Гідросфера

1. Гідросфера

Гідросфера - водна оболонка Землі. Вона включає всю хімічно не зв'язану воду, незалежно від її агрегатного стану. З 1,4 млрд. км3 загального об'єму вод гідросфери близько 96,5 % припадає на Світовий океан, 1,7% - на підземні води, приблизно стільки ж - 1,7% - на льодовики і постійні сніги (головним чином Арктики, Антарктиди і Гренландії), менш 0,01 % - на поверхневі води суші (річки, озера, болота). Таким чином на суші сконцентровано до 3,5 % вод. Незначна кількість води міститься в атмосфері і в живих організмах (рис. 1).

Структура гідросфери

Рис. 1. Структура гідросфери

Гідросфера єдина. Її єдність в спільності походження всіх природних вод з мантії Землі, в єдності їх розвитку, в просторовій безперервності, у взаємозв'язку всіх природних вод в системі Світового кругообігу води.

Світовий кругообіг води - процес безперервного переміщення води під впливом сонячної енергії і сили тяжіння, що охоплює гідросферу, атмосферу, літосферу і живі організми. Кругообіг води складається з випаровування з поверхні океану, перенесення водяної пари повітряними потоками, його конденсації в атмосфері, випадання опадів, їх просочування і поверхневого та підземного стоку з суші в океан. Це відповідає великому кругообігу води (рис. 2). У процесі Світового кругообігу води відбувається поступове її оновлення у всіх частинах гідросфери. Цей процес вимагає різних проміжків часу: підземні води оновлюються за сотні, тисячі і мільйони років; полярні льодовики - за 8-15 тис. років; води Світового океану - за 2,5-3 тис. років; замкнуті, безстічні озера - за 200-300 років; протічні - за декілька років; річки - за 12-14 діб; водяна пара атмосфери - за 8 діб; вода в організмах - за декілька годин. Світовий кругообіг води зв'язує всі зовнішні оболонки Землі і організми.

Мале коло кругообігу води в природі складається з випаровування, перенесення водяної пари і випадання опадів (рис. 2).

Малий та великий кругообіги води у природі

Рис. 2. Малий та великий кругообіги води у природі (school.hvatit.com)

Світовий океан. Основну частину гідросфери становить Світовий океан, його води вкривають 71 % поверхні Землі. Середня глибина Світового океану 3700 м, найбільша - 11022 м (Маріанський жолоб). Об'єм вод Світового океану становить 1338 млн. км3. Площа Світового океану становить 361 млн. км2Єдиний Світовий океан поділяється на чотири океани: ТихийАтлантичнийІндійський і Північний Льодовитий (рис. 3). Межі океанів проводять по береговій лінії материків і островів, а у водних просторах умовно по меридіанах мисів. Зараз виділяють п'ятий — Південний океан. У нього входять води південної півкулі Землі між Антарктидою і південними краями материків Південної Америки, Африки і Австралії. Для цього регіону Світового океану характерне перенесення вод із заходу на схід (течія Західних вітрів).

Світовий океан

Рис. 3. Світовий океан

Дно Світового океану має значні відмінності у глибинах, будові (рис. 4).

Підводна окраїна материків утворює материкову відмілину - шельф, та материковий схил. Шельф має глибини до 200 м. Дно утворене відкладами, які, переважно, принесені із суші - піски, гравій, галька й ін. Шельф багатий на нафту, газ, розсипні родовища металів, алмазів тощо. Материковий схил також є затопленою частиною континенту з земною корою материкового типу до глибини близько 3,5-4 км. Він часто східчастій, розсічений зверху донизу підводними каньйонами.

Схема рельєфу дна Світового океану

Рис. 4. Схема рельєфу дна Світового океану

На стику материкової і океанічної частин літосферних плит виділяється перехідна зона. До неї відносять улоговини окраїнних морів, ланцюжки островів переважно вулканічного походження, глибоководні жолоби. В усьому Світовому океані жолобів є понад тридцять. Найглибший із них Маріанский жолоб - 11022 м, а найдовший — Алеутський - 3570 км. З перехідною зоною пов'язані основні діючі вулкани Землі, а також осередки землетрусів. Найкраще перехідна зона виражена уздовж Тихоокеанського узбережжя Азії (Охотське море - Курильські острови і Камчатка - Курильсько-Камчатський жолоб; Японське море - Японські острови - Японський жолоб).

Основна зона дна Світового океану - ложе океану. Вона займає більше половини його площі з переважаючими глибинами до 6 км. В основі цієї зони лежить земна кора океанічного типу. Гряди, плато, височини розділяють ложе на улоговини. Донні відкладення утворені мулами органогенного походження, глиною.

Центральну частину океанів займають серединно-океанічні хребти. Загальна довжина їх складає понад 60 тис. км. Висота хребтів над ложем океану - до 3000-4000 м, ширина - 1000-2000 км. Уздовж осьових частин хребтів є глибокі ущелини - рифти. Вони мають ширину декілька кілометрів, а глибину - 1-1,5 км. Уздовж рифтів є багато діючих підводних вулканів, часті землетруси, спостерігасться посилений тепловий потік.

Світовий океан та його частини: моря, затоки, протоки. Суходіл в Океані. У Світовому океані виділяються окремі частини: моря, протоки, затоки. Море — це більш-менш відокремлена ділянками суходолу або підводними підняттями частина океану. Єдиним винятком є Саргасове море у Північній Атлантиці, яке розташоване всередині океану. Моря займають близько 10% площі Світового океану. Найбільші серед них за площею Філіппінське, Аравійське, Коралове.

За розташуванням моря бувають: окраїнні, внутрішні та міжострівні. Окраїнними називають моря, які розташовані вздовж окраїн материків, як правило, на їхньому підводному продовженні (Баренцеве, Східнокитайське й ін.). Внутрішні моря це ті, які далеко врізаються в сушу одного чи двох материків. Тому серед них виділяють міжматерикові (Середземне, Червоне і ін.) і внутрішньоматерикові (Чорне, Азовське, Балтійське). До міжострівних морів належать Яванське, Філіппінське і ін.

Берегова лінія - межа суші і моря, може мати різну ступінь порізаності. Ускладнюють її затоки і півострови, а також острови і протоки.

Затоки - частина моря, океану (річки, озера), що глибоко врізається у суходіл. Вони менше відокремлені від нього, ніж моря.

Протоками називають порівняно вузьку смугу води, що розділяє частини суходолу і сполучає суміжні водні басейни. Найширша - протока Дрейка - 1120 км, глибина - 5249 м. Найбільша - Мозамбікська протока - 1760 км.

Півострів - частина суші, що вдається у водний простір. Найбільший за площею півострів - Аравія (2730 тис. км2).

Невелика, порівняно з материками, ділянка суходолу, що з усіх сторін омивається водою, називається островом. Найбільший серед них - Гренландія (2176 тис. км2). Скупчення островів називають архіпелагами (Канадський архіпелаг, Шпіцберген, Вогняна Земля).

Острови бувають за походженням материковими, вулканічними і кораловими. Перші є виступами підводних окраїн материків. За розмірами вони найбільші. Острови вулканічного походження - результат виверження підводних вулканів. Часто вони витягнуті у вигляді ланцюжків уздовж океанічних жолобів або серединно-океанічних хребтів. Коралові острови утворюються в океанах між Північним і Південним тропіками з температурою води не нижче + 20°С і глибиною до 50 м. Найчастіше існують у формі окремих рифів або скупчень рифів у вигляді розірваних кілець — атолів. Найбільше коралове утворення на земній кулі - Великий Бар'єрний риф, що простягається вздовж східного узбережжя Австралії на 2000 км.

Солоність вод Океану. В океанічній воді розчинені майже всі відомі на Землі речовини, але в різних кількостях. Більшість їх через малий вміст важко знайти. Серед розчинених в океанічній воді солей переважають хлориди (89 %) і сульфати (майже 11 %), значно менше карбонатів (0,5 %). Кухонна сіль (NaCl) додає воді солоний смак, солі магнію (МаСl) - гіркий. Загальна кількість всіх солей, розчинених у воді, називається солоністю. Вона вимірюється в тисячних частинах грама - проміле (°/оо).

Середня солоність Світового океану близько 35 °/оо, тобто в кожному кілограмі води міститься в середньому 35 г солей. Солоність води океану залежить від співвідношення кількості атмосферних опадів і випаровування. Знижують солоність морських і океанічних вод річкові води і вода льодів, що тануть. У відкритому океані розподіл солоності в поверхневих шарах води (до 1500 м) має зональний характер. У екваторіальному поясі, де випадає багато опадів, вона знижена, в тропічних широтах - підвищена. У помірних і полярних широтах солоність знову знижується. У Північному Льодовитому океані вона становить 32 °/оо.

Помітно відрізняються за солоністю внутрішні моря. Солоність води в Балтійському морі до 11 °/оо, в Чорному - до 19 °/оо, а в Червоному - до 42 °/оо (найвища серед внутрішніх). Пояснюється це різним співвідношенням надходження (атмосферні опади, річковий стік) і витрат (випаровування) прісної води, тобто кліматичними умовами.

Температура води. Температура вод Світового океану залежить від географічної широти і розподіляється на його поверхні зонально. Зональність порушується океанічними течіями, впливом суші, постійними вітрами. Найвищі середньорічні температури води (27-28°) спостерігаються в екваторіальних і близьких до них широтах. Із збільшенням широти зменшується величина сонячної радіації і в приполярних областях температура вод Світового океану знижується до 0° і навіть нижче. Для всього Світового океану середня температура приповерхневого шару океанічних вод становить +17,5°С. З зануренням вглиб вона знижується і поблизу дна не перевищує 2°С. Середня температура всієї маси води океану - 4°С. Вода має велику теплоємність, тому в океані накопичується величезна кількість тепла. Тільки верхній 10-метровий шар океанічних вод містить тепла більше, ніж вся атмосфера.

Крига покриває близько 15% всієї акваторії (водного простору) Світового океану, тобто 55 млн. км2; зокрема 38 млн. км2 у Південній півкулі. За походженням крига, що зустрічається в морях і океанах, не тільки морська, тобто утворюється шляхом замерзання солоної води; прісний лід виноесться річками і сповзає з материків і островів. Великі плавучі брили льоду в океанах і морях, які утворюються в результаті відламування від сповзаючих із суші покривних льодовиків, називаються айсбергами.

Льодовий покрив має величезний вплив на життя в океані, на клімат Землі. Льоди в океанах і особливо в морях утруднюють судноплавство і морські промисли.

Ресурси Світового океану. Ресурси Світового океану поділяють на біологічні, мінеральні і енергетичні. За масштабами використання і значенням провідне місце серед біологічних ресурсів займає нектон. Переважна частина (80-85%) його біомаси представлена рибами. Бентос використовується поки-що недостатньо: в основному двохстулкові молюски (гребінці, устриці, мідії і ін.), голкошкірі (морські їжаки), ракоподібні (краби, омари, лангусти). Все більше застосування знаходять водорості. Мільйони людей вживають їх в їжу. З водоростей одержують ліки, крохмаль, клей, виготовляють папір, тканини. Водорості — добрий корм для домашніх тварин і хороше добриво.

До останнього часу експлуатація мінеральних багатств дна океанів і морів обмежувався районами континентальних шельфів. Тепер у ряді країн проводяться дослідження для організації промислового видобутку мінеральної сировини на великих глибинах.

У водах океану є запаси дейтерію - палива для майбутніх термоядерних електростанцій. Невичерпні потенційні ресурси дешевої енергії акумульовані в хвилях, течіях, припливах і можуть бути перетворені в електричну енергію.

У Світовому океані міститься основна частина водних ресурсів Землі. У багатьох аридних країнах здійснюється опріснення морської води. У майбутньому води Світового океану стануть основним джерелом води для потреб людини.

У морській воді знаходиться велика кількість мінеральних речовин. Головною з них є кам'яна сіль, яка міститься в кількості 20 млн. т на 1 км3 води. Випаровувати сіль з морської води китайці навчилися ще 4 тис. років тому. Зараз в такий спосіб в світі одержують біля 1/3 усієї солі, особливо в Японії, Китаї.

40 % магнію, що споживається у світовому господарстві зараз одержують з морської води.

У морській воді міститься багато сірки, брому, алюмінію, срібла, золота. Загальні запаси золота Світового океану оцінюються у 10 млн. т, що набагато перевищує його поклади на суші. Всього у морській воді понад 60 хімічних елементів.

Серед мінеральних ресурсів дна Світового океану перше місце належить нафті і газу, які дають понад 90 % прибутків, що одержують нині від видобутку морських корисних копалин. Загальна кількість розвіданих нафтогазоносних басейнів на морському шельфі сягає біля 300. За оцінками спеціалістів під водою Світового океану є до 65-70% світових запасів нафти. За даними ООН на морському дні є 43 млрд т алмазів, 358 млрд т марганцю, 7,9 млрд т міді, 5,2 млрд т кобальту. Цих запасів вистачить на десятки тисяч років.

Морські поклади досить широко використовуються. Прикладом може бути: видобуток олов'яної руди - каситериту - у шельфовій зоні Індонезії, Малайзії та Таїланду; рутилу та цирконію біля узбережжя Австралії; ільменіту — біля узбережжя Індії; алмазів - біля узбережжя Намібії; бурштину - у Балтійському морі. Щорічно з морських глибин видобувають майже 1 млрд. т піску і гравію, в тому числі США - 500 млн. т. Розробляються технології видобутку залізомарганцевих конкрецій, запаси яких обчислюються у трильйонах тонн.

Своєрідними ресурсами дна Світового океану можна вважати скарби затонулих кораблів.

До енергетичних ресурсів Світового океану належать енергія припливів та відпливів, хвиль, морських течій, термальних градієнтів та ін. Потенційним джерелом енергії є ізотоп водню-дейтерію, запаси якого складають майже 300 млрд. т.

Води суходолу. Річка та її частини. Елементи річкової долини.  Річкові басейни. Живлення та режим річок. Початок річки, що відповідає місцю, починаючи з якого з’являється постійна течія води в руслі, називають витоком. Починатись річка може із струмків, джерел, льодовика, озера або болота. Якщо річка утворюється від злиття двох річок, то початком її є місце злиття; однак витоком її вважають місце початку довшої з двох річок. Якщо річка утворюється з двох безіменних річок, витоком її вважають витік водотоку більшої довжини, а при однаковій довжині – витік лівої складової. В разі утворення річки від злиття двох річок, які мають самостійні назви, початком її вважають точку злиття річок, що утворюють її.

Впадаючи в іншу річку, озеро або море, річка утворює гирло. Якщо річка впадає в річку, озеро або море двома рукавами, її гирлом вважають гирло більшого рукава. У гирлах звичайно акумулюються винесені річкою наноси. При впаданні в море в такому випадку утворюються багаторукавні гирла, які називають дельтами. Основні частини річки позначені на рис. 5.

Річка та її частини

Рис. 5. Річка та її частини ( vchitel.info)

При наявності дельти гирлом вважають гирло основного рукава. Якщо за рахунок припливів, відпливів та морських течій, а також великої глибини водоприймача утворення гирл неможливе, то річка часто впадає в море одним широким рукавом, який називають губою або естуарієм. Особливою формою естуаріїв є лимани, які внаслідок наступання моря на сушу являють собою затоплену морем гирлову частину долини.

Довжиною річки називають відстань від витоку до гирла (в кілометрах); відлік ведуть від гирла як від більш визначеної точки, ніж витік. Виміряти довжину річки на карті можна за допомогою приладу курвиметра. Також приблизне вимірювання можна зробити простою ниткою, приклавши її вздовж всієї довжини річки на карті, а потім виміряти цей відрізок нитки лінійкою і, відповідно до масштабу карти, визначити справжню довжину ріки.

Річка має два береги. Правий і лівий береги визначають за напрямком течії: якщо стати обличчям в напрямку її руху, то праворуч буде правий берег.

Кожна річка має притоки – річки, які впадають у неї. Головна річка з усіма її притоками утворює річкову систему. Назва річкової системи дається за головною річкою, наприклад – система Дніпра, Дунаю, Амазонки. Найбільші у світі річкові системи – Амазонка, Конго, Міссісіпі з Міссурі, Об з Іртишем.

Територія, з якої річка збирає свої води, називається басейном річки. Межа, що розділяє сусідні річкові басейни, називається вододілом. Добре вираженими вододіли є у горах - вони проходять по гребенях хребтів, на рівнинах – по найвищих їх ділянках.

Живлення річок. Особливість річки – постійний рух води. Коли припиняється живлення річки, тобто поповнення річища водою, вона пересихає. Річки живляться дощовою водою, талими водами снігу та льоду, підземними водами.  

Дощове живлення є головним для річок екваторіального, тропічного та субтропічного поясів, а також областей помірного з мусонним типом клімату. Таке живлення мають найповноводніші річки земної кулі – Амазонка і Конго. Рівень води в них майже не змінюється, оскільки рясні дощі випадають в їх басейнах цілий рік.

Снігове живлення має основне значення для більшості річок помірного поясу, де бувають досить холодні і сніжні зими. Воно характерне для більшості річок України.

Льодовикове живлення мають річки, які беруть початок у дуже високих горах, де існують льодовики. Найвищий рівень води в цих річках буває влітку, коли відбувається танення льодовиків.

Підземне живлення становить незначну частку у всіх річках. Саме завдяки цьому річки не пересихають у посушливий період або тоді, коли вони затягнуті кригою.

Більшість річок мають мішане живлення з переважанням одного з джерел живлення. Наприклад, Дніпро взимку, коли вкривається кригою, живиться підземними водами, навесні – талими, влітку й восени – дощовими та підземними.

Водний режим. Зміну рівня води в річці впродовж року називають водним режимом річки.

Найвищий рівень води в річці, який наступає щороку у певний час, називають повінню. Причиною повені найчастіше буває танення снігів або тривалі дощі, залежно від типу клімату. Під час цього періоду вода затоплює прилеглу до русла частину долини річки.

Найнижчий рівень води в річці – межень. У помірному поясі переважно вона спостерігається у зимовий та літній періоди. Взимку причиною межені є морози, утворення льодового покриву на річці, а влітку – посуха. Під час межені річки живляться винятково підземними водами.

Для річки характерним є також паводок – короткочасне, швидке і різке підняття рівня води, яке може відбуватись в різні сезони. Причинами паводка можуть бути: інтенсивне танення снігу або льоду, зливи, затори криги. Рівень води у період паводку на деяких річках може значно перевищувати рівні, які фіксуються під час повені. Повені спостерігаються і в Україні, зокрема досить значні з них бувають на річках Карпат.

На річках, що протікають по території, де відбувається зміна холодної та теплої пори року, в тому числі й в Україні, взимку спостерігається льодостав – період нерухомого льодового покриву на річці.

Озера, їх походження. Природне заглиблення в земній поверхні, яке заповнене водою, називається озером. Всі озера Землі займають площу 1,8% площі суходолу.

За розмірами їх поділяють на дуже великі (площею понад 1000 км2), великі (площею понад 100 км2), середні (10-100 км2) і малі (менше ніж 10 км2). Найбільшими на земній кулі є 20 озер, які мають площу понад 10000 км2.

Озера поділяють не тільки за розміром, але й за характером водообміну, солоністю вод тощо. Залежно від характеру водообміну вони бувають безстічні і стічні. До перших належать ті, що втрачають воду лише через випаровування. Озера, з яких беруть початок річки або струмки, називають стічними. Якщо через озера протікають річки, то їх називають протічними.

З річковими і підземними водами в озера надходять солі. Якщо озеро безстічне, солі в ньому нагромаджуються, вода стає солоною. Солоність озер може бути у багато разів вищою, ніж солоність океанічних вод. За солоністю розрізняють озера прісні (солоність до 1%о), солонуваті (до 25%о). Солоні озера мають ще більшу солоність і найхарактерніші для пустель, напівпустель і степів.

Класифікацію озер за походження улоговин наведено на рис. 6. 

Озера за походженням улоговин

Рис. 6. Групи озер за походженням їх улоговин

Озера використовуються людиною для водопостачання населених пунктів, підприємств, зрошення полів, видобутку солей, лікувальних грязей, а також для розведення риби, як зона відпочинку. У багатьох місцях люди, перегородивши штучною греблею струмок чи невеличку річку, роблять стави.

Озера, як і річки, потребують охорони. Скидання промислових вод, отрутохімікатів, нафтопродуктів, забруднення вод побутовими відходами людської діяльності поставили багато великих та малих озер світу на межу загибелі.

Болота. Болото – ділянка суходолу, яка характеризується надмірним зволоженням і наявністю вологолюбної трав’яної рослинності, з залишків якої звичайно утворюється торф.

Болота виникають при заростанні озер. Спочатку на дні озера відкладаються мул, пісок, рештки рослин. Озеро поступово міліє. Підводна рослинність змінюється надводною, вологолюбною, що вкриває всю його поверхню. Коли ці рослини відмирають, їхні рештки відкладаються на дні. З часом вони нагромаджуються, ущільнюються і перетворюються на торф. Так на місці озера з’являється болото.

Болота поділяються на низинні, верхові та перехідні. Вони розрізняються за джерелом живлення і характером рослинності.

Низинні болота утворюються в долинах річок, на берегах озер. Живляться підземними водами. З рослин переважають осока, очерет, хвощі, плавуни та інші вологолюбні рослини, з дерев – вільха. В Україні низинні болота поширені на Поліссі.

Верхові болота розміщуються на вододілах річок, живляться атмосферними опадами. Рослинність на таких болотах бідна, здебільшого – різні мохи. Ростуть також пухівка, журавлина. Багато верхових боліт розташовані у районах з великою кількістю опадів – у тайзі, тундрі.

Перехідні болота займають за характером живлення та рослинності проміжне положення.

Болотам належить важлива роль у природі. Вони зволожують повітря навколишніх територій, є місцями проживання багатьох видів рослин, тварин. У болотах утворюється корисна копалина – торф, який має широке застосування. Шляхом хімічної переробки з торфу виробляють добриво, барвники та ліки. Використовується торф і як паливо. Тривалий час люди намагалися осушувати болота і перетворювати їх на родючі поля. Проте, це нерідко призводить до негативних наслідків: знижується рівень грунтових вод, виникають пилові бурі, зникають болотні рослини і тварини, перестає утворюватися торф.

На земній кулі болота займають близько 350 млн. га; найбільша їх кількість в Азії, Європі та Північній Америці. В межах України найбільше боліт на Поліссі (особливо у Волинській, Рівненській та Чернігівській областях), у долинах степових річок, а також у Карпатах.

Льодовики. Майже 16 млн.км2 площі Землі постійно вкриті снігом і льодом. Ця величезна площа дорівнює приблизно Південній Америці.

Льодовиком або глетчером, називається маса льоду, що повільно рухається по схилу поверхні землі під впливом сили ваги. Льодовики утворюються з снігу, який випадає в тих місцях, де сніг розтанути не встигає до кінця, тобто розташованих вище від снігової лінії. Висота снігової лінії над рівнем океану, залежить не тільки від температури повітря, а й від кількості опадів.

У полярних країнах сніг і лід вкривають сушу майже від рівня моря, а в низьких широтах, у тропіках, - тільки найвищі гори. Отже висота снігової лінії зростає над рівнем океану від полюсів до екватора.

Антарктида і Гренландія майже цілком вкриті важкою шапкою „вічного” льоду”.

Слово „вічний” не зовсім точне і тому взяте в лапки. В історії Землі був час, коли і в Антарктиді, і на Гренландії льоду не було і там росли листяні і хвойні ліси.

В наш час товщина льодового щита Антарктиди і Гренландії подекуди перевищує 2 тис. м.

Загальний об’єм льоду, що вкриває сушу, і запас води в ньому дуже великі. Якби вся крига розтанула, рівень Світового океану піднявся б на 40-45 м.

Льодовики – продукт клімату, вони можуть бути тільки там, де є певне поєднання температури й опадів.

Майже вся маса льодовиків північних полярних країн зосереджена в найбільш вологій частині Арктики – між Баффіновою Землею і Землею Франца-Йосифа. На островах на схід від Північної Землі льодовиків майже немає, бо тут дуже мало опадів.

Зменшення опадів на Кавказі з заходу на схід підвищує снігову лінію від 2700 м в районі на захід від гори Маруха до 3600 і більше метрів у районі Шахдагського хребта та гори Базар-Дюзі.

Вологий морський клімат Нової Зеландії в поєднанні з низькою температурою на високих горах сприятливий для утворення великих льодовиків. Цікаво, що льодовики на островах Нової Зеландії спускаються в ліси з буків і деревоподібних папоротей (теплолюбних рослин).

Є на Землі й такі льодовики, які лежать у сусідстві з пустелями, наприклад, у Середній Азії. Це не дивно, бо на високих горах буває значно більше опадів, ніж у сусідній пустелі.

У житті рік та льодовиків багато спільних рис. І ті й інші виконують ту саму роль у великому кругообігу вологи на земній кулі. Якби ріки не повертали океанові надлишкову вологу, яка у вигляді опадів надходить з океану на сушу, материки були б давно затоплені. Якби не було льодовиків, що повільно стікають з гір, островів і Антарктичного материка, нагромадилися б величезної висоти колони із снігу та льоду. Але нічого подібного не відбудеться, бо існує сила ваги, яка примушує льодовики, як і воду, стікати в океани і моря.

Будова льодовиків. Вище снігової лінії сніг нагромаджується у тому разі, якщо рельєф місцевості має плоску, угнуту або мало опуклу форму. Збираючись товстим шаром, сніг у нижній своїй частині поступово перетворюється в лід. Нижні льодові кристалики сніжинок з’єднуються в щільні напівпрозорі зерна, що називаються фірном. Фірн під тиском розміщених вище шарів снігу ущільнюється і утворює спочатку білий фірновий, а потім глетчерний лід голубого кольору.

Завдяки пластичності лід стікає вниз по схилу гори або по дну долини нижче від снігової лінії. Частина льодовика, що перебуває вище цієї лінії, називається областю живлення, а нижня його частина – областю танення.

Живлення річок льодовиками. У низьких і помірних широтах льодовикові язики, стікаючи все нижче і нижче, починають танути, даючи початок струмкам і рікам. Повені рік з льодовиковим живленням припадають на найтеплішу пору року, коли льодовики тануть швидше. Типові ріки льодовикового живлення – Аму-Дар’я і Сир-Дар’я. У посушливих районах середньоазіатських країн вода цих рік – головне джерело зрошування полів цінних сільськогосподарських культур, таких, наприклад, як бавовник.

Рух льодовиків. За характером руху льодовики нагадують ріки. Так, наприклад, біля берегів льодовикової долини лід іде повільніше, ніж на середині. Чим більший похил долини, тим швидший рух льоду. У місцях, де долина розширяється, лід рухається повільніше, ніж у звуженнях. Так само тече і вода в річці. Як і річки, льодовики вливаються з боків у головний льодовик, який звичайно займає долину між двома гірськими хребтами.

Швидкість руху льодовика набагато менша від швидкості руху води в річці. Вона різна в різних географічних умовах. Великі льодовики Кавказу і Альп просуваються із швидкістю від 10 до 150 м за рік. На Памірі ця швидкість доходить до 1500 м за рік, тобто щодоби близько 4 м. Найбільша швидкість льодовиків – 38 м за добу – спостерігається у льодовиків в Гренландії. Антарктичний льодовий щит сповзає з швидкістю 2 м за добу.

Наука, яка вивчає льодовики, називається гляціологією.