Україна в міжвоєнний період 1920-1939 рр.

1. Причини, завдання та джерела фінансування індустріалізації

Модернізація передбачала швидке зростання промислового виробництва і пов’язане з ним кількісне збільшення робітничого класу, масове створення кадрів спеціалістів народного господарства, поширення загальної письменності населення, прискорений розвиток культури. Все це здійснювалося переважно насильницькими методами і супроводжувалася колосальними соціальними катастрофами.

Наприкінці 1920-х років у внутрішній політиці СРСР стався різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін встановив одноосібну диктатуру в партії і державі. В СРСР утвердилася система, яка характеризувалася повним (тотальним) контролем держави і правлячої партії над усіма сферами суспільного життя.

Поворот в економічній політиці проявився насамперед у прискоренні індустріалізації.. Це і зумовило різку зміну політичного курсу, яка проявилась у відмові від нової економічної політики і повернення під іншими гаслами до комуністичного штурму 1918-1920 рр. На кінець 1920-х років СРСР, включаючи Україну, залишався аграрною, селянською країною. ВКП (б) проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову.

Оскільки Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну трансформацію планувалося здійснити в стислі строки, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни.

Проект великих перетворень, ухвалений ВКП (б) у 1928 р. називався першим п’ятирічним планом (1928/29-1932/33 господарські роки). Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні. Надаючи особливого значення розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшливі завдання: середньорічний темп приросту промислової продукції мав становити 20-22 %. Інша важлива частина п’ятирічного плану передбачала колективізацію – створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів, а в Україні – до 30 %. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувати приватну власність.

Перешкодою для реалізації індустріалізації була нестача в той час коштів. СРСР міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування. Найважливішим джерелом нагромаджень були прибутки від державних підприємств. У 1926-1928 рр. майже вдвічі збільшився роздрібний товарообіг державної і кооперативної торгівлі республіки, частина одержаних додатково прибутків була спрямована на будівництво і реконструкцію підприємств важкої промисловості. Але їх було недостатньо для виконання всього запланованого. У 1928/1929 господарському році внутрішньопромислові нагромадження в Україні становили 610,6 млн. крб.

З ліквідацією в кінці 1920-х років приватного сектора економіки припинилось, зрозуміло, поступлення фінансових надходжень від нього. Залишалося селянство, яке поряд з державним сектором мало стати головним джерелом нагромадження коштів, донором великих будов індустріалізації. З села знімався «надподаток» за рахунок постійного зростання цін на промислові товари. Якщо в 1913 р. селянин міг за один пуд жита купити 5,7 аршина ситцю, то в 1925 р. тільки 1,5 аршина, тобто майже у 4 рази менше. Приблизно втричі менше селянин міг купити цукру.

Ще одним джерелом нагромадження коштів були прямі і непрямі податки. Протягом 1926-1929 рр. в Україні у державний бюджет надійшло понад 279 млн. крб. сільськогосподарського податку. В 1931 р. введений «податок з обороту» (згідно із сьогоднішньою термінологією, податок на додану вартість (ПДВ)); його нараховували на ціну всіх товарів у роздрібній торгівлі, тобто він вилучався з покупців автоматично.

Значну кількість грошей держава забирала у населення через підписку на державні позики, які фактично реалізовувалися примусово. Тільки реалізація перших трьох позик індустріалізації (1927-1929 рр.) дала в Україні понад 325 млн. крб. Держава користувалася вкладами населення в ощадних касах, лише у
1926-1929 рр. вони збільшилися з 12 млн. до 84,4 млн. крб. За ініціативою партійних організацій серед робітників, селян, службовців проводилися також добровільні збори коштів у фонд індустріалізації, які фактично були примусовими.

Держава стала на шлях збільшення випуску паперових грошей, які не були забезпечені золотовалютним запасом. За чотири роки – з 1 січня 1929 р. до 1 січня 1933 р. – грошова маса в обігу зросла у чотири рази. Реальна вартість карбованця швидко падала; за першу п’ятирічку вона знизилась більш як на 60 %.

У1931 р. взятий курс на значне підвищення цін на всі споживчі товари для населення. За роки першої п’ятирічки державні роздрібні ціни на хліб зросли в 11 разів, на вершкове масло – у 7 разів, на цукор – у 6, на мило – у 5, на сукно – у 13 разів. Ринкові ціни були ще вищі. Реальна заробітна плата робітників і службовців на кінець першої п’ятирічки зменшилась на 20 %.

Держава отримувала великі фінансові надходження від розширення продажу горілки. У 1930 р. Й. Сталін у листі до В. Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо і відкрито йти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет СРСР одержав понад 500 млн., у 1930 р. – 2,6 млрд., а в 1934 р. – 6,8 млрд. крб. У зв’язку з цим сучасний історик С. Кульчицький слушно зауважує, що «якщо промисловість стала залежати від бюджету, то сам бюджет попав у залежність від горілки».

У 1928-1929 рр. для викачування золота від приватних осіб, які могли володіти ним, було залучено ОДПУ (об’єднане державне політичне управління). Але добутого таким способом золота було недостатньо.

У роки першої п’ятирічки СРСР закупляв за кордоном чимало техніки, за яку розраховувався переважно хлібом, лісом, нафтою, хутром, творами мистецтва. Але цих товарів, особливо хліба, не вистачало. У 1930 і 1931 рр. СРСР експортував 10 млн. тонн зерна – приблизно 5 млн. тонн щорічно. Для порівняння, в 1928 р. він продав за кордон лише 99 тис. тонн хліба.

У результаті всіх можливих заходів на початку 1930-х років вдалося нагромадити золотовалютні фінанси, які дали змогу Радянському Союзу в 1931 р. закупити 30 % світового експорту машин та обладнання, а в 1932 р. – майже 50 %. В країні введений посилений режим економії. Для цього у 1927 р. при РНК УСРР створена комісія з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення у 1927 р. адміністративно-управлінських витрат зекономила близько 70 млн. крб. Суттєвою була економія грошей від недооплат праці робітників, селян та інших верств населення. В процесі будівництва багатьох об’єктів індустріалізації, насамперед, (Біломорсько-Балтійський канал) широко використовувалася фактично дармова робоча праця мільйонів в’язнів ГУЛАГу (з російської Главное управление лагерей) НКВС СРСР.

Таким чином, для індустріальної країни, розвитку ключових галузей промисловості – насамперед електричної, хімічної, машинобудівної потрібні були великі кошти. Радянське керівництво вело їх пошук всередині країни: стало на шлях запровадження прямих і непрямих податків, використовувало вклади населення в ощадних касах, збільшувало випуск паперових грошей, підвищувало ціни на всі споживчі товари, розширювало продаж горілки, дотримувалось режиму економії тощо.

2. Здійснення індустріалізації в Україні та її наслідки

Відповідно до основних показників п’ятирічного плану було розроблено плани економічного розвитку України. У травні 1929 р. їх затвердив ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад і вони стали державним Законом.

Капіталовкладення в економіку України центр визначив у сумі 13 млрд. крб. Це досить багато, якщо врахувати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд. крб.

В 1926/1927 господарському році в Україні розпочалося будівництво 374 нових промислових підприємств. У 1926 р. стала до ладу перша черга Штерівської електростанції, розпочалася реконструкція Харківського і Луганського паровозобудівних заводів, дали першу продукцію нові шахти Донбасу.

У листопаді 1927 р. в районі Дніпровських порогів біля Запоріжжя була закладена Дніпровська ГЕС, почалося будівництво Харківської, Київської, Криворізької та інших районних, а також великої кількості міських і заводських електростанцій. Потужність електростанцій зросла порівняно з 1913 р. у 2,3рази В Україні зосереджувалось понад 60 % союзного видобутку марганцевої руди, 75 % залізної руди, 70 % вугілля і 70 % чавуну. На кінець 1927 р. промисловість УСРР випускала продукції на 11 % більше, ніж у 1913 р., і на 18 більше, ніж у 1926 р.

Питома вага «соціалістичного» тобто державного сектора у народному господарстві досягла 86 %, а приватного сектора, відповідно, становила до 14 %. Частка приватника у роздрібному товарообороті зменшилась з 53 % у 1924-1925 господарському році до 35 % у 1926-1927 господарському році і з 9 до 5 % оптової торгівлі. Відновлювався випуск продукції переважно на великих підприємствах. Умови будівництва підприємств були вкрай важкими, не вистачало необхідної техніки, переважала ручна праця. Працівники харчувалися погано, була висока смертність працюючих.

Перший рік першої п’ятирічки (1929-1933 рр.) передбачав напружені, але більш-менш реальні темпи росту промислової продукції. Промисловість виконувала планові завдання насамперед у галузі промисловості групи А, які виготовляли знаряддя праці, машини, обладнання. Відбувалося чисельне збільшення робітників, зайнятих у важкій індустрії. Деякі планові показники згідно з офіційними даними були перевиконані, в т. ч. з видобутку нафти, випуску машинної продукції, електротехнічних виробів, цементу та деяких видів тканин. Продовжувалося зростання продуктивності праці, знижувалась собівартість продукції, покращилось використання обладнання. Будівельні роботи перестали бути сезонними. Суспільний сектор народного господарства у 1929 р. вперше виробив понад 50 % промислової продукції.

У 1930 р. Й. Сталін закликав до перегляду оптимального варіанту п’ятирічного плану в галузі промисловості і грізно попередив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпів розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів». Після цього ніхто уже не заперечував проти директив, якими передбачалося до кінця п’ятирічки виплавити 17 млн. тонн чавуну (замість 10 млн. тонн відповідно до плану), виготовити 170 тис. тракторів (замість 55 тис.), 200 тис. автомашин – вдвічі більше, ніж передбачалося раніше. Й. Сталін обґрунтував це тим, що СРСР відставав від передових країн на 50– 100 років. «Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років, або нас зімнуть», – говорив він. Різке підвищення планових цифр не могло не призвести до штурмівщини, диспропорції та зривів.

Великою проблемою для промислових підприємств був дефіцит кваліфікованих кадрів і промислового обладнання. Існував надлишок некваліфікованої робочої сили, зростали черги безробітних на біржах праці. В газетах тієї пори часто можна було зустріти повідомлення про те, щоб люди не шукали місця для проживання у таких-то містах, оскільки там зростає безробіття. Але такі повідомлення мало допомагали. Старі міста розросталися, виникали нові мікрорайони. Їх мешканцями, зазвичай, ставала та частина сільського населення, яка не бажала вступати в колгоспи.

27 грудня 1932 р. з метою кращого обліку населення міст, робітничих селищ і новобудов, а також очищення їх від «куркульських» і кримінальних осіб запроваджено паспортну систему та обов’язкову прописку паспортів. 31 грудня 1932 р. ВУЦВК і РНК УСРР теж схвалили постанову про введення єдиної паспортної системи в УСРР. Згідно з «Положенням про паспорт», обов’язок мати паспорт розповсюджувався на громадян СРСР, які досягли 16 років і постійно проживали у містах і робітничих селищах, що працювали на транспорті, у радгоспах і на новобудовах. Для селян видача паспортів не передбачалась. В Україні паспортна система вводилась спочатку у Харкові, Києві, Одесі.

На кінець першої п’ятирічки радянський карбованець перестав бути конвертованим. Відбувалася безупинна емісія паперових грошей, які не були забезпечені товарами. На карбованці держава вже не могла за кордоном закупляти обладнання, одержувати кредити. Залишалася лише сировина – золото, хліб, ліс, частково льон. Прибутки від зовнішньої торгівлі зменшувалися. Багато іноземних спеціалістів залишили країну. Одні через те, що не отримували належної зарплати, інші – переконалися в авантюризмі сталінської політики.

У 1929 р. ліквідоване Центральне статистичне управління (ЦСУ). В країні було заборонено публікувати підсумки першої п’ятирічки. На січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) Й. Сталін стверджував, що за випуском валової продукції (в карбованцях) промисловість виконала план достроково – за 4 роки і 3 місяці, причому продукція важкої промисловості зросла на 108 %. Щодо натуральних показників (не в карбованцях, а в кілограмах, тоннах, метрах, одиницях), то про це він нічого не сказав.

Фальсифікації Й. Сталіна про підсумки першої п’ятирічки одні історики розглядають як намагання підтримати моральний дух трудівників, стимулювати ударну працю. Інші твердять, що обман народу був спрямований на зміцнення його віри у прозорливість і непогрішимість Й. Сталіна, був спробою заховати великі прорахунки, допущені партійно-радянським керівництвом і його лідером особисто на хвилі трудового піднесення. Й. Сталін нехтував визначеним щорічним приростом 18 %, а вимагав його зростання до 45-47 %, що призвело до руйнування всієї системи планування в країні.

Не виконала плану хімічна промисловість, передусім це стосувалося виробництва мінеральних добрив (замість запланованих 8 млн. їх виготовлено менше 1 млн. тонн). Не були виконані п’ятирічні завдання з виробництва тракторів.

«У нас не плани-прогнози, а плани-директиви», – постійно повторював Генеральний секретар, маючи на увазі, що ці плани виконуються. Проте директивно встановлені темпи сталінського «стрибка» залишалися на папері. За статистикою, яка стала доступною для дослідників в 50 – 60-ті роки приріст обсягу промислової продукції в 1929 – 30 господарському році був на рівні 22 %, у 1931 р. – 20,5 %, у 1932 р. – 14,5 % і у 1933 р. – 5,5 %. Сумарно середньорічний приріст становив 15,7 %, тобто менше, ніж це передбачалося відповідними директивами ХV з’їзду РКП (б). Реальний, а не пропагований середньорічний приріст не перевищував 10 %.

«Підхльостування» країни не допомогло виконати перший п’ятирічний план і в сировинних галузях. Так, планом передбачалося збільшити видобуток донецького вугілля з 27 до 53 млн. тонн. У ході сталінського «стрибка» завдання Донбасу по видобутку вугілля підвищили до 80 млн. тонн, але фактичний видобуток склав тільки 45 млн. тонн. Виплавку чавуну в Україні передбачалося збільшити з 2,4 млн. тонн у 1928 р. до 6,6 млн. у 1933 р., тобто втричі; фактично ж вона досягла в 1933 р. лише 4,3 млн. тонн.

Разом із тим було би помилкою розглядати першу п’ятирічку в Україні як суцільну невдачу. В цьому напруженому і хаотичному русі вперед все-таки були закладені основи індустріалізації країни. Понад 400 великих підприємств побудовано або реконструйовано настільки, що вони практично стали новими. Багато інших залишалися у незавершеному вигляді; вони будуть добудовані в наступні роки.

Не зважаючи на неймовірні труднощі, в 1932 р. будівництво гідроелектростанції на Дніпрі було завершено. На 1932 р. виробництво електроенергії суттєво зросло. Значних успіхів досягнуто в машинобудуванні. В промисловості з’явились цілі галузі, яких до того часу не було в Україні: літакобудування, тракторобудування, автомобілебудування, верстатобудування. Верстатний парк у промисловості був оновлений більше, ніж на половину.

Все це відбулося значною мірою завдяки централізованому плануванню. Жорстко регламентувалися завдання, ресурси для їх виконання, форми і розміри оплати праці. Мета була одна – зосередити максимум сил і засобів на основні ділянки індустріалізації, якомога швидше створити новітню важку промисловість.

Тоді відповідно до закону існувала п’ятиденка: чотири дні робочі, п’ятий – вихідний; на змінне завдання відводилося шість-сім годин. Але на деяких великих будовах п’ятирічки рідко хто користувався вихідними, мало хто йшов з роботи відразу після зміни. Під впливом партійної агітації і в тодішній суспільній атмосфері це робилося загалом добровільно. Піднесення духу робітників, їх трудовий ентузіазм був складовою прискореного ходу індустріалізації. На фоні світової економічної кризи, що сталася на рубежі 1920-30-х років, досягнення СРСР виглядали особливо переконливо. Багато людей вірили, що екстремальні умови життя, неймовірні труднощі в перетворенні країни селянської в країну індустріальну мають тимчасовий характер.

У другій п’ятирічці (1933-1937 рр.) Й. Сталін відмовився від «стрибка» і запропонував середньорічні темпи приросту промислової продукції 13-14 %. Йому довелось погодитися з тим, що темпи зростання промислового виробництва не можуть підвищуватися безперервно з року в рік, навіть навпаки, вони можуть скорочуватися. Внаслідок цього у народному господарстві істотно пом’якшилися диспропорції. Особливої уваги надавалось завданням будівництва й освоєння нових підприємств.

У другій та третій п’ятирічках частка капіталовкладень для України зменшилась. З 4 500 підприємств, що будувалися в другій п’ятирічці, в Україні було розміщено близько тисячі, а в третій п’ятирічці 1938 – 1942 рр., завершення якої обірвала війна, – 600 з трьох тисяч. Це було пов’язано з планами створення нової промислової зони на Уралі, де на випадок війни заводи перебували б у більшій безпеці.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не намагалося здійснити величезні промислові перетворення за такий короткий термін. Але такі темпи вимагали мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби за виживання в умовах «капіталістичного оточення», результат якого залежав від зусиль кожного.

Значну роль у виконанні другої п’ятирічки відіграло соціалістичне змагання за підвищення технічних знань, максимальне використання виробничих потужностей. «Кадри вирішують все!» – під таким гаслом на підприємствах йшло змагання за опанування нової техніки. Держава значно збільшила асигнування на підготовку кадрів: якщо в роки першої п’ятирічки на ці потреби в Україні витрачено 470,3 млн., то в другій – 1938,7 млн. крб.

На заводах і фабриках створювались курси і школи, гуртки технічної освіти, де робітники вивчали машини, механізми, технологічні процеси, підвищували свою кваліфікацію. В роки другої п’ятирічки тільки у важкій промисловості пройшли технічне навчання 620 тис. осіб, або 60 % всіх працюючих. Загалом у республіці підвищили свою кваліфікацію без відриву від виробництва понад 2 млн. осіб.

Зростання виробничої кваліфікації і культурно-технічного рівня працюючих стало однією з основних умов підвищення їх трудової активності, розвитку організованого партією масового соціалістичного змагання за високу продуктивність праці. Цей рух народився весною 1935 р. у Донбасі.

Для заохочення ентузіазму робітників на роботі партії потрібні були герої трудового фронту. Одним із таких героїв і став шахтар О. Стаханов – вибійник шахти «Центральна-Ірміне» в м. Кадіївці. В середині 1935 р. шахта різко зменшила видобуток вугілля. Причина полягала в тому, що шахтарі не хотіли для видобутку вугілля користуватися відбійними молотками, а працювали, як раніше, «обушком». Небажання пояснюється тим, що стиснуте повітря, витікаючи під тиском з молотка, піднімало щільну хмару вугільного пилу, а респіраторами тоді на шахтах не користувалися. Тому робітники псували молотки, не хотіли ними працювати, хоча застосування відбійного молотка у декілька разів підвищувало продуктивність праці.

О. Стаханов, заохочуваний місцевою партійною організацією, провів у своїй шахті експеримент. У ніч на 31 серпня 1935 р. він за зміну (5 год. 45 хв.) пневматичним відбійним молотком вирубав 102 тонни вугілля, що в 14,5рази перевищувало тодішню змінну норму. Секрет успіху полягав у наступному: як правило, шахтар рубав вугілля, а потім кріпив лаву в забої. О. Стаханов зайнявся лише першою операцією, а кріпили лаву його два помічники. Такий метод показав, наскільки продуктивнішим може бути відбійний молоток, якщо використовувати його практично без перерви.

Наступного дня повідомлення про це було надруковано у донбаській пресі, а згодом підхоплено і рознесено центральною пресою по всьому СРСР. Через два тижні О. Стаханов видав на-гора вже 176 тонн, а через декілька тижнів – 227 тонн вугілля за зміну. Таку кількість вугілля добували за одну зміну 23 відбійники. Керівництво шахти відзначило ударника праці. У вересні 1935 р. у Кадіївці йому виділили половину будинку, що у той час було неймовірною розкішшю; раніше він із сім’єю жив у бараку. На його квартирі встановили телефон, виділили два постійні місця у першому ряду кінотеатру та сімейну путівку на курорт. Місцеві партійні лідери надали О. Стаханову в особисте користування виїзного коня з бричкою і нагородили його премією у розмірі місячного окладу. На шахті «Центральна-Ірміне» становище покращилось. Якщо у серпні 1935 р. за добу видобували 860 тонн вугілля, то вже у грудні щодоби видавали 1,5 тис. тонн. О. Стаханов, приїхавши у 1937 р. на декілька днів у Кадіївку з Москви, де він навчався у Промисловій академії, спустившись у шахту, видав на-гора 320 тонн «чорного золота». На той час його знала уже вся країна.

Всією країною почалася широка кампанія з метою поширити такі ж починання у всіх галузях промисловості, на транспорті, будівництві, сільському господарстві. Хоча увага громадськості до стаханівського руху залучалася шляхом прославлення окремих героїв і їх рекордів, глибинне його значення полягало в іншому. Досягнення О. Стаханова, по суті своїй, було результатом нового поділу праці, що дало можливість краще використати потенційні можливості техніки. Перші стахановці прославилися та одержали дуже високі нагороди. Найбільш відомим з них були вручені нові нагороди, тільки що запроваджені радянською державою: орден Леніна, орден Трудового Червоного Прапора. Від 1938 р. ударникам стали присвоювати найвище звання – Герой Соціалістичної Праці (О. Стаханов отримав його в 1970 р.) Багато з них одержали призначення на керівні пости у промисловості.

Стахановський рух сприяв поступовому підвищенню виробничих норм, яке ґрунтувалося на стимулах, закладених у більш диференційованому «віялі» зарплати. Нові методи роботи широко розповсюдилися: на 1 січня 1938 р. чверть всіх робітників вважалася стахановцями. Стахановський рух, як і інші форми змагання, відіграв винятково важливу роль у боротьбі за дострокове виконання завдань другої п’ятирічки. Згідно з офіційною статистикою, другий п’ятирічний план економічного розвитку України виконаний за 4 роки і 3 місяці. Було освоєно 2,5 млрд. крб. капіталовкладень, з яких майже 50 % використано для розвитку промисловості.

Досягнення стахановців лягли в основу перегляду виробничих норм робітників і планових завдань підприємств. Норми виробітку значно зросли. Далеко не скрізь це відбувалося достатньо обґрунтовано. У багатьох випадках підвищення норм призводило до перенапруження виробничого процесу, незадоволення робітників та інженерно-технічних працівників. Це викликало репресії НКВС, який у всіх зривах на виробництві, новобудовах, на транспорті вбачав підступи «класових ворогів».

Наприкінці 1930-х років модернізація промисловості України стала реальністю. У період другої п’ятирічки в Україні стали до ладу такі гіганти металургії та машинобудування, як «Азовсталь», «Запоріжсталь», Криворізький металургійний, Дніпровський алюмінієвий, Нікопольсько-Південний заводи, Запорізький завод феросплавів, Краматорський машинобудівний завод, Київський завод верстатів-автоматів, Харківський та Одеський верстатобудівні заводи та ін. Було завершено докорінну реконструкцію Луганського паровозобудівного, Горлівського машинобудівного та багатьох інших заводів. У таких галузях промисловості, як енергетична, вугільна, залізорудна та хімічна, майже повністю, а в чорній металургії – повністю оновлене обладнання. На кінець другої п’ятирічки нові і реконструйовані підприємства виробляли 87,8 % всієї промислової продукції республіки.

Згідно промислового перепису після завершення другої п’ятирічки в 1938 р. в Україні діяло 126338 підприємств, на яких працювало 2021 тис. осіб, вони виробили продукції майже на 19447 млн. крб., основні виробничі фонди складали понад 14104 млн. крб. Великі підприємства виробляли 92, 5 % продукції всієї промисловості.

Зросла на той час на 4 тис. кілометрів довжина залізничних сполучень, в т. ч. потужна магістраль Москва – Донбас. На 1940 р. видобуток вугілля, чавуну, сталі, прокату, залізної руди і коксу зріс більше ніж удвічі. За ці роки в Україні були збудовані найбільша в Європі гідроелектростанція на Дніпрі (Дніпрогес), Північно-Донецька, Київська, Чугуївська, Криворізька, Харківська, Червонозаводська і цілий ряд інших.

Будови перших п’ятирічок споруджувалися в Україні в умовах широкого співробітництва з іншими республіками, які входили в СРСР, перш за все з РРФСР. Наприклад, для спорудження Дніпрогесу спеціалісти Ленінграда виготовили обладнання та працювали на об’єктах Дніпрогесу і Макіївського металургійного заводу, Старокраматорського заводу важкого машинобудування. На Дніпровському металургійному заводі, Харківському паровозобудівному заводі допомагали організувати випуск нових машин які раніше в республіці не вироблялися. Істотну допомогу в освоєнні потужного паровозу серії «ФД» подав луганчанам Коломенський паровозобудівний завод. На Харківський тракторний завод переїхало немало інженерів і кваліфікованих робітників з Сталінградського тракторного заводу і Ленінградського «Красного путилівця». Ленінградські і московські інженери допомагали створювати алюмінієву промисловість України. Істотною була роль московських металургів у створенні української електрометалургії.

Для роботи на новобудовах УРСР підготовлено чимало кваліфікованих робітників на підприємствах РРФСР. У 1931 р. на роботу в Донбас було переведено з Російської Федерації і Білоруської РСР до 20 тис. робітників.

Нормальна робота української промисловості була в неможлива без азербайджанської нафти, тихвінських і уральських бокситів для алюмінієвого виробництва, хібінських апатитів для суперфосфатної промисловості, уральського сірчаного колчедану для виробництва сірчаної кислоти. В Україну з РРФСР надходили кольорові метали й автомобілі, з Білорусії – лісоматеріали.

Завдяки високим темпам і значним масштабам розвитку промисловість України, в свою чергу, відіграла значну роль у зростанні економічної і оборонної могутності СРСР, в завоюванні індустріально-технічної незалежності і використовувалася в процесі здійснення індустріалізації в багатьох республіках СРСР. Машинобудівні підприємства України виконали замовлення Магнітогорського і Кузнецького металургійних заводів. Продукція Харківського паровозобудівного і електромеханічного заводу, Сумського заводу ім. Фрунзе, металургійних заводів Придніпров’я виконували замовлення підприємств Уралу і Сибіру.

На металургійних заводах України формувалося ядро сибірських металургів. Робітники України подавали величезну допомогу в освоєнні апатитових родовищ Кольського півострова і Ткворчельського (Грузія) вугільного родовища, у створенні металургійної промисловості Казахстану, текстильної промисловості Узбекистану і Туркменії, електроенергетики Білорусії, лісової промисловості Карелії тощо.

Відбувався дальший розвиток машинобудування, почали створюватися нові види важкого машинобудівництва, головним чином для потреб української важкої промисловості. Напередодні Великої Вітчизняної війни машинобудівні заводи України випускали широку номенклатуру виробів всієї країни, серед них: потужні турбіни, двигуни, паровози. Випускалися також великі вагони для перевозу сипучих вантажів, пароплави, важкі врубові машини, електрогенератори, прокатні верстати, високопродуктивні металообробні й деревообробні верстати, машини для легкої і харчової промисловості, підйомно-транспортні механізми, залізничні вагони та різна військова техніка. Суттєво зросла частка випуску продукції спеціалізованими підприємствами ВПК. Серед сільськогосподарських машин значне місце займало виробництво тракторів, комбайнів та різного причіпного тракторного знаряддя.

Одночасно радянська модернізація промисловості поглибила підпорядкованість економіки України центру. Індустріалізація призвела до формування затратної економіки. Україна залишалася й надалі постачальником металу для машинобудівної і металообробної промисловості перш за все Російської Федерації та інших союзних республік СРСР. В 1939 р. з України в області Центральної Росії було вивезено 13,058 млн. вугілля, 5 млн. тонн у Ленінградську область, 1,2 млн. т. в Білорусію, 1,3 млн. тонн на північний Кавказ, 1,8 млн. тонн в Сталінградську область і 1 млн. тонн у Саратовську. В 1939 р. вироблено 2,3 млн. тонн коксу, п’яту частину якого було вивезено з України тільки в європейську частину Росії.

Напередодні війни Україна виробляла 47,7 % прокату СРСР, але використовувала його в машинобудуванні менше 28,7 %. Прокат відправлявся здебільшого в Ленінградську і Московську області, де він використовувався у виробництві автомобілів, енергетичних дизелів, які надходили в різні регіони СРСР.

Виробництво сільгоспмашин в Україні в передвоєнні роки знизилось. Так, тракторів у 1940 р. було вироблено 10,4 тис. проти 34,3 тис. в 1936 р., плугів тракторних 19,8 тис. проти 28,2 тис. у 1938 р. і сівалок відповідно 11,0 тис. проти 32,6 тис., комбайнів 7,3 тис. проти 13,1 тис. Мабуть, це сталося тому, що на ці роки в Україні припадає розширення виробництва зброї, але це знаходиться поза статистичним обліком.

Певні зміни за роки перших п’ятирічок відбулися в розвитку легкої промисловості України, розпочався перехід від ремісничого і кустарного та налагодження фабрично-заводського виробництва. В цей період відкриті три взуттєві фабрики в Києві, Харкові та Дніпропетровську, три трикотажні фабрики в Одесі, Києві й Харкові та одна швейна фабрика в Києві. На реконструкцію старих і будівництво нових підприємств харчової промисловості було витрачено за роки довоєнних п’ятирічок близько 2 млрд. крб. Побудовані великі м’ясокомбінати у Вінниці, Полтаві, Києві, Одесі, Мелітополі, хлібопекарні, маслозаводи, цільномолочні, маргаринові, цукрові, спиртові, тютюнові й інші заводи

У зв’язку із значним поширенням засівної площі льону та конопель, були побудовані два льонозаводи та 22 коноплезаводи, але тільки для первинної обробки льону і конопель, тобто виготовлення прядива. В 1940 р. Україна виробляла бавовняних тканин лише 0,3 % від загальної кількості в СРСР, був дефіцит продукції широкого вжитку, який частково задовольняли кустарі-одиночки.

Визначити зростання продукції харчової промисловості за роки перших п’ятирічок досить важко, тому що ми зустрінемося з такими її галуззями, які раніше або не існували зовсім, або давали лише незначну частину продукції, що споживалася населенням. Хлібопекарство повністю в селі і в значній мірі в містах було хатньою справою, молоко надходило безпосередньо від селянина-виробника до споживача, майже весь селянський помол зерна проходив поза обліком промисловості через вітряні млини, обрушення крупи – через кустарні круподерні і т. п.

Економічне зростання в Україні внесло суттєві зміни у соціальний розвиток. Збільшувалася чисельність міського населення. Упродовж 1926– 1939 рр. воно зросло з 5,4 млн. до 11,2 млн. осіб. Приблизно 20 % приросту міського населення республіки відбулося внаслідок переведення сільських населених пунктів у категорію міст. Особливо швидко воно зростало у Донецько-Криворізькому басейні; тут припадало три чверті приросту жителів міст в Україні. В 1939 р. уже 48 % міського населення республіки зосереджувалось у цьому регіоні (порівняно з 26 % у 1926 р.). У вугільній і металургійній промисловості працювало 60 % загальної чисельності усіх робітників України: 74 % населення Донбасу проживало у містах.

Індустріалізація в УСРР сприяла збільшенню частки робітників з 6,2 % у 1926 р. до 37 % у 1939 р. У 1939 р. 29 % українців належали до робітництва, 55 % – до колгоспного селянства і 13 % були службовцями. Відбулися значні зміни у національному складі промислових робітників. Частка робітників-українців зросла до 66 % у 1939 р. В 1932 р. українці становили серед шахтарів 50 %, а їхня питома вага серед металургів зросла від 53 % у 1932 р. до 70 % у 1936 р. В 1932 р. українці становили 77 % серед робітників залізорудної промисловості, 77 % – серед залізничників. У хімічній промисловості частка українців зросла із 58 % у 1932 р. до 75 % у 1936 р.

На Правобережжі процес урбанізації відбувався значно повільніше. У 1926 р. лише 16,1 % населення краю проживало у містах, у 1939 р. – 20,5 %. Значною мірою цей приріст пояснюється перенесенням у 1934 р. столиці України з Харкова в Київ. На нову столицю УСРР припадало дві третини приросту міського населення між 1926 і 1939 рр. У 1939 р. українці становили вже 58,1 % міського населення республіки.

Великий потік сільського населення у міста призвів до соціального напруження. Передусім в містах не вистачало житла. На житлове будівництво виділялось вкрай мало коштів. В 1932 р., наприклад, план житлового будівництва виконано лише на 40 %. Сотні тисяч людей жили в халупах, або, як їх називали на Донбасі, «нахаловках», що були збудовані з фанери, глини та інших матеріалів в районах новобудов.

В умовах адміністративно-командної системи різко зросла кількість службовців. Упродовж 1929–1940 рр. їх збільшилося від 500 тис. осіб до 2 млн. Кількість інженерно-технічних кадрів зросла з 25 тис. осіб у 1926 р. до 123 тис. у 1936 р. 60 % спеціалістів становили так звані висуванці – колишні робітники і селяни, що здобули освіту в радянських вузах. У 1935 р. приблизно 50 % інженерів у промисловості були українцями. На 1939 р. українці становили 56 % тих, хто займався переважно розумовою працею.

Поступово підвищувався добробут робітників, відбувся перехід на скорочений робочий день, збільшено кількість вихідних днів, запроваджено оплачувані відпустки.

Однак, загалом, не вирішеною залишалась проблема житла, побутових умов людей. Рівень оплати праці в республіці все ще був низьким, внаслідок чого купівельна спроможність населення була невеликою, а харчування потребувало бути кращим. Сотні тисяч українців, які через безпідставні репресії і терор перебували у виправно-трудових таборах і тюрмах, вимушені були працювати безоплатно.

Таким чином, у роки перших п’ятирічок важка промисловість в Україні швидко розвивалась. На 1940 р. випуск промислової продукції зріс у 7,3рази порівняно з показниками 1913 р. Процес модернізації в Україні переважно співпав з загальносоюзними тенденціями, однак і він мав деякі особливості. Вони зумовлювалися наявністю великих природних ресурсів, спеціалізацією промисловості, структурою розміщення продуктивних сил.

За дві з половиною п’ятирічки в Україні побудовано 2,5 тис. великих народногосподарських об’єктів. Національний дохід зріс більш ніж у 5 разів, видобуток вугілля – у 4,7рази, нафти – в 2,7рази, виплавка сталі –у 4 рази, виробництво електроенергії – у 3,7рази, продукції машинобудування – у 20 разів.

Особливістю індустріалізації в Україні можна вважати і нерівномірність цього процесу. Так, якщо в роки першої п’ятирічки з 1500 промислових підприємств, що будувалися в СРСР, 400 споруджувалися в Україні, то у другій п’ятирічці будувалося лише 1000 заводів з 4500, а у третій – 600 з 3000.

У ті роки в Україні виникли такі переробні галузі сільгоспсировини, як маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська промисловість. Були здійснені перші кроки в створенні легкої промисловості, зокрема було споруджено три великі трикотажні фабрики, кілька текстильних підприємств тощо. Незважаючи на це дефіцит товарів широкого вжитку в УСРР набрав небачених масштабів.

Не відбулось істотних змін у розміщенні української промисловості. Найбільш розвинуті Донбас і Придніпров’я, Харків, Київ та Одеса одержувала левову частку коштів на дальше нарощування традиційних галузей промисловості. Однак Правобережна Україна і Полісся залишалися вкрай нерозвинутими у промисловому відношенні.

Однак успіхи довоєнних п’ятирічок в промисловості безсумнівні та гідні подиву. Незважаючи на те, що жодна із них не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції УСРР. Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці посісти 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-е місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце в світі за видобутком вугілля. Отже, з аграрної республіка перетворилася на індустріальну. Сформувались національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Отже, ціна індустріалізації для українського народу була надто високою. Причому, то була ціна не тільки і не стільки за подолання об’єктивних труднощів, скільки за помилки, волюнтаризм і політичне свавілля сталінського керівництва. Справжньою трагедією для українського народу стало проведення індустріалізації на 2/3 за рахунок селянства – це викачування різними засобами коштів і продуктів, використання селянської праці на будовах п’ятирічок, колективізація та Голодомор.

3. Колективізація сільського господарства. Причини та шляхи здійснення суцільної колективізації. Доля приватних сільських господарств та їх господарів

На кінець 1921 року в УСРР вже існувало 2119 комун, артілей і товариств, що об’єднували 20 тис. селянських дворів з 235 тис. га землі. На 1 жовтня 1923 р. їх уже налічувалося 3354, з них 3007 артілей. Основними формами сільськогосподарських колективів були комуни, сільськогосподарські артілі, товариства спільного обробітку землі.

Термін «колгосп» у 20-х роках не мав чітких параметрів. До колгоспів відносили три типи виробничих асоціацій. Першим типом були комуни, в яких колективним було все: земля, худоба, інвентар і навіть будівлі. В артілях у громадському користуванні перебували лише земля і частина інвентарю та відповідно, врожаю.

Найбільш розповсюдженою формою сільгоспколективів, що охоплювала третину селян, були товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ). В них власність залишалася в основному роздільною.

Радянська влада, застосовуючи по відношенню до селян примус, збільшувала кількість колективних господарств. У 
1925-1926 рр. при проведенні загальноукраїнської перереєстрації колгоспів у республіці недорахувалися 1076 колгоспів. Протягом 1927 р. кількість зареєстрованих у земельних органах УСРР колгоспів досягла 6316. Вони об’єднували близько 70 тис. селянських дворів, у їх користуванні було 530 тис. га землі (4 % площ селянського землекористування).

Однією з причин, яка спонукала радянську владу стати на шлях суцільної колективізації, було те, що сільське господарство за характером і темпами свого розвитку суттєво відставало від промисловості. Тоді, як велика усуспільнена соціалістична промисловість розвивалася за принципом розширеного відтворення, розпорошене індивідуальне сільське господарство не завжди здійснювало навіть просте відтворення. Можемо зауважити, що така ситуація була спричинена більшовицькою політикою на селі, коли всіляко підтримувалися бідняцькі господарства, а заможні середняцькі зазнавали утисків. Сільське господарство не могло вільно, на ринкових засадах розвиватися через засилля партійно-адміністративного апарату.

Шлях до підвищення рівня продуктивності сільського господарства, на думку партійно-радянського керівництва СРСР, лежав через великі господарства, широке застосування механізації. Але одноосібний селянин з недовірою ставився до таких проектів. У його психології було закладено не сприйняття великого господарства і це було закономірно, адже багатовіковий досвід гноблення його поміщиками асоціювався з неможливістю працювати на себе, й з обов’язком трудитися на інших, майже з поверненням кріпосного права. Однак радянська влада і не намагалася враховували настрої та думку селян щодо подальшого розвитку сільського господарства, вдосконалення праці на селі. У 1927 р. був проголошений згори і почав здійснюватися загалом примусовий курс на дальше кооперування селянства, перехід одноосібних господарств до великого колективного виробництва.

У радянській історіографії тримався один із стереотипів сталінської концепції, ніби колективізація почалася з 1927 р. Насправді ж цього року мова йшла про розвиток усіх форм кооперації, про те, що перспективне завдання поступового переходу до колективного обробітку землі здійснюватиметься добровільно «на основі нової техніки (електрифікації та ін.)», а не навпаки. Ні «стрибків», ні тим більше єдиних форм і способів кооперування селянських господарств тоді ще не встановлювалось.

Так само у 1927 р. було щодо політики наступу на «куркульство». Передбачалось обмеження господарських можливостей «куркульських» господарств, їх витіснення економічними методами, а не методами розорення чи примусової ліквідації. Завдання в цих питаннях формувалися обережно: забезпечити відносне зменшення «куркулів» при їх «можливому ще зростанні» абсолютному.

У 1928 р. додалось і природне лихо: через весняні приморозки й посуху загинуло чимало посівів зернових культур. Всі названі фактори спричинили те, що в тому році було недобрано майже 5,2 млн. тонн хліба. Кількість заготовленого хліба різко зменшилась. Під загрозою була весняна посівна кампанія 1928 р. Напередодні посівної заможні селяни, в яких були сільськогосподарські знаряддя, відмовилися від орендованих ділянок землі. Небачених масштабів набула спекуляція хлібом, якою, до речі, займалися не лише селяни, а й представники влади на місцях. До спекулянтів була застосована 127 стаття Карного кодексу УСРР, яка передбачала за утаювання і спекуляцію хлібом або агітацію проти продажу хліба державі тюремне ув’язнення й повну або часткову конфіскацію майна.

У 1928 р. через недостачу хліба у містах знову ввели нормування хліба, потім – цукру, чаю, м’яса. На 1 жовтня 1929 р. ціни на сільськогосподарські продукти зросли на 25,9 %, ціни на зерно на вільному ринку – на 28,9 %. З 1 вересня були введені картки на хліб. В селах спостерігалося недоїдання, якого не було з середини 20-х років.

Вихід з хлібозаготівельної кризи влада вбачала у відновленні насильницької продрозкладки, згортанні нової економічної політики. Проти заможних господарів почались репресії. Були доведені обов’язкові планові завдання хлібоздачі з розкладкою плану кожному селу і за принципом самообкладання кожного господарства. Відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР «Про поширення прав місцевих рад» від 3 липня 1929 р., передбачалося 25 % штрафу і грошей, одержаних від продажу майна «куркулів» з торгів, перераховувати у фонди кооперування і колективізації бідноти. Цим забезпечувалася зацікавленість бідних селянських верств в експропріації майна заможних селян. При доведенні хлібозаготівельного плану «до двору» використовували протиставлення на селі бідняків і заможних, наслідком чого ставало різке зростання напруженості на селі. Сільські ради накладали штрафи до п’ятиразового розміру від вартості незданого зерна, продавали господарства боржників, одноосібних господарств порушували проти них кримінальні справи. ЦК партії зобов’язував місцеві партійні і радянські органи складати списки заможних господарств з метою депортації або арешту їх власників.

Такі заходи влади спричинили ще більший опір селян, по селах почалися підпали. В Україні у 1929 р. було зареєстровано у чотири рази більше підпалів, «терористичних актів», тобто випадків спротиву, ніж у 1927 р. В селах почали відновлюватися повстанські загони і групи. За 1927/28 роки чекісти викрили 47 таких загонів. У 1928 р. в Україні зафіксовано близько 150 масових виступів селян. Влада у масових заворушеннях звинуватила «куркулів». 33 тис. селян були заарештовані.

Головним наслідком насильницьких методів на початковій стадії створення колгоспів стало масове невдоволення та відкриті протести селян аж до антирадянських збройних виступів. Багато приватних господарів, щоб не йти у колгосп, продавали будівлі, інвентар, вирізали худобу і залишали село, втікали на роботу у міста або на будови. У січні – листопаді 1929 р. зафіксовано 1120 вбивств представників влади і сільського активу.

Попри такий спротив у 1928 р., за даними Укрколгоспцентру, в республіці було 12042 колгоспи. Вони об’єднували 172,5 тис. колишніх приватних селянських господарств і мали 1,4 млн. га усуспільненої землі. У наступному році кількість колгоспів зросла до 16863, а об’єднаних у них селянських господарств – у 2,4 рази. 

Незважаючи на явне небажання селян переходити від приватного до колективного господарювання, влітку 1929 р. проголошено гасло «суцільної колективізації» селянських господарств в окремих округах, почалось нищення одноосібних господарств на селі. «Теоретичним» обґрунтуванням форсування цього процесу стала стаття Й. Сталіна «Рік великого перелому», опублікована в «Правді» 7 листопада 1929 р. У ній стверджувалось, що в колгоспи нібито вже пішли основні середняцькі маси селянства, що в «соціалістичному перетворенні сільського господарства» здобуто «вирішальну перемогу». Так наприкінці 1929 р. відбувався сталінський «перелом» в аграрній політиці більшовицької партії. Рівень ліквідації приватних господарств і насильницької колективізації швидко зростав. На початку січня наступного року в колгоспах нараховувалось уже понад 20 % колишніх приватних селянських господарств, на початку березня – понад 50 %.

На 1928 р. у сільське господарство надійшло 9152 трактори, які використовувались, (як правило, (98,1 % радгоспами і колективно-кооперативними об’єднаннями). Деякі радгоспи в Україні організували тракторні колони, які згодом були переведені у машинно-тракторні станції (МТС). Перша МТС у СРСР була створена 28 листопада 1928 р. при радгоспі ім. Т. Шевченка на Одещині.

Оскільки земля була націоналізована, то колгоспи, за задумом Й. Сталіна, мали утворюватися порівняно легко і швидко. Та він відкидав ідею можливості розвитку цього процесу «самопливом», вважав, що колгоспи і радгоспи потрібно «насаджувати» у селі ззовні, з боку «соціалістичного міста». Перешкодою на шляху колективізації, на думку Й. Сталіна, був заможний селянин, тому було поставлене завдання «ліквідувати куркульство як клас», тобто приватних господарів.

Виконання цього злочинного завдання здійснювалося за методом протиставлення різних за майновим станом верств селянства. Щоб селянин-власник «добровільно» вступив до колгоспу, його залякували прикладом «розкуркулення» сусіда. Процес розкуркулювання розробила спеціальна комісія ЦК ВКП (б) на чолі з В. Молотовим. Результатом її роботи стала постанова ЦК ВКП (б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».

1 лютого 1930 р. окремою ухвалою ЦК ВКП (б) дозволялося застосовувати «всі необхідні засоби боротьби з куркульством аж до повної конфіскації майна куркулів і виселення їх». «Куркульські» господарства, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносили «учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів»: ця категорія мала бути «ізольована» у тюрми або концтабори. До другої категорії належали ті, хто чинив «менш активний опір» розкуркулюванню; їх разом з сім’ями виселяли у північні райони СРСР. І, нарешті, розкуркуленим сім’ям, які не чинили опору, надавалися урізані земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перша хвиля розкуркулення котилася Україною з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств. За станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто становило 2,5 % від? селянських господарств. Площа вилученої землі досягала 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби – 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна – 40,3 млн. крб. Худоба, інвентар, будівлі надходили до неподільних фондів колгоспів.

Із загальної кількості приватних господарств, розкуркулених до цього часу, лише незначна частина їх господарів залишилася на місцях постійного проживання. У квітні спеціальні комісії перевірили правочинність заслання розкуркулених селян у райони Півночі. Зокрема, було розглянуто скарги 10495 сімей, депортованих з УСРР. Комісія вирішила, що 943 приватні господарства розкуркулили неправомірно. Їм дозволялося повернутися до рідних сіл. На початку 1930-х р. в Україні було експропрійовано більше мільйона сімей, із них близько 850 тис. депортовано на Північ.

Масове розкуркулення зумовило повселюдний спротив серед сільського населення. За 1930 р. в УСРР було зареєстровано 4038 «терористичних актів» проти представників радянської влади. Збройні виступи селян відбулися у Вінницькому, Кам’янець-Подільському, Одеському, Дніпропетровському, Чернігівському і Харківському округах. Наприклад, в Антонінському районі Шепетівської округи деякий час існував загін чисельністю до 200 осіб, який громив колгоспи та радянські установи, вбивав активістів-незаможників. У с. Осадчі Петропавлівського району на Дніпропетровщині утворилася група на чолі з колишнім штабс-капітаном царської армії. Вони вчинили розправу над активістами колгоспного руху, вбивши майже 30 осіб, після чого попрямували до сусіднього с. Богданівка, однак там були знешкоджені міліцією. У Червоноокнянському районі на Одещині об’єдналися бойові загони, які встановили свою владу в селах Яски та Градениці. Селянські бунти на Чернігівщині й Дніпропетровщині поширилися на десять районів. За підрахунками американського історика Р. Конквеста, у 1930 р. в Україні у селянських заворушеннях взяли участь понад мільйон селян.

На 1 червня 1930 р. в Україні завершено розкуркулення в 450 з 583 районів. Серед округів поширилося змагання, хто організує більше колгоспів. Так, керівники Шепетівської округи на окружкому пленумі – в січні 1930 р. запропонували наздогнати і випередити південні райони республіки за рівнем колективізації. Було висунуто завдання досягти під час весняної посівної кампанії 75 % колективізації селянських господарств, а до кінця жовтня у тому ж році – 100 %. В окрузі розгорнулося змагання: хто назве найбільшу цифру колективізованих господарств. Керівники Ізяславського округу здобули сумнівну славу передовиків: на початку літа до колгоспів було залучено лише 13 % господарств, а вони зголосилися за 20 днів підвищити цей показник до 94 %. Досягти таких показників можна було тільки шляхом насильства. Надшвидкі темпи колективізації в особливо великих масштабах спостерігалося також у Бердичівському, Тульчинському та деяких інших округах.

Про загальні настрої селянських мас у цей період в Коростенському окрузі свідчить лист працівника апарату ЦК КП (б) У: «Багато жителів сіл надзвичайно незадоволені ходом кооперування. Скажу більше: з відчаю селяни здатні на все. Адже вони можуть затаїти ще й злобу на радянську владу і передати це «почуття» дітям, внукам. Потім це зло десятиліттями не розсмоктати».

З метою прискорення темпів колективізації у 1930 р. був встановлений жорсткий контроль над збутом селянами продовольства. Держава заборонила приватну торгівлю, у травні 1932 р. були закриті ринки. Така політика щодо селянства зумовила з їхнього боку відчайдушний опір. Вони не віддавали в колгоспи своє майно. Селяни говорили: «В колгоспи, але з

пустими руками». Починаючи з літа 1929 р. вони таємно вбивали худобу. В 1928 – 1932 рр. Україна втратила майже половину поголів’я худоби. Крім того, масове усуспільнення худоби у новоутворених колгоспах, де не було умов для її утримання, часто вело до її загибелі. Незважаючи на те, що селянам за забій худоби загрожувала висилка і конфіскація майна, він продовжувався і був одним з найважчих наслідків колективізації.

При проведенні суцільної колективізації масово допущені порушення принципів добровільності і поступовості кооперування селянства, які декларувалися партійними і державними органами в офіційних документах. Працівники центральних і місцевих партійних та радянських структур прискорювали її темпи шляхом штурмівщини, негайного стовідсоткового залучення селян до колгоспів. Окремі запопадливі місцеві керівники адміністративними заходами усуспільнювали дрібну худобу, птицю, хати колгоспників, посуд, намагалися утворювати комуни.

Однак на селі були і прихильники колективізації, «борці за колгоспи». Активним учасником колгоспного руху була насамперед селянська біднота. Вона за активної підтримки влади та деякої частини середняків повсюдно виступала за «ліквідацію куркульства як класу». Біднота була ініціатором «розкуркулення» і відбирання у «куркулів» землі, робочої і продуктивної худоби, машин та інших знарядь виробництва і передання їх майна колгоспникам. Злоба, заздрість, помста, зазіхання на чуже добро та інші ниці людські якості проявилися під час колективізації з боку української селянської бідноти.

Для дострокового виконання плану з примусової колективізації партійне керівництво УСРР під час організації колгоспів послало на село 7,5 тис. передових робітників. Їх «зусиллями» тільки за останні три місяці 1929 р. у колгоспи вступило 333,8 тис. селянських дворів, а площа усуспільненої землі збільшилася вдвічі. У січні-лютому 1930 р. 2,2 млн. сімей на селі вступили у колгоспи. Загальна кількість колгоспів досягла 24,8 тис.; у них було об’єднано 64,4 % господарств й усуспільнено 70,9 % всієї селянської орної землі.

У лютому 1930 р., коли насильство над приватними господарями досягло верхньої межі, у передовій статті «Правди», написаній за безпосередньою вказівкою Й. Сталіна, ставилось завдання довести рівень колективізації до 75 % упродовж 1930 – 1933 рр. В опублікованій того ж місяця статті «Відповідь товаришам свердловцям», Сталін вимагав «посилити роботу щодо колективізації у районах без суцільної колективізації» як засобу боротьби проти «самоліквідації» куркульських господарств» і «розтринькування» їхнього майна.

Масовий і повсемісний опір приватних господарств колективізації змусив партійне керівництво внести корекцію в курс на колективізацію і заявити про послаблення темпів при організації колгоспів, припинення «розкуркулювання» там, де суцільна колективізація ще не почалася, необхідність урахування місцевих умов у національних республіках.

2 березня 1930 р. «Правда» опублікувала перероблений «Примірний статут сільськогосподарської артілі». При вступі в колгосп селянинові дозволялось тримати корову, дрібну худобу і птицю, мати присадибну ділянку. У тому ж номері газети з’явилася стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій обговорювалися «перегини», говорилося про необхідність дотримуватися «принципів добровільності колективізації». При цьому вся відповідальність за допущені «викривлення» перекладалася на місцевих працівників, звинувачених у «головотяпстві». Досягнутий на 20 лютого 50 % рівень колективізації оголошувався автором статті успіхом, який начебто свідчив, що «корінний поворот села до соціалізму можна вважати уже забезпеченим». Місцевих працівників зобов’язували «закріпити досягнуті успіхи і планомірно використати їх для дальшого просування вперед». Залишалося загадкою, що потрібно робити: виправляти наявне становище чи закріплювати його?

14 березня ЦК ВКП (б) ухвалив постанову про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі. Після цього «приплив» селян у колгоспи змінювався «відпливом». В Україні за сто днів після публікації статті Й. Сталіна з колгоспів вийшли 1,594 млн. селянських господарств. З березня до вересня 1930 р. кількість колгоспників в Україні зменшилась майже у 2,5 раза. Фактично розпалися, перестали існувати фіктивні, так звані «паперові» колгоспи. Цей процес продовжувався, незважаючи на те, що селян, які вийшли з колгоспів, обкладали величезними податками, їм відводилися гірші землі, не завжди поверталася худоба і реманент, їх могли в любий час прирівняти до куркулів і розкуркулити. Таким чином створювалися умови, які унеможливлювали індивідуальне господарство.

«Відплив» селян з колгоспів тривав недовго. Вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП (б) розіслав у республіки директивного листа «Про колективізацію». Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. переважно закінчити суцільну колективізацію в основних сільськогосподарських районах. З вересня 1930 р. до липня 1931 р. в УСРР у колгоспи під примусом вступили 1,810 млн. селянських господарств. 2 серпня 1931 р. ЦК ВКП (б) у своїй постанові «Про темпи дальшої колективізації і завдання зміцнення колгоспів» відзначив, що у степу, на Лівобережній Україні і в Молдавській АРСР колективізація майже закінчена. Загалом у республіці примусова суцільна колективізація сільського господарства в основному завершилась на кінець 1932 р. На цей час колгоспами об’єднано 68,7 % загальної кількості селянських господарств, а також 80 % їх посівної площі.

На січневому 1933 р. об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) Й. Сталін проголосив відмову від політики прискорення темпів колективізації. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП (б) прийняли постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Згідно з нею колгоспникам та одноосібникам залишалася вся продукція, вироблена понад твердо зафіксовану норму державних поставок. Ціни на зерно і більшу частину інших сільськогосподарських продуктів були встановлені у 10-12 разів нижчими за ринкові. Надлишки продукції дозволялося реалізувати за цінами вільного ринку. Все це мало спонукати селян до розширення посівних площ.

Таким чином, в кінці 1920-х на початку 1930-х років в українському селі сталося велике лихо. Мільйони приватних господарств опинились в жорновах насильницької суцільної колективізації, втратили свої господарства. На початку 1930-х рр. фіксується падіння врожайності і зниження продуктивності праці в сільському господарстві. Рентабельність сільського господарства була підірвана. Попри опір з їх боку органи радянської влади знищення приватних господарств не перервали. Цей процес тривав і супроводжувався ще більшим лихом – Голодомором
1932- 1933 рр.

4. Голодомор 1932-1933 рр. Масштаби та наслідки Голодомору

У 1932– 1933 рр. українці чи не вперше за свою багатовікову історію зіткнулись з такою загрозливою для їх життя проблемою голоду. Українські чорноземи, незважаючи на всі можливі несприятливі кліматичні умови, здатні забезпечити харчування усіх сущих на цій землі. Тому як під час голоду, так і дотепер наша свідомість, історична пам’ять засвідчує, що голод 1932-1933 рр. в Україні був штучним, став результатом політики радянської влади, котра, з одного боку, мала покарати українців за спротив насильницькій колективізації, з другого боку – залякати, зробити неможливим їхній спротив у майбутньому.

В Законі «Про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», прийнятому Верховною Радою України в листопаді 2006 р. визнано, що «Голодомор 1932-33 років в Україні є геноцидом українського народу». Чимало країн світу на державному рівні уже визнали Голодомор геноцидом українського на роду, серед них – США, Канада, Австрія, Естонія, Італія, Латвія, Грузія, Польща, Угорщина, Аргентина, Перу, Іспанія.

В квітні 2010 р. Парламентська Асамблея Ради Європи
(ПАРЄ) схвалила резолюцію «У пам’ять про жертви Великого Голоду (Голодомору) в колишньому СРСР», в якій зазначено, що «Асамблея шанує пам’ять всіх тих, хто загинув у цій безпрецедентній людській катастрофі і визнає їх, як жертв жорстоких злочинів радянського режиму проти власного народу. Ними стали мільйони невинних людей у Білорусії, Казахстані, Молдові, Росії та Україні, які входили Радянського Союзу».

До конкретних причин голоду треба віднести:

1) Надвисокі норми державних хлібозаготівель (примусового вилучення зерна на користь держави у сільгоспвиробників). В 1932 р. РНК СРСР та ЦК ВКП (б) визначили для УСРР норму хлібозаготівель в 5,696 млн. тонн зерна. Ця норма була нереальною, оскільки в республіці вже на початку 1932 р. спостерігались прояви голоду, зумовленого завищеними нормами хлібозаготівель у попередньому році. Розміри хлібозаготівель були визначені без врахування реальних можливостей сільського господарства України. Новостворені колгоспи не могли забезпечити постачання таких обсягів зерна, вони вимушені були повністю віддавати свої насіннєві фонди та фонди оплати праці. Як наслідок, у колгоспах не залишалося зерна для нової посівної компанії і забезпечення хлібом колгоспників. Ця обставина створила формальні можливості для подальшого застосування репресій, конфіскації продовольства у селян.

2) Голодомор стався в результаті антиукраїнської політики сталінського керівництва. Й. Сталін вважав що селянське питання було основою, національного питання, а по суті, національне питання є селянським питанням. Удар по українському селянству означав удар по потенційній базі українського національного руху. Як бачимо, масовий голод 1932-1933 рр. був зумовлений винятково державною політикою тодішньої влади, отже мав штучний характер.

В 1932-1933 рр. штучний голод охопив основні зернові регіони СРСР – Україну, Кубань, Центрально-Чорноземну область РСФСР, Нижнє Поволжя, Казахстан. Однак саме в УСРР та на Кубані, населеній етнічними українцями, державна політика була найбільш жорстокою. Тільки в цих регіонах запроваджувались так звані «натуральні штрафи», «чорні дошки». Спорожнілі українські села заселялись вихідцями з інших регіонів СРСР – з РРФСР, Середньої Азії, Білорусі тощо.

3) Спроба радянського керівництва покарати українське селянство за спротив колективізації. Воно розглядало Україну одним із центрів саботажу та опору колгоспному, а отже, радянському ладу. Деякі репресивні заходи щодо колгоспів-боржників (винесення сіл на «чорні дошки», натуральні штрафи, польові суди) не мали під собою економічного підґрунтя, а були частиною каральної акції проти українського селянства, (так званий терор голодом).

4) Примусова колективізація та розкуркулення селян в УСРР знищили більшість рентабельних приватних селянських господарств, українське село втратило значну частину енергійних та роботящих господарів. Економічну ефективність колгоспів значно знижувало постійне, навіть дріб’язкове втручання партійних та державних органів, колгоспи реально були позбавлені самостійності. Норми виробітку на 1 колгоспний трудодень були завищеними. На 1 трудодень потрібно було викосити 6 га зернових, або на 1,75 трудодня – обмолотити вручну 90 снопів жита. До того ж з 1932 р. практично припинилась оплата за трудодень. Деякі селяни мали по 300-500 трудоднів і помирали з голоду. Була фактично відсутня оплата праці селян в колгоспах.

5) Партійно-державне керівництво на чолі з Й. Сталіним намагалось здійснити індустріалізацію за рахунок надмірних податків з селян. Шляхом високих норм хлібозаготівель воно «викачувало» з українського села максимум зернових запасів. Це зерно експортувалось за кордон, а отримані кошти витрачались на закупівлю промислового обладнання. В 1932 р. радянські закупівлі техніки становили 50 % світового експорту машин. Експорт зерна за кордон продовжувався навіть тоді, коли в УСРР спостерігалась масова смертність селян від голоду. В 1932 р. експортовано 1,72 млн. тонн, у 1933 р. – 1,68 млн. тонн зерна.

6) Поширенню голоду сприяв низький врожай 1932 р., проте цей чинник аж ніяк не можна назвати вирішальним. Цього року було зібрано зерна лише на 12 % менше, ніж у середньому за 1926-1930 рр. Це засвідчує, що при такому врожаї голоду можна було уникнути. Треба відзначити, що існує думка американського історика М. Таугера про те, що насправді врожай 1932 р. був значно нижчим (на 40 %) ніж стверджувалося офіційною радянською статистикою.

7) Значні втрати зерна при зборі врожаю 1932 р. Відсутність матеріальної зацікавленості колгоспників в результатах праці призводило до катастрофічного зменшення продуктивності їх роботи. Селяни поповнювали власні хлібні запаси розкраданням колгоспного зерна і часто вони змушені були це робити, щоб вижити. Такі дії значною мірою стали виявом пасивного спротиву українського селянства насильницьким методам колективізації, а загалом – свідчили про неефективність цієї форми колективізації, що намагалася вести партійно-державна влада. Такі явища були найбільш помітними під час збору врожаю 1932 р.

8) Поширенню тотального голоду в українському селі також сприяли заходи радянської влади, спрямовані на приховування факту голоду: введення паспортного режиму (позбавлені паспортів українські селяни не могли виїхати з уражених голодом регіонів); блокування кордонів УСРР; інформаційна ізоляція голодуючих регіонів та відмова від закордонної допомоги.

Як відзначалось, голод в УСРР виник уже на початку 1932 р. Хлібозаготівлі цього року відбувалися значно важче, ніж раніше. Колгоспники казали, що однаково весь хліб заберуть, як це було в попередні роки, і не поспішали збирати врожай, який і так не був великим. Більшість колгоспів не могла виконати завищених планів хлібозаготівель. Станом на початок жовтня 1932 р. тільки 1403 колгоспи з наявних 23270 виконали річний план. В містах зменшились і без того мізерні норми видачі продуктів по картках робітникам і службовцям.

Замість того, щоб узгодити хлібозаготівельні плани з реальними можливостями сільського господарства та впорядкувати оплату праці в колгоспах, влада зробила ставку на виконання плану хлібоздачі силовими методами.

7 серпня 1932 р. ВЦВК та РНК СРСР ухвалили власноручно написану Й. Сталіним постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». В народі ця постанова згодом отримала назву «Закон про п’ять колосків». Згідно з цією постановою так зване «розкрадання колгоспного майна» каралося розстрілом, а за «пом’якшувальних обставин» – позбавленням волі терміном не менше ніж на 10 років. Жорстокість положень цього документа не може бути нічим виправдана і свідчить, що влада у ставленні до власного народу обрала шлях насилля, репресій і терору.

22 серпня 1932 р. з’явилась ще одна постанова – про боротьбу зі спекуляцією, яка передбачала ув’язнення на термін від 5 до 10 років тих селян, котрі рятуючись від голоду, намагались обміняти домашні речі на продукти в містах. Пізніше, в період максимального посилення голоду, ця постанова поставила багатьох селян в безвихідне становище: купити харчі вони не могли, адже в 1928-1935 рр. продовольство у містах в Радянському Союзу розподілялося за картками. Тоді ж, у серпні 1932 р., партійні організації отримали право конфісковувати зерно в колгоспів.

Радянське керівництво посилило репресивні методи хлібозаготівель. 22 жовтня 1932 р. політбюро ЦК ВКП (б) відрядило в основні хлібні райони СРСР надзвичайні заготівельні комісії на чолі з найближчими соратниками Й. Сталіна. 30 жовтня в Україні почала діяти така хлібозаготівельна комісія, яку очолював В. Молотов: вона повинна була організовувати та реалізовувати репресивні заходи щодо українських селян.

В листопаді 1932 р. –лютому 1933 р. в УСРР з’явилося декілька постанов, які стали юридичною базою для діяльності комісії В. Молотова. 18 листопада 1932 р. вийшла постанова ЦК КП (б) У «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель», якою передбачалося введення щодо боржників натуральних штрафів, тобто конфіскація продовольчих запасів, передусім м’яса і картоплі.

18-20 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП (б) У та РНК УСРР наказали здати в рахунок державних поставок навіть усі колгоспні страхові фонди, відібрати у колгоспників (кому були видані) зернові аванси.

Партійно-державні органи розробили спеціальну інструкцію щодо організації хлібозаготівель в колгоспах, одноосібному секторі УСРР. У разі невиконання плану постачання зерна передбачалося позбавити селян земельних наділів і виселяти в інші райони СРСР. Згідно з постановою РНК УСРР від 24 листопада 1932 р. облвиконкомам за невиконання планів в одноосібному секторі дозволялося вдвічі збільшувати розміри штрафів.

Однак жодні репресії не могли забезпечити виконання надмірного плану хлібозаготівель, адже такої кількості хліба не було. До 1 листопада 1932 р. було заготовлено 3,12 млн. тонн зерна, що становило 54 % запланованого. Продовольства в українському селі вже майже не залишалось. Влада звинувачувала українських селян у саботажі хлібозаготівель. Репресивні заходи влади щодо українських селян стають ще жорстокішими. В цьому плані треба розглядати постанову ЦК КП (б) У і РНК УСРР від 6 грудня 1932 р. «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Вона передбачала такі санкції до колгоспів – штрафників: заборона державної торгівлі на їх території; припинення державного кредитування; перевірка та «очищення» колгоспів від «контрреволюційних елементів».

14 грудня з’явилась ще одна постанова ВКП (б) і ВЦВК, яка зобов’язувала партійні і державні органи викорінювати «саботажників хлібозаготівель» із застосуванням арештів та ув’язнень. Для реалізації цієї постанови в УСРР прибули з Москви секретарі ЦК ВКП (б) Л. Каганович і П. Постишев. 24 грудня 1932 р. за вказівкою Й. Сталіна вони спонукали ЦК КП (б) У прийняти постанову про здачу державі всіх без винятку зернових фондів у республіці. За пропозицією В. Молотова політбюро ЦК КП (б) У наклало на одноосібників спецподаток на суму 300 млн. крб.

Згадані вище постанови складають своєрідну «законодавчу базу» Голодомору. Проаналізуємо методи та наслідки реалізації плану Голодомору в Україні. На місця відряджалися надзвичайні комісії, які стали основними виконавцями репресій щодо сіл, звинувачених у злісному саботажі хлібозаготівель. До багатьох сіл входили регулярні війська та підрозділи ДПУ, які здійснювали силові реквізиції зерна. Масові обшуки з метою вилучення усього продовольства здійснювались ними на всій території УСРР, крім прикордонних сіл.

Для селян були обтяжливими податки. М’ясозаготівельний податок передбачав здачу в колгосп на м’ясо великої рогатої худоби, свиней, овець. В 1931 р. українські селяни віддали 7 млн. тонн м’яса. Кожен двір мав здати в рік 225 літрів молока. Поголів’я коней зменшилось у 7 разів, великої рогатої худоби у 2 рази, свиней на 2/3. На селянські двори були накладені чималі грошові податки.

Конфіскація хлібних запасів, здійснена комісією В. Молотова в рамках хілбозаготівель, була основним, але не єдиним фактором Голодомору 1932-1933 рр.. Після вилучення усього зерна в колгоспників залишались інші продукти з присадибних ділянок (фрукти, овочі), які могли би врятувати від голодної смерті.

В УСРР та в Кубанському окрузі Північного Кавказу комісії не обмежились конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників у хлібозаготівлях «натуральні штрафи»: якщо у селян не було хліба, конфісковували інше продовольство, що знаходили під час обшуку на селянському подвір’ї. Обшуки з метою стягнення «натуральних штрафів» здійснювали бригади активістів, до яких входили член сільради, голова або один з членів правління колгоспу, декілька комсомольців та один вчитель школи. Для пошуку зерна вони користувалися спеціально виготовленими знаряддями – сталевими прутами з гострими наконечниками. Конфісковували практично всі запаси їжі – картоплю, буряки, моркву, соління, сало, квасолю, крупи, сухофрукти, сховані селянами на «чорний день». «Натуральні штрафи» стали безпосередньою причиною масової смертності людей від голоду. З початком запровадження цих штрафів на перший план виходять не економічні, а політичні причини голодомору – покарати українське селянство за небажання працювати в колгоспах.

Якщо «натуральні штрафи» позбавляли українських селян останніх продовольчих запасів, то інші репресивні заходи ізолювали їх економічно і не давали можливості ці запаси поповнити шляхом торгівлі чи обміну. Як зазначалось, за невиконання хлібозаготівель облвиконком виносив рішення про занесення колгоспів та сіл на «чорні дошки» (система примусових позасудових заходів та соціальної ізоляції населення, в т. ч. позбавлення волі, конфіскація майна, худоби, штрафи, виставлення «заслонних загонів» навколо сіл та на залізниці). Селянські господарства позбавляли землі, реманенту, худоби, майна. На них накладали великі податки, штрафи. З України було депортовано 64 тис. сільських господарств.

З метою вилучення у населення золота, інших коштовностей з 1930 р. влада запровадила «Торгсин» (торгівля з іноземцями). З часом послугами торгсинів могли користуватися і громадяни СРСР. В них продавали вилучений у селян хліб за валюту, золото. За одержаний в приймальному пункті бонус, ордер, квитанцію в торгсині можна було купити зерно.

Виїхати за межі республіки також було дуже важко. З 22 січня 1933 р. за вказівкою Й. Сталіна кордони УСРР і Кубані взагалі було перекрито загороджувальними загонами із конвойних військ та підрозділів ОДПУ, які мали завдання нікого не випускати за межі голодуючих регіонів.

Одночасно з Голодомором в українському селі продовжувались політичні репресії, «розкуркулення» та виселення. За листопад і п’ять днів грудня 1932 р. в Україні заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників і комірників, 195 інших працівників колгоспів. Багато репресованих було покарано за спроби допомогти голодуючим; наприклад, комірника в с. Нова Кочубіївка (Полтавська обл.) засудили на 5 років ув’язнення, за те, що потайки роздавав зерно односельцям, щоб урятувати їх від голодної смерті.

На початку 1933 р. лише на підставі закону «про п’ять колосків» було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно – 2 тисячі.

В лютому цього ж року уряд СРСР видав постанову, якою передбачались спеціальні заохочення для тих осіб, котрі доносили на своїх сусідів про приховування ними зерна

Попри всі каральні заходи влади з 1 листопада 1932 до 1 лютого 1933 р. комісія В. Молотова вилучила в селянському секторі 1,392 млн. тонн зерна (в колгоспах – 1,117 млн. тонн, серед одноосібників – 220 тис. тонн), в радгоспах – 281 тис. тонн. Таким чином, В. Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоча вивіз з України всі запаси. В січні 1933 р. Й. Сталін знову відрядив в Україну свого уповноваженого П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП (б) У, а фактично – очолив республіку. За його вказівкою в селах проведені нові обшуки з метою вилучення останнього зерна.

Партійна верхівка, секретарі обкомів партії мали належну інформацію про масову смертність від штучного голоду. Однак, виступаючи в лютому 1933 р. на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, Й. Сталін назвав «харчові труднощі» колгоспників дитячою іграшкою.

Наслідки такої державної політики були жахливими. На початку 1933 р. внаслідок насильницьких хлібозаготівель і «натуральних штрафів» в українському селі люди практично не мали що їсти. Щоб дожити до нового врожаю селяни почали їсти котів, собак, диких птахів, мишей, щурів, листя, кору, кропиву, полову тощо. Потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від гострих шлункових захворювань. Це призводило до поширення дистрофії та інфекційних захворювань (тифу). Інші прояви Голодомору – розлади психіки, втрата пам’яті, самогубства.

За свідченням сучасників, першими від голоду помирали чоловіки, потім – діти, останніми – жінки. Від голоду часто божеволіли. На цьому ґрунті з весни 1933 р. було зафіксовано багато випадків канібалізму. То був апогей Голодомору. Жертвами людоїдства були переважно діти. В с. Шилівка (Полтавська обл.) виявлено групу канібалів (збожеволівших від голоду трьох місцевих селян), які вбивали ослаблених голодом односельчан і з’їдали їх тіла.

Деякі села взагалі зникали. Наприклад, у с. Митківцях (Вінницька область) у 150 дворах не залишилось жодного мешканця; більшість померли від голоду, лише невелика частина виїхала. З часом спорожнілі села заселялись людьми з інших регіонів поза Україною. До кінця 1933 р. в УСРР переселено 117 тис. осіб з 21856 господарствами.

Голодомор в Україні мав певні регіональні особливості. За підрахунками українських дослідників найвищого рівня смертність досягла в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні зернових, Полтавській, Кіровоградській, Одеській та Дніпропетровській: смертність сільського населення там сягала 20-25 %. Нижчою
(15-20 %) була смертність у Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Київській і Харківській областях. Найлегше пережили Голодомор поліські райони України, багаті на ліси, річки і озера, що давало можливість харчуватись грибами, ягодами, рибою тощо.

На Півдні України деякі села практично не зазнали голоду. Наприклад, німецькі села Миколаївської області змогли виконати план хлібозаготівель. Таким чином, в їх розпорядження залишилися певні хлібні запаси, що дозволило уникнути голоду.

Західноукраїнська громадськість дізналась про Голодомор в УСРР від селян-втікачів, яким вдавалося перейти радянсько-польський кордон. Розпочалась організація допомогових акцій голодуючому населенню УСРР, яку здійснювали, зокрема, УНДО, УСРП, ОУН, «Просвіта«, «Союз українок», «Рідна школа», кооперативи, а також структури української політичної еміграції – Державний Центр УНР в екзилі, монархісти, студентські та жіночі громадські організації. Був створений Український громадський комітет рятунку України, інші комітети під опікою різних політичних сил та громадських об’єднань. Допомогові акції передбачали: збір коштів та продовольства, збір інформації про Голодомор, акції протесту проти політики радянської влади з метою привернути увагу міжнародної громадськості. Звучали заклики до урядів «великих держав» та Ліги Націй заборонити імпорт радянського зерна, створити міжнародну комісію для з’ясування причин та масштабів голоду в УСРР, організувати міжнародну допомогу голодуючим.

Представники українських громадських організацій змогли навіть заручитись підтримкою Голови Ліги Націй Й. Мовінкеля. Однак їм не вдалося спонукати цю міжнародну організацію до офіційного осуду Голодомору в УСРР: уряди західних держав були зацікавлені в постачанні дешевого зерна з України.

Ефективність допомогових акцій значно знижувалась декількома обставинами. По-перше, радянський уряд заперечував факт голоду, тому категорично відкидав будь-яку гуманітарну допомогу. В таких умовах продовольство направлялось в УСРР лише в обмеженій кількості нелегальними або напівлегальними шляхами (іноді навіть на плотах через р. Збруч). По-друге, гуманітарна допомога західних українців нерідко супроводжувалась політичними акціями, що ще більше утруднювало будь-який контакт з радянською владою. По-третє, діяльність різних політичних сил (наприклад, ОУН, монархістів та Державного Центру УНР) зовсім не узгоджувалась між собою.

Як вже зазначалось, радянське керівництво намагалось приховати сам факт голоду від світової громадськості. До грудня 1987 р. тема Голодомору в Радянському Союзі не тільки не досліджувалась, а навіть публічно не обговорювалась. В партійних і державних документах початку 1930-х років термін «голод» не вживався. Вся документація, пов’язана з проблемою голоду, зберігалась під грифом «таємно», відправлялась на місця зашифрованою.

За кордоном інформація про голод в СРСР була опублікована у березні 1933 р. в британській газеті «Манчестер гардіан». Відповіддю радянської сторони була заборона іноземним журналістам відвідувати місцевості, де був голод. Письменник Б. Шоу та колишній прем’єр-міністр Франції Е. Ерріо, які тоді подорожували Радянським Союзом, заявили на весь світ, що ніякого голоду в країні немає.

Уряди країн Заходу завдяки спецслужбам і дипломатичним представництвам добре орієнтувалися в тому, що відбувалося в СРСР у 1932-1933 рр., але у стосунках із радянським керівництвом вони керувалися винятково власними інтересами і не йшли на конфлікт з Радянським Союзом через Голодомор. По-перше, в умовах світової економічної кризи СРСР був вигідним ринком збуту їхніх товарів. По-друге, Й. Сталін від літа 1933 р. (прихід до влади в Німеччині А. Гітлера) почав шукати шляхи зближення із Заходом і це там було сприйнято позитивно. В 1933 р., коли Голодомор досяг апогею, США встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом, наступного року його прийняли в Лігу Націй.

Серед науковців немає єдності у визначенні демографічних втрат під час Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Р. Конквест називає 5 млн. осіб, Н. Верт – від 4 до 5 млн. За оцінкою С. Кульчицького, прямі втрати від голоду становлять до 3,5 млн. осіб, повні (з урахуванням зниження народжуваності) – від 4,4 до 5 млн. На думку С. Максудова, від голоду померло 4-4,5 млн. осіб, повні втрати – 5,5-6 млн. Причиною різної статистики є різні методики підрахунків, відсутність прямих статистичних даних і документальних матеріалів.

Якою була динаміка втрат? На який час припав пік смертності? Звернімося до розрахунків С. Кульчицького. В 1932 р. втрати населення від голоду становили майже 150 тис. осіб. У наступному році конфіскація владою всіх продовольчих запасів спричинила Голодомор, від якого загинуло щонайменше 3,5 млн. людей.

Голодомор 1932-1933 рр. мав жахливі наслідки в усіх сферах суспільного життя, в т. ч. в економіці: втрата значної частини трудових ресурсів українського села, великої частини врожаю, експорт зерна, хоч і зменшився, не припинявся навіть у період масової смертності від голоду; зменшення експорту зерна примусило керівництво СРСР відмовитись від прискорених темпів індустріалізації; сільське господарство в своєму економічному розвитку відкинуто на багато років назад.

Соціальні наслідки Голодомору в Україні: збільшення кількості сиріт, безпритульних дітей, інвалідів, хворих і непрацездатних осіб; різке падіння життєвого рівня населення.

До політичних наслідків треба віднести: припинення опору колективізації та іншим насильницьким акціям радянської влади з боку українських селян, які від тоді керувались принципом – «лиш би не було війни і голоду, а все інше переживемо»; низьку громадську та політичну активність українського селянства.

Етно-демографічні наслідки були жахливими: загибель мільйонів мешканців України; значне послаблення демографічного потенціалу української нації; зменшення частки українського населення в УСРР.

Голодомор в Україні – це масова смертність мирного населення від штучно створеного голоду, який тривав 2 роки, спустошуючи села, знекровлюючи націю. Й. Сталін, знаючи про масовий голод, продовжував вимагати виконання хлібозаготівель.

Вина за загибель мільйонів українців від штучно створеного Голодомору цілком лежить на вищому партійному і державному керівництві СРСР і ВКП (б), передусім на Й. Сталіні, В. Молотові, Л. Кагановичі, С. Косіорі (Генсек КП (б) У 1928 – 1938 рр.) та інших творцях Голодомору.

Таким чином, шляхом насильницького вилучення продовольства, блокади сіл та цілих районів, заборони виїзду за межі охопленої голодом України, репресій проти незгодних влада створила для людей умови, які були несумісні з життям. Така політика більшовиків є злочином проти українських селян. Організований ними Голодомор 1932-1933 рр. був однією з найтрагічніших сторінок в історії українського народу. 26 листопада 1998 р. Указом Президента України встановлений День пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні (четверта субота листопада кожного року). З нагоди 75 – річчя Голодомору у 2008 р. Україна і світова громадськість вшанувала пам’ять усіх померлих голодною смертю в Україні.

В наступні роки після Голодомору радянська влада дещо змінила підходи до організації сільгоспвиробництва, що дало певні позитивні результати. З 1933 р. запроваджувався погектарний принцип хлібозаготівель, до певної міри зникла зрівнялівка попередньої контрактаційної системи. Хлібозаготівельний план встановлювався з наступною його розкладкою по районах, колгоспах і селянських дворах і в певному співвідношенні до існуючих посівних площ. Це мало створити зацікавленість колгоспів у розширенні посівних площ, відкрити шлях до подолання безгосподарності. 1 січня 1935 р. в містах України скасовано карткову систему на хліб, крупи і макарони. Наприкінці вересня 1935 р. було скасовано карткову систему на м’ясо, цукор, масло і картоплю.

У лютому 1935 р. прийнятий новий «Статут сільськогосподарської артілі». Він визначив головні принципи організації виробництва і розподілу виробленої у колгоспах продукції, гарантував існування особистого підсобного господарства колгоспників. Основною формою організації праці у колгоспах стали постійні виробничі бригади, які ділилися на ланки та товарні ферми. У колгоспах закріплювався принцип оплати відповідно до кількості та якості праці, затраченої кожним колгоспником на виробництво продукції.

На кінець 1930-х років в УСРР нараховувалося понад 28,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,9 % селянських господарств і 99,9 % їх посівної площі. Зростало застосування машин та удосконалювались агротехнічні заходи, що забезпечило підвищення врожайності зернових культур у колгоспах порівняно з 1913 р. на 33 %. Валовий збір зернових у середньому зріс на
15 %, виробництво озимої пшениці – у 2 рази, озимого ячменю – в 6 разів, проса – у 3,8рази, гречки – майже в 1,5рази.

Порівняно з 1916 р. поголів’я великої рогатої худоби в Україні збільшилося на 20 %, поголів’я свиней зросло на 42 %. На початку 1941 р. у колгоспах УСРР працювало 91,4 тис. тракторів, 28 тис. комбайнів, 27,4 тис. вантажних автомобілів. Технічне обслуговування колгоспів здійснювали машинно-тракторні станції (МТС). У такій складній обстановці завершувався процес колективізації. У 1941 р. в республіці існувало майже 30 тис. колгоспів і близько тисячі радгоспів. Селянство поступово звикало працювати в умовах колгоспної системи, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала, де і що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай.

Радянські газети і радіо, кінофільми змальовували картину «благополуччя» на селі, високомеханізованої праці, щасливого, заможного життя колгоспників. Справді, в роки довоєнних п’ятирічок відбулася істотна модернізація сільського господарства. Якщо на початку 20-х років головними знаряддями праці були плуг, серп і ціп, то наприкінці 30-х з’явилися трактори, комбайни, вантажні автомашини. Про результати перших п’ятирічок в сільському господарстві керівники СРСР говорили як про один з найважливіших своїх успіхів. Але при цьому замовчувалося найсуттєвіше: натуральна оплата колгоспників становила лише 15 % від заробленого. За таких умов селянство поступово втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. Примусова праця була малоефективною. Обсяг сільськогосподарської продукції зростав повільно. У 1933 р. держава домоглася від українського села 317 млн. пудів хліба, в 1935 р. – 462 млн., у 1940 р. – 576 млн. пудів. Непомірною ціною платили селяни за ці досить скромні результати. Та все ж і така кількість хліба забезпечила поступове послаблення продовольчої кризи в містах. За надзвичайно несприятливих соціально-економічних і політичних умов селянство відроджувало підірване насильницькою колективізацією і голодом 1932-1933 рр. сільське господарство України.

Чимало колективних господарств заводили допоміжні виробництва: птахівництво, бджільництво, садівництво тощо. Практично всі селяни утримували корів. Але проблеми в аграрному секторі економіки були ще дуже серйозними. Якщо у 1913 р. на одного жителя України вирощувалось 684 кг зерна, то в 1940 р. – лише 639 кг. Українське село практично втратило господаря на землі. Відбувся розрив селянських династій, зберігалися великі натуральні і грошові податки. У багатьох селян втрачалась любов до землі і вміння працювати на ній.

Таким чином, на початок 1920-1930 рр. в українському селі розгорнулась велика трагедія. Колективізація здійснювалась насильницьким шляхом, що призвело до страшного Голодомору і загибелі мільйонів українців. Ті, що вижили, були приречені на важку працю в колгоспах, яка була малооплатною і не забезпечувала гідного життя. Українське селянство влада позбавила елементарних прав, зокрема самостійного виїзду на постійне місце проживання в міста. Штрафи, надмірні податки, диктат адміністративних органів доводили селян до жебрацького існування.