ТРАНСФОРМАЦІЯ СТРУКТУР ВЛАДИ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ, ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ (1991-1994 РР.)

1. Трансформація структур влади і громадсько-політичних інститутів, економічної системи та соціальної політики (1991-1994 рр.)

1. Трансформація структур влади і громадсько-політичних інститутів

У нове тисячоліття Україна вступила суверенною, незалежною державою. За 18 років незалежності подолано лише невелику частину шляху. Саме в ці роки було зреалізовано одвічне прагнення українського народу – державне самоутвердження, започатковано глибинні політичні зміни, які охопили створення плюралістичної політичної системи, реформування економіки на ринкових засадах.

Усі ці процеси не могли відбуватися безболісно. В Україні в першій половині 1990-х років спостерігалася безпрецедентна економічна криза, падіння рівня життя населення, загострилося політичне протистояння. Проте, незважаючи на всі труднощі, згодом відбулися позитивні зміни в усіх сферах життя, хоча й не так швидко і кардинально, як можна було б сподіватися.

Від часу проголошення незалежності поступальний рух українського суспільства у напрямі створення головних засад державотворення, незважаючи на всі суперечності й втрати, можна вважати таким, що відбувся. Стрижневою проблемою цього періоду було створення нових державних структур. Мета цих змін полягала у ліквідації авторитаризму і утвердженню демократії.

Територія України дорівнює 603,7 км. кв., кількість населення в Україні, за даними на 2003 р. становила 49,5 млн. осіб. 68 % громадян України проживають в містах і 32 % – у сільській місцевості. Адміністративну структуру України утворюють Автономна Республіка Крим, 24 області, 490 районів, 1353 міст та 10 196 сіл. Українці становили більшість населення країни, вони дали назву державі, були найбільш зацікавленими в успішному вирішенні усіх проблем. Однак варто відзначити, що в Україні проживає багато інших етносів. Деякі з них, наприклад, росіяни, проживали компактно і до того ж у містах на Півдні і Сході. Вони з деякою пересторогою сприймали політичний курс на побудову національної держави. Національні меншини не були одинокими. З ними солідаризувалася частина зросійщених українців і не тільки на побутовому рівні, а й наверху – у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів України.

З першого дня існування незалежної України Верховна Рада України зробила практичні кроки по створенню механізмів по захисту конституційного порядку та суверенітету. 24 серпня 1991 р. вона прийняла постанову «Про військові формування на Україні», а 6 грудня 1991 р. – «Закон про збройні сили України». Усі війська, дислоковані на території України, підпорядковувалися Верховній Раді України, складали присягу на вірність українському народу. Було створено Міністерство оборони. Уряд приступив до створення Збройних сил України на базі існуючої радянської армії, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Національного банку України. На основі колишнього КДБ УРСР 20 вересня 1991 р. створено Службу національної безпеки України (в 1992 р. реорганізована в Службу безпеки України (СБУ)).

У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину. У ній наголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників і не є потенційним супротивником жодної держави. Підтвердженням цього був курс на суттєве скорочення Збройних Сил України, який триває донині.

25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про власність КПУ та КПРС на території України», що передбачала її націоналізацію. 26 серпня Президія Верховної Ради створила комісію з перевірки діяльності посадових осіб під час існування Державного комітету надзвичайного стану (ДКНС). 28 серпня вийшов Указ Президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності КПУ». В ньому відзначалось:

1. У зв’язку з наявністю матеріалів, що свідчать про участь органів КПУ в державному перевороті 19-21 серпня 1991 р., з метою забезпечення умов розслідування справи та стабілізації суспільно-політичної ситуації припинити діяльність КПУ до остаточного розслідування обставин, пов’язаних з державним переворотом 19-21 серпня 1991 р.

2. Міністерству внутрішніх справ України за участю народних депутатів опечатати всі службові приміщення парткомів КПУ і взяти їх під охорону. Забезпечити зберігання майна і документів від розкрадання, руйнування та знищення.

3. Не допустити переслідування за політичними переконаннями».

29 серпня Верховна Рада України прийняла постанову «Про департизацію державних органів, установ та організацій». Згідно з нею припинили діяльність організації політичних партій в усіх органах державної влади. 30 серпня Президія Верховної Ради України видала указ «Про заборону діяльності КПУ». Будь-якого спротиву не було, компартійна номенклатура погодилася з цим рішенням. Усі постанови й укази щодо КПУ були підписані Головою Верховної Ради України, колишнім секретарем ЦК КПУ Л. Кравчуком.

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України». Віднині кожний, хто проживав на території України, і не заперечував проти набуття громадянства України, отримували цей статус. Подвійного громадянства не допускалося. Абсолютна більшість громадян згодом обрала громадянство держави Україна. У паспортах громадян СРСР були поставлені відмітки про громадянство України. Згідно з цим законом почалась підготовка до видачі громадянам України нових паспортів та свідоцтв про народження. Процес заміни паспортів затягнувся аж до 2001 р.

Пріоритетними напрямками державотворчого процесу після прийняття «Акта проголошення незалежності України» було встановлення недоторканності кордонів, регламентування їх режиму, порядку охорони, перетину. 14 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державний кордон України». Відповідно до нього, державний кордон СРСР на території України, яка межувала з Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією, та адміністративний кордон з союзними республіками – Білорусією, Молдавією і Росією – ставав державним кордоном України. Загальна довжина суходолу та морського кордону України становить 7590 км. Однак невдовзі стало очевидним, що проблема визначення кордонів не вичерпується прийняттям відповідного закону. Російська Федерація, Румунія висунули вимоги щодо уточнення лінії кордону на окремих ділянках. Ці проблеми будуть з’ясовуватися у ході наступних двосторонніх міждержавних переговорів.

12 грудня 1991 р. виданий Указ Президента України «Про прикордонні війська України», «Про створення Державного митного комітету України». Зазначимо, що в умовах послаблення державної влади, невідпрацьованої системи підбору та розстановки кадрів в органи митної служби України часто попадали нечесні люди, котрі займалися здирництвом громадян, які перетинали кордон.

Важливим атрибутом самостійної держави є її символіка. У Верховній Раді і за її стінами точилися гострі політичні дискусії стосовно утвердження Державного прапора, Гімну і Герба України. У січні 1992 р. синьо-жовтий прапор було затверджено як державний прапор України. Того ж місяця Президія Верховної Ради України видала Указ «Про державний гімн України». У лютому 1992 р. – як малий герб України було затверджено тризуб. 26 червня затверджено «Положення про паспорт громадянина України». З введенням в обіг купонів, які з 10 січня 1992 р. тимчасово виконували роль грошової одиниці, та встановленням дипломатичних відносин з іншими державами Україна на початку 1992 р. мала основні атрибути самостійної держави.

Головним елементом політичних реформ перехідного періоду було відродження парламентаризму. Поряд з утвердженням державної символіки це був суттєвий успіх політики соціально-демократичного спрямування. Верховна Рада України є єдиним носієм законодавчої влади. Вона обирається один раз на 4 роки у складі 450 народних депутатів. Це однопалатний парламентський орган, який відображає настрої, політичні прагнення, рівень свідомості й культури нашого суспільства. Ним керує Голова Верховної Ради. До повноважень Верховної Ради України належать: законодавча діяльність;

визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку; формування державних органів, організація адміністративно-територіального устрою; здійснення зовнішніх функцій держави; бюджетні та контрольні повноваження.

Авторитет Верховної Ради України, особливо після прийняття «Акта проголошення незалежності України», безперечно зріс. За 1992-1994 рр. Верховна Рада України прийняла майже 450 законів.

Принципово новим елементом державної влади в Україні стало прийняття 5 липня 1991 р. Закону Верховної Ради України про введення посади Президента України. Він ставав главою держави і разом з урядом розв’язував поточні проблеми суспільного життя. Прийняття цього закону пояснювалося перехідним етапом розвитку суспільства в Україні, необхідністю швидкого реагування на зміни в економічній ситуації та ін.

Вищим органом виконавчої влади в Україні став уряд – Кабінет Міністрів, а робочими органами – міністерства, відомства й держкомітети.

Відповідні зміни відбулися і в судовій системі. Судова система в Україні здійснюється Верховним Судом України, загальними арбітражними та військовими судами. Конституційний суд у той час ще не було затверджено. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру України.

Незважаючи на розподіл функцій усіх гілок влади, що було незаперечним успіхом, на практиці вони діяли недостатньо ефективно, часто законодавчі акти суперечили один одному. Вищі органи державної влади слабо володіли соціально-економічною ситуацією. Це було і тому, що при владі фактично залишалася та сама державно-управлінська група, що й була до проголошення незалежності, дещо доповнена вихідцями з Руху.

В таких умовах почалась розробка положень нової Конституції, формування сучасного законодавства, визначення форм власності, шляхів здійснення приватизації і аграрних перетворень та багато інших проблем.

Прийняття нової Конституції України було визначено як першочергове завдання Верховної Ради. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена. Проте згодом виникла серйозна неузгодженість між нормами чинної на той час Конституції 1978 р. і доповненнями після запровадження посади Президента. Найбільш складною виявилась проблема щодо розподілу влади між Президентом України Л. Кравчуком і Верховною Радою.

Упродовж вересня-листопада 1991 р. в Україні велась широка агітаційно-пропагандистська кампанія з підготовки до проведення Всеукраїнського референдуму, призначеного на 1 грудня 1991 р. В засобах масової інформації, на мітингах, у газетах і листівках, домінувала одна думка: не просто підтвердити «Акт проголошення незалежності України«, а домогтися його схвалення абсолютною більшістю населення України. Рух, зокрема, переконував суспільство, що сказавши «Так» на референдумі, ми забезпечимо політичну самостійність, економічне зростання, вирішення соціальних проблем, перестанемо бути «колонією Московської імперії».

Люди, визначаючись щодо Акта незалежності, у своїй більшості вважали, що в умовах незалежності будуть збережені досягнуті здобутки в соціальній сфері, а економіка розвиватиметься ефективніше, влада буде краще дбати про свій народ.

У голосуванні взяли участь 31,9 млн. громадянин, або 84,1 % виборців. Із них на запитання бюлетеня відповів «Так, підтверджую» 28804071 громадянин або 90,32 %. «Ні, не підтверджую» – 2417544 громадянин або 7,58 %; 2,10 % бюлетенів комісії визнали недійсними. У Кримській АРСР підтримали Акт незалежності 54,19 %, Вінницькій області – 95,43 %, Волинській – 96,43 %, Дніпропетровській – 90,38 %, Донецькій – 83,90 %, Житомирській – 95,08 %, Закарпатській – 92,39 %, Запорізькій – 90,66 %, Івано-Франківській – 98,42 %, Київській – 95,52 %, Кіровоградській – 93,98 %, Луганській – 83,86 %, Миколаївській – 89,45 %, Одеській – 85,38 %, Полтавській – 94,93 %, Рівненській – 95,96 %, Сумській – 92,91 %, Тернопільській – 98,37 %, Харківській – 86,33 %, Херсонській – 90,13 %, Хмельницькій – 96,30 %, Черкаській – 96,03 %, Чернівецькій – 92,78 %, Чернігівській – 93,74 %, м. Києві – 92,88 %, м. Севастополі – 57,97 % голосуючих.

Водночас із Всеукраїнським референдумом, вперше в історії українського народу на альтернативній основі всенародно обирався перший Президент України. Із 6 кандидатів (Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, І. Плющ, В. Чорновіл, І. Юхновський) переміг Л. Кравчук, набравши 61,59 % голосів. За В. Чорновола проголосувало 23,27 % виборців. Такий результат щодо підтвердження населенням Акта незалежності України, а також вибори на демократичних засадах першого Президента України було великим успіхом демократичних сил, усіх патріотів України.

7 грудня 1991 р. відбулося урочисте засідання Верховної Ради України з нагоди підведення підсумків референдуму. Депутати привітали Л. Кравчука з обранням на посаду Президента України, прийняли звернення «До парламентів і народів світу». У ньому Верховна Рада України сповіщала світ про появу незалежної, демократичної держави, яка гарантує приватну власність, зобов’язується дотримуватись Статуту ООН, висловлює готовність встановити дипломатичні відносини з усіма державами, дотримуватись положень Договору 1991 р. між США та СРСР про обмеження і скорочення стратегічних ядерних озброєнь тощо.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі на території Білоруської РСР у результаті переговорів В. Шушкевича, Б. Єльцина і Л. Кравчука – лідери трьох республік Радянського Союзу – Білорусії, Росії, України (без відома Президента СРСР М. Горбачова) підписали Угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

В Угоді договірні сторони гарантували права всіх громадян незалежно від їхньої національності, висловили готовність до рівноправного співробітництва, поважати територіальну цілісність СНД, координувати зовнішньополітичну діяльність. Вони заявили про скасування на їхніх територіях чинності законів колишнього СРСР. Підписання Угоди мотивувалося тим, що переговори про підписання нового союзного договору зайшли у глухий кут, а процес виходу республік зі складу СРСР став об’єктивною реальністю.

Перші місяці діяльності Президента Л. Кравчука засвідчили, що він практично не мав можливості впливати на ситуацію в областях, районах України. 5 березня 1992 р. Л. Кравчук запропонував Верховній Раді прийняти Закон «Про представників Президента України». Того ж дня цей закон був прийнятий. Ним встановлювалось, що представник Президента України є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах, Києві і Севастополі. На нього покладались контрольні функції за діяльністю місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємств та установ незалежно від їхнього підпорядкування і форм власності. За місцевими радами зберігались функції, що входили до їхньої компетентності. Позитивним було те, що Президент стояв над усіма гілками влади і немов би їх урівноважував. Президент, відповідно до внесених змін до Конституції УРСР 1978 р., став не тільки «главою держави, а й виконавчої влади». Після того, як в області були призначенні представники Президента України, в деяких з них мали місце посилення протистояння між радами та адміністрацією Президента.

В ті роки було жорстке протистояння Президента Л. Кравчука і Верховної Ради, що призвело до рішення про розпуск Верховної Ради України і проведення дострокових виборів до Верховної Ради України. Навесні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради на багатопартійній основі за мажоритарною системою. Такий передвиборчий закон відсував політичні партії від активної передвиборчої боротьби і, навпаки, надавав хороші можливості управлінцям у боротьбі за депутатські мандати. На один депутатський мандат претендувало в середньому 13 осіб, тому виборча кампанія відбувалась в надзвичайно напруженій боротьбі. У ході цих виборів проявилась апатія виборців, значна частина із них не довіряла нікому. Виборчий процес так і не був завершений, із 450 депутатів обрали тільки 382. Головою Верховної Ради України обрано О. Мороза. У Верховній Раді сформовано 4 фракції: КПУ (90), НРУ (22), Селянська партія (21) і Соціалістична партія (15). О. Мороз – лідер Соціалістичної партії обраний Головою Верховної Ради України.

Голова уряду Л. Кучма, не отримавши згоди парламенту на підпорядкування собі Національного банку України, місцевих адміністрацій, у вересні 1993 р. пішов у відставку з найвищим рейтингом як «прем’єр, якому не дали нічого зробити».

З проголошенням незалежності України суспільно-політичне життя почало визначатись реалізацією демократичних цінностей, реальним ставало право на свободу думки, свободу слова, об’єднань. Такий політичний курс підтримала абсолютна більшість громадян України. Це сприяло поширенню в нашому суспільстві демократичних цінностей.

В Україні активізувався процес становлення суспільних інститутів, що утворюють громадянське суспільство. На початку 1990-х років важливу роль зіграли не політичні партії, які були лише в процесі становлення, а громадські організації політичної орієнтації, які формувалися на основі дійсної ініціативи громадян.

Правовими основами становлення громадянського суспільства стали нові законодавчі акти: Закон України «Про об’єднання громадян» (1992), «Про творчих працівників і творчі спілки», законодавство про власність, підприємництво, Конституція України та ін. Зокрема, Конституція стверджує засади політичної та ідеологічної багатоманітності, гарантує громадянам свободу слова і думки, світогляду та віросповідання.

Все це разом взяте сприяло чисельному зростанню громадських організацій. У 1995 р. їх було уже 4 тис., у 1997 р. – 20 тис., у 1999 р. – близько 30 тис. До них відносяться благодійні фонди й організації, жіночі об’єднання, культурно-освітні та мистецькі організації, об’єднання національних меншин, молодіжні організації та ін. Найбільше громадських організацій існує в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку.

Громадські організації це живий організм, тому постійно виникають нові, а деякі зникають. Це особливо прослідковується на прикладі профспілкового руху, який очолює Федерація профспілок України, Незалежні профспілки, Об’єднання вільних профспілок та ін.

Участь громадян України в громадських організаціях є незначною і сягає близько 12 %, що засвідчує про ще невисокий рівень політичної культури громадян. На цьому фоні вигідно вирізняються релігійні громади, їх число постійно зростає і досягло у 2000 р. 23,5 тис. Це пояснюється тим, що низкою законів релігійні організації зрівняли у правах з громадськими організаціями. Вони набули статусу юридичної особи, були врегульовані питання власності, підприємництва, доброчинної діяльності та ін. Органи державної влади зайняли позицію неупередженого арбітра у вирішенні міжконфесійних проблем і суперечок, особливо щодо повернення релігійним організаціям належних ім. культових будівель, виділення земельних ділянок для будівництва культових споруд.

Однією з головних проблем православ’я в Україні є розкол, викликаний створенням Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Почався процес переходу віруючих до цієї конфесії, який триває донині.

Понад 3,2 тис. релігійних громад має Українська греко-католицька церква (УГКЦ). У 1989 р. її діяльність була легалізована, почався процес відновлення її структур. На цьому етапі головною проблемою в її діяльності є реабілітація та повернення конфіскованого в сталінські часи майна.

722 громади в Україні нараховує римо-католицька церква (РКЦ). За роки незалежності її громади активно створювались в Житомирській, Хмельницькій та Вінницькій областях. В Україні спостерігається збільшення протестантських громад, кількості і громад національних меншин (мусульманські, іудейські та ін.). Не вирішеною залишається проблема створення української помісної православної церкви.

За роки незалежності радикальні зміни відбулись у розвитку засобів масової інформації (ЗМІ). Цьому сприяли прийняті Верховною Радою Закони «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» та «Про інформацію» (1992). ЗМІ поділяються на державні або національні, незалежні та опозиційні, приватні та зарубіжні. Електронні ЗМІ серйозно потіснили старі (друковані).

ЗМІ користуються досить високою довірою населення України (друге місце після церкви). Саме тому бізнес-групи та політичні партії намагаються мати власні газети, телеканали та Інтернет – видання. Глобальна комп’ютерна мережа дуже швидко опанувала інформаційний простір України. Через неї проходить величезний обсяг інформації. На 2000 р. в Україні діяло 207 операторів-провайдерів послуг Інтернету, які обслуговували до 190 тис. користувачів. З кожним роком їх кількість неухильно збільшується.

До нерозв’язаних проблем сучасних ЗМІ слід віднести: вироблення загальнодержавної концепції національної інформаційної політики, захист вітчизняного інформаційного простору та підвищення якості й інтелектуального рівня продукції.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу Україна зробила потужні кроки по створенню громадянського суспільства. Це можна вважати ще одним успіхом на шляху розбудови Української держави.

На політичному рівні інтереси різних суспільних груп представляють політичні партії. Вони є посередниками у відносинах громадянського суспільства і держави. Здобуття Україною незалежності докорінно змінило політичне життя, головним напрямком політичної трансформації суспільства став перехід від однопартійності до багатопартійності. Особливістю цього процесу було те, що протягом 2 – 3 років в Україні діяло уже більше 100 партій. Значна частина партій по-суті немає соціальної бази, вони сформовані політичними групами «нагорі», у них досить розмиті ідейні й організаційні основи. Попри об’єктивні проблеми в формуванні політичних партій, їх роль в суспільстві зростає, адже вони сприяють пом’якшенню конфліктів. Важливим напрямком їхньої діяльності є участь у виборчих кампаніях. З кожним роком цей процес посилюється. На сьогодні висунення безпартійними особами своєї кандидатури на посаду Президента України, депутата Верховної Ради навіть на місцевому рівні практично відсутня. Головою Верховної Ради України, Головою уряду завжди обирають висуванців політичних партій.

За своєю політичною спрямованістю партії в Україні можна віднести до соціал-демократичної течії, центристської орієнтації, комуністичного і соціалістичного спрямування, націонал-демокра-
тичного і націонал-радикального спектру.

Соціал демократична течія в Україні уособлює СДПУ (о). Її ідеалами є пріоритет прав людини, соціалістична спрямованість і солідарність, демократична правова держава з широким регіональним управлінням. Соціал-демократи відстоюють соціально орієнтовану ринкову економіку.

До центристів слід віднести Партію регіонів, Аграрну партію, НДП, Ліберальну партію, «Трудову Україну» та ін. Їх ідейно-теоретичною основою є лібералізм, який проголошує вищою цінністю свободу людини. Особа в суспільстві, де є приватна власність, для них завжди вища за права держави, нації, класу і партії. Вони виступають за побудову в Україні правової держави.

Ідейно-теоретичною основою комуністичного і соціалістичного спрямування лівих партій (Компартія України, Соціалістична партія, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України та ін.) є марксизм-ленінізм, модернізований до сучасних умов. Вони вважають, що соціалізм соціально захищає людей, забезпечує їм право на працю, відпочинок, безкоштовну освіту, медичну, матеріальну підтримку непрацездатних. Вони не заперечують приватної форми власності, але перевагу надають колективним формам власності при збереженні контролюючих функцій з боку держави, відстоюють колективне господарювання селян на землі.

Націонал-демократи представлені в українському політикумі такими партіями, як Народний Рух України, Партія «Реформ і порядок», Всеукраїнське об’єднання Батьківщина та ін. Вони виступають за будівництво національної України демократичним шляхом. Вони, будучи по суті поміркованими націоналістами, вважають, що в Україні має бути паритет інтересів партії, особи, єдності прав націй і прав людини, підтримують відродження релігії, відстоюють захист української мови і культури.

Націонал-радикальний спектр представляють такі політичні партії, як «Українська народна партія», Українська національна асамблея, Конгрес українських націоналістів. В основі їхньої ідеології, як це було і на початку ХХ ст., покладено інтеграційний націоналізм (домінування національних інтересів над іншими, найвища цінність – українська нація, пріоритет національної держави, політики над економікою). Партії цього спрямування вимагають виходу із СНД, категорично виступають проти будь-якої автономії та території України.

Враховуючи зростання впливу політичних партій на всі сфери життя українського суспільства, бізнесові структури намагаються збільшити свою присутність в деяких партіях, особливо соціал-демократичного, центристського та національно-демократичного спрямування.

Ще однією особливістю політичного життя в Україні є створення блоків політичних партій. Цей процес особливо активізується під час виборчих кампаній, що відповідає реаліям європейських політичних сил, однак свідченням слабкості деяких політичних партій є те, що в деяких із них мають місце розколи (із Соціалістичної партії виділилась Прогресивна соціалістична партія України), Народний Рух України також розколовся на декілька самостійних організацій.

Ставлення населення до багатопартійності і діяльності багатьох партій є досить неоднозначним. Суттєвих втрат зазнала Комуністична партія, Народний рух України, а такі партії, як Партія зелених, «Жінки за майбутнє» та ін. опинилися на межі зникнення. Політичні партії в Україні мають проблеми з фінансуванням своєї діяльності. Це особливо простежується під час виборчих кампаній. Чимало із них стають заручниками бізнес-інтересів олігархів.

Отже, незважаючи на всі труднощі та суперечності, багатопартійна система в Україні склалась, політичні партії набувають необхідного досвіду політичної боротьби, намагаються розширити свою електоральну базу, здобути авторитет і прихильність виборців. Процес визначення політичних лідерів все ще не завершився.

Таким чином, процес трансформування структур влади і громадсько-політичних інститутів в перші роки незалежності виявився досить суперечливим. Відчувалось протистояння між Верховною Радою і Президентом України, що дестабілізувало політичну й соціально-економічну ситуацію в країні і на літо 1993 р. вона досягла свого апогею. Це був час переходу від тоталітаризму до громадянського демократичного суспільства та розбудови інститутів незалежної держави. Велика заслуга Президента України Л. Кравчука в тому, що попри всі складнощі на цьому шляху, цей процес в основному був завершений і до того ж без збройного протистояння. До об’єктивних труднощів додались і суб’єктивні – наявність в суспільстві різних точок зору не тільки на метод вирішення існуючих проблем, а й на кінцеву мету суспільного розвитку, брак політичної еліти тощо.


2. Проблеми трансформації економічної системи

Як засвідчує досвід попередніх років незалежності України, реформування економіки є однією з найскладніших проблем, здобутки виявились далеко не такими вагомими, як слід було очікувати. І це при тому, що стартові позиції української економіки були досить вигідними. Наша держава займала перше місце в Європі з видобутку залізної руди, виробництва сталі, чавуну, міндобрив, виробництва тракторів і цукру, друге – з видобутку вугілля, третє – з виробництва електроенергії, цементу, металорізальних верстатів, сьоме – у науково-технічному розвитку.

Займаючи 2,6 % території СРСР, Україна виробляла 17 % загальносоюзного національного доходу. Вражаючим був паливно-енергетичний комплекс. На українських шахтах видобувалось 24,3 % вугілля, 46,5 % залізної руди, електроенергії виробляли 17,2 %. Україна виробляла 41,4 % чавуну, 35,4 % сталі, 52,6 % цукру, 21,3 % м’яса.

На території України на час проголошення її незалежності була збудована і діяла унікальна газотранспортна система. Її довжина становила 35,6 тис. км, з них магістральних газопроводів – 12,6 тис. км. Щорічна пропускна спроможність її – 290 млрд. м куб. природного газу на вході й 170 млрд. м куб. – на виході. Газотранспортна система – це 71 компресорна станція і газосховища на 34,5 млрд. м куб. газу. Загальна довжина нафтопроводів становила 3850 км. Нафтотранспортна система мала 31 нафтоперегонну станцію. Обсяг транзиту нафти сягав 65 млн. тонн у рік, із них на експорт – 55 млн. тонн.

Слід додати, що такі потужності й вагомі обсяги виробництва продукції були наслідком тісної кооперації України з іншими республіками. Її підприємства мали постійні господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік. В Україну ввозилось 25 млн. тонн вугілля (17,8 % загальної потреби), 52 млн. тонн нафти (85,5 %), 9,5 млн. м куб. ділової деревини (46 %), 100 млрд. м куб. газу (80 %), 205 тис. т бавовни (100 %) тощо. У 1991 р. Україна споживала 12 % продукції, що надходила з інших республік. Торговельне сальдо було від’ємним – 0,06 %. Україна експортувала електроенергію (38 млрд. кВт/ год.), продукцію чорних металів, вугілля і продукти харчової промисловості (особливо цукор і спирт). Із 64 видів продукції, які експортував СРСР, 46 вироблялося в Україні. Зі свого боку гірничодобувна промисловість України видобувала 75 % марганцевої руди і 40 % залізної руди понад власні потреби.

Щоб забезпечити в умовах незалежності такі обсяги виробництва самостійно, потрібно було залучати інвестиції, брати кредити, яких в Україну надходило дуже мало. Крім того, саме тоді ціни на енергоносії, яких багато потребували названі галузі, стрімко зросли. А це призвело до зростання цін на українську продукцію.

Кошти на задоволення потреб промисловості у сировині та енергоносіях довелось вишукувати через формування власної фінансової бюджетної системи, передусім отримання коштів з прибутку від виробленої продукції та надходження коштів від зовнішньоекономічної діяльності.

30 серпня 1991 р. виданий указ Президії Верховної Ради України «Про передачу у власність держави підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України». Згідно з ним, Кабінет Міністрів до 1 грудня 1991 р. мав повністю завершити цю роботу. Так покладено початок управлінню колишньою загальносоюзною власністю (а її було 90 % на території України).

16 листопада 1992 р. Україна вийшла з карбованцевого простору. На перехідний період введено в обіг тимчасову «валюту» – купоно-карбованці. Тоді ж прийнято Закон України «Про банки і банківську діяльність» і на його підставі створено Національний банк України, а також започатковано створення комерційних банків.

Економічну ситуацію в умовах незалежності ускладнювало порушення партнерських зв’язків з підприємствами колишніх республік СРСР, що призвело до паралічу окремих галузей української промисловості (наприклад, заводи по виробництву телевізорів, радіоапаратури). Українська промисловість, особливо важка, була надзвичайно енергозатратною, залежною від поставки нафти і газу з Росії.

Але з радянських часів економіка України, як і всього пострадянського простору вийшла з відмінностями принципового характеру. Не існувало приватного сектору (на відміну від НДР, Польщі та Угорщини), функціонування системи централізованого замовлення замість ринкового, надмірно централізованим було й управління підприємствами. Банки і кредити не відігравали реальної економічної та підприємницької ролі, а ціноутворення не стимулювало зростання якості виробленої продукції.

Чорнобильська складова в економічній кризі є надзвичайно важливою, оскільки аварія призвела до великих економічних втрат, розбалансувала стратегічну концепцію забезпечення енергетичних потреб України.

Головним змістом реформування економіки було забезпечити перехід від державної до ринкової економіки і створення приватновласницького сектору заради зростання економічної активності та ефективності, досягнення більш високих стандартів рівня життя населення. Вважалось, що цього можна досягти за умови, якщо він замінить відповідальність держави за власність, управління і контроль, за практично всіма видами економічної діяльності. Для розвитку державних підприємств передбачалось розробити нову законодавчу базу.

25 жовтня 1991 р. Верховна Рада України при активній підтримці Президента України Л. Кравчука затвердила «Основні напрямки економічної політики України в умовах незалежності». Це був значний успіх реформаторів, адже визначалась стратегія економічного розвитку. До пріоритетних завдань в економіці віднесено економічну реформу, суть якої полягала в тому, щоб за короткий час зламати державну форму власності на засоби виробництва і замінити її іншими, в т. ч. приватною. Замість адміністративного регулювання (через міністерства, п’яти-
річні плани) запроваджувалися товарно-грошові відносини і на цій основі мав здійснюватися перехід до ринку. Вважалось, що ринкові відносини сприятимуть появі конкуренції, наповнять прилавки магазинів якісними товарами, прискорять науково-технічний прогрес. Конкуренція покликана була ефективно регулювати виробництво в інтересах споживачів. Монополісти за таких умов мали бути обмежені у можливостях диктувати свої умови.

На початок 1993 р. приватизовано 68 % держпідприємств, 1 % державних квартир. У власності трудівників було 0,8 % підприємств, кооперативів – 0,7 %. Однак приватні підприємства, отримавши повну автономію, поспішили підняти ціни на свою продукцію.

У 1992 р. Росія стала на шлях лібералізації цін на енергоносії. Ціни на газ зросли у 100 разів, на нафту – в 300 разів. Це спричинило зростання інфляції, до 1000 % обвального спаду виробництва в Україні. Україна запропонувала Росії, щоб допустити нашу державу до роботи на нафтових і газових родовищах Тюмені, але отримала відмову. Якщо враховувати, що на одиницю продукції в Україні витрачалося на 60 % більше енергоносіїв, ніж в Європі, то треба констатувати, що наша промисловість була енергозатратною і її продукція не могла бути конкурентоспроможною. Виробляти продукцію стало невигідно.

Упродовж 1992-1994 рр. спад економіки перевищив 50 %, у т. ч. виробництво електроенергії скоротилось з 298 млрд. кВт год. у 1990 р. до 194 млрд. кВт год. на 1995 р., видобуток вугілля знизився з 165 – до 84 млн. тонн, виплавка сталі – з 52 до 22 млн. тонн, прокату з 38 до 16 млн. тонн, металорізальних верстатів з 7 тис. до 6, випуск автомобілів скоротився з 195 тис. штук до 67 тис. штук, виробництво цукру зменшилось з 6,7 млн. тонн до 3,9 млн. тонн, м’яса – з 2,7 до 1,0 млн. тонн. Виробництво товарів широкого споживання за 1991-1998 рр. знизилось з 31,3 до 17,65 %.

Загалом структура промислового комплексу виглядала так: важка промисловість – 76,10 %, харчова промисловість – 18,80 %, легка промисловість – 5,10 %. З огляду на це можемо стверджувати, що структурна перебудова промисловості, яка передбачала б подолання її орієнтації на важку індустрію, ліквідацію затратного характеру виробництва завдяки впровадженню ресурсозбереження, новітніх технологій, орієнтацію на задоволення соціальних потреб – була досить актуальним завданням.

У зв’язку з лібералізацією зовнішньої торгівлі, створенням вільних економічних зон чимало комерсантів переорієнтувалися на ці ділянки бізнесу. На сьогодні ще не можна оцінити величину втрат держави від цієї діяльності.

Приватизація стала центральним пунктом реформування української економіки на її першому етапі. Світовий досвід засвідчує, що це дуже тривалий процес, у ході якого за результатами особистої праці, здібностей відбувалось накопичення в окремих громадян чи родин майна, грошей. В Україні цей шлях пройдено за кілька років. Верховна Рада прийняла ряд законів, які мали надати цьому процесу юридичних підстав, зокрема: «Про чинність трьох форм власності: державної, колгоспної і приватної» (30 січня 1992 р.), «Про приватизацію майна державних підприємств» (3 березня 1992 р.), «Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування» (18 квітня 1992 р.). Щодо останнього закону, то ним передбачалася ліквідація трестів громадського харчування і створення на їхній основі комерційних структур.

Проте перед проведенням приватизації в Україні не були проіндексовані основні промислові виробничі фонди, щоб знати реальну вартість майна. На першому етапі переважала приватизація на безоплатній основі за допомогою майнових сертифікатів. У 1991-1993 рр. форму власності змінили 3,6 тис. підприємців та організацій, а за 1994-1999 рр. – 61,7 тис.

Таким чином, в 1991-1994 рр. було здійснено значну роботу по приватизації державних об’єктів промисловості, транспорту, торгівлі. В тих конкретно-історичних умовах цей процес призвів до спаду промислового виробництва. Ми не можемо навести приклади будівництва нових промислових об’єктів, модернізації існуючих. Складається враження, що визначальним у промисловості в ці роки був розподіл, перерозподіл директорським корпусом і чиновниками шляхом купівлі та продажу (при цьому за мінімальними цінами) того, що було збудовано працею мільйонів людей у попередні десятиліття.

Аграрний сектор економіки є одним із найбільших і найважливіших у вітчизняній економіці. Його частка ВВП сягала 30 %. Нова політика щодо аграрного сектора була спрямована на подолання головних недоліків колгоспно-радгоспної системи: передбачала відмову від орієнтації на кількісні показники, а також відчуження селянина від землі та результатів праці, спонукала стати на шлях врахування економічних параметрів господарювання. Приватний господар на селі мав подолати проблеми в сільському господарстві та примножити наявні здобутки.

Аграрна реформа розпочалась із законодавчого забезпечення цього процесу. Були прийняті першочергові документи, до яких слід віднести Закон України «Про селянське (фермерське) господарство»(1991), «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» (1992), «Про форми власності на землю» (1992). Згідно з цими законами передбачалось створення фермерських господарств без порушення інтересів колгоспів та без розпорошення колгоспних земельних масивів; мав створитися неподільний земельний фонд; кожний, хто виявляв бажання, міг створити фермерське господарства. Всі форми власності на землю ставали рівноправними. Аграрна реформа не передбачала націоналізації землі, але передбачалось право на присадибні ділянки, фермерські наділи, на земельні частки, які можуть одержати громадяни при виході з колгоспів. Для тих, хто залишався в колективних господарствах право власності на землю не було передбачено.

Розвиток фермерських господарств визнавався за необхідну умову реформування аграрного сектора. У 1993 р. було зареєстровано 19,9 тис. господарств цього типу. Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в них була кращою, ніж у сільському господарстві в цілому: валова продукція фермерських господарств збільшилася за цей період у чотири рази, тоді як загалом аграрне виробництво скоротилося на 33,5 %. Запровадження нових форм господарювання на селі було необхідним кроком і засвідчувало успіх реформаторів. Скорочення виробництва сільськогосподарської продукції сталося тому, що аграрна реформа дещо відставала від реформування в інших галузях, що призвело до великої збитковості, руйнації цілісних майнових комплексів, кредиторської заборгованості, невиплат зарплати. Не зміг аграрний сектор впоратись з бартерними операціями.

Отже на першому етапі аграрної реформи завершувався процес демонополізації держави на землю і передачі її у колективну власність сільськогосподарських підприємств.

У 1992 р. почався вихід селян з колгоспів і створення одноосібних колективних селянських господарств (КСП). Перше КСП створено у Запорізькій області. З цих пір активно дебатувалося питання: бути приватній власності на землю чи праву на землекористування? У зв’язку з цим гостро постала проблема визначення грошової оцінки землі, надання колишнім колгоспникам сертифікатів на земельну частку (пай), який вони могли здати в оренду за певну винагороду, або самостійно обробляти. Розпаювання мало завершитися за 1 рік, але йшло 10 років. Доконаним фактом стало нищення колгоспного майна, розкрадання, продаж його за мінімальними цінами.

У 1993 р. уряд зобов’язав КСП упродовж 6 місяців укласти договори з селянами із зобов’язанням виплачувати їм орендну плату за землю. Селяни взяли паї за ціною 60 грн. за 1 га землі. 300 тис. селян оформили свої паї актами на приватну власність на землю і почали самостійно працювати на ній. 85 % договорів оренди були укладені з правонаступниками КСП, 10 % – з підприємницькими структурами, 5 % – з фермерами.

У 1991 р. 2 млн. або приблизно третина міських сімей мали дачі (їх земельний наділ складав в середньому 0,06 га). Хоча дачні ділянки давали незначну частку сільськогосподарської продукції, вони забезпечували дачників і їхні сім’ї в продуктах садівництва та городництва. На той час із 100 селянських сімей корови мали 54, практично всі тримали свиней, курей.

Валова продукція сільського господарства зменшилась на 21,6 %, виробництво зерна скоротилося з 50 млн. до 26 млн., м’яса – з 4,3 млн. до 2,1 млн. тонн. Збитковість у тваринництві сягала 50 %. Прибутковим залишалось лише вирощування зерна і соняшнику.

Які були причини такого становища? Податковий тиск, на сільгоспвиробників було накладено 20 податків, а земельний податок зріс у 30 разів, проблеми збуту продукції, різниця цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, бартерні операції, зменшення закупівельних цін на сільгосппродукцію, відмова держави від контракту, високі ціни на пальне. За таких умов практично зникли знані в радянський період аграрники, а їхні господарства занепали. Як позитивний приклад можемо назвати лише В. Д. Плютинського на Рівненщині, двічі Героя Соціалістичної Праці: йому вдалося врятувати своє високорентабельне господарство від розорення, створивши агрофірму «Зоря».

Заради справедливості треба сказати, що держава робила деякі кроки, щоб виправити ситуацію. Створений банк «Україна», що мав кредитувати сільгоспвиробників. Капітальні вкладення у сільське господарство упродовж 1991-1997 рр. зросли на 8 % (це було дуже мало).

Чому в перші роки незалежності України, реформи в селі не дали бажаного результату? Були відсутні теоретичні розробки соціально-економічних перетворень, не враховувався досвід зарубіжних країн, було бажання якомога швидше провести деколективізацію, існував кадровий хаос у державному управлінні сільським господарством. Держава не змогла заявлені реформи підкріпити коштами. Були взяті швидкі темпи реформування, хоч аграрна реформа як така ще не була проголошена. Суттєву роль відіграв людський фактор: селяни не були підготовлені до тих змін, які їм пропонували. Складається враження, що вони призвичаїлись до колгоспного життя, мали певний рівень матеріального достатку, соціальної захищеності і тому не поспішали виходити з колгоспів, брати земельні паї. Разом з тим селяни не чинили жодного спротиву щодо деколективізації.

Отже, трансформація державної економіки 1991-1994 рр. на жаль не дало очікуваних результатів. Валовий внутрішній продукт зменшився на 42 %, національний прибуток – на 54,9 %, продуктивність праці – на 35 %, продукція промисловості – на 41,4 %, продукція сільського господарства – на 31,8 %. Масово зупиняли свою роботу промислові підприємства, передусім сільгоспмашинобудування, приладобудування, електрохімічної галузі. В промисловості України стався «обвал». Базові галузі зменшили випуск продукції від 20 до 73 %.

Якими були причини «обвалу»? Процес реформування економіки упродовж 1991-1994 рр. здійснювався за гіпертрофованою моделлю перехідного періоду. З’явилася проблема збуту готової продукції не тільки в Україні, а й зовні. Був нееквівалентним зовнішньоекономічний оборот, іноземні конкуренти витісняли вітчизняних товаровиробників з внутрішніх ринків і блокували їх вихід на зовнішні ринки. Через збіднення споживачів звузився внутрішній ринок. Держава не здійснювала протекціоністські заходи, структурної перебудови промисловості.

До глобальних причин кризи в економіці можемо віднести такі: світова практика ще не мала досвіду переходу в економіці від суспільної форми власності до приватної при одночасній трансформації структур влади. При цьому економіка була вкрай деформована у бік важких галузей промисловості. Існувала надмірна інтеграція економіки України у загальносоюзний економічний комплекс.

3. Соціальна політика: зміна пріоритетів

Від часів перебудови в українському суспільстві поглиблювалася соціальна диференціація. Державна власність зменшувалась і, відповідно, скорочувався доступ людей до соціальних благ. Були порушені основні засади щодо рівності і нерівності людей, праці і винагороди за неї. Приватна власність на засоби виробництва виявилась не набутою, нажитою, заробленою, а здобутою окремими громадянами, причому часто нечесним шляхом і за дуже короткий термін. У цьому і проявлялась соціальна несправедливість в перші роки незалежності України.

Все, що до цього часу належало усьому народові, окремі особи (зазвичай керівники підприємств) колишні партійні і комсомольські діячі почали приватизувати, тобто перетворювати у свою власність. Причому вони здобували власність за сміхотворними цінами. У народі цей процес отримав назву «прихватизації». В суспільне життя проникли такі негативні явища, як обдурювання людей, поширення «блату», корупції, надання особливих послуг знайомим і друзям, протекціонізм, сімейність, жадібність, користолюбство, споживацтво, прагнення до наживи, намагання набути нетрудові доходи, розкрадання суспільного майна тощо. Л. Кравчук тоді у своїх виступах часто говорив «Маємо, те що маємо», а в народі цей вислів перефразували в «Маємо те, що вкрали». Тоді зросли пияцтво, наркоманія, злочинність, зокрема бандитизм. У ЗМІ був відсутній осуд цих та інших негативних явищ. Народ дуже скоро відчув, що соціальна захищеність зникає, особливо в системі охорони здоров’я, освіти, культури, пенсійного забезпечення. Грошей у держави на фінансування цих соціальних закладів у повному обсязі уже не було. Відтепер практично зникає безкоштовне лікування, запроваджується плата за здобуття вищої освіти; пенсії, стипендії студентам держава утримувала на мінімальному рівні. На 1994 р. трудівникам соціально-культурної сфери держава заборгувала від 30 до 70 % бюджетних коштів. Затримки з виплатою їх зарплати сягали 6 і більше місяців.

Працівники більшості сфер виробничої діяльності зіткнулися з небаченим досі економічним тиском з боку як державних, так і приватних підприємців. Частина з них втратила роботу, а ті, що працювали, часто переводились на неповний робочий тиждень, їх змушували йти у тривалі відпустки за власний рахунок. У результаті нових реалій їхня зарплата різко скоротилася.

Посилився відплив здібної молоді з галузей науки і техніки. Там була така низька зарплата, що мережа наукових закладів зменшилася вдвічі, кількість науковців – на 30 %. Питома вага бюджетних асигнувань на науку і техніку впала з 3 % ВНП у 1990 р. до 0,7 % у 1994 р.

Українське суспільство зіткнулося з тим, що реальний прожитковий мінімум не забезпечувався ні зарплатою, ні пенсією. Виник «енергетичний терор», який проявлявся у тому, що за несплату комунальних послуг відключали окремі будинки, квартири, лікарні, школи від опалення, освітлення та водопостачання.

У частини «нових українців» (бізнесменів, журналістів) з’явилось бажання деморалізувати, образити честь і гідність своїх співвітчизників. Вони під час усних виступів і в засобах масової інформації почали вживати щодо людей середнього і старшого віку таке принизливе слово, як «совки». І це адресувалось тим поколінням українців, які збудували гігантські промислові об’єкти у довоєнні роки, відстояли Батьківщину у Великій Вітчизняній війні, відбудували і забезпечили подальший розвиток народного господарства у повоєнний період, вивели Україну на 7 місце в світі за науково-технічним рівнем і при цьому не нажили якогось особистого багатства.

У зв’язку із зменшенням обсягів вітчизняного виробництва, почалась «тріумфальна хода» іноземних товарів на українському ринку. Це мало позитивні наслідки, оскільки повніше задовольнялися потреби людей в одязі, взутті, продуктах харчування, предметах побуту. У вільному продажу з’явились автомобілі переважно (старі), відеоапаратура. Водночас наші споживачі зіткнулися з тим, що іноземні товари (китайського, турецького, польського виробництва) інколи були нижчої якості, ніж вітчизняні за радянських часів. Так почалася політика «відкритих дверей» і лібералізація зовнішньоекономічної діяльності.

В ті роки відбулось знецінення вкладів населення в Ощадбанку. В 1992 р. Україна і Росія підписали угоду «Про принципи і механізм обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР». Наша держава визнала своїм боргом суму у 84 млрд. карбованців. Загальний борг Ощадбанку України становив 132 млрд. карбованців. У 1992 р. вкладникам було дозволено отримати із своїх вкладів по 50 крб., а на похорони померлих вкладників – 150 карбованців.

Не відступило демографічне лихо, смертність людей набагато випереджувала народжуваність. Щороку населення України зменшувалося на 300 тис. осіб. Упродовж 1990-1994 рр. кількість осіб непрацездатного віку збільшилася з 9,6 млн. до 13,07 млн.

Медичне обслуговування населення України погіршувалося з року в рік. Упродовж 1990-1996 рр. в країні ліквідовано 228 лікарень, 121 поліклініку й амбулаторію, кожне п’яте лікарняне ліжко, звільнено з роботи 300 тис. медиків. Причина таких дій влади одна: в бюджеті не вистачало коштів на утримання закладів охорони здоров’я.

Не вистачало коштів на заходи щодо покращення екологічного середовища. В 1993 р. у 21 місті України, де мешкало 22 % населення, забрудненість повітря перевищувала гранично допустимі норми в 15 разів. Справжнім лихом став алкоголізм; тільки в маленькій Тернопільській області щорічно було 150 смертей від отруєння алкоголем. В Україні в 1993 р. від алкоголю померли 10 тис. осіб, ще 10 тис. осіб загинули в результаті дорожньо-транспортних пригод (чимало водіїв були в стані алкогольного сп’яніння). Причинами алкоголізму були соціальні проблеми, стресовий, негативний психологічний і духовний стани, безробіття, безгрошів’я, розлади в сім’ї, розлученні та ін.

Зменшувалась кількість новозбудованих шкіл. У 1990 р. їх було зведено на 60 тис. учнівських місць, у 1991 р. – на 17,7 тисяч. У зв’язку з зупинкою заводів порушилась система підвищення кваліфікації, набуття професій в ПТУ.

Відбулися помітні зміни в роботі телебачення. Воно все більше захоплювалося пропагуванням насильства, розпусти, вседозволеності, красивого і безтурботного життя. Американські, мексиканські, бразильські й інші зарубіжні телесеріали (інколи понад 100 серій), що йшли один за одним на вітчизняних телеканалах, стали нормою і потребою духовного життя багатьох українців, їхньою спробою «втекти» від власних проблем. Клуби через відсутність фінансування були або закриті, або не опалювалися і почали потроху руйнуватися. Певною мірою клубну мережу в селах і селищах замінила мережа барів, кафе, корчм, де дозвілля базувалося на вживанні алкоголю.

Таким чином, упродовж 1991-1994 рр. в Україні в основному завершено розпочатий під час перебудови демонтаж радянської влади. КПУ перестала бути правлячою, не визначала політичного курсу і не несла відповідальності за становище в економіці та соціальній сфері. Однак очевидним є те, що більшість колишніх партійних функціонерів продовжували працювати в державних структурах усіх рівнів і, отже, визначали політику в державі. Ради обласних, районних і місцевих рівнів втратили свої функції органів державної влади і перетворилися в органи місцевого самоврядування. Вищу державну посаду обіймав Президент України, який очолив виконавчу владу в країні.

В Україні на зміну суспільній йшла приватна форма власності на засоби виробництва, стаючи визначальною. Відбулася стрімка деіндустріалізація в промисловості і деколективізація сільського господарства. Ознаками економічної кризи було скорочення обсягів виробництва, необроблюваність мільйонів гектарів родючих земель, ліквідація тваринницьких ферм і, як результат, різке зменшення виробництва та зростання цін на сільгосппродукцію.

Суттєвих змін в гірший бік зазнала соціальна сфера. Мільйони людей стали безробітними. Внаслідок непродуманої політики держава не могла, а приватні власники не були готовими і не хотіли брати на себе витрати на утримання соціальних закладів, насамперед шкіл, лікарень, установ культури.