Лекція 3. Землеволодіння і землекористування у ІХ – ХІХ ст.

1. Землеволодіння і землекористування в часи Київської Русі.

Питання про землеволодіння і землекористування потрібно розглядати в площині суспільних відносин на селі. В давньоруській державі існувала суспільно-територіальна одиниця, відома під назвою «верв», до якої належали окремі селянські сім’ї. Цей термін з часом трансформувався у таку назву, як община. Община стала тим соціальним органом, який доповнював парцелярне (дрібноселянське) сімейне виробництво. Кожен член общини таким чином був членом соціуму. Виробнича діяльність в общині була головною, але не єдиною її сутнісною ознакою. Вона включала також сімейно-шлюбні відносини, побут, духовне життя, звичаєве право, суд, виконання повинностей.

У Київській Русі земля належала в особі київського князя державі, уособленням якої були Рюриковичі. В той час існували дві основні форми земельної власності – власність князів і бояр і власність умовна, тимчасова. З часом ось ця остання форма власності стане спадковою.

Саме земля, нерухоме майно власника було в основі становлення системи земельних, майнових і трудових відносин держави і населення. При чому зростала тенденція до землеволодіння. Її у володіння отримували родичі князя, воїни – за відвагу, бояри – за службу. Князь навіть надавав їм певний документ на володіння землею. Уже в ті часи мав місце перехід з одного стану (землеволодіння) до землекористування. Була також змішана форма у однієї особи: землеволодіння і землекористування.

Держава, будучи власником всієї землі, надавала окремим користувачам широкі повноваження в розпорядженні землею аж до дозволу здійснювати купівлю-продаж землі. Однак, той, хто «купив» землю, як би автоматично брав на себе зобов’язання перед державою сплачувати земельний податок, нести військову службу та виконувати інші повинності.

Селянська громада регулювала загальні земельні володіння й землеволодіння дворовими наділами, зі свого боку здійснювала контроль за «рухом» землі в межах її території і була зацікавлена, щоб земля не пустувала, а оброблялась, давала продукцію. В такий спосіб община була спроможна виконати свої зобов’язання перед державою. Община виступала в ролі посередника між окремими землекористувачами і державою.

Селяни слабо усвідомлювали, що дійсним володарем землі була держава, а вони були «тримачами» землі, за яку платили державі податки. Селяни отримували від держави землю у тимчасове користування. Держава не могла допустити«самопливу» в земельному питанні, вона через общину контролювала правильність обробітку землі селянами.

Володимир Великий провів земельну реформу, яка суттєво змінила систему землеволодіння. Земля в Київській Русі була передана у володіння 12-ти його синів. Це був шлях до концентрації землеволодіння в руках сім’ї князя Київського. Однак межування земель залишалось незмінним, що з часом призведе до проявів сепаратизму з боку його синів.

«Правда Ярославовичів» від 1073 р. засвідчила, що уже було боярське землеволодіння. Отже, у ХІ ст. уже було завершено формування князівського землеволодіння. В ХІІ ст. було боярське (феодальне) землеволодіння і селяни таким чином попали у залежність від бояр.

Вотчина – це такий земельний статус, який одночасно фіксував форму земельної власності й організації сільськогосподарського виробництва. Вотчинники могли з часом добавити собі землі за рахунок общинників і часто це здійснювали насильницьким шляхом. Вони мали право її продавати, дарувати. Такі дії вели до зростання великих землевласників. Додамо, що вотчина була декількох видів: княжа, боярська, монастирська, церковна.

Таким чином, в добу Київської Русі всі землі належали князеві, які він міг дарувати своїм ближчим родичам, дружинникам. З часом це призвело до появи вотчинного землеволодіння. Сільська община часто не могла зберегти від зазіхань вотчинників свої землі і втрачала право на користування ними.

В 40-х рр. ХІІІ ст. землі Київської Русі потрапили у залежність від Золотої Орди. Це призвело до змін у землеволодінні і землекористуванні. Відтепер руські князі одержували від монгольських ханів грамоту (ярлик) на володіння своїми землями. Вони змушені були сплачувати податки, мита, утримувати дороги. На їхніх територіях були присутні ханські намісники – баскаки, які контролювали усю діяльність князів.