Кількість, розміщення, статева і вікова структури населення України

1. Кількість, розміщення, статева і вікова структури населення України

Найдавнішу стоянку первісної людини на теренах України виявлено поблизу села Королеве Закарпатської області. Вона має близько 1 млн. років. З часу переходу до осілого способу життя (7 тис. років тому) корінне населення вже не залишало займані території. Лісостеп заселяли землероби. Найвідоміші серед них були племена трипільської культури, які жили великими селами по 600-700 осіб. Займали вони спочатку територію басейнів Дністра і Прута, а пізніше Південного Бугу і Дніпра. За два тисячоліття до нашої ери трипільська культура загадково зникла. Щодо її подальшої долі існують різні припущення.

Степові простори України впродовж століть були своєрідним коридором через який проходили десятки кочових племен. Вони з'являлися з центральних районів Азії, а потім зникали або "розчинялися" серед народів Європи Під тиском кочівників місцеве населення північного степового Причорномор'я переселилася у лісову зону, сформувавши з часом там могутню українську державу з центром у Києві. Це зумовило початок формування української нації на основі корінної народності. Вона в своєму розвитку зазнавала занепадів і нових розквітів з відновленням української державності.

Зараз у світі проживає близько 50 млн. українців, з яких 37,5 млн. - у своїй національній державі. З відродженням України виникла проблема творення нової української нації з корінного етносу та представників інших національностей, що проживають у державі.

Процес розподілу населення на території називають розселенням. Воно характеризується відмінностями у щільності населення, сукупності населених пунктів (міст, селищ, сіл) різної величини та співвідношенням чисельності міських та сільських жителів.

Щільність населення визначають шляхом ділення кількості жителів країни чи адміністративної території на їхню площу. Залежить вона переважно від природних умов, історичного розвитку, особливостей природного приросту населення, розміщення господарства.

Середня щільність населення в Україні становила на початок 2011 року 76,1 особи/км2, що більше, ніж середня у світі, але менше, ніж у більшості європейських країн. Зумовлена вона переважно демографічними процесами.

На території України населення розміщене нерівномірно. Найбільша середня його щільність у східних (Донецька - 178 осіб/км2, Дніпропетровська - 110 осіб/км2) та західних областях (Львівська - 119, Чернівецька- 113 осіб/км2).

Найнижча середня щільність населення (40-60 осіб/км2) в поліських (Чернігівська, Житомирська, Рівненська, Волинська) та степових (Херсонська, Кіровоградська) областях. У них низька і щільність сільського населення. Зумовлена така ситуація природними умовами (заболоченістю на Поліссі, дефіцитом вологи у Степу), а також тим, що активне нове освоєння степових районів почалося тільки наприкінці XVIII ст. Позначилися і великі втрати населення в результаті депортацій та голодоморів.

На початку 2012 р. в Україні проживало близько 45,5 млн. осіб. З першої половини 90-х рр. XX ст., коли чисельність населення України складала 52 млн. осіб, відбувається процес депопуляції (зменшення чисельності населення). В середньому на рік в останні роки чисельність населення зменшується на 350 тис. осіб.

Чисельність населення України постійно змінюється під впливом природного та механічного руху.

Основним процесом, що впливає на зміну кількості населення у стабільному суспільстві, є його природний приріст, тобто різниця між народжуваністю та смертністю. Природний приріст, народжуваність та смертність визначають як в абсолютних, так і у відносних величинах. Абсолютний приріст населення показує різницю між загальною кількістю народжених і померлих за певний період (найчастіше за рік).

Причинами великих втрат населення у XX ст. були війни й злочинні акції тоталітарного комуністичного режиму. Величезні втрати населення (близько 10 млн. осіб) припадають на період Першої світової війни і визвольних змагань, іноземних інтервенцій у 1918-1921 рр., а також штучного голодомору у 1921 році (понад 1 млн. осіб).

У кінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. 1,3 млн. селян були названі куркулями й примусово вивезені (депортовані) на простори Сибіру і півночі Росії. Тоді ж почалося масове фізичне винищення кращих представників української інтелігенції на східноукраїнських землях. Найбільші у мирний період втрати населення були у 1932-1933 рр., коли від голодомору померло від 7,5 до 10 млн. осіб. Точних даних немає, оскільки матеріали перепису населення 1937 р. були знищені, як і значна частина людей, що його здійснювали.

У роки другої світової війна й післявоєнні роки загинуло від 5 до 7 млн. військового й цивільного населення загинуло у війні, 2,2 млн. мешканців України було вивезено на роботу в Німеччину. Крім того, близько 800 тис. осіб депортовано із західноукраїнських земель органами НКВД у 1939-1941 рр. та понад 200 тис. - у 1944-1951 роках. Ще близько 400 тис. осіб знищено в тюрмах, заморено голодом у 1947 р.

Тільки у 1959 р. чисельність населення України досягла рівня 1941 р. Далі воно поступово зростало до 1993 року. Чисельність мешканців нашої країни до 1991 року збільшувалася за рахунок природного та механічного приросту (різниці між кількістю емігрантів та іммігрантів).

Вже з 1979 р. у сільській місцевості, України, а з 1993 р. у країні загалом почалося природне зменшення населення, оскільки смертність перевищила народжуваність. З 1993 р. став від'ємним і механічний приріст жителів нашої країни.

Причиною цього є складна соціально-економічна та екологічна ситуація, які призвели до падіння рівня життя значної частини громадян України, зменшення народжуваності, зростання захворюваності та смертності, посилення еміграційних процесів.

Найменша величина природного скорочення за 2010 рік була у Закарпатській області (0,0 на 1000 осіб), у Києві (-0,9 на 1000 осіб), а найбільша у Чернігівській (-13,2 на 1000 осіб), Сумській (-11,5 на 1000 осіб), Луганській (-10,6 на 1000 осіб) і Донецькій (-9,9 на 1000 осіб). Найменша народжуваність за підсумками 2010 р. була у Сумській і Луганській областях (по 7,2 на 1000 осіб), а найбільша смертність - у Чернігівській області (20,7 на 1000 осіб).

Значне зниження народжуваності та зростання смертності зумовлене погіршенням умов його життя. Певну роль відіграє також складна екологічна ситуація, що особливо загострилась після катастрофи на ЧАЕС, а також збільшення показників розлучень і зменшення показників укладання шлюбів.

Демографічні процеси визначають певне співвідношення між населенням різного віку та статі, тобто його статево-вікову структуру. Більшість населення України за даними перепису 2001 р. становили жінки (53,8%), однак, помітна перевага їх у чисельності у вікових груп після 25 років. Зумовлено це тим, що середня тривалість життя жінок у нашій країні 74,1 років, а чоловіків - 62,6 роки. Причини нижчої середньої тривалості життя чоловіків - біологічні особливості організму, а також їхні професії, що часто небезпечні для здоров'я та життя.

Середня тривалість життя населення у нашій країні 68 років - одна з найнижчих у Європі. Тому знижена частка людей похилого віку (особливо понад 70 років). Водночас в останні роки спостерігається процес старіння населення (зростання частки осіб старшого віку). Меншою стає кількість дітей і підлітків (до 16 років), що пов'язано а падінням народжуваності. Позначається на статево-віковій структурі населення і механічний приріст населення, оскільки серед емігрантів завжди переважають чоловіки, як правило, молодого віку.

Віковий склад населення в Україні такий: діти - понад 16 %, люди старшого віку - близько 24 %, люди працездатного віку - до 60 %.

Демографічна політика у державі має бути спрямована на підвищення середньої тривалості життя, зменшення коефіцієнта смертності і підвищення коефіцієнта народжуваності.

Міграцією називають переміщення населення, пов’язані із зміною місця проживання. Однак це визначення стосується тільки постійних (стаціонарних) міграцій, а вони можуть бути і тимчасовими (маятниковими). Маятникові міграції здійснюються щоденно, щотижнево і т. ін., але не пов'язані із зміною постійного місця проживання. Метою маятникових поїздок, як правило, є трудова діяльність, навчання, лікування тощо.

Міграції поділяються також на внутрішні та зовнішні. За рахунок зовнішньої міграції (еміграції та імміграції) відбувається механічний приріст (скорочення) населення країни. Внутрішні міграції здійснюються в межах країни між окремими регіонами, містами, селами, між містами і селами. Причини міграції - економічні, політичні, національні, релігійні.

Незначні міжобласні потоки мігрантів, в основному, спрямовуються з західного регіону у східні та південні області. Частину з них у минулому становили організовані мігранти, переселення яких стимулювала держава. Найбільше додатне сальдо міжрегіональних міграцій у 2010 році було характерне для Києва (11,1 на 1000 осіб), Севастополя (5 на 1000 осіб), Харківської області (2,2 на 1000 осіб), а найменше для Кіровоградської (- 4,7 на 1000 осіб) та Херсонської (-3,4 на 1000 осіб) областей. У роки економічної кризи посилились зовнішні міграції. Вони мають переважно соціально-економічні причини, т. з. заробітчанські міграції. Населення України виїжджає у різні країни світу, але найбільше - у Росію, Польщу, Чехію, Італію, Іспанію, Португалію, Великобританію, Ізраїль, США, Канаду, Грецію, Туреччину та ін.

Маятникові міграції, як правило, здійснюються у великі міста з сіл і малих міст. На території України сформувалися два великі райони інтенсивних маятникових трудових міграцій: східний (Донецька й Луганська області) та західний (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська). Цьому сприяли густа сітка транспортних шляхів у них, а також високий рівень розвитку індустрії на Донбасі та велика густота сільського населення у західних областях.

Еміграція з українських земель має давню історію. В основному інтенсивні потоки емігрантів пов'язані з поразками у визвольних змаганнях народу за свою державність або з примусовими виселеннями колонізаторами. Значна добровільна еміграція з економічних мотивів відбувалася із західних та східних районів України у кінці XIX - на початку XX ст. Спрямована вона була в Канаду та США. Три наступні хвилі еміграції мали переважно політичний характер. Вони пройшли після знищення більшовицьким режимом УНР, встановлення радянської влади у Західній Україні, а також знищення Української повстанської армії (кінець 40-х - початок 50-х рр. XX ст.). Четверта - стосується виселення так званих дисидентів (людей, що відкрито виступали проти комуністичного режиму у 60-70-і рр. XX ст.). Окрім того, мільйони українців були депортовані з кінця 20-х до середини 50-х років на простори Сибіру і півночі Росії.

З середини 50-х до 80-х рр. XX ст. значна еміграція відбувалася з економічних мотивів. Тисячі молодих людей їхали на освоєння цілинних земель у Казахстан, на спорудження новобудов у Сибір, на Урал. З національних мотивів спостерігався відтік єврейського населення з країни у 80-90-і роки XX ст. З середини 90-х рр. XX ст. - на початку XXI ст. зросла еміграція з України в Росію та західні країни. Поза межами своєї батьківщини опинились внаслідок новітньої міграційної хвилі 5-7 млн. осіб. Географія її розселення надзвичайно широка, це і країни Європи та Америки, Азії, Австралії.

У результаті еміграційних процесів сформувалася українська діаспора Діаспорою називають населення, що живе у розсіянні, за межами території національної держави. Українську діаспору умовно поділяють на західну та східну. Східною діаспорою називають українське населення у державах колишнього СРСР. Загальна чисельність їх тут близько 7-10 млн. осіб. З них майже 4,3 млн. проживає в Росії (найбільше на Кубані, в Сибіру, Далекому Сході, Москві). Близько 800 тис. становить українське населення в Казахстані, 600 тис. - у Молдові.

Західну діаспору (приблизно 5 млн. осіб) утворюють українці, що живуть поза межами колишнього СРСР. Найбільше їх проживає в США (1,2 млн. осіб) Канаді (1 млн. осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі, Румунії, Франції, Австралії. У більшості цих країн українці зберегли свою мову, маючи можливості навчатися нею, на відміну від східної діаспори, де переважно немає україномовних шкіл.