Українська РСР У 1939-1991 рр.

1. Початок десталінізації в Україні

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. стала поштовхом до кардинальних змін у внутрішній і зовнішній політиці Радянського Союзу. Відчутно змінювалося повсякденне життя пересічного громадянина країни, в т. ч. УРСР. В житті СРСР почався новий період.

Першою політичною проблемою, з якою зіткнулось керівництво СРСР відразу після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС Й. Сталіна, був розподіл посад і повноважень у партії та державі. Оскільки Й. Сталін не визначив свого політичного наступника, після його смерті розпочалася жорстка політична боротьба всередині партійно-державного керівництва за найвищу посаду в СРСР Вже наступного дня після смерті Й. Сталіна, в результаті перегляду складу Президії ЦК КПРС (найвищого партійного органу), були відсторонені деякі висуванці Й. Сталіна, а ті, хто перебували в опалі, зміцнили свої позиції.

Вищим партійним діячам вдалося досягти тимчасового компромісу. Вони погодились на так зване колективне керівництво: секретар ЦК КПРС Г. Маленков очолив уряд СРСР, обов’язки Першого секретаря ЦК КПРС у березні 1953 р. став виконувати керівник Московської партійної організації М. Хрущов.

Проте цей компроміс виявився нетривалим. Політичне протистояння між цими лідерами було неминучим. Адже максимально централізована радянська система управління, якою її залишив Й. Сталін, не була придатна для колегіального керівництва.

Верховну владу в державі, спираючись на апарат МВС, намагався захопити міністр внутрішніх справ СРСР Л. Берія. Він зробив деякі кроки для того, щоб заручитися підтримкою республіканських партійних керівників. За його наказом міністром внутрішніх справ УРСР призначили генерал-лейтенанта П. Мешика, який у свою чергу змінив майже усіх начальників обласних управлінь МВС, з метою поставити на ці посади своїх прибічників. Проте на рівні союзного керівництва Л. Берія опинився в ізоляції. У червні 1953 р. він був заарештований за звинуваченням у спробі «поставити МВС над партією та урядом, захопити владу та ліквідувати радянський робітничо-селянський лад». Одночасно з політичним падінням Л. Берії відбулося посилення М. Хрущова, який у вересні 1953 р. офіційно був затверджений на посаді Першого секретаря ЦК КПРС. 18 грудня Л. Берію та П. Мешика засуджено до розстрілу. 23 грудня вирок було виконано.

Політичне протистояння на рівні союзного керівництва призвело до зміни вищого керівництва в УРСР. М. Хрущов небезпідставно розраховував на підтримку КПУ, яку він очолював у 1938-1949 рр. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря Л. Мельникова , звинувативши його в русифікації вищої школи та дискредитації місцевих кадрів у Західній Україні. Керівником КПУ обрали О. Кириченка, що став першим українцем на цій посаді. Прихід до влади в Україні О. Кириченка посилив позиції М. Хрущова, якому О. Кириченко завдячував кар’єрним зростанням та котрого беззастережно підтримував.

Відбулися інші кадрові зміни в керівництві республіки. У вересні 1953 р. український драматург О. Корнійчук зайняв посаду першого заступника Голови Ради Міністрів УРСР, одночасно він став членом політбюро ЦК КПУ. Іншим заступником Голови Ради Міністрів УРСР тоді ж обрано С. Стефаника, сина відомого західноукраїнського письменника. Ці зміни відобразили нову позитивну тенденцію – широке залучення місцевих кадрів до керівництва республікою. Упродовж 1953 р. суттєво збільшилась частка українців серед представників державного та партійного апарату в Києві та на місцях. На 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72 % (їх частка зросла на 10 %), у Верховній Раді УРСР – 75 %, а серед керівників великих підприємств – 51 %. Усі вісім членів політбюро ЦК КПУ були українцями.

Підтримка українським партійним керівництвом М. Хрущова в боротьбі за владу в перспективі виявилась правильним політичним кроком. На січневому пленумі ЦК КПРС у 1955 р. М. Хрущову вдалось усунути з поста Голови Ради Міністрів СРСР свого конкурента Г. Маленкова. Отже, М. Хрущов став одноосібним політичним лідером СРСР. Він здійснив певне розширення прав союзних республік.

У квітні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про зменшення числа союзних (з 30 до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Наступного року кількість міністерств знову зросла, проте тепер деякі союзні міністерства отримали союзно-республіканський статус, а це означало розширення прав союзних республік.

У травні 1956 р. ліквідовано Міністерство юстиції СРСР, функції якого передані союзним республікам. Значно розширились законодавчі права УРСР: в її відання перейшли питання обласного й крайового адміністративно-територіального устрою, затвердження цивільного та карного кодексів. Розширені права УРСР і у вирішенні бюджетних питань. У 1956 р. бюджет УРСР виріс з 18 до 44 млрд. крб. Республіка отримала більші можливості у справі поточного та перспективного планування, будівництва, використання капіталовкладень. У 1953-1956 рр. у підпорядкування УРСР перейшло близько 10 тис. підприємств вугільної, нафтової, металургійної, лісової і харчової, м’ясної і молочної, легкої і текстильної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, а також зв’язку та транспорту. Внаслідок цього частка промисловості, підпорядкованої уряду УРСР, в економіці України збільшилася з 30 до 76 %.

ЦК КПУ підтримував М. Хрущова як свого колишнього керівника, відповідно той прислуховувався до думки українського партійного керівництва. Навіть більше, для зміцнення своєї влади М. Хрущов цілеспрямовано призначав представників української політичної еліти на найвищі посади в керівництві Радянського Союзу. У 1957 р. перший секретар КПУ О. Кириченко зайняв пост секретаря ЦК КПРС, тобто став другою після М. Хрущова людиною в партійній ієрархії. Новий лідер КПУ М. Підгорний через деякий час увійшов до Президії ЦК КПРС. У 1960 р. інший виходець з України Л. Брежнєв (уродженець Дніпродзержинська) став Головою Президії Верховної Ради СРСР. У 1964 р. до президії ЦК КПРС входило 10 осіб, 5 з них – були уродженцями України (М. Хрущов, О. Кириченко, В. Підгорний, Д. Полянський, Л. Брежнєв).

Таке потужне представництво «українських кадрів» у союзному керівництві мало би призвести до розширення політичних прав республіки. Однак більшість вихідців з України вважали УРСР невід’ємною частиною Радянського Союзу, завжди ставили власну кар’єру та загальносоюзні інтереси вище інтересів радянської України.

Починаючи з березня 1953 р., нове керівництво СРСР, в якому поступово посилювались позиції М. Хрущова, розпочало курс на лібералізацію внутрішньої політики. Цей процес отримав назву десталінізації.

Причини десталінізації:

1. Продовження політичних репресій могло призвести до соціального вибуху. Наявність розвинутого репресивного апарату становила небезпеку навіть для партійної верхівки. Нові партійні та державні керівники могли стати жертвами репресій, як це часто траплялось до 1953 року. Спроба Л. Берії захопити владу свідчила про небезпеку з боку каральних органів.
2. Тотальний контроль над усіма сферами життя, максимально жорстка цензура в культурі та мистецтві створювали непотрібну напругу в суспільстві, обмежували будь-які прояви творчості та ініціативи, загалом гальмували матеріальний і духовний розвиток суспільства.
3. Відверте ігнорування національної самобутності народів СРСР для радянського керівництва загрожувало появою потужних національних антирадянських рухів. Про те, що це можливо, свідчила, зокрема, ситуація в Західній Україні в післявоєнний період, де до 1953 р. збройна боротьба ОУН ще не припинилась.
4. Існувала потреба покращити міжнародний імідж СРСР для успішної боротьби з США на ідеологічному фронті в рамках «холодної війни».
5. Економіка та система управління потребували суттєвого реформування.

Весь період управління М. Хрущова отримав назву «хрущовської відлиги» (цей термін започаткував відомий письменник І. Еренбург , який у 1954 р. написав повість із символічною назвою «Відлига»).

Для початкового періоду десталінізації в Україні характерні такі риси:

• припинення масових політичних репресій, зменшення чисельності репресивного апарату; часткова реабілітація безпідставно засуджених;
• боротьба з культом особи;
• обмеження цензури;
• припинення кампанії боротьби проти націоналізму;
• уповільнення процесу русифікації;
• розширення прав УРСР в економічній, фінансовій, юридичній сферах;
• активізація дій української дипломатії та активізація контактів із зарубіжними країнами.

Вважаємо за доцільне звернути увагу на таку складову десталінізації в Україні, як реабілітація незаконно засуджених. Процес реабілітації незаконно засуджених розпочався майже відразу після смерті Й. Сталіна – в кінці березня 1953 р. Тоді оголошено амністію, яка стосувалася осіб, засуджених на строк до п’яти років, а також за посадові, господарські та деякі військові злочини. Під амністію потрапляли вагітні жінки, неповнолітні віком до 18 років та жінки, що мали дітей до 10 років. Указ Президії Верховної Ради СРСР передбачав зменшення наполовину терміну покарання тим, хто був засуджений на строк п’ять років. Як наслідок, звільнено 1,2 млн. в’язнів. Проте серед них було багато карних злочинців, оскільки за політичні злочини строки ув’язнення, як правило, були більшими ніж 5 років.

Після страти Л. Берії різко (в десятки разів) зросла кількість звернень засуджених про помилування. Восени 1953 р. ліквідували позасудові інструменти масових репресій і терору – військові трибунали й особливу нараду при МВС СРСР, які мали право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув’язнення, смертну кару. Верховний Суд СРСР отримав право за протестами Прокуратури СРСР переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ та НКВС, «трійок» НКВС та особливих нарад при НКВС, НКДБ, МВС, МДБ. Такі ж права отримали союзні республіки.

Проте процес реабілітації йшов повільно. Навесні 1954 р. в таборах ще перебувало 949 тис. політв’язнів. У 1953-54 р. відбулось кілька заворушень і повстань серед політв’язнів, найбільш масове з них – у травні-червні 1954 р. в Кінгірі (Казахстан). На Захід почала просочуватись інформація про становище в’язнів у радянських таборах. Це примусило владу послабити тюремно-табірний режим та продовжувати реабілітацію.

Від 1954 р. почали застосовувати процедуру умовно дострокового звільнення з місць позбавлення волі за поданням тюремної чи табірної адміністрації, внаслідок чого кількість ув’язнених суттєво зменшилась. У вересні 1955 р. оголошена амністія громадян, які співробітничали в роки війни з німецькою окупаційною владою. Це дало змогу повернутись додому з заслання чи ув’язнення багатьом українцям, які у свій час опинилися в зоні окупації і тому під час масових репресій були безпідставно звинувачені у «співробітництві з ворогом».

У 1954 р. створена комісія Президії ЦК КПРС для розслідування злочинів Й. Сталіна в роки «великої чистки» (1936-1939 рр.). У 1955 р. ухвалюється положення про прокурорський нагляд. Робота членів згаданої комісії над документами засвідчила масовий характер брутального порушення законності в ході розслідування справ за «політичними статтями» карного кодексу в 1930-1940-і роки. Процес реабілітації ставав незворотним.

У липні 1956 р. в пресі вперше з’явились повідомлення про реабілітацію українських письменників, що стали жертвами сталінського терору. Цей процес торкнувся більшості репресованих українських літераторів, митців та деяких вчених. Крім того, були реабілітовані окремі партійні, державні та військові діячі, а також члени КПЗУ.

У 1944-1952 рр. із західних областей виселено на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу 203662 особи., звинувачених у приналежності до ОУН та УПА, «куркулів» та членів їх сімей. 15 травня 1956 р. постановою Ради Міністрів СРСР звільнені зі спецпоселення члени сімей так званих «українських та білоруських націоналістів». До 1957 р. повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з діяльністю ОУН.

Всього до листопада 1959 р. КДБ і Прокуратура УРСР переглянули 4,263 млн. справ діючого та архівного обліку на 5,481 млн. осіб. Реабілітовано (знято з обліку) 2,684 млн. осіб (58 % засуджених). Реабілітації не підлягали колабораціоністи, активні діячі ОУН та УПА, жертви політичних репресій до 1934 р. Навесні 1959 р. в СРСР залишилось 11 тис. політв’язнів. У 1961 р. знято обмеження щодо спецпоселення з «колишніх учасників націоналістичного підпілля і збройних націоналістичних банд», засуджених за дії, вчинені ними у віці до 18 років. Протягом 1958- 1963 рр. зі спецпоселення звільнялись колишні члени та керівники націоналістичного підпілля і загонів УПА та члени їх сімей. Тоді ж, на початку 1960-х рр. М. Хрущов заявив, що в країні немає політичних в’язнів. Проте дуже скоро у зв’язку з посиленням дисидентського руху відновилась практика покарань за політичними мотивами.

Новий період десталінізації розпочався з відомої доповіді М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки», яка була виголошена 25 лютого1956 р. на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС.

Звинувачення, висловлені Хрущовим на адресу Й. Сталіна, можна звести до таких пунктів:

1. Порушення принципу колективності у керівництві, зловживання владою.
2. Масові репресії проти комуністів у 1930-і роки; порушення законності (при цьому репресії проти так званих «правих», буржуазних націоналістів і троцькістів, «ліквідацію куркульства як експлуататорського класу» М. Хрущов розглядав ще як заслуги Й. Сталіна).
3. Прорахунки Й. Сталіна в роки Великої Вітчизняної війни (репресії проти військових у передвоєнний період, ігнорування даних розвідки про можливий початок війни, значні помилки Й. Сталіна як головнокомандуючого на прикладі Харківської операції 1942 р.).
4. Суттєві викривлення в національній політиці. Зокрема, засуджено депортації карачаївців, калмиків, балкарців, чеченців, інгушів, проте нічого не сказано про депортацію кримських татар. За словами М. Хрущова, «українці уникли цієї долі, тому що їх надто багато і не було куди вислати. А то він (Й. Сталін) би і їх виселив».
5. Самоізоляція, ігнорування реальних процесів у господарському житті та соціальній сфері, передусім нехтування потреб сільського господарства.
6. Заохочення та підтримка культу особи (на прикладі «Короткої біографії Й. Сталіна» виданої 1948 р., в яку Й. Сталін власноручно вносив хвалебні оцінки на свою адресу).
7. Розрив з вини Й. Сталіна стосунків з соціалістичною Югославією.

Промова справила величезне враження на делегатів з’їзду (дехто навіть втратив свідомість). Проте можна помітити непослідовність у критиці сталінської політики. По-перше, всі прорахунки та злочини вищого керівництва в 1930-40-і роки пояснюються лише недоліками в характері Й. Сталіна. По-друге, зовсім не згадуються виконавці сталінських злочинів (це не дивно, адже сам М. Хрущов у свій час також був прямо причетний до здійснення масових репресій). Отже, критика зачепила лише зовнішні прояви тоталітаризму («культ особи» Й. Сталіна) та політичні репресії (наголос робився на політичних репресіях проти комуністів у роки «великого терору»).

Промова М. Хрущова опублікована у вигляді брошури і зачитувалась на партійних зборах на підприємствах, в установах і ВНЗ, іноді в школах. Зміст цієї промови швидко став відомим широкому загалові. В липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». Незважаючи на непослідовність, доповідь М. Хрущова стала потужним каталізатором лібералізації суспільного життя.

Іншим важливим напрямком десталінізації стала боротьба з культом особи. Смерть Й. Сталіна викликала неоднозначну реакцію в суспільстві. Культ особи Й. Сталіна укорінився в масовій свідомості. В березні 1953 р. у ЦК КПРС йшов потік пропозицій щодо увічнення пам’яті Й. Сталіна. Пропонувалось, зокрема, перейменувати Москву в місто Сталін, Грузинську РСР у Сталінську РСР і навіть СРСР у Союз Радянських Сталінських Республік. Перед новим керівництвом у таких умовах постав вибір: або продовжувати і розвивати культ особи, який і так у багатьох випадках перейшов усі розумні межі, або розпочати боротьбу з ним.

Для нового керівництва другий варіант був більш прийнятним. Вже на наступний день після похорону Й. Сталіна (10 березня 1953 р.) на засіданні Президії ЦК КПРС Г. Маленков зазначив: «Вважаємо обов’язковим припинити політику культу особи». Проблему культу особи вперше серйозно обговорювали на липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС. Там вперше прозвучала правда про масовий терор та брутальні порушення законності, проте відповідальність за ці злочини покладалась винятково на Л. Берію та його підлеглих. Таким чином, М. Хрущов та Г. Маленков намагались остаточно дискредитувати переможеного супротивника і покласти на нього відповідальність за всі негативні явища.

У 1953-1955 рр. існувала дивна ситуація: культ особи офіційно засуджувався, але при цьому він критикувався як загальне явище, ім’я Й. Сталіна у зв’язку з культом особи майже не згадувалось. Крім того, в пресі продовжували з’являтись хвалебні статті, присвячені Й. Сталіну. Факти явних прорахунків і злочинів влади в попередній період офіційно визнавались, відбувалась поступова реабілітація жертв політичних репресій, але всі ці явища пов’язували з ім’ям Л. Берії, а не Й. Сталіна. Непослідовність та нелогічність такого підходу були очевидними. Ситуація щодо цього кардинально змінилась, починаючи з лютого 1956 р. (після ХХ з’їзду КПРС).

Боротьба з культом особи Й. Сталіна у 1956-1964 рр. стала більш послідовною та набула нових форм. Відтепер у засобах масової інформації засуджувався не тільки абстрактний культ особи, а й конкретні прорахунки та злочини, пов’язані з правлінням Й. Сталіна. 28 березня 1956 р. в провідній радянській газеті «Правда» з’явилась редакційна стаття «Чому культ особи чужий духу марксизму-ленінізму?», в якій вперше офіційно прозвучали слова не про культ особи взагалі, а про культ особи Й. Сталіна. Відтоді критика Й. Сталіна та його діяльності стала поширеним явищем.

Іншим напрямком подолання культу особи Сталіна було перейменування географічних назв, пов’язаних з його іменем. У 1956 р. Сталінський район Львова приєднаний до Ленінського. Наприкінці жовтня 1961 р. делегати ХХІІ з’їзду КПРС одноголосно висловились за те, щоб винести саркофаг із труною Й. Сталіна з мавзолею на Красній площі в Москві. Після цього почався в країні демонтаж пам’ятників Й. Сталіну, а також перейменування підприємств, установ, міст, які носили його ім’я. У листопаді 1961 р. указом Президії Верховної Ради УРСР Сталінську область перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно – в Донецьк.

Боротьба з культом особи Й. Сталіна відіграла важливу роль у дискредитації політичних супротивників М. Хрущова – спочатку Л. Берії, а потім Г. Маленкова і Л. Кагановича. Разом з тим вона мала, безперечно, позитивний результат для суспільства: була розвінчана частина пропагандистських доктрин, які в попередній період укорінилися в масовій свідомості і тепер гальмували лібералізаційні процеси.

Зростання політичної активності населення на хвилі десталінізації непокоїло так звану «сталінську гвардію» – консервативну частину партійної верхівки. До цієї групи входили насамперед члени Президії ЦК КПРС В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович. Революційні події в Угорщині у 1956 р., деякою мірою спричинені лібералізацією в СРСР, а також ініційована М. Хрущовим масштабна реформа управління промисловістю підштовхнули цю внутріпартійну коаліцію до активних дій. У червні 1957 р. названа група на засіданні Президії ЦК КПРС зробила спробу усунути від влади М. Хрущова (який тоді перебував у Фінляндії з офіційним візитом), а також змінити склад вищих партійних органів. Проте ця спроба зазнала повної невдачі: М. Хрущова підтримали «силовики» Г. Жуков (міністр оборони), та І. Сєров (голова КДБ). Керівництво КПУ теж повністю підтримало М. Хрущова. Ініціатори перевороту були виведені з ЦК КПРС за «антипартійну фракційну діяльність» (у зв’язку з таким формулюванням цю групу почали називати «антипартійною»). Незабаром М. Хрущову вдалося зміцнити своє становище: у 1958 р. він став Головою Ради Міністрів СРСР.

Виступ «сталінської гвардії» змусив М. Хрущова піти на ще більш жорстку критику сталінізму. На ХХІІ з’їзді КПРС восени 1961 р. прозвучала критика не тільки на адресу Й. Сталіна, але й деяких його помічників, насамперед Л. Кагановича. З огляду на недавній розгром «антипартійної групи», гостра критика її учасників була логічним кроком з боку М. Хрущова. Л. Кагановича звинувачено (цілком справедливо) у причетності до створення позасудових репресивних органів, редагуванні проектів вироків ще до закінчення судових засідань. З окремою доповіддю виступив перший секретар ЦК КПУ М. Підгорний, який дав характеристику діяльності Л. Кагановича в Україні у березні-грудні 1947 р., коли останній очолював КПУ. В своїй промові М. Підгорний, зокрема, звинуватив Л. Кагановича в роздмухуванні культу особи Й. Сталіна, переслідуванні відданих партії кадрів, цькуванні республіканського керівництва, знущанні над інтелігенцією, безпідставних звинуваченнях провідних письменників та керівних партійних працівників у буржуазному націоналізмі.

Таким чином, після смерті Й. Сталіна в Україні, як і інших республіках СРСР, почався процес десталінізації. М. Хрущов отримав підтримку з боку політичного керівництва України. Були розширні права УРСР в законодавчій, фінансовій і господарській діяльності. Припинились масові політичні репресії, розпочалася боротьба з культом особи, яка здійснювалась, однак, досить поверхово і не зачепила сутності тоталітарного режиму.

2. Посилення ролі громадських організацій у суспільному житті

Одночасно з процесами десталінізації відбувалось розширення участі громадян в управлінні державою. У рамках реорганізації адміністративного апарату паралельно зі скороченням управлінських структур розширено склад і права місцевих органів влади. В Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322 тис. у 1950 р. до 381 тис. у 1959 р. У 1957 р. були розширені повноваження місцевих рад у сфері планування та будівництва. Однак і надалі діяльність рад усіх рівнів контролювалась партійними структурами.

У практику входило всенародне обговорення проектів та інших важливих питань життя країни. 15 липня 1958 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила «Положення про права фабричних, заводських та місцевих комітетів професійних спілок». Профспілки отримали більші права щодо участі в розробці виробничих планів, планів капітального будівництва. Розширені також права профспілкових комітетів щодо контролю за діяльністю адміністрації підприємств, за виконанням колективних договорів і заходів, що стосувалися умов життя і праці робітників, відбулась децентралізація управління профспілками. Розширені повноваження республіканських, крайових, обласних профспілкових комітетів. Одночасно відбулось укрупнення профспілок шляхом об’єднання деяких галузевих профспілкових комітетів. Це робилося з метою скорочення витрат на утримання управлінського апарату. Кількість галузевих профспілок в УРСР скоротилася з 23 до 9, зменшився профспілковий апарат за рахунок скорочення деяких республіканських, обласних, районних та міських комітетів. Кількість членів профспілок в УРСР склала 9 млн. осіб.

Ще однією ознакою демократизації суспільства стало ширше залучення громадськості до вирішення важливих суспільних проблем. До них варто віднести заходи щодо зміцнення законності, участь громадян в охороні громадського порядку, творення системи народного контролю. Ці органи поєднували державний контроль з громадським контролем на підприємствах, установах, організаціях, колгоспах. Функції народного контролю: контроль за виконанням держпланів; боротьба з порушеннями дисципліни, з проявами безгосподарності, місництва, бюрократизму.

На межі 1950-60-х років у керівництві КПРС стала популярною ідея поступового передання функцій державних органів влади громадським організаціям. Одним з напрямків цієї політики стало залучення громадськості до боротьби зі злочинністю. Основна ставка робилась на товариські суди, народні дружини, громадських захисників та помічників слідчого та ін.

Товариські суди існували ще з 1920-х років, проте їх діяльність була паралізована відсутністю державної підтримки та належної законодавчої бази. Партійне керівництво на чолі з М. Хрущовим вирішило залучити товариські суди для здійснення правоохоронної діяльності. Суди формувались при підприємствах, установах, ВНЗ, середніх спеціальних навчальних закладах, сільських радах шляхом відкритого голосування на загальних зборах колективів. На розгляд таких судів передавалися справи про дрібні крадіжки, нанесені легкі тілесні ушкодження, дрібну спекуляцію, самогоноваріння та пияцтво, невиконання обов’язків щодо виховання дітей. Розгляд справ здійснювався у неробочий час. Заходи впливу, які міг застосувати товариський суд: попередження, громадський осуд, громадська догана, штраф (до 100 крб.), відшкодування збитків (до 300 крб.).

У рамках політики залучення громадськості до боротьби зі злочинністю на початку 1960-х рр. стали широко практикуватися виїзні судові засідання для розгляду цивільних та кримінальних справ безпосередньо за місцем роботи або проживання підсудного. До розслідування справ залучались громадські помічники слідчого, яких за погодженням з партійними, комсомольськими та профспілковими організаціями виділяли з активістів і передовиків виробництва. Паралельно діяв інститут громадських захисників.

Велике значення почали надавати попередженню злочинів, профілактиці правопорушень. Відтепер саме на це орієнтувалась уся правоохоронна система.

З метою перевиховання осіб, що вчинили злочин, у кінці 1950-х років почала широко застосовуватись практика передання злочинців на поруки трудовим колективам. Проте масове застосування цієї практики у 1959 р. дало негативний ефект: з’ясувалося, що для збільшення статистичних показників співпраці з громадськістю деякі судді просто нав’язували перевиховання злочинців трудовим колективам. Були випадки, коли на поруки передавались особи, які вчинили важкі злочини. Тому вже у 1960 р. ця крайність була ліквідована, і система покарань стала більш жорсткою.

Для боротьби з вуличною злочинністю організовувались народні дружини. У 1962 р. членів дружин фактично зрівняли у правах з працівниками міліції. Активізація товариських судів та народних дружин допомагала в боротьбі переважно з дрібними злочинами та правопорушеннями.

У кінці 1950-х – на початку 1960-х років яскраво вираженою була тенденція до збільшення економічних злочинів. Передумовами для цього явища були особливості економічної системи. Бюрократизм, відсутність прямої зацікавленості в результатах праці, повільне зростання життєвого рівня та деяке послаблення контролю сприяли збільшенню зловживань в економічній сфері. Проте керівництво воліло пояснювати причини зростання економічних злочинів «пережитками минулого в громадській та індивідуальній свідомості». Розпочалася кампанія проти розкрадання соціалістичної власності, яка зводилась до організаційних заходів обмежувального характеру. Зокрема, для боротьби зі спекуляцією обмежувались можливості для ведення індивідуального господарства громадян, жорстко регламентувалась фінансова діяльність колгоспів та установ торгівлі. Звичайно, ці заходи не вирішили повністю проблеми (тому що не зачіпали причин економічної злочинності), а, відповідно, породили труднощі в економічному житті.

Варто згадати також про кампанію боротьби з дармоїдством та паразитичним способом життя, що розпочалась у 1961 р. До громадян, які жили на «нетрудові доходи», вживалися адміністративні заходи – від громадського попередження і до виселення на 2-5 років з обов’язковим залученням до трудової діяльності за місцем виселення. Ця кампанія іноді призводила до зловживань, насамперед щодо митців, які не були членами офіційних творчих спілок. Безрезультатною виявилась почата в 1960-і роки кампанія боротьби з алкоголізмом і пияцтвом.

Таким чином, незважаючи на певні крайнощі, діяльність громадських організацій варто оцінити позитивно, оскільки після сталінських репресій громадськість отримала можливість хоч деякою мірою контролювати правоохоронну систему, запобігати можливим зловживанням та свавіллю правоохоронних органів, оперативно та самостійно вирішувати конфліктні ситуації, пов’язані з дрібними правопорушеннями.

3. Національна та релігійна політика

У доповіді на ХХ з’їзді КПРС М. Хрущов звинувачував Й. Сталіна, зокрема, у «брутальних порушеннях ленінських принципів національної політики КПРС». У резолюції з’їзду відзначалась необхідність розширення прав союзних республік у господарському та культурному будівництві. Відповідно до настанов з’їзду розпочалася перебудова органів державного управління. Ліквідовано Комітет у справах культурно-освітніх установ та Комітет у справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР. Замість них утворено міністерство культури УРСР. Це мало підвищити рівень організації творчої праці інтелігенції.

Політика в національній сфері в роки «хрущовської відлиги» періодично змінювалась, акцентувалась увага на окремих проблемах. Початок «відлиги» спричинив нову «хвилю українізації». В середовищі української громадськості розпочалось обговорення питання про збереження української мови та сфери її вживання. Заклики і вимоги поширювати та розвивати українську мову масово з’являлись на сторінках республіканських газет «Радянська культура», «Радянська освіта», «Літературна газета». На захист рідної мови виступили М. Рильський, Н. Рибак, С. Крижанівський та багато інших літераторів.

Лібералізація національної політики сприяла появі багатьох україномовних видань. Протягом 1954-1955-х рр. почали виходити нові журнали українською мовою «Мистецтво», «Фізіологічний журнал», «Прикладна механіка», «Колгоспник України», «Прапор», «Український фізичний журнал». У 1957-1958 рр. побачили світ «Український історичний журнал», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія», «Економіка Радянської України», «Українське літературознавство». Всього кількість журналів збільшилася в 1956-1958 рр. з 49 до 64 (з них 47 – україномовні). Україномовні газети у 1956 р. становили майже 77 % усіх газет в УРСР.

Проте радянське керівництво не відмовилось повністю від політики русифікації. Поширення однієї мови (російської) повинно було, на його думку, консолідувати багатонаціональне населення СРСР, полегшити управління та господарські зв’язки.

Великий резонанс та гостру дискусію спричинило одне з положень освітньої реформи 1958-1959-х років. Згідно з Законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти», прийнятим Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р., батьки більшістю голосів обирали, якою мовою навчатимуться їхні діти у кожній конкретній школі. Зовні демократична умова на ділі сприяла русифікації. Батьки, особливо у великих містах, часто обирали російську мову навчання, щоб полегшити дітям вступ до ВНЗ (переважно російськомовних) та майбутню кар’єру. Ця норма викликала протести в Україні, навіть на рівні республіканського керівництва. 22 липня 1958 р. в газеті «Правда» був опублікований лист М. Рильського та М. Бажана з рішучим осудом реформи. Проте протести громадськості виявились безрезультатними. Частина населення республіки підтримувала нововведення. Жителі великих міст Сходу і Півдня УРСР вважали, що вивчення української мови не потрібне їхнім дітям.

Наслідком реформи стала поступова, але неухильна русифікація освіти, а відповідно і русифікація молодого покоління. Ще гіршим було становище української мови в системі вищої освіти. Всередині 1960-х років у восьми університетах України студенти-українці становили 61 %, викладачі-українці – 56 %, однак лекції українською мовою читали лише 34 % викладачів.

Від 1959 р., випуск у республіці книжок і брошур українською мовою став зменшуватись, тоді як кількість російськомовних видань зростала. В 1959 р. в УРСР опубліковано 4048 назв книжок і брошур українською мовою, в 1960 р. – 3844, у 1961 р. – 4041. Російські видання становили відповідно 2628, 3893 і 4416 назв.

Українська інтелігенція стала на захист української мови. У 1963 р. у Києві відбулась республіканська конференція з питань культури української мови, в роботі якої взяли участь понад 800 учителів, письменників, науковців. Вона перетворилась на публічний осуд мовної політики радянської держави. Зокрема, доповідачі відзначали принизливе становище української мови в УРСР, засуджували теорію двомовності української нації.

Пом’якшуючи політичний режим, радянське керівництво одночасно намагалось уніфікувати культури народів СРСР. Ці процеси найбільш яскраво проявилися на ХХІІ з’їзді КПРС. Тоді проголошена політика зближення націй, посилення їх соціальної однорідності. Була проголошена концепція радянського народу «як нової історичної спільноти». Штучність цієї доктрини відчувалася навіть у середовищі партійного апарату. Такий неприхований ідеологічний наступ на національну самобутність народів СРСР, у т. ч. і українців, спричинив негативну реакцію та посилення дисидентського руху.

Іншою особливістю національної політики було ігнорування проблем депортованого кримськотатарського народу, передусім не враховувалось бажання кримських татар повернутись на кримську землю. Як відзначалось вище, у лютому 1956 р. на ХХ з’їзді ЦК КПРС М. Хрущов засудив сталінські депортації, проте зовсім не згадав про кримських татар. 28 квітня 1956 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків – громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни». Цей документ передбачав зняття з обліку спецпоселення та звільнення з-під адміністративного нагляду представників названих народів, однак повністю позбавляв їх права на компенсацію втраченого при переселенні майна і закрив їм можливість повернення на батьківщину. 24 листопада 1956 р. постановою ЦК КПРС, «враховуючи прагнення частини татар, що раніше проживали в Криму, до національного з’єднання», дозволялось усім бажаючим селитись на території Татарської АРСР у складі РРФСР. Цією постановою вважалося недоцільним надання кримським татарам окремої автономії. Крім того, секретною постановою від 15 грудня 1956 р. Рада Міністрів УРСР визнавала недоцільним розселення депортованих кримських татар, німців, греків, болгар, вірменів не тільки в Криму, а й на території сусідніх Херсонської, Запорізької, Миколаївської та Одеської областей.

У середині 1950-х років певні зміни відбулись у взаєминах церкви і влади. У липні 1954 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення». Мета постанови – посилення антирелігійної пропаганди. Текст постанови не публікувався в пресі. Але вже в листопаді 1954 р. прийнята ще одна постанова – «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». Цей документ, на відміну від попереднього, відразу з’явився на сторінках «Правди». Постанова засуджувала образливі випади з боку лекторів і доповідачів на адресу духовенства та віруючих. Відзначалось, що більшість священиків займає лояльні позиції щодо радянської влади. Тому, як вказувалось у постанові, «боротьба з релігійними забобонами… повинна розглядатися як ідеологічна боротьба наукового, матеріалістичного світогляду, проти антинаукового, релігійного світогляду… нерозумно та шкідливо ставити тих чи інших громадян під політичний сумнів через їх релігійні переконання». Крім того, в постанові вказувалось на необхідність більш ретельного підбору лекторських кадрів та недопустимість образ віруючих і духовенства, адміністративного втручання в діяльність церкви.

Тимчасове послаблення адміністративного тиску призвело до активізації релігійних громад. У 1955-1957 рр. збільшилась кількість православних церков та молитовень, а також духовенства. У 1956 р. в Україні діяли 8540 православних церков та молитовень, було 6030 священиків і дияконів. У 1957 р. кількість православних храмів в УРСР зросла до 8548, а кількість зареєстрованого духовенства – до 6072 осіб. Зросли пожертви на користь монастирів.

Вже у 1958 р. ситуація різко змінилася. В листопаді цього року М. Хрущов виступив з ініціативою про зміну тактики щодо релігії та церкви. В засобах масової інформації почали звинувачувати церковні громади у порушенні радянської законності та підриві економіки (йшлося про додержання віруючими великих релігійних свят), антицерковна кампанія значно активізувалась. Держава стала активніше закривати храми. Якщо у 1957 р. в УРСР було закрито тільки 10 храмів, то у 1958 р. – вже 64, у 1959 р. – 260, у 1960 р. – 747, у 1961 р. – 997, у 1962 р. – 144, у 1963 р. – 526. Усього за 1957-1964 р. майже половина церковних громад залишилась без храмів, припинили діяльність дві третини монастирів. Влада знімала з реєстрації церковні громади на підставі «зменшення кількості віруючих», або під приводом недотримання віруючими законодавства. Храми передавалися місцевим органам влади для використання в господарських або культурних цілях. Встановлений також новий прибутковий податок на свічки, що вироблялися церковними майстернями. Це відчутно вдарило по бюджету релігійних громад.

У жовтні 1958 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила кілька постанов, спрямованих на обмеження діяльності монастирів. Зокрема, значно збільшені податки на монастирське землеволодіння. Розміри ділянок у користуванні монастирів зменшено майже у шість разів. Монастирям заборонялось використовувати найману працю та приймати до себе осіб віком до 30 років. Значно посилилась антирелігійна агітація і пропаганда. В партійних комітетах почали утворюватися ради з питань атеїстичного виховання населення. У ВНЗ з’явилися кафедри наукового атеїзму.

Протягом 1950-х років відносини між владою та греко-католицькими священиками в західних областях України залишались дуже складними. З осені 1955 р., після реабілітації почали повертатись додому репресовані священики УГКЦ. Упродовж 1955-1956 рр. їх повернулось 286 із 344. Частина з них почала проводити богослужіння, зокрема в закритих уніатських храмах. Окремі групи віруючих звертались до органів влади із заявами про реєстрацію греко-католицьких громад. Влада намагалась обмежити активність новостворених греко-католицьких громад. Їм відмовляли у реєстрації. Незареєстрованих священиків переслідували на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 р. «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». Деякі священики були заарештовані за антирадянську агітацію. У 1957 р. заарештовано та вислано за межі України закарпатських єпископів О. Хіра та М. Муранія. Знову був засуджений Й. Сліпий.

На початку 1960-х років посилилось переслідування протестантських громад, зокрема євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, єговістів, п’ятидесятників та ін. В окремих випадках учасників цих релігійних громад притягували до кримінальної відповідальності за звинуваченнями у дармоїдстві, порушенні радянського законодавства про релігійні культи.

Таким чином, в 1950 – 60-і роки в національному питанні було чимало проблем, посилилась русифікація. Лібералізація релігійної політики виявилась короткотривалою, вже в 1958 р. вона змінилась масштабною антирелігійною та антицерковною кампанією.

4. Шестидесятники. Зародження дисидентського руху в Україні

Лібералізація суспільного життя пожвавила творчу активність українських митців та літераторів. У 1955 р. видатний український кінорежисер та письменник О. Довженко закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Це був сигнал до вільного творчого пошуку.

Молоде покоління українських літераторів отримало назву шестидесятників. Шестидесятництво – це рух творчої молоді, яка сповідувала нові думки, ідеї, нову тематику, не обмежену рамками пануючої ідеології. В умовах цензури та засилля комуністичної пропаганди творче вільнодумство отримувало політичний підтекст, воно ставало, виявом незгоди з існуючим станом речей. Тому шестидесятництво тісно пов’язано з дисидентством. Твори шестидесятників не зовсім вписувались у створені державною пропагандою ідеологічні рамки. Шестидесятники відкидали ідеологічні стереотипи та звеличували загальнолюдські ідеали.

На початку 60-х років у Києві осередком культурного життя став клуб творчої молоді «Супутник», заснований у 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками під егідою міському комсомолу. «Супутник» працював за секціями: кіно, театральна, письменницька, художня, музична. В діяльності клубу активну участь брали літератори і критики: І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, художниця А. Горська. Його члени організовували творчі вечори, виставки, розшуки місць поховання жертв політичних репресій, самвидав. Лекції з історії України читали О. Апанович та М. Брайчевський.

Подібні клуби шестидесятників виникли у Львові та Харкові. У Львові з 1962 р. діяв клуб «Пролісок» (президент М. Косів), а в Харкові творча молодь гуртувалась навколо російського поета Б. Чичибабіна-Полухіна.

Свобода творчості в роки «хрущовської відлиги» не була повною. Компартійне керівництво болісно реагувало на критику існуючого ладу. Жорсткій критиці з боку керівництва КПУ піддано твори М. Вінграновського, І. Дзюби, І. Драча, Л. Костенко. Їх твори не друкували, в газетах розгорнулась критична кампанія проти цих літераторів. У 1958 р. заборонена поетична збірка Д. Павличка «Правда кличе».

За таких умов у середовищі творчої інтелігенції поширився «самвидав» (підпільні листівки, брошури, книжки розповсюджені нелегально через переписування, розмноження на шапірографі чи ручних ротаторах) і «тамвидав» (публікація творів за кордоном).

Після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією 8 березня 1963 р. розпочалась нова ідеологічна кампанія проти шестидесятників. Їх критикували за «формалізм» та «космополітизм», «відхід від марксизму ленінізму». В рамках цієї компанії обмежували публікації творів шестидесятників, закривали клуби творчої молоді, забороняли літературно мистецькі вечори. В таких умовах інтелігенція мала два варіанти дій: тимчасово змиритися, відмовитись від публічного висловлення своїх ідей та поглядів або стати на шлях опозиційної боротьби з владою. Вона обрала другий варіант дій.

Основними причинами опозиційної діяльності дисидентів були: політичні (відсутність реальної політичної самостійності республік, однопартійна система, відсутність демократичного вибору політичної альтернативи та легальних можливостей зміни влади чи опозиційної діяльності, бюрократизація системи управління), національні (цензура, русифікація), соціально-економічні (низький рівень життя населення, недоліки економічної політики), релігійні (антицерковна кампанія).

У середині 1950-х років збройна боротьба в Західній Україні майже припинилась. Деякий час активісти ОУН і УПА намагались продовжити підпільну роботу. В 1958 р. у Станіславі органи КДБ викрили Об’єднану партію визволення України. В 1961 р. у Львові виявили Український національний комітет, який складався з робітників львівських підприємств і займався поширенням нелегальної літератури. Ці організації орієнтувались на ідеологічні засади ОУН і УПА. Окремі опозиційні групи виникали і в Східній Україні. У 1956–1959 рр. на Донбасі діяла таємна робітнича організація «Реалістичний робітничий гурток демократів». Учасники гуртка виступали проти монополії КПРС на владу, за демократичні вибори, наділення селян землею. Вони розповсюджували листівки в містах краю. Вищеназвані групи були малочисельними і швидко нейтралізовувались радянськими спецслужбами.

У кінці 1950-х років опозиційного рух характеризувався іншою тактикою боротьби. В умовах лібералізації суспільних процесів, зростання рівня життя населення розраховувати на масовий опір владі було нереально, тому нове покоління опозиціонерів намагалось поєднувати легальні та підпільні методи боротьби.

Першою опозиційною організацією нового типу можна назвати Українську робітничо-селянську спілку, створену у Львові в 1958 р. молодим юристом Л. Лук’яненком. Спілка ставила за мету вихід України зі складу СРСР. Вперше в повоєнній історії передбачалися мирні методи боротьби. Організація мала вести пропаганду за реалізацію статті 17 Конституції СРСР і статті 14 Конституції УРСР (про право виходу союзних республік з СРСР). Проте в січні 1961 р. учасники спілки були викриті і заарештовані. У травні того ж року у Львові оголошено судовий вирок. За звинуваченням у зраді Батьківщини засуджено: Л. Лук’яненка – до розстрілу, І. Кандибу – 15 років ув’язнення, С. Вірун – на 11, інші отримали по 10 років ув’язнення. У липні 1961 р. Судова колегія в карних справах Верховного Суду СРСР, розглянула справу в касаційному порядку, замінила Л. Лук’яненку смертну кару на 15 років ув’язнення.

Доктрина про «радянський народ» та «загальну для усіх радянських націй інтернаціональну культуру», проголошена на ХХІІ з’їзді КПРС, сприяла появі нової хвилі опозиційного руху. Політизувався самвидав. Друкувались критичні статті проти політичної несамостійності України, русифікації. Згортання лібералізаційних процесів спричинив радикалізацію політичних настроїв частини шестидесятників і поширення дисидентства. Проте на початку 1960-х років їхня діяльність мала радше політично-опозиційний характер. Шестидесятники не боролися з радянським ладом, а бажали реформувати його, покращити. Вони відстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх громадян перед законом, ліквідацію цензури, зміну національної політики (припинення русифікації). Погляди шестидесятників щодо економічних реформ були невиразними.

Змінились методи боротьби влади з опозицією порівняно зі сталінським періодом. Переслідувались лише ті, хто дійсно проводив опозиційну діяльність або хоча публічно висловлював невдоволення існуючою політичною системою. Лояльним до влади громадянам політичні репресії тепер не загрожували. Відтепер основна увага приділялась профілактиці опозиційних виступів через «виховні бесіди», в разі потреби – адміністративні заходи і лише до найбільш послідовних борців з існуючою владою застосовувалось кримінальне переслідування. Відкриття кримінальної справи було можливе на підставі статей 61 («шкідництво») та 62 («антирадянська агітація і пропаганда»). Всього протягом 1954-1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність до судової відповідальності притягнуто 1879 осіб. Тобто репресії повністю не припинились, але вони не були масовими.

Таким чином, в кінці 1950-х в умовах демократизації почав формуватися протестний рух частини української інтелігенції. В той час він був малопоширеним, з невеликою кількістю учасників. Зі згортанням на початку 1960-х років лібералізаційних процесів та погіршенням економічної ситуації спостерігалась тенденція до розширення опозиційного руху.

5. Приєднання Криму до УРСР

У 1954 р. в радянській Україні з великим розмахом святкувався ювілей Переяславської ради як «300-літній ювілей возз’єднання України з Росією». Напередодні цієї події було опубліковано «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954 рр.)». У цьому документі подано офіційну концепцію історії України, в т. ч. про спільність походження українського, російського та білоруського народів «від єдиного кореня – давньоруської народності». Головною метою національно-визвольної боротьби українців визначалось «возз’єднання з російським народом», яке мало «величезне прогресивне значення для подальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів». У результаті їх спільної боротьби утворилась УРСР як «дійсно вільна суверенна національна держава». Цей документ і викладені положення ставили історичну науку у більш тісні ідеологічні рамки.

Відзначення ювілею мало також і позитивні наслідки, оскільки сприяло зростанню на державному рівні інтересу до української історії та культури. В рамках святкування проводились урочисті збори, концерти, виставки, конкурси, фестивалі. Вийшли друком чимало історичних досліджень та художніх творів з історії Хмельниччини, з’явились музикальні твори, присвячені подіям української історії. Опубліковано також праці з питань українського мовознавства та літературознавства. Святкування тривали з січня до травня 1954 р. У травні на завершення урочистостей відбулася ювілейна сесія Верховної Ради УРСР, а також військові паради та театралізовані демонстрації трудящих у Києві та інших містах республіки.

Відзначення 300-річчя «возз’єднання України з Росією» призвело до серйозних змін у адміністративному устрої УРСР. На початку 1954 р. указом Президії Верховної Ради УРСР місто Проскурів перейменовано у Хмельницький, а Кам’янець-Подільська область – у Хмельницьку.

Передання Криму радянській Україні стало ще однією подією в рамках відзначення ювілею. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про передання Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР», враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські і культурні зв’язки між Кримом та Україною. 24 квітня цього ж року прийнято Закон «Про передання Кримської області із складу РФФСР до складу УРСР».

Що спонукало союзне керівництво до такого кроку? По-перше, Кримський півострів був дійсно економічно тісно пов’язаний з УРСР. По-друге, передання Криму Україні носило пропагандистський характер і повинно було показати перевагу україно-російського політичного співіснування та засвідчити «дружбу і довіру російського народу до українського». Крім того, цим кроком союзне керівництво переклало на плечі українського республіканського керівництва проблеми, пов’язані з наслідками депортації кримських татар.

Іншою проблемою у процесі входження Криму до УРСР був і залишається національний склад населення півострова. З приєднанням Кримської області в УРСР збільшилась частка російського населення. В 1959 р. населення Криму становило 1,2 млн. осіб, серед яких – 785 тис. міського населення та 417 тис. сільського населення. З них українці становили 22,3 %, а росіяни – 71,4 %.

Приєднання Криму посилило економічний потенціал України. Вже тоді півострів був найбільшою курортною зоною Радянського Союзу, а Севастополь – потужною військово-морською базою Чорноморського флоту. Крим мав потужну сировинну базу, зокрема поклади залізної руди на Керченському півострові, мінеральних солей з озер та лиманів, будівельних матеріалів (вапняку, граніту, піску, глини).

Кримський півострів зайняв чільне місце у харчовій промисловості (виноробна, плодоовочева, консервна галузі). В середині 1950-х років у Криму діяли підприємства важкої промисловості – хімічні (в Красноперекопську та Саках), металургійні (Керч), суднобудівні та судноремонтні заводи, підприємства сільськогосподарського та харчового машинобудування (Сімферополь, Євпаторія, Джанкой).

Особливістю сільського господарства Криму була висока частка садівництва (особливо виноградарства), тваринництва, вирощування тютюну, ефіроолійних культур (лаванди, шавлії, червоної троянди).

З економічної точки зору приєднання Криму до УРСР видається виправданим та цілком закономірним. Разом з тим цей крок радянського керівництва у той час і на перспективу дещо ускладнив ситуацію в Україні у сфері міжнаціональних відносин.

Таким чином, «хрущовська відлига» дозволила ліквідувати найбільш негативні риси сталінського режиму. Першим найважливішим елементом десталінізації була реабілітація жертв політичних репресій, внаслідок якої сотні тисяч невинно засуджених жителів України могли повернутись на Батьківщину. Лібералізація суспільного життя створила необхідні умови для розвитку культури та науки. Позитивні зміни відбулися в політичному становищі України, територія республіки збільшилась, повноваження місцевих органів влади розширені. Проте неоднозначною була національна політика, яка призвела до нової хвилі русифікації.