ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ. ТЕНДЕНЦІЇ ДО ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ, ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ (1994-2004 РР.)

1. Прийняття Конституції України. Тенденції до загострення політичного життя, економічної кризи та соціальних проблем (1994-2004 рр.)

1. Прийняття Конституції України. Тенденції
до загострення політичного життя

Проведення дострокових виборів депутатів Верховної Ради і Президента України не поклало край боротьбі між ними за владні повноваження, але прискорило конституційний процес. Співголовами нової конституційної комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. В результаті довготривалої парламентської боротьби, в т. ч. прийняття Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування» (травень 1995 р.) Україна перетворилась із парламентської в парламентсько-президентську республіку, а Президент Л. Кучма очолив виконавчу владу, отримав право самостійно формувати склад уряду, очолив систему місцевих органів виконавчої влади, яку представляли державні адміністрації. Згідно з цим законом скорочувалися повноваження місцевих рад: вони приймали місцеві бюджети, затверджували програми територіального розвитку та ін.

На період прийняття нової Конституції України (червень 1996 р.) було прийнято Конституційний договір «Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні». Він сприяв пом’якшенню політичної кризи у суспільстві. Термін дії договору визначався в один рік. Упродовж цього часу необхідно було узгодити основні положення Конституції і прийняти її у Верховній Раді.

Нова Конституція України була прийнята 28 червня 1996 р. 28 червня став днем Конституції України. Слід віддати належне Президенту Л. Кучмі, який ретельно стежив за ходом обговорення депутатами в парламенті проекту Конституції, на завершальному етапі він проявив наполегливість і фактично сприяв прискоренню досягнення згоди між депутатами, що здавалось тоді багатьом політикам було просто неможливо.

Згідно нової Конституції Україна характеризується як суверенна, незалежна, демократична, соціально-правова держава (ст.1). За формою державного устрою Україна визначалась як унітарна держава, хоч і зберігалась адміністративно-територі-
альна автономія для Автономної Республіки Крим. За формою державного правління – президентсько-парламентська республіка. Інститутами місцевого самоврядування визнано обласні, міські, районні у містах, районні, сільські, селищні ради.

Конституція передбачає ратифікацію міжнародних договорів і відтепер вважається, що вони є складовою частиною національного законодавства. Ст. 6 визначено, що державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а ст. 5 закріплює принцип народовладдя і положення про те, що жодна ідеологія не може визнаватися державною як обов’язкова. За Конституцією держава повинна гарантувати свободу політичної діяльності (ст.11).

Ознакою поглиблення демократизації політичного життя було прийняття Закону про вибори за мажоритарно-пропорційною системою (жовтень 1997 р.): 50 на 50. Партія або блок партій, які набрали 4 % голосів виборців, одержували право на депутатські мандати пропорційно кількості поданих голосів. Цей закон підвищував роль партій у суспільно-політичному житті, сприяв більш чіткому політичному структуруванню українського суспільства.

29 березня 1998 р. за новим виборчим законом відбулися вибори депутатів до Верховної Ради України. В них взяли участь 20 партій і блоків. Вибори відбулися за умов дії нової Конституції України в один тур за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Із 30 зареєстрованих Центральною виборчою комісією (ЦВК) партій і блоків 8 з них подолали
4-відсотковий бар’єр. Найбільшу кількість голосів виборців набрала Компартія України – 24,7 %; на другому місці був НРУ – 9,4 %. За родом занять 20,84 % обраних народних депутатів були підприємцями і фермерами, 8,93 % – керівниками місцевих органів влади і лише 1 робітник та 1 студент. Жодна з політичних партій не отримала в парламенті необхідної більшості. Центристи мали 216 мандатів, ліві партії – 121. Одразу почалися гострі політичні суперечки за посаду Голови Верховної Ради. «Спікеріада» тривала з травня і завершилася 7 липня обранням Головою Верховної Ради України О. Ткаченка, лідера Селянської партії України.

Перші кроки діяльності парламенту нового скликання відбувалися під впливом майбутніх президентських виборів, що й зумовило партійні розколи і боротьбу з можливими претендентами. Однією з перших з цієї боротьби вибула партія «Громада», лідер якої П. Лазаренко залишив Україну після розголосу щодо його корумпованої діяльності.

14 травня 1999 р. почалася передвиборча президентська кампанія. Першим кандидатом на посаду Президента України був висунутий Л. Кучма. 24 серпня 1999 р. на Чернечій горі у Каневі четверо кандидатів – О. Мороз, Є. Марчук, О. Ткаченко, В. Олійник – заявили про спільні дії у президентській виборчій кампанії. Однак «канівська четвірка» не змогла висунути єдиного кандидата на посаду Президента і в жовтні розпалася. Л. Кучма запропонував Є. Марчуку очолити Раду Національної Безпеки України (РНБУ) і той погодився, забувши про свою опозиційність до Л. Кучми. Реальними претендентами на посаду Президента були Л. Кучма й О. Мороз.

Політична боротьба набула особливої гостроти. На посаду Президента України претендувало 13 кандидатів. Влітку, в розпал передвиборчої кампанії, в Кривому Розі було здійснено «замах» на життя Н. Вітренко, одного з кандидатів на посаду Президента України. Обставини цих подій і дотепер не до кінця з’ясовані. Така подія, що вперше сталася в незалежній Україні, серйозно загострила хід передвиборчої кампанії. Оскільки «замах» вчинив представник виборчого штабу О. Мороза, то деякі ЗМІ намагалися довести, що це сталося за ініціативою О. Мороза, котрий, як відомо, був реальним суперником Л. Кучми. Шанси О. Мороза послабшали, що було вигідно передусім діючому Президентові.

Вибори нового Президента України відбулися 31 жовтня 1999 р. У першому турі Л. Кучма набрав найбільшу кількість голосів, але сумарно ліві кандидати (О. Мороз, П. Симоненко, Н. Вітренко) мали перевагу. В другому турі виборів ліві претенденти підтримали П. Симоненка. Лідери правих та Є. Марчук підтримали Л. Кучму. Спілка письменників України також його підтримала.

В другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, перемогу здобув Л. Кучма, якого підтримали 16 млн. виборців, тобто 56,2 % голосів виборців, П. Симоненко – лідер Комуністичної партії України – 10 млн. голосів, або 37,8 %. Л. Кучма в Івано-Франківській області здобув 92 % голосів, у Тернопільській – 92 %, Львівській – 91 %. Нагадаємо, що в 1991 р. цей регіон підтримав В. Чорновола проти Л. Кравчука, в 1994 р. – Л. Кравчука проти Л. Кучми.

У державотворчому процесі багато уваги приділялось удосконаленню судової системи. В Законі України «Про статус суддів» (15 грудня 1992 р.) вперше було наголошено на тому, що суди є органами судової влади і стоять на одному рівні з органами законодавчої та виконавчої влади. За період з лютого 1992 р. по листопад 2000 р. Президент України видав більше 20 указів, спрямованих на підвищення ефективності діяльності судової системи. Основною ланкою судової системи є районні (міські) суди, які ведуть понад 90 % усіх судових справ. За даними на 2000 р., цими судами було розглянуто 800 тис. цивільних справ, до 150 тис. справ про адміністративні правопорушення, близько 120 тис. господарських справ та ін.

До Судової системи України входить Верховний Суд України, який здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судів України, 742 районні (міські) та 28 обласних судів. В них працюють 4897 судів. Крім того, діє 267 арбітражних (нині господарських) судів.

2000-й рік у політичному житті України відзначився такими резонансними подіями, як «парламентська революція», «касетний скандал». У січні ліві партії заблокували прийняття Державного бюджету на 2000 р. Праві партії і центристи оголосили про створення парламентської більшості задля співпраці з Президентом Л. Кучмою і зміщення О. Ткаченка з посади голови Верховної Ради України. Почалася «війна» розпоряджень О. Ткаченка та його заступника В. Медведчука. З 21 січня до 1 лютого 2000 р. парламент працював роздільно: 265 депутатів – в Українському домі, а 157 депутатів лівих фракцій – у приміщенні Верховної Ради України. Більшість депутатів постановили відкликати з посади Голови Верховної Ради О. Ткаченка і його першого заступника А. Мартинюка. 1 лютого в результаті компромісного рішення Головою Верховної Ради обрано І. С. Плюща, його першим заступником – В. Медведчука.

Для подолання багаторічного протистояння між президентською і парламентською гілками влади, з метою прискорення економічного реформування, створення конструктивної більшості у парламенті згідно з Указом Президента України 16 березня 2000 р. було проведено референдум з таких питань:

  1. Чи має право Президент України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабміном Держбюджет України?
  2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутатської недоторканності?
  3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?
  4. Чи підтримують громадяни України створення двопалатного парламенту України, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

Щодо першого питання, «за» проголосували 84,69 %, другого – 89 %, третього – 89,91 %, четвертого – 81,68 % громадян, які взяли участь у референдумі. Під час нього на дільниці прийшли 81,15 % громадян, котрі мали право голосу. Конституційний Суд України зобов’язав Верховну Раду України внести відповідні зміни до Конституції України, однак Верховна Рада не поспішала це робити.

16 вересня 2000 р. у Києві зник опозиційний до президентської влади журналіст Г. Ґонгадзе. 3 листопада у Таращанському лісі на півдні Київщини знайдено тіло людини без голови. 28 листопада О. Мороз зробив у парламенті заяву про причетність до загибелі Г. Ґонгадзе високих посадових осіб. Про це можна було судити з опублікованих записів плівок, які таємно зробив майор СБУ В. Мельниченко в кабінеті Л. Кучми. Так почалась ще одна політична криза, тож про імплементацію результатів референдуму вже ніхто не згадував. Гостра політична криза 2000 р., пов’язана з «касетним скандалом» і вбивством журналіста Г. Гонгадзе, на деякий час фактично перервала хід політичної реформи.

У другій половині грудня 2000 р. в Києві почалась політична акція соціалістів, УНА-УНСО під гаслом «Україна без Кучми». Л. Кучму звинувачували у диктаторстві, неповазі до законів України.

На цей час в Україні діяли 120 політичних партій. Відчувалась потреба у підготовці і прийнятті відповідного закону, який би регламентував їхню діяльність. 28 квітня 2001 р. парламент прийняв Закон «Про політичні партії в Україні». В ньому визначено процес утворення, реєстрації та права політичних партій, передбачено державний контроль за їхньою діяльністю, заборонено створювати партосередки у державних організаціях і навчальних закладах. Для реєстрації партії їй необхідно мати не менше 10 тис. членів.

2002-2003-й рік – це час масових вуличних політичних акцій протесту опозиції, до яких у Києві вона долучала переважно студентів. 9 березня в столиці України біля пам’ятника Т. Шевченку зібралось майже 150 тис. осіб. Організатори масових акцій протесту на Майдані Незалежності у Києві створили спеціальну територію, яку уже оголосили вільною від Л. Кучми. ЗМІ, хоч і не повною мірою, але повідомляли про ці події. Все це будило громадськість, у багатьох людей з’являлося бажання долучитися до акцій протесту.

31 березня 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Серед партій і політичних блоків найбільшу кількість голосів отримали «Блок В. Ющенка «НУ» – 23,57 % голосів, КПУ – 19,98 %, Блок політичних партій «За єдину Україну!» – 11,77 %. Головою Верховної Ради був обраний В. Литвин – лідер блоку центристських партій «За єдину Україну!». Урядові партії потерпіли поразку, що засвідчило наявність в суспільстві протестних настроїв.

Протягом 2003 р. курс на реалізацію політичних реформ набув подальшого розвитку. Президент України Л. Кучма оприлюднив Указ «Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону «Про внесення змін до Конституції України», а також проекти політичних реформ, розроблені депутатськими фракціями. О. Мороз виступив з ініціативою поєднати політреформу, яку пропонував Л. Кучма, з прийняттям закону «Про вибори народних депутатів на пропорційній основі».

Весною-влітку 2004 р. у Верховній Раді відбувалась погоджувальна робота над законопроектом № 4105. Залишалися
2-3 неузгодженості, зокрема про проведення парламентських виборів 2006 р. на пропорційній основі і про порядок введення у дію цього документа. Прийняттю тоді законопроекту зашкодило дві причини: розпад у вересні 2004 р. пропрезидентської парламентської більшості і те, що суспільство впритул підійшло до президентських виборів, які були призначені на 31 жовтня 2004 р. Отже, в парламенті проблема внесення змін до Конституції України займала доволі багато часу та зусиль депутатів і вони практично не мали часу займатись вирішенням проблем в економіці, соціальній сфері.

Таким чином, у 1994-2004 рр. внутрішньополітична ситуація в Україні залишалася складною. Стабілізуючим фактором стало прийняття у 1996 р. нової Конституції України. Кампанії виборів депутатів до Верховної Ради 1994 і 1998 рр., виборів Президента України в 1994 та 1999 рр. відволікли чимало коштів, увагу органів влади, значної частини суспільства від терміновості вирішення економічних і соціальних проблем. Політизація суспільства сягала небачених масштабів. За таких умов проголошений Л. Кучмою курс на радикальні економічні реформи не дав позитивних результатів. Політична структуризація суспільства не була завершена, виборці, особливо у західних областях України, за невеликий проміжок часу декілька разів змінювали свої політичні уподобання. Одні політичні партії, як КПУ, НРУ, поступово втрачали підтримку виборців, однак і не було таких партій, які би могли здобути підтримку більшості громадян. В ході здійснення політичної реформи відбулось утвердження парламентсько-президентської моделі державного управління з відповідною зміною повноважень усіх гілок влади.

 

2. Економічна криза в Україні та пошук шляхів
її подолання

У своєму виступі перед депутатами Верховної Ради 12 жовтня 1994 р. з нагоди вступу на посаду Президента України Л. Кучма визначив основні завдання в економічній сфері: утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки; створення рівних умов для державної, колективної, приватної форм власності; врахування особливостей кожного регіону. Він відзначив, що «ми 3 роки займалися атрибутами влади», не надавали належної уваги вирішенню нагальних проблем економіки, що негативно позначилося на її стані, який є вкрай незадовільним. Л. Кучма висловив готовність негайно стати на шлях радикальних економічних реформ, стержнем яких мала бути широка приватизація не тільки середніх, а й великих промислових підприємств. У кінцевому рахунку він висловив сподівання, що вдасться швидко покінчити з повзучою і мало контрольованою приватизацією та гідно ввійти у світовий економічний простір.

У приватизаційному процесі, який дійсно активізувався, були об’єктивні та суб’єктивні труднощі. Згідно з постановою Верховної Ради від 31 жовтня 1991 р., приватизація мала розпочатися з малих і середніх підприємств і завершитися за 1,5 року. Приватизація великих підприємств мала завершитися за 4-5 років. Всупереч цьому приватизацію почали з великих і до того ж міцних підприємств, що давали значний дохід. В 1995 р. Верховна Рада прийняла постанову, яка забороняла приватизацію 5 тис. великих підприємств. Це була спроба загальмувати «прихватизацію», але виявилось, що зробити це вже неможливо, оскільки нею займалися особи з влади на найвищому рівні.

Стрімко відбувалася доларизація економіки, але не вистачало доларів США для розрахунків при купівлі та продажу товарів. Уряд увів фіксований курс долара (а це уже не ринкові дії); з тієї ж причини входив у практику натуральний обмін.

Потім почався курс на реформування майнових відносин. Формально процеси приватизації здійснювалися на справедливих засадах: кожний громадянин мав отримати сертифікат про право власності на частку засобів виробництва, що були у розпорядженні держави. Отримавши у вигляді паперу свої мільйони (знецінені купоно-карбованці), робітники так і залишились робітниками, а реальними власниками і мільйонерами стали ті, хто мав можливість конвертувати доступ до влади і власності у капітал.

19 млн. громадян взяли участь у сертифікатній приватизації (але не стали реальними власниками), 7 млн. громадян взагалі відмовилися від участі у цій справі. Тих 19 млн. акціонерів директорський корпус не допустив ні до приватизованих підприємств, ні до інформації про те, хто ж став справжнім власником останніх. Крім того, емісії грошової маси зробили те, що «цінні папери» акціонерів перетворилися на нічого не варті клаптики.

Скориставшись слабкістю і безпорадністю держави, «нові українці» захопили командні висоти в економіці та встановили контроль за нею. Мільйони акціонерів були позбавлені будь-яких прав впливу на реальний стан виробництва, в т. ч. отримання прибутку від акцій. Виробництво скорочувалося, все більше людей втрачали роботу на підприємствах, акціонерами яких вони рахувалися.

За 10 років, упродовж яких відбувалася приватизація підприємств при Президентові Л. Кучмі, Україна отримала 6 млрд. доларів США прибутку. 50 % вітчизняної економіки «прихватизатори» купили за сміхотливу суму – 1 млрд. доларів. При цьому держава втратила контроль над виробництвом у більшості базових галузей, позбулася багатьох стратегічних підприємств. Для порівняння: маленька країна Болівія за цей час від приватизації отримала 13 млрд. доларів США. Зате за кількістю новоявлених мільйонерів Україна була на одному з перших місць у світі, а за якістю життя – на 75-му.

Сертифікатна приватизація не дозволила створити мале і середнє підприємництво, а отже, і середній клас. А на Заході частка середнього бізнесу – це 50-60 % загального обсягу виробництва і послуг. Наше суспільство було не готове протистояти таким підступним діям директорського корпусу і високопоставлених чиновників.

У 1990-і роки Україна почала платити реальну ціну за енергоносії, що призвело до надвитрат на виробництво одиниці продукції. На 1 тис. доларів виробленого продукту ми витрачали 1840 кг нафтового еквівалента (у Франції – 182, Німеччині – 145). У листопаді 1994 р. в обігу вже були 500-тисячні карбованцеві купюри. Це означало, що в державі розвинулась не інфляція, а гіперінфляція. У 1995 р. рівень інфляції становив 185 %, що відповідно зумовило поширення бартерних операцій.

В таких вкрай несприятливих умовах у 1996 р. уряд запровадив гривню. Обмін купоно-карбованців на гривню відбувся в розрахунку 1:100 тис. Невдовзі почалося зниження її курсу щодо світових валют.

У 2003 р. ВВП в Україні на одну людину становив 4500 доларів США (127-е місце у світі; в США – 37,6 тис. доларів). Українські бізнесмени, а також, як згодом виявиться, чимало урядовців (наприклад, П. Лазаренко) масово реєстрували свої компанії за кордоном. На кінець 1990-х років їх уже було понад 6 тисяч. Вони переводили свої значні кошти з України на Багамські Острови, Антигуа і Барбуда, Кіпр. Це і були офшори, відтік капіталу знекровлював вітчизняну фінансову систему, спричиняв для вітчизняного товаровиробника багато труднощів. У 1998 р. відплив «тіньового» (підпільного) капіталу за кордон утричі перевищував західні кредити – всі види допомоги нам, разом узяті. Контрольний пакет акцій в українській економіці вже належав «тіньовому» капіталу. Він зрісся з банківським капіталом, владою і керівництвом великих підприємств. Приватизація відбувалася якраз за їхніми схемами. І хоч Л. Кучма та всі прем’єри намагалися зменшити рівень «тіньової» економіки, реально цього зробити не вдалося.

На кінець 1990-х рр. частка тіньової економіки, за деякими оцінками, становила 41,7 %, близько 40 % працездатного населення мають від неї доходи. Про це свідчить хоча б те, що при падінні ВВП більше ніж удвічі та різкому зниженні реальних доходів населення, кількість автомобілів (особливо іномарок) в особистому користуванні у 1996 р. зросла порівняно з 1990 р. більше ніж на 1,3 млн. Однак слід враховувати, що тіньова економіка має в суспільстві і конструктивну роль. Вона є в усіх країнах світу, а їх громадяни таким чином отримують певні і до того ж гарантовані прибутки.

1998 став чи не найскладнішим, вершиною економічної кризи. Тоді Україна виробляла лише четверту частину промислової продукції від рівня 1990 р. З усіх показників виробництва країну відкинуто на рівень 1940-1950-х років. Виробництво зерна впало з 55 млн. т у 1990 р. до 26 млн. т у 1998 р.

У 2002 р. російському капіталу належало в Україні 83 % нафтопереробної (на 1992 р. було 20 %), і майже 90 % алюмінієвої промисловості, 66,6 % кольорової металургії, 36 % енергетики, 38,5 % телебачення, третина банків.

Йшов процес технологічної деградації: продукція машинобудування зменшилась у 3 рази, легкої промисловості – у 8 разів, електронної галузі – в 100 разів. Україна за науково-технічним рівнем опустилася в світі з 7-го на 139-е місце.

За 1994-2004 рр. кількість працівників наукових організацій скоротилась у 2,3 рази, а докторів і кандидатів наук – у 2,5 рази. Чимало з них виїхали за кордон, інші – змінили професію. В 2004 р., зокрема на наукові цілі держава витратила 4 % ВВП.

Більшість великих промислових підприємств перестали платити податки до бюджету. 7 вересня 1998 р. голова уряду В. Пустовойтенко вдався до неординарного заходу – після наради наказав заблокувати вихід з Українського дому керівників підприємств і організацій – боржників податкових платежів доти, поки вони не підпишуть письмових зобов’язань про оплату не менше 30 % заборгованості платежів у Пенсійний фонд і 5 % боргу платежів у держбюджет. Звичайно це не вирішувало подолання заборгованості загалом. Заборгованість із зарплати зросла з 57,55 млн. грн. у липні до 6423,1 млн. грн. у жовтні 1998 р. У всіх бідах Л. Кучма звинувачував Верховну Раду, а вона – Президента.

У листопаді 1999 р. В. Ющенко з подання Л. Кучми став прем’єр-міністром уряду. При вступі на посаду він заявив: «Ми 9 років жили аморально і тепер всі зрозуміли, чому ми маємо те, що маємо». Уряд В. Ющенка здійснив реструктуризацію зовнішніх боргів, планував збільшити реальні доходи населення в
1,3-1,6 рази, але в квітні 2001 р. був відправлений у відставку. Новим прем’єром став А. Кінах.

Великі економічні втрати несла Україна через слабкість кордонів. Контрабанда на митниці досягла небачених масштабів. За словами Ю. Тимошенко, товар на суму 50-80 тис. доларів розмитнювався як такий, що вартує 1-2 тисячі.

Упродовж 1994-2004 рр. відбувалося витіснення вітчизняних товарів з внутрішнього ринку, на ньому домінувала продукція зарубіжних виробників. Наше законодавство було таким, що сприяло перепродажу іноземної продукції. Україна експортувала переважно сировину, майже 40 % її експорту становили чорні метали. На цей час звичним ставало банкрутство промислових підприємств. Найбільш гучним було банкрутство у 2001 р. банку «Україна», що вкладниками мав 1,7 млн. осіб; Банк за неясних причин, хоча, очевидно відомих його керівникам, не дорахувався 1 млрд. грн.

З початком 2000-х рр. спостерігався повільний підйом економіки. На початок 2003 р. реальний ВВП України зріс порівняно з аналогічним періодом 2002 р. на 7,1 %. Усього з часу відновлення економічного зростання, тобто порівняно з початком 1999 р. ВВП збільшився на 27,6 %. Найвищі темпи приросту спостерігаються у будівництві (7,5 %) та енергетиці і досягло воно відповідно 15,4 та 12,6 %. Прискорення економічного зростання суттєво стимулювалося пожвавленням зовнішнього попиту на продукцію металургії, хімії та суміжних галузей.

До здобутків в економіці України в роки перебування Л. Кучми на посаді Президента України слід віднести введення у дію першої лінії метрополітену у 1995 р. в Дніпропетровську в 1997 р. на поля вийшов експериментальний вітчизняний зернозбиральний комбайн «Лан». Об’єднання «Мотор-Січ» випустило двигун для літака АН-140, який 17 вересня 1997 р. піднявся у свій перший випробувальний політ. Цього ж року в Маріуполі введено першу в Україні цифрову АТС-52. У Харкові випущений трактор ХТЗ-170, завод ім. Малишева освоїв випуск українського бронетранспортера. У Луганській області введено у дію шахту «Білореченська-Нова», а в Закарпатті – Мужієвську золотокопальню. В Запоріжжі налагоджено випуск нової моделі автомобіля ЗАЗ-1103 «Славута-Нова». У Рівненській області відкрито сірникову фабрику, потужність якої становила 600 млн. коробок у рік. На 1 жовтня 1999 р. форму власності змінили 65,3 тис. підприємств. Мабуть, маючи на увазі ось ці поодинокі досягнення, Л. Кучма часто повторював, що «не все в нашому домі так погано».

До певних успіхів економічного реформування кінця 1990-х рр. необхідно віднести досягнення відносної фінансової стабільності після запровадження у 1996 р. гривні і заборони у 2000 р. бартерних операцій, запровадження у 2001 р. нових правил приватизації. Вони були спрямовані на те, щоб підприємства отримали ефективних власників, щоб контрольні пакети акцій передавались промисловим інвесторам. За новими вимогами були продані Запорізький алюмінієвий комбінат, Харцизький трубний завод, шість обласних енергоропридільчих кампаній та ін.

Певні позитивні зміни відбулися в малому і середньому бізнесі. Кількість малих підприємств зросла в п’ять разів, а кількість працівників дорівнювала 6 % від усього зайнятого населення України. Проте більшість малих і середніх підприємців працюють не у виробничій сфері, а займаються посередницькою діяльністю.

Стратегічна мета аграрної політики була визначена Президентом Л. Кучмою в жовтні 1994 р. Вона полягала в тому, щоб формувати реального власника і господаря землі, здійснювати соціально-економічну розбудову села, вирішити продовольчу проблему, вивести аграрний сектор економіки країни на світовий рівень розвитку. З його точки зору, і це цілком справедливо, необхідно було подолати державну монополію на землю. Приватна власність на землю мала стати домінуючою економічною основою аграрних перетворень.

Другий етап аграрної реформи проходив найбільш складно, особливо зволікався розподіл земельних угідь між окремими членами КСП у формі майнових і земельних паїв. На цьому етапі КСП реформовано у нові організаційно-правові форми господарювання на засадах приватної власності. Цей процес було законодавчо оформлено Указом Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільгосппідприємствам та організаціям» (1995). З цих пір розпочався процес перетворення колективної форми власності на землю між членами КСП на приватну персоніфіковану власність шляхом приватизації і паювання земель без виокремлення земельних ділянок з видачею сертифікатів на право приватної власності на земельну частку (пай). Відтепер земельний пай став об’єктом купівлі, продажу, дарування, обміну, успадкування та застави. За селянами залишилось право виходу з КСП зі своїми майновими та земельними паями.

Попри ось ці позитивні зміни, що відбулися в ході аграрної реформи, криза в аграрному секторі продовжувалася. Це пояснюється тим, що реформа здійснювалась непослідовно, мав місце сильний політичний вплив, зростання цін на енергоносії та засоби виробництва, співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію та матеріально-технічні ресурси для села становила 1:6 на користь промисловості.

У середині 1990-х років уже було 6,5 тис. КСП з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також понад 1000 сільгоспспілок і кооперативів. КСП зіткнулися з проблемами, які призвели до зменшення виробництва сільгосппродукції. 91,9 % КСП стали збитковими, не могли оплачувати борги, не отримували від банків нових кредитів. Зношеність сільгосптехніки була такою, що доводилось із 2 –3-х тракторів чи комбайнів ладнати один. Крім того селяни все ще психологічно не були готові до переходу на нові форми господарювання.

Ринкові перетворення в аграрному секторі України здійснювалися ще повільніше, ніж в інших секторах економіки. Це було зумовлене певними причинами. У 1994-1999 рр., значно знизився рівень фінансової підтримки з боку держави, банки встановили високі відсотки за надання сільгосппідприємствам кредитів (до 20 %).

У кінці 1999 р. вийшов Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Справа в тому, що на цей час падіння сільгоспвиробництва набувало загрозливих масштабів. Так, у 1990 р. в Україні на 1 душу населення збирали 983 кг зерна, а в 2000 р. – 494 кг; цукрових буряків – відповідно 853 кг і 268 кг. У 1990 р. було 22,1 млн. голів великої рогатої худоби, а у 2000 р. – 3,8 млн., свиней – відповідно 14,4 і 3,2 млн. Виробництво м’яса зменшилося в 2,5 рази, багато земель не оброблялися. Тільки в Тернопільській області стояли пусткою 200 тис. га родючих ґрунтів.

Держава усіляко заохочувала селян виходити із КСП після отримання свого паю. Зазвичай, виходили із КСП їх керівники, механізатори, агрономи. Вони утворювали власні підприємства фермерського типу, економічною основою яких були товарно-матеріальні цінності КСП. За майно платили грішми, послугами; плата була символічною – 1 % від вартості майнового паю.

Паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств стимулювало розвиток орендних відносин, які законодавчо визначені Законом України «Про оренду землі» (1998). На 2001 р. 6483,1 тис. селян стали власниками сертифікатів на право власності на земельний пай. З них державні акти на право власності на землю отримали 1,5 млн. господарств (24 %) (видача селянам держаків на землю завершилась у 2004 р.). З цих пір передача земельних паїв в оренду стала найпоширенішою формою реалізації права на власність. Це підтверджується статистикою: на 2001 р. селяни передали в оренду 22,4 млн. га із 30 млн. га сільгоспугідь, за що вони у 2001 р. отримали доходів на суму понад 2,2 млрд. грн. (приблизно 150-500 грн. в рік). Правда, поки що орендна плата здійснювалась в основному в натуральній формі і в багатьох випадках була дуже низькою. Мінімальна орендна плата складала 1 % від вартості земельного паю, 1,5 % – тим, хто працює, і 2 % – тим, хто не працює. Однак орендарі не є власниками оброблюваних ними земель, а тому вони не можуть одержати кредит під заставу землі. Без кредитів здійснювати інтенсифікацію сільського господарства практично неможливо. Перехід на земельно-орендні відносини був найбільш м’якою формою аграрної реформи.

Безпосереднім досягненням аграрної реформи став розвиток індивідуальних селянських господарств, садівництва та городництва. 1,5 млн. селян України приватизували свої земельні ділянки, їхня площа складала понад 3 млн. га (1-2 га на одне господарство). Ці ділянки уже стали об’єктом купівлі і продажі. На 2000 р. у державній власності залишилось тільки 29,7 % сільгоспугідь, які використовуються для забезпечення наукової діяльності, у навчальних цілях, для ведення племінного господарства та ін.

Здійснені в комплексі заходи в ході аграрної реформи призвели до того, що у 2000 р. ситуація в аграрному секторі почала змінюватися на краще – продукція сільського господарства зросла майже на 10 %, але це було ще нижче за рівень 1990 р. у 2,3 рази. Колишні колгоспи і радгоспи зберігають першість у виробництві цукрового буряка, зернових і соняшнику, Індивідуальні селянські господарства у 2000 р. виробили 98 % картоплі, 87 % овочів, 76 % реалізованого м’яса, 73 % молока, 62 % – яєць.

Позитивна динаміка розвитку аграрного сектору спостерігалась і в наступні роки. Однак забезпечення населення України високоякісними продуктами харчування і за доступними цінами ще далеко не було вирішено, що засвідчувало обмаль ефективних господарників на землі.

В ці ж роки активно відбувався процес приватизації підприємств переробних галузей АПК у т. ч. м’ясної, молочної, хлібопродуктів, олійно-жирової та кондитерської. Приватизовано 180 цукрових заводів (93 % від їх загальної кількості). На 2008 рік діючими залишилось менше половини. За обсягом виробництва цукру з буряка Україна до 1990 р. посідала перше місце у світі – 13 – 20 % від світового обсягу. Сьогодні цукрова галузь потребує державного захисту.

У 2002 р. Президент Л. Кучма і Верховна Рада України багато зробили для надання аграрній реформі більшої динамічності. В прийнятому Земельному кодексі держава гарантувала приватну власність на землю, визначалось, хто мав право власності, для яких потреб земля надається у власність: ведення фермерського господарства, особистого господарства, садівництва та городництва, для будівництва житлового будинку тощо. Купівлю та продаж землі передбачалось розпочати після прийняття Верховною Радою необхідних законів. Згідно з указом Президента України проведено оцінку земель. У середньому 1 га орної землі оцінювався 7733 грн., а середній земельний пай становив 4,2 га. Таким чином, у разі продажу свого паю селянин міг отримати 30 тис. грн. Реальна ціна землі в Україні за 1 га – від 5 до 30 тис. доларів США. Ціна землі, особливо в містах, зростала, хоч і тоді ще не досягла світового рівня. В Україні 1 га землі у середніх містах коштував 18 тис. доларів, у США – 235 тис., в Італії – 8 млн. лір. За таких умов українська земля уже в той час була дуже привабливим товаром для іноземних покупців. Передбачаючи це, Верховна Рада запровадила мораторій на продаж земель сільгосппризначення, який діє і дотепер. За всіма ознаками етап пошуку господарів-власників на селі завершився.

Таким чином, у 1994-2004 рр. вітчизняна економіка перебувала в процесі реформування. Україна розпочала економічні реформи у несприятливих умовах. Не була подолана структурна криза народного господарства. Інвестиції в економіку були мінімальні, виробництво скорочувалось, в т. ч. у ВПК. В кінці 1990-х українську економіку охопила глибока криза.

Найбільше було проблем в ході реформування аграрного сектора економіки. Мали місце великі обсяги спаду виробництва сільськогосподарської продукції, занепад агрокультури. З початку 2000-х років намітились позитивні тенденції в розвитку АПК.

3. Ускладнення соціальних проблем і загроза подальшій консолідації українського суспільства

Конституція проголошує Україну соціальною державою. Фактично це зобов’язує її уряд здійснювати політику, спрямовану на забезпечення гідного рівня життя людини, задоволення основних життєвих потреб усіх соціальних верств і груп населення, на утвердження в суспільстві соціальної справедливості. Реалізація органами влади цих завдань може призвести до подальшої консолідації суспільства, неувага до них – його можливої руйнації.

Упродовж 1994-2004 рр. йшов процес становлення нових соціально-економічних зв’язків, хоча люди все ще пов’язували свої надії щодо забезпечення соціальних гарантій з державою. І це не випадково. Тривалий час радянська держава регулювала трудові доходи населення, рівень соціальної допомоги і практично не допускала тіньових доходів. Населення було впевнене у завтрашньому дні, відчувало соціальний захист, у нього формувався колективістський спосіб життя, віра у могутність держави, можливість організовувати устрій суспільства на основі рівності. Саме тому в 2002 р. 75,4 % населення України вважали доцільним повернутися до державного керівництва економікою. У багатьох людей ще не було розуміння того, що сучасна Українська держава не могла їх соціально захистити, допомогти подолати економічні труднощі.

Закономірними наслідками впровадження ринкових відносин стала соціальна диференціація – розшарування населення на багатих, людей середнього достатку і бідних. Суспільство зацікавлене у формуванні міцного середнього класу, а не в поглибленні соціальних суперечностей. На жаль, в Україні диференціація між багатими і бідними поглиблювалася, що було ознакою зростання диспропорції між працею і капіталом. Суспільству у перехідний період належало привчитися жити за мінімальними соціальними стандартами, призначення яких – підтримка життєвого рівня у кризовий період).

В українському суспільстві продовжувала зростати соціальна диференціація на основі подальшого перерозподілу суспільного продукту і державної власності. У січні 1997 р. грошові доходи 10 % населення найбільш забезпечених українців у 9 разів перевищували доходи тієї ж кількості найменш забезпечених. Фактичний розрив, можливо, сягав 40-50 разів.

Почасти за рекомендацією зарубіжних аналітиків в Україні була започаткована «шокова терапія». Суть її полягала у тому, щоб шляхом жорстких реформ досягти точки безповоротності переходу суспільства від соціалістичної до капіталістичної економіки. Програма не передбачала економічного зростання, тому збіднення абсолютної більшості населення було якби передбачуваним. Це досягалося шляхом жорсткої податкової і кредитної політики щодо виробничої сфери і зовнішньоекономічної діяльності, ліквідації у населення і підприємств «зайвих» грошей (заощаджень) шляхом свідомо запущеної інфляції, яка переросла у гіперінфляцію. Наступним кроком «шокової терапії» стало банкрутство слабких, конкуренто неспроможних підприємств через кризу платежів.

Держава, втрачала основні шляхи надходження коштів (від виробництва і продажу продукції), опинилася в ситуації, коли її казна була майже пустою. Крім того, були ще державні борги, розвинулася гіперінфляція. Отож змінити матеріальне становище мільйонів людей на краще органи соціального забезпечення не могли.

Упродовж 1991-1999 рр. ВВП впав на дві третини, на 50 % зменшилося виробництво продовольства, 82 % населення стали жити за межею бідності. Прибутки населення зменшились у 8 разів, у т. ч. від одержаних зарплат – у 12 разів. Люди змушені були обмежувати свої потреби, використовувати все зароблене і накопичене у попередні роки.

В ході приватизації люди не тільки не змогли побачити переваг у діяльності приватизованих підприємств, а радше навпаки. Тому в суспільній свідомості склалося враження, що власниками приватизованих об’єктів стають нечесні, некомпетентні і непатріотичні особи. Тим більше, що трудівники акціонерних підприємств були позбавлені права співуправління, контролю за діяльністю підприємства і можливості отримання прибутків від вкладених акцій. Виходило, що ті 19 млн. акціонерів (власників) залишилися без будь-якої власності, хоча підприємства не залишилися без власників.

Справжньою бідою для економіки і чи не найефективнішим засобом особистого збагачення стала корупція. В її орбіту втягнуті чимало держслужбовців, працівників міліції, податкової і митної служб. У 1998 р. Україна була ще на 16-му місці у світі за рівнем корупції, а через два роки – вже на 3-ому. У 1993 р. вітчизняна статистика свідчила, що наша держава експортувала в 12 країн ЄС товарів на суму 624 млн. доларів США, статистика ЄС – що на 1 млрд. дол. У 1999 р. в сфері економіки виявлено 908 тис. тяжких злочинів, з яких 18,1 тис. скоїли посадові особи.

Складовою корупції є хабарництво. За деякими оцінками майже 50 % населення України дає хабарі, в т. ч. працівникам автоінспекції – 25 %. 70 % підприємців вирішували свої проблеми не через суди, а за допомогою хабара. Однією з причин хабарництва є надмірно великий управлінський апарат з необґрунтовано широкими повноваженнями, зокрема, що стосується надання різних дозволів. За деякими оцінками щорічно тіньовики заробляли більше 4 млрд. доларів на «лівій» алкогольній продукції. До 50 % податків у сфері виробництва і торгівлі були приховані і їх не сплачували як фізичні, так і юридичні особи та організації, а це становило щонайменше 10 млрд. грн. у рік. У Дніпропетровській області ліквідовано 320 бандформувань, у Донецькій – 91, Луганській – 13, Києві – 51. У 1998 р. рекет забирав у банків, фірм, окремих торговців до 20 % прибутку. У 1995-1998 рр. в Україні в сфері економічних відносин здійснено 18 тис. навмисних вбивств. Тоді ж скоєно понад 10 тис. інших злочинів.

Варто відзначити, що боротьба з корупцією начебто велась. У 1995 р. Верховна Рада схвалила Закон «Про боротьбу з корупцією», у 1998 р. Президент Л. Кучма видав Указ «Концепція боротьби з корупцією на 1998-2005 рр.». Для боротьби з корупцією створений спецпідрозділ Управління боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ), який нараховував 5047 осіб. За корупційні дії до кримінальної відповідальності у 1999 р. притягнуто 229 співробітників ДПА, а в 2000 р. – 164, звільнено з органів міліції 30 тис. осіб Але незважаючи на це, ситуація з корупцією залишалася загрозливою. Ставало дедалі важче «без блату», хабара влаштуватися на роботу, отримати папірець у чиновника, пройти техогляд автомобіля в ДАІ тощо.

Ще однією соціальною проблемою, яка набувала масового характеру, стала поява депресивних регіонів. У них проживало більше 22,4 млн. осіб. Депресивними ставало чимало міст і селищ міського типу. До цього часу вони існували за рахунок одного – двох підприємств і закриття їх призводило до виснаження міських бюджетів. У ці ж роки відбулася значна диференціація в прибутках жителів великих міст. Найвищий прибуток на члена сім’ї був у Києві (600 грн.), а найнижчий – у Тернополі (220 грн.). Селяни після розвалу колгоспів втратили робочі місця, змушені були виживати лише за рахунок отримуваної орендної плати за земельний пай та з власного господарства.

Кожне суспільство, і українське також, мало свій стандарт життя. Вважається, що зразковим є стандарт життя в Японії. В ній на 1 багату людину припадає 4 бідних. В Україні таке співвідношення становило приблизно 1:30. За таких умов посилилось, особливо після підвищення у 3-5 разів комунальних тарифів, заборгованість громадян за житлово-комунальні послуги. Наприклад, у Полтавській області на вересень 2000 р. заборгованість житлово-комунальним господарствам досягла 175,7 млн. грн. Держава почала надавати адресну допомогу (субсидії) малозабезпеченим сім’ям, але почав зростати борг місцевих бюджетів.

Новим соціальним явищем для українців стало безробіття. Хоч як старалися керівники підприємств його приховати шляхом запровадження неповного робочого дня, надання трудівникам примусових неоплачуваних відпусток (інколи не на місяць, а й на роки), все таки безробіття було значним. Так, на 1 робоче місце на Рівненщині було 17 претендентів, Івано-Франківщині – 16, Тернопільщині – 85, Черкащині – 16. Загалом по Україні, на 1 робоче місце претендувало 30 осіб. Загальна кількість безробітних за деякими даними сягала майже 7 млн. осіб. Це сталося через урізання фінансування освіти, науки, медицини, зупинки більшості виробництв. На ринки пішли працювати щонайменше 3-х млн. вчорашніх вчителів, лікарів, інженерів.

Першими жертвами безробіття ставали жінки, серед безробітних їх було 60 %. Більше третини безробітних – це молодь віком до 28 років. У 1999 р. 60 % усіх безробітних становили робітники. Влаштуватися на роботу людині, якій більше 40 років, практично неможливо. Частими були факти незаконного звільнення з роботи інвалідів, багатодітних і одиноких матерів, громадян передпенсійного віку.

Оплата праці була такою низькою, що ледь сягала 3 грн. за годину. У 1996 р. мінімальний рівень місячної зарплати становив 7,5 доларів, тоді як межа малозабезпеченості визначена на рівні 34 доларів США. В 2003 р. зарплату нижче прожиткового мінімуму нараховували 50 % трудівників і в 2005 р. частка в оплаті праці у собівартості продукції становила лише 8 %, тобто на себе український трудівник із 8 год. робочого дня працював 40 хв. Варто зауважити, що рівень кваліфікації наших трудівників залишався дуже високим. В 2003 р. середня місячна зарплата в Україні була 80 доларів США (в Росії – 150, державах Балтії – 350, Польщі – 490, Великобританії – 2300, США – 9700). Однак були й об’єктивні причини низької зарплати. Продуктивність праці у промисловості впала в 1,4 рази, а продуктивність праці українських шахтарів у 10 разів менша, ніж в Японії.

Весною 2000 р. заборгованість із зарплат, пенсій становила 10 млрд. грн. Щоб хоч якось відшкодувати людям втрати, запроваджений механізм компенсації за невиплачені своєчасно зарплати. Компенсації почали нараховувати людям з усієї суми заборгованості. В 2003 р. за несвоєчасну виплату зарплати до адмінвідповідальності притягнуто більше 20 тис. керівників організацій. Борги із зарплати залишалися, мабуть, однією із найбільш болючих проблем соціальної політики нашої держави. Щоб хоч якось відшкодувати людям втрати, у 1998 р. в Україні запроваджений механізм компенсації за невиплачені своєчасно зарплати. Компенсації почали нараховувати людям з усієї суми заборгованості.

В ці роки держава самоусунулась від процесу ціноутворення, відпустила ціни на промислові і продовольчі товари, послуги. З одного боку, це начебто мало створити умови конкуренції товарів, але вийшло так, що кожний виробник намагався підняти ціну на вироблений товар, а деякі крупні виробники встановлювали монопольно високі ціни (пошта, нафтопродукти, комунальні тарифи тощо). В ці роки люди все частіше стали вживати такі вислови, як «ціни кусаються», «ціни б’ють по кишені». Дійсно, в 2002 р. 1 кг м’яса коштував 12 грн., а в 2004 р. – 28; 1 л молока – відповідно 1 і 1,8; бензину – 1,7 і 3,05 гривні. Трактор ЮМЗ подорожчав у 50 разів. Еластичного переходу до ринку не відбулося, а стався ціновий «вибух». Ажіотаж став нормою, полиці магазинів були спустошені. Чимало наших людей виявились морально неготовими до різних шахрайств, вступали у сумнівні фінансові стосунки з «фірмами», «трастами», «акціонерами».

На нашу думку, бідність в Україні – це абсолютно неприродне соціальне явище. Л. Кучма в одному із виступів розкрив можливі наслідки для держави цього соціального лиха. Він, зокрема казав: «Бідність – це один із чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров’я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції… В Україні почали формуватися передумови так званої хронічної бідності – діти бідних самі приречені на таке ж бідування у своєму житті».

У 2002 р. в Україні бідних людей було 27,8 % (13,7 млн. осіб). Це ті особи, що отримували зарплату 140 грн. Хто ж винен у тому, що таке лихо спіткало значну кількість українського суспільства? Основними причинами бідності були зниження рівня пенсійного забезпечення, масове безробіття, невиплата заощаджень населенню Ощадбанком, низький рівень зарплати працюючих, як у державному, так і приватному секторах економіки, постійне зростання цін на всі товари і послуги, високий рівень інфляції. Органи влади намагались цю проблему вирішити.

Одним із шляхів пом’якшення тиску бідності було налагодження державної допомоги тим, хто втратив роботу. В усіх районах, містах відкрилися служби зайнятості (біржі), які на час пошуку нового робочого місця надавали безробітним невелику грошову допомогу. Ними також створені курси перекваліфікації, надавалися рекомендації щодо можливого працевлаштування. Однак цих заходів було явно недостатньо, а тому молодь, люди середнього віку намагались поліпшити своє становище шляхом працевлаштування за кордоном. Вони емігрували за кордон у пошуках роботи. За приблизними розрахунками, з України емігрувало декілька млн. осіб. В основному виїжджали у Росію, Туреччину, Грецію, Португалію, Іспанію, Італію, Польщу, Чехію, США, Канаду та інші країни. Емігрували не тільки робітники, селяни, а й педагоги, наукові і творчі працівники. Так, у 1992-1995 рр. емігрувало 265 докторів й кандидатів наук, у 1996-1999 рр. – ще 700 докторів і кандидатів наук.

Люди почали шукати різні шляхи для виживання в таких складних економічних умовах. Так, з’явилась нова соціальна група людей, десь у межах 2 млн. осіб, які особисто займалися перевезенням товарів з України і доставки товарів в Україну. Їх у народі прозвали «човниками» – це такі собі сучасні українські чумаки. Декому з них, часто ціною власного здоров’я, все ж таки вдалось накопичити певний капітал. При цьому їм доводилось вирішувати чимало проблем, у т. ч. отримати закордонний паспорт, налагодити «контакти» на митниці, «порозумітися» з рекетом в дорозі, на ринках, з податковою службою, санстанцією, пожежною службою тощо. Незмінний атрибут звичайного «човника» в 1990-і рр. – маленький візок для перевезення сумок, названий «кравчучкою» від прізвища Л. Кравчука.

Трудова еміграція має важкі соціально-економічні наслідки. Тільки в 2001-2003 рр. у 19 зарубіжних країнах загинули 2424 громадяни України. При живих батьках, які працюють за кордоном, діти ростуть якби сиротами. У Тернопільській області таких дітей – 20-40 тис. Відбувається руйнація сімей, втрачаються (особливо у дітей) родинні почуття. Часто за зароблені важкою працею батьками гроші діти в Україні ведуть споживацький спосіб життя, безтурботно проводять час, втрачають інтерес до праці і навчання.

Позитивним в еміграційних процесах є те, що зароблені трудовими емігрантами кошти є певної мірою засобом інвестування української економіки. Тільки у Тернопільську область щороку надходило зароблених за кордоном понад 100 млн. дол. США. На ці кошти батьки навчали у ВНЗ дітей, будували і купували житло, відкривали інколи свій приватний бізнес тощо. Однак місцева влада, як і влада України, не має чіткої та ефективної програми залучення таких коштів для блага держави та її громадян.

Однією з причин бідності в Україні стала втрата громадянами своїх заощаджень в державному Ощадбанку, яких у радянський період було накопичено майже 132 млрд. крб. Десятки мільйонів вкладників чекають компенсації своїх вкладів. Остаточне вирішення цього питання має надзвичайно важливе соціальне, економічне та політичне значення. У 1997 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України». Згідно з цим законом, до 2000 р. уряд виплатив вкладникам 1 млрд. грн., у 2003 р. – ще 500 млн. Виплачує держава і по 150 грн. «гробових». В 2008 р. уряд Ю. Тимошенко почав виплату по 1 тис. гривень кожному вкладнику.

Україна – це держава, де проживає найбільший в Європі відсоток пенсіонерів. У 1998 р. їх нараховувалося 14,5 млн. осіб, що становило 28,7 % населення, тобто на 1 працюючого припадав 1 пенсіонер. Більшість із них отримували мінімальну пенсію. Наприклад, ветерани війни і праці отримували від 37 до 70 грн., тому їм доводилось дуже важко виживати. Чимало із них влаштовувались працювати хоч на якусь роботу. Звільнення з роботи і перехід на пенсію був особистою трагедією сотень тисяч людей в Україні. Водночас пенсії держслужбовцям, депутатам різних рівнів рад нараховувалися від однієї і до декількох десятків тисяч гривень у місяць. Це ще один прояв соціальної несправедливості, який боляче сприймається в українському суспільстві, який існує донині. В державних магазинах у продажі з’явився соціальний хліб, тобто трохи здешевлений; його купують, зазвичай, люди похилого віку.

З 1 січня 2004 р. в Україні вступив в дію новий Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Хоч він стосується переважно осіб, кому сьогодні 30-40 років, все таки мінімальна пенсія зростає. Майбутні пенсіонери отримали можливість накопичувати свою пенсію шляхом відрахувань від зарплати на особистий рахунок у банку.

Секонд-хенд – це мережа торгових точок, ринків, на яких за помірною ціною українські люди, і особливо пенсіонери, можуть придбати необхідні і привезені з-за кордону їм вживані взуття, одяг, білизну тощо. Державні і деякі приватні аптеки для пенсіонерів, студентів почали відпускати ліки та лікарські препарати зі знижками 10-20 %. В кінці 1990-х – початку 2000-х рр. вперше з повоєнних років українці зіткнулися з проблемою енергопостачання для промисловості і побутових потреб. Обленерго мали дефіцит електроенергії, а тому встановлювали графіки її подання для промисловості і населення. В обласних центрах будинки мешканців могли бути відключені на 2-4 години щодня. Для сільських районів електроенергію подавали 3-4 години на добу і то в нічний час. Вулиці міст і сіл майже не освітлювались. Це були «темні роки», упродовж яких побутові умови населення через нестачу електроенергії ускладнилися. Свічки та ліхтарики стали необхідним атрибутом тогочасного побуту мешканців міст і сіл.

Безробіття, безнадія, низький рівень оплати праці серйозно ускладнили криміногенну ситуацію. Статистика свідчить, що з 2000 р., коли прийнятий закон, що передбачав відміну смертної кари, кількість важких злочинів зросла, в тому ж 2000 р. кількість умисних вбивств з обтяжуючими обставинами порівняно з 1999 р. збільшилася одразу на 13 %, кількість всіх умисних вбивств зросла на 4 %, а порівняно з 1998 р. – на 5 %. В результаті вбивств, вживання наркотиків, алкоголізму, нещасних випадків в Україні щороку помирає більше 100 тис.

На 2001 р. у СІЗО в Україні, як свідчать публікації в газетах, утримувалося 70 тис. осіб. Працівники слідчих органів, як повідомляють ЗМІ, інколи катують осіб, яких підозрюють у скоєнні злочинів. В 2003 р. написали заяви з просьбою про допомогу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової 12 тис. осіб, до яких в органах міліції застосовували тортури. А за останні 5 років 300 тис. осіб звернулися до неї за допомогою. 30 % звернень стосується порушень громадянських прав, невиконання судових рішень. У 1999 р. до Європейського суду в Страсбурзі за допомогою звернулися 1257, а в 2002 р. – вже 3000 громадян України. Переважно це скарги на жахливі умови утримання в СІЗО, про невиплату зарплати, пенсії, не виконання рішень суду тощо. Упродовж І півріччя 2004 р. тільки до Верховної Ради України надійшло 61034 звернень громадян, з них 11,5 тис. – з питань соціального захисту.

Житлова проблема в Україні ще більше загострилася. Комунальне житло стало практично недоступним. Ціна на вторинному ринку житла постійно зростає. Так, у 2000 р. трикімнатна квартира в обласному центрі коштувала майже 13 тис. доларів, в 2004 р. – 45 тис., а в 2006 р. – 60 тис. У зв’язку з подорожчанням будматеріалів, земельних ділянок збудувати чи купити житло стало не по кишені більшості громадян України. Водночас почали позбавляти житла тих, хто проживає в малосімейках, гуртожитках. Їх виселять нові власники заводів, фабрик, наукових установ, бо, виявляється, вони придбали не тільки підприємство, а і його житловий фонд.

Загострилася проблема охорони здоров’я. Спричинилося це не лише проблемою в економіці, через що скоротилися видатки на медицину, а й корупцією і тіньовою економікою в медицині, надто високими цінам на ліки. Негативно впливає на стан здоров’я населення і екологічне становище України. За даними Держкомстату у 2002 р. на одного громадянина України в середньому викинуто в повітря 85 кг шкідливих речовин. Більш ніж у 20 містах України, де мешкає 22 % населення забруднення повітря в 15 – 17 разів перевищує гранично допустимі норми. Без системного вирішення проблем охорони здоров’я, подолання екологічної кризи неможливий розвиток людського потенціалу в Україні. У нову Конституцію України із попередньої перенесли таку норму, як право кожного громадянина України на безкоштовне лікування. На практиці ми вже давно, ще з радянських часів, фінансували медичну допомогу в приватному порядку. В 2003 р. на охорону здоров’я виділено 2,5 % ВВП при потребі 7-8 %. У 1996 р. в Україні налічувалося 2760 лікарень, 2700 поліклінік, 6430 поліклінік-амбулаторій, 17 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів. У них працювали майже 203 тис. лікарів і 498 тис. молодих фахівців. Попри ці об’єктивні причини, смертність населення України перевищує народжуваність.

На 2001 р. в нашій країні зареєстровано 1,2 млн. психічно хворих. За кількістю психічні захворювання поступаються тільки серцево-судинним та онкологічним. За останні роки крива неврологічних та емоційних розладів поповзла вгору. За деякими дослідженнями, чи не кожен третій українець перебуває на грані психічного зриву.

До українців повернулась уже здавалось подолана така соціальна хвороба, як туберкульоз. Від нього потерпає більше 600 тис. осіб – це вже стан епідемії. В 2001 р. уряд розробив національну програму боротьби з туберкульозом, яка розрахована до 2005 р. Від цієї хвороби щороку вмирає 10 тис. людей, а також реєструється 25-26 тис. нових випадків захворювання. Найбільш неблагополучними є Житомирська, Чернігівська, Рівненська, Херсонська, Черкаська області і Київ. І при цьому в Україні в 2002 р. закрито 52 тубдиспансери, 7124 ліжка в тублікарнях, 573 ставки лікарів-фтизіатрів (решта – 3161 або більше половини – пенсіонери), 39 тубсанаторіїв, 6229 ліжок в тубсанаторіях. Як наслідок таких дій Міністерства охорони здоров’я, епідемічний поріг захворювання на туберкульоз в Україні перевищений в 2,14 раза.

Упродовж 1994-2004 рр. кількість онкохворих в Україні зросла на 25 %. Щороку лікарі виявляють до 160 тис. нових захворювань і 100 тис. осіб помирають від раку, з них 35 % – особи працездатного віку. З огляду на такий стан у травні 2000 р. прийнято Державну програму «Онкологія на 2000-2006 рр.», в якій передбачено заходи щодо профілактики, раннього виявлення та лікування онкохворих. Але через обмаль коштів (на 1-го онкохворого виділяється від 60 коп. до 5 грн. на добу) зрушень у вирішенні цієї проблеми ще не настало, залишається осторонь цієї болючої проблеми український бізнес.

Україна попала в тенета алкоголізму. За деякими оцінками сьогодні його вживають 82 % людей віком 12-22 роки. П’ють алкогольні напої щодня або через день 33 % хлопців і 20 % дівчат. На обліку перебуває 700 тис. осіб, хворих на алкогольну залежність. У 2002 р. податківці вилучили 1 млн. пляшок горілки, що становили небезпеку для життя споживачів. У 2004 р. від отруєння алкоголем в Україні померли понад 10 тис. осіб.

Починаючи з 1998 р., Україна увійшла до країн з найвищим показником самогубств. За останні 10 років їх кількість зросла на 50 %. У 2003 р. було 11500 випадків суїциду. Люди, які його вчинили, не знайшли в собі сил боротися з життєвими труднощами і проблемами, що нахлинули на них, та й суспільство і оточуючі проявили байдужість до них.

Загрозливих розмірів набула в Україні така проблема, як безвісти зниклі люди. Тільки у 2003 р. таких випадків зареєстровано 5 тис. Частина з них припадає на бандитські розбірки.

За роки президентства Л. Кучми попри те, що було прийнято чимало постанов, указів і законів, не вироблено чіткої соціальної політики на селі. Помітним було подальше зниження показників виробництва сільгосппродукції, що при звело до зменшення рівня статків, погіршення медичного обслуговування селян. Це призвело до таких негативних тенденцій, як міграція в пошуках роботи, депопуляція і зменшення тривалості життя селян.

Упродовж 1991-2002 рр. село втратило 1 млн. осіб. На 2005 р. в сільській місцевості залишалися 15,3 млн. осіб, при цьому 23 % селянських господарств мали лише 1 особу. В селах укладалось мінімальне число шлюбів – 4,5 % на 1 тис. осіб. У 1996 р. 9,1 % сіл не мали дітей віком до 5 років; на Сумщині таких сіл було 348, на Харківщині – 330, на Чернігівщині – 310. 3 млн. сільських сімей не мали дітей взагалі.

Смертність серед селян постійно зростала, 65 % померлих – це особи працездатного віку. Зростала кількість інвалідів: 42 особи на 10 тис. населення. В 1999 р. ситуація була такою, що на 100 працюючих селян припадало 1019 непрацюючих. У 2000 р. в українських селах зареєстровано 1,4 млн. безробітних. Ці обставини спонукали селян до самозайнятості. Вони стали більш продуктивно використовувати присадибні ділянки, почали займатися особистим підсобним господарством, а деяка частина стала фермерами. В 2000 р. особистим підсобним господарством займалося 6,3 млн. осіб, мали вони 6 млн. га землі. До певної міри своєю працею ці люди компенсували втрати державою таких сільгосппродуктів, як молоко, м’ясо, фрукти, овочі. Правда, скупники продукції виплачували селянам мізерні кошти.

Водночас держава відмовилась від контрактації сільгосппродукції, зменшились закупівельні ціни. Закупки здійснювалися тільки для потреб армії, міліції, лікувальних закладів. Найбільше проблем було зі збутом вирощеного зерна. Держава закупляла його лише 30 %, а решту селяни змушені продавати за монопольно низькими цінами. Разом з тим сільгосптехніка та пальне для селянських господарств були наддорогими.

Враховуючи вказані реалії, в 1998 р. держава списала борги КСП (2,9 млн. грн.), надала їм дотації на 247 млн. грн. У 2003 р. уряд прийняв Постанову «Про здійснення заставних операцій зерном», метою яких було врятувати виробників зерна від банкрутства. Багато селяни втрачали від здійснення бартерних операцій, адже їхня продукція, як правило, оцінювалася за мінімумом.

1998 р. став роком упорядкування податків для селян. Закон «Про фіксований сільгоспподаток» сприяв тому, що відтепер селяни сплачували податків на 30 % менше, ніж раніше.

У ці роки в багатьох селах з’явилися іноземні сільгоспінвестори. Селяни ставилися до них по-різному. З одного боку, вони бачили, що інвестори привезли нову техніку, запроваджують нові технології вирощування зернових, у тваринництві. З іншого боку, деякі інвестори намагалися будь-що, передусім за рахунок надмірного внесення в ґрунт міндобрив, отрутохімікатів, отримати максимальний прибуток. Як позитивний приклад можемо навести господарювання у Криму голландської фірми з модернізації птахівництва, німецької фірми в Асканії – Новій з виведення нових порід великої рогатої худоби.

На 2000 р. село мало лише 56,4 % фельдшерсько-акушер-
ських пунктів від потреби, 3,4 % лікарень. Не кращі були справи в сфері освіти, культури. Шкіл зменшилось на 316, дитсадків – на 2000. У 1990 р. збудували шкіл на 60 тис. учнівських місць, у 2004 р. – на 6 тисяч. Вимирання, тобто зникнення сіл, в ці роки зростало.

Влада недостатньо уваги приділяла молодіжній політиці, проблемам молодих сімей зокрема. У 2002 р. допомога з догляду за дитиною становила лише 45 грн. Понад 60 % дітей дошкільного віку не відвідували дитсадків. Приймалось чимало законів, інших нормативних актів щодо поліпшення соціального становища молоді, але вони відверто порушувалися, а то й не виконувалися. Фізкультура і спорт спрямовані на реалізацію інтересів «великого спорту» – послуги більшості спортзалів для молоді стали платними.

Підготовка кадрів з вищою освітою здійснювалася без врахування реальних потреб вітчизняної економіки. У 2001 р. в Тернопільській області підготовлено 4,5 тис. економістів при наявності більше тисячі безробітних спеціалістів в галузі фінансів, більше 3,5 тис. бухгалтерів (1,5 тис. безробітних), понад 2 тис. вчителів (безробітними було 600 педагогів). «Перевиробництво» менеджерів було майже втричі, юристів – у 6 разів і т. д.

З іншого боку для молоді виникла проблема здобути якісну освіту. Лише 1 % студентів змогли отримати кредити на здобуття вищої освіти. Сума оплати за навчання постійно зростала. Не вирішено питання працевлаштування випускників. У 2001 р. молодь становила 20 % усіх офіційно зареєстрованих безробітних. Безробітної молоді нараховувалось у країні до 1 млн. осіб. Дедалі частіше молодь стала заробляти на життя за кордоном, заробляти кошти, здійснюючи «човникові» поїздки за кордон. Для молодих українських емігрантів середня тривалість робочого тижня сягає 60 год. Значна частина молоді працює в «тіньовому» секторі економіки, в неї формується «базарна» культура, правовий нігілізм, політична індиферентність.

Соціальні проблеми призвели до зростання злочинності серед молоді. Упродовж 1991-2001 рр. вона зросла в 1,5 раза. Вдвічі зросла кількість молодих людей, які вчинили вбивство або замах на вбивство. І це тоді, коли в Україні діють принаймні зареєстровані 104 всеукраїнські молодіжні організації. Однак у них перебуває не більше 4 % молодих людей. Серйозною для молоді залишається житлова проблема, а кредити на житлове будівництво із 118 тис. заявників отримали тільки 3 тис.

Показником соціальних негараздів у суспільстві є стан укладання та розриву шлюбів. У 2002 р. в Україні шлюби уклали 317224 пари, а розірвали – 183546. Упродовж 1991-2001 рр. укладалося шлюбів вдвічі менше, ніж у попередньому десятиріччі.

Ще одна болюча соціальна проблема в Україні – безпритульні діти. За деякими підрахунками в 2003 р. в Україні їх нараховувалося до 150 тисяч. Із 8,5 млн. дітей віком до 14 років 150 тис. були інвалідами. При цьому дитяча інвалідність зросла на 21 %. За таких умов дитяче лікування стає питанням національної безпеки України. На той час були десятки державних спеціалізованих санаторно-курортних закладів в т. ч. в Одесі, Ялті, Євпаторії, Трускавці, Бердянську та інших містах. Тільки в Євпаторії 100 тис. дітей за рік могли лікуватися. Нині з колишніх дитячих оздоровчих закладів залишилося не більше 20 %. Не випадково, що діти з Чорнобильської зони безкоштовно лікуються на Кубі в кращих лікувальних закладах з доброї волі керівництва цієї країни.

У 2003 р. у нашій державі на обліку було 800 тис. осіб, які вживали наркотики, 80 % з них – молодь віком 14-28 років, а 6 тис. – діти віком до 14 років.

В Україні найвищі в Європі темпи зростання захворювання на СНІД. На 100 тис. осіб виявлено 200 ВІЛ-інфікованих, 50 тис. осіб уже хворіє на СНІД, з них 8478 – це діти. Це, по своїй суті, національне лихо. В Україні упродовж 1994-2004 рр. у 10 разів зросла захворюваність підлітків 15-17 років на сифіліс та інші венеричні захворювання.

У 1999 р. Президент України Л. Кучма підписав Закон «Про загальну середню освіту». Відтепер у системі освіти, крім державної, було узаконено комунальну і приватну форми власності. Після прийняття Закону «Про мови в Україні» мовна проблематика поступово згорталася. Прихильники російської мови як другої державної піднімали це питання, зазвичай, у ході передвиборчих кампаній. Так, у 2002 р. у Харкові одночасно з виборами депутатів до Верховної Ради України пройшов референдум-опитування про використання російської мови разом з державною: 81,56 % опитаних підтримали цю ідею. Подібні акції відбулися в Криму, Дніпропетровську, Одесі, Луганську.

У 1987 р. в Україні 72 % шкіл було з російською мовою навчання, а в 2000 р. у 70 % шкіл велося навчання українською мовою. У ці роки поширилась інша проблема щодо вживання мов в Україні. Мовне середовище засмічене словами іноземного походження, мало кому зрозумілими. Цим страждали телебачення, радіо, преса. Назви ресторанів, кафе, барів, магазинів, фірм які належали приватним особам, часто подані іноземними мовами. Реклама, більшість якої є продуктом зарубіжного походження, також спустошує душі українців.

За період з 1990 р. до 2001 р. кількість бібліотек в Україні зменшилася з 25,6 тис. до 20,4 тис. У бібліотеках книг українською мовою лише 37,8 %. Щоденний тираж російськомовних газет, що виходять в нашій країні становив на початку 2002 р. 32,1 млн. примірників, україномовних – 18,2 млн. Кількість газет, які видавались українською мовою, скоротилася з 68 % у 1990 р. до 35 % у 2000 р. На одного мешканця України випускається близько 1-ї книги, тоді як у Росії – 7, Білорусі – 6, у країнах Заходу – 10-12.

Гендерна проблема в нашій країні є ще одним доказом соціальної несправедливості, ущемлення в суспільстві прав жіночої статі. Так, у Верховній Раді України жінки становлять не більше 5 %. Лише декілька жінок було призначено на посади голів облдержадміністрацій. І це тоді, коли 53 % громадян держави – це жінки.

У результаті великих соціальних потрясінь кількість населення України неухильно зменшується. Упродовж 1991-2000 рр. воно скоротилося на 2,5 млн. осіб і в 2001 р. становило 48, 457 млн. осіб. У 2002 р. смертність в Україні майже вдвічі перевищувала народжуваність. Згідно з даними Держкомстату України, в 2002 р. народилося 391 тис. осіб, а померло 755 тис., причому 4024 померлих – діти у віком до 1 року (13 дитячих смертей на 1000 народжень). Середній вік чоловіків в Україні – 63 роки (у Франції – 70,4, Німеччині – 70,8, Японії – 74,5 року). Ці негативні тенденції будуть зберігатися доти, поки державна влада, бізнес не почнуть серйозно вирішувати соціальні проблеми.

У 1999 р. українське суспільство духовно збідніло. Тоді відійшли у вічність патріарх української літератури О. Гончар, народний артист України Назарій Яремчук і Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир (Романюк).

За останні роки відбулися глибинні зміни в побуті, звичаях, поведінці українців. Люди шукали можливості додаткових заробітків, стали більше часу витрачати на роботу і менше – на культурне дозвілля, відпочинок. У наш побут, особливо молодіжне середовище, міцно ввійшла комп’ютерна техніка, мобільний зв’язок. Люди призвичаїлися до користування декількома валютами, навчились вираховувати їх обмінні курси. Це все має позитивні наслідки.

Таким чином, у 1994-2004 рр. в Україні відбувалися складні і суперечливі процеси, які все ж таки не зупинили політичних, економічних і соціальних реформ. У цей період зроблено певний поступ на шляху до демократизації суспільства. За 13 років незалежності було проведено 2 всеукраїнські референдуми, 4 рази народ обирав Президента України, демократичними були вибори народних депутатів до Верховної Ради України і місцевих рад. Верховна Рада підготувала і прийняла нову Конституцію України. Уряди України підготували 9 програм соціально-економіч-
ного розвитку держави.

Разом з тим варто відзначити, що в суспільстві загалом і у вищій державній владі (Верховна Рада, Президент) зокрема, було жорстке політичне протистояння, в основі якого лежало різне бачення майбутнього України. Було бажання зберегти соціальні здобутки для робітників, селян, інтелігенції і одночасно було прагнення якомога швидше утвердити в українському суспільстві домінуюче становище приватної форми власності, відкрити простір для підприємництва, конкуренції. Реальність була такою, що в тодішніх умовах повною мірою досягти цих цілей було неможливо. Технологічна відсталість української економіки, низький рівень продуктивності праці, втрата важливих зовнішніх ринків і вузькість внутрішнього ринку через збіднення людей, подорожчання енергоносіїв – ось ті перепони, які не дозволяли в повній мірі реалізовувати економічні і соціальні програми.

У кінцевому підсумку сталося так, що на тому етапі ми не подолали економічної кризи. Тривалий спад виробництва (понад 10 років) унеможливлював досягнення позитивних результатів у соціальній сфері. Життєвий рівень більшості людей падав. Виникла надмірна диференціація в доходах окремих соціальних груп, знижувався рівень зарплати, зростала заборгованість з виплати зарплат, зменшувалася чисельність населення, зростала трудова еміграція, погіршувалося здоров’я людей тощо.