Економіко-географічна характеристика регіонів та країн світу

16. Загальна характеристика країн Африки

Загальні особливості населення та політична карта Африки.

Багато вчених вважають Африку місцем появи людини. У Східній Африці археологи виявили останки «людини вмілої», вік якої приблизно 2,7 млн. років, а в Ефіопії знайдені останки людини віком майже 4 млн. років.

За чисельністю населення Африка йде слідом за Азією. Загальна чисельність на початку XXI ст. сягнула понад 810 млн. осіб. Населення швидко зростає, темпи його приросту найвищі у світі — 24‰. В окремих країнах природний приріст складає 30–34‰ (Сомалі, Нігер, Демократична Республіка Конго).

Населення континенту здебільшого корінне. Тут є представники різних рас. Північну Африку населяють народи південної гілки європеоїдної раси — араби, бербери, туареги. На решті території материкової Африки переважає негроїдне населення, що включає різні підраси і численні групи народів. Характерним для всіх них є темний колір шкіри. Найбільш розмаїте населення — на півдні від Сахари і на узбережжі Гвінейської затоки. Западина Конго, Східна і Південна Африка населені народами, що належать до групи банту, басейн верхнього Нілу — нілотами. В екваторіальних лісах живуть пігмеї, які виділяються серед негроїдів малим зростом (до 150 см). Пустелі та напівпустелі Південної Африки населяють готтентоти і бушмени, які мають ознаки негроїдів і монголоїдів. Частина населення материка має змішане походження, оскільки утворилося воно в зонах контактів різних рас. Це жителі Ефіопського нагір’я (амхара), острова Мадагаскар (малагасійці).

Відносно незначну частину населення материка складають прийшлі народи. Майже в усіх країнах — колишніх колоніях — живуть вихідці з Європи. Нащадками голландських переселенців є африканери (бури), що проживають на півдні Африки.

Релігійний склад населення Африки доволі різноманітний. Тут поширилися дві світові релігії: у країнах Північної Африки — іслам, у решті — християнство. Однак у багатьох районах і досі існують численні місцеві вірування, які інколи домінують серед мешканців.

Населення материка розміщується на території доволі нерівномірно. Найбільш людними країнами Африки є Нігерія (майже 120 млн. осіб), Єгипет, Ефіопія, Демократична Республіка Конго, Південна Африка. Середня щільність населення становить 27 осіб на 1 км2, найвища — понад 1000 осіб на 1 км2 — у долині Нижнього Нілу, найнижча — менше 1 особи на 1 км у пустелях і деяких районах екваторіальних лісів. Ареали високої щільності поширені на узбережжі Гвінейської затоки, Ефіопському нагір’ї.  4/5 усього населення Африки становлять сільські мешканці, однак чисельність міського населення швидко зростає. Найбільшими містами континенту є Каїр, Александрія, Йоганнесбург, Лагос, Касабланка.

Народи багатьох країн Африки мають давню цивілізацію (Єгипет, Гана, Ефіопія, Бенін). До початку ХХ ст. майже вся територія материка була поділена між європейськими країнами. До Другої світової війни на континенті було тільки чотири незалежних держави — Єгипет, Ефіопія, Ліберія, Південно-Африкан­ський Союз. На початку 1960-х років в Африці розгорнулася активна національно-визвольна боротьба. У 1990 р. здобула незалежність остання колонія на материку — Намібія.

Усього на континенті та прилеглих до нього островах існує 57 країн, майже всі вони, крім деяких острівних, є незалежними державами. Лише 3 країни — королівства (у т. ч. Марокко), решта республіки. В багатьох країнах при владі диктаторські режими, зміна політичної влади здійснюється шляхом переворотів і кривавих громадянських війн.

За винятком Південної Африки — країни, доволі розвиненої економічно, усі інші країни зараховуються ООН до тих, що розвиваються, причому більш як 30 із них — до найменш розвинених країн світу.

Країни Африки об’єднують у кілька регіонів — Північну, Західну, Центральну, Східну та Південну Африку. Крім ПАР, вищим рівнем економічного розвитку відзначаються арабські країни Північної Африки — Єгипет, Лівія, Алжир, Туніс, Марокко. Водночас такі великі за площею і населенням країни, як Нігерія, Демократична Республіка Конго, Судан, Кенія, Танзанія, Ефіопія та інші, мають доволі низькі показники соціально-економічного розвитку.

Особливості територіальної та галузевої структури господарства країн Африки.

Країни Африки успадкували від колоніального минулого значну соціально-економічну відсталість. Із завоюванням незалежності вони почали вживати заходів щодо її подолання. У результаті цього темпи розвитку дещо прискорилися, розпочалася перебудова галузевої і територіальної структури господарства. Однак високий приріст населення, який у більшості країн випереджав приріст ВНП, не сприяв реалізації поставленої мети. Навпаки, у багатьох країнах Африки рівень душових доходів у наш час став нижчим, ніж був у колоніальний період. Із 45 країн світу, які за класифікацією ООН належать до найменш розвинених, 30 знаходиться в Африці (це понад 1/2 кількості країн континенту). Африка займає останнє місце серед регіонів світу за рівнем індустріалізації, за врожайністю сільськогосподарських культур, за розвитком транспортної мережі. Господарському розвитку багатьох країн перешкоджають соціальна нестабільність, політичне, етнічне та релігійне протистояння, громадянські війни.

У більшості країн континенту ще зберігається колоніальний тип галузевої і територіальної структури господарства. Для сучасної галузевої структури характерним є: а) багатоукладність господарства; б) переважно аграрний характер економіки; в) різке розмежування в сільському господарстві товарно-експортного виробництва, натурального і дрібнотоварного господарства, яке обслуговує місцеві потреби; г) переважання у промисловості там, де вона є, гірничодобувних галузей. Так, у половині африканських країн сільське господарство переважає над промисловістю у структурі матеріального виробництва (у деяких — у 5–-7 разів: Сомалі, Ефіопія, Бурунді, Уганда, Танзанія). У решті країн — переважає промисловість, представлена в основному видобутком корисних копалин і, частково, заготівлею лісу. Чимало країн перебувають на доіндустріальній стадії, де промисловість майже відсутня або у зародковому стані.

Аграрно-сировинний розвиток економіки країн часто досягає стадії монокультури, тобто вузької спеціалізації господарства на виробництві одного-двох, як правило, продовольчих чи мінеральних товарів, призначених головним чином для експорту.  Товарами монокультурної спеціалізації для окремих країн є какао, кава, чай, арахіс, бавовник, тютюн, жива худоба, нафта, боксити, залізні руди, мідь, уран, алмази тощо. Від експорту монокультурного товару залежить розвиток навіть таких великих країн, як Нігерія й Ангола (нафта і нафтопродукти), Ефіопія (кава) та ін.

Лише країни Північної Африки (Єгипет, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко), ставши на шлях індустріалізації, створили більш розгалужену структуру обробної промисловості (нафтопереробна, текстильна, хімічна, будматеріалів, чорна металургія, машинобудування і металообробка). Проте і в них у структурі експорту доволі висока частка мінеральної сировини (нафти, газу, а в Марокко — фосфоритів).

Територіальна структура господарства країн також слаборозвинена і має значні диспропорції. Виділяються лише окремі райони обробної промисловості (в основному столиці і найбільші портові міста), гірничодобувної промисловості (наприклад, «мідний пояс» у Замбії і Демократичній Республіці Конго) та високотоварного плантаційного сільського господарства. Ці райони мають слабкі транспортні зв’язки з рештою території, де існує переважно споживче сільське господарство, а сполучені здебільшого з портами вивозу на узбережжі материка. Найбільші промислові центри і райони складаються на північному узбережжі континенту (дельта Нілу в Єгипті, Касабланка-Рабат у Марокко, столичні в Алжирі, Тунісі).

Найбільш розгалужену галузеву структуру господарства на континенті має Південна Африка. Її промисловість представлена добувними й обробними галузями (у т. ч. наукомісткими галузями машинобудування і хімії, атомною енергетикою). Вона дає більше продукції, ніж промислове виробництво усіх решти африканських країн. Тут сформувалися найпотужніші промислові центри і райони (Дурбан, Кейптаун, Йоганесбург — Преторія). Сільське господарство багатогалузеве і високопродуктивне.