Географія як наука. Розвиток географічних знань

1. Географія як наука. Розвиток географічних знань

Географія (від грецького «гео» - земля, «графо» - пишу) – це наука про Землю. Вперше термін «географія» вжив грецький вчений Ератосфен (ІІІ ст. до н.е.) Основним її завданням  спочатку був землеопис, а вже із XIX ст. – вивчення взаємозв’язків між природою, населенням та господарством всієї планети та її окремих частин.

Географія у процесі розвитку перетворилась на складну науку, що складається із низки наук (рис.1).

Структура географії

Рис.1. Структура географії

Фізична географія вивчає природне середовище на території всієї земної поверхні та її окремих частин, економічна і соціальна географія дає відомості про населення і його господарську діяльність, картографія – про способи і методи відображення Землі на картографічних творах. Вивченням свого краю займається географічне краєзнавство, а окремих країн і регіонів світу – географічне країнознавство. Кожна з  цих географічних наук внаслідок потреб суспільства диференціюється на окремі галузі знання. Так, фізична географія, наприклад, поділяється на геоморфологію (наука про рельєф), ґрунтознавство (наука про ґрунти), метеорологію та кліматологію (науки про атмосферні явища), гідрологію (наука про водні об’єкти), біогеографію (наука про поширення живих організмів), ландшафтознавство (наука про природні й антропогенні комплекси).

На стику географії з іншими науками виникли медична географія, політична географія та ін.

Джерелам географічних знань є: польові географічні дослідження, які проводяться в експедиціях, у стаціонарних науково-дослідних установах, під час екскурсій; довідники, географічні енциклопедії, словники, наукові збірники, журнали та ін; музеї з різноманітними експозиціями, матеріали засобів масової інформації, Інтернет; картографічні матеріали: карти, плани, глобуси, атласи. Широко використовуються геоінформаційні системи (ГІС).

Методи географічних досліджень – це прийоми і способи пізнання об’єктів і явищ. Серед них головними є: описовий, порівняльний, історико-географічний, експедиційний, літературний, картографічний, статистичний та ін.

Історія географічних досліджень. Пізнання природи Землі розпочалося із появою людини, але перші уявлення про її кулясту форму виникли у Стародавній Греції у VI-IVст. до н.е. (Аристотель, Піфагор та ін.).  Ці знання були тимчасово забуті, вони відродилися у XV ст.. Однак давнім єгиптянам були відомі узбережжя Євразії та Африки, а європейцям з Х ст. – береги Америки і Гренландії, купець Марко Поло (ХIII ст. – відкрив шлях до Індії і Китаю), Васко да Гама (1497-1498 рр.), обігнувши Африку, Х.Колумб (1492 р.), відкривши Америку, Ф.Магеллан, здійснивши першу навколосвітню подорож (1519-121 рр.). Уже в XVI ст. стало відомо, що існує єдиний Світовий океан, що водна поверхня займає більшу площу, ніж суходіл. У процесі вивчення Землі мандрівники складали географічні карти. Перші карти світу створили Ератосфен (III ст. до н.е.) і Птолемей (II ст. н.е.), на них відображено частина Євразії і Пн. Африка, які були в цей час відомі європейцям. На основі карти Птолемея німецький вчений М. Бехайм створив перший глобус Землі (1492 р.). Перший атлас України склав у 1650 р. французький мандрівник і картограф Г. Боплан, «Атлас України  і сумежних земель» за ред. В. Кубійовича вийшов у 1937 р., а найновіший «Національний атлас України» - у 2008 році.

Глобус Бехайма

Рис. 2.  Глобус Мартіна Бехайма у національному Німецькому музеї, м. Нюрнберг. Фото: Alexander Franke

У XVII ст. голландці (А. Тасман) відкрили південну землю (Нову Голландію), яку у XVIII ст. вдруге відкрив Д. Кук. Найпізніше серед материків відкрита Антарктида – в 1820 р. російською експедицією під керівництвом Ф. Беллінсгаузена і М. Лазарєва. Цей материк регулярно почали вивчати з 1958 р. завдяки створенню тут наукових станцій 18 країн, Україна має свою станцію «Академік Вернадський» з 1996 р. Першими пройшли вглиб материка і досягли Південного полюса два мандрівники: норвежець Руал Амундсен у грудні 1911 р. і англієць Роберт Скотт у січні 1912 р.

Дослідження природи Світового океану проводились під час плавань Ф.Магеллана, Х. Колумба, А. Тасмана, Д. Кука, В. Беринга, О. Шмідта, І.Крузенштерна і Ю. Лисянського та ін. Систематичне вивчення розгорнулося з середини ХХ ст. Ж.Пікар та Д.Уош опустилися на дно Маріанської западини і виміряли її глибину (1960 р.), а Жак-Ів Кусто та Тур Хейєрдал досліджували течії, рослинний і тваринний світ Світового океану. Дрейфуючі полярні станції «Північний полюс» досліджують Північний Льодовитий океан. Його природу також вивчали російські вчені В.Берінг, О.Шмідт, Г.Сєдов, а також норвежець Ф.Нансен. Вперше Північного полюса досягнув Роберт Пірі у 1909 році.

Американський полярний мандрівник Роберт Пірі

Рис.3.  Американський полярний мандрівник Роберт Пірі

Прагнення розширити кордони держав, поповнити їх багатства, а також бажання відкриття нових земель штовхали правителів держав до організації наукових експедицій на землі відкритих материків. Вивченням центральних районів Євразії займалися М.Пржевальський, П.Козлов, П.Семенов Тянь-Шанський, східних регіонів – російські землепроходці В.Поярков, Є.Хабаров, північних районів – В.Обручев та ін.

З дослідженням Африки пов’язують прізвища Є.Ковалевського (східна частина), Д. Лівінгстона (витоки Нілу, р. Замбезі, водоспад Вікторія), В.Юнкера і Г. Стенлі (південь).

Вивченням Північної Америки, крім колонізаторів, займалися Г.Гудзон, О.Маккензі, Р.Амундсен, її північне узбережжя відкрите у XVIII ст. після плавання В.Берінга і О.Чирикова. Природу Південної Америки вивчали О.Гумбольдт, Ч.Дарвін (XVIII-XIX ст.), а назву материк отримав від імені італійця Америго Веспуччі, який був картографом в експедиції Х.Колумба.

Дослідження Австралії пов’язують з іменами А.Тасмана (XVIII ст.), який обплив її із заходу і північного заходу, англійця Д.Кука (від його плавання стає колонією Великої Британії) і Метью Фліндерса (встановив розміри материка і дав йому назву «Австралія», {XIX ст.).

Дослідження України. Початок систематичних досліджень України припадає на XVIII ст., коли почалися активні пошуки корисних для потреб російської імперії. Поклади кам’яного вугілля у Донбасі відкрив Г.Капустін, а залізної руди у Криворіжжі – В.Зуєв. З XIX ст. географічні дослідження проводять вчені Київського, Львівського, Одеського, харківського університетів, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Наукового товариства ім. Шевченка. Експедицію Географічного товариства в Південно-західний край Російської імперії очолював П.Чубинський (вийшло 7-томне видання праць).

Становлення української наукової географії пов’язане із іменами С.Рудницького, П. Тутковського і В. Кубійовича.

Академіка Степана Рудницького (1877-1937 рр.) вважають основоположником сучасної української географії. Зробив вагомий внесок у розвиток фізичної географії (геоморфологія Карпат), політичної географії (обґрунтував необхідність створення української незалежної держави), картографії, створив перші настінні карти України для школярів). Організував Український науково-дослідний інститут географії і картографії, започаткував видання Українського географічного журналу та Географічної енциклопедії, видав низку підручників з географії для дітей.

академік Степан Рудницький

Рис.4.  Академік Степан Рудницький

Павло Тутковський (1858 — 1930) — один з ініціаторів створення Академії наук України. Він активно працював у галузі геології, досліджував природу Волині, Полісся, Поділля, Придніпров'я. П. Тутковський — автор низки наукових праць з фізичної географії та крає­знавства України. Учений заснував у Жито­мирі Волинський краєзнавчий музей, у Києві — Геологічний музей.

Видатний географ і картограф Володимир Кубійович (1900 — 1985) здійснював свою нау­кову діяльність здебільшого за межами Украї­ни (у Польщі, Німеччині та Франції). Він є автором таких праць, як «Атлас України і су­міжних країв», «Географія України і суміж­них земель», що вийшли в 1930-х роках. Багато років поспіль очолював Наукове това­риство ім. Шевченка в Європі, був редакто­ром багатотомної «Енциклопедії україно­знавства», до якої написав статті про природу, населення й господарство України. У першій половині XX ст. працювали ба­гато вчених у різних галузях географічних знань. Серед них природознавець Володимир Вернадський (1863—1945) — основоположник геохімії та вчення про біосферу, один з пер­ших президентів Академії наук України. Борис Срезневський (1857—1934) — один із організаторів метеорологічної служби в Ук­раїні. Георгій Висоцький (1865 — 1940) — грун­тознавець і вчений в галузі лісівництва, Олена Степанів – геоурбаніст, Володимир Бондарчук —геоморфолог, Петро Погребняк — вчений у галузі біогеографії та екології рослин та ін.

Сучасні географічні дослідження проводяться у різних напрямках. Одним із завдань сучасної географії її передбачення негативного впливу людського господарювання на природу планети. Сучасні дослідження зв’язані також з пошуками нових джерел енергії, вивченням рухів земної кори, функціонуванням великих міст та ін. У цьому значну роль відіграють космічні дослідження, а особливо космічне знімання Землі. Перший космічний політ у 1961 році здійснив Ю.Гагарін, у 1969 році американець Армстронг першим ступив на місячну поверхню, а в 1997 р. наукові експерименти у космосі здійснив громадянин української незалежної держави Леонід Каденюк.