Історія українського селянства

Економічною причиною Української національної революції під проводом Богдана Хмельницького було земельне питання. Упродовж другої половини ХVІ і першої половини ХVІІ ст. українські селяни вдавалися до різних форм соціального протесту: від втеч в інші повіти, до – збройних виступів проти існуючої системи землеволодіння. У поєднанні з наростаючою козацькою боротьбою вони становили передумову та складову широкого козацько-селянського руху кінця ХVІ та першої половини ХVІІ ст.

На початок революції 1648 р. усі без винятку групи селян України мали взагалі підставу для невдоволення своїм становищем. Свою ненависть селяни спрямовували проти польських поміщиків, шляхтичів, громили їхні маєтки, садиби. Польські поміщики і шляхта намагалися рятуватися втечею в етнічні польські землі. Їхні землі захоплювали селяни. Хоча головним в 1648 – 1649 рр. для селян Східної і Західної України було завдання збройним шляхом звільнити землі України від польської влади.

Згідно сформульованої Б.Хмельницьким ідеї, етнічні території України мали стати територією самостійної держави. 24 лютого 1649 р. в Переяславі укладено перемир’я з Польщею, яким визначався кордон української держави – ріка Горинь, Прип’ять та м. Кам’янець-Подільський. Перемога козацтва під Зборовом означала, що Україна стала на шлях своєї незалежності. В той же час Зборівська угода зафіксувала право польської шляхти на повернення в свої маєтки, а отже і втрачених нею земель, відновлення феодального землеволодіння. Українські селяни повстали проти повернення шляхти до своїх володінь. Козаки поселялися в шляхетських маєтках, продовжували боротьбу за особисту волю, за право приватної власності на землю.

В ході селянської війни відбулася докорінна зміна форм земельної власності. Було ліквідовано (в Галичині) велику (магнатську), середню і, за незначним винятком дрібну шляхетську власність, власність католицької й уніатської церков, короля (Польської держави), шляхетське землеволодіння. Земельна власність козаків, селян, міщан та молодої держави - Скарбу Війська Запорозького відкрили дорогу для утворення індивідуального селянського й козацького господарства, яке одразу ж проявило свої переваги над підневільною фільварковою системою.

Позиція Б.Хмельницького щодо селян була такою, що їм відводилася роль «підпори», помічників козакам у війні. Він однозначно став на захист землеволодіння православних монастирів і церков. Після ратифікації польським сеймом Зборівського договору Б.Хмельницький підтримав процес поновлення шляхетського землеволодіння і підданства українських селян панам. Але з 1651 р. гетьман міняє своє ставлення до польських панів, яке стає явно ворожим і навпаки намагався всіляко сприяти посполитим.

Перемога козаків під Батогом відкрила перед Б.Хмельницьким курс на ліквідацію в Гетьманщині великого і середнього феодального землеволодіння (за винятком монастирського), фільваркового господарства, кріпацтва, панщини. Це був грандіозний переворот у його політичній лінії. Одночасно він вважав козацтво привілейованим станом, а селянство - «підданським ».

 Переяславська угода з Московською державою започаткувала процес надання царем грамот козацькій старшині на земельні володіння з поселенням на них. З цього ж часу прискореними темпами відбувалося формування середнього й великого монастирського землеволодіння. За приблизними підрахунками упродовж 1654 – 1657 рр. 11 монастирів одержали 4 універсали на угіддя, 7 полкам Лівобережжя належало 26 поселень.

Після закінчення Національної революції на території Гетьманщини, на землях, які раніше належали польським поміщикам, Католицькій церкві, а також із фільварків утворювалися державні маєтки. Їх давали у власність козацькій старшині на 50 років. На 1838 р. уже було 404 державних маєтків в Наддніпрянській Україні і вони володіли 150 тис. душ. Державні маєтки мали і військові чини.

І все ж, в Гетьманщині феодально залежними було не більше 2/3 селян. Земельний фонд колишніх землевласників передавався у власність держави, якою розпоряджався гетьман і частково старшина. Щодо появи вільних військових сіл, засновниками яких були вчорашні кріпаки, то слід мати на увазі, що вони в подальшому виникали на колишніх землях польських магнатів, католицького духовенства. На середину ХVІІ ст. на Лівобережжі їх було близько 800. Селяни там вільно розпоряджалися своїми землями, могли передавати їх у спадщину, обмінювати, заставляти і навіть продавати. Однак держава буде саме ці землі вільних поселень використовувати для різних «пожалувань» - роздач. Чимало цих земель з часом ставали власністю козацької старшини.

В ХVІІ - ХVІІІ ст. в Гетьманщині були такі категорії земельної власності: особиста власність селян (вічна), рангова – за службу на посаді, ратуші (магістрати) – на міський бюджет, вільні військові поселення – державні для розподілу серед чиновників.

На кінець ХVІІ ст. старшина оволодівала землями відповідно певного рангу. Так з’явилось рангове землеволодіння. Згодом ця система землеволодіння буде дещо видозмінена. Окремі посадовці почали привласнювати землю і селян, що на ній жили, як плату за службу. Втрата урядовцем посади вела до втрати права на землю. Однак в переважній більшості випадків рангові землі перетворювалися на спадкову власність. Так само поступали і деякі гетьмани, в т.ч. і Б.Хмельницький, який отримав «на булаву» гетьманське старшинство.

Органи міського управління – магістрати і ратуші також володіли землею і селянами, які сплачували їм земельний податок. Після 1654 р. в Гетьманщині на землях колишніх польських поміщиків відбувалося заснування прибулими з інших територій України, а також Росії, Білорусії, Грузії, Молдови нових поселенських пунктів (слобод). Їх мешканці були лише користувачами землі, за що повинні були сплачувати податки.

Особливе місце в селянському господарюванні займали хутори. Хутір – це земля, якою володів козак, селянин. На хуторі була приватна власність на землю і індивідуальна незалежність. Хутори з’явилися ще за часів Київської Русі і поширилися у ХІХ ст. Хуторами були і зимівники козаків. Але були хутори, які належали магнатам, козацькій старшині (Суботів). Взагалі – то хутір – це ознака економічної колонізації вільних земель, які обживали селяни, що втікали від поміщиків.

Основними територіями цього типу хуторів були Дике поле, Подніпров’я. Хуторяни – це, як правило, заможні селяни, козаки. Вони добивались документів на землю, яку передавали у спадкову власність. Гетьмани видавали грамоти на володіння хуторами сотникам, полковникам.

На 1782 р. в Київському намісництві було 700 хуторів. Ціна середньо статичного хутора була від 2 – 4 тис. крб. Хутірське землеволодіння співіснувало з общинним. Однак тенденція була такою, що хуторяни намагались відчужувати общинну землю і село нічого не могло вдіяти.

На другу половину ХVІІІ ст. приватна власність на землю та засоби виробництва в Гетьманщині стала визначальним явищем, закріпачення селян стало доконаним фактом. Після 1783 р. селяни на знак протесту проти цього, переселялися на Дон, в Астраханську, Оренбурзьку губернії. Земельні фонди з вільними військовими, ранговими, ратушними, магістратськими селянами практично вичерпалися.

Основний земельний фонд Правобережної і Західної України з кінця ХVІІ ст. належав польським магнатам і шляхті. Це сталося тому, що були поновлені їхні права на землю. Королю польському належало до 20% земельної площі цього регіону. Запрошення королем козаків на поселення надавало їм право бути користувачами землі, хоча козаки вважали землю своєю і намагалися утвердити приватну власність на неї. Однак цього їм вдавалось досягти лише на невеликий час.

Початок ХІХ ст. засвідчив пошуки царем Олександром І шляхів модернізації. Першим кроком реформування став дозвіл державним селянам купувати землю, не заселену кріпаками. В середині ХІХ ст. 34,5 тис. державних селян володіли 86 тис. десятин землі. З 1817 р. в Україні почали засновувати військові поселення з числа державних селян і козаків. Селяни-хлібороби працювали на державних землях.

У 1844 р. цар Микола І дав дозвіл поміщикам відпускати кріпаків без землі на волю. Це призвело, з одного боку, до обезземелення селян і зростання приватної власності на землю у поміщиків. Інвентарна реформа 1847 – 1848 рр. закріпила землі, що були в користуванні селян за ними, за що вони повинні відбувати повинності. В результаті цих вищеназваних реформ поміщицьке землеволодіння зміцніло.

Відпущені поміщиками селяни «вільні хлібороби» придбали землі у власність і стали називатися «казенними селянами». Поміщики різними способами захоплювали землі селян. В Харківській губернії на середину ХІХ ст. співвідношення селянської і поміщицької землі було 31,82% і 68,18%, Катеринославській – 18,43% і 81,57%. Найбільше селяни втрачали землі під час проведення інвентарної реформи.

Малоземелля і безземелля в українському селі – це явище економічне, соціальне і морально-психологічне. Воно зростало зі зростанням товарно-грошових відносин, ціни на землю. Було декілька шляхів втрати селянами землі: за борги, продаж своєї землі повністю чи якоїсь частки, програвали в карти, пропивали в шинках, дарували дітям тощо. На цей час сформувалось три групи власників на землю: держава, приватні особи (поміщики), церква. Селяни і на цей час були лише землекористувачами у цих трьох власників. Основними шляхами попадання землі у власність були: старшинські, поєзуїтські, ленні землі (державна власність) її отримували за службу у війську і з часом вони перейдуть у власність тримачів. Вотчинні землі – спадкова приватна власність. Земля була товаром, який можна було купити. Купляли землю купці, міщани.

Селяни отримували у користування землю залежно від кількості днів роботи на пана. Він же визначав величину наділу. На середину ХІХ ст. поміщики мали 65% землі, селяни – 34%. Хоча 37% поміщицьких земель були в користуванні селян. Поміщики аби не втрачали селянські робочі руки, неохоче давали селянам землю у користування.

У ХVІІІ ст. суттєво збільшилося монастирське землеволодіння. Це стало тому, що обмежувалось, особливо Катериною ІІ землеволодіння католицької церкви, уніатів. Їх маєтки передавалися православній церкві. Всього було передано маєтки 195 василіанських монастирів. Причому були введені обмеження на розміри церковного землеволодіння – 30 десятин, а лишки землі передавались у власність держави.

Поразка Польського повстання 1831 р. спричинила подальший наступ царату на католицьку і греко-католицьку церкву. У 1839 р. було об’єднано греко-католицьку з православною церквою, а її землі за державну грошову винагороду передали у власність держави. У 1870 р. ліквідовано орден єзуїтів, а землі, що йому належали, повернули у державну власність, зокрема Браїлівського, Могилівського, Ушицького і Кам’янецького монастирів. В результаті таких дій влади землекористування католицької церкви суттєво зменшилось, а православної – збільшилось у 2 рази. Православному монастирю було дозволено володіти лише 60 десятинами землі. Лишки монастирських земель перейшли у власність держави, що привело до їх суттєвого збільшення.

Таким чином, в роки Української національної революції та по її завершенню відбулися глибинні зміни у системі землекористування і землеволодіння. Незважаючи на непослідовність і внутрішню суперечливість аграрної політики Б.Хмельницького, в цілому вона відзначалося прогресивністю, оскільки враховувала заслуги селянства у війні. Польська шляхта втратила більшість земель, якими оволодівала українська козацька старшина, церква, монастирі. Козаки також отримали у користування певну кількість землі. Селянство у все більшій мірі попадало в економічну залежність від козацької старшини. На тій частині території України, що залишилася під владою Польщі було відновлено велике поміщицьке землеволодіння.