Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.

1. Особливості розвитку української культури.  Матеріальна культура

Культура України наприкінці XVII-XVIII ст. розвивалася, як і все українське суспільство, досить складно, нерівномірно і суперечливо.

З одного боку, події Національної революції середини ХУІІ ст. й утворення та діяльність Держави Війська Запорозького (Гетьманщини) сприяли піднесенню творчого духу українського народу, дали поштовх для розвитку його матеріальної й духовної культури. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на захист православної церкви, національної освіти, книгодрукування, літератури, мистецтва та архітектури.

З другого боку, розвиток національної культури стримувався розчленуванням українських земель сусідніми державами, неоднаковими умовами їх розвитку. Катастрофічні руйнування міст, сіл і містечок у ході революційних подій, громадянської війни, насильницькі переселення, захоплення населення в ясир, тощо призвели до загибелі мільйонів людей, цілковитого розорення і запустіння цілих регіонів. Разом з ними гинули історичні пам’ятки, культурні цінності: архітектурні споруди, бібліотеки, старожитності, картини, інші творіння матеріальної та духовної культури народу. Усе це справило негативний вплив не лише на економічний, але й культурний розвиток українських земель. До цього необхідно додати і негативний вплив на духовний розвиток українського народу політики полонізації з боку Речі Посполитої особливо на Правобережжі та західноукраїнських землях, русифікаторської політики царизму на Лівобережжі та Слобожанщині, Османського іга на Півдні України та Поділлі тощо. І все ж, незважаючи на ці негативні фактори, культура України наприкінці XVII-XVIII ст. набула дальшого розвитку. Відбуваються значні зміни у сфері матеріально-побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарського розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці. У цей час модернізується український плуг – його форма стає асиметричною, що сприяє зростанню продуктивності праці. На Лівобережжі та Слобожанщині з’являється своєрідний примітивний культиватор – багатозубе рало та дерев’яна борона, часто із залізними зубами, що використовувалися для розпушування ґрунту. Для віяння зерна винайшли простий дерев’яний млинок. Зерно мололи жорнами, у водяних млинах і вітряках, яких ставало дедалі більше на всіх українських землях.

Для виготовлення тканин дедалі більшого поширення поряд з вертикальним набуває горизонтальний верстат. У ремеслах та промислах активно впроваджується примітивна механізація, що базувалася на використанні енергії вітру та води (водяне колесо).

Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. Заможна старшина, наслідуючи європейців, заводила і собі іноземні карети. За їхнім зразком місцеві майстри робили й прикрашали коляски-напівкарети, «будки», «спальні». Для освітлення дороги спереду чіпляли ліхтарі зі слюдяними шибками. В таких каретах можна було подорожувати досить комфортно. Користувалися також бричками, лінійками, таратайками тощо. Для перевезення вантажів виготовляли вози, котрі у разі необхідності можна було видовжувати. Кузови мали різні форми – глибокі й мілкі, довгі та короткі – у вигляді дощаних, драбинчастих і плетених коробів. Удосконалилися чумацькі мажі. Деякі з них були оздоблені як справжні витвори мистецтва художньою різьбою й національним розписом.

Взимку люди їздили різноманітними саньми-ґринджолами, оплетами, глабцями тощо.

Засобами пересування на воді були довбанки, байдаки, липи, обшиванки, баркаси, струги, шхуни, дуби, лодьї. Вантажі перевозилися плотами, зв’язаними лозою або мотузками. Переправлялися через річки за допомогою паромів або човнів.

Як і раніше, забудова українських поселень була різноманітною – вуличною, круговою, рядовою, безсистемною тощо. Якщо на Поліссі, наприклад, переважала вулична забудова, то в лісостеповій та степовій зонах – безсистемна. Однак і тут поступово формуються вулиці, обабіч яких розташовувалися хати й городи.

Для спорудження житла використовували здебільшого місцеві матеріали. Зі зникненням лісових масивів населення степової та лісостепової зон почало будувати так звані хати-мазанки. Каркас робили з тонкого дерева чи хмизу й обмазували з обох боків глиною. Печі ставили з димарями і це дивувало подорожніх, котрі відзначали чистоту й акуратність українських жител. Такими особливостями, як глиняні підлоги, відсутність підклітей і погребів, українське помешкання суттєво відрізнялося від російського.

У Північному Причорномор’ї житла споруджували з ракушняка, а на Буковині, в Карпатах, Закарпатті та Поліссі основним будівельним матеріалом залишалося дерево. На Запорожжі незаможні люди копали землянки або бурдюги з оплетеними хмизом стінами й накатом з дерева. У карпатському регіоні населення ставило довгу хату, а під одним з нею дахом – комору, хлів, стайню та інші господарські будівлі. В решті регіонів господарські приміщення заможних людей будувалися окремо.

Значні зміни відбуваються і в одязі. З розвитком мануфактур на зміну домотканим полотнам і сукну приходять фабричні тканини, хоча ще тривалий час чимало цієї продукції виробляли на традиційних верстатах. Якщо багатії носили одяг переважно з дорогих тканин іноземного виробництва (шовку, оксамиту, парчі, тонкого полотна), то прості люди – з дешевих тканин, як правило, місцевого виробництва.

Основним натільним одягом чоловіків і жінок залишалася сорочка. Як і раніше, в ній був вузенький комірець переважно з червоним шитвом і двома смужками для зав’язування. Сорочки носили поверх штанів або заправляли в них. Самі штани шили двох типів: у центральних і південних районах – широкі, у вигляді шароварів, а в Карпатах – вузькі, в обтяжку. Жінки на сорочки вдягали спідниці, запаски, обгортки, плахти, корсети тощо. Поверх одягу полюбляли носити прикраси із золотих і срібних дукатів, хрестиків, намист тощо. Хто не мав грошей на дорогоцінності, обходився мідними чи скляними прикрасами.

Чоловіки вдягали на голови шапки різних форм: в одному випадку – високі із суконним верхом, в іншому – з низьким плоским верхом. Як матеріал використовувалися смушки сивого, чорного чи сірого кольорів. Широку популярність не тільки в Україні, а й за її межами почали здобувати решетилівські смушки (від містечка Решетилівка Полтавського полку).

Звичним для чоловіків і жінок був верхній одяг – свита і опанча. Дедалі частіше населення починало носити, особливо на Лівобережній Україні, кобеняки. На Півдні були поширені повстяні бурки, що захищали людей не тільки від вітру та дощу, а й від легких морозів. Узимку використовували кожухи з овечих шкур. Улітку ходили босоніж, а при холоді – в постолах, чоботях, на Поліссі – в личаках.

Характерною ознакою одягу запорожців були різнокольорові верхи шапок у козаків різних куренів, а також шаровари. Виборні городові козаки вже мали певну уніформу – синій каптан, білі штани, шапки з червоною околицею та чоботи. Козаки-підпомічники не мали форми, а носили повсякденний одяг.

Харчування українців обумовлювався не тільки смаками окремої особи, а й її матеріальними статками, релігійністю, особливостями місцевості, де вона мешкала. Загалом же українська кухня відзначалася достатньою різноманітністю. Найчастіше вживалися традиційні каші, лемішки, кваші, кулеші, галушки. Багато споживали хліба. Поряд із ними дедалі частіше на столах з’являвся борщ, заправлений товченим нутряним салом. Існували різновиди борщу – зелений, з капустою і буряком, буряковим квасом та іншими компонентами.

На другі страви подавали локшину, вареники, гречані пампушки тощо. Основною калорійною їжею людей стало свиняче сало. Його, як і сьогодні, їли в різному вигляді, й воно не раз рятувало людей у скрутні години життя. З м’ясних страв найчастіше вживали, за  І. Котляревським, «баранів варених», ковбаси, «свинячу голову до хріну», «смажені кури, гуси, качки», з «підливою індики», «печінку», смажену «ветчину» тощо. Дуже поширеними були рибні страви з карасів, сомів, щук, лящів, линів, тарані, чехоні тощо. Вони вживалися смаженими, вареними, в’яленими, сушеними, соленими.

Ласощами вважалися бублики, пірники (пряники), маковники, макуха, патока, буханчики пшеничні, коржі, мед, кавуни, дині, фрукти у свіжому та сушеному вигляді. Пили сирівець, квас, узвар. Робили різноманітні горілки – просту, оковиту, тернівку, яблучну, ганусівку тощо. Окремі страви готувалися тільки у певні дні року, свята (наприклад, кутя), інші – майже щодня.

У духовній культурі людей важливе місце належало звичаям і обрядам, які визначають норми поведінки людей у суспільстві. Сімейні обряди та звичаї українців своїм корінням сягали глибокої давнини, часто навіть язичницьких вірувань. Людина переживає три найзначущі моменти – народження, одруження і смерть. Саме з ними пов’язані найчастіше обряди та звичаї, котрі несуть на собі вплив давніх традицій.

Хрещення вважалося прилученням дитини до справжнього життя. На роль хрещених батьків запрошувалися, як правило, найближчі родичі – брати та сестри подружжя. Однак ними могли бути й найближчі друзі та сусіди, надійні й чесні люди, здатні замінити дітям справжніх батьків на випадок якогось лиха.

Традиційний весільний обряд українців складався з трьох частин – сватання, заручин, весілля. Кожна з цих складових весільного обряду мала свою традицію і особливості. Проте головним дійством одруження завжди вважалося весілля. Без нього шлюб був недійсним. Навіть якщо наречених вінчав священик, але не було весілля, то громада його не визнавала. Саме весілля відбувалося як урочисте, пишне дійство, веселе і щасливе. На нього збиралися вся родина з обох сторін, найближчі сусіди, друзі.

Найбільш християнізованим був похорон. У XVIII ст. вже утвердились проповіді-казання, поминки покійних на 9-й і 40-й день після смерті та через рік.

Свята люди відзначали різними розвагами – піснями, танцями, ігрищами або ж іншими відповідними моменту дійствами. Серед свят особливо шанували Різдво та Великдень.

2. Освіта в Україні

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу, рушієм розвитку його економічного потенціалу є стан освіти та науки в суспільстві. Попри несприятливі умови розвитку, пов’язані перш за все з іноземним пануванням на українських землях, освіта в Україні кінця XVII-XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Антіохійський патріарх Паїсій Алеппський під час своєї подорожі по Україні був приємно вражений майже поголовною писемністю жителів Києва. Особливо розвинутою була на українських землях мережа початкових шкіл. Заснування початкових шкіл переважно реалізовувалось за ініціативи місцевого населення при існуючих парафіяльних церквах. Навчальний процес у таких школах, як правило, здійснювався місцевими священиками або покладався на дяків. При багатьох церквах Гетьманщини і Слобожанщини діяли приходські школи, де «мандрівні дяки» – студенти Києво-Могилянської академії або ж колегіумів – під час канікул, мандруючи Україною, навчали дітей читати, писати й рахувати.

За даними перепису 1740-1748 рр. у Ніжинському полку на 202 поселення припадало 217 шкіл, у Лубенському на 247 поселень – 172, Чернігівському на 229 поселень – 154, Переяславському на 102 поселення – 69, Миргородському на 84 поселення – 37. Загалом же, на середину XVIII ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських та міських шкіл початкового рівня. У великих полкових та сотенних містах могло існувати по декілька таких шкіл. У Чернігові та Новгород-Сіверському діяло по шість початкових шкіл, у Сосниці та Березні – по чотири. Найбільше таких шкіл було у Києві, де лише на Подоллі працювало 14 церковнопарафіяльних шкіл.

З другої половини XVII ст. по мірі формування в Україні нової козацько-старшинської еліти ініціатива заснування нижчих шкіл дедалі частіше виходила саме від представників останньої. На період Гетьманщини припадає перша спроба запровадити в Україні обов’язкову початкову освіту. Зокрема, у 1760 р. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здібних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової служби. Ця ініціатива була підтримана гетьманом К. Розумовським і невдовзі те ж саме вже робили й в інших полках, унаслідок чого значно збільшилась кількість письменних серед населення. У середині XVIII ст. на одну початкову школу в Гетьманщині припадало по одній тисячі жителів, у Слобожанщині – 2,5 тисяч осіб.

Крім церковноприходських шкіл, які нерідко називали дяківськими, нижчий, базовий рівень освіти утворювали також братські школи, які ще з кінця XVI ст. засновувалися й утримувалися на Правобережжі та західноукраїнських землях членами православних братств. Зазвичай такі школи знаходилися в містах (Львівська, Луцька, Київська братські школи тощо). У міських братських школах рівень викладання був значно вищим, ніж у церковноприходських, парафіяльних школах.

Власна освітня мережа діяла у XVIII ст. на Землях Вольностей Війська Запорозького Низового. Тут церковнопарафіяльні школи існували в паланках, слободах і навіть зимівниках, зокрема у Старому та Новому Кодаку, Кам’янці, Новоселиці, Макарівцях. У середині XVIII ст. на Запорожжі налічувалося близько тисячі початкових шкіл. У цей час існувала також школа на Січі, дослідники її ще називають Головною січовою школою, у якій, зокрема, вивчали риторику, піїтику, математику, географію, астрономію.

Важливу роль у розвитку освіти й культури в Україні відігравали середні навчальні заклади – православні, католицькі та греко-католицькі колегіуми. Зокрема, на теренах Гетьманщини й Слобожанщини у XVIII ст. діяли православні колегіуми у Чернігові (з 1700 р.), Харкові (з 1727 р.) та Переяславі (з 1738 р.). Доступ до навчання у колегіумах мали усі соціальні стани. Кількість учнів в колегіумах коливалася від 100-120 (Переяславський) до 500 і більше осіб (Харківський колегіум). Хоч названі колегіуми існували відокремлено один від одного, проте загальний напрямок змісту навчання все ж дотримувався, оскільки методики й методи організації їх навчального процесу базувалися на основі Києво-Могилянської академії. На Правобережжі та західноукраїнських землях, що входили до складу Речі Посполитої, діяли єзуїтські колегіуми: Львівський, Кам’янецький, Вінницький, Луцький, Острозький, Перемишлянський та ін. З 1700 по 1773 рр. їх кількість на українських землях зросла з 9 до 15, а професорський склад збільшився за цей час з 41 особи до 90.

Безкоштовне навчання та збалансована й ґрунтовна навчальна програма приваблювали до єзуїтських колегіумів чимало юнаків з незаможної шляхти, у тому числі й православної. Навчанню тут православних сприяло й те, що нерідко отці-єзуїти запроваджували до своїх програм церковнослов’янську мову, а учні православного віросповідання звільнялися від участі в церковних католицьких богослужіннях. В єзуїтських школах освіту здобули відомі в Україні та поза її межами політичні діячі: Богдан Хмельницький та Пилип Орлик, церковні та освітні авторитети православної церкви – Лазар Баранович, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович та ін.

За рівнем навчання єзуїтські колегіуми поділялися на так звані повні, або вищого рівня, та неповні, або нижчого рівня. Програма колегіумів вищого рівня складалася з трьох ступенів, а саме: п’ятикласного курсу гуманітарних наук, трирічного курсу філософії та чотирирічного – теології. Світська молодь завершувала свою освіту після проходження перших двох ступенів, члени єзуїтського ордену чи особи, котрі готували себе до прийняття духовного сану, вивчали ще й богослов’я. Неповні колегіуми могли забезпечити своїм учням лише отримання освіти в межах п’ятикласного першого ступеня. На момент ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. на українських землях єзуїтськими колегіумами вищого типу були навчальні заклади у Ярославі, Перемишлі та Луцьку. Решта ж діяли в межах програми неповних колегіумів.

Певне місце в поширенні освіти на землях Правобережної та Західної України належало також навчальним закладам, які заснував у XVIII ст. греко-католицький орден василіан. Зокрема, василіанські школи, які діяли за зразком єзуїтських колегіумів, працювали у Львові (з 1720 р.), Бучачі (з 1721 р.), Барі (з 1754 р.), Умані (з 1760 р.).

Діяли також спеціальні монастирські школи, де навчальна програма передбачала вивчення філософії, що включала в себе логіку, метафізику та фізику. У межах названих курсів відбувалося також знайомство з основами математики, астрономії, біології, етики та психології.

При колегіумах нерідко існували бурси (своєрідні гуртожитки) для бідних студентів, де вони могли проживати.

Вищу освіту в Україні давали у XVIII ст. лише два навчальні заклади: Львівський університет, заснований у 1661 і відновлений у 1784 році, та Києво-Могилянська академія.

Києво-Могилянська академія (цей статус і права підтверджено у 1701 р. указом Петра І) була осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні.

Повний курс навчання в Академії тривав дванадцять років, у другій половині XVII ст. – десять. Він складався з восьми (із середини XVIII ст. – семи) так званих ординарних класів, а саме: трьох граматичних, поетики, риторики, філософії та богослов’я. Існували й неординарні класи: іноземних мов – грецької, польської, німецької, французької, єврейської, російської (церковнослов’янську, руську або книжну українську та латинь вивчали в граматичних класах), історії, географії, математики – вищої (алгебра та геометрія) і змішаної (оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, архітектура, гідравліка, механіка тощо), класи музики, малювання. Всього за час навчання студенти вивчали 30-35 предметів. Як і в інших тогочасних університетах Європи, в Академії курси вищих наук читали латиною, нею ж проводили диспути, писали наукові твори.

На початку XVIII ст. в Києво-Могилянській академії навчалося близько 2 тис. студентів, пізніше їх кількість коливалася в межах 500-1200 осіб. Тривалий час саме Києвомогилянка була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М. Довгалевський тощо). Найбільш відомими вихованцями та професорами Академії, що уславилися на ниві науки, просвітництва та духовній сфері, були Симеон Полоцький, Сильвестр Косів, Йоасаф Кроковський, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Данило Туптало та багато інших. Переважна більшість українських гетьманів – Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол – були вихованцями Києво-Могилянської академії. Значна частина полкової та сотенної старшини, майже весь склад військових канцеляристів, відомі провідники запорозького козацтва – Кость Гордієнко, Іван Глоба, Володимир Сокальський – також здобували знання в стінах цього навчального закладу.

Києво-Могилянська академія в часи свого розквіту була духовно-освітнім центром усього православного слов’янства. У її стінах навчалися вихідці з Білорусі, Росії, Болгарії, Боснії, Чорногорії, Сербії, а також – Греції, Молдови, Волощини.

Саме в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів. Чимало випускників академії працювали у школах Росії, розповсюджуючи систему освіти та знання, орієнтовані на західні зразки.

Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні, як уже відзначалось, був Львівський університет – найстаріший вищий навчальний заклад на українських землях. Він мав право викладання повного курсу освітніх дисциплін та присудження наукових ступенів. У його структурі перебувало два відділи – філософський і теологічний. Переважна більшість студентів університету були католиками, близько третини – уніатами і лише одиниці – православними. На старші курси філософії православні взагалі не допускалися – там навчалися лише католики та греко-католики.

Загалом, на середину XVIII ст. у цьому навчальному закладі навчалося близько 700 студентів. При університеті існувала бібліотека та друкарня.

Після ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. університет закрили і відновили за спеціальним декретом австрійського імператора Йосифа ІІ Габсбурга лише у 1784 р. уже як вищий світський навчальний заклад.

Оскільки діяльність Львівського університету суворо регламентувалась, навчання велося латинською, а згодом і німецькою мовами, що применшувало його роль у розвитку української національної культури.

Під імперською владою відбувався поступовий занепад і Києво-Могилянської академії, у якій з 1780-х років викладання велось російською мовою, збільшилась кількість годин на вивчення богослов’я, а у 1798 р. царський уряд взагалі надав їй статус духовного навчального закладу. Прагнення ж козацької верхівки, зокрема гетьмана К. Розумовського, відкрити у Києві та Батурині університети європейського зразка, а також вищі навчальні заклади у Глухові та Переяславі не знаходили підтримки в російського самодержавства.

Погіршився стан і початкової освіти. Зокрема, на кінець XVIII ст. майже припинили свою діяльність т. зв. дяківські школи. Якщо в середині XVIII ст. одна сільська школа з українською мовою навчання припадала на 746 душ, то на середину ХІХ ст. – уже на 6730 осіб. З появою у 1789 р. на Лівобережжі та Слобідській Україні, як і по всій Росії, народних училищ було покінчено з національною школою й розпочато насаджування чужих за духом навчальних закладів. Посилення русифікаторської політики на східноукраїнських землях, де не лише не дозволялося навчання рідною мовою, але й заборонялося друкувати і використовувати у школах українські букварі, особливо контрастувало на фоні прогресивних реформ в галузі освіти у 1770-1780 рр. на західноукраїнських землях. За шкільною реформою на теренах австрійської держави, навпаки, у початкових класах шкіл передбачалося навчання рідною мовою (в. т. ч. українською), запроваджувалося обов’язкове навчання дітей від 6 до 12 років, створювалася струнка система народної освіти.

3. Книгодрукування. Розвиток наукових знань

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки і культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII – у XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень: у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві та ін.. містах. Найбільшим видавничим центром України залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Незважаючи на заборону Синоду друкувати світські книги, вона продовжувала випускати у світ підручники, наукові праці. Тільки у 1760 р. в ній надруковано 2 тис. букварів. З освоєнням Північного Причорномор’я з’являються друкарні в Єлисаветграді, Катеринославі, Харкові та інших містах.

Чи не найбільшою на західноукраїнських землях була Львівська друкарня, широко відома своєю продукцією далеко за межами Галичини. Швидко нарощувала свою продукцію відновлена у 1730-х роках Почаївська друкарня. Її видання знали в Болгарії, Македонії, Сербії та інших місцях слов’янського світу.

Царський уряд усіляко намагався перетворити українські землі на свою духовну твердиню. Тому він перешкоджав запровадженню тут громадянського шрифту, який у російських друкарнях був узаконений на початку XVIII ст. В друкарнях України на громадянський шрифт вперше перейшла у 1764 р. Єлисаветградська друкарня, після чого кирилицею друкувалися тільки церковні видання, а «гражданкою» – світські. Цей крок звільнив світську літературу з-під впливу церкви і сприяв розвиткові народної літератури та мови.

Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури. Книжна література кінця XVIІ – XVIII ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою. Зростала кількість творів, особливо в поезії, що писалися мовою, наближеною до розмовної. Щоправда, поширювалися такі твори здебільшого в рукописах.

Із поетів, котрі вживали тільки книжну українську мову, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Цьому мандрівному поетові належить велика збірка віршів і народних приказок.

Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський – вихованець Києво-Могилянської академії, чернігівський друкар. Він створив дві книги віршів – «Зегар з полузегарком» та «Млеко», у яких подав напрочуд вигадливі за формою поезії – курйозні вірші.

Особливого поширення з другої половини XVII ст. набула полемічна література. Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Феодосій Сафонович та інші обстоювали ідею єдності усіх слов’ян у боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У творах полемістів проводиться ідея близькості українського та російського народів, схожості їхньої історичної долі.

Зокрема, 1676 р. вийшов друком трактат Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» – відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». Надзвичайну шану освіченої громадськості мав збірник проповідей Іоаникія Галятовського «Ключ розуміння». Цю книжку, надруковану 1655 р. в Києві та згодом перевидану у Львові, не лише читали, але й переписували по всій Україні.

Визначним учителем та оригінальним тогочасним письменником, який складав церковні морально-повчальні твори, вірші, драми, проповіді, був Дмитрій Ростовський (Туптало) (1651-1709) – син козацького сотника, вихованець Києво-Могилянської академії, ігумен багатьох монастирів.

До найвизначніших дослідницьких праць Дмитра Туптала належать упорядкування фундаментальних житій святих (видані в Києві впродовж 1689-1705 рр. у чотирьох томах під назвою Четьї-Мінеї). Ця книга стала, власне, першою енциклопедією для православного світу. Інша його книга «Руно зрошене» – збірка переказів про дива ікони Богородиці Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря – витримала вісім видань.

У другій половині XVIII ст. релігійна основа літератури поступається місцем світським мотивам. Книги стали писатися розмовною українською мовою. Нова національна українська література почала формуватися на базі народної творчості. В цьому й була її сила та перспектива розвитку. У XVIII ст. народно-розмовна мова набуває помітного поширення.

Прикладом цього можуть служити відомі козацькі літописи («Самовидця», Г. Граб’янки, С. Величка). Їхнє письмо близьке до розмовної мови й містить багато народних фразеологізмів, приказок, прислів’їв, уривків народних переказів, дум і пісень, хоч у них ще й чимало полонізмів та церковнослов’янізмів.

Остаточне завершення переходу від старої української мови (старослов’янської) до нової, літературної, на думку більшості фахівців, сталося наприкінці XVIII століття.

На другу половину XVII – XVIII ст. припадає розквіт української літописної та історичної прози, перехід від історичних знань до історичної науки. Суть цього процесу полягала у відмові від традиційного пояснення причин суспільних явищ лише як вияву волі Бога та пошуках причинно-наслідкових зв’язків історичних подій і явищ, критичному ставленні до джерел, базуванні викладу історичних праць на принципах системності та послідовності.

Єдиним розгорнутим історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був «Синопсис», написаний економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським. Цю книжку видали 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря. Їй судилася слава першого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 р., а ще за два роки книгу перевидавали втретє. Загалом «Синопсис» витримав близько 30 видань.

Проте найяскравішим серед історичних творів XVIII ст. були фундаментальні козацькі літописи («Літопис Самовидця», літописи Г. Граб’янки та С. Величка). У «Літописі Самовидця» описуються події з 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної, ймовірно 1702 р. Ті, хто переписував «Літопис Самовидця», довели виклад подій у ньому до 1734 р. Глибоке вивчення пам’ятки дало змогу дослідникам встановити ім’я автора: ним вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча України часів Руїни. Другим знаменитим козацьким літописом, що ґрунтувався насамперед на літописі Самовидця, але мав відмінну структуру і концепцію, був твір Григорія Граб’янки, гадяцького полковника у 1729-1738 рр.

Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис канцеляриста генеральної канцелярії Самійла Величка, виконаний у 1720 р. Мова літопису – книжна українська. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648-го по 1660-й та від 1660-го р. по 1700-й р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо у першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, у нього введено безліч документів, поетичних текстів. Читач натрапляє в літописі на невеличкі оповідання, виписки з різних книг тощо.

Самійло Величко розширив поняття «український народ», до якого зараховував усі суспільні верстви, чіткіше, ніж в інших історичних творах, окреслив поняття «Україна» (Україна – це територія по обидва боки Дніпра), висвітлив історію України не ізольовано, а у світовому історичному контексті.

Дальшого розвитку у цей період набувають філософські ідеї. Їх репрезентує плеяда таких українських вчених-мислителів, як С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін.

Найповажнішим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода (1722-1794).

Григорій Сковорода вважав філософію тією міфічною ниткою Аріадни, що допомагає людині знайти вихід з найскрутніших обставин життя. Провідна ідея філософського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «поглянь у себе». Григорій Сковорода навчав: «Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ». Він був переконаний, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може займатися тією справою, до якої має природні здібності, хист. Сковорода вважав також, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громадським покликанням. Філософ пошановував свободу. Без неї, на його переконання, не може запанувати справедливість.

Філософські ідеї Г. Сковороди втілені в його літературних творах, філософських трактатах. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб – втілення їх у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів. Байки, викладені у книзі, – «Байки харківські». Твори Сковороди не були надруковані за його життя, проте їх знали українці. Філософські трактати поширювались у рукописах, пісні співалися кобзарями, а байки переказувалися.

У XVIII ст. певні позитивні зрушення відбулися у сфері природничих наук (астрономія, математика, географія, медицина тощо).

Про порівняно високий рівень медичної науки в українських землях свідчив той факт, що багато лікарів-українців мали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, С. Крутень, Н. Амбодик-Максимович, І. Руцький, П. Погорецький, О. Шумлянський та ін. Н. Амбодик-Максимович – автор перших у Російській імперії підручників з акушерства та ботаніки. М. Тереховський став першим українським дослідником, який експериментально вивчав мікроорганізми. Є. Мухін запроваджував віспощеплення та різні запобіжні засоби у боротьбі з холерою. Знаний епідеміолог Д. Самойлович описав епідемію чуми, що спалахнула 1784 р. на Півдні, та розробив запобіжні заходи проти неї. У Львові 1773 р. було відкрито медичну колегію для підготовки лікарів та аптекарів, у Єлисаветграді 1787 р. з’явилася перша в Наддніпрянщині спеціальна медична школа. 1792 р. відкрито Київський військовий госпіталь. Формується мережа аптек.

Певних здобутків досягли українські вчені також в інших наукових сферах.

4. Усна народна творчість, мистецтво та архітектура

Дальшого розвитку у XVIII ст. набувають також усна народна творчість, театр, музична культура, архітектура, живопис та інші види мистецтва українського народу. Найпоширенішим жанром народної творчості у цей час були думи та історичні пісні. Вони оспівували, перш за все, основні події та героїв національно-визвольної війни українського народу проти польського панування, турецько-татарського поневолення і феодально-кріпосницького гніту. Набувають також поширення пісні, прислів’я і приказки про важку долю селян-кріпаків, а також козацькі, рекрутські й чумацькі пісні. У переказах та легендах про ватажків національно-визвольного руху (Байду-Вишневецького, П. Сагайдачного, І. Сірка, М. Залізняка, О. Довбуша) поетизувалася їх сміливість, винахідливість і невловимість, відданість своєму народові.

Провідне місце в усній народній творчості, як і раніше, зберігають веснянки, гаївки, весільні та інші обрядові пісні.

Протягом XVIII ст. упевнено розвивається і такий вид мистецтва, як театр. Він існував з самого початку століття у двох різновидах – шкільний та мандрівний. Шкільний театр і шкільна драма творилася професорами й студентами Києво-Могилянської академії, а також Харківського, Чернігівського і Переяславського колегіумів. Мандрівний – учителями нижчих шкіл, мандрівними дяками, студентами-бурсаками Академії і колегіумів, які бродили по містах і селах з вертепом (вертепна драма) та іншими драматичними виставами. Вертеп – старовинний український народний ляльковий театр, бере початок ще з 1666 р. Як правило, вертепна драма поділялася на дві частини: релігійну, в основі якої лежав біблійний сюжет про народження Христа, та світську – трагічні або ж комічні сцени з народного побуту.

Значної популярності набули інтермедії, що виконувалися у перервах між частинами шкільної драми. Часто інтермедії перетворювалися на самостійні одноактні комедійні п’єски, відсунувши на другий план шкільну драму.

На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган – імпровізований тимчасовий театр, який відвідувало багато людей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України стало відкриття 1798 року в Харкові першого професійного театру з постійною трупою. Як і раніше, українськими землями мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, пісні яких були зрозумілі й популярні серед простих людей.

Певні зміни відбулися наприкінці XVII – у XVIII ст. в музичній культурі українського народу. Зріс професійний рівень музичного мистецтва.

Найвідомішим осередком музичної освіти були Глухівська співацька школа і Києво-Могилянська академія, у стінах якої здобули освіту такі видатні українські музиканти, як Дмитро Бортнянський (1751-1825), Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767-1808).

Використовуючи українську народну пісню та традиції київських церковних співів, М. Березовський створив вишукані за композицією та досконалі за формою оперу «Демофонт» та сонату – найперші відомі твори оперного та камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співаком та виконавцем. Його творчість зосереджувалася переважно на релігійній тематиці, якій присвячені більшість з його 30 хорових концертів. Найпопулярнішими були і залишаються «Літургія», «Всеношна», «Херувимська». Яскравою зіркою музичної культури цієї доби був Д. Бортнянський – видатний реформатор церковного співу, композитор і диригент. Почавши свою музичну освіту в Глухівській школі, він вдосконалив знання та вміння в Італії і незабаром став управителем Придворної капели. У творчій спадщині композитора опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл», «Син-суперник» та понад 100 творів церковної музики.

Поширюються також романси – специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі якої, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Їхав козак за Дунай» С. Климовського.

Характерною рисою розвитку культури українських земель XVII-XVIII ст. є використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. barocco – вибагливий, примхливий) – це стиль у мистецтві наприкінці XVI – в середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Причинами поширення цього стилю в українських землях було те, що він значною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно поєднував відчуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з його ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю. До того ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емоційності, декоративності, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

Бароковий стиль в українських землях з’явився ще наприкінці XVI ст., але поширення набув у другій половині XVII – XVIII ст.

У Гетьманщині та Слобідській Україні під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев’яного народного конструювання сформувався оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву «українського», або «козацького» бароко. В його основі було італійське бароко, але в Україні воно набрало своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Найбільшого розквіту самостійна творчість українських майстрів цього стилю досягає в добу гетьмана І. Мазепи. Лише у Києві за його участю вибудовано чи реставровано близько 20 споруд. Активно займалися будівництвом гетьмани Д. Апостол, К. Розумовський, полковники Герцик, Миклашевський, Мокієвський та ін.

Під кінець XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Суми, Харків, Батурин, а з кінця XVIII ст. – південноукраїнські міста. Важливе значення для розвитку будівництва й архітектури в Україні мало скасування у 1721 р. указу Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви й Санкт-Петербурга). В цей час в Україні працюють такі видатні архітектори, як німець Й. Шедель (дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії), італієць В. Растреллі, росіянин І. Мічурін тощо.

Найвідоміший архітектор українського бароко Іван Григорович Барський, який розпочав свою архітектурну діяльність у 40-х роках ХVІІІ ст. з будівництва київського міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». Він спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву, брав участь у будівництві магістрату в Козельці.

Іншими визначними українськими будівничими були Степан Ковнір, автор багатьох споруд у Києво-Печерській лаврі, засновник цілої школи майстрів-каменярів, Федір Старченко, Іван Зарудний. Відомим галицьким архітектором того часу був Бернард Меретин, автор кафедрального комплексу святого Юра у Львові, ратуші в Бучачі, костелу в Городенці та ін. У цей час збудовано Успенський собор Почаївської Лаври (автор-архітектор Г. Гофман), будуються величні палаци для магнатів Вишневецьких, Сангушків, Радзивілів. Руками кріпаків пана Ф. Потоцького в Умані збудовано знамениту «Софіївку», де в розкішному парку зведені чудові палати, альтанки, малі архітектурні форми, скульптури.

Найвизначнішою пам’яткою дерев’яної церковної архітектури XVIII ст. є запорозький собор у Новомосковську, збудований народним умільцем Я. Погребняком (1773-1775 рр.). Особливе місце в історії української дерев’яної архітектури XVIII ст. займає архітектура Західної України, зокрема її Карпатського регіону. Це – дерев’яні церкви Бойківщини і Лемківщини, Гуцульщини, які мають у собі барочні елементи з мистецьки різьбленими деталями.

Органічним елементом української архітектури у д р. пол. XVIII ст. стала скульптура. Розвиток скульптури у Лівобережжі та Києві пов’язаний з творчістю І. Равича (мідні ковані фігури для київської ратуші) та С. Шалманова (скульптурне оформлення іконостасу Мгарського монастиря, Покровської церкви в Ромнах), Й. Пінзеля (скульптурне оформлення Свято юрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі).

Протягом XVII-XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра, відбувається становлення художньої школи українського граверства: І. Щирський, Д. Галяховський, І. Реклинський, Д. Синкевич, Н. Зубрицький та ін.

Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі. У 1702 р. у Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Слави неперевершеного гравера зажив Іван Щирський – автор численних графічних портретів, алегоричних сценок тощо. Гравюри цього майстра складні й вибагливі. У них химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам’яткам доби бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича – найвидатніших іконописців козацької доби.

Іван Руткович уславився майстерно виконаними окремими образами іконостасів у селах Волиця-Деревлянська, Воля-Висоцька, Потелич (Львівська область) та іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовква. Все більшого поширення в Україні цього періоду набував світський живопис. Канонічні схеми відступали на другий план: на зміну їм приходили реальні життєві образи. Український живопис розвивався у трьох основних видах:

• монументально-настінний (фреска);
• іконопис;
• портрет.

Монументальний живопис цього часу поділявся на культовий і світський, причому перший займав провідне місце. Це, перш за все:

• храмові розписи і оздоблення громадських споруд та палаців;
• розписи палаців Розумовського в Почепі та Батурині, Румянцева у Вишеньках на Чернігівщині, Конецпольських та Радзивілів тощо.

Іконописні композиції в цей час дедалі більше відрізняються від канонічних зразків. Усталені образи втрачають непорушну величавість і стають більш земними. Збагачуються художні засоби митців – барвистість площинних композицій, посилюється перспективність зображень, світлові й колористичні ефекти. Особливо набула популярності малярська школа Києво-Печерської лаври, представникам якої належать розписи храмів у Глухові, Полтаві, Переяславі, Чернігові та інших містах, фрески Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври.

У портретному жанрі виявляються риси реалізму. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври наприкінці XVII ст. сформувалася портретна галерея світських осіб. Зразки козацького портрета: зображення знатного військового товариша Г. Гамалії і стародубського полковника М. Миклашевського. Набули популярності народні картини із зображенням козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконницях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Збереглася велика кількість варіантів народної картини, які дають змогу збагнути глибоко символічний зміст цього шедевра народних митців. Прагнення до волі – найголовніший символ народної картини. Живопис, мистецтво й архітектура, як і інші жанри української культури XVIII ст., продовжуючи традиції попередніх часів, набули нових рис, що відповідали соціально-економічним умовам суспільного життя того часу.

В культурному і освітньому житті українців протягом XVIII ст. сталися помітні зміни. Вони обумовлювалися як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами. Зокрема, зменшення чисельності й звуження функціональних можливостей козацтва, яскраво виражені тенденції до закріпачення українського населення, ополячення та зросійщення місцевої еліти, поступова ліквідація залишків української автономії, полково-сотенного устрою як на заході, так і на сході України гальмували, а часто й зводили нанівець розвиток державницької ідеї, шкільництва, науки і культури. Нерідко національний колорит у побуті й звичаях корінних жителів витісняли нові «надбання», привнесені сусідніми державами. І все ж, незважаючи на всілякі негаразди, українські землі не втрачали своїх національних особливостей. Характерними ознаками відзначалися їх побут і звичаї, вбрання і харчування, засоби пересування. У письменстві дедалі виразніше виступала народно-розмовна основа, стався принциповий перехід від старої української (руської) мови до нової, літературної. Велику роль у цьому процесі відіграла національна школа, освіта. Фактично в усіх галузях мистецтва відбувся відхід від суто релігійної ідентичності – її стала витісняти світська тематика. Саме у XVIII ст. в Україні зародився, а потім розвинувся театр. Гордістю російської держави стали діячі культури і освіти, вчені-вихованці Києво-Могилянської колегії (академії), Львівського університету, Чернігівського, Харківського, Переяславського колегіумів: Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Г. Полетика, Г. Базилевич, І. Щирський, С. Ковнір, Д. Бортнянський, А. Ведель та інші, які принесли українському народові світову славу.