув про дотримання усіх пунктів «Пактів й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», а Карл ХІІ як «покровитель і протектор» України скріпив документ своїм підписом.

У підсумку варто сказати, що Конституцію Пилипа Орлика не можна вважати конституцією в сучасному розумінні цього слова. Укладачі акту 1710 р. бачили його як традиційні (зокрема у Речі Посполитій) «договірні пункти», де гетьман присягав перед «вільним народом» (козацтвом) про вірне служіння йому. І хоч вона з відомих причин не набула сили закону і не діяла в Україні, але стала унікальним історичним документом, цінним здобутком та яскравою сторінкою розвитку політико-правової державницької думки. Вона узагальнила увесь попередній історичний досвід функціонування Української держави та визначила шляхи гармонізації інтересів різних соціальних верств тогочасної козацької України, маючи на меті консолідувати їх задля досягнення величних завдань звільнення вітчизни від іноземного поневолення та розбудови міцної незалежної держави.

3. Похід П. Орлика на Правобережну Україну  та його наслідки

Для того, щоб реалізувати окреслені в квітні 1710 р. ідеї, гетьману П. Орлику та його однодумцям необхідно було будь-що відновити свою владу в Україні. Маючи у своєму розпорядженні лише кілька тисяч козаків-емігрантів, він сподівався реалізувати свої плани за підтримки Швеції, Кримського ханства, Туреччини та деяких інших країн. Головним завданням у боротьбі за визволення України уряд П. Орлика ставив створення антимосковської коаліції.

Шведський король Карл ХІІ взяв на себе зобов’язання вести війну з Росією, доки Україна не буде звільнена від московського панування. Однак на той час у нього не було достатніх військових сил, тож українські козаки могли розраховувати лише на його дипломатичну та моральну підтримку. Участь Карла ХІІ у створенні антиросійської коаліції полягала в тому, що він, по-перше, наполегливо схиляв Османську імперію до оголошення війни Росії, а по-друге, шукав способів долучити до виступу антимосковські сили в Польщі, котрі після повалення російськими військами Станіслава Лещинського з королівського престолу перебували в опозиції до проросійського короля Августа ІІ.

Реальним союзником П. Орлика міг стати кримський хан Девлет-Гірей, з яким упродовж 1710 р. він вів активні переговори щодо умов спільної боротьби з Росією.

Результати цих перемовин узагальнено в підписаній у Бахчисараї в січні 1711 р. українсько-кримській угоді. Вона складалася з 23 пунктів і проголошувала «нерозривне братерство, дружбу та військовий союз» між гетьманом П. Орликом і ханом Девлет-Гіреєм. Передбачалось, що правочинність угоди зберігатиметься як на час спільної боротьби проти російського царя, так і після її завершення. Стосовно конкретних домовленостей сторін, то вони передбачали спільну боротьбу за звільнення з-під влади Росії не лише земель, що входили до Гетьманщини, а й Слобідської України. Крім того, угода проголошувала прилучення до України й донського козацтва, яке мало отримати в гетьманській державі права, аналогічні з тими, що володіло Військо Запорозьке. На півдні кордони між Гетьманщиною та Кримським ханством і Туреччиною мали пролягати по «давнім рубежам», тобто без урахування здобутків Росії у війнах останніх десятиліть.

Кримське керівництво брало на себе зобов’язання не допускати захоплення в ясир українського населення, не знищувати церков і не завдавати кривд православному духовенству.

З метою залучення до антимосковської коаліції донського козацтва на Кубань виїжджав генеральний осавул Г. Герцик. П. Орлик налагодив також стосунки з французькими дипломатами, оскільки Франція із занепокоєнням стежила за зростанням могутності Росії і з цікавістю поставилася до пропозицій про спільну боротьбу, висловлених українським гетьманом. До початку походу на Правобережжя П. Орлик звернувся з листами-універсалами до населення України, в яких закликав людей повстати і скинути владу царя російського. Звернувся він також до лівобережного гетьмана І. Скоропадського, переконуючи його в необхідності приєднання до антиросійського виступу. Проте той не відгукнувся на цей заклик, а навпаки, вислав проти П. Орлика і його татарських спільників козацьке військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича.

Наступ антиросійської коаліції розпочався в січні 1711 р. зразу у двох напрямках: на Слобожанщину та Правобережну Україну. Похід на Слобожанщину розпочав Кримський. хан Девлет-Гірей на чолі 50-тисячного війська. Наступ успішно розвивався лише на перших порах. Татари здобули фортецю Новосергіївськ на р. Самара, міста Мерефа та Таранівка Харківського полку. Але тільки-но вони дійшли до Водолача під Харковом, як випали глибокі сніги і це паралізувало подальше просування татарської кінноти. Хан був змушений ні з чим повернутися в Крим та відпустити своїх союзників на Кубань. Щоправда, дорогою назад татари все ж захопили ясир і цим викликали незадоволення українців та остаточно зірвали розроблений спільно з П. Орликом план звільнення України з-під російської зверхності. Тоді ж Петро І люто розправився з українськими козаками, які підтримали хана: кожного десятого було вбито, решту вислали із сім’ями на Московщину.

Дещо успішніші були дії П. Орлика на Правобережжі, куди він вирушив наприкінці січня з армією, в складі якої перебувало майже 4 тис. запорожців кошового отамана К. Гордієнка, 3-тисячний польський загін прибічників Станіслава Лещинського (під командуванням С. Потоцького) і 20-тисячна кіннота ногайців Буджацької і Білгородської орд (очолював Махмед-Гірей). Їм вдалося без особливих зусиль розбити під Лисянкою посланий І. Скоропадським загін Г. Бутовича і захопити Черкаси, Корсунь, Канів, Немирів та інші населені пункти Корсунського та Уманського полків. У цьому П. Орлику допомогло місцеве населення.

На кінець лютого 1711 р. влада П. Орлика поширилася майже на все Правобережжя за винятком Білоцерківського та Чигиринського полків. Його ж власна армія за рахунок місцевих козаків виросла до 20 тис. осіб.

Із середини березня союзники взяли в облогу найпотужнішу правобережну твердиню – Білу Церкву, однак штурм фортеці виявився безуспішним із-за відсутності у П. Орлика артилерії. Після цього польські союзники українського гетьмана попрямували додому, а татари, попри угоду кримського хана з П. Орликом, почали грабувати населення та захоплювати його в ясир. За таких умов чимало з місцевих козаків, що пристали до П. Орлика, кинулися по домівках рятувати своїх рідних і майно. Гетьман був змушений відійти з військами до Бендер. Це сталося передусім через ненадійність його союзників. Похід спричинив трагічні наслідки для українського населення: були пограбовані сотні міст і сіл, лише ногайці забрали в ясир майже 10 тис. осіб. «Яких тільки нечуваних звірств не робили тоді татари! – з болем писав про це П. Орлик. – Вони обдирали і спустошували церкви, одні з них обертали в кінські стайні, а інші спалювалися до попелу…, ґвалтували недорослих дівчат, мордували людей обох статей…, спустошили вогнем і мечем цілий край від Росії до Тетерева і до Дніпра». Все це привело не лише до безуспішного завершення останного з масштабних походів на Правобережну Україну П. Орлика Він мав фатальні наслідки й для української політичної еміграції на чолі з П. Орликом.

Проте спустошення татарами Правобережжя ускладнили й майбутній Прутський похід російської армії, очолюваної Петром І, який ледве не втрапив у турецький полон, але через підкупи звільнився під час російсько-турецької війни 1710 – 1713 рр.

За Прутським миром, підписаним 12 липня 1711 р. між Росією і Туреччиною, московський уряд зобов’язувався:

–  повернути Туреччині Азов разом з прилеглими до нього територіями;

–  зруйнувати фортеці у степовій частині України – Таганрог, Кам’яний Затон на Дніпрі та Новобогородицьку у гирлі Самари;

–  не втручатися у справи Речі Посполитої;

–  відмовитися від претензій на Правобережну Україну й вивести з неї свої війська;

–  гарантувати безперешкодне повернення Карла ХІІ до Швеції.

П. Орлик, якого спеціально запросила турецька сторона до Стамбула, наполягав, щоб у договір була включена окрема стаття, де йшлося б про повернення не тільки Правобережжя і Запорожжя, а й Лівобережної України під владу гетьмана. Проте російські дипломати, ведучи переговори та роздаючи хабарі, домоглися від турків значних поступок. Петро І відмовився тільки від Правобережжя, але Київ з околицями залишив під владою Росії.

Напередодні підписання Константинопольського миру (квітень 1712 р.) між Туреччиною і Росією султан видав привілей на ім’я П. Орлика, яким визнавав його права на володіння Правобережною Україною. Держава П. Орлика мала перебувати під протекторатом султана за кримським зразком, тобто без сплати данини султану, а лише з обов’язковою участю у військових походах турецької армії.

Проте влада П. Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським указом, через претензії на цю територію Польщі, була надто примарною. Уже в квітні 1714 р. Туреччина, яка вела виснажливу війну на Балканах, за певну плату поступилася своїми правами на Правобережжя Речі Посполитій, погодившись на відновлення пунктів Карловицького договору 1699 р.

Отже, сподівання П. Орлика на швидке визволення України не здійснилося. Остання спроба П. Орлика силою зброї утвердити свою владу в Україні (Похід у Правобережжя) завершилася невдачею. Сам же він так і залишився гетьманом в еміграції, бо ні протекції шведського короля, ні союз із Кримом, ні визнання володарем Правобережної України з боку Туреччини, ні підтримка січового війська не вторували йому шляхів в Україну.

4. Спроби П. Орлика створити нову антиросійську коаліцію західноєвропейських держав

Позбавлені будь-яких надій на утвердження своєї вдади в Україні, П. Орлик і його оточення за сприяння турецького султана виїхали у червні 1714 р. з Бендер через Відень до Швеції. Відтепер усі зусилля української еміграції були спрямовані на залучення великих європейських держав, насамперед Франції, до справи визволення України. Цій благородній меті гетьман в екзилі присвятив решту свого життя. Він і далі плекав ідею визволення з-під влади Москви та об’єднання Правобережної, Лівобережної, Слобідської України та Запорозької Січі в соборну Українську державу але в результаті створення широкої європейської коаліції. Для цього П. Орлик намагався використати суперництво європейських держав за військовий і політичний вплив на континенті й антиросійські настрої, що панували в урядах Англії, Франції, Голландії, Данії, Швеції, Польщі та інших держав.

Через П. Орлика весь континент дізнався про прагнення України до незалежності та про її боротьбу за свій суверенітет. Для політичних діячів Європи гетьман написав «Маніфест до європейських королів», з яким і звернувся до монархів всіх країн Європи.

У 1712 р. до початку конгресу європейських держав в Утрехті П. Орлик склав «Дедукцію (вивід) прав України», метою якої було:

-      нагадати європейським правителям про існування української (козацької) нації;

-      обґрунтувати права українців на власну державу і закликати допомогти Україні здобути незалежність;

-      пояснити мотиви переходу Гетьманщини під шведський і турецький протекторат;

-      ствердити, що відновлення суверенної Гетьманщини необхідне для захисту європейської свободи від наступу Росії.

Проте ніякої реакції європейських політиків на маніфести П. Орлика не було.

Крім планів західноєвропейської коаліції, він також розробив проект східного антимосковського союзу, учасниками якого мали стати Річ Посполита, Османська імперія, Кримське ханство, Січ, Гетьманщина, донське козацтво й казанські татари тощо.

Проте ситуація в політичних колах Європи складалася не на користь П. Орлика. В 1718 р. на полі бою в Норвегії загинув гетьманів союзник Карл ХІІ. А через три роки, 30 серпня 1721 р., знесилена війною Швеція підписала з Росією Ніштадський мир, за яким до Москви переходили Ліфляндія, Естляндія, Інгрія, частина Карелії та острови Езель і Даго, а Росія повертала Швеції Фінляндію.

Туреччина задовольнилася тим, що Росія поступилася їй Азовським узбережжям, і не хотіла більше воювати. Тривала міжусобна боротьба в країні повністю знесилила Річ Посполиту. Нарешті за підтримки росіян польський трон обійняв Август Саксонський (Август ІІІ), що дало можливість Петрові І, за свідченням сучасників, «порядкувати в Польщі, як у себе вдома».

Діяльність П. Орлика в Європі завдавала багато клопоту Росії. За наказом Петра І його агенти намагалися впіймати й заарештувати непокірного гетьмана. Рятуючись від переслідувань, П. Орлик був змушений постійно переїжджати з однієї країни в іншу. З 1714 р. він перебував у Швеції, але вже в 1720 р. переїхав у Німеччину, а згодом – у Францію. В 1722 р. гетьман перебрався на територію Османської імперії, де на вимогу султана оселився в Салоніках (Греція). Шукаючи підтримки у правителів різних європейських країн (Франції, Англії, німецьких держав, Польщі, Ватикану), він неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності, намагаючись сформувати власні військові сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запорожжя. Домагаючись «визволення України», П. Орлик вперше заявив про небезпеку, що загрожувала сусідам із зміцненням потужної Росії.

Збережена донині писемна спадщина гетьмана-емігранта величезна: вона охоплює приватне та офіційне листування, політичні проекти, щоденник обсягом понад 2 тис. сторінок, який П. Орлик вів з 1720 по 1733 роки, описуючи свої кружляння європейськими монаршими дворами, часто серед великої матеріальної скрути (як він сам писав, були дні, коли «ні хліба, ні дров, ні світла») і тяжкої безнадії.

Отже, поставленої мети П. Орлик не досяг, хоч віддав усі свої сили та енергію, все своє життя боротьбі за незалежність України. Проте його життя і діяльність стали прикладом вірного служіння Україні, своєму народу і мають неоціненне значення у справі національно-патріотичного виховання молодого покоління.

Непересічне значення для майбутніх поколінь має і «Конституція П. Орлика». В ній 300 років тому були сформульовані головні принципи побудови незалежної держави: поділ влади, суверенність, демократизм, соціальність і законність, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, правова культура. І хоч вона не набула сили закону, але стала унікальним історичним документом, цінним здобутком політичної правової думки України.