Підготовка до ЗНО з історії України

1. Утвердження незалежності України 1991 - 1994 рр.

З першого дня існування незалежної України зроблено практичні кроки щодо розбудови держави. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про військові формування на Україні». Згідно з нею, усі війська, дислоковані на території України, підпорядковувалися Верховній Раді України. Було створено Міністерство оборони, його очолив К. Морозов. 20 вересня1991 р. створено Службу національної безпеки України (в 1992 р.реорганізована в Службу безпеки України (СБУ)). 25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про власність КПУ та КПРС на території України», що передбачала її націоналізацію. 8 жовтня1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України». Від нині кожний, хто проживав на території України, написавши відповідну заяву, міг добровільно обрати собі громадянство. Подвійного громадянства не допускалося.

Пріоритетними напрямками державотворчого процесу після прийняття Акта незалежності було встановлення недоторканності кордонів, регламентування їх режиму, порядку охорони, перетину. 14 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державний кордон України». Відповідно до нього, державний кор­дон СРСР на території України, яка межувала з Польщею, Словач­чиною, Угорщиною і Румунією, ставав державним кордоном Украї­ни. Адміністративний кордон з союзними республіками - Білорусі­єю, Молдавією і Росією - ставав державним кордоном України.

Відповідно до Закону України «Про Збройні Сили України», 6 грудня 1991 р. більшість військових на території України доброві­льно склали присягу на вірність українському народу. Решта отримала можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії або звільнитись у запас. Однією зі складних проблем залишалося змен­шення чисельності української армії, яка на момент проголошення незалежності налічувала до 700 тис. військовиків. Тоді ж постала проблема Чорноморського флоту. Частина його особовою складу з відповідною матеріальною базою перейшла на службу до російсько­го Чорноморського флоту.

Символіка незалежної України. Важливим атрибутом самостійної держави є її символіка. Майже 5 місяців у Верховній Раді і за її стінами точилися гострі по­літичні дискусії з приводу утвердження Гімну України. 22 січня 1992 р. прийнято компромісне рішення - визнавалась музична реда­кція гімну «Ще не вмерла Україна», автором якої був композитор М. Вербицький. Питання про текст залишили відкритим. 28 січня 1992 р., на початку робоги чергової сесії Верховної Ради, синьо- жовтий прапор затверджений як Державний прапор України. 19 лютого парламент затвердив тризуб як малий Герб України. 26 червня 1992 р. затверджено Положення про паспорт громадянина України. З введенням в обіг купонів, які з 10 січня 1992 р. тимчасово виконували роль грошової одиниці, та встановленням дипломатич­них відносин з іншими державами Україна на початку 1992 р. мала основні атрибути самостійної держави.

Державотворчі процеси в Україні відбувались досить супереч­ливо. Незважаючи на розподіл функцій усіх гілок влади, на практиці вони діяли неефективно, часто законодавчі акти суперечили один одному. Вищі органи державної влади слабо володіли соціально-економічною ситуацією, яка погіршувалася і спричиняла подальше зниження життєвого рівня основної маси населення. Невизначеність повноважень між Президентом та Верховною Радою призводила до політичного протистояння та негативно позначалась на процесі реформ. В березні 1992 р., з подання Л. Кравчука Верхвона Рада прийняла закон про представників Президента на місцях. Саме представники Президента на місцях ставали найвищими посадовими особами виконавчої влади. Це призвело до загострення відносин між ними та головами обласних та районних рад. Невизначеність у відносинах спостерігалась і на найвищому рівні, зокрема між Президентом та Кабінетом міністрів України.

"Партія влади". Основна частина компартійно-радяснької  номенклатури після розпаду СРСР та заборони КПРС утворила так звану "партію влади". Оскільки ці люди продовжували залишатись при владі, змінивши лише партійний квиток. Вони контролювали і навіть певною мірою спрямовували суспільно-політичні процеси в Україні. Колишні радянські функціонери не мали справжніх конкурентів, націонал-демократам бракувало досвіду політичної боротьби, в середині них назрівав розкол. Це не могло не позначитись на утвердженні незалежності України, адже при владі фактично залишались ті самі люди, які керували УРСР.

Загострення політичного протистояння та політичної кризи в Україні призвели до позачергових виборів до Верховної Ради України та Президента України. Результати другого туру виборів 10 липня 1994 р.  були такими за Л. Кучму про­голосувало 52 %, за Л. Кравчука - 45 %. У західних областях аб­солютну більшість голосів виборців здобув Л. Кравчук (у Терно­пільській області - 89,7%), у південно-східних - перевагу мав Л. Кучма. У другому турі виборів Л. Кучму підтримали ліві партії України.

Мал. 1. Л. Кравчук та Л. Кучма, 1994 р.

Соціально-економічний розвиток. Після здобуття незалежності України економічна криза посилилась. Це було зумовлено тим, що промисловість УРСР була спрямована на випуск продукції, прямо або опосередковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Екстенсивний характер розвитку промисловості почав давати збої, ще в період "застою". Промисловість України була включена в єдиний загальносоюзний народогосподарський комплекс, вихід України з СРСР призвів до розриву економічних зв'язків. Переорієнтація української продукції на Захід через її низьку якість, була неможливою. Важливу роль відіграла недосвідченність української управлінської еліти, яка вміла лише виконувати вказівки. Становлення незалежнсоті України означало крах командної економіки, але до ринковою було ще дуже далеко. Зростання цін на енергоносії призвело до інфляції та зубожіння українського наелення.

2. Україна в період президентства Леоніда Кучми 1994-2004 рр.

Мал. 2. Л. Кучма.

Мал. 3. Депутати підкидають доповідача по тексту Конституції Михайла Сироту. Ранок 28 червня 1996 року

Одним з перших кроків Л. Кучми стало відновлення і перепідпорядкування собі вертикалі викнавчої влади. Вже в серпні 1994 р. своїми указами він підпорядкував собі уряд та голів районних та обласних державних адміністрацій. Водночас президент активно формував свою команду, призначаючи на вищі урядові посади відданих людей, переважно з Дніпропетровська. Також Л. Кучма активно намагався створити свою пропрезидентську силу в Верховній Раді, яка мала унеможливити протистояння парламенту з президентом.

Конституційний процес. Для уникнення політичних криз та конфліктів необхідно було активізувати роботу по підготовці Конституції України. У червні 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України підписаний Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самовря­дування в Україні на період до прийняття Конституції України». Йо­го підписали О. Мороз і Л. Кучма. У червні 1996 р. закінчувався річний термін дії Конституційної угоди. 26 червня Президент JI. Кучма підписав Указ «Про винесення на референдум проекту Конституції України». Референдум призна­чено на 25 вересня 1996 р. Цей крок Президента ще більше загост­рив політичну обстановку. У кінцевому рахунку все ж таки між Вер­ховною Радою і Президентом досягнуто компромісу: була створена комісія з доопрацювання проекту Конституції. 28 червня 1996 р., після надзвичайно гострого обговореним, у Верховній Раді за Конституцію України подано 305 голосів народних депутатів. Нова конституція України була прийнята. Президент Л. Кучма отримав майже всі повноваження, яких він вимагав від Верховної Ради.  Основний закон значно розширив повноваження президента аж до прямого управління урядом і видання "економічних" указів, що мають силу закону, та урізав  повноваження Верховної Ради. Україна стала президентсько-парламентською республікою.

Економічні реформи. Проголошена Л. Кучмою стратегія економічних реформ була схвалена Верховною Радою. Президент залучив нових людей, здатних проводити реформи і розпочав їх з ліберлізації цін та валютного курсу. В українській економіці впродовж п'яти років обертався купоно-карбованець. Вже у вересні 1996 р. в обіг була запроваджена національна валютна одиниця - гривня. . Обмін купоно-карбованців на гривню відбувся в розрахунку 1:100 тис. Під час запровадження гривні мінімальна зарплата в Україні була встановлена в розмірі 15 грн і за два роки підвищена до 55 грн. Але інфляція істотно знизила її рівень.

Приватизація. У перші роки незалежності відбувалась приватизація дрібних підприємств. За 1991-1993 рр. у приватну власність перейшло 3,6 тисяч підприємств та організацій. Кучма запропонував стратегію широкої приватизаці в жовтні 1994 р., до парламенту було подано відповідний законопроект "Про основні засади економічної та соціальної політики". Передбачалось утворення фінансово-промислових груп, в яких повинні були об'єднатись підприємства, пов'язані між собою єдиним технологічним циклом, а також працюючі з ними банки. Проте депутати не підтримали цей законопроект. Розпочалась олігархізація української економіки, використовуючи зв'язки з представниками виконавчої та законодавчої влади великі бізнесмени привласнювали об'єкти приватизації за смішні ціни. 50% економіки України «прихватизатори» купили за 1 млрд. доларів. При цьому держава втратила контроль над вироб­ництвом у більшості базових галузей, позбулася багатьох стратегіч­них підприємств. 

Аграрні реформи. В листопаді 1994 р. президент видав уаз "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогоспдарського виробництва".  Розпочалось роздержавлення землі. Земля спочатку переходила в колективну власність колгоспів та радгоспів, а після цього ставало можливим паювання. Сертифікати, які засвідчували право на земельний пай, за 1994-2002 рр. отримали 7 млн чоловік. Середній розмір пая складав 4,2 га. Було додатково створено 4 тисячі підпрриємств. Селяни отримали вибір: віддати свою землю в оренду, чи у зручний для себе час перейти на самостійне господарювання. В 200 р. виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло на 9,2%.  Щодо селян, які уже позбулися своїх паїв, то вони перейшли в розряд індивідуальних сільгоспвиробників, їхні земельні площі ся­гали 1-2 га землі. Після розвалу колгоспів фермери у 2001 р. вироб­ляли 11,3 % м'яса, 19,3 % молока, 36,3 % яєць від того, що виробля­ли колгоспи в 1990 р.

За період 1991-2000 рр. ВВП України скоротився на 60%, обсяг промислового виробництва на 49%, а сільськогосподарської продукції на 52%. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,8 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Проте поступово розпочався процес переходу до ринкової економіки, і вже в 2000 р. приріст ВВП становив - 5,9% В 2001 р. інфляція знизилась до 6%, а приріст інвестицій в основний капітал зріс на 17,2%. Валютні резерви збільшились з 1,5 млрд до 3,2 млрд доларів США.

Парламентські вибори 1998 р. Зростання ролі партій у політичному житті зумовило зміну виборчого закону, в жовтні 1997 р. Верховна Рада прийняла закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою. Половину виборчих округів мажоритарними, інша половина депутатських місць виборювалась в одному багатомандатному загальнодержавному окрузі. 29 березня 1998 р. відбулися вибори депутатів до Верховної Ради України. У них взяли участь 20 партій і блоків.  Відсотковий бар'єр подолали 8 партій і блоків. КПУ отримала 84 мандати, Народний рух - 32, блок СПУ-СелПУ  29, Партія "зелених" - 19, НДП - 17.  7 липня 1998 р.  Головою Верховної Ра­ди  став О. Ткаченко.

Мал. 4. Г. Гонгадзе.

Президентські вибори 1999 р. 25 березня 1999 р. в автомобільній катастрофі загинув лідер Народного руху В. Чорновіл. У політичних колах уже тоді вважали його смерть не випадковою. Саме перед цим стався розкол Руху і була спроба змістити В. Чорновола з посади голови Руху.  Більше того, він розглядався як серйозний конкурент Кучми на президентських виборах. 14 травня 1999 р. почалась передвиборча президентська ка­мпанія. Першим кандидатом на посаду Президента України був висунутий Л. Кучма. Уряд В. Пустовойтенка перетворився на головний передвибор­чий штаб кандидата Л. Кучми у Президенти України.  31 жовтня 1999 р. відбулися чергові вибори нового Президе­нта України. У першому турі Л. Кучма набрав найбільшу кількість голосів, але сумарно ліві кандидати мали перевагу (О. Мороз, П. Симоненко, Н. Вітренко). У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, Л. Кучма здобув 56,2 % голосів виборців, П. Симоненко - 37,8 %. 

Перемога Л. Кучми на президентських виборах призвела до концентрації влади в його руках, що не могло не викликати опір зі сторони народних депутатів. 23 грудня 1999 р. новим прем'р-міністром став Віктор Ющенко. Вже 16 квітня 2000 р. з ініціативи президента відбувся всеукраїнський референдум стосовно реформи сиситеми державного управління, але Верховна Рада так і не затвердила рішення референдуму. Водночас наростало незадоволення політичним курсом президента Кучми, його звинувачували в узурпації влади. Ситуацію ще більше ускладнило зникнення  16 вересня 2000 р. опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Офіцер президентської охорони, який втік за кордон, оприлюднив касетні плівки, на яких була записана розмова Кучми, в якій він вимагав покласти край журналістській діяльності Гонгадзе. "Касетний скандал" набув міжнародного резонансу, 2 листопада в лісі біля Таращі було знайдено обезголовлений труп. Дружина і друзі впізнали у ньому Георгія . Опозиція розгорнула масові акції протесту "Україна без Кучми", вимгаючи відставки президента. В травні 2001 р. В. Ющенка було відправлено у відставку, новим прем'єром став А. Кінах.

Мал. 5. Акція "Україна без Кучми", 6 лютого 2001 р.

Парламентські вибори 2002 р. Вибори 2002 р. проходили надзвичайно напружено, участь взяли 63 партії. 31 березня перемогу здобув блок "Наша Україна", який очолював В. Ющенко. Блок отримав 23,8% голосів. Пропрезидентська сила "За єдину Україну" - 20%. Блок Юлії Тимошенко - 11,8% голосів. Але по мажоритарних округах перемогу здобули висуванці саме В. Литвина, глави Адміністрації президента. Із залученням самовисуванців-мажоритарщиків їм вдалось нівелювати перемогу опозиційних сил та забезпечити стабільність для президента Кучми, який розпочав підготовку до продовження своєї влади після нових президентських виборів.

В квітні 2003 р. Кучма запропонував перетворити Україну на парламентсько-президентську республіку, істотно обмеживши повноваження свого наступника, за рахунок розширення прав уряду. Після закінчення своєї другої каденції, Кучма мав намір очолити Кабінет міністрів, і таким чином, зберегти владу у своїх руках. В квітні 2004 р. ініційований Адміністрацією Президента законопроект про зміну форми правління був провалений. Тому Кучма розпочав підготовку свого наступника, ще в листопаді 2002 р. Прем'єром став Вікто Янукович, колишній голова Донецької ОДА, людина з кримінальним минулим. Саме його було висунуто в кандидати на посаду президента від влади.

Зовнішня політика. Здобуття незалежності України синхронізувалось у часі з періодом закінчення «холодної війни» та започаткуванням нового міжнародного порядку. Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. Одним з найваждивіших курсів в зовнішній політиції України було ядерне роззброєння, без якого були неможливими іноземні кредити, інвестиції, Київ через тиск Москви та Вашингтона перебував намежі ізоляції. Ядерне роззброєння України варто розглядати в контексті закінчення холодної війни та загальному скороченню кількості наступальних озброєнь СРСР та США. Так 21 липня 1991 р. було укладено Договір між США та СРСР про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), набув чинності 5 грудня 1994 р. У результаті підписання в Лісабоні 23 травня 1992 р. Протоколу до Договору про СНО Україна з об’єкта  Договору перетворювалась на його повноправного суб’єкта. А вже 18 листопада 1993 р. ВР України ухвалила постанову про ратифікацію Договору про СНО та Лісабонського протоколу. 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню декларацію, яка узаконила без’ядерний статус України взамін за ґарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій. Зважаючи на приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та зобов'язання України ліквідувати всю ядерну зброю на її території, 5 грудня 1994 року між Україною, Російською Федерацією, Великобританією та Сполученими Штатами Америки було підписано так званий Будапештський меморандум, за яким раніше перераховані держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України, в тому числі і від економічного тиску.

Мал. 6. Підписання Будапештського меморандуму.

Досить складними виявились відносини з РФ, яка намагалась відновити СРСР під виглядом СНД, без України їй це не вдавалось, Україна не ратифікувала статут СНД. Вже в травні 1992 р. Верховна Рада РФ заявила про свої претензії на Крим, а в липні 1993 р.  парламент РФ надав Севастополю статус міста РФ. Досить складно проходили переговори щодо поділу Чорномоорського флоту СРСР. І лише 28 травня 1997 р. у Києві підписано базову угоду з Чорноморського флоту. Розрахунок за використання об’єктів у Криму Росія здійснювала з 1998 р. шляхом щорічного зменшення державного боргу України перед Росією на суму 97,79 млн. доларів. Вже 31 травня 1997 р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство України та РФ, і хоча в договорі йшлось про визнання територіальної цілісності України, рсоійська сторона цього пункту ніколи не дотримувалась і неодноразово ставила під сумнів український суверенітет над Кримом.

У вересні 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, у 1996 р. було прийнято Стратегію інтеграції до ЄС. В липні 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО. Проте друга каденція Кучми на посаді президента призвела до погіршення відносин з Заходом, особливо після "касетного скандалу" та звинувачень Києва у продажі "Кульчг" Іраку, Україна фактично опинилась в міжнародній ізоляції. Багатовекторна зовнішня політика, яку проводив Кучма по суті стає проросійською, розпочались переговори про можливість участі України в Євразійському економічному співтоваристві, ініціатором якого була Москва.

3. Помаранчева революція.

Вибори 2004 р. Боротьба за президентське крісло розпочалась 3 липня 2004 р. На наступний день кандидат від опозиції Вікто Ющенко, лідер блоку «Наша Україна» в Києві на Співучому полі оприлюднив свою передвиборчу програму «Десять кроків на зустріч людям», мова йшла про створення нових робочих місць, забезпечення пріоритетного фінансування соціальних програм і т. п. В свою чергу, кандидат від влади, чинний Прем’єр-міністр України Віктор Янукович, був висунутий від Партії регіонів. Аби отримати політичні бонуси Янукович ініціював з 1 вересня 2004 р. підняття вдвічі мінімальних пенсій, але кошти на підвищення не були закладені в бюджет на 2005 р. Водночас кандидат від влади активно використовував адміністративний ресурс, а  правоохоронні органи всіляко перешкоджали діяльності опозиції. 31 жовтня відбулись вибори. За підрахунками ЦВК (велися два тижні), В. Ющенко отри­мав підтримку 39,82 % голосів виборців, а В. Янукович - 39,32 %. Це означало, що ЦВК призначить другий тур виборів Пре­зидента України. На 21 листопада 2004 р. був призначений другий тур виборів Президента України. В. Ющенко провів успішні пере­говори з О. Морозом, А. Кінахом і групою «Центр», у результаті чо­го ці політичні сили заявили про свою підтримку у другому турі В. Ющенка.

Захід і Центр України 21 листопада проголосував за В. Ющенка, а Південь і Схід – в основному за Януковича.  Проте кандидат від опозиції виграв би вибори якби не масові фальсифікації зі сторони чинної влади, яка абсолютно підтримувала Януковича. Відрив між кандидатами на користь провладного,  за словами ЦВК, складав 812 тисяч голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тисячі. У другому турі були спостерігались масштабніші фальсифікації, ніж 31 жовтня 2004 p., - це відкріпні талони, які давали можливість одним і тим самим людям пересуватись на авто­бусах і здійснювати багаторазове голосування (так звані каруселі); переносні урни для голосування за межами виборчих дільниць. На­приклад, у Миколаївській області таким способом проголосувало 35 % виборців; збільшення показників явки виборців; недостовірні списки виборців тощо.

Майдан. Коли закінчувалось голосування, у Києві на Майдані Незалежності зібралось до 30 тисяч громадян. Вже 22 листопада їхня кількість зросла до 100 тисяч Лідери опозиції – В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз виступили перед мітингуючи і закликали відстояти втрачену перемогу. У скорім часі чимало вузів, шкіл особливо в захі­дних областях, оголосили страйк, а студенти та учні щодня збирали­ся на майданах на мітинг. Ю. Луценко (польовий командир) ого­лосив, що у центрі Києва буде встановлено 1,5 тис. наметів. З цього часу він оголосив акцію громадянської непокори, став «польовим командиром». Так в Україні почалася помаранчева революція, оскільки кольором команди Ющенка був саме помаранчевий. Паралельно свій майдан організували прихильники Януковича, який поступався чисельністю. Особливістю протестиого руху «біло-синіх» було те, шо в умо­вах України він набирав ознак і регіонального.

Мал. 7. Перший день протестів на Майдані.

Мал. 8. Лідери опозиції на Майдані.

 

Одразу після оголошення ЦВК результатів другого туру виборів, Ющенко звернувся до Верховного Суду України з вимогою визнати недійсними результати голосування по Донецькій та Луганській областях у зв’язку з масовими порушеннями народного волевиявлення. Вже 25 листопада Верховний Суд призупинив процесс передачі влади новообраному президенту. Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України визнав за необхідне провести третій тур виборів, який був призначений на 26 грудня.

Мал. 9. Пік Майдану.

Мал. 10. Протести прихильників В. Януковича.

Конституційна реформа. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України в пакеті ухвалила зміни до Конституції України, закон який вдосконалював систему проведення виборів. Припиняла свою діяльність діюча ЦВК і за­тверджувався склад нової ЦВК України. При голосуванні за відкріп­ними галонами на них ставився спеціальний штамп. Також Україна ставала парламентсько-президентської республікою. Передбачалося формування у майбутньому парламенті (з 2006 р.) парламентської більшості. Прем'єр-міністр призначається Верховною Радою за поданням Президента України, а кандидатуру прем'єра вносить Президент за пропозицією депутатської більшості у Верховній Раді. Міністр оборони, міністр закордонних справ приз­начається Верховною Радою за поданням Президента. Інші члени уряду призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр- мінісгра України. За Президентом зберігалося право дострокового розпуску Верховної Ради, якщо протягом 1 місяця не буде сформо­вано коаліцію депутатських фракцій, або за 60 днів не сформований склад уряду.

Третій тур виборів. 26 грудня 2004 р. вибори Президента України було проведено з дотриманням загальнови­знаних у світі демократичних виборчих стандартів. За В. Ющен­ка подано 51,99  голосів виборців, за В. Януковича - 44,19 %. Географія результативності голосування не змінилась. Ющенко мав цілковиту перевагу на Заході та Центрі, а Янукович – на Півдні та Сході. Настрої виборців, порівняно з попереднім туром не дуже змінились. Результат голосування змінився внаслідок усунення масштабних фальсифікацій.

4. Україна в період президентства Віктора Ющенка 2005-2010 рр.

Мал. 11. В. Ющенко

23 січня 2005 р. в сесійній залі Верховної Ради України від­булася інавгурація - урочистий вступ на носі Президент а Укра­їни В. Ющенка. В залі було багато іноземних гостей, чимало пова­жних представників українського суспільства. Вже 4 лютого 2005 р. 365 депутатів Верховної Ради України підт­римали пропозицію В. Ющенка призначити Ю. Тимошенко на посаду Прем'єр-міністра. Проте в «помаранчевій» команді назрівав розкол, основна боротьба розгорнулась між Кабінетом Міністрів, який очолювала Юлія Тимошенко та РНБО, Секретарем якого був Петро Порошенко. 8 вересня 2005 р. Ющенко відправив у відставку уряд Тимошенко. Уряд очолив Юрій Єхануров.

Вибори 2006 р. Розпочалась підготовка до парламентських виборів. Коаліція «Сила народу» розпалась, колишні лідери помаранчевої команди йшли на вибори окремими партіями та блоками. Особливістю цих виборів було те, що вони відбувались за пропорційною системою та в умовах парламентсько-президентської республіки. 26 березня 2006 р. на виборах перемогу здобула Партія регіонів – 32,2%; Блок Юлії Тимошенко – 22,27%; блок «Наша Україна» - 13,94%; СПУ – 5,67%; Компартія – 3,66%. В умовах парламентсько-президентської республіки розпочались консультації щодо створення парламентської коаліції. Колишні союзники БЮТ, Наша Україна та СПУ так і не змогли домовитись, цим скористалась Партія регіонів, яка перетягнула на свою сторону Соцпартію та разом з комуністами утворили антикризову коаліцію. Прем’єр-міністром став Янукович, а Мороз – спікером Верховної Ради.

Проте це не змогло вирішили політичну кризу, конфлікт між парламентською коаліцією, яка завдяки «тушкуванням» збільшувалась та Президентом загострювався. Це дозволило Ющенку скористатись своїм конституційним правом та в квітні 2007 р. розпустити Верховну Раду України та призначити позачергові парламентські вибори. Після тривалих консультацій вибори були призначені на 30 вересня 2007 р.  Результати були такими: Партія регіонів – 34,7%, БЮТ – 30,71%; «Наша Україна – Народна самооборона» - 14,15%; КПУ – 5,39%; Блок Литвина – 3, 96%. В такій ситуації помаранчеві змогли домовитись і 18 грудня 2007 р. Прем’єр-міністром було призначено Юлію Тимошенко. Перед урядом постала серйозні труднощі в зв’язку з світовою економічною кризою. Водночас конфлікт між Президентом та Прем’єром лише загострювався, що не могло не позначитись на політичній ситуації в країні, поширеними явищами стали взаємні звинувачення Ющенко і Тимошенко у корупції. Це все посилило розчарування людей в чинній владі, чим не могла не скористатись Партія регіонів, яка активно готувалась до реваншу на майбутніх президентських виборах.

Мал. 12. Президент та Прем'єр-міністр України, грудень 2007 р.

Вибори 2010 р. Перший тур виборів відбувся 17 січня 2010 р., В. Янукович отримав – 35,32% голосів; Ю. Тимошенко – 25,05%, В. Ющенко  - лише 5,45%. Другий тур відбувся 7 лютого 2010 р., перемогу на них отримав В. Янукович – 48,95%, Ю. Тимошенко – 45,47%. Проте вибори відбулись з численними фальсифікаціями, практикувався підкуп виборців. Проте оскарження результатів виборів, яке було ініційоване Ю. Тимошенко не було задоволене.

Зовнішня політика України. Свою діяльність на посту Президента України В. Ющенко роз­почав з візитів до Москви, Страсбурга, Давоса та Варшави. У Москві з В. Путіним він провів переговори з питань торгово-економічних відносин, формування єдиного економічного простору, Азово- Керченської проблематики та про перебування Чорноморського флогу Росії у Севастополі. У Страсбурзі В. Ющенко виступив перед депугатами Європарламенту. У своїй промові він намагався роз'яснити європейцям внутрішню ситуацію в Україні і висловив надію на розширення співпраці з країнами Євросоюзу. Усі його ві­зити засвідчили, що в Європі був великий інтерес до України і ба­жання з нею співпрацювати. Вже в 2005 р. українській економіці було надано статус – ринкової. А в 2008 р. Україна стала членом Світової організації торгівлі. Водночас Україна активізувалась як регіональний лідер, зокрема в рамках ГУАМу (Грузія, Україна, Азербаджан, Молдова). Київ  засудив агресію Росії проти Грузії в серпні 2008 р., а також Україна попередила Росію про небажаність участі кораблів Чорноморського флоту Росії, що базуються в Криму у війні проти Грузії.

\

Мал. 13. Президент країн-членів ГУАМу

Від самого початку РФ підтримувала В. Януковича. Зовнішньополітичний курс України декларований Ющенком був спрямованим на євроатлантичну інтеграцію, що дуже непокоїло Кремль. Саме тому Москва вирішили тиснути на Київ, розпалюючи антиукраїнські настрої в Криму та Донбасі. Ще одним важелем тиску на Україну стали газові війни. Росія відмовлялась постачати Україні газ, вимагаючи збільшення ціни. Ситуація в українсько-російських відносинах стабілізувалась лише після того як Янукович очолив уряд. Проте в 2008 р. Росія розпочала нову газову війну проти України, а з 1 січня 2009 р. «Газпром» повністю припинив постачання газу до України. Москва вдало підтримувала конфлікт Ющенко-Тимошенко, і 18 січня 2009 р. між главами урядів обох країн Тимошенко і Путін була підписана нова газова угода, яка не була вигідна Україні. Ціна на газ збільшувалась до 450 доларів за тисячу кубометрів. Ця угода була невигідна українські економіці та фактично започаткувала енергетичну колонізацію України Росією.

Мал. 14. Україна в міжнародних організаціях.

5. Особливості політичного розвитку України 2010-2013 рр.

25 лютого відбулась інавгурація Віктора Януковича. З його приходом до влади розпочалась концентрація влади в руках Партії регіонів. Вже 11 березня 2010 р. у відставку було відправлено уряд Ю. Тимошенко, натомість уряд було сформовано Партією регіонів, яки очолив Микола Азаров. Вже у вересні 2010 р. Конституційний суд визнав неконституційним Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (політреформу 2004 року) у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і ухвалення і відновив дію Конституції України 1996 року. Таким чином, Янукович отримав значно більші повноваження, а Україна знову стала президентсько-парламентською республікою.

Мал. 15. Карикатура на мовний закон 2012 р.

 Водночас було ініційоване кримінальне провадження щодо лідера опозиції Ю. Тимошенко, її звинуватили в перевищенні службових обов’язків. Найбільшою є справа «по газовому договору з Росією від 19.1.2009 року». 11 жовтня 2011 року Ю. Тимошенко була засуджена на 7 років у «справі газового договору з Росією». Розпочались переслідування і інших опозиціонерів, зокрема Юрія Луценка, якого теж було засуджено до 4 років позбавлення волі. Багато опозиційних політиків виїхали за межі країни. Водночас розпочались утиски свободи слова та переслідування журналістів. Україна за рейтингом демократії, який щорічно оприлюднює «Економіст», впала з 53 місця («неповна демократія») до 79 («гібридний режим»), а в рейтингу «Індекс свободи слова», який оприлюднює міжнародна організація «Репортери без кордонів», Україна тільки за 2010 рік опустилась на 42 позиції й посіла 131 місце між Іраком (130) та Ізраїльськими територіями (132).

3 липня 2012 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про засади державної мовної політики», авторами якого були Колесніченко та Ківалов, члени Партії регіонів. Закон був спрямований на розширення прав російської мови, ним провладна партія хотіла здобути собі політичні бонуси на майбутніх виборах. Проте цей закон був популістським, і не витримує критики Венеціанської комісії, для його реалізації необхідно близько 15 млрд доларів.

Вибори 2012 р. Напередодні парламентських виборів, провладна партія ініціювала зміни до виборчого законодавства, зокрема прохідний бар’єр для політичних партій було збільшено до 5%, а також заборонено брати участь у виборах політичним блокам, що на думку експертів, зроблено для того, щоб не дати об'єднатися розрізненій опозиції. Незважаючи на численні фальсифікації, підкуп виборців та використання адміністративного ресурсу Партія регіонів отримала – 30% голосів; Батьківщина – 25,54%; УДАР – 13,96%; КПУ – 13,18%; Свобода – 10,44%. Оскільки вибори відбували за змішаною системою то владі вдалось перетягнути на свою сторону чимало самовисуванців і ввже 12 грудня 2012 р. було затверджено уряд на чолі з М. Азаровим, спікером Верховної Ради став один з лідерів Партії регіонів В. Рибак.

"Вставай, Україно!". Узурпація влади Партією регіонів, небажання влади йти на діалог з опозиціє і суспільством та погіршення економічного становища України призвело до глибокоїсуспільно-

Мал. 16. Акція "Вставай, Україно!" у Луцьку

політичної кризи. 14 березня 2013 р. у Вінниці опозиційні парті ВО "Батьківщина", УДАР та ВО "Свобода" розпочали масові акції протесту "Вставай, Україно!" проти режиму Януковича. Масові акції відбулись у всіх обласних центрах України. Влада всіляко ускладнювала та перешкоджала проведенню мітингів, але навіть у Донецьку на мітинг 31 травня вийшло до 4 тисяч людей.

Зовнішня політика. Прихід до влади Януковича ознаменувався поверненням до багатовекторної, а по суті проросійської зовнішньої політики. Вже 21 квітня 2010 р. президент РФ Д. Медвєдєв відвідав Харків, де було підписано угоду про знижку у сто доларів ціни на газ для України, взамін українська сторона погоджувалась продовжити термін дислокації ЧФ Росії до 2042 р., так звані Харківські угоди.  Ще  2 квітня президент В. Янукович ліквідував комісію з підготовки вступу України до НАТО. Водночас Київський апеляційний суд заборонив проведення референдуму з питання вступу України до НАТО. 1 липня 2010 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому наша держава визначається як позаблокова європейська держава.

                                                                                                                          

Мал. 17. Д. Медведєв та В. Янукович під час підписання Харківських угод

 Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1991 р., 24 серпня - Акт проголошення незалежності України.
1991 р., 1 грудня - відбувся референдум про незалежність України.
1991 р., 6 грудня - заснування Збройних Сил України.
1992 р., 15 січня - затвердження Верховною Радою України Державного гімну "Ще не вмерла України..."
1992 р., 28 січня - затвердження Верховною Радою України Державного Прапору.
1992 р., 19 лютого - затвердження Верховною Радою України малого гербу держави у вигляді тризуба.
1994 р., 10 липня - обрання Л.Кучми Президентом України.
1995 р. - Україна стає членом Ради Європи.
1996 р., 28 червня - ухвалення Конституції України;
1996 р., 1 вересня - запровадження нової національної валюти - гривні.
2004 р., листопад-грудень - помаранчева революція
2004 р., 8 грудня - прийняття Верховною Радою України законів про політичну реформу.
2004 р., 26 грудня - обрання Президентом України В.Ющенка;
2005 р. - надання українській економіці статусу ринкової.
2008 р. - вступ України до Cвітової організації торгівлі.
2010 р., січень - обрання Президентом України В.Януковича.
2013 р., 14 березня - початок акцій протесту "Вставай, Україно!" у Вінниці.