Сучасна політична карта світу

1. Сучасна політична карта світу

Етапи формування. Політична карта світу відображає геопросторові властивості політичної організації суспільства та його підсистем. Основними елементами політичної карти світу є країни (держави) і міжнародні (міждержавні) організації. З погляду географії термін "держава" найкраще визначається через поняття "країна". У загальногеографічному сенсі країна означає певну (окрему) частину суходолу, обмежену природно- чи суспільно-географічними границями. Держава - це країна, обмежена тільки суспільно-географічними (політичними) кордонами, яка сама здійснює суверенітет (верховну владу) на всій своїй території. У світі зараз немає єдиної думки щодо кількості держав. Вона коливається у межах 190-195. Залежні країни світу - це ті, на території яких суверенітет здійснює інша держава. У науці і політиці немає єдності щодо їх кількості (сьогодні нараховують 33 залежні країни). Загальна кількість країн світу буде дорівнювати 226. Розподіл країн за частинами світу наведено у таблиці.

Таблиця 1.

Розподіл країн за частинами світу та материками

Розподіл країн за частинами світу та материками


Кожна держава має територію, обмежену сухопутними і морськими кордонами, що відокремлюють одну державу від іншої. До складу державної території входять суша з її надрами, води і простір над ними. Водну територію складають внутрішні води, а також територіальні води (акваторія Світового океану, що прилягає до суші країни в межах 12 морських миль). У міжнародному законодавстві існує також поняття про 200-мильну економічну зону, яка не знаходиться під суверенітетом узбережної держави. Вона може здійснювати видобуток природних ресурсів. Інші ж держави володіють у цій зоні лише правом судноплавства і польотів, прокладення кабелів і трубопроводів.

На політичні карті зараз є 37 держав, які не мають прямого виходу до моря. Існують також держави, які з усіх боків оточені територією тільки однієї держави, їх називають анклавами. Міжнародне право забороняє порушення кордонів інших держав і, тим більше насильницьке захоплення чужих територій. Усі територіальні суперечки між державами повинні врегульовуватись винятково мирними засобами. Загальне визнання непорушності кордонів, що склались після Другої світової війни між європейськими країнами, схвалено на нараді безпеки і співробітництва в Європі у Гельсінкі в 1975 р.

Формування політичної карти світу розпочиналося з часу появи перших держав та міждержавних утворень (перша половина IV тис. до Хр.).

Періодизація формування політичної карти світу тісно пов'язана з загальноісторичною (цивілізаційною) періодизацією. Виділяються такі періоди: Стародавній; Середньовічний; Новий; Новітній.

Стародавній період. Він тривав з першої половини IV тис. до Хр. до V ст. н.е. Близько 3100р. до Хр. на території Єгипту виникли два державні утворення: Нижній Єгипет (дельта Нілу) та Верхній Єгипет (долина Нілу). Приблизно у 3000 р. до Хр. вони об'єднались в одну державу. У другій половині ІІІ тис. до Хр. в Месопотамії виникає Шумеро-Аккадська держава, яка проіснувала до 2150 р. до Хр. Пізніше на території Месопотамії виникають Вавилонія (ІІ-І тис. до Хр.) та Ассірія (І тис. до Хр.).

В Індії у ІV-ІІІ ст. до Хр. існувала імперія Маур'їв. Пізніше у IV-V ст. - імперія Уптів - золота доба індуської культури. Розрізнені китайські царства вперше були об'єднані в ІІІ ст. до Хр. імператором Шихуаном. Правління династії Хань у ІІІ ст. до Хр. - ІІІ ст. - період класичної китайської культури.

Найбільш відомими державами цього періоду були Давня Греція, Персія, держава Александра Македонського та Римська імперія. Основна частина Давньої Греції у її класичному періоді (V-ІV ст. до Хр.) займала узбережжя Егейського моря. Перська держава Ахеменідів у VI-IV ст. до Хр. займала весь Близький Схід. Персія дала світові приклад першої сухопутної імперії. Держава Александра Македонського була короткотривалою (336-323 рр. до Хр.) і охоплювала територію Греції, Близького Сходу та Єгипту. Римська імперія існувала з І ст. до Хр. до V ст. За територіальними масштабами це була Середземноморська держава.

На території України у даному періоді виникло Боспорське царство - V-ІІ ст. до Хр., відновлене у І-ІV ст. Воно охоплювало узбережжя Азовського моря зі столицею на Керченському півострові. У Криму в ІІ ст. до Хр. - ІІІ ст. існувала також Кримсько-Скіфська держава.

Середньовічний період. Він тривав з V до XV ст. Основну роль у цьому періоді відігравали Візантійська імперія, Арабський халіфат, Монгольська та Германська імперії. Основною територією існування Візантійської імперії у V-Х V ст. було Східне Середземномор'я. Арабський халіфат існував як більш-менш єдина держава у VІІ-ХШ ст. Він охоплював Близький Схід (без Малої Азії), Північну Африку та Піренейський півострів. Гігантська Монгольська імперія існувала у ХІІІ-ХІV ст. Вона займала майже всю Азію (крім Малої Азії, Аравії, Індії, Південно-Східної Азії та Японії) і Східну Європу. Германська імперія (офіційна назва "Священна римська імперія німецької нації") сформувалась у X ст. До кінця XVIII ст. вона домінувала у Серединній Європі.

В Індії у XIII ст. виникає перша мусульманська держава - Делійський султанат. Китай був поділений на дві держави-династії Тан (ІІ-Х ст.) та Сун (Х-ХІІІ ст.).

У цьому періоді виникає перша етнічно українська держава - Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.) та її наступниця - Галицько-Волинська держава (ХІІІ-ХІV ст.).

Новий період. Тривав з XVI ст. до XIX ст. Відкриття Америки у 1492 р. і розширення уявлень про світ дало поштовх до формування колоніальних імперій. Виникають іспанська, португальська, голландська, французька та російська монархії. Утверджується ще одна євразійська Османська (турецька) імперія, що охоплює Південно-Східну Європу та Близький Схід. У цьому періоді розпочинається епоха виникнення національних держав. Першою національною державою стали Нідерланди у 1581 р. Вестфальський мир 1648 р. поховав ідею європейської універсальної імперії. У другій половині XIX ст. постає нова Німецька імперія.

В Індії у ХШ-ХVІІ ст. існує держава Великих Моголів. З XVIII ст. Британія починає перетворювати Індію на свою колонію. У Китаї з XVI до XVII ст. править остання національна династія Мін. А з XVII ст. і до початку XX ст. Китай під пануванням маньчжурів перетворюється у напівколонію.

У другій половині XVII ст. невдалу спробу відновити свою незалежність у формі козацької держави зробила Україна. До того вона перебувала, в основному, у складі Польщі (до другої половини XVIII ст.) та Росії (Лівобережна Україна з другої половини XVII ст.). У XIX ст. Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Новітній період. Розпочався на початку XX ст. і триває досі. У цьому періоді політична карта світу зазнала найбільших змін в 20-х, 40-х, 60 та 90-х роках. Перша світова війна (1914-1918 рр.) спричинила розпад Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Постали нові незалежні країни - Польща, Чехо-Словаччина, Єгипет, Ірак та ін. Друга світова війна (1939-1945 рр.) поклала початок розпаду британської та французької імперій. У 1945 р. здобула незалежність Індонезія, 1947 р. - Індія, 1948 р. - виникла держава Ізраїль та ін. В 60-х рр. XX ст. незалежними стали більшість країн Африки.

У першій половині 1990-х років політична карга світу зазнала серйозних змін. У 1990 р. Західна та Східна Німеччина, а також Північний та Південний Ємен об'єднались у єдині держави, відповідно Німеччину та Ємен. У 1991-1993 рр. розпались: СРСР (1991); Югославія (1991-1992); Чехо-Словаччина (1993). На місці СРСР утворилось 15 держав, у тому числі і Україна (24 серпня 1991 р.), Югославії - 5, Чехо-Словаччини - 2. У 1993 р. зі складу Ефіопії виділилась Еритрея. Здобули незалежність ряд колишніх тихоокеанських володінь США: Маршали і Мікронезія - у 1991 р., Палау - у 1994 р. У 1997 р. Гонконг, колонія Великої Британії, перейшов під суверенітет Китаю і став його спеціальним адміністративним районом.

Зараз на політичній карті нараховується 193 незалежних держави та 33 колоніальні володіння, з них у Європі 43 держави і одна колонія (Гибралтар і Фарери), в Азії - 47 незалежних держав і одна колонія (Чагос), в Африці 53 держави та 4 колонії (Мелілья, Реюньйон, о. Св. Олени, Сеута), в Америці 35 держав і 16 колоній (Ангілья, Антільські острови, Бермудські острови, Віргінські острови (США), Гренландія, Кайманові острови, Мартініка, Монтсеррат, Сен-П'єр і Мікелон, Фолклендські (Мальвінські острови), Віргінські острови (Вел. Британія), Пуерто-Ріко, Теркс і Кайкос, Аруба, Гваделупа, Гвіана). В Австралії та Океанії нараховується 14 незалежних держав та 10 колоніальних володінь (Східне Самоа, Гуам, Кокосові острови, острови Кука, Мікронезія, Нова Каледонія, Полінезія, Різдва, Токелау, Північні Марсіанські, Уолліс і Футуна, о. Піткерн).

В окремих володіннях відбуваються національно-визвольні рухи, які змушують метрополії надавати їм статус незалежності чи внутрішнього самоврядування, як це відбувається на о. Нова Каледонія.

Типологія країн. Типологія групує країни світу, відображає підсумки їх соціальна-економічного поступу, зумовленого неоднаковими темпами розвитку їх суспільств.

Критеріями типології можуть бути: географічне положення, форма правління,   адміністративно-територіальний   устрій,   розміри   території, чисельність населення, величина і структура природно-ресурсного потенціалу, рівень економічного розвитку, рівень гуманітарного розвитку і т.д.

Дуже загальною є типологія за ступенем розвитку суспільства, коли виділяються доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні країни. До першої групи входять країни Азії, Африки та Латинської Америки, в яких переважають доіндустріальні елементи виробництва. До другої - країни із розвиненою добувною і важкою промисловістю, у т.ч. більшість постсоціалістичних. Постіндустріальні - це економічно високорозвинені країни, де значна частина працездатного населення зайнята у сфері послуг та найновіших галузях економіки. До них належать США, Великобританія, Німеччина, Японія та ін.

Країни світу розрізняють також за способом ведення економіки. Виділяють країни з ринковою економікою, з перехідною економікою та плановою централізованою економікою. До першої групи відносяться економічно розвинені країни та деякі країни, що розвиваються. До другої - інші країни, що розвиваються, та частина постсоціалістичних країн, зокрема Україна, Росія, Румунія, Болгарія та ін. Третя група - це так звані соціалістичні країни: КНДР, Куба, Китай, В'єтнам.

Ще одна класифікація враховує рівень та характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому господарстві. Країни світу поділяють на чотири типи: економічно високорозвинені країни; країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень; країни планової економіки, т.зв. соціалістичні; країни, що розвиваються. У кожному виділяються декілька підтипів країн.

Економічно високорозвинені країни. До цієї групи країн належать США, Канада, країни Західної Європи, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль. Вони займають 24% території земної суші, в них проживає 15 % населення світу.

Для економічно високорозвинених країн характерний дуже високий рівень концентрації економічного, технологічного і наукового потенціалу, а також найвищі показники рівня соціально-економічного розвитку. На початку 90-х рр. XX ст. ці країни зосереджували 74 % ВНП світу, а ВНП на одного жителя становив 20 тис. доларів, що майже у п'ять разів перевищував аналогічний середній світовий показник. Вони характеризуються високим рівнем добробуту і високим ступенем його соціального захисту. Галузева структура ВВП економічно високорозвинених країн характеризується швидкими темпами зростання частки сфери послуг. Частка зайнятих у сфері послуг перевищує 50%. Особливо швидко зростає частка зайнятих у фінансових послугах, освіті, охороні здоров'я, соціальному забезпеченні.

У групі високо розвинутих країн можна виділити підгрупи: найбільш високо розвинуті країни і малі високо розвинуті країни Європи та країни "переселенського типу".

Головні економічно високорозвинені країни ("велика сімка") - США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада. На ці країни припадає половина світового ВНП і промислового виробництва.

Наймогутніша країна світу - США, питома вага у сумарному ВНП "великої сімки" становить 40 %. Ця країна займає вагомі позиції на світовому ринку товарів, послуг і капіталів, є головним світовим експортером видів науково-технічних знань, лідером на світовому ринку наукової продукції - робототехніки, гнучких автоматизованих систем, нових ріалів, біотехнологій і т.д.

За головними макроекономічними показниками друге місце займає Японія, яка особливо великих успіхів досягнула у створенні найновішої техніки і технології. До 70-х років XX ст. вона була найбільшим в світі імпортером чужих ліцензій. Сьогодні Японія перетворилася на світового експортера наукомісткої продукції і науково-технічних знань.

Головні економічно високорозвинені країни Західної Європи утримують третій важливий економічний центр світу. Особливо велику роль відіграють у міжнародній торгівлі. На ці країни припадає третина світового товарообігу.

Малі економічно високорозвинені країни Західної Європи, У цих країнах проживає понад 7 % населення і створюється близько 8 % ВНП економічно високорозвинених країн. ВНП на одного жителя становить 80 % від рівня США.

Ряд цих країн не володіють мінерально-сировинними ресурсами і здавна орієнтують свою економіку на активну участь у міжнародному географічному розподілі праці. Провідне місце в економіці цих країн посідають галузі "середнього технологічного рівня", які працюють на зовнішній ринок. Ці країни володіють вузьким внутрішнім ринком, тому експорт більшості таких країн становить значну частину виробленої продукції. Наприклад, Швейцарія відправляє на світовий ринок понад 90 % годинників, що виробляються в країні.

В окремих країнах цієї групи дуже добре розвинені банківська справа, бізнес, туризм, надання іншим країнам торгового флоту та інших послуг, що приносять значний національний дохід. Такі країни, як Швейцарія, Люксембург, Ліхтенштейн виконують функції країн-банкірів. У Цюріху знаходиться найбільший банківський центр світу.

Країни "переселенського типу" - Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль. Ці країни об'єднані спільністю історико-географічного   розвитку.    У    минулому   перші   три   були    колоніями Великобританії, які потім увійшли до складу Співдружності,

Ці країни мають значні території з невеликою кількістю населення. Переважна більшість населення цих країн - це вихідці з Європи, їх частка у створенні ВНП економічно високорозвинених країн становить 3 %. Для економіки цих країн (крім Ізраїлю) характерний розвиток сировинних галузей експортної орієнтації.

Країни з середній рівнем економічного розвитку - Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція. У цих країн проживає 8 % населення і створюється 4 % ВНП економічно високорозвинених країнах. Особливість цих країн - фінансова і технологічна залежність віл економічно високорозвинених країн. У минулому деякі з них (Іспанія, Португалія) відігравали важливу роль у світовому господарстві.

Країни, що здійснюють ринкові перетворення. До них належать незалежні країни колишнього Радянського Союзу, а також країни Центрально-Східної (Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина), Південної (Румунія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Хорватія, Албанія) Європи, які стали на шлях розвитку ринкової економіки. Ці країни займають 18 % території земної суші, тут проживає 7,5 % населення світу.

У цих країнах; сформувався індустріальний тип економіки, для якої пріоритетне значення має розвиток промисловості. Економічна політика в цих країнах була спрямована на проведення індустріалізації, створення великих державних підприємств, продукція яких дуже часто була неконкурентоспроможною, тому орієнтувалася перш за все на внутрішній ринок. І хоч у цих країнах сьогодні проводяться ринкові реформи, проте у більшості з них економіка перебуває у кризовій ситуації.

Країни планової економіки, т. зв. соціалістичні. До цієї групи країн належать Китайська Народна Республіка (КНР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Соціалістична Республіка В'єтнам (СРВ) і Республіка Куба. Вони займають 8 % території земної суші, де проживає 25 % населення світу, створюють 5 % світового ВВП.

Соціалістичні країни характеризуються в основному низьким рівнем соціально-економічного розвитку. ВНП на одного жителя тут становить в середньому 15 % від рівня США. Куба і КНДР належать до країн із централізованою плановою економікою, а Китай і В'єтнам будують ринкову економіку, одночасно намагаючись зберегти соціалістичний устрій.

Країни, що розвиваються займають 50 % території земної суші, де проживає 52 % населення світу.

У 60-70 роках XX ст. ця група країн була найбільш динамічною. Вона поповнилася новими країнами і значно розширила свою територію. У 60-х рр. XX ст. до неї увійшло 44 суверенні країни, в 70-х рр. - 24, у 80-х рр. - 6. На початку 90-х років XX ст. цю групу країн доповнило ще шість країн: Намібія, Федеративні штати Мікронезії, Співдружність Північних Маріанських островів, Республіка Маршаллові острови, Палау і Еритрея.

Країни, що розвиваються, характеризуються багатоукладною структурою економіки. В умовах колоніальної залежності продуктивні сили країн набули певну інертність, яка виявилася бар'єром на шляху їх сучасного економічного розвитку.

Галузева структура господарства країн, що розвиваються, має аграрно-сировинний характер. У структурі ВВП цих країн переважає сільське господарство.

Нові індустріальні країни (НІК). Термін "нові індустріальні країни" (НІК) з'явився в середині 70-х рр. XX ст. Спочатку так називали Республіку Корею, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Цю групу країн часто називають "драконами" або "НІК першої хвилі". За короткий проміжок часу вони посіли важливе місце в міжнародному географічному поділі праці. У 80-ті рр. XX ст. ця група країн поповнилася новими - Бразилією, Мексикою, Аргентиною та Індією. З часом до НІК почали відносити Туреччину, Малайзію, Індонезію і Таїланд, які називали "НІК другої хвилі". Південну Корею та Туреччину все частіше відносять до економічно розвинених країн.

НІК відзначаються швидкими змінами у структурі економіки, високими темпами зростання ВВП і експорту промислової продукції. За головними макроекономічними показниками очолюють НІК чотири країни: Республіка Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Темпи зростання їх економіки в останнє десятиліття були найвищими у світі -  9-10 % на рік.

Країни-експортери нафти з високими прибутками: Бруней, Катар, Кувейт, ОАН, Оман, Саудівська Аравія, Лівія. Ці країни займають 9,8 % території країн, що розвиваються, де проживає 28 % населення. Вони характеризуються високими темпами економічного розвитку, моногалузевою структурою ВВП і експорту, а також великою залежністю від світового ринку.

Економічний розвиток цих країн дуже тісно пов'язаний з територіальною локалізацією нафтових ресурсів. У галузевій структурі промисловості провідне місце займає видобувна промисловість. Великі поклади нафти у цих країнах визначають галузеву структуру як видобувної, так і обробної промисловості. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти на світовому ринку. І хоч ці країни вже стали на шлях індустріалізації, проте вони ще недостатньо використовують свій значний експортний потенціал для розвитку капітало- і наукомісткої обробної промисловості.

У країнах Перської затоки відносно невелика частка доходів, отриманих від експорту нафти, йде на потреби розвитку національної економіки, більша їх частина вивозиться на міжнародний ринок капіталів. Тут швидкими темпами формується новий фінансовий центр світу.

Малі острівні країни з високими доходами: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Бермудські Острови, Бахрейн, Сейшельські острови. В економіці цих країн провідне місце займає сфера послуг, зокрема банківський бізнес і туризм.

У таких країнах, як Антигуа і Барбуда, Сейшельські Острови, третя частина населення зв'язана з обслуговуванням іноземних туристів. Доходи від туризму у цих країнах дають основну частину їх ВНП.

Багамські Острови, Барбадос, Бермудські Острови і Бахрейн у географічному поділі праці виконують функції міжнародних фінансових центрів. За кількістю філіалів зарубіжних банків вони конкурують з Лондоном, Парижем і Цюрихом. Наприклад, на Багамських островах розташовано 350 філіалів зарубіжних банків.

Країни середніх можливостей. Ця назва відображає їх положення за рівнем соціально-економічного розвитку. Вони знаходяться посередині між країнами з високими доходами і найменш розвиненими країнами. Це найбільш численна група країн, в яку входить 60 країн, що розвиваються.

Основна частина населення цих країн зайнята в сільському господарстві. У більшості країн промисловість представлена в основному переробкою продукції сільського господарства і гірничовидобувною промисловістю.

Більшість країн мають значний потенціал для дальшого економічного розвитку. Проте їх внутрішні ресурси недостатні і вони змушені залучити фінансові ресурси з економічно високорозвинених країн, що призводить до зростання заборгованості. Саме за рахунок цієї групи збільшується чисельність найменш розвинених країн.

Найменш розвинеш країни займають 29 % території, де проживає 13 % населення країн, що розвиваються.

Офіційно в статистиці ООН ця група країн була виділена у 1971 р. Згідно з класифікацією ООН, до групи НРК були віднесені країни, характеризувалися трьома соціально-економічними критеріями: ВВП одного жителя не перевищував 100 доларів (в цінах 1968 р.); питома вага обробної промисловості у створенні ВВП була меншою від 10 %; частка письменних серед дорослого населення - меншою від 20 %.

На початку 70-х рр. XX ст., згідно з цими критеріями, в групу найменш розвинених країн увійшло 25 країн. Наприкінці 80-х років їх кількість збільшилась до 42. Статус найменш розвиненої країни давав можливість цим країнам одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки.

У світовій ієрархії рівнів соціально-економічного розвитку ці країни займають найнижчу сходинку. Показник ВВП на одного жителя тепер становить менше 500 доларів, їх економіка має аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві зайнято в середньому три чверті жителів і створюється близько половини ВВП. Тим часом у більшості з цих країн гострою є продовольча проблема. Ці країни у своїй більшості є експортерами одного-двох видів традиційних сировинних товарів та імпортерами промислових і продовольчих товарів. Дуже низькі темпи економічного зростання у поєднанні з високими темпами приросту населені зумовлюють надзвичайно низький рівень життя у цих країнах.

Згідно з класифікацією ООН, до найменш розвинутих країн належать такі країни: Афганістан, Бангладеш, Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Конго, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірибаті, Коморські Острови, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдіви, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Танзанія, Руанда, Західне Самоа, Сан-Томе і Принсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центрально-Африканська Рспубліка, Чад. Ботсвана була першою країною, і поки що єдиною, що була виключена з цього списку.

Залежні країни. До залежних відносять такі країни, на території яких суверенітет здійснює інша держава. У науці і в політиці немає єдності щодо їх кількості - їх число коливається від 30 до 40.

Залежні країни мають різний організаційний статус. Наприклад: "колонія" - Гібралтар (володіння Великобританії); "заморський департамент" - Реюньйон (Франція); "заморська територія" - Нова Каледонія (Франція); "острівна територія" - Токелау (Нова Зеландія); "неінкорпорована територія" - Гуам (США) та ін.

Залежні країни світу також класифікують за площею і населенням. Найбільшими залежними країнами світу за площею є Гренландія (Дан.), Гвіана (Фр.), Нова Каледонія (Фр.). Найменшими за площею є Мелілья (Ісп.), Гібралтар (Брит.), Піткерн (Брит.), відповідно 10, 7 та 5 км2. Найбільшими за населенням залежними країнами світу є Пуерто-Рико (США), Реюньйон (Фр.) та Гваделупа (Фр.), відповідно. Найменшими за населенням є Фолкленди, Піткерн та Чагос (усі - Брит.), відповідно 2121, 55 та 25 осіб. Як видно, найбільші за площею і населенням залежні країни перебувають під владою Франції, а найменші - Великобританії.

Найбільшу кількість залежних країн має Великобританія -11 та Франція -8. Найменше залежних країн у Данії, Нідерландів та Іспанії - по 2.

Сучасний економічний потенціал країн та регіонів світу можна охарактеризувати за розмірами створеного ВНП. Абсолютні розміри ВНП відображають економічну могутність країни та її питому вагу у світовому економічному просторі. Оскільки ціни на однакові товари в різних країнах неоднакові і відмінними є курси валют, то розрахунок річного ВНП для кожної країни світу здійснюється за цінами товарів у США (тут виробляється до 90 % світового асортименту товарів і послуг) й середньосвітовими або національними цінами на товари, які відсутні в США. За даною методикою, згідно з розрахунками Світового банку, до першої десятки країн за абсолютним рівнем ВНП належать США (10 трлн дол. США або 20 % валового продукту світу), Китай (9 %), Японія (6,4%), Індія (4,4%), ФРН (3,9%), Франція (2,9%), Велика Британія (2,7 %), Італія (2,6 %), Бразилія (2,3 %), Росія (2,3 %).

Серед регіонів світу найбільшим економічним потенціалом володіє Європа - 34,8 % ВНП світу, на Північну Америку (США і Канаду) і Азії припадає більше половини ВНП світу і тільки 9,1 % - на Латинську Америку, Африку, Австралію і Океанію.

Однак обсяги виробництва не зовсім відображають рівень розвитку
країн світу. Тому частіше беруть до уваги ВНП в розрахунку на душу
населення. Десятка найрозвинутіших країн світу за цим показником має
наступний вигляд (2008 р.): Люксембург (62,2 тис. дол. США), Норвегія
(37,7 тис. дол. США),        Ірландія               (37,6 тис. дол. США),      США

(36,6 тис. дол. США), Данія (31,5 тис. дол. США), Канада, Австрія, Швейцарія, Ісландія, Монако (30 тис. дол. США). На межі 6000 дол. ООН проводить межу між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Найвідсталішими країнами за середньодушовим показником є Трінідад і Тобаго, Сьєрра-Леоне (до 600 дол. США).

В економічно високорозвинених країнах відбувається постійне зниження частки зайнятих у промисловості, а в країнах, що розвиваються -         навпаки, з індустріалізацією зростає питома вага зайнятих у цій галузі. Так, в   економічно   високорозвинених країнах   частка   зайнятих   у промисловості в середньому становить 25 %, а в країнах, що розвиваються - 13%, в країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень коливається від 47 % (Болгарія) до 43 % (Росія). Серед країн світу мінімальне значення цього показника у Руанді - 3 %.

Країни, що розвиваються, характеризуються високою питомою вагою зайнятих у сільському господарстві. У цій галузі зайнято в середньому 60 % населення, тоді як у економічно розвинених країнах - тільки 2-8 %. Серед країн світу частка зайнятих у сільському господарстві коливається від максимального значення у Руанді - 91 %, до мінімального значення у Великобританії - 2 %.

Економічно високорозвинені країни відзначаються високою питомої вагою зайнятих у сфері послуг (55 % економічно активного населення), тоді як у країнах, що розвиваються ця частка невисока - 20 %. В країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень, у Китаї, нових індустріальних країнах Азії і Латинської Америки частка зайнятих у сфер послуг становить приблизно 30-40%.

У внутрішній структурі сфери послуг економічно високорозвинених країн спостерігається тенденція до збільшення частки нетрадиційним галузей - фінансових послуг, освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення. У внутрішній структурі сфери послуг у країнах, що розвиваються, домінують традиційні галузі - торгівля, готельна і ресторанна справа, тоді як країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень, характеризуються високою питомою галузей інфраструктури, передусім транспорту і зв'язку.

Найвищі темпи економічного зростання спостерігалися у країнах, що здійснили радикальні ринкові реформи і дотримувалися ліберальної економічної політики. Це, перш за все, нові індустріальні країни і території Азії. Рекордсменами світу за темпами економічного зростання були Таїланд і Республіка Корея, відповідно 8,9 і 8,6 %.

В економічно високорозвинених країнах середні темпи економічного зростання становлять 3,5 % на рік. Серед них найбільш динамічно розвивалися Ірландія і Нова Зеландія, в яких середньорічні темпи економічного зростання становили 4,5 %. Стабільні темпи економічного зростання спостерігаються в США - 2,6 %. В Японії за останні роки криза сповільнила темпи економічного зростання до 0,6 %.

Значні відмінності в темпах економічного зростання є в країнах, що розвиваються. Найвищі вони, крім НІК, були в Чилі і Ботсвані. Країни, які намагалися проводити протекціоністську економічну політику, зазнали економічної кризи. У Латинській Америці до таких країн належали Венесуела, Гаїті, Нікарагуа, в Африці - Демократична Республіка Конго, в Азії - Філіппіни. У країнах, що розвиваються, виділяється також група країн, яким великої шкоди завдали війни і внутрішні конфлікти - це Ангола, Ефіопія, Афганістан, Ірак, Іран, Ліван, М'янма, Камбоджа.

Для характеристики країн важливе значення має визначення параметрів людського розвитку. З 90-х років XX ст. у щорічних звітах Програми розвитку ООН (ПРООН) широко використовується інтегральний показник - індекс людського розвитку (ІЛР). Він дає загальне уявлення про розвиток людини в окремих країнах і регіонах.

Його перевага перед показником ВВП на одного жителя в тому, що він ще враховує рівень життя населення, рівень освіти і стан здоров'я. При визначенні ІЛР для характеристики рівня життя населення використовується показник ВВП на одного жителя. Рівень освіти характеризується показником письменності дорослого населення і середньою тривалістю років навчання. Стан здоров'я населення оцінюється показником очікуваної тривалості життя при народженні, який відображає всю реальну сукупність умов життя і праці людини - розвиток медицини, якість харчування, чистоту довкілля тощо.

Панує думка, що високий освітній рівень людей є запорукою їх матеріального добробуту. Згідно з методикою ПРООН, індекс освітнього рівня населення є одним з основних критеріїв оцінки рівня людського розвитку. Найвищий рівень неписьменності дорослого населення спостерігається у країнах, що розвиваються - 39 %. На ці країни припадає 95 % всіх неписьменних світу. В економічно високорозвинених країнах і країнах колишньої планової економіки залишилося близько 2 % неписьменного дорослого населення.

Високі рівні неписьменності завжди супроводжуються великою різницею між рівнем письменності серед чоловіків і серед жінок, між міськими сільськими жителями. Рівень неписьменності серед жінок у середньому на 25% вищий, ніж у чоловіків, а рівень неписьменності населення, яке проживає у сільській місцевості, у 2-3 рази перевищує відповідний рівень у містах. Наприклад, у Китаї з 230 млн. неписьменних сільські жителі становлять 211 млн. осіб.

Першу десятку країн з найбільшою кількістю неписьменного населення відкривають Індія і Китай.

Комплексну оцінку рівня освіти в окремих країнах і регіонах показ індекс рівня освіти населення. У глобальній шкалі індексів рівня освіти перші місця посідають Велика Британія, Швеція, Бельгія, Австралія, Нова Зеландія (понад 1,0), а найнижче положення займає Буркіна-Фасо -0,12. Індекс рівня освіти у більшості країн, що розвиваються, становить у середньому 30 % рівня економічно високорозвинених країн. Серед регіонів світу найвищий індекс рівня освіти в Європі, а найнижчий - в Африці.

Важливе місце серед соціальних показників, які відображають рівень життя населення, займають дані з охорони здоров'я. Найбільш репрезентативний показник здоров'я нації - тривалість життя населення, яка за останні три десятиліття зросла майже у всіх країнах світу. Серед регіонів світу найвищі показники середньої тривалості життя в Північній Америці і Західній Європі, відповідно 76 і 75 років, а найнижчі - в Африці - 50, а в таких країнах, як Ефіопія і Сьєрра-Леоне - не досягає навіть 40 років. Найвищу тривалість життя (понад 80 років) мають Японія, Гонконг, Ісландія, Швейцарія, Швеція, Італія, Канада.

Зростання середньої тривалості життя зумовлено скороченням смертності в усіх вікових групах. У країнах, що розвиваються, велику роль відіграло скорочення дитячої смертності, а в економічно високорозвинених країнах - скорочення смертності у похилому віці.

За останні десятиріччя в країнах світу суттєво змінилися показники, які характеризують якість життя населення. Проте в усіх країнах світу значною мірою залишаються незадоволеними потреби людини. У країнах, що розвиваються, кожен третій живе в умовах злиднів. Навіть базові соціальні послуги, такі, як медико-санітарне обслуговування, початкова освіта, достатнє харчування, не завжди доступні більше ніж одному мільярду осіб. Згідно з даними ООН , у світі щорічно від голоду помирає 50 млн. осіб, в основному - у країнах, що розвиваються. В економічно високорозвинених країнах близько 100 млн. осіб живуть в умовах злиднів, хоч отримують допомогу через соціальне страхування. Згідно з даними ООН, 30 % населення світу проживає в країнах з високим рівнем людського розвитку, 40 % - в країнах, які відносяться до середньої категорії, 30 %  - у країнах з низьким рівнем людського розвитку.

У глобальній шкалі ІЛР 63 країни світу належать до групи з високим рівнем людського розвитку, 64 країни входять у групу країн із середнім, а 47 - з низьким рівнем людського розвитку. За ІЛР найвищі місця серед країн світу займають Норвегія, Ісландія, Австралія, а найнижчі - Нігер, Сьєрра-Леоне.

Форми територіального устрою та адміністративно-територіальний устрій. Форма державного правління - це певний тип співвідношення між видами влади - законодавчою, виконавчою та судовою. За формою державного правління країни світу поділяють на монархії та республіки. У свій нараховується близько 40 монархій. Вони бувають абсолютні та конституційні. Абсолютними монархіями сьогодні є Оман, Бутан, Свазіленд. Конституційні монархії: Великобританія, Швеція, Японія та ін. Окремою групою серед абсолютних монархій є теократичні - Ватикан, Саудівська Аравія, Бруней.

Республіки бувають президентськими, президентсько-парламентськими та парламентськими. Класичною президентською республікою є США а також Бразилія, Грузія та ін. Президентсько-парламентські республіки більше поширені в Європі. Це Франція, Польща, Росія, Україна. Парламентськими республіками є Німеччина, Угорщина, Ізраїль та ін.

Форма державного устрою - це певний тип співвідношень між центральними та місцевими органами влади. За формою державного устрою країни світу поділяють на унітарні та федеративні. В унітарних державах на всій території країни існує єдине законодавство, місцеві органи самоврядування мають представницькі повноваження, формування адміністративно-територіального поділу є компетенцією центральної влади. У федеральних країнах загальнодержавне законодавство поєднується з законодавством суб'єктів федерації, суб'єкти федерації повинні бути одного типу, з рівними правами (штати, землі, провінції), межі суб'єктів федерації не можуть бути змінені без їхньої згоди. Прикладом унітарних держав є Франція, Польща, Японія, Україна. Федеративні держави бувають територіальні, національно-територіальні та національні. Територіальна федерації - це Німеччина, США, Австралія та ін. До національно-територіальних федерацій можна віднести Швейцарію (офіційна назва Швейцарська конфедерація), Бельгію, Росію та Канаду. Переважно національною федерацією є Індія, у майбутньому національною федерацією повинна стати Боснія і Герцеговина.

ООН широко використовує регіоналізацію світу, об'єднуючи країні в окремі регіони. Їх 24 - Північна Європа, Західна Європа, Південна Європа, Східна Європа, Росія, Південно-Західна Азія, Центральна Азія, Південна Азія, Східна Азія, Південно-Східна Азія, Північна Африка, Західна Африка, Центральна Африка, Східна Африка, Південно-Східна Африка, Південна Африка, Північна Америка, Центральна Америка, Карибська Америка, Андська Америка, Тропічна Південна Америка, Помірна Південна Америка, Австралія, Океанія. Кожен регіон характеризують схожість природних умов, умов побуту і господарської діяльності людей, історії і культури народів, які проживають у ньому, подібність рівнів соціально-економічного розвитку і структур економіки розташованих у ньому країн.

Особливий статус в міжнародних стосунках має Антарктида, її міжнародно-правовий режим визначається договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, будь-яка держава позбавлена права встановлювати політичний суверенітет над цим континентом або його частиною.

В Антарктиді проводяться систематичні наукові дослідження. Свої наукові станції мають 15 країн, зокрема з 1996 р. діє українська станція "Академік Вернадський".