Українські землі у другій половині XIV - XVII ст.

1. Культура Ренесансу в Україні

З кінця ХV ст. до України докочуються нові світоглядно-естетичні віяння, які у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. вилилися у поширенні на західноукраїнських землях культури Ренесансу. Ренесанс, або Відродження – це культурна епоха в Європі, яка прийшла на зміну Середньовіччю і передувала культурі Нового часу (сам термін «новий час» і з’явився у добу Відродження). Ренесанс хронологічно приблизно покривається із часовими межами ХІV–ХVІ ст. Виник і найбільш проявився, досягши розквіту, в Італії, згодом – з кінця ХV ст. – поширився у Німеччині, Франції, Нідерландах, Англії та інших країнах. Чи не головною рисою доби Відродження став гуманістичний світогляд. Саме він вперше виступив як цілісна система поглядів і широкий рух у суспільному житті й викликав справжній переворот в культурі та світогляді людей того часу. Людина, її особистість, свобода, активний творчий дух, були визнані найвищою цінністю і критерієм оцінки, незалежно від ієрархічних умовностей суспільства, які так багато важили у Середні віки. Доба Ренесансу стала періодом розквіту науки і мистецтва, до їх поширення спричинилося книгодрукування, відбувалися великі географічні відкриття і культурні обміни на тлі звернення до традицій культури класичної Античності. Культура Відродження була цілком світською і вільною від церковного аскетизму. Гуманісти були першими світськими інтелектуалами (інтеліґенцією).

Ренесанс став добою розквіту культури Речі Посполитої, яка у ХVІ ст. була сильною і авторитетною. Одною з рис цього розквіту стало посилення італійських культурних впливів. Вони почалися після шлюбу Сиґізмунда I Старого з Боною Сфорцою. Це одразу ж спричинило розквіт малярства, архітектури, кулінарії. В державу прибули славні поети і мислителі: італієць Філіп Каллімах, який деякий час перебував у Львові, та німець Конрад Цельтіс. У 1488 чи 1489 р. виникло перше в Європі літературне товариство – Надвіслянське Літературне Братство. Його членами стали Цельтіс, професори Краківської академії, придворні, студенти. М.ін., серед них був і першодрукар книжок кирилицею Швайпольт Фіоль. Королівство Польське стало притулком релігійної толерантності, постали твори уродженця Журавна в Галичині Миколая Рея і Яна Кохановського. Краківська Академія стала одним з найважливіших наукових центрів Європи. В пізніші роках у Речі Посполитій також виникли вищі школи (академії, потім університети): в Кеніґсберґу (1544), Вільні (1579) і Замості (1594).

Першим представником ренесансного гуманізму в Україні і Польському королівстві був знаменитий Григорій із Сянока (бл. 1406–1477), професор Краківської академії, львівський католицький архієпископ (1451–1477). Ставши львівським архієпископом, Григорій створив у своїй резиденції-садибі в м. Дунаєві (тепер село Перемишлянського р-ну Львівської обл.) перший у Польському королівстві гуманістичний двір. Дунаївський осередок відвідували знані діячі культури з усієї Європи.

Серед людей українського суспільства – яскравих постатей доби Відродження слід назвати знать, представників родів руської шляхти українського, польського, литовського походження: Острозьких, Замойських, Тарновських, Гербуртів, Радзивілів, Теньчинських, Одровонжів, Шидловецьких, Сенявських, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких та інших. При дворах і у володіннях місцевої знаті на українських землях працювали вчителями, архітекторами, скульпторами, друкарями, придворними поетами, музикантами представники освітньо-мистецької еліти як зарубіжного, так і українського походження. Так, при дворі В. – К. Острозького творив ренесансний поет Симон Пекалід, у Тернополі і Острозі князю служив італійський архітектор П’єтро Сперендіо, а в Острозі сформувався цілий Острозький гурток вчених-богословів і письменників.

Ренесанс характеризувався розвитком міст і зростанням міщанського стану. Тому він добре помітний у міській забудові і архітектурі українських міст. Пам’ятки Ренесансу характерні насамперед для західного реґіону України, зокрема для Львова, де працювали кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії: Петро Кастіліо, Петро Італьчик (Італієць), Павло Римлянин, Петро Красовський та інші, а також з Німеччини: Йоганн Пфістер, Гайнріх Горст, Гануш Шольц та інші. Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам’янці-Подільському, Меджибожі – 1545), а також у будові нових замків: Синявських у Бережанах (1534–1555), Я. Тарновського у Тернополі, С. Конецпольських у Підгірцях та ін. Свідоцтвом раннього Ренесансу є синагога в Сатанові (1532). Прикладом ренесансного містобудування за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель’Аква, і славнозвісний французький інженер Ґ. Л. де Боплан).

Згодом Ренесанс проник і на більш східні українські землі. Зразком пізнього Відродження, що переходить у бароко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви княжої доби в Києві, Чернігові та інших містах. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев’яне церковне будівництво.

У скульптурі Ренесанс характеризувався проникненням реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах шляхти у Бережанах, Дрогобичі, Добромилі, в Уневі (1573) в Галичині, князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) тощо, у рельєфах на кам’яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер’єрів («Чорна кам’яниця» на ринковій площі Львова). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев’яна різьба – вівтарна й іконостасна, яка збереглася у храмах у Львова, Рогатина, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах Путивля тощо.

Деякі відгомони Ренесансу простежуються в іконописі (де збереглися аж до початку XVIII ст.). Натомість Ренесанс спричинився до розвитку портрета (напр. К. Корнякта), а ще більше – графіки й мініатюри (Пересопницьке Євангеліє), а також у друкарстві. У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів – посуду, предметів церковного призначення (оправа т. зв. Горностаєвого Євангелія – 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також стиль Ренесансу відомий у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком. Для доби Ренесансу, як на заході, так і в Україні, характерний синкретизм – сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або риторичною).

У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити античну культуру, йшли намагання культивувати людську індивідуальність. На основі знання латинської мови розвивалася т. зв. новолатинська поезія і література загалом. У Польщі видатними представниками Ренесансу були учені і письменники українського роду: Лука з Русі, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський-«Роксолан» з Оріхович біля Перемишля (1513–1566), Шимон Шимонович зі Львова (1557–1629) та ін. У творах українських письменників траплялися згадки про авторів Відродження, латиномовними працями користувалися українські полемісти, навчання в Острозькій академії включало знайомство з вченими Ренесансу. У ХVІІ ст. в Україні, на зміну ренесансній культурі, вже починає формуватися місцевий варіант стилю бароко.

Таким шляхом, українська культура зазначеного періоду продемонструвала свій поворот до загальноєвропейської. Багато прикладів свідчать не лише про вплив Західної і Центральної Європи на Україну, а й про співтворення Україною культурних цінностей, її співучасть у культурних течіях, спільних для всієї Європи.

2. Відгомони Реформації в Україні. Братства та їх діяльність. Острозька академія

Незважаючи на поширення ідей ренесансного гуманізму на українських землях, який означав і підвищення ролі особистості, панівним світоглядом у суспільстві залишався релігійний. Тим не менше, ця консервативна сфера також зазнавала змін. Із кінця ХIV ст. в Західній Європі започаткувалися церковно-релігійні і політично-соціальні течії, що тривали кілька наступних століть і увійшли в історію під назвою Реформація. Пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку протестантських церков, Реформація однаково була спрямована і проти догм та устрою, і проти панівного економічного й політичного становища Католицької церкви (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від інтернаціонального характеру католицизму, що вживав у богослужінні латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їх національну свідомість і культурний розвиток. В Європі Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зіткнення, що вилилися у тривалі війни.

Однак, дещо інший характер мали Реформація і протестантизм в Україні. В Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у – ХV ст. з Чехії, через студентів з України. А з ХVІ ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти, серед яких значна частина родів були захоплені ідеями різних напрямків Реформації. З ХV ст. ідеї реформації, поширилися й серед значної частини шляхти і міщан. В Польщі ці ідеї набули радикальних форм протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або социніан. Сповідників социніанства, яке висувало програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин, називали аріанами або унітаристами (унітаріями). До аріанства був близьким і знаменитий Дмитро Вишневецький. «Нововірство» легко доходило до України безпосередньо через Литву і Польщу, де його протектором був двір короля Зиґмунта-Авґуста. Вже тоді гусити, лютерани, кальвіністи, социніани мали свої гуртки і церкви (кірхи) на українських землях. Спираючись на вищі кола місцевого населення, протестантські громади виникали переважно у містах або у великих маєтках: Берестечку, Бучачі, Вінниці, Гощі, Корці, Острозі, Поморянах, Ясеневі і т. д. Протестантський рух того часу так широко охопив білорусько-українські землі, що у Новогродському воєводстві, де перед тим було 600 православних шляхетських родин, лише 16 не змінило конфесії.

Социніани – представники радикального напрямку антитринітаризму в протестантизмі, послідовники гуманіста і мислителя італійця Фауста Социна (1539–1604), вчення, що виникло у Швейцарії в кінці ХVІ ст. Головною рисою своєї доктрини вважали перенесення акценту в християнстві зі справ віри на поведінку і етику людини, підкреслення її моральних та інтелектуальних можливостей. Социніани відкидали догмат про Св. Трійцю, обстоювали єдиносутність Бога, вважали Ісуса Христа людиною, наділену божими властивостями; не визнавали догмату про первородний гріх, святі тайни тощо; виступали на захист віротерпимості, свободи волі, велику увагу приділяли розвиткові освіти. У кінці XVІ – XVІІ ст. в українських землях існували значні громади социніан, при яких функціонували школи. Головною була школа в Киселині (тепер Волинська обл.), заснована бл. 1612 р. Її керівники намагалися перетворити школу на академію. Відомими були і школи в Гощі (тепер Рівненська обл.), Ляхівцях (тепер Хмельницька обл.), Черняхові (тепер Житомирська обл.), Берестечку. Социніанське віровизнання було заборонено в Речі Посполитій аж у 1650–1660-х рр. під час наступу католицизму в ході контрреформації.

Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати в Україну після Люблінської унії 1569 р. Закоренившись на Волині, протестантизм сягав не тільки у Галичину, але й на Поділля та Київщину, і до нього приєдналися такі знані роди, як Гойські, Немиричі, Сенюти, Чеховичі, Чапличі й десятки інших. Полеміст початку XVІІ ст. І. Вишенський твердив про загальне «поєретичення». У схильності до «нововірства» навіть підозрювали православного митрополита Онисифора Дівочку. Подібні свідчення торкаються переважно вищих кіл громадянства, бо протестантські течії не зачепили широких мас населення, а кількість самих громад і членство у них було, порівняно із Західною і Центральною Європою, невелике. У XVІ ст. на українських землях було відомо близько 100 протестантських громад, з них 32 у Галичині, 23 на Холмщині й Белзщині, понад 20 на Волині, 13 в околицях Берестя і Дорогичина (Підляшшя), близько 6 на Поділлі й лише 7 на Київщині і Брацлавщині. Протестантизм дав і деяких державних і політичних діячів, у т. ч. відомого дипломата, автора Гадяцького трактату (1658) Юрія Немирича.

Таким чином, протестантські течії не охопили усіх українських земель і всіх прошарків населення. Натомість, Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких під загрозою римо-католицького наступу, особливо після церковної унії 1596 р., «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Керівник православної опозиції до унії, князь Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та, особливо, конфедерація 1599 р. у Вільні.

Відгук реформаційних ідей відобразився і в церковно-культурній сфері. Чеські переклади Св. Письма були відомі на українських землях у XV ст., а в перекладі на тогочасну літературну українсько-білоруську мову з’явилися «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), «Євангеліє» В. Тяпинського (кінець XVІ ст.), «Пересопницьке Євангеліє» (1556–1561), які базувалися переважно на протестантських текстах. У «Пересопницькому Євангелії», перекладеному в Пересопниці на Волині, мовою, наближеною до живої народної, Михайлом Васильовичем та архімандритом Григорієм за дорученням княгині Алоїзії Заславської «для лепшого виразумления люду християнського посполитого», було використано лютеранський текст Секлюціана. У «Крехівському апостолі» використано текст кальвіністської Біблії 1563 р. Ці переклади вживали не тільки для приватного читання, але й для богослужінь («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною на Україні церковнослов’янською мовою та з поширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна руська (українсько-білоруська) мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним християнам…», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів.

Поширенню реформаційних ідей і протестантизму сприяла й підтримка світської влади аж до 1572 p., в тому числі монархів Литви і Польщі. Визначний російський славіст І. Ґолєніщев-Кутузов писав: «Розглянувши безпристрасно стан православної церкви в Литві за часів Сиґізмунда І та Сиґізмунда-Авґуста, ми пересвідчимося, що у першій половині XVI століття не можна говорити, ніби уряд примушував православне населення Литви приймати католицтво чи унію з Римом. Сиґізмунд І був віротерпимий і прагнув здобути з династичних та політичних міркувань прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчки анульовані. Православні маґнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги призначалися канцлерами, гетьманами й намісниками. Сиґізмунд навіть проголосив себе «верховним оборонцем» православної церкви…». І ще: «Релігійна терпимість у Польщі й Литві за сина Сиґізмунда І – Сиґізмунда-Авґуста – єдина в Європі XVI століття (якщо не рахувати Трансільванії). Значною мірою цю політику Яґеллонів продовжив трансільванський князь Стефан Баторій, ставши польським королем, хоча він і був покровителем єзуїтів. Сиґізмунд III Ваза перейшов до системи примусу й гноблення іновірців («дисидентів», у т. ч. православних – прим. В. О.), яка й стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII столітті».

Однак, із зайняттям польського престолу фанатичним католиком Сиґізмундом ІІІ Вазою у Речі Посполитій почалася контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів, чиїм прихильником був король. Повернення провідних ідейних позицій костелові у суспільстві Речі Посполитій навіть дозволило поширити його впливи на схід, де панувало православ’я. Натомість, період XV–XVI ст. є для православної церкви періодом занепаду. Реформація ж дозволила дещо покращити окремі аспекти духовного життя православ’я.

Реформаційні ідеї проявлялися у різних сферах суспільного життя в Україні. Таким проявом була діяльність православних церковних братств (XVІ-XVІІ ст.), які, як релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, виникали при церковних парафіях і прагнули до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті. Такі ж впливи мали місце у цехових об’єднаннях міст тощо. Реформація посилила таку традиційну рису української церкви як її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності братств. Братчики практикували читання Св. Письма, не тільки на зібраннях, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, здійснювали нагляд за церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричинений цими реформаційними впливами у православних громадах.

Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувалися храмами, дбали про їх побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо. Та вже у XVІ ст. братства набули великого громадсько-політичного і національно-культур-
ного значення. Посилення національного гніту на українських землях Речі Посполитої змусило братства більш активно виступати на захист прав українського населення – звертатися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилати посольства до короля тощо.

З часом братства набирали дедалі більшого впливу серед українських ремісників, цехових майстрів, купців, православної шляхти. Братства підтримували нечисленні, але впливові українські маґнати, такі як К. Острозький, А. Кисіль та ін. В містах їх підтримували православні купці (у Львові – відомий К. Корнякт) або православні монархи, як наприклад, молдовський господар.

З кінця XVІ ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Найдавнішим і найвідомішим було Успенське ставропігійське братство у Львові, засноване бл. 1453 р. Зародком Львівського братства було існуюче здавна об’єднання православних міщан – опікунів місцевої церкви Успення і Онуфріївського монастиря у львівському передмісті Підзамче. Не пізніше 1585 р. група українських міщан (Ю. та І. Рогатинці, І. Красовський, Д. Красовський, Л. Маленький та ін.) розробила статут Львівського братства і подала його в січні 1586 р. на затвердження Антіохійському Патріарху Йоакиму IV Доу.

Статут Львівського братства встановлював за ним право зверхності над іншими братствами та контроль за духівництвом, у т. ч. єпископами. Незабаром Львівське братство домоглося права ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Львівського братства став зразком для ряду православних братств Західної й Правобережної України. Активну участь у громадському житті Львівського братства брали відомі українські православні церковні і культурні діячі: Стефан і Лаврентій Зизанії-Тустановські (Куколі), К. Ставровецький, П. Беринда, І. Борецький та інші. Братство протягом тривалого часу брало діяльну участь в боротьбі проти насильного запровадження Берестейської унії 1596 р., виступало на захист політичних прав українських міщан. Підтримувало тісні зв’язки з релігійними і культурними осередками в православних країнах. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від маґістрату і польської влади. Коштом Львівського братства утримувалася Львівська братська школа. Йому належала Львівська братська друкарня. Братство спорудило визначну пам’ятку ренесансної архітектури у Львові – Успенську церкву. Значну увагу воно присвячувало розвиткові українського образотворчого мистецтва. Братство організувало у Львові шпиталь – притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможним членам.

Наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Судовій Вишні та інших містах України. В XVІІ ст. велику роль у національно-культурному житті України відігравало Київське братство, засноване у 1615 р. при Богоявленському монастирі. До числа його членів крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорозьке Військо на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р. Київську братську школу було об’єднано з Лаврською школою і створено Києво-Могилянську колегію. Характер своєї діяльності братства зберегли до кінця XVІІ ст. На початку XVІІІ ст. вони занепали, перетворилися на суто церковні організації, які дбали про збереження храмів, відправу богослужінь тощо.

Своєрідним феноменом в Україні у XVІ–XVІІІ ст. були братські школи. Ці, засновані і утримувані братствами, навчальні заклади були не тільки засобом освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Першу школу засновано у 1586 р. Львівським братством (брати Ю. та І. Рогатинці, І. Красовський та ін.). За зразком Львівської братської школи відкрились школи у Луцьку, Перемишлі, Галичі, Вінниці, Вільні, Мінську, Могилеві та інших містах. У 1615 р. заснована Київська братська школа. Її першим ректором став вихованець Львівської братської школи, письменник І. Борецький.

Робота братської школи визначалась статутом («порядок шкільний»). Навчання в школі проводилось руською мовою, але велику увагу присвячували вивченню грецької, латинської і польської мов. Учні школи вивчали також діалектику, риторику, поетику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, а у деяких школах – теологію. В школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Крім того, братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв’язували господарські проблеми. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки і доброї педагогічної підготовки. Братські школи, на відміну від єзуїтських колегій, мали демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства і шляхти. Сироти і учні з незаможних родин жили у бурсах (гуртожитках).

До найстарішої з-поміж шкіл, Львівської братської, приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Молодші школярі навчалися грамоти, старші (спудеї) вивчали старослов’янську, грецьку і латинську мови, граматику, риторику і піїтику, елементи філософії. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. У 1591 р. надруковано грецько-слов’янську граматику «Адельфотес», складену учнями школи й учителем Арсенієм Еласонським (Греком). У різний час ректорами й учителями тут були С. Зизаній, Л. Зизаній, Ф. Касіянович, І. Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косів, В. Ушакевич, Ф. Сидорович та ін. Львівська братська школа справила великий вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, а й у Білорусії, Молдові тощо. Вона виховала багатьох відомих громадських і культурних діячів (Є. Плетенецький, К. Мазапета, І. Югасевич та ін.). Керівники школи намагалися перетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій пол. XVІІ ст. школа занепала, а у 80-х рр. XVІІІ ст. перестала існувати. Братські школи відігравали значну роль у поширенні освіти і культури в Україні, збереженні національної свідомості в абсолютної більшості українського суспільства.

Діяльність братств сприяла формуванню української національної еліти. Так, у діяльності Луцького братства брав участь майбутній гетьман України І. Виговський, а після свого гетьманства він був активістом Львівського братства (як і наказний гетьман Григорій Лесницький-Сахнович). У цьому ж братстві проявив себе письменник-полеміст Іван Вишенський. Гетьман П. Сагайдачний заповів значні кошти на потреби Львівської і Київської братських шкіл.

У вотчині некоронованого короля Русі князя В. – К. Острозького та інших князів на Волині і, частково, Поділлі, протягом XVІ – початку XVІІ ст. активно розвивався національно-культур-
ний рух. Він проявився в діяльності братств в Острозі, Володимирі, Тарнополі, Луцьку, заснуванні Острозької академії та шкіл у Володимирі, Тарнополі, Дубно, Луцьку, розвитку друкарства в Острозі, Почаєві, Кременці, Костянтинові та інших містах.

Близько 1576 р. у м. Острозі на кошти князя В. – К. К. Острозького була заснована перша українська вища школа – Острозька греко-слов’яно-латинська академія. Першим ректором школи був письменник і педагог Герасим Смотрицький, а викладачами – українські та зарубіжні педагоги, члени відомого Острозького гуртка: Дам’ян Наливайко, Кирило Лукаріс, Xристофор Філалет, І. Лятос та ін. В Острозькій школі викладали церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, богослов’я і філософію, а також граматику, математику, астрономію, риторику, логіку та ін. (за системою «семи вільних наук»). Вихованцями Острозької академії були гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, письменник М. Смотрицький та ін. Після смерті князя В. – К. Острозького (1608) академія почала занепадати, а бл. 1640 р. припинила існування.

Великою заслугою Острозького культурного осередку і унікальною пам’яткою української культури стала Острозька Біблія – перше повне видання Біблії у перекладі староукраїнською мовою. Вона була надрукована у 1581 р. відомим друкарем Іваном Федоровичем (Федоровим) у м. Острозі (звідси й назва). В книзі також вміщено передмову князя В. – К. Острозького та вірші Г. Смотрицького, в яких оспівується видавець та його герб. При підготовці до видання Острозької Біблії зібрано всі церковнослов’янські та грецькі канонізовані тексти Біблії з монастирів всього православного Сходу, зокрема, текст повної Біблії архієпископа Геннадія (1488–1489). Всього Острозька Біблія має 1256 сторінок і є досконалим зразком друкарського мистецтва XVІ ст. в Україні.

Значний позитивний вплив на культурне життя українців у Холмській землі Руського воєводства мала й інша вища школа – Замойська академія, заснована у 1594 р. Яном Замойським, хоч вона й була католицькою. Чимало українських спудеїв того часу навчалися в університетах Польщі, Німеччини, Італії.

3. Берестейська унія та її вплив на духовне життя
в Україні

Важливе місце в духовному житті України історія відвела Українській греко-католицькій церкві, яка протягом свого існування пройшла цікавий і нерівномірний розвиток. Історичним джерелом цієї конфесії стала Берестейська церковна унія 1596 р. у Галичині та Ужгородська унія 1646 р. в Закарпатті. До 1774 р. греко-католицьку церкву називали уніатською або унійною (з’єднаною) православною, а її вірних – греко-католиків – уніатами. Назву «греко-католицька церква» запровадила імператриця Марія-Терезія у 1774 р. для того, щоб відрізнити її від римо-католицької та вірменської католицької церков. У історії унійної церкви її дослідники виділяють два періоди – Київської митрополії (до кінця XVІІІ ст., до неї входили й білоруські землі) і Галицької митрополії (з початку ХІХ ст.).

Історичні передумови церковного поєднання української церкви із Римом слід шукати в реаліях тогочасного церковного, політичного і суспільного життя. Берестейську унію викликала необхідність виправити наслідки церковного розколу, який відбувся у 1054 р. між Римським престолом та Константинопольським патріархатом. Незважаючи на розкол київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Однак, прагнення до унії митрополитів Григорія Цамблака та Ісидора, не зустріли палкої підтримки в Україні, а в Москві викликали явну ворожість. Невигідною така унія була й для польської католицької влади.

Попри неодноразові спроби подолати наслідки церковного розколу між православ’ям та католицизмом, реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в XVІ ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, в якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного Московського патріархату (1589), непродумані кроки східних православних патріархів тощо. Важливу роль у цьому відіграв конфлікт вищих церковних ієрархів української православної церкви з братствами, як наприклад у Львові (Г. Балабан).

Після зруйнування Києва монголо-татарами київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це призвело до послаблення їхнього зв’язку з українськими землями та змусило галицько-волинських князів розпочати процес утворення окремої Галицької митрополії. В XІV–XV ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалась духовна влада митрополитів, які, перебуваючи у Москві, продовжували вживати титул «митрополит Київський і всієї Русі», їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це стало причиною того, що у 1458 р. утворилася Київська митрополія, незалежна від Московських митрополитів. Водночас Київській Церкві був кинутий виклик з боку католицизму після вселенського Тридентського собору (1545–1563), який започаткував контрреформацію.

Особливість віровчення греко-католицизму (уніатства) полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Флорентійським собором 1439 р., при збереженні руської обрядової практики. Одним з головних факторів, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також досягти зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які розраховували, що за цим швидко відбудеться перехід уніатів у римо-католицизм. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Важливу роль у реалізації ідеї унії відіграв відомий польський теолог, письменник-полеміст, проповідник, діяч контрреформаційного руху, єзуїт Петро Скарґа (1536–1612). Він вів полеміку з кальвіністами і православними, а у 1577 р. видав адресовану князю К. Острозькому книгу «Про єдність церкви божої під одним пастирем…». В ній П. Скарґа доводив необхідність об’єднання католицької і православної церков. На В. – К. Острозького та на інших сучасників твір Скарґи справив помітне враження. Під час підготовки поїздки єпископів І. Потія і К. Терлецького до Риму П. Скарґа неодноразово зустрічався з ними, дав їм рекомендаційні листи, допомагав матеріально. Згодом Скарґа був учасником унійного Берестейського собору 1596 р. як один із його секретарів, пізніше видав історичну хроніку Собору. Брав участь у полемічній боротьбі між противниками унії та її прихильниками. У 1610 р. написав «пересторогу» «На плач і лемент…», що була відповіддю на працю М. Смотрицького «Тренос» (див. Таблиця 2).

Безпосередні причини Берестейської церковної унії 1596 р. треба шукати у тогочасному церковному житті, зокрема у конфліктних відносинах єпископату з братствами. Ініціатором укладення церковної унії з Римом був львівський православний єпископ Гедеон Балабан (1569–1607), який протягом тривалого часу вів суперечки з Львівським Ставропігійним братством. За намовою єпископа керівники (старійшини) Львівського Успенського братства Іван та Дмитро Красовські у 1589 р. навіть були піддані церковному відлученню – анафемі, яке було зняте Константинопольським патріархом Єремією ІІ (1572–1579, 1580–1584, 1589–1595). Цей ієрарх також своєю діяльністю опосередковано сприяв укладенню церковної унії. Протягом 1587–1589 рр. він двічі відвідав Україну, провів тут ряд реформ: надав широкі права братствам, а Львівському Успенському надав право ставропігії (грудень 1586); зобов’язав митрополитів щорічно скликати церковні собори; позбавив сану всіх «багатоженців», в т. ч. київського митрополита Онисифора Дівочку і супрасльського архімандрита Т. Злобу; призначив Київським митрополитом Михайла Рогозу та патріаршим екзархом луцького єпископа Кирила Терлецького (який сприймався як наглядач над київським митрополитом). Неоднозначні реформи патріарха, особливо надання широких прав братствам, обурили клір, стали однією з причин унії.

Іншою важливою причиною укладення унії був занепад православної церкви на землях католицької Речі Посполитої, що спонукало православних єпископів до пошуку шляхів зближення з католицькою церквою. Почався натиск польської римо-католицької церкви на українську православну, що загрожувало денаціоналізацією і втратою її самобутності. В цій ситуації заступництво Римського Папи виглядало б як можливість зберегти обрядово-національні права української унійної церкви.

У 1590 р. Г. Балабан став ініціатором наради єпископів холмського і белзького Діонісія Зборуйського, луцького Кирила Терлецького, пінського і турівського Леонтія Пельчинського, яка проходила у Белзі. Там вперше було піднято питання про об’єднання (унію) православної та католицької церков. Ідея Балабана знайшла підтримку присутніх, а з 1593 р. до задуму приєднався і нововисвячений володимирський єпископ Іпатій Потій (колишній берестейський каштелян).

Ідею унії, особливо на етапі її підготовки, підтримував і найвпливовіший світський український маґнат князь Василь-Костянтин Острозький. Для обговорення і вирішення даного питання протягом 1590–1595 рр. єпископи провели 5 синодів і, погодивши основні питання, у червні 1595 р. доручили єпископам Потію та Терлецькому вести переговори у справі об’єднання церков у Римі, куди вони виїхали у вересні того ж року.

Після тривалих переговорів, у грудні 1595 р. обидва єпископи були прийняті Папою Климентієм VIII і перейшли на католицьке віросповідання. Згодом було видано документ, який встановлював права та привілеї уніатської церкви. Для офіційного урочистого проголошення унії київським митрополитом Михайлом Рогозою та польським королем Сиґізмундом III Вазою було скликано церковний собор у Бересті, який відбувся 16–20 жовтня 1596 р.

Для участі у роботі собору до Берестя (тепер м. Брест у Білорусі) прибули всі єпископи, багато архімандритів, ігуменів, священиків та представників мирян. Однак, уже на початку собору його учасники поділилися надвоє. До противників унії, яких очолювали князь В. – К. Острозький та представник Константинопольського Патріарха протосинкел Никир, несподівано приєдналися єпископи львівський Г. Балабан та перемишльський М. Копистинський. Разом з частиною духовенства та мирян вони провели в Бересті окремий православний собор, який засудив діяльність митрополита М. Рогози та єпископів, що прийняли унію.

Особливу роль у питаннях церковного поєднання відіграв спочатку щирий прихильник поєднання церков, а опісля запеклий противник унії князь В. – К. Острозький. Він як «некоронований король Руси» завжди відігравав важливу роль у релігійному житті України, щоправда через свою впливовість розумів його специфічно, втручаючись навіть у канонічні питання. Ще в 70-х роках XVI ст. він вперше висунув ідею перенести центр Константинопольського патріархату на територію України зі столицею в княжому Острозі (щоправда пізніше погодився столицею патріархату зробити Київ). Будучи одним з ініціаторів унії української Церкви з Римом, князь навіть листувався з Папою. Не заперечуючи проти об’єднання католицької і православної церков, він виступав за те, щоб справа унії розглядалася на церковному соборі, а не вирішувалася тільки вищим духовенством.

У 1596 р. під час церковного собору у Бресті К. Острозький очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії, скликавши тоді ж альтернативний собор у своєму маєтку. На противагу ідеї унії К. Острозький навіть хотів об’єднати вселенське православ’я із протестантськими церквами.

Митрополит М. Рогоза та вірні йому 5 українських єпископів провели згідно з канонічним правом собор, який довершив справу унії з Римським Престолом. Крім них, у Соборі взяли участь частина духовенства та шляхти, а також представники католицької церкви. Собор (синод) затвердив акт унії, про що оповіщено окремим посланням митрополита.

Отже, православна церква в особі митрополита і 5-ти українських єпископів прийняла рішення перейти під юрисдикцію Римського Престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної і етнокультурної самобутності.

Згідно з умовами Берестейської унії, модель церковного об’єднання української уніатської церкви передбачала збереження нею східного обряду, церковнослов’янської літургійної мови, права на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, а нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї християнської Церкви та були прийняті догми католицької церкви. Внаслідок укладення унії те православне духовенство, яке визнало її рішення, було зрівняне в правах з католицьким, звільнялося від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана урядом. Шляхта та міщани, що прийняли унію, також урівнювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у державних та міських урядах Речі Посполитої.

Одразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом – відповідно у 1692 та 1700 рр. У результаті Берестейської унії митрополит М. Рогоза, який перейшов був на її боці, оголосив Київську митрополію унійною. З 1596 до 1620-х рр. (офіційно до 1633 р.) у Києві існувала лише уніатська митрополія.

Таким чином, Берестейська церковна унія 1596 р. проводилася як вимушений крок з метою збереження ідентичності української православної церкви. Укладення унії здійснювалося українською православною церковною верхівкою без опори на інші верстви суспільства. Це не забезпечило єдності українського суспільства, спричинило всередині нього протистояння, яке тільки зростало, в тому числі напередодні і під час Козацької революції середини XVII ст.

4. Церковна полеміка та релігійна боротьба в першій половині XVII ст.

У силу протиріч, від початку закладених при підготовці і укладенні унії 1596 р., вона не знайшла широкої підтримки в українському суспільстві. Одразу ж після Берестейської унії почалося протистояння між її прихильниками і противниками. Крім духовенства і братств, до боротьби долучилося козацтво. Церква поділилася на два табори: ієрархія, частина духівництва, частина шляхти й міщанства прийняли унію. Два єпископи – Г. Балабан та М. Копистенський, князь В. – К. Острозький, чимала частина шляхти, міщанства, селянства, братства виступили проти унії. Між обома таборами почалася боротьба. Польський уряд не виконав своїх обіцянок уніатам і не зрівняв у правах їх духівництва з римо-католицьким, бо поляки-католики, крім короля, майже не співчували унії, яка перешкоджала подальшій латинізації і полонізації українців. Не зрівнявши уніатів із католиками, король, однак, ішов в окремих справах назустріч уніатам. До них переходили церкви, церковні землі тощо. Проте обіцяна королівська опіка давала противникам унії матеріал для агітації проти унії.

Боротьба між конфесіями знайшла відгук у численній полемічній літературі. Обидва табори брали участь у літературно-публіцистичній полеміці. З боку православних виступали Іван Вишенський, Стефан та Лаврентій Зизанії (Тустановські), Юрій Рогатинець, Христофор Філалет (мабуть польський письменник і хроніст Мартин Броневський, за віровизнанням кальвініст), Захарія Копистенський, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький та інші; з боку унії: Петро Скарґа, Іпатій Потій, Йосафат Кунцевич, після переходу на унію той таки М. Смотрицький та ін. Чи не першою друкованою пам’яткою полемічної літератури був твір, написаний Герасимом Смотрицьким ще до Берестейської унії – «Ключ царства небесного» (1587). Першим гучним твором на захист православ’я проти католицизму і унії був твір Христофора Філалета «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами у відповідь на твір Петра Скарґи «Синод Берестейський та його оборона».

Однією з центральних постатей церковно-релігійного протистояння початку XVІI ст. був Мелетій Смотрицький (1572 або 1578-1633 або 1634) – визначний український церковний і культурний діяч, письменник-полеміст. Син Г. Смотрицького. Навчався в Острозькій академії, Віленській єзуїтській колегії, Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. Здобув учений ступінь доктора медицини. У Вільні постригся у ченці і виступав на захист православної віри спільно з членами Віленського братства. Згодом був викладачем і ректором Київської братської школи, а з 1620 р. – архієпископом полоцьким. Виступав, разом з митрополитом Київським І. Борецьким, проти поширення Берестейської унії, вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Йосафатом Кунцевичем. Написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборону православ’я, в т. ч. знаменитий «Тренос, або плач східної церкви…» (польською мовою під псевдонімом Теофіл Орфолог, 1610). Однак, жорстоке вбивство розбурханими православними міщанами Вітебська уніатського архієпископа Й. Кунцевича глибоко вразило його опонента М. Смотрицького. У 1627 р. він сам перейшов на унію. З цього часу до кінця життя перебував у Дерманському монастирі на Волині. У 1628-1629 рр. М. Смотрицький видав нові твори, в яких відмовився від своїх антиунійних виступів та ідей.

Шукаючи союзників проти унії, православні уклали блок із протестантами, на чолі яких стояла родина Радзивілів. У 1599 р. відбулася генеральна конференція між протестантами й православними у Вільні, а в 1606 р. в Сандомирі відбувся з’їзд, на якому зібралося до 50 000 православної та протестантської шляхти під проводом кальвініста князя Януша Радзивіла. Одначе, протестантизм не міг надати православ’ю достатньо допомоги, бо й сам різко йшов на спад.

У другому десятиріччі XVII ст. визначну роль у церковно-релігійній боротьбі почали відігравати козаки. Цю активізацію пов’язують із постаттю гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного. З його ініціативи і під захистом козацтва у 1620 р. в Києві відновлено православну ієрархію (після смерті Гедеона Балабана та Михайла Копистенського в Україні не залишилося жодного православного єпископа). Використавши перебування в Києві Єрусалимського патріарха Теофана, П. Сагайдачний домігся від нього висвячення митрополита і п’ятьох єпископів. Митрополитом став Йов (Іов) Борецький, єпископами – Мелетій Смотрицький (Полоцький), Ісая Копинський (Перемишльський), Єзекіїл Курцевич (Володимирський), Ісаакій Борискович (Луцький) та Паїсій Іполитович (Холмський). Король Речі Посполитої не визнав цієї ієрархії, і тому єпископи, під загрозою покарання з боку держави, могли перебувати лише в Києві під охороною козацтва.

У 1629 р. в Києві скликано церковний собор з метою примирити прихильників православної і уніатської (греко-католицької) церков в Україні. Представником короля Сиґізмунда III Вази на ньому був православний маґнат Адам Кисіль, відомий як захисник православної віри, що підтримував контакти і з кліром греко-католицької церкви. У січні 1633 р. польським сеймом затверджено державно-політичний акт, виданий королем Владиславом IV Вазою, що узаконював існування православної церкви в Україні під назвою «Статті для заспокоєння руського народу». Після смерті Сиґізмунда III Вази (квітень 1632 р.) козацька старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників із вимогою дозволити брати участь у виборах нового короля й послабити національно-релігійні утиски.

На провінційних сеймиках в Україні обговорювалося питання про необхідність повернення православним віруючим їхніх прав та власності, яких вони були позбавлені після укладення Берестейської унії. Так, на сеймику в Прилуках запорозькі козаки склали для своїх делегатів інструкцію, в якій вимагали позитивного вирішення на сеймі питання про відновлення прав православної церкви. Подібні вимоги висували і братства, зокрема Львівське та Віленське. Останнє навіть виготовило спеціальну брошуру для конвокаційного сейму під назвою «Синопсис» – «Короткий опис прав, свобод і вольностей…». Вимоги українського населення підтримала і православна духовна ієрархія на чолі з архімандритом Києво-Печерського монастиря Петром Могилою. Оскільки повернення відібраних у них прав вимагали і протестанти, П. Могила знайшов підтримку в литовського гетьмана князя Христофора Радзивіла.

На конвокаційному сеймі 22 червня 1632 р. у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані у 14 пунктах. Під час роботи комісії (від православних входив П. Могила, від уніатів – Й. В. Рутський), яку очолював королевич Владислав, укладено проект угоди між представниками православного і католицького духовенства (містив 9 пунктів). У вересні 1632 р. на елекційному сеймі, під тиском православних делегатів (серед них і А. Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію і підготовлено «Статті». Згідно з документом, православна церква офіційно отримувала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемишльським, мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви і монастирі у Києві (крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом обрано Петра Могилу. «Статті» мали компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після обрання королем, Владислав IV, під тиском польської шляхти, анулював деякі пункти цього акту.

Утиски щодо православної церкви стали однією з причин козацьких повстань аж до їх переростання у війну під проводом Б. Хмельницького. Натомість православ’я стало їх ідеологічним забарвленням. Тим не менше, релігійне протистояння після Берестейської унії не лише розколювало українське суспільство, а й пожвавило культурно-національний рух, інтелектуальне життя, книгодрукування тощо. Незважаючи на певний опір православних кіл, зокрема деяких православних маґнатів, шляхти, братств і козацтва, до 1623 р. понад 1,8 млн. українців і білорусів прийняло церковну унію.

5. Митрополит Петро Могила та його культурно-освітня діяльність

Син господаря Волощини і Молдовського князівства та рідний дядько князя Яреми Вишневецького київський православний митрополит Петро Симеонович Могила (1596 або 1597 – 1647) увійшов в історію як визначний український церковний і культурний діяч XVII ст.

Навчався у Львівській братській школі, на теологічному факультеті у Паризькому університеті (Сорбонні). У складі польського королівського війська брав участь у Цецорській (1620) і Хотинській (1621) битвах. У 1627 р. обраний архімандритом Києво-Печерського лаври, а з 1633 р. – митрополитом Київським. Відстоював права Української Православної церкви (на київських соборах 1628 і 1629 рр.) і у 1632 р. домігся від короля Владислава IV Вази її легалізації в Україні.

Також митрополит проявив себе як діяч екуменічного руху за поєднання українських церков (як і його сучасник уніатський митрополит Йосиф Велямин Рутський). У 1628–1629 рр. П. Могила виступив одним з авторів проекту про створення українсько-білоруського патріархату, поєднаного з Римом. Однак, цей проект не зустрів підтримки ні серед українського суспільства (в першу чергу Запорожжя, яке пригрозило Могилі смертю), ні зі сторони Риму та Польщі.

Іншим напрямком діяльності П. Могили був культурно-просвітницький. Могила створив гурток вчених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атенеум (С. Косів, А. Кальнофойський, Т. Земка, І. Козловський-Трофимович та ін.), який під його керівництвом здійснив реформу церковного життя та опрацював проект «Православного ісповідання віри» – першого православного катехізису, який прийняв Собор православних церков у Києві у 1640 р. і в Яссах у 1641 р. та остаточно затверджений усіма східними Патріархами в 1643 р.

У 1631 р. П. Могила (ще як архімандрит Києво-Печерського монастиря) відкрив Лаврську школу, яка у 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою і в 1633 р. отримала назву Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. – Києво-Могилянська Академія). Заснована митрополитом академія була організована за взірцем навчальних закладів єзуїтів. Вона навчала старослов’янською, грецькою, латинською та польською мовами і стала важливим центром православної вченості. Сам митрополит Могила був почесним покровителем закладу.

Крім того, П. Могила реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря, а у 1635 р. дав доручення розкопати, зруйновану татаро-монголами Десятинну церкву. У 1640 р. за допомогою Могили було засновано першу румунську школу – Слов’яно-Греко-Латинську Академію в Яссах, якою керував колишній ректор Києво-Могилянської Колегії С. Почаський. Митрополит сприяв письменникам і художникам. Відкрив друкарні в Румунії і в Молдові. Помер у Києві, похований у Києво-Печерській лаврі.

Як відзначає видатний історик слов’ян Ф. Дворнік, завдяки зусиллям митрополита Могили, його академії та інтенсивним контактам з польською культурою українське православ’я набуло високого культурного рівня. Тому місцеві богослови навіть наважувалися полемізувати з ученими-єзуїтами. Сам митрополит залишив по собі низку богословських, полемічних творів і проповідей. За ініціативою і активною участю П. Могили групою київських письменників був написаний один з кращих творів української полемічної літератури XVII ст. трактат «Літос альбо Камінь…» (1644). Написаний польською мовою, вийшов під псевдонімом Євсевій Пимен (мабуть, автором книги був сам Могила).

6. Поширення церковної унії в Галичині та на Закарпатті (середина – кінець XVII ст.)

Поширення унії в Галичині у другій половині XVII століття пов’язується в першу чергу із заходами гуртка священнослужителів на чолі з львівським православним єпископом Йосифом Шумлянським (1643 – 20 серпня 1708) – чи не найвідомішого українського церковного діяча того часу. До 1686 р. Шумлянський перебував у канонічній єдності з константинопольським патріархом. Однак, уже тоді, впродовж тривалого часу єпископ провадив переговори про прийняття унії з католицькою церквою. 26 березня 1681 р. Й. Шумлянський прийняв віросповідання католицької віри в королівській каплиці у Варшаві, однак ця подія довший час публічно не розголошувалася. Разом з ним таємно на унію перейшли єпископ перемишльський Інокентій Винницький та архімандрит монастиря в Уневі Варлаам Шептицький. Тим не менше, і після того, єпископ Шумлянський не полишав спроб збереження незалежності Київської православної митрополії.

Активні дії священства кола Й. Шумлянського прискорило підпорядкування Київської православної митрополії московському патріархатові у травні 1689 року. Йосиф Шумлянський безрезультатно звертався до московського патріарха Йоакима з проханням відновити Галицьку митрополію під юрисдикцією Москви.

16 травня 1700 р. у Варшаві Й. Шумлянський публічно прийняв унію з Римом та послідовно запровадив її у всій єпархії. Поряд з унійною політикою Й. Шумлянський провів низку заходів щодо впорядкування церковного життя, його модернізації, зокрема склав інструкції щодо правил поведінки у церкві, запровадив ведення метричних книг. Єпископ Й. Шумлянський підтримував зв’язки з гетьманами П. Дорошенком та І. Мазепою. З початком XVIII ст. до унії приєдналися єпископ луцький Д. Жабокрицький, а також такий оплот православ’я як Львівське ставропігійське братство.

Унійні процеси відбувалися й на Закарпатті, яке на той час перебувало у складі Австрійської імперії Габсбурґів. Прихильники церковної унії Закарпаття знайшли сприяння Віденського уряду. У 1646 р. на більшій частині Закарпаття була проголошена Ужгородська унія, а у 1699 р. – Трансільванська унія в Семигороді.

Ужгородською унією, укладеною 24 квітня 1646 р. в замковій каплиці Другешів у м. Ужгороді, 63 православних священики проголосили визнання католицької віри перед римо-католицьким єпископом Юрієм Якушичем. Так відбулося об’єднання православної церкви Закарпаття з католицькою. Ще у 1642 р. перехід на католицьке віровизнання проголосив єпископ Мукачівський і Марамороський Василь Тарасович.

Завдяки підтримці римо-католицької церкви, імператора та маґнатів унія на Закарпатті швидко поширилась. Акт Ужгородської унії 14 травня 1648 р. підтвердив примас Угорщини Ю. Ліппай, а восени – синод Угорського єпископату у Тирнаві. В загальних рисах положення Ужгородської унії відповідали артикулам Берестейської унії 1596 р.

Після прийняття Ужгородської унії православним закарпатським духовенством, воно юридично не підпорядковувалося Київському митрополитові. Наступником єпископа В. Тарасовича в Ужгороді став Петро Партеній (1651–1665). За іншими даними, наступником В. Тарасовича став П. Ротошинський (1648–1676). Під час його урядування на Ужгородському синоді в 1652 р. до унії прилучилося все Західне Закарпаття. Осередком православ’я залишалося Східне Закарпаття, де на Марамарощині в Грушівському монастирі до кінця 1730-х pp. утримувалися православні єпископи. Завдяки тривалій діяльності греко-католицької церкви у Закарпатті вдалося не допустити мадяризації українського населення, зберегти його мову, звичаї та обряди, національну самобутність.

Таким чином, в середині XVII – на початку XVIII ст. в Галичині та на Закарпатті унійна (греко-католицька) церква отримала офіційний статус. Саме на цих землях, особливо у Галичині, ця конфесія стала найбільш поширеною серед місцевих русинів-українців. З часом, у ХІХ – на початку ХХ століття, греко-католицька церква відстоювала релігійні та національні права українців. Тим не менше, унійна церква у роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького зазнала переслідування, а віруючі-уніати, чисельність яких, за істориком слов’янських народів Ф. Дворніком, складала в післяунійний час дві третини населення, зазнавали винищення повсталим православним населенням за релігійною ознакою.