Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.

1. Наказний гетьман Павло Полуботок  і його політика

На початку XVIII ст. Петро І активно проводив реформи адміністративного устрою Російської держави, основною метою яких була централізація та уніфікація управління імперією. Протягом 1717-1721 рр. на зміну 44 приказам він запроваджує спочатку 9, а згодом – 11 колегій. Якщо до 1722 р. справами Гетьманщини опікувався Малоросійський приказ, який у свою чергу підпорядковувався Посольському приказу (зовнішньополітичне відомство), то царським маніфестом від 27(16) травня 1722 р. замість нього запроваджено Малоросійську колегію для керівництва справами в Україні. Цей захід виразно продемонстрував, що Гетьманщина для царя вже не була окремішнім політичним організмом, а стала звичайною внутрішньоросійською структурою. Метою організації Малоросійської колегії було встановлення контролю над державним життям гетьманської України, ліквідація залишків її автономного статусу і якнайшвидша інтеграція в структуру імперії.

Формально Малоросійська колегія мала піклуватись про український народ, захищати його від зловживань та утисків козацької старшини. Заради об’єктивності необхідно відзначити, що козацька старшина, особливо за гетьманування І. Мазепи та І. Скоропадського, за словами Н. Яковенко, «справді не гребувала прибрати до рук чуже, утискуючи козаків та селян», а суди не реагували на скарги простого люду або вирішували справи лише в інтересах можновладців. Проте ще меншу роль «народного благодійника» відігравав і царський уряд. Так, лише за два роки урядування Малоросійської колегії (1722 – 1724 рр.) її зусиллями податки з населення України у казну Росії зросли з 45 до 140 тис. рублів. Але російське керівництво дуже вдало розіграло карту соціальних суперечностей, задекларувавши головним завданням Малоросійської колегії захист рядових козаків і посполитих від утисків з боку старшини і корумпованих судів. Тому колегія почала свою роботу із звернення до населення подавати їй скарги на зловживання козацької старшини та інших посадовців. І скарги посипалися. «Реагуючи на звернення народу», Малоросійська колегія порушила судові справи про зловживання ряду полковників, іншої старшини, судових чиновників, надсилала листи про заборону перетворювати козаків на підданих. Отже, вона підпорядковувала собі адміністративні й судові установи, фінансові й земельні справи Гетьманщини, тобто поступово позбавляла гетьмана та його уряду влади. Фактично усі важливі справи в Гетьманщині вирішував тепер уже не гетьман, а президент Малоросійської колегії.

І. Скоропадський пробував заперечувати цареві проти запровадження цього органу, що фактично встановлював двовладдя в Гетьманщині. Проте його потуги були марними. Не витримавши такого удару, він занедужав і 3 липня 1722 р. передчасно помер. Вища козацька старшина, що зібралася на старшинську раду в Глухові, управління Гетьманщиною передала чернігівському полковнику П. Полуботку як наказному гетьману та звернулась до Петра І й Сенату з проханням дати дозвіл на проведення нових гетьманських виборів. Але ситуація міжгетьманства створювала для російського керівництва добрі можливості для перебирання Малоросійською колегією до своїх рук владних важелів в Україні, а тому санкцій на проведення нових виборів цар не дав. Петро І навіть не визнав за П. Полуботком повноважень наказного гетьмана, доручивши тимчасове управління Гетьманщиною колегії генеральних старшин у складі Павла Полуботка, генерального писаря Семена Савича та генерального судді Івана Черниша, причому, спільно з Малоросійською колегією.

Петро І не довіряв чернігівському полковнику. Цар не пробачив йому того, що ще в 1691 р. він разом з батьком, переяславським полковником Леонтієм Полуботком брав участь у старшинській змові проти проросійської політики гетьмана І. Мазепи, за що був тоді заарештований, позбавлений маєтностей і надовго усунутий від державної діяльності. І хоча після переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ політична кон’юнктура в країні кардинально помінялася і П. Полуботок отримав від Петра І як компенсацію щедрі земельні пожалування, проте довіри у нього не здобув. Цар побоювався, що він може піти шляхом, торованим гетьманом І. Мазепою. Адже П. Полуботок здобув великий авторитет серед козаків і старшини в першу чергу як справжній захисник українців, оборонець автономних прав Гетьманщини та рішучий противник наступу царського уряду на ці права. Ставши наказним гетьманом, П. Полуботок, щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини і зняти напругу в суспільстві, почав активно усувати недоліки державного життя і передусім тих, на яких спекулював російський уряд.

По-перше, він здійснив реформу суду: зробив Генеральний суд колегіальним, запровадив інститут асесорів Генерального військового суду, провів формалізацію судових процесів, рішуче боровся проти хабарництва і тяганини у провінційних судах, встановив чіткий порядок апеляцій.

По-друге, наполегливо рекомендував старшині, з одного боку, добровільно задовольняти справедливі претензії позивачів, а з другого – наказав полковникам нещадно карати організаторів різних бунтів.

По-третє, у грудні 1722 р. П. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення повинні розглядатись оперативно від нижчої до вищої інстанцій гетьманського уряду, а не направлятися безпосередньо Малоросійській колегії.

Разом з тим наказний гетьман став на шлях прихованого саботування розпоряджень Малоросійської колегії та активного апелювання в Петербург щодо перевищення її президентом своїх владних повноважень. Одночасно старшина домагалась дозволу на проведення гетьманських виборів, оскільки повноправний гетьман мав більше можливостей протидіяти наступу російської влади на автономні права Гетьманщини.

Для того, аби мати більше шансів на успіх, П. Полуботок намагався залучити до своїх політичних акцій якомога ширше коло учасників, зрозуміло, передовсім йшлося про козацьку старшину. Однак цілеспрямована політика Петра І в кадровій сфері, коли умовою посідання старшинського уряду стає не особиста відвага чи здатність до вмілого адміністрування, а насамперед відданість російському трону, призвели до того, що автономістична діяльність П. Полуботка не знайшла широкого відгуку серед старшин. Його акції ігнорували не лише вихідці з Балкан, котрі отримали свої уряди безпосередньо від Петра І, а й переважна більшість козацької старшини, що не бажала наражати на небезпеку здоров’я та матеріальний добробут себе і своїх рідних. Складену П. Полуботком у вересні 1722 р. петицію до царя підписали лише 17 другорядних урядовців. У петиції висловлювався протест проти вимог Малоросійської колегії давати їй на ознайомлення всі рішення Генеральної військової канцелярії, прийняття нею до розгляду справ, що не пройшли попередньої апробації в нижчих судових інстанціях, оподаткування нових видів господарської діяльності і маєтків козацької старшини, а також містилася просьба дати дозвіл на обрання гетьмана.

Під тиском автономістів Сенат у листопаді 1722 р. скасував оскаржені укази Малоросійської колегії, зокрема про нові податки й оподаткування маєтків козацької старшини та інших можновладців. Значною мірою цьому посприяв О. Меншиков, який володів чималою кількістю маєтків в Україні і мав тут власний інтерес.

Однак це ще більше загострило конфлікт між П. Полуботком і його соратниками та президентом Малоросійської колегії С. Вільяміновим. 31 березня 1723 р. він подав Петру І «Дванадцять пунктів», зміст яких зводився до звинувачення П. Полуботка у протидії урядовим реформам, обгрунтування необхідності зміни державно-політичного устрою України й збільшення прибутків казни Росії за рахунок українських платників податків. У зв’язку з цим цар викликав П. Полуботка разом із І. Чернишем С. Савичем до столиці для пояснень.

Невдовзі сенатським указом від 16 квітня 1723 р. Малоросійська колегія була перетворена з контролюючої на владну адміністративну структуру.

Після від’їзду наказного гетьмана до столиці автономістський рух в Гетьманщині очолив миргородський полковник Д. Апостол. Він, зокрема, домігся укладення Коломацьких чолобитних – статей, підписаних у середині серпня – на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, де перебувало гетьманське військо, представниками козацької старшини. У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих через військові повинності, неврожаї та обтяжливі побори. Статті вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшини від оподаткування. Йшлося також про хиби в судочинстві, що їх козацький уряд у змозі виправити без стороннього втручання. Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана.

Підписані Коломацькі чолобитні Д. Апостол подав до Генеральної військової канцелярії. Вона вирішили терміново надіслати в російську столицю посольство, яке мало передати статті. Проте козацьких посланців затримала Малоросійська колегія. Тоді в Петербург було таємно відправлено канцеляриста Івана Романовича. 10 листопада 1723 р. він передав Коломацькі чолобитні особисто імператорові Петру І. Роздратований такою рішучістю та активністю українських автономістів, той наказав ув’язнити у Петропавловському казематі спершу П. Полуботка і старшин, які були викликані в Петербург ще навесні 1723 р., а згодом й інших активних членів антиросійської опозиції.

В Україну було відправлено спеціальну слідчу комісію на чолі з довіреною особою імператора – майором О. Рум’янцевим. Результатом її діяльності стали арешти полковника Д. Апостола, генеральних старшин В. Жураковського, Я. Лизогуба і багатьох інших осіб, запідозрених у підтримці та співчутті намірам автономістів, – всього 16 осіб.

Крім того, в усіх полках проведено кардинальні кадрові перестановки, в результаті яких старшин, хоч найменше запідозрених у нелояльності до імператора, звільнено з посад. На їхнє місце призначено прибічників Малоросійської колегії, або лояльних до неї. Арешти опозиційно налаштованої старшини та кардинальні кадрові зміни, на думку сучасних дослідників, знаменували собою завершальний етап утвердження Малоросійської колегії при владі в Гетьманщині.

Понад рік тривали допити української старшини в Петербурзі. Невдовзі їхню справу було передано на розгляд Вищого суду. Однак судовий процес так і не відбувся, бо 18 грудня 1724 р. в ув’язненні помер головний звинувачуваний – П. Полуботок. Поховано його на цвинтарі Петропавловської фортеці. Через місяць зійшов у могилу й імператор Петро І. Через два тижні справу «полуботківців» було закрито, хоч заарештовану старшину разом із родичами ще якийсь час тримали у Санкт-Петербурзі як заручників. Так закінчився перший етап боротьби козацької старшини за відновлення державних прав України-Гетьманщини.

Отже, спроби П. Полуботка відновити автономні права Гетьманської України, нейтралізувати діяльність Малоросійської колегії наштовхнулися на рішучу протидію Петра І, який жорстоко покарав організаторів опозиції царській владі. Проте у народній пам’яті П. Полуботок залишився зразком героя-мученика, який в період загального занепаду національної гідності і доносів не побоявся виступити проти російського імператора, який вбачав у ньому небезпеку для планів підкорення України.

2. Діяльність гетьмана Д. Апостола по відновленню автономних прав України (1727 – 1734 рр.)

Після смерті П. Полуботка й розгрому антиросійської опозиції в Україні не стало навіть наказного гетьмана. Верховну владу повністю перейняла Малоросійська колегія. Генеральна військова канцелярія перетворювалась у дорадчий орган, її розпорядження набували сили тільки після візування в Колегії. Російські чиновники провели фінансову реформу й розширили оподаткування різних верств населення. Ліквідовувався податковий імунітет російських вельмож, а також козацької старшини й монастирів. Це була позитивна спроба Колегії більш-менш справедливо розподілити податковий тягар «між великими і малими, убогими і багатими». Збирання податків Колегія зосередила у своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного з основних джерел збагачення. Проте зібрані податки залишалися не в Україні, а відправлялися у царську казну, внаслідок чого відбувалося неприховане пограбування Гетьманщини.

Значні зміни були внесені в судову практику. Малоросійська колегія почала самостійно вирішувати судові справи, активно запроваджувати в місцеве судочинство російські правові норми й кодекси законів. Традиційний принцип процесуального судочинства, що сягав своїм корінням «Руської правди», замінювався інквізиційними методами із застосуванням тортур. Судова влада Малоросійської колегії поширювалася і на духовенство. «Шукачі козацтва» отримали можливість відновити втрачені козацькі права.

Серйозних змін зазнало місцеве самоврядування. Коменданти були наділені правом перевіряти укази Генеральної військової канцелярії, не допускали спілкування населення із запорожцями, слідкували за неухильним виконанням царських указів про торгівлю «заповідними товарами» тощо. Встановлювався прискіпливий контроль за діяльністю місцевих органів влади. Активізувалася заміна полковників-українців російськими офіцерами. Царський уряд сам призначав осіб на старшинські посади. В Україні фактично розпочалась відкрита політична реакція, яка негативно позначилася на всіх сферах життя українського народу, мала згубні наслідки для його вкрай обмеженої державності. Реформи, започатковані із запровадженням Малоросійської колегії та її діяльністю в Україні, остаточно розірвали договірний характер українсько-російських взаємин, що існував у другій половині XVII ст. та частково на початку XVIII ст. У ході реформ відбулися істотне обмеження автономії гетьманської України, фактична ліквідація правління гетьмана, безпосереднє підпорядкування Лівобережної України російським владним інституціям. У цей час вперше в повному обсязі залучено фінансові ресурси України на загальноімперські потреби, а також розпочато активну діяльність з перенесення російських державних порядків, норм діловодства та судочинства на український державний ґрунт.

Лише зі смертю Петра І в січні 1725 р. руйнівні дії Малоросійської колегії було дещо призупинено і наступило деяке пом’якшення політики царизму щодо України. Основною причиною перегляду офіційного політичного курсу Росії стало не сходження на імператорський престол другої дружини Петра І «слабовольної і малокультурної Катерини І» (адже при ній і її наступнику фактично правив О. Меншиков), а загроза нової війни з Туреччиною, в ході якої було вкрай важливо заручитися підтримкою українського козацтва.

У контексті обговорення способів підготовки до цієї війни уряд Катерини І вперше висловив думку щодо необхідності деяких поступок українській старшині. На засіданні Верховної таємної ради за участю імператриці 11 лютого 1726 р. ухвалено деякі пропозиції, що стосувалися українських справ, а саме: дозволити проведення нових гетьманських виборів в Україні та знайти надійну особу, котра могла би зайняти високу посаду; ліквідувати всі новозаведені Малоросійською колегією статті оподаткування, а також відновити існуючі раніше податкові пільги; заборонити втручання Малоросійської колегії в систему українського судочинства, залишивши за нею лише права касаційного розгляду справ.

Щоправда, на наступному засіданні окремі члени Верховної таємної ради виступили проти запропонованих контрреформ в Україні, а тому їх реалізація була відкладена. Найточніше аргументи проти політики поступок козацькій старшині виклав граф П. Толстой, заявивши, що це суперечитиме «світлій пам’яті покійного імператора», котрий, реформуючи устрій Гетьманщини, «хотів Малу Росію до рук прибрати» і досягнув у цьому неабияких успіхів.

Весною 1727 р., після смерті Катерини І, на престол зійшов онук Петра І – Петро ІІ. Його уряд ліквідував Малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьмана. 16 червня 1727 р. схвалено постанову уряду про вилучення України з-під зверхності Сенату та передання українських справ знову у відання Колегії іноземних справ. 20 червня вийшов імператорський указ «Про буття в Малій Росії гетьмана і генеральної старшини та проведення гетьманських виборів».

1 жовтня 1727 р. на генеральній козацькій раді у Глухові гетьманом України одноголосно обрано найавторитетнішого, 73-річного Д. Апостола.

Одночасно було обрано і гетьманський уряд. Сформували його переважно із прихильників нового гетьмана: генеральний обозний – Яків Лизогуб, генеральні судді – Андрій Кандиба та Михайло Забіла, генеральні осавули – Іван Мануїлович і Федір Лисенко, генеральний хорунжий – Яким Горленко, генеральний бунчужний – Іван Борозна, генеральні підскарбії – Андрій Маркевич та Іван М’якінін.

Новообраному гетьману дісталася важка спадщина: відсутність вищого державного апарату, розладнані управлінська система на місцях, фінанси й торгівля, судочинство, хаос у землеволодінні, суцільні хабарництво та зловживання чиновництва. При обранні нового гетьмана не було укладено звичного у таких випадках двостороннього українсько-російського договору, який регулював би правові відносини гетьмана з царським урядом. Тому Д. Апостол, зразу ж після обрання, почав активно, але спокійно, дипломатично і наполегливо працювати над вирішенням цих питань, що визначали долю автономії Гетьманської України.

Прибувши на початку 1728 р. в Санкт-Петербург на коронацію імператора Петра ІІ, гетьман передав йому через канцлера Г. Головкіна так звані «Статейні пункти», які мали підтвердити козацтву історичні «права і вольності» та врегулювати взаємини сторін у політичній, економічній та духовній сферах. Проте лише у серпні 1728 р. надійшла відповідь на гетьманський запит у вигляді документа із 28 статей під назвою «Вирішальні пункти». Це був уже не двосторонній договір, а пожалування імператора своїм підданим, що свідчило про значне обмеження політичної автономії Гетьманщини.

Хоч «Пункти» декларативно проголошували збереження традиційних прав і вольностей козацтва, проте, по-суті, значно обмежували гетьманську владу і посилювали імперський контроль за усіма сферами життя автономії. За цим документом:

• гетьману заборонялося здійснювати самостійну зовнішню політику;
• козацтво мало право вибору і зміни гетьмана, але лише з дозволу імператора і за присутності його представника;
• новообраний гетьман обов’язково мав приїздити за підтвердженням своїх повноважень у російську столицю;
• гетьман мав право затверджувати нижчу козацьку адміністрацію, проте кандидатів на посади генеральної старшини і полковників обирала старшина, а затверджував ці кандидатури імператор;
• гетьману заборонялося звільняти і карати старшину без дозволу царя;
• Генеральний суд повинен складатися із трьох російських і трьох українських суддів. Вищою касаційною інстанцією Гетьманщини в судовій сфері проголошувався імператор «як головний суддя Всеросійської імперії»;
• у військовій справі гетьман підпорядковувався російському головнокомандуючому в Україні генерал-фельдмаршалові Д. Голіцину;
• гетьману дозволялося мати лише три наймані полки по 500 осіб у кожному, щоб «не обтяжувати українське населення»;
• гетьманському уряду доручалося скласти звід прав, за якими судиться малоросійський народ, і подати його на затвердження імператору;
• російським поміщикам дозволялося купляти в Україні землі, однак при цьому вони підпорядковувалися гетьманській адміністрації і не мали права селити на них селян-кріпаків. Українцям дозволялося в той же час володіти маєтками в Росії;
• скасовувались обмеження з торгівлі іноземних купців, проте мито на імпортні товари (індукта) мало надходили в російську казну;
• не дозволялося відбирати в козаків і посполитих придбаних ними раніше земель, а також заборонялося відбирати маєтки, отримані козаками за службу, в їхніх вдів і дітей;
• планувалося перевірити законність придбання маєтків у приватну власність козацькою старшиною, шляхтою, монастирями, іншими особами, а незаконно придбані мали бути повернуті «урядам» і ратушам тощо.

Отже, царський документ мав суперечливий характер. Разом із обмеженням автономії України в ньому визначалися певні шляхи виходу з політично-соціальної кризи в Гетьманщині, законодавчо закріплювалися земельні права нижчих верств населення. Позитивним наслідком отримання гетьманом Д. Апостолом царських настанов було те, що тепер Гетьманщина мала правовий акт, що регулював її стосунки з Росією. Спираючись на нього, Д. Апостолу вдалося, незважаючи на прискіпливий контроль з боку царських наглядачів, провести деякі управлінські та соціально-економічні реформи, які значно впорядкували життя Гетьманщини. Зокрема, впродовж 1729 – 1731 рр. проведено так зване «генеральне слідство про маєтності», тобто перевірку поземельного фонду гетьманської України, що дало змогу розібратись із використанням держаного земельного фонду, встановити на основі документів і свідчень старожилів права власників маєтків та інших земель на законність користування ними, а тим, хто самовільно захопив їх у приватне користування, було запропоновано повернути у власність держави чи міським ратушам.

Всі маєтності поділено на шість категорій:

1) рангові маєтності; 2) землі, надані за заслуги перед державою; 3) ратушні володіння; 4) вільні землі; 5) монастирські володіння; 6) спірні землі.

У зв’язку з цим значна частина селян поліпшила своє матеріальне і суспільне становище. Права землевласників на маєтності й підданих, визнані генеральним слідством, зміцнювалися. Зроблено спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною.

Д. Апостол перший із-поміж гетьманів зумів навести лад у фінансових справах, насамперед у податковій системі. Він встановив реальний державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних, який покривався переважно за рахунок вивізного мита («евекта»).

Витрати з державного бюджету йшли на утримання центральної та місцевих адміністрацій, найманих військ (кількість яких скорочено до трьох полків), артилерії. Певні суми виділялись і на розвиток вищої освіти в Україні (грошова допомога Києво-Могилянській академії), на відбудову православних святинь тощо.

Будучи добрим господарником, який впродовж усього життя успішно займався сільським господарством, промислами і торгівлею, Д. Апостол, ставши на чолі Гетьманщини, прагнув створити і в межах усієї України належні умови для їх успішного розвитку. Зокрема, не можна не помітити протекціоністських заходів гетьмана, спрямованих на підтримку українського купецтва, гарантування йому державного захисту при проведенні торговельних операцій поза межами України. Напередодні свого візиту до Москви (1728 р.) Д. Апостол скликав у Глухові представницьку нараду українського купецтва, винісши на обговорення пропозиції щодо покращення умов ведення торгівлі за кордоном. За результатами нарад гетьман порушив перед Петром ІІ клопотання про ліквідацію заборон на вивезення з України «заповідних товарів» – воску, лою, шкіри, прядива тощо. Крім того, він добивався дозволу на безперешкодну торгівлю козаків і селян з населенням Кримського півострова, звідки довозили в Україну сіль, сушену рибу, вина та фрукти. Одним з першочергових пріоритетів економічної політики Д. Апостола було домогтися дозволу на виїзд українських купців до країн Центральної і Західної Європи лише за паспортами, виданими гетьманським урядом, без обов’язкової їх реєстрації в представників російської влади. Кількома виданими універсалами гетьман оберігав українських купців від конкуренції іноземних, у тому числі російських. Було організовано кредитування купців, відстрочено сплату за векселями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

Важливі починання зроблено гетьманом у сфері судочинства. За його ініціативою розпочато кодифікацію українського законодавства. В серпні 1728 р. у Глухові під головуванням генерального судді І. Борозни почала діяти кодифікаційна комісія у складі 12 осіб, на яку покладалось завдання узгодити і звести в єдиний кодекс усі правові норми, що діяли в українських судах, включаючи норми звичаєвого права («Руська правда»), Литовські статути, магдебурзьке право тощо. Робота над складанням проекту цього кодексу тривала 15 років і завершилася лише в 1743 р. Він мав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Д. Апостол, не чекаючи закінчення роботи над кодексом законів, видав у 1730 р. «Інструкцію українським судам», якою чітко визначалась компетенція різних судових установ, їх чисельний склад, встановлювався порядок апеляції у судових справах. Гетьман добився передання судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду повертались функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх, що підривало незалежність українського судочинства.

Одночасно, долаючи спротив московського уряду, Д. Апостол:

• відновив право призначати генеральну старшину та полковників;
• значно зменшив кількість росіян у своїй адміністрації;
• заборонив російським урядовцям скуповувати землі в Гетьманщині;
• видав українським адміністративним органам наказ про матеріальне сприяння тим з представників росіян у гетьманських урядах, хто бажав виїхати з України;
• з метою розвитку національної культури створив у Глухові першу в Україні співочу школу і друкарню;
• обмежив кількість російських полків в Україні до шести;
• перевів Київ з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана;
• домігся повернення на батьківщину запорожців, які з «ласки» Петра І були змушені жити на території Османської імперії (Олешківська Січ), і дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна.

Однак за всієї своєї реформаторської діяльності гетьману не вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов’язку далеко від домівок. Справжнім лихом для них на початку 1730-х років стало будівництво укріпленої лінії поміж Дніпром і Сіверським Дінцем. У 1731 р. на її зведення вислано 30, у 1732 р. – 20, у 1733 р. – 10 тис. селян і козаків. Роботи велися в літні місяці, коли в господарстві особливо були потрібні чоловічі руки. За їх відсутності основний тягар утримання сім’ї та ведення робіт лягав на жіночі плечі, а господарства занепадали. Становище українського населення погіршувалося ще й внаслідок зовнішньополітичних акцій російського уряду, в яких мали брати участь українські козаки. Тільки в 1733 р. Д. Апостол відправив у Польщу на підтримку Августа ІІІ в його боротьбі за королівський престол 11-тисячний козацький корпус під командуванням Я. Лизогуба.

І все ж, за висловом київського дослідника В. Горобця, «шестилітнє гетьманування Данила Апостола було наче ясний промінь на темному тлі тогочасного українського життя». Він зміцнив владу й авторитет гетьмана, з ним більше рахувалися як місцеві урядовці, так і російські можновладці. Гетьманщина зітхнула вільніше після майже двадцятирічного царського терору та знущань Малоросійської колегії.

Отже, за гетьманування Д. Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захищенішими від зловживань властей і багатих землевласників, старшина, козаки й посполиті отримали нові можливості для господарювання на землі, занять ремеслами, промислами й торгівлею. І все це завдяки його хазяйновитості, мудрої поміркованості та спокійної, дипломатичної наполегливості у вирішенні поставленої мети.

3. Правління гетьманського уряду

Після смерті Д. Апостола у 1734 р. російський уряд не дозволив обирати нового гетьмана під приводом пошуку відповідного кандидата. Для управління Лівобережною Україною запроваджено Правління гетьманського уряду (1734 – 1750 рр.) – фактично дещо пом’якшений варіант Малоросійської колегії. Воно складалося із шести осіб – трьох українців і трьох росіян на чолі з царським резидентом князем Олексієм Шаховським. Крім нього членами Правління були князь І. Баратинський, полковник Гур’єв та представники козацької старшини – генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний осавул Ф. Лисенко та генеральний підскарбій А. Маркович. Офіційно цей орган оголошувався тимчасовим, однак згідно з таємною інструкцією тодішньої імператриці Анни Іванівни – остаточним. У практичній діяльності Правлінню належало керуватися «Вирішальними пунктами» 1728 р., проте фактично його голова О. Шаховський мав необмежену владу. Він на власний розсуд приймав рішення, міняв українських представників у правлінні й навіть виступав за повне усунення козацької старшини від влади. У таємній інструкцїі йому наказувалося всіма способами переконувати українців, що всі їхні біди (податкові тягарі, різноманітні утиски й повинності) – через недбалих гетьманів, а тому ліквідація гетьманської влади принесе полегшення «малоросійському народові». Разом з тим імператриця радила О. Шаховському домагатися зближення української старшини з росіянами, заохочувати російсько-українські шлюби, а з другого боку – не допускати зближення і шлюбів українців Гетьманщини з білорусами, польською і правобережною українською шляхтою. Послідовно посилювався вплив російських чиновників в усіх сферах внутрішнього життя України.

Особливо важкий період припав на роки, коли імператриця Анна Іванівна зі своїм фаворитом, жорстоким і брутальним німцем Е. Біроном запровадили Таємну канцелярію («Слово і діло государеве»). Нишпорки цього органу під страхом смертної кари зобов’язували населення доносити про «слово і діло», нібито спрямовані проти імператриці. Особливо ці підозри падали на прихильників обрання нового гетьмана в Україні. Найбезглуздіший наклеп ставав часом єдиною підставою для політичного звинувачення, яке тягло за собою тортури, заслання, страту.

Важким тягарем для України стала розв’язана Росією війна проти Туреччини, що тривала з 1735 по 1739 рр., оскільки українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередню участь у походах. Царські воєначальники, зокрема Б. Мініх, не дбали про збереження матеріальних багатств України, не переймалися і долею козаків, які гинули тисячами.

Крім участі козаків у військових походах, Україна змушена була утримувати в роки війни 75 російських полків, у тому числі 23 кінних, постачати харчі, вози, коней, волів для обозу і погоничів. Як пише Н. Полонська-Василенко, за п’ять років російсько-турецької війни з України було притягнуто до війська 157300 козаків та 205 тис. селян, з яких загинули понад 34200 осіб. Волів та коней забрано на суму 146355 крб. і провіанту та фуражу на суму 140138 крб.; гроші обіцяли повернути, але так і не зробили цього. Всього Україна зазнала втрат на 1,5 млн. руб. – величезну суму в той час (наприклад, віл коштував у середньому 8 крб.). Усе це призвело до занепаду господарства Лівобережжя, передусім основної його галузі – сільського господарства. Міністр російського уряду Волинський, проїжджаючи через Україну, писав Е. Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати сам край… Багато ланів не засіяно, нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено під час походу…». Правління гетьманського уряду замість того, щоб захищати українців від такого розорення, було слухняним знаряддям російського уряду і військового командування. Крім голови Правління необмежені повноваження в Україні під час російсько-турецької війни 1735 –  1739 рр. мав також фельдмаршал Б. Мініх, головнокомандувач російської армії, що квартирувала на території Гетьманщини й Слобожанщини. Він навіть клопотався, аби йому передали ці землі у спадкову власність як герцогство, ставлячись до української автономії з виразним презирством.

Особливо погіршилося становище українського козацтва, коли у 1735 р. російський уряд значно зменшив реєстр козацького війська. Згідно з указом, лівобережне козацтво було поділено на заможних – виборних козаків та збіднілих – під помічників (На Слобожанщині такий поділ було проведено ще на рубежі ХVІІ – ХVІІІ ст.) Збіднілі козаки, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру.

Але найбільша небезпека для українців полягала в поширенні сфери впливу Правління гетьманського уряду на Слобожанщину. Перед царизмом відкривалася можливість одночасної зміни місцевих порядків на всій території України, яка входила до Російської імперії. Новий орган влади зробив перші кроки щодо цього. Створена ним «Канцелярія комісії запровадження слобідських полків» перебрала на себе чимало функцій козацьких полковників. Полкові канцелярії прирівнювалися до російських губернських канцелярій. Судочинство переводилось на російське законодавство. Заборонялося надалі займати землю на правах «займанщини», підпомічники обкладалися державними податками, тобто прирівнювалися до селян. Антиукраїнські дії Правління гетьманського уряду на Слобожанщині спричинили незадоволення місцевого населення. За наполяганням слобідської старшини російський уряд у 1743 р. змушений був відмінити нововведення. Слобідська Україна відстояла своє право на свій політико-адміністративний устрій. Дві перші спроби російського уряду ліквідувати регіональні особливості внутрішнього устрою України виявилися марними.

Деякі позитивні зрушення у ставленні царського уряду до України почалися лише після смерті в 1740 р. імператриці Анни Іванівни та з сходженням на трон в результаті палацового перевороту дочки Петра І Єлизавети. Вона спочатку обмежила, а згодом і ліквідувала Правління гетьманського уряду, дозволила обрання нового гетьмана.

Отже, боротьба козацької старшини, перш за все під егідою П. Полуботка і Д. Апостола, за відновлення автономних прав України завершилась у кінці 40-х років XVIII ст. хоч і незначним, але успіхом – було відновлено владу гетьмана на Лівобережній Україні. За гетьманування Кирила Розумовського (1750 – 1764 рр.) козацька старшина робить останню спробу відновлення та розширення автономних прав України – Гетьманщини.