УКРАЇНА В РОСІЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 РР.
1. Україна в російській революції 1905-1907 рр.
1. Причини та характер революції
9 січня 1905 р. 150-тисячна демонстрація жителів Санкт-Петербурга йшла хресною ходою до Зимового палацу – резиденції царя Миколи ІІ. Церковні хори з великим піднесенням співали гімн Російської імперії «Боже, царя храни». Ікони, портрети царя, хоругви, святкове вбрання чоловіків, жінок і дітей надавали цій події особливого значення. Попереду колони йшов священик Гапон (народився в Полтавській губернії), інші священики. Саме за його ініціативою відбувалась ця демонстрація. Він же попрацював і над петицією, яку хотіли вручити особисто Миколі ІІ. В ній були викладені прохання до царя «змилуватись над народом», створити кращі умови для життя і праці. Демонстранти вірили царю і сподівались, що він дослухається до їхніх прохань.
Микола ІІ розцінив цю ходу як загрозу, спробу державного перевороту і віддав наказ армії силою зупинити демонстрантів. Без будь-якого попередження війська відкрили вогонь по демонстрантах. За приблизними підрахунками, 1200 осіб було вбито, кілька тисяч поранено.
З огляду на те що сталося, за один день політична свідомість людей зросла так, як не могла би зрости за десятиліття буденного життя. Почалась перша революція в Росії. У багатьох жителів столиці віра в царя розвіялась, у наступні дні і місяці цей процес набрав незворотного характеру й охопив мільйони людей імперії. Саме це стало причиною переходу віл лояльності до революції. 9 січня 1905 р. цар застосував зброю проти власного народу, в наступні місяці і роки народ відповів готовністю до рішучих дій, аж до повалення його влади. 1905-1907 рр. стали періодом небачених досі суспільно-політичних зрушень у суспільстві, які по суті були підготовлені усім попереднім розвитком.
Причинами революції були:
- жахливі умови праці і життя більшості робітників і селян;
- невирішеність аграрного питання;
- потреба ліквідації національного гніту народів, зокрема в Україні – русифікації;
- необхідність утвердження в суспільстві демократичних свобод.
Однією із причин революції була поразка Росії у війні 1904-1905 рр. з Японією. Капітуляція Порт-Артура в суспільстві розцінювалась як пролог капітуляції царизму. Така позиція була виявом протесту не лише проти війни загалом, а й проти царської влади. У 1904 р. пройшли політичні демонстрації робітників, студентів під гаслами протесту проти війни. Урядові кола вимагали від царя будь-що підписати мир з Японією, вбачаючи у продовженні війни пряму загрозу збереженню стабільності в імперії.
12 січня 1905 р. на знак солідарності з робітниками Санкт-Петербурга застрайкували машинобудівники Південноросійського машинобудівного заводу в Києві, 17 січня – робітники Харківського паровозобудівного заводу, металісти Катеринослава, гірники Кривого Рогу, шахтарі Донбасу. Упродовж січня-березня в Україні відбулось 177 страйків, в яких взяло участь понад 170 тис. осіб. Гасла страйкарів були політичні: «Геть самодержавство!», «За демократичну республіку», «Свободу слова, зборів» і т. п. Чимало гасел було й економічного характеру. Робітники вимагали збільшення зарплати, скасування надурочних робіт тощо.
Характер революції визначався її цілями. До них варто віднести перехід влади від дворян і поміщиків до буржуазії, справедливе вирішення в інтересах селян аграрного питання, утвердження загальнодемократичних прав і свобод. Перша революція в Росії мала чітко виражений народно-демократичний характер, це засвідчувало прогресивний поступ у розвитку суспільства, що відповідало європейським цінностям того часу.
Ця революція розпочалась в умовах, коли в Росії уже був значний відсоток робітників, сконцентрований на заводах і фабриках. Вони разом з інтелігенцією і селянами були найбільш зацікавленими в перемозі революції. Досить активними і послідовними упродовж революції були такі верстви робітництва, як металісти, залізничники, друкарі.
Періодизація революції. Перша фаза революції: січень-жовтень 1905 р. У цей період відбулась небачена до того часу політизація народних мас, налагоджувалася взаємодія робітничого, селянського, солдатського і національного рухів. Революція розвивалась по висхідній.
Друга фаза революції – це кульмінація подій у жовтні-грудні 1905 р. Тоді відбулось розмежування політичних сил і сталося воно 17 жовтня, в країні почала формуватися багатопартійна система. Лівими силами (більшовиками, есерами, анархістами) в грудні була організована хвиля антиурядових збройних повстань.
Третя фаза революції: січень 1906 – 3 червня 1907 рр. Це час спаду революційних виступів робітників й селян внаслідок жорстоких репресій з боку влади. Переважна більшість політичних партій припинила свою легальну діяльність і пішла у підпілля. Були спроби продовжити боротьбу у Державній думі парламентськими методами.
2. Події в Україні весною та влітку 1905 р.
Робітничий рух в Україні упродовж січня-березня 1905 р. не набув масовості. Усього відбулось 320 страйків, в яких взяли участь 170 тис. осіб. На цьому етапі переважали економічні вимоги страйкарів. У сутичках з поліцією, які відбулися в Катеринославі, Миколаєві, Одесі, постраждало до 10 тис. осіб. Лише святкування робітниками 1 травня послугувало стимулом до дійсно масових демонстрацій.
Селянський рух весною та влітку 1905 р. відбувався під впливом виступів робітників. В цей час виступи селян були у 43 із 94 повітів. Всього у першому півріччі 1905 р. в Україні було близько 2 тис. виступів селян; особливо активно боролися сільські робітники і селяни на цукроварнях. Основним об’єктом ненависті селян були поміщики. Формами їхньої боротьби проти них були вирубка лісу, самовільний випас худоби на панських землях, руйнування, підпал панських маєтків. Лише за квітень-травень 1905 р. селянами спалено 50 панських маєтків. Сільськогосподарські робітники передусім на Півдні і Правобережній Україні вели боротьбу за підвищення зарплати. Поміщики нічого не могли вдіяти, хоч і часто викликали поліцію та козаків для наведення порядку.
В Україні селянський рух був стихійним, більшість селян все ще вірила у «доброго царя». Ні інтелігенція, ні робітники так і не знайшли спільних підходів до вирішення проблеми села, а отже, і до селян. Партія есерів закликала у цей час селян не сплачувати викупних платежів, не працювати в поміщицьких економіях. УСД «Спілка» підтримувала боротьбу селян за конфіскацію поміщицької землі.
Боротьбу селян за свої інтереси ускладнювали україно-польські і україно-російські взаємини в аграрному секторі. У 1900 р. польським землевласникам належало 3 086 932 га землі, російським –
Можемо стверджувати, що як робітничий, так і селянський рухи в Україні весною – влітку 1905 р. були незначними. Антипоміщицькі виступи в селі мали переважно стихійний характер. Селяни не наблизились до вирішення земельного питання.
Абсолютно новим явищем в політичному житті Російської імперії став революційний рух військових в армії і на флоті влітку 1905 р. Очолювали цей рух більшовики і есери.
Чому солдати і матроси самостійно вперше після 1825 р. заявили про свою непокору царській владі і готовність бути разом з робітниками і селянами в боротьбі проти самодержавства? Причиною цього були передусім, не вирішеність селянських проблем, адже більшість рядових військовослужбовців були вихідцями із села. В армії і на флоті звичним було приниження офіцерами особистої гідності нижніх чинів.
Більшовики та есери на першому етапі революції створили в деяких військових підрозділах свої нелегальні організації. На Чорноморському флоті готувалось повстання, яке мало відбутися восени 1905 р. Його організатори ставили за мету оволодіти портами Чорного моря і зробити їх опорними базами для загального збройного виступу. При цьому передбачалось встановити зв’язок з робітниками і спонукати їх до повстання, що повинно було охопити всю Росію.
13 червня 1905 р. на деякі кораблі Чорноморського флоту в Севастополі надійшла звістка з Одеси, що там розпочався загальний страйк. Це посилило революційні настрої серед матросів. Наступного дня на панцернику «Потьомкін» протестували й відмовились їсти під час обіду неякісне м’ясо. Протест переріс у непокору командуванню корабля. З боку матросів у момент виконання наказу командира панцерника розстріляти непокірних, пролунав заклик до зброї. У сутичці на кораблі був смертельно поранений керівник соціал-демократичної групи матросів Г. Вакуленчук, 7 офіцерів вбито. Так почалося повстання майже 800 матросів, яке тривало 11 днів.
Одразу на кораблі обрано революційний комітет на чолі з унтер-офіцером П. Матющенком і піднято червоний прапор. 15 червня повсталий «Потьомкін» став на Одеський рейд. Спроби командування Чорноморського флоту перешкодити йому це зробити, були безуспішними. Жоден із військових кораблів не виконав наказ потопити бунтівний панцерник.
В Одесі повсталі матроси провели значну агітаційну роботу серед робітників, особливо під час політичної маніфестації, на яку перетворився похорон Г. Вакуленчука 16 червня. Ввечері цього дня власті ввели війська, які провели масові арешти й оголосили в місті воєнний стан, вбили в порту десятки людей. Загальний страйк не переріс у збройне повстання. 25 червня «Потьомкін» залишив порт Одеси і взяв курс на Румунію. Там, у м. Констанца, моряки були інтерновані румунською владою. 117 осіб з команди згодом повернулися в Росію, де були заарештовані. П. Матющенко Севастопольський військово-морський суд засудив у жовтні 1907 р. до страти через повішання.
Як повстання на панцернику «Потьомкін» вплинуло на подальшу тактику основних суспільно-політичних сил у революції? Вже в серпні 1905 р. Микола ІІ видав указ «Про вибори до Державної думи». Ліберальна буржуазія з великим задоволенням сприйняла рішення про скликання Державної думи. РСДРП (б) активізувала підготовку всеросійського політичного страйку, який мав перерости у збройне повстання. В Україні страйкова боротьба відтепер набрала нових ознак. Політичні гасла на демонстраціях, мітингах, страйках стали переважати над економічними вимогами. Особливо це було помітно у Харкові, Катеринославі та Одесі.
Отже, події весни та літа 1905 р. засвідчують, що робітничий і селянський рух в Україні ще не набув масовості. Лише певна частина російської армії, до якої належали матроси, проявила готовність до рішучої боротьби проти царизму. Однак загалом армія і військовий флот залишились надійною опорою самодержавству, жорстоко придушуючи виступи робітників, селян, солдатів і матросів. Царизм зміг і надалі утримувати українські землі у своєму підпорядкуванні.
3. Події в Україні восени і взимку 1905 р.
Восени 1905 р. політичну ініціативу в свої руки перехопили радикально налаштовані політичні сили. Соціал-демократи та есери бойкотували вибори до І Державної думи Росії. 7 жовтня у Санкт-Петербурзі і Москві вони зініціювали початок політичного страйку, який невдовзі переріс у всеросійський. Він поширився і в Україні. Головною метою загальноросійського політичного страйку було встановити в країні демократичні права і свободи, ліквідувати самодержавство, провести вибори до Установчих зборів. Реалізація цих вимог означала би перемогу революції, а їхнє невиконання, навпаки, загрожувало їй поразкою.
В Україні ситуація ускладнювалась тим, що, як говорилося вище, в демократичному середовищі відбувся розкол: певна його частина виступала передусім за економічні і політичні інтереси робітників, селян, інтелігенції, а інша – за інтереси нації загалом.
9 жовтня 1905 р. у Харкові розпочали страйк залізничники, який відразу переріс у загальний страйк робітників міста. Наступного дня відбувся 15-тисячний антиурядовий мітинг, на багатьох будинках підняті червоні прапори. 11 жовтня створено коаліційний комітет, до якого увійшли більшовики, есери і меншовики. Його центром став паровозобудівний завод. Влада оголосила у місті воєнний стан, кинула проти страйкарів війська. Похорони вбитих робітників переросли у масову політичну демонстрацію.
7 жовтня розпочався, а 13 жовтня став загальним страйк робітників у Катеринославі. У місті були збудовані барикади, практично щоденно відбувалися мітинги. 11 жовтня влада застосувала проти страйкарів зброю, 31 особу було вбито. Похорони в місті вбитих також перетворились у грандіозну політичну маніфестацію.
У першій половині жовтня 1905 р. страйкували також робітники Одеси, Києва, Донбасу, Миколаєва, Олександрівська та інших міст. Усього в страйках в Україні взяло участь понад 120 тис. робітників. В міста були введені додаткові військові частини, закрито університети й інші навчальні закладі, жандарми відкрито наглядали за робітниками, студентами, інтелігенцією.
За умов революційного піднесення і необхідності координації дій під час Жовтневого страйку самочинно виникли ради робітничих депутатів і професійні спілки робітників. Разом з тим їх виникнення було результатом незрілої парламентської діяльності і зумовлювалося потребою консолідації опозиційних до влади сил. За своїм політичним складом ці організації були багатопартійними.
Восени 1905 р. в Україні утворилося 8 рад: у Катеринославі, Києві, Єнакієвому, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Юзівці та Маріуполі. В Катеринославі, наприклад, один депутат до ради обирався від 100 робітників. Ради обирали своїх голів, здійснювали контроль за виробництвом і розподілом, їх озброєні дружини підтримували громадський порядок у містах, друкували листівки, газети з однотипною російськомовною назвою «Известия Советов Рабочих Депутатов».
Робітничі профспілки в Україні під час революції були малочисельними, утворювались переважно у металургійній, гірничій, друкарській і поштовій галузях. Всього було створено 280 профспілок, зокрема в Одесі – 27, у Харкові – 13, у Києві – 18, у Катеринославі – 11, у Миколаєві – 8. Деякі партії, передусім соціал-демократичні почали вести роботу з метою розгортання профспілками політичної діяльності.
Упродовж жовтня-грудня 1905 р. в Україні розпочалась практично селянська війна. Відбулось 1800 селянських виступів, якими було охоплено більше 2100 сіл із населенням понад 2 млн. осіб. Селяни вдавалися до рішучих дій проти поміщиків, виборюючи своє право на володіння землею. Найбільшим було селянське повстання у Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Повсталі створили ревком, загін самооборони, вигнали пристава. Радикальна позиція українського селянства була зумовлена значною мірою роз’яснювальною і організаторською роботою есерів. Царські війська жорстоко придушили повстання. Ця подія описана В. Короленком у циклі статей «Сорочинська трагедія» (1907 р.). Відбувалися також сутички між заможними і бідними селянами, наприклад в с. Вихвостів Чернігівської губернії, де було вбито 15 осіб. М. Коцюбинський відтворив цю трагедію в повісті «Fata мorgana».
Спроби царизму придушити збройною силою виступи робітників, селян, студентів, солдатів і матросів не давали бажаного результату. Правлячий режим змушений був змінити тактику в боротьбі проти революції. 17 жовтня 1905 р. вийшов маніфест від імені царя, в якому «дарувались народу демократичні права і свободи». Земельне питання згідно Маніфесту мало вирішуватись Установчими зборами.
Жовтневий маніфест був по-різному сприйнятий в українському суспільстві. Ліберальна буржуазія вважала його своєчасним і корисним. На її думку, цей документ започатковуючи епоху конституційної демократії, закладав основи майбутнього падіння самодержавства.
Поміщики і дворяни були впевнені, що царя змусили видати маніфест, тому вони готові були від нього відмовитися за першої ж нагоди.
Меншовики сприйняти «Маніфест 17 жовтня» як перемогу над царем. Вони схвалювали перспективу роботи в майбутній Державній думі і були проти підготовки робітників і солдатів до збройного повстання.
Більшовики ж вважали, що «Маніфест 17 жовтня» є першою перемогою революції. Це була ознака рівноваги сил, не капітуляція, а лише маневр царя. Тактика РСДРП (б) залишалась незмінною: посилено готувати збройне повстання проти влади.
Маніфест мав важливе значення і для України. Скасовано Валуєвський циркуляр та Емський указ, дано дозвіл на створення і діяльність «Просвіти» й інших культурно-просвітницьких організацій, видання українською мовою книг, газет і журналів тощо.
Якою ж була позиція влади після опублікування маніфесту? Вона готувалася до вирішальної битви з тими, хто намагався знищити самодержавство. Були створені «чорні сотні», які переслідували усіх, хто брав участь в акціях непокори. Уже 18 жовтня у Києві була розстріляна демонстрація робітників. Небаченого масштабу в цей час набули єврейські погроми. В Києві вони тривали упродовж 19-21 жовтня. Всього у містах, містечках України було здійснено 292 погроми євреїв.
Якими ж були наслідки «Маніфесту 17 жовтня» в політичній сфері? По-перше, розпочалось утворення нових політичних партій, рад робітничих депутатів. Певні зрушення відбулися в профспілковому русі, адже профспілки отримали право на легальну діяльність, мали місце нові антиурядові виступи в армії.
1 листопада 1905 р. почався антиурядовий виступ матросів 13 кораблів і солдатів Брестського піхотного полку у Севастополі. Загальна кількість бунтівників сягала 6 тис. осіб. Вони обрали раду матроських, солдатських і робітничих депутатів. Керівництво повсталими кораблями очолив П. Шмідт – лейтенант крейсера «Очаків». Цього разу повсталі висунули чіткі вимоги до властей: скликати Всеросійські Установчі збори, встановити 8-годинний робочий день, скасувати смертну кару, зняти військовий стан у державі й ін.
16 листопада 1905 р. повстання було придушене вірними царизму військовими частинами, понад 300 його учасників засуджено до різних термінів ув’язнення, а П. Шмідт, О. Гладков, М. Антоненко, І. Часник 6 березня 1906 р. були розстріляні на острові Березань, що знаходиться неподалік Очакова.
18 листопада 1905 р. відбулось повстання саперів у Києві, підтримане робітниками. Його очолив підпоручик Б. Жаданівський. Приводом до виступу став арешт військових зв’язківців, які відмовилися замінити працівників телеграфу, котрі страйкували. В місті відбулася збройна сутичка, в результаті якої були вбиті і поранені. Б Жаданівського і ще двох керівників повстання засудили до страти, яку з часом замінили довічною каторгою. Це повстання, як і страйк робітників «Арсеналу» придушив Миргородський піхотний полк. Останньою спробою заворушень в російській армії стала 15 тисячна демонстрація 23 листопада 1905 р. в Харкові, в якій взяли участь солдати і робітники.
7 грудня 1905 р. за рішенням Московської ради робітничих депутатів у місті почався загальний політичний страйк, який через два дні переріс у збройне повстання. Його готували більшовики та есери. В Україні московський страйк 8 грудня підтримали у Катеринославі, 10 грудня – в Одесі, 12 грудня – у Києві та Харкові. У кожному місті створювались ревкоми, бойові дружини, які роззброювали жандармів, забезпечували порядок, роздавали робітникам харчові припаси тощо. Всього в грудні 1907 р. в Україні відбулося 70 страйків, у яких взяли участь майже 100 тис. робітників.
У робітничих районах Одеси (Пересип), Києва (Шулявка), Катеринослава (Чечелівка), Миколаєва (Слобідка) було встановлено владу робітників. Однак їхні спроби пробратися в центр міст і взяти їх під свій контроль зазнали невдачі, оскільки війська надійно охороняли міські органи влади.
В грудні 1917 р. надзвичайно напружену боротьбу вели робітники Олександрівська (нині Запоріжжя). Під час повстання вони оволоділи вокзалами, збудували барикади. У Горлівці під час повстання утворена перша в Донбаському краї рада робітничих депутатів, три дні місто було в її руках. Тільки 17 грудня в боях з урядовими силами у Горлівці загинули 250 повсталих. Великих втрат зазнали робітники Києва, Катеринослава та інших міст. Усі робітничі повстання у грудні 1905 р. зазнали поразки. В повстанців було обмаль зброї, діяли вони загалом розрізнено, дотримувались оборонної тактики боротьби, а найголовніше проти робітників воювала професійна армія.
Таким чином, восени і взимку 1905 р. революція досягла свого апогею. Сили робітників, селян, солдатів і матросів, інтелігенції були значно слабшими, ніж сили властей. Армія залишилась надійною опорою царизму.
4. Відступ революції. Тактика основних суспільно-політичних сил у період (1906 р. – 3 червня 1907 р.)
З поразкою збройних повстань робітників у грудні 1905 р. почався завершальний етап революції, що тривав до 3 червня 1907 р. Цей період в деяких історичних виданнях прийнято називати відступом революції. Тоді в країні лютували каральні експедиції, діяли військово-польові суди, безчинствували чорні сотні. Якою ж була тактика властей на цьому етапі? Влада посилила свій наступ на революцію та її учасників. Передусім оголошено воєнний стан, який охопив 2/3 території імперії. Направлення каральних експедицій в окремі регіони стало нормою тогочасного життя. З 19 серпня 1906 р. запроваджені військово-польові суди (їх в народі називали «скоророзстрільні»). За вироком цих судів до квітня 1907 р. страчено 683 особи. При спробах робітників порушити питання щодо покращення умов праці і підвищення зарплати, підприємці влаштовували локаути (закривали підприємства і масово звільняли працівників).
За словами С. Єфремова, ще ніколи Росія не бачила таких прикрих часів загального терору, як за цієї «демократичної доби». Скрізь людей арештовували, тюрми були переповнені. За таких умов страйкова боротьба робітників пішла на спад. Якщо в 1905 р. в Україні страйкувало 500 тис. осіб, то в 1906 р. – лише 100 тис. У цей період у військах зафіксовано лише виступи в Єлецькому та Севському полках на Полтавщині. Пішла на спад і боротьба селян. У 1906 р. було 2194 селянських виступів, у 1907 р. – 641.
За таких умов проходила виборча кампанія до І Державної думи. Військовий стан у державі обмежував вільну агітацію політичних сил. Це були «сліпі» вибори.
Закон про вибори був недемократичним. Згідно з ним від виборів усувалися жінки, військові, 2 млн. робітників. Все населення Російської імперії було поділено на 4 курії. Одного депутата міська курія обирала від 7000 громадян, поміщицька – від 144, селянська – від 18558. Право брати участь у виборах депутатів Державної думи отримали чоловіки з 25 років.
Ліберальна буржуазія зайняла активну позицію щодо виборів депутатів. Меншовики, які представляли пролетарсько-селянський блок, також підтримали виборчу компанію до парламенту. Більшовики закликали робітників і селян бойкотувати вибори в думу. На їхній заклик відгукнулися в Одесі, Луганську, Херсоні, Вінниці. УСДРП і «Спілка» своїх кандидатів до І Державної думи не висунули.
У І Державну думу було обрано 497 депутатів, з них від 8 губерній на території України – 95 депутатів (63 українці, 22 росіяни, 5 поляків, 4 євреї, 1 німець). Соціальний склад депутатів від України був таким: 42 селянина, 26 представників інтелігенції і 24 поміщики. УДРП брала активну участь у виборчій кампанії і провела за списками кадетів 6 депутатів, з них І. Шрага, П. Чижевського й ін.
44 депутати від України створили парламентську фракцію, головою якої обрали І. Шрага (депутата від Чернігова). М. Грушевський допомагав їм у роботі, видавав у Петербурзі «Український вісник».
І Державна дума розпочала свою роботу 27 квітня і працювала до 8 липня 1906 р. – всього 72 дні. Незважаючи на те, що вона була певною мірою «грою» у парламентаризм, все-таки давала можливість вести легальну політичну діяльність. Українці в ній вперше на загальнодержавному рівні отримали змогу заявити про свої потреби: автономію для України, використання рідної мови, розвиток національної культури.
Результативність роботи думи була мінімальною. Причиною цього було те, що вона працювала дуже короткий термін, а також те, що депутати не мали досвіду парламентської діяльності. Коли ж 8 липня 1906 р. група депутатів поставила на розгляд думи питання про розподіл землі, цар розпустив І Державну думу. Того ж дня він призначив П. Столипіна головою уряду. Одночасно з 1 січня 1907 р. скасовувались викупні платежі за надільну землю, проти яких активно протестували селяни.
Вибори до ІІ Державної думи відбулися за новим, ще більш консервативним виборчим законом. Вона працювала від 20 лютого до 3 червня 1907 р. Українські політичні партії лівого спрямування взяли активну участь у виборах в думу. Із 102 депутатських місць, виділених українським губерніям, «Спілка» провела 14 депутатів, трудовики – 40. 1 депутат був від більшовиків Донбасу, 1 – від УСДРП. Українська фракція (в ній було 47 осіб) видавала газету «Рідна справа – вісті з Думи». На її шпальтах і в стінах думи депутати відстоювали ідею автономії, рівності прав і свобод.
У травні 1907 р. частина депутатів поставила питання про конфіскацію поміщицьких земель і передання їх селянам. Прем’єр-міністр П. Столипін доповів цареві, що в Державній думі існує нібито змова, метою якої є зміна в країні політичної системи. 3 червня 1907 р. Микола ІІ, порушивши виданий 17 жовтня 1905 р. «Маніфест» і «Основні закони Російської імперії», розпустив ІІ Державну думу і підписав новий виборчий закон.
Перша революція у Росії закінчилась. Її наслідками було те, що політична і національна свідомість українського народу в роки революції 1905-1907 рр. зросла. Вдалося чимало досягти у вирішенні національного питання в Україні. 24 липня 1905 р. вийшов закон, який дозволив друкування українською мовою. В Україні були створені різні культурно-освітні установи. У Лубнах 12 грудня 1905 р. вийшла перша газета українською мовою «Хлібороб», у Києві виходила «Рада», в Одесі – «Вісті». Загалом упродовж 1905-1907 рр. українською мовою видавалось 25 газет і журналів, з них в Україні – 21. Тоді ж українською мовою видано «Євангеліє» (накладом майже 200 тис. примірників). У Петербурзі в 1906 р. О. Єфименко опублікувала російською мовою «Історію українського народу». В 1907 р. вперше в Росії вийшов повний «Кобзар» Т. Шевченка. Тоді ж Б. Грінченко почав видавати 4-томний «Словник української мови» (останній том вийшов у 1910 р.), А. Кримський – «Українську граматику».
«Просвіта« перетворилася в осередок культурно-освітньої роботи в Україні. Її філії діяли в Києві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Мелітополі, Ніжині й інших містах. Активісти товариства створювали бібліотеки, поширювали книги українською мовою, організовували музично-драматичні вечори тощо. До роботи в «Просвіті» долучились такі видатні постаті української культури, як Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Дмитро Яворницький й ін. Вони чимало зробили аби запобігти русифікації українського народу і поширити серед нього рідне слово.
У культурно-освітній діяльності інтелігенції було чимало труднощів. Насамперед бракувало кадрів, меценатів (за винятком Є. Чикаленка, П. Симиринка), масового читача (75 % населення було неписемним).
5. Ставлення до революції різних суспільно-політичних сил. Українські партії в революції
На початку ХХ ст. структуризація російського суспільства в основному завершилася. В умовах приватної форми власності на засоби виробництва поділ суспільства відбувся саме за цією ознакою. Найбільшим власником в імперії був цар Микола ІІ і його оточення – поміщики та дворяни. Вони володіли більшістю земель, мали чималі капітали, управляли державою. Їхня мета полягала в тому, щоб нічого не міняти, оскільки будь-які зміни могли призвести до послаблення, а то й розпаду імперії. Цар, поміщики і дворяни від початку революції були контрреволюційною силою.
Частина російської буржуазії, яка не була пов’язана з царським двором, виявляла зацікавленість у ліквідації абсолютної влади царизму, поміщицького землеволодіння, становленні демократичної республіки, наданні народу демократичних прав і свобод. Її політичний та економічний інтерес співпадав з інтересами робітників і селян.
Пролетаріат і все селянство (заможні, середняки і бідняки) боролися за покращення свого матеріального становища, припинення поліцейського терору, демократичні права і свободи. Селяни хотіли безоплатно отримати нові земельні площі, вимагали відмінити викупні платежі за надільну землю. Тільки у спільній боротьбі з робітниками вони могли вирішити ці проблеми. Відповідно робітники, будучи в абсолютній меншості, не могли вирішити свої проблеми самостійно. Ось чому спільні дії робітництва і селянства у народно-демократичній революції були закономірними і необхідними.
Відповідно до того, які були цілі і завдання основних суспільно-політичних сил у народно-демократичній революції, відпрацьовувались і їхні методи (тактика) боротьби. Урядові сили від початку революції стали на шлях силових методів, придушення усіх і всього, хто був здатний боротися з царизмом і відстоювати свої інтереси.
Ліберальна буржуазія, відчуваючи своє непевне становище, не проявляла готовності до радикальних дій, а обмежувалася пропозиціями щодо реформ у політичному й економічному житті країни, передусім великі надії покладала на Всеросійські Установчі збори.
Робітництво та селяни виступали за радикальні методи боротьби. Організація масових політичних демонстрацій, тривалі страйки, збройні повстання – ось їх основні засоби, які мали призвести в решті-решт до позбавлення поміщиків і дворян влади. В результаті перемоги революції влада мала перейти до буржуазії. Робітники повинні були скористатися перевагами політичного життя в демократичному суспільстві для задоволення згодом своїх політичних прав і вирішення багатьох проблем матеріального становища.
У листопаді 1905 р. із чорносотенців під покровительством міністра внутрішніх справ В. Плеве утворено партію на підтримку царя – «Союз руського народу». Її очолювали О. Дубровін і М. Пурішкевич. Партія ставила за мету збереження монархії, була проти надання Україні автономії. Вона мала сильні позиції в тих регіонах Російської імперії, де населення було багатонаціональним. В Україні кількість членів цієї партії сягала 100 тис. осіб, у т. ч. в Одесі – 8440, Катеринославі – 6696, Харкові – 6520. У Києві партія видавала газету «Киевлянин» (редактор В. Шульгін). Загалом в Україні монархічні організації, серед них і «Союз Михаїла Архангела» видавали 25 газет, в т. ч. «Почаевский листок», «Русская правда», «Подольский листок» та ін.
Монархісти брали участь у репресіях проти інтелігенції, розгоні демонстрацій робітників і студентів. Єврейські погроми вони здійснювали під гаслом «Бий жидів, рятуй Росію! «. В цих акціях часто брали участь і робітники, які були членами монархічних партій і організацій. Ідеологічною основою цих політичних сил був великодержавний шовінізм. Вони вважали державним народом лише росіян, російська мова, на їхню думку, мала залишатися панівною.
Ліберальна буржуазія створила партію Союз 17 октября (октябристи) очолювану А. Грековим, М. Родзянком та Партію конституційних демократів (кадети), лідерами якої були П. Мілюков, П. Струве, В. Набоков та ін. В Україні на початку 1906 р. було 10 тис. членів Союзу 17 октября. Її організації були створені в Катеринославі, Маріуполі, Мелітополі, Юзівці, Києві, Харкові та інших містах. Її лідери виступали проти федеративного устрою, за унітарну Росію, тому не допускали й думки про надання Україні автономії.
В жовтні 1905 р. в Санкт-Петербурзі відбувся установчий з’їзд Партії конституційних демократів (кадети). Це була ще одна партія ліберальної буржуазії. Її мета полягала в тому, щоб у Росії утвердити конституційну монархію, парламент. Кадети вважали, що досягати цього потрібно лише мирним шляхом, реформами. Найбільше сподівань вони покладали на Всеросійські Установчі збори, які мали прийняти конституцію Російської імперії. В Україні було 50 відділень цієї партії, її чисельність сягала 9 тис. осіб. Хоч ця партія і не визнавала права націй на самовизначення, як таке що є не на часі, українські кадети, серед них барон Ф. Штейнгель і В. Науменко, ставили питання про припинення утисків української мови. Щодо земельного питання, то кадети сходились на тому, що збільшення землі у селянських господарствах – справа необхідна. Вони пропонували додати селянам землю, яку держава мала викупити з державного фонду.
До загальноросійських партій, які відстоювали інтереси робітників і селян, треба віднести РСДРП і Партію соціалістів-революціонерів (есерів). У квітні 1905 р. в Лондоні відбувся ІІІ з’їзд РСДРП (б), на якому обговорювалось питання про тактику партії в революції. Після тривалих дискусій делегати з’їзду погодилися з висновками В. Леніна про те, що у цій революції робітники мають бути в союзі з усім селянством, але з їх боку не може бути довіри до ліберальної буржуазії. Соціал-демократи мали забезпечити перехід від страйків до збройного повстання. Ця тактика обґрунтовувалась тим, що враховуючи гостроту економічних проблем та архаїчність влади, народно-демократична революція за короткий час мала перерости у революцію соціалістичну, в результаті якої передбачалось встановити диктатуру пролетаріату.
Тоді ж провела в Женеві свою партійну конференцію РСДРП (м). На ній були представники Донбасу, Катеринослава, Києва, Харкова. Головним під час дискусій було питання про тактику меншовиків в революції. Г. Плеханов, Ю. Мартов та інші вважали, що революція в Росії за характером є народно-демокра-
тичною. Робітники і селяни повинні допомогти буржуазії прийти до влади, причому це мало відбутися мирним шляхом. Меншовики були проти збройного повстання, оскільки це, на їхню думку, могло злякати буржуазію і вона могла відступити від революції. Кінцевою метою революційних змін, вважали лідери меншовиків, мала стати парламентська республіка європейського типу. Ці політичні позиції меншовиків у цей час підтримувала Українська соціал-демократична спілка (Спілка).
У кінці 1905 р. у Фінляндії відбувся з’їзд Партії есерів, на якому обговорювалась її тактика в революції. Есери визнавали необхідність збройного повстання, а також індивідуального терору (вони вийшли з народників). Одночасно передбачалась організація страйків і демонстрацій робітників. Метою всіх дій мало бути встановлення революційної диктатури робітників, селян та інтелігенції. Для партії надзвичайно важливим було аграрне питання, вона розробила чітку програму його вирішення. Есери вважали, що в умовах Росії найефективнішим буде шлях від приватної власності на землю до народної і розподіл землі за зрівняльно-трудовим принципом. Зауважимо, що саме цього хотіли селяни. З метою поглиблення революції есери в Україні брали участь у роботі рад робітничих депутатів і профспілок, організовували бойові дружини.
Таким чином, у революції, що розпочалась, загальноросійські політичні партії активізували свою політичну діяльність, у т. ч. в Україні, розробили свою стратегію і тактику. Аналіз їх діяльності засвідчує, що у тих конкретних історичних умовах поведінка основних суспільно-політичних сил базувалась на основі їхніх економічних і політичних інтересів.
Українські партії, що діяли у 1905-1907 рр., можна поділити на три групи залежно від політичної спрямованості: соціалістичні, ліберально-демократичні і націоналістичні. До соціалістичного напрямку належала УСДРП. Вона утворилась у грудні 1905 р. із РУП. Її лідерами були В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш та інші. Чисельність УСДРП становила близько 3 тис. осіб. Об’єктом її діяльності були українські робітники, селяни. Девіз партії був такий: «Через місто в село», а ідеологічне гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Тактика УСДРП в революції полягала в тому, щоб організовувати страйки, демонстрації робітників, хоча загалом вона займала пасивну позицію. Партія зробила спробу об’єднатися з РСДРП (м), але воно не відбулося, тому що УСДРП не захотіла відмовитись від самостійного існування, на чому наполягала РСДРП (м).
УСДРП видавала газети «Боротьба», «Селянин». Основними програмними вимогами були: демократична республіка і автономія України в складі Російської федеративної республіки; демократичні права і свободи для громадян; 8-годинний робочий день, обмеження жіночої і дитячої праці.
В аграрному питанні УСДРП виступала за ліквідацію викупних платежів, зменшення орендної плати за землю. Вона вважала, що землею мали розпоряджатися крайові аграрні самоуправи і це мало бути підтверджено ухвалою Всеукраїнських Установчих зборів. УСДРП виступала за національні принципи своєї побудови і федерацію з РСДРП (м). Вона була проти встановлення диктатури пролетаріату. Можемо стверджувати, що це була ліва соціалістична партія реформістського спрямування.
Українська соціал-демократична спілка (Спілка) утворилась у січні 1905 р. Її лідерами були Леся Українка, М. Меленовський, О. Скоропис-Йолтуховський. У 1906 р. її чисельність становила 4,5 тис. осіб. Найбільший вплив Спілка мала в Чернігівській, Полтавській, Подільській, Волинській і Херсонській губерніях. Спілка видавала газету «Правда», брошури для селян, зокрема «Як відібрати землю в поміщиків» та ін. Вона відстоювала необхідність скликання Всеукраїнських Установчих зборів і недооцінювала значення національного питання, займала інтернаціоналістські позиції. В основу її діяльності покладено розвиток класової, а не національної свідомості робітників і селян. В умовах революції партія виступила за першочергове вирішення економічних проблем, а потім – національних, за толерантне ставлення до Росії. Переважно Спілка орієнтувалася на сільських робітників, вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків, організовувала страйки сільгоспробітників, брала участь у піднятті селянських повстань у Золотоніському, Лубенському, Білоцерківському повітах.
Українська партія соціалістів-революціонерів утворилася в лютому 1907 р. Її осередки були створені і нелегально діяли у Харкові, Рівному, Глухові, Радомишлі, Коростишеві. Українські есери всю свою увагу зосередили на вирішенні земельного питання. Їхніми зусиллями в деяких повітах були утворені селянські спілки. Вони прагнули скликання Селянського з’їзду. Лідерами українських есерів на цьому етапі були М. Ковалевський, М. Залізняк та інші
До другого, ліберально-демократичного напрямку українського політикуму, належала Українська демократична партія і Українська радикальна партія Вони були близькі за своїми програмними цілями і в грудні 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Її лідерами були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський. Основним політичним гаслом партії було встановлення в Росії конституційної монархії, яка мала би надати автономію національним меншинам. В автономній Україні мала діяти Українська народна рада – виборчий орган (сейм). Як і інші демократичні партії того часу, УДРП виступала проти всякої експлуатації, за надання громадянам демократичних прав і свобод, відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Щодо земельного питання, то партія була проти конфіскації землі у поміщиків, а виступала за її викуп крайовими адміністраціями і наступним переданням землі селянам. Партійною газетою була «Рада». УДРП за своєю програмою була близькою до російської партії кадетів, однак розходилася з нею в питанні щодо надання Україні автономії.
З ініціативи діячів УДРП в І Думі була організована українська думська фракція, в основу політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикальних демократів. Завдяки партії в ІІ Державній думі було створено українську думську громаду чисельністю 47 осіб.
До третього напрямку українського політикуму – націоналістичного – належала Українська народна партія. Її лідером був М. Міхновський. Вона стояла на націонал-радикальних позиціях, чітко заявила про необхідність боротися в революції за самостійну Україну, в якій влада належала б українцям. УНП не відкидала набуття Україною автономії, але розглядала цей стан лише як невеликий проміжок часу до самостійності. Вимогами партії були також встановлення 8-годинного робочого дня, відміна надурочних робіт, встановлення мінімуму зарплати для робітників, надання населенню безкоштовного медичного обслуговування та ін.
Щодо земельного питання, то УНП вважала за необхідне провести націоналізацію землі (передати її українцям). При цьому передбачалась заборона найманої праці у сільському господарстві. Селянам, на думку М. Міхновського, варто було дати землі стільки, скільки кожен двір самостійно міг її обробити.
УНП вважала, що всі політичні і громадські організації в Україні повинні будуватись тільки за національною ознакою. Вона була проти поділу українського народу на класи. Власність у майбутній самостійній державі мала належати усім громадянам. УНП схвалила вихід Маніфесту 17 жовтня 1905 р., розглядала його як крок до автономії і самостійності України. Тактика УНП в революції передбачала усі можливі форми боротьби, в т. ч. страйки, індивідуальний терор і збройне повстання.
УНП в своїх програмних документах зайняла дуже радикальну позицію, однак не враховувала реального економічного, соціального стану українського суспільства. Її діяльність після 1907 р. практично припинилась.
Революція 1905-1907 рр. змусила українські політичні партії визначатися з програмами, союзниками і методами боротьби. Не всім українським партіям вдалось оптимально вирішити ці дуже складні проблеми. Це було зумовлено тим, що вони були молодими, в їхніх рядах бракувало теоретиків, вони були змушені або протистояти, або йти на певні угоди з загальноросійськими партіями, які діяли в Україні. Ускладнювало становище усіх українських партій і те, що їхній електорат і електорат загальноросійських партій був практично один і той же. Незначна частка українських робітників, інтелігенції, буржуазії ще більше ускладнювала становище українських партій під час революції. Вони повинні були вирішити для себе основну проблему, якому питанню надати в революції перевагу – національному чи соціальному? Українські партії обрали провідним у своїй боротьбі національне питання.
Таким чином, в роки першої російської революції національно-визвольний рух в Україні охопив всі верстви населення і хоча боротьба різних соціальних верств української людності проти великодержавницької політики була різною за формами і методами, але переважну більшість українців об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України у складі демократичної Росії. Незважаючи на поразку, революція 1905 – 1907 рр. мала важливе значення в історії України. Вона сприяла піднесенню національної свідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху.