Підготовка до ЗНО з історії України

1. Писемні згадки про слов'ян

На початку І тис. н.е. на історичну арену впевнено виходять слов`яни, які мали автохтонний характер і були однією із найчисельніших груп індоєвропейської спільності. їхнього прабатьківщиною була територія між Дністром і Дніпром та Карпатами і Верхньою Віслою. На початку нашої ери слов`яни сформувалися як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. На «варварські» слов`янські племена поширювався вплив Римської імперії. В середині І тис. н.е. слов`яни розділилися на східних, західних і південних. В цей же час імовірно починається формування праукраїнських слов?янських племен з територією на лівому і правому середньому Подніпров`ї, Наддністрянщині та правобережжі Вісли. У писемних джерелах давньослов'янські племена вперше згадуються під іменем венедів у І–II ст. н.е. Про них говорять римські вчені Пліній Старший (23–79 рр. н. е.), Тацит (близько 55–120 pp. н. е.) і Птоломей (II ст. н. е.). Тацит, зокрема, зазначав, що венеди численні і займають величезну територію. Про слов'ян подають відомості візантійські автори VI–VII ст. – Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій та ін. Вони говорять про склавинів – західних слов'ян і антів – східних слов'ян, які займали територію між Дністром на заході і верхів'ями Дону на сході.

Мал. 1. Українські землі і Велике переселення народів.

2. Антський союз

В середині І тис. до н. е. більшість істориків того часу виділяють два племені слов'ян – це анти і склавини. Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р.) писав, що «анти — найхоробріші між ними (слов'янами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу». Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів і відзначає, що анти та склавини говорили однією мовою. Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об?єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно.  Ось що пишуть візантійські автори про демократичний устрій антського союзу. «Ці племена, – писав у своїй праці «Історія» візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.), – не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм». Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів і антів писав у своїй книзі «Стратегикон» і візантійський імператор Маврикій Стратег (582–602 рр.). «Племена склавинів і антів живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити...».

Однак у разі небезпеки анти і склавини обирали царя (вождя), авторитет якого визнавав весь народ. Зокрема про це свідчать, археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, якими володіли за життя, безперечно, найзаможніші та наділені владою представники слов’янських племен. З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями вчених, належав комусь із антських вождів. Одним із таких царів був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але цей виступ виявився нещасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь – Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е. З кінця V ст. слов'янські племена, анти у тому числі, почали численні і тривалі, так звані балканські, війни проти Візантійської імперії. Війни супроводжувалися переселенням частини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього на Балканському півострові виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Візантійській імперії і розвиток там феодалізму. Антська держава занепала під ударами аварської орди у VI ст. н.е. Назва «анти» проіснувала недовго, близько трьох століть, і на початку VII ст. зникла з історичних хронік, розчинившись у загальному терміні «слов`яни». Остання згадка про антів датується 602 р. У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців. Так, М. С. Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси» та інших працях висунув думку, що «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Христі, коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...» При цьому найдавнішими предками українського народу Грушевський вважав антські племена IV–VI ст. Думку Грушевського поділяв ряд істориків – І. П. Крип'якевич, Н. Д. Полонська-Василенко та ін.

3. Сусіди слов'ян

Готи. Період IV–VI ст. н.е. увійшов в історію як Велике переселення народів – масове переселення племен по всій території Європи. Воно було викликане ростом населення, пошуками родючих земель і пасовищ для худоби, прагненням племінної знаті до збагачення військовою здобиччю. Початок йому поклала навала гунів. Але ще до них германські племена готи, утворивши в I ст. у Скандинавії союз племен, переселилися спочатку в басейн р. Вісли, потім у Прикарпаття, а згодом у Північне Причорномор'я. Тут вони завоювали сарматів, захопили і зруйнували Ольвію і Тіру, підкорили жителів Криму. Готи, які поселилися на захід від Дністра до Дунаю, утворили племінний союз вестготів. На нижній течії Дніпра виникла держава вестготів – Рейхготланд зі столицею Данпарштадт (тепер село Башмачка Дніпропетровської області). Її засновником був рекс (вождь) Германаріх (332–375 рр.). Історик Йордан розповідає, що готи жили родовими общинами і племенами, в яких уже виділялися знать, військові вожді й старійшини. Займалися вони кочовим скотарством, полюванням, збиральництвом. З’являлося орне землеробство. Вели торгівлю з сусідніми племенами, a також постійно воювали з ними. Здійснювали походи за Дунай на Балканський півострів та на римські володіння в Західній Європі.

Гуни. У 375 р. в Причорномор'ї з'являються племена гунів. Одні вчені вважають їх кочовими племенами, вихідцями з Середньої Азі. Гунів очолював каган Баламбер (Велимир). Зруйнувавши Пантікапей і міста на Боспорі Кіммерійському (Керченській протоці), гуни підкорили остготів (східна гілка готів, жили в степах між Дніпром і Доном) і вестготів. Готи рушили на захід через Дунай на Константинополь і через Дунайську рівнину в Центральну і Західну Європу. У 410 р. готи на чолі з Аларіхом захопили і зруйнували Рим. Гунський племінний союз досягає могутності за царя Аттіли (433–453 pp.). За двадцять років він завоював Середньосхідну Європу. Його данниками були Західна і Східна Римські імперії. Центр своєї держави Хунгарії Аттіла переніс на Дунайську рівнину (сучасна Угорщина). Його мрією було завоювання Галлії. У 451 р. в битві на Каталаунських полях (на річці Mapнi біля міста Труа у Франції) гуни в союзі з остготами розбили об’єднані війська римського полководця Аеція Гауденція та вестготів. 3 обох боків у битві брало участь понад 180 тис чоловік. Остготи вдерлися в Італію, а вестготи втекли за Піренеї в Іспанію. Проте після смерті Аттіли у 453 р. величезна гунська держава занепала і під ударами Візантії розпалася. Гуни розчинилися серед європейських народів.

Мал. 2. Велике переселення народів. Загибкль Західної Римської імперії.

Авари. Через сто років у VІ ст. в українські землі вдерлися племена аварів. У результаті тривалої війни з слов’янами утворилася нова держава – Аварський каганат. Як і гуни, авари рушили на завоювання Європи. Вони дійшли до Константинополя, але були розбиті візантійським імператором. Тоді свої удари вони спрямували на захід і захопили Паннонію (сучасна Угорщина), яка стала центром каганату. Його очолив хан Боян. Звідси авари нападали на землі франків. Остаточно їх розбив Карл Великий. Авари відкочували на Кавказ, де заселили сучасний Дагестан.

4. Розселення східнослов’янських племен

У наслідок Великого переселення народів у Європі відбулися значні зміни. Утворювалися та розпадалися державі, одні народи витісняли інших. Ці події змушували і слов’янських народів до міграцій. Так протягом V–VІІ ст. тривало Велике розселення слов'ян.
Основні напрямки розселення слов’ян:

• південний – в басейні Дунаю, на Балкани;
• західний – Татри, Судети, Балтійське узбережжя;
• північно-східний – Лівий берег Дніпра, басейни Західної Двіни та Оки.

Отож, східні слов'яни, які інші народи почали активно освоювати нові землі. Слов`яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII–X ст. завершується формування нових племінних об`єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов`яни», типовий для VII–IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Нестор Літописець у «Повісті временних літ» дає таку картину розселення 13 слов`янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів`ях Волги і Дніпра – кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в`ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа – радимичі, на північ від річки Прип`ять, в Поліссі, – дреговичі. Між Прип`яттю, Дніпром і Горинню – древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, – поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, – сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом – уличі, Дністром та Прутом – тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті – хорвати, у верхів`ях Західного Бугу мешкали дуліби, пізніше – волиняни і бужани.

Мал. 3. Карта розселення східних слов`ян.

5. Куявія, Славія та Артанія

Вже довгий час у науці точаться суперечки стосовно повідомлень арабських і персидських географів ІХ–Х ст. – аль Балхі, аль Істахрі, Ібн-Хаукаля та ін. про три східнослов’янські державні утворення: Куявію, Славію та Артанію з головними містами – відповідно Куявою (Куябою), Славією та Артою (Арсою). Відомості східних авторів, звичайно, надто загальні в хронологічному плані і малоконкретні в географічному, хибують на помилки й вигадки. Але в багатьох випадках їхні свідчення є унікальними. Більшість дослідників сходяться на тому, що Куявія і Куява – Київська земля з Києвом. Під назвою Куяба Київ з давніх-давен був відомий у багатьох арабських, а також візантійських і західноєвропейських джерелах. Славію звичайно прив'язують до землі ільменських словен, головним містом яких у 10 ст. став Новгород. Але не так давно академік Борис Рибаков висловив припущення, що м. Славією може бути Переяслав-Південний, розташований неподалік Києва. Рішуче розійшлися думки вчених стосовно Артанії. Різні історики бачили в Арті то Рязань, Тмутаракань, Чернігів, Білоозеро, Ростов Ярославський.

6. Економічний та соціальний розвиток східних слов'ян

У другій половині І тис. н.е. економіка східних слов`ян досягла значного розвитку. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині І тис. н.е. східні слов`яни користуються залізними наральниками, а в другій – все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне, залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами та глибокими ровами. Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-економічних, духовних центрів: у полян – Київ, Вишгород, у сіверян – Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII–VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов`ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов`янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях – «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією. Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов`ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Всередині племен та племінних союзів посилювалась майнова та соціальна диференціація – виокремився прошарок племінної знаті, в руках якої зосереджувалося все більше матеріальних багатств та політичної влади. Знать походила в першу чергу з середовища воїнів. В умовах постійних збройних сутичок зростала роль професійних військових загонів – дружини, під керівництвом військового вождя – князя. Збагатившись за рахунок військової здобичі князі поступово отримають все більше повноважень. В кінцевому рахунку вони отримують найвищу політичну владу та значні земельні угіддя. Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю за службу в князя. Довгий час продовжував діяти давній інститут влади – загальні народні збори (віче). Віче збиралось ситуативно, для вирішення найважливіших питань. У VIII–IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об`єднання – князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.

7. Культура давніх слов'ян

На думку дослідників, джерела слов'янської культури сягають зарубинецької культури (яку датують умовно II ст. до н. е. – ІІ/ІІІ ст. н. е., верхів'я Придніпров'я) та багатоетнічної черняхівської (близько II – ІV/V ст. н. е., за деякими джерелами – до VII ст. до н. е.). її особливістю було формування ранньокласового суспільства, ієрархічної влади та укладання воєнних союзів між етносами-племенами. Це дає підстави говорити про державу антів як один із перших зразків тубільного державотворення. Наприкінці IV–V ст. черняхівська культура занепала під навалою гунів. А вже у VI–VII століттях формується власне слов'янська культура. Усний характер культури слов'ян значно ускладнює реконструкцію їх релігійних уявлень (в їх фіксації не була зацікавлена й сакральна письмова християнська культура Київської Русі). Дослідники вважають основою релігійного світогляду давніх слов'ян пантеїзм – обожнення природи. Особливо шанованими були природні стихії – вода як джерело життя та вогонь – символ сонця, блискавки, сили, що очищує. Це зумовлювало специфіку поховальних обрядів-за уявленнями слов'ян, спалення небіжчика та подальше поховання залишків було засобом захисту від злих сил, очищення і торування шляху до царства світла та вічного спокою. Слов'яни розуміли людське життя як повторюваний природний цикл, уважали збереження душі запорукою його одвічності. Душа доброї людини перевтілювалася в добрих духів дерева, птаха, заслуговувала на прилучення до світу природи, на вічне життя, душа злої – ставала рабом.  У землеробському культі закріплювалися сакралізація землі (що стало підґрунтям антеїзму українців), ідеї родючості, захисту людини, врожаю та їжі від «злих» сил природи, розуміння природного круговороту. Їх художнім утіленням була багата символіка керамічних виробів: солярний знак, хрест із чотирьох променів, коло, зигзаг, хвиля, зіркові розетки, концентричні кола, оточені зубцями і пунктирними лініями, – символами життєдайних променів. Залежність від природи, нестача знань та водночас прагнення змінити перебіг подій на більш позитивний для людини зумовили велике значення магії. З магічними діями були пов'язані ритуальні вироби з глини, сакральні камені зі знаками – символи міцності та вічного існування. З вірою в можливість захисту від ворожих сил були пов'язані обереги – різноманітні підвіски, прикрашені візерунками, шумливі підвіски-амулети, які відганяли злих духів. 

Мал. 4. Срібна фігурка людини з Мартинівського скарбу.	Мал. 5. Срібна фігурка коня з Мартинівського скарбу.

У давніх слов'ян були свої боги. Головним божеством був Перун – бог неба, грому, блискавки, покровитель князя та князівської влади. Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню Сварог і його син, бог сонця Дажбог, виконували й функції героїв – вони створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Певні залишки зооморфізму зберігалися в образі бога Симаргла – охоронця посівів і землеробства в цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем – Хоре. З іншим рівнем міфологічної ієрархії були пов'язані сімейно-родові та сезонні культи. їх яскраві зразки – культи землеробського бога Рода, уособлення єдності спільноти, творця Всесвіту, Лада, жіночих божеств-рожаниць – покровительок плодючості та жіночого начала, культи Ярила та Купали. Ще один рівень міфології представляли напівбожественні істоти – Домовик, Громовик, Лісовик, Водяник, Мара, Пальовик, Гайовик, Перелесник, полудниці, упирі, русалки, мавки. Як наочні втілення слов'янського пантеїзму вони мали антропоморфні або зооморфні риси. Власного імені, на відміну від богів, вони не мали і могли як допомагати, так і заважати людині – залежно від того, як вона до них ставилася. Утіленням структури Всесвіту для слов'ян були образ світового яйця та світового дерева – Вирію (берези, явора, яблуні тощо). Його крона символізувала небо – простір Сонця, Місяця і птахів. Стовбур, заселений бджолами, ототожнювався із землею, корені – з підземним світом, населеним зміями та бобрами. Яскравим свідченням міфологічних уявлень давніх слов'ян є Збруцький ідол або Святовид. Міфологічна єдність людини та природи відбивалася в сакральній архітектурі слов'ян. їй були притаманні відкритість священного простору, відсутність закритих форм. Капища – ізольовані від поселень, оточені ровом або валом з вогнищами святилища – були невеликими округлими або овальними майданчиками з ідолом у центрі. Ритуальні споруди, де відбувалися жертвоприношення, були нечисленними.

Мал. 6. Реконструкція давньослов'янського житла.

8. Збруцький ідол

Збруцький ідол був знайдений в 1848 році біля села Личківці коло Гусятина (Тернопільська область) в річці Збруч. Стовп поділений трьома горизонтальними ярусами, на яких в барельєфах показано, як уявляли слов'яни будову Всесвіту. На нижньому ярусі – бог підземного світу, що тримає на руках землю, на середньому – земля з людьми, на верхньому, найширшому – небо, заселене богами. На передній грані стовпа зображена Велика Богиня з рогом тура у руці. Її плодоносна сила підкреслюється тим, що вона зображена посередині з дитиною. Може, саме ця богиня називалася «рожаницею»? Ліворуч від неї – бог воїнів з однолезним мечем, які були поширені на Русі в X столітті, і конем біля ніг. Можливо, це Перун. Збруцький ідол - видатна пам'ятка староруського образотворчого мистецтва. З 1851 року статуя зберігається в Краківському археологічному музеї.

Мал. 7. Збруцький ідол.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

ІІ–І тис. до н. е. - поява слов`ян на історичний арені.
І–ІІ ст. н. е. – перші письмові згадки про слов`ян в творах римських авторів Плінія Старшого, Тацита, Птоломея.
ІІ–IV ст. – експансія готів і поділ венедів на антів і склавинів (східних і західних слов`ян).
Кінець IV – середина V ст. – занепад черняхівських племен, пов`язаний з навалою кочовиків-гунів.
ІV–VI ст. – Велике переселення народів.
V–VII ст. – велике розселення слов`ян.
VI ст. – проникнення слов`ян на південний берег Дунаю у володіння Візантії. Балканські війни слов`ян.
602 р. – остання згадка про антів.
VIII–IX ст. – відокремлення у слов`ян ремесла від землеробства.