Лекція 3. Землеволодіння і землекористування у ІХ – ХІХ ст.

2 Зміни у землеволодінні в Литовсько-Польську добу.

У 40-х рр. ХІV ст. відбулася чергова зміна влади на землях України, що призвело до трансформацій у системі землеволодіння і землекористування. Особливість цього періоду, який відомий в історії як Литовсько-Польська доба, полягала в тому, що право на володіння українською землею поступово, але неухильно закріпила за собою литовсько-польська держава.

В умовах, коли земля набувала дедалі більшої цінності, феодали Литви намагалися усунути традиції та звичаєве право селян, згідно з якими його земельна ділянка розглядалася як його володіння з правом вільного наслідування, купівлі-продажу або передачі у спадок, а земельні володіння громади – як спільна власність села.

Великі князі Литовські не визнавали права власності селян на землю, їх почали зганяти з земель для задоволення князівських потреб. Селяни визнавалися ними лише тримачами землі, а не її власниками. В кінці ХV ст. селянам уже заборонялося продавати землі шляхті. Паралельно великі князі литовські заборонили і феодалам купувати землю у селян.

Перший Статут Великого князівства Литовського 1529 р. започатковував формування станового устрою, узагальнював положення феодального права на земельну власність, зокрема щодо селянського землеволодіння. Однині землею приватновласницьких селян мав право розпоряджатися лише їхній пан. Було заборонено поміщикам і селянам купувати землю без дозволу їхнього пана. Документи тієї пори засвідчують, що мали місце непослуху селян і вони продовжували землю продавати, оскільки вважали, що вона була їхньою власністю.

Найважливішими соціально-територіальними осередками сільського населення в ту пору були волості, що являли собою земельні володіння того чи іншого князя. Волость підпорядковувалася представникам князівської влади, була одночасно осередком місцевого самоврядування з виборними представниками. Територія волості не завжди була стабільною, а залежала від того, чи приєднував феодал собі інші землі та поселення. До складу волості входило від 20 до 70 сіл, сілець, дворищ. На українських землях волості могли бути перетворені з великокнязівської власності у приватну.

У ХVІ ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панам (шляхті). Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворянського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання у 1557 р. «Устави на волоки», де було визначено розмір волоки. «Устава на волоки» була аграрною та фінансово-податковою реформою на території Великого князівства Литовського. Правовий документ з цією ж назвою, який започаткував проведення реформи, був затверджений 1 квітня 1557 р. великим князем литовським і польським королем Сигізмундом ІІ Августом. Акт містив 49 артикулів. Реформу провели у великокнязівських володіннях Литви, Білорусі та частково України – у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

Суть цієї реформи полягала в переведенні аграрного господарства країни з оброчної системи на панщинну. В результаті феодали одержували власну оранку й організовували господарства – фільварки, а селяни – сімейні наділи – волоки. Таким чином, господарство поміщиків і селян розділилося територіально й організаційно. За «Уставою на волоки» всі земельні загосподарені ґрунти, які вважалися володінням великого князя, вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га у залежності від місцевості), на які накладалася певна служба. Вони стали єдиною одиницею оподаткування. Крім того, саме нею ставилися межі хліборобській займанщині порожніх земель. Як зазначала історик О.Єфименко, введення волочної системи мало ще один наслідок: перемір землі на волоки у багатьох випадках вимагав переведення селян з їх старих ґрунтів на нові місця, на т.зв. середнє поле.

Найкращі орні землі згідно «Устави на волоки», відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір – дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система), кожна по 11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком. Із розвитком господарства на три поля, занепало старе господарство, а трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.

«Устава на волоки» збільшувала податки й повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялися на добрий, середній і поганий ґрунт і дуже поганий – пісковий, болотистий, тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та інших повинностей. Служилі люди не платили податку на волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

 За «Уставою на волоки», безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення господарства. Особливістю цього акта можна назвати те, що він регулював не тільки земельні відносини, а й пов’язані з ними трудові (встановлюється тривалість робочого дня та відпочинку (арт. 22)).

«Устава на волоки» визначала терміни сплати податків підданими – від 21 листопада (св. Михаїла) до 6 грудня (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім’ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув’язнювали до повної сплати податку. Артикул 43 «Устави» забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.

Контроль за проведенням «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «Устави на волоки».

У другій половині ХVІ ст. волочна система була розповсюджена і на приватновласницькі та церковні землі. Та й тоді цілі території залишалися при старому праві. На Поліссі, на хуторах і пасіках степової України «Уставу на волоки» важко було реалізувати.

Схожою була ситуація і на західноукраїнських землях, які на початок ХІV ст. перебували у складі Корони Польської. Верховним власником землі вважався сам король, який делегував своє право власності своїм намісникам – старостам. Саме вони були реальними розпорядниками землі. Польська влада заперечувала спадкове право королівських селян на землю. Селяни зі свого боку намагалися відстояти своє право на володіння землею.

Зростання феодального землеволодіння на українських землях, утворення фільварків вимагало забезпечення їх робочою силою. Правове становище селян змінювалось, їм було заборонено покидати свого пана, накладали штраф на шляхтичів, якщо вони не повертали назад утікачів-селян. Власне тенденція закріпачення селян з боку литовців і поляків на землях України стала проявлятися уже з середини ХV ст.

Спільним для українських селян в усіх регіонах була наявність у їхній свідомості основних поглядів на землеволодіння (отримання наділу в спадщину, купівля-продаж землі, передача у спадок нащадкам, користування громадською землею). Причому це стосувалося як земельної ділянки двору, так і общинної. Зауважимо, що Статути 1566 та 1588 рр. , а також «Устава на волоки» саме це право селян заперечували, що є свідченням наступу феодального права на традиції землеволодіння українських селян.

На зламі середньовіччя і нового часу у селянській правовій свідомості фіксувалися основні уявлення про землеволодіння (як родинне, так і громадське). При цьому вони опиралися на звичаєве право і намагалися на свою користь інтерпретувати державне та феодальне право.

Основною метою аграрної політики правителів Великого князівства Литовського було примноження державної казни за рахунок підвищення ефективності сільського господарства. Засобами досягнення вказаної мети слугували статути, які видавалися з 1514 до 1558 р. Ці документи виконували роль кодексів (правових ) документів на землю, визначали вимоги держави до землевласників. Усі вони фіксували захист власності на землю. Землевласники відтепер називалися шляхтою (панами), яка мала правові підстави феода (за землю) експлуатувати українських селян.

Таким чином, аграрна реформа Литовсько-Польської доби зруйнувала, хоч і не повністю, сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.

Нова всеосяжна переміра земель села привела до ліквідації історично сформованого селянського землеволодіння та права вільного розпорядження землею. Нові земельні ділянки (волоки) були меншими за розміром. На вивільнених таким чином землях (найякісніших ) створювалися фільварки. Селяни чинили спротив аграрній реформі, однак особливого успіху не мали. Аграрна реформа мала далекосяжні наслідки в тому сенсі, що частина селян і навіть української шляхти, втратили повністю або частково свої землі, пересунуться на південний схід і з часом поповнять ряди українського козацтва.