Історія України наприкінці XVIII - на початку ХХ ст.

1. Суспільний рух за проведення реформ

Селянська реформа 1861 р. займає центральне місце в українському історичному процесі XIX ст. Кріпосницька система спричинила економічну відсталість Російської імперії, що наочно продемонструвала Кримська війна 1853–1856 рр. Поразка Росії в цій війні стала поштовхом до проведення цих реформ. Скасування кріпосного права насамперед дало поштовх розвитку капіталістичних відносин. Щодо співвідношення різних причин здійснення аграрної реформи серед науковців не існує єдності поглядів. На думку багатьох вчених, головними причинами реформи 1861 р. стали економічні фактори, які демонстрували всі недоліки кріпосницького ладу. Продуктивність селянської праці до 1860 р. була дуже низькою і, попри її дешевизну, вона була економічно нерентабельною. Станом на 1848 р. 2/3 поміщицьких маєтків мали значну заборгованість і не забезпечували своїх селян насінням і продуктами харчування. Врожайність щорічно зменшувалася. Усе це свідчило про занепад кріпосницької системи ведення сільського господарства.

На думку багатьох радянських дослідників (М. Лещенка, Б. Літвака, В. Теплицького та ін.) основною причиною реформи 1861 р. стало інтенсивне зростання селянських заворушень. Якщо в середньому у 1825–1834 рр. відбувалося по 10 селянських виступів на рік, у 1835–1844 рр. – по 7, то в 1845–1854 рр. – аж по 28 щорічно. Однак деякі сучасні дослідники (В. Мордвінцев) вважають, що роль селянських рухів була дещо перебільшеною. Проте знехтувати фактором соціальних виступів не можна. Як свідчить статистика у роки, що безпосередньо передували реформі, спостерігався спад активності антикріпосницьких виступів. Це пояснюють обставиною, що селяни під впливом чуток про волю вже очікували відміни кріпосного права. Останніми роками історики звертають увагу на значній ролі нового царя-реформатора Олександра ІІ у процесі вирішення селянського питання. Попри відмінність оцінок його заходів, відзначається, що цар був безсумнівним організатором ряду реформаційних заходів. Для їхньої реалізації він зумів залучити кращі управлінські кадри.

В середині ХІХ ст. у Російській імперії розгорнувся суспільно-політичний рух за скасування кріпацтва. Значний вплив на тогочасну суспільну думку мали літературні твори та виступи демократично налаштованих поетів, громадсько-політичних діячів, мислителів. Досить активно розвивався антикріпосницький суспільно-політичний рух серед студентської молоді. На початку 1856 р. у Харкові почало діяти таємне політичне товариство, що складалося переважно із студентів університету. Його організаторами були Я. Бекман, М. Муравський та П. Завадський. Більшість членів товариства після придушення студентського заворушення в 1859 р. перевелося в Київський університет. Там вони відновили діяльність товариства і залучили до нього нових членів. Більшість його членів стояла на радикально-демократичних позиціях й прагнула шляхом поширення революційних ідей та освіти підняти народні маси на боротьбу проти самодержавства, ліквідувати кріпосництво й встановити республіку. Інша частина членів товариства на чолі з М. Раєвським стояла на позиціях конституційної монархії. Незважаючи на певні розбіжності в поглядах й недостатню організованість, це товариство проводило плідну роботу, спрямовану на організацію студентської молоді на боротьбу проти царизму, зокрема розповсюджувало серед населення нелегальні «Полярную звезду» і «Колокол», антиурядові прокламації та іншу революційно-демократичну літературу. Конкретним результатом агітаційної діяльності членів Харківсько-Київського таємного товариства можна вважати, зокрема, збільшення за 1859–1860 рр. кількості передплатників нелегальних журналів в українських губерніях з 1010 до 1203 осіб. Члени товариства організовували недільні школи, в яких паралельно з навчанням здійснювалася революційно-демократична пропаганда. Вони намагались поширити свій вплив на різні регіони країни. Однак 25 січня 1860 р. було заарештовано П. Завадського, а згодом й інших членів товариства.

У середовищі ліберально налаштованого дворянства та буржуазії також звучала поміркована критика зовнішньої та внутрішньої політики царського уряду. Діяльність лібералів виражалася у висловлюванні пропозицій щодо шляхів і засобів подолання економічної відсталості країни і насамперед умов скасування кріпосного права, яке перешкоджало подальшому розвитку країни.

Ідейна мотивація здійснення реформ є зрозумілою із промови нового імператора Олександра II, виголошеної перед московським дворянством у березні 1856 р. За його словами: «Краще відмінити кріпосне право зверху, ніж очікувати того часу, коли воно само собою почне відмінятися знизу». Згодом, у ході роботи Таємного комітету він змушений був визнати: «Положення наше таке, що зволікати неможливо».

Результатом такої діяльності стали численні проекти умов скасування кріпосного права, які в рукописах ходили по руках й обговорювались у дворянських салонах, а пізніше – в дворянських губернських комітетах. Значною популярністю користувався проект К. Кавеліна, створений у 1855 р. У ньому пропонувалося звільнення селян від кріпосної залежності поступово, із збереженням за ними земельних наділів та наданням права викупу їх разом з власною особою.

Таким чином, протягом другої половини 1850-х рр. на українських землях розмаху набув суспільно-політичний рух з метою проведення соціально-економічних реформ і насамперед скасування кріпацтва.

2. Основні законодавчі акти аграрної реформи.  Особливості і наслідки аграрної реформи

З січня 1857 р. з метою обговорення питання про кризу на селі царським урядом сворений Таємний комітет. Його головним завданням було вироблення проекту звільнення селян від кріпосної залежності та окреслення конкретних шляхів його реалізації. У 1858 р. Таємний комітет отримав нову назву – Головний комітет з поліпшення побуту селян. Крім того, в регіонах з місцевого дворянства обиралися губернські комітети для підготовки проектів з облаштування побуту селян. Ці губернські комітети мали такий склад: губернський предводитель дворянства (голова), два члени і один кандидат, делеговані дворянством від кожного повіту, та два члени, призначені губернатором.

Протягом 1858 – першої половини 1859 рр. умови скасування кріпосного права дискутувалися в дворянських губернських комітетах, на повітових і губернських дворянських зборах і нарадах. Сформовані кожним комітетом проекти положень передавались Головному комітету з поліпшення побуту селян. Тут ці проекти розглядалися двома редакційними комісіями, на одній з яких обговорювались загальні законопроекти, а на іншій – місцеві положення. Дещо пізніше редакційні комісії було реорганізовано у три головних відділення – юридичне, адміністративне, господарське. На основі проектів губернських комітетів вони мали підготувати проект «Загального положення» для всіх губерній імперії та проекти «Місцевих положень» для деяких окремих губерній. Робота редакційних комісій над цими законопроектами була завершена у жовтні 1860 р. Саме тоді підготовлені проекти були передані на обговорення до Головного комітету з поліпшення побуту селян.

З метою реалізації змісту вироблених положень було створено особливий державний орган – інститут мирових посередників. Ці посадові особи очолювали дільниці, на які поділявся повіт. Кандидатури на ці посади обиралися за рекомендаціями повітових дворянських зборів, предводителями дворянства, губернаторами і затверджувалися Сенатом.

Селянські старости та волосні старшини як органи самоуправління селян ставали водночас представниками уряду та мирових посередників на селі. Хоча формально вони й обиралися селянами, а насправді їх призначали мирові посередники, покладаючи при цьому на них функцію забезпечення виконання селянами повинностей.

«Положення» від 19 лютого 1861 р. складалося із 22 окремих законодавчих актів. Українських губерній стосувалися такі документи, як «Маніфест», «Загальне положення», «Положення про дворових», «Положення про викуп», «Положення про губернські та повітові щодо селянських справ установи», «Правила про порядок приведення в дію Положення про селян», три окремі «Місцеві положення про поземельний устрій селян» (1. У Катеринославській, Таврійській, Херсонській і частині Харківської губерній; 2. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губерній; 3. У Київській, Подільській і Волинській губерніях) та правила про селян дрібнопомісних маєтків та про селян, які працювали на поміщицьких підприємствах. Затвердження спеціальних місцевих положень по українських губерніях було зумовлене тим, що в них переважало індивідуальне, а не общинне землекористування.

«Положення» стосувалося як особистої залежності селян від поміщиків, так і земельного устрою селян. Положення зберігали за поміщиками право власності на всю землю, що розподілялася між селянами та надавалася їм у безстрокове користування відповідно до розмірів, встановлених «Місцевими положеннями». Навіть тоді, коли селянська громада повністю переходила на викуп, земля залишалася власністю поміщиків.

Наділення землею селян було обов’язковим. Упродовж дев’яти років селяни мали право відмовитися від отриманого наділу, залишаючись при цьому прикріпленими до землі. Селянин у випадку зміни місця проживання міг відмовитися від землі та сплатити за неї поміщику весь оброк чи вартість панщинної повинності. До початку викупу свого наділу селяни перебували у статусі «тимчасово зобов’язаних» й повинні продовжувати відробляти кріпосні повинності.

У випадку общинного землекористування громадська земля розподілялася між окремими господарствами (на тягла) й періодично перерозподілялась. При внесенні платежів за землю діяв принцип кругової поруки. При подвірному або сімейному землекористуванні громада наділяла селян землею в постійне користування, при цьому за внесення викупних платежів відповідала кожна сім’я окремо. Крім основних законодавчих актів було видано також чимало додатків. Дворовим селянам окремим «Положенням» дарувалися лише особисті права. Земельного наділу вони не отримували. Аналогічна ситуація склалась із селянами дрібнопомісних дворян, хоч вони й не вважалися дворовими. Ця категорія селян у результаті реформи 1861 р. була позбавлена будь-яких засобів виробництва, й тому згодом стала джерелом поповнення рядів сільськогосподарських і промислових робітників.

У результаті реформи 1861 р. селяни виявились позбавленими частини польових наділів та угідь, якими вони користувалися до реформи. При цьому поміщики свідомо створювали черезсмужжя, відводячи для селян клаптики найгіршої землі.

Реалізація на практиці положень аграрної реформи 1861 р. була покладена на мирових посередників. Саме на них покладалося введення уставних грамот в губерніях. Уставні грамоти були юридичними документами, в яких фіксувалися розмір повинностей сільської громади та кількість землі, виділеної селянам поміщиком. Ці акти складалися поміщиками та перевірялися мировими посередниками. В українських губерніях, особливо південних, спостерігалась така особливість, що в уставних грамотах рідко зазначався розмір дореформеного наділу. Це випливало із характеру селянського землекористування, оскільки чітко окреслених меж селянських наділів не існувало.

Мирові посередники, попри свою станову однобічність, у ході впровадження реформи все таки стримували свавілля поміщиків. Тому через це більшість поміщиків негативно ставились до інституту мирових посередників. Селяни ж, розуміючи реформу по-своєму, відмовлялися відробляти панщину або найматися до поміщика на невигідних умовах.

На момент запровадження реформи 1861 р. більшість поміщиків мала величезну заборгованість перед державними банківськими установами, тому викупні платежі погашали насамперед поміщицькі борги, а готівка майже не потрапляла до їхніх рук. Надмірне затягування тимчасово зобов’язаних відносин для багатьох поміщиків виявилося невигідним. Через загрозу селянських виступів проти відбування панщини поміщики прагнули одержання урядової позики та переведення селян на викуп. У 1881 р., коли вийшов закон про обов’язковий викуп, у лівобережних та причорноморських губерніях залишилося лише 110,2 тис. осіб тимчасово зобов’язаних селян.

Другим важливим етапом аграрної реформи стало прийняття у 1866 р. закону про державних селян, які в українських губерніях становили понад третину всього селянства. У власність державних селян перейшли ті земельні ділянки, що були в їх користуванні до реформи, але не більше 8 десятин у малоземельних губерніях і 15 – у багатоземельних. У результаті реформи виявилося, що у більшості українських губерній земельні наділи державних селян були вдвічі більшими від середнього наділу кріпаків, причому викупні платежі були визначені для державних селян порівняно меншими.

Незадоволення селян положеннями реформи 1861 р. спричинили заворушення. Селяни, не погоджуючись із положеннями «Маніфесту», вважали його підробленим, відмовлялися відробляти панщину і виконувати оброчну повинність. Найбільш поширеною формою виявлення незадоволення селян стала відмова від підписання уставних грамот. Селяни очікували від аграрної реформи значно більшого, ніж отримали, і були вкрай розчаровані її реальним змістом. Незадоволення цим становищем спричинило недовіру до адміністративних чиновників, котрі вели роз’яснювальну роботу серед селян щодо їхніх прав на землю. Серед селян поширеною була чутка, що імператора Олександра II не ознайомили зі змістом «Положень» 1861 р. З метою попередити масові селянські виступи указом від 27 червня 1862 р. дозволялося переводити на викуп не тільки оброчних, а й панщинних селян, для чого вони мали отримати від посередника свідчення про їхню спроможність внести викупні платежі.

За твердженням О. Реєнта, введення в дію законодавчих актів з ліквідації кріпосного права та врегулювання землекористування, землеволодіння та повинностей, з одного боку, зрівняло в громадянських правах селян різних категорій, а з іншого – узаконило значну різницю в умовах їхнього існування, поклавши початок соціально-майновому розшаруванню селянства на багатих та бідних. Реформа зберегла господарство селян як об’єкт експлуатації.

Таким чином, уряд всіляко намагався компенсувати втрати поміщиків, яких вони зазнали в результаті впровадження аграрної реформи. Головним наслідком аграрної реформи для селян-кріпаків стало отримання ними особистої юридичної свободи, проте в багатьох випадках вони продовжували залишатись в економічній залежності від поміщиків. Також у колишніх кріпаків реформа зменшила розмір їхнього землеволодіння. Реалізація реформи 1861 р. та інших реформ 1860-х рр. сприяла зміні соціальної структури суспільства. Головною метою проведення реформ Олександр II визначив захист загальноімперських інтересів, захищаючи при цьому насамперед інтереси опори своєї влади в особі поміщиків.

3. Реформи місцевого самоврядування, судова,  військова, освітня, цензурна, фінансова та інші реформи

Після скасування кріпосного права у Російській імперії здійснено ряд реформ у галузях адміністративного управління, судочинства, освіти, у військовій та фінансовій системах. Їхньою метою було пристосування країни до нових умов соціально-економічного розвитку.

Однією з перших стала земська реформа 1864 р., спрямована на удосконалення системи місцевого самоуправління. Внаслідок її проведення в деяких губерніях Росії була створена система місцевого земського самоврядування під зверхністю дворянства. На українських землях ця реформа поширилася на південні та лівобережні губернії, де було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі, де переважали польські поміщики, що брали участь у визвольному русі, земську реформу запровадили аж у 1911 р.

Згідно із законом, система земського самоуправління складалася з повітових і губернських земських зборів та їх виконавчих органів – повітових і губернських земських управ. Членами повітових зборів були гласні, які обиралися на трирічний термін на зборах виборців окремо по куріях – на з’їздах землевласників повіту, зборах міських власників та волосних сходах селян. Для перших двох курій встановлювався майновий ценз: для землевласників – володіння маєтками в окремих повітах від 200 до 800 десятин, в інших – від 800 десятин і більше, для міських підприємців – володіння підприємством з річним оборотом 6 тис. рублів або нерухомим майном у невеликих містах (з населенням до 2 тис. осіб) від 500 рублів і більше; а в містах з населенням понад 10 тис. жителів – від 3 тис. рублів і більше. Гласні, обрані на повітових земських зборах, утворювали губернське зібрання. Земські управи обиралися на повітових і губернських зборах терміном на 3 роки. До повітових земств обирали від 10 до 96 гласних, а до губернських – від 15 до 100 гласних. Отже, механізм формування органів самоврядування був спрямований на забезпечення обрання до земств представників вищих соціальних верств. Внаслідок застосування непропорційної (куріальної) системи виборів більшість обраних до земства гласних становили поміщики-дворяни. Селянство, яке згідно з «Положенням про земські установи» мало право на участь в їх діяльності, на практиці жодної ролі в цих установах не відігравало. Навіть у тих випадках, коли селяни здобували перемогу на виборах, вони не могли нею скористатися через свою фахову непідготовленість до роботи у земствах.

Владні повноваження повітових та губернських земських установ були доволі обмеженими. До їхньої компетенції входило підтримання у належному стані доріг, утримання системи освіти та охорони здоров’я, поштового зв’язку, розподілу державних фінансів, ведення статистичного обліку. Однак навіть у такій формі діяльність земств мала певне позитивне значення, адже вони вирішували необхідні громадські справи, невдовзі перетворились на осередки ліберального помірковано-опозиційного руху. Завдяки діяльності земств українське суспільство робило перші кроки у здобутті політичного досвіду.

Логічним продовженням реформ місцевого самоврядування стало проведення міської реформи. Уряд реорганізував міські станові управлінські установи в безстанові. Законом від 16 червня 1870 р. в усіх містах створювалися нові органи самоврядування – міські думи. В основі виборчого права до міських дум покладено принцип майнового цензу. Право голосу при виборах депутатів (гласних) до міської думи мали лише власники нерухомого майна, які сплачували податки. Встановлювався також і віковий ценз – 25 років. У міському самоврядуванні також запроваджувалась куріальна система. Вибори депутатів проводились у трьох куріях, кожна з яких незалежно від кількості виборців обирала третину загальної кількості гласних. За цією системою виборів кілька десятків власників великого капіталу обирали стільки ж гласних, скільки сотні середніх і тисячі дрібних власників.

У компетенції міського самоврядування знаходились питання благоустрою міст, промисловості, торгівлі та інших господарських справ. Ці питання вирішували виконавчі органи міських дум – міські управи, на чолі яких стояв голова. Вони безпосередньо підпорядковувалися губернаторові та міністрові внутрішніх справ.

У 1864 р. уряд, прийнявши нові судові статути, провів судову реформу, яка завершилася запровадженням нового типу судочинства. Якщо раніше суд був становим, закритим і і повністю підпорядковувався адміністрації (зокрема, губернатору), то відповідно до новоприйнятих судових статутів судочинство відбувалося за участю сторін і здійснювалося присяжними засідателями, котрі обирались переважно із заможних верств населення. Було також створено по одному окружному суду в кожній губернії, які становили вищу судову інстанцію. Коли вироки виносилися за участю присяжних засідателів, тоді вони вважалися остаточними, а вироки, винесені без участі присяжних, мали право оскаржуватись у судовій палаті, до якої входило декілька окружних судів. Такі судові палати були у Києві, Харкові та Одесі. Роль касаційної установи виконував Сенат, який міг повернути справу на повторний розгляд. Для вирішення дрібних справ вводився інститут мирових суддів, які обиралися на трирічний термін на зборах земських та міських гласних або призначалися від уряду, а їх рішення могли переглядатися повітовими з’їздами мирових суддів. Мережа мирових суддів була широкою. Лише на Правобережжі налічувалося 162 такі дільниці. Загалом судова реформа була значним кроком уперед на шляху ліквідації станових правовідносин, хоч у галузі судочинства ще залишилися значні пережитки кріпосництва. До таких належать станове представництво в судовій палаті, окремі суди для духовенства і військових, збереження станового волосного суду для селян, не пов’язаного із загальною судовою системою, якому надавалося право засуджувати селян до принизливого покарання різками. Селяни нерідко відмовлялися виконувати розпорядження судових чиновників, не визнавали їх рішень, а інколи розправлялися з ними.

Реформи 1860–1870-х рр. торкнулися освітньої сфери та цензурної справи. Згідно із «Положенням про початкові народні училища», прийнятим 14 липня 1864 р., впроваджувалась єдина система уніфікованої початкової освіти. Право засновувати початкові школи мали як державні та громадські установи, так і приватні особи, але контроль за навчальним процесом мали здійснювати повітові та губернські шкільні ради, що складалися з представників адміністрації, земств і духовенства.

Оскільки початкова школа підпорядковувалась меті виховання релігійності та вірнопідданства, «Положення» передбачало призначення головою губернської шкільної ради церковного архієрея та обов’язкове викладання в школі «Закону Божого» і церковного співу. Із загальноосвітніх дисциплін вводилися навчання грамоти, арифметики, географії, малювання тощо.

Статутом від 19 листопада 1864 р. впроваджувались перетворення і в галузі середньої освіти. В країні створювалася система класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназій. Право навчатись у них надавалось усім станам, але через високу оплату реально скористатися цим могли лише вихідці з багатих верств. Право вступу в університети мали лише випускники класичних гімназій. Закінчення реальної гімназії надавало право вступу до вищої технічної школи, а випускниці жіночої гімназії взагалі ніяких перспектив продовжувати освіту не мали, оскільки мета навчання для жінок визначалась статутом як виховання «дружини і матері сім’ї».

Деякі зміни торкнулися і системи нагляду за вищою школою. Новим статутом від 18 червня 1863 р. насамперед відновлювалась академічна автономія університетів. Також передбачалося створення рад професорів, які мали керувати всім життям університетів, у тому числі здійснювати нагляд за студентами. Цими заходами царський уряд пішов на поступки ліберальній професурі.

У 1865 р. проведена реформа в галузі цензури. Щоб попередити проникнення революційних ідей серед народу шляхом друкованого слова, царський уряд встановив особливо суворий нагляд за органами друку. За новим цензурним статутом цензурні установи вилучалися з відання міністерства народної освіти й передавалися міністерству внутрішніх справ, у складі якого були створені Головне управління у справах друку та Центральний комітет іноземної цензури. Продовжувала діяти і церковна цензура. Найбільш прискіпливому нагляду піддавалися невеликі за обсягом видання для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. Великі оригінальні книги (обсягом понад 10 друкованих аркушів) і перекладні видання (понад 20 друкованих аркушів) від такої перевірки звільнялись, але в разі виявлення в них порушення вимог цензури їхні видавці притягалися до судової відповідальності.

Періодичні видання звільнялися від попередньої цензури лише за умови внесення видавцем грошової застави в сумі від 2,5 тис. до 5 тис. рублів. У випадку порушення цензурних вимог стосовно них передбачалося застосування адміністративних заходів – попередження, тимчасового припинення і навіть заборони видання. Всі регіональні видання обов’язково підлягали попередній цензурі. Реформи шкільної і цензурної справ були певним кроком вперед на шляху лібералізації суспільно-політичного та культурного життя.

Гостра фінансова криза, що охопила країну в 1850-х рр. зумовила перетворення в галузі фінансово-кредитної системи. Фінансові реформи, проведені в 1860–1864 рр., стосувались як податкової і кредитної систем, так і державного бюджету і контролю за фінансовою сферою. Позитивне значення для розвитку промисловості на капіталістичних засадах і торгівлі мало створення у 1860 р. Державного банку та розширення мережі приватних комерційних акціонерних банків. Згодом взамін відкупної системи було запроваджено акцизний збір з виробників спиртних напоїв, а також збільшено податки на товари масового споживання. Проте продовжував зберігатися так званий подушний податок. Крім цього, було скасовано відомчі й створено єдині державні каси, які зосередили в своїх руках усі прибутки і витрати держави, визначені бюджетом, створено єдину державну ревізійну установу з досить розгалуженою периферійною мережею та широкими повноваженнями у галузі фінансового контролю. Увесь цей комплекс заходів, зрозуміло, сприяв розвитку нового типу економічних відносин в усіх сферах суспільного виробництва.

Проте фінансові реформи не вирішили всіх назрілих господарсько-економічних проблем держави, бюджет якої був хронічно дефіцитним, що змушувало уряд випускати позики, заборгованість з яких неухильно зростала.

Дошкульна поразка Росії у Кримській війні заставила уряд провести військову реформу. Тут зміни торкнулися насамперед принципу комплектування та структурної побудови армії. Територію імперії у 1864 p. було поділено на 10 військових округів. Українські губернії увійшли до Київського (Київська, Подільська та Волинська губернії), Одеського (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська область) і Харківського (Харківська, Чернігівська, Полтавська, Курська, Воронезька, Орловська губернії) військових округів. У 1888 р. цей поділ зазнав змін – Харківський округ було ліквідовано, а Курська, Полтавська, Харківська й Чернігівська губернії увійшли до Київського військового округу. Керівництво кожного округу складалося із командуючого, штабу та військово-окружної ради. Крім цього, у кожній губернії та повіті створювалось управління військового начальника, яке підпорядковувалось головному начальнику військового округу. Воно виконувало функції підготовки резервів та виконання закону про військову повинність.

1 січня 1874 p. запроваджено новий військовий статут, за яким у країні вводилася загальна військова повинність для осіб чоловічої статі віком 20 років. Відповідно до цього статуту, термін військової служби скорочувався в сухопутних військах до 6 років, а на флоті – до 7 років. Для осіб з освітою дозволялося проходження служби на становищі добровольців терміном від 6 місяців до 4 років. Умови проходження військової служби суттєво полегшувалися. Від військової повинності звільнялося духовенство, деякі привілейовані верстви суспільства, а також частина іноземних колоністів.

Таким чином, відміна кріпацтва скасувала анахронічний соціальний устрій Російської імперії, яка перебувала у затяжній кризі. Вона спричинила реформу армії, адміністративного управління, судової системи тощо. Розвиток інституту земств та міських дум як органів місцевого управління, підвищення ролі закону та права сприяло соціально-економічній модернізації імперії. Загалом, скасування кріпосного права дало змогу Російській імперії істотно зміцнити військову могутність, здійснити за два десятиліття значний стрибок в економічному розвитку та значною мірою скоротити відставання від розвинутих країн Західної Європи.

Проведені царським урядом у 1860-1870-х рр. реформи мали на меті адаптувати суспільно-політичний уклад країни до нових реалій – соціально-економічних відносин буржуазно-капіталістичного типу. Реформи різко прискорили процес соціально-економічного, політичного та культурного розвитку країни. Станове суспільство, яке базувалося на домінуванні дворянства в центральній і місцевій адміністрації, економічному та суспільному житті, поступово поступалося місцем позастановим засадам. Реформи уможливили формування в рамках абсолютистсько-самодержавної системи окремих елементів громадянського суспільства. Система позастанового місцевого самоуправління, незалежний і єдиний для всіх суд, загальна військова повинність, всестанова й більш доступна для всіх верств школа, припинення «цензурного терору», розширення свободи слова і друку, гуманізація системи покарань та інші нововведення сприяли суттєвому оновленню державного та суспільного укладу Російської імперії. Водночас нерівноправність різних суспільних класів і верств у ході реформ не була повністю ліквідована. Дворянство продовжувало і надалі зберігати своє привілейоване становище й користуватися найбільшим довір’ям і підтримкою верховної влади. З числа його представників комплектувалася вища адміністрація і в пореформений період. Загалом в пореформений час соціально-економічні позиції дворянства почали неухильно слабнути. Занепад господарсько-матеріального потенціалу дворянства супроводжувався загальною демократизацією суспільного укладу. В ході реформ суттєво зросла роль чиновництва та бюрократії.