ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1910-1914 РР.)
1. Економічний розвиток українських земель, соціально-політичне становище населення напередодні Першої світової війни (1910-1914 рр.)
1. Розвиток промисловості і становище в селянському господарстві в 1910-1914 рр.
У 1910 р. після тривалої депресії в Росії, в т. ч. в українських губерніях, мали місце ознаки пожвавлення в промисловості. Цей процес тривав до початку Першої світової війни влітку 1914 р. і був зумовлений розширенням внутрішнього ринку, пов’язаним з проведенням аграрної реформи, високими врожаями зернових у 1909-1910 рр., нагромадженням та напливом вітчизняного й іноземного капіталу у промисловість і збільшенням військових замовлень, розвитком інфраструктури військово-морського флоту і залізниці, в зв’язку з підготовкою до війни.
Пожвавлення, охопило передусім, галузі важкої промисловості. Видобуток вугілля у Донбасі зріс з 16,278 млн. тонн у 1910 р. до 25 млн. тонн у 1913 р., залізної руди в Криворізькому басейні відповідно – з 4,16 млн. тонн до 6,72 млн. тонн, марганцевої руди у Нікопольському районі – з 176 тис. до 256 тис. тонн. Чавуну у 1910 р. виплавлено 2,256 млн., у 1913 р. – 3,04 млн. тонн, заліза і сталі – відповідно 1,584 млн. і 2,256 млн. тонн.
Щорічно в Україні будувалося понад
У 1913 р. промисловість України давала 24,3 % загальноросійського промислового виробництва. У видобувній промисловості її частка становила 70 %, в обробній – 15 % продукції. Зокрема, Україна давала 71 % загальноросійського видобутку вугілля і 72 % залізної руди, 68 % виплавки чавуну і 58 % сталі, 53 % виробництва сільгоспмашин і 80 % цукру.
За таких темпів зростання промисловості відбулась подальша її концентрація, з’явилися нові монополії, серед них «Продаруд», «Проволока». У своїх руках вони зосереджували до 80 % продажу продукції відповідних галузей і встановлювали високі монопольні ціни. Це, відповідно, сприяло подальшому зрощуванню банківського і промислового капіталу й збільшенню кількості фінансових олігархів.
Іноземний капітал і на цьому етапі активно проникав в економіку й особливо у важку промисловість. В Україні у 1913 р. діяли 83 іноземні компанії, що вклали в промисловість 420 млн. рублів та контролювали 70 % видобутку вугілля й руди, 90 % виплавки чавуну і виробництва коксу, майже 80 % виробництва машин. Попри вражаючі результати економічного зростання, промисловість України технічно значно відставала від розвинутих країн Західної Європи.
В Україні, як і загалом в Російській державі, в економіці переважало сільське господарство. Його частка в 1910 р. становила 51,8 %. Помітно зросла кількість заможних селянських господарств. Селянський двір мав уже в середньому 8,6 га землі. Селяни за роки аграрної реформи докупили собі у поміщиків понад 7 млн. га землі.
Посівні площі в Україні зросли упродовж 1910-1913 рр. на 900 тис. га і у 1913 р. становили 22,9 млн. га. Зернові культури переважали у засіві землі. Вони у 1913 р. займали 90,5 % загальної посівної площі. Спеціалізація сільськогосподарських районів практично не змінилася. Південь України більше сіяв зернових, Правобережжя і Лівобережжя – картоплю, цукрові буряки, тютюн, коноплі тощо.
Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита й вівса) досяг у 1913 р. 19,2 млн. тонн. Середня врожайність зернових залишалася низькою і у 1913 р. становила: озимої пшениці – 10,4 ц з га, ячменю – 9,3 ц. Вироблення цукру сягало 1,018 млн. тонн, що становило 80 % загальноросійського виробництва.
Тваринництво в Україні не мало тенденції до розвитку: навпаки, через зменшення пасовищ і сіножатей зменшилося поголів’я худоби на 7 %, свиней – на 9 %, овець – на 5 %.
Товарна продукція сільського господарства становила третину її загального обсягу. Іншого результату й годі було очікувати, коли враховувати, що основними знаряддями праці у селян були рало, дерев’яний плуг, коса, серп.
Збільшення виробництва промислової і частково сільськогосподарської продукції призвело до розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі. В Україні у 1912-1913 рр. було майже 11 тис. ярмарків. На них продавалося товарів на суму понад 200 млн. рублів. Зростала кількість крамниць, фірмових магазинів, торгових баз і складів.
Україна поставляла на експорт хліб, метал, вугілля, цукор, м’ясо, сало, сіль, сільгоспмашини. В Україну з Московського і Петербурзького районів ввозили машини, тканини, папір, гумове взуття, з Білорусії й Поволжя – ліс, з Баку – нафту, з Уралу – мідь, з Астрахані – рибу. Частка України у загальноросійському експорті становила 25 %, а зерна – 40 % (4,8 млн. тонн щорічно). На Чорному й Азовському морях і Дніпрі розширювалися морські й річкові торгові порти. Одеський морський порт зайняв друге місце в Росії після Петербурзького.
Таким чином, упродовж 1910-1914 рр. в промисловості України мало місце зростання її основних напрямків в т. ч. у видобутку вугілля і руд. Зросла і частка виробленої продукції у загальноросійському масштабі. В сільському господарстві України особливих змін не відбулося, воно як і раніше розвивалося екстенсивним шляхом.
2. Зміни у складі населення України. Зростання політичної активності українського суспільства
Промислове піднесення, розвиток сільського господарства, внутрішньої і зовнішньої торгівлі зумовили зміни у складі населення губерній на території України. У 1913 р. тут нараховувалось 32,6 млн. осіб, з них у селах мешкало 27,6 млн. осіб, або майже 85 %, у містах – 5 млн. осіб, або 15 %.
До українських капіталістів можемо віднести Терещенків, Харитоненків, Демченків, Римаренків, Ярошинських й ін. Однак питома вага їхнього капіталу, порівняно із російською й іноземною буржуазією, була незначною.
У 1913 р. чисельність робітників в Україні досягла 2,7 млн. осіб, у т. ч. у промисловості – 645 тис. (замість 475 тис. у 1910 р.), на залізниці – 160 тис., у будівництві – 400 тис., у сільському господарстві – 1,5 млн. Робітників-кустарів було майже 650 тис. Як і раніше, робітництво України було багатонаціональним за своїм складом, але переважали в ньому українці та росіяни.
Поміщики мали 30 тис. маєтків і 10 млн. га землі, а 5 тис. великих поміщиків мали по 16 тис. га землі. Магнати Потоцькі мали 107 тис., Браницькі – 167 тис. га. За національним складом поміщики були поляками, росіянами, українцями. Найбільшими з російських та українських поміщиків були Бобринські, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, Терещенки, Уварови і Харитоненки. Поміщики-українці якихось окремих ознак свого економічного і політичного становища від російських поміщиків не мали.
У 1914 р. в Україні нараховувалось 4 млн. селянських господарств: 57,1 % із них були бідняцькими, 29,9 % (майже 1200 тис.) – середняцькими, 12,2 % (майже 500 тис.) – заможними. Заможні селянські господарства мали 37,8 % землі, 40 % посівних площ, 30 % коней, 24 % великої рогатої худоби. Вони були основними постачальниками зерна на ринок. При цьому 2 млн. селянських господарств мали в середньому по
1 вересня 1911 р. у Києві був важко поранений, а 5 вересня помер голова уряду П. Столипін. В нього стріляв есер й одночасно агент царської охранки Д. Багров. Обставини цього політичного вбивства були тоді для багатьох малозрозумілими. Власне, був відомий виконавець й існували лише здогадки щодо замовника вбивства голови уряду Російської імперії. Справа в тому, що аграрною реформою були незадоволені цар та поміщики. Вони від початку вбачали у ній небезпеку своїй економічній могутності, а спроби П. Столипіна перебудувати самодержавство у буржуазну монархію викликали незадоволення і спротив. Аграрна реформа була практично зупинена. Не випадково, що цар не брав участі в похоронах голови уряду, а П. Столипін був похований не в столиці імперії, а в губернському Києві.
Зростання політичної активності населення, в основі якої були ті ж причини, що й у 1905-1907 рр., ставало неминучим. Восени 1910 р. намітилось зростання чисельності учасників робітничого руху. Масові демонстрації робітників, службовців, студентів з нагоди смерті Л. Толстого відбулися у листопаді 1910 р. в Одесі, Харкові, Києві, Миколаєві, Херсоні. Наступний етап у піднесенні робітничого руху пов’язаний з подіями на Ленських золотих копальнях у Сибіру. Там 4 квітня 1912 р. було вбито і поранено майже 500 робітників. Мітинги, демонстрації солідарності з постраждалими прокотилися всією Росією. 9 квітня почали політичні страйки робітники Києва, Миколаєва, потім їх підтримали у Харкові, Катеринославі, Одесі, Єлисаветграді. Упродовж місяця в Україні відбулось 152 політичних страйки, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників.
1 травня 1912 р. у демонстраціях взяли участь понад 21 тис. осіб. Страйк робітників Харківського паровозобудівного заводу розпочався 12 листопада 1912 р. і тривав 66 днів. Їм надавали матеріальну допомогу робітники багатьох міст України та Росії. Страйкарі вимагали звільнення з-під арешту своїх товаришів, які брали участь у попередньому страйку. Загалом у 1912 р. в Україні страйкувало 130 тис. осіб, з них в політичних страйках взяло участь більше половини. Активізувались виступи студентів Київського політехнічного інституту та Харківського університету, особливо в зв’язку з розстрілом робітників на Ленських копальнях.
У 1913 р. відбулися великі страйкові виступи до річниці «кривавої неділі» 9 січня, проти офіційного святкування 300-річчя династії Романових у лютому, до дня Ленського розстрілу в квітні.
На активізацію політичного життя в Україні суттєво вплинула виборча кампанія до ІV Державної думи, що відбувалась восени 1912 р. Політичні партії отримали можливість вести передвиборчу агітацію і ця обставина певною мірою посприяла подоланню у їхніх рядах розгубленості, розколів.
Найбільшими у 1913 р. були першотравневі страйки. В Україні 1 травня відбулось 62 політичні страйки з кількістю учасників близько 25 тис. осіб. Цього року було майже 250 страйків, у яких взяли участь 77 тис. осіб. Найбільш активно, наполегливо й організовано виступали металісти, які становили понад 70 % усіх страйкарів. За ними йшли шахтарі, друкарі, будівельники та ін.
1914-й рік розпочався з масових політичних страйків. В Україні у них взяли участь 250 тис. робітників. Велике збудження викликала заборона царським урядом вшанування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. На знак протесту масові страйки, демонстрації, мітинги робітників і студентів відбулись у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах.
Активну роботу проводили соціал-демократи України щодо підготовки до відзначення 1 Травня. На заклик РСДРП цього дня в Україні відбулося 85 політичних страйків з більш як 30 тис. учасниками, найбільше – в Харківській і Київській губерніях.
Таким чином, економічне піднесення в промисловості і сільському господарстві призвело до певних змін в усіх існуючих в Україні соціальних верствах населення. Напередодні Першої світової війни в Російській імперії назрівала революційна ситуація. За 6 місяців 1914 р. в Україні відбулося 300 страйків, 70 % з яких були політичними. Тільки Перша світова війна, що розпочалася 1 серпня 1914 р., запровадження військового стану в українських губерніях перервали наростання революційного руху.
3. Особливості національного питання в Росії та пошук шляхів його вирішення в Україні
Національне питання в Російській імперії полягало в тому, що не було рівності всіх народів, царизм не визнавав і не надавав їм права на самовизначення. 57 % населення Російської імперії становили неросіяни, 90 % з яких були селянами. Національне гноблення в державі було в економічному, політичному і духовному житті. В усіх сферах життя насаджувалась російська одномірність. Об’єднання з Росією значної частини неросійських народів, у т. ч. і українського, відбулося через зовнішню загрозу. Уже багато років здійснювалась русифікація. Особливо помітною вона була в Україні, тож загроза втрати національної ідентичності для українців була реальною. Протестний рух в українських губерніях Російської імперії проти такої перспективи посилився з початком ХХ ст.
Національне питання в українських губерніях імперії початку ХХ ст. – це питання про рівність націй, про здобуття українцями в перспективі своєї державності. Відсутність власної державності гальмувало формування у них національної свідомості. Нація, як відомо – це стійка спільність людей, що має спільну мову, культуру, економічну і територіальну спільність. Особливістю національного питання було те, що в Україні проживало чимало національних меншин, тобто наша територія також була багатонаціональною.
Отож, головним у національному питанні для українців було відродження власної державності. В тодішніх умовах Російської імперії здобути її було неможливо, тому практично всі українські політики виступали за автономію України в складі федеративної Російської держави, вбачали в цьому необхідний крок до своєї державності в майбутньому.
Росія і Польща перебували у протистоянні за Україну з давніх часів. Однак ні росіяни, ні поляки не терпіли українських «сепаратистів», відмовляли українцям навіть у вживанні самоназви, замінювали її словом «малороси».
Ситуація в національному питанні в Україні ускладнювалась тим, що національна буржуазія не могла, та й не хотіла відстоювати свої економічні інтереси. Інтернаціональний склад робітників в Україні не дозволяв об’єднати їх зусилля на вирішення національного питання. Соціальне питання в робітничому середовищі за таких умов висувалося на перше місце.
Єдиним повнокровним носієм національної ідентичності, мови і традицій передусім, було українське селянство. Воно становило вельми вагому частину українців (85 %), однак стримуючим фактором у розвитку цієї суспільної верстви було те, що майже 80 % українських селян не володіли грамотою. Їм важко було поєднати свою боротьбу за вирішення соціальних проблем й національного визволення.
Українські партії не змогли провести в ІV думу жодного депутата, тож національні проблеми українців в ній відстоювали окремі депутати-росіяни. Так, російські ліберали, зокрема П. Мілюков і В. Дзюбинський, вважали за необхідне піти на деякі поступки українцям. Вони зібрали в думі 37 підписів під законопроектом про дозвіл вживання української мови у початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Депутати-чорносотенці виступили проти допуску української мови в школу. До них приєднався і М. Родзянко – голова ІV Думи, депутат від Катеринославщини. Він заперечував сам факт існування української мови.
Лідер партії кадетів П. Струве не визнавав можливості української державності, бо це, на його думку, могло послабити єдину російську народність. П. Мілюков був проти федеративного устрою Росії і надання Україні автономії, оскільки це могло загрожувати єдиній російській державності. Більшовики виступали проти організацій пролетаріату за національною ознакою, бо це послаблювало єдиний фронт боротьби проти буржуазії. Як бачимо у 1910-1914 рр. дискусії в російських політичних колах щодо того, чи має Україна право на державність, були дуже активними.
Керівництво УСДРП перебувало у Львові і звідти намагалося донести до українських робітників національну ідею. Для партії на цьому етапі залишилось невирішеним питання про узгодження національної та соціальної ідеї. УСДРП як діяльна структура практично зникала. Про це, зокрема, говорилось у доповіді ЦК УСДРП Міжнародному конгресу в Копенгагені у 1910 р.: «Ми швидко руйнуємось, умирає організація за організацією». В Києві партія нараховувала лише 12 членів, в інших містах їх не було взагалі. В 1910-1911 рр. у Львові УСДРП видавала газету «Наш голос», на сторінках якої порушувала питання про відродження безправних народів у Росії, узгодження своїх дій з іншими соціалістичними партіями України. Л. Юркевич, А. Жук з 1911 р. схилялися до національно-політичного самостійництва. Шлях до незалежності України вони вбачали у поразці в майбутній війні Росії і через встановлення союзу з Австро-Угорщиною. Цю ідею підтримав А. Шептицький. М. Грушевський, навпаки був проти такої перспективи вирішення українського питання. УПСР вважала необхідним звільнення українських селян від чужого панування, здобуття автономії для України.
Соціал-демократи на перше місце ставили інтереси боротьби трудівників проти царизму, національне питання з їх точки зору вважалось підпорядкованим класовим інтересам пролетаріату. Вони визнавали право націй на відокремлення від Росії та утворення своїх національних держав. Однак це, на їх думку, мало бути лише право, яке не варто реалізовувати у тих конкретно-історичних умовах, що склалися. У єдності пролетарів Російської імперії вони бачили передумову успіху в своїй боротьбі за владу. Теоретичне обґрунтування такої позиції здійснив лідер більшовиків В. І. Ленін.
Царат, зі свого боку, робив все можливе, щоб перешкодити українцям усвідомити свої національні інтереси. З цією метою влада часто вдавалась до провокацій у міжнаціональних стосунках в Україні. Однією з таких провокацій, що мала зіткнути у ворожому протистоянні українців та євреїв була так звана «справа Бейліса». У березні 1911 р., у Києві було знайдено труп 12-річного хлопчика Андрія Ющинського. Чорносотенська преса одразу ж повідомила, що його вбили євреї задля виконання своїх релігійних обрядів. Попри усі намагання шовіністів звинуватити М. Бейліса (прикажчика цегельного заводу) в цьому вбивстві, суд присяжних після 20 місяців судових засідань виправдав його. Це стало можливим тому, що на захист М. Бейліса виступили Максим Горький, Володимир Короленко, демократична преса в Україні, які власне не допустили осуду єврейської нації та іудейської релігії.
В офіційній пропаганді передвоєнних років часто піднімалось питання підвищення патріотизму громадян Російської імперії. В зв’язку з цим український національний рух російські шовіністи оголосили «мазепинським», сепаратистським. Особливо старались щодо цього газети «Киевлянин» та «Новое время».
Попри це національна свідомість українців зростала. У 1912 р. в Києві відбулися похорони М. Лисенка, в яких взяло участь десятки тисяч осіб. Це була перша велелюдна українська маніфестація. Вона засвідчила зростання національної свідомості серед українців. Демонстрацією українства стало також поховання у Києві Лесі Українки влітку наступного року. Найбільше український політичний рух проявив себе під час відзначення
100-ліття від дня народження Т. Шевченка в 1914 р.
У Державній думі Росії депутати від українських губерній не раз порушували українське питання. Вони виступали за відродження української державності, демократизацію суспільства, вільне вживання рідної мови, діяльність національних, суспільно-політичних і громадсько-культурних організацій. Їхні зусилля хоч і не були успішними, все-таки перешкоджали асиміляційним планам російських шовіністів
Таким чином, напередодні Першої світової війни в українських губерніях Російської імперії спостерігався бурхливий економічний розвиток. Особливих успіхів досягнуто в промисловості, передусім у металургійній та гірничодобувній галузях. Однак, це суттєво не змінило соціального та економічного становища українських робітників і селян на краще, експлуатація їхньої праці посилювалася. Вказані чинники значною мірою сприяли утвердженню в українському середовищі думки про необхідність відродження Української державності.
Національне питання в Україні в цей період розглядалось у контексті відродження української державності. Українські політичні партії стояли переважно на позиціях федералізації Росії і надання Україні автономії. Опір з боку царської влади щодо такої перспективи ще більше зріс.