Лекція 6. Українське село в роки другої світової та великої вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)

3. Аграрна політика німецької та румунської окупаційної влади в Україні та її наслідки.

У воєнних планах Німеччини сільгосппотенціалу України належала особливо важлива роль. Саме за його рахунок передбачалося забезпечити продуктами харчування армію, населення Німеччини. З боку Німеччини, на думку Геббельса, це була «війна за пшеницю і хліб, за багато накритий стіл до сніданку, обіду і вечері...».

Задля ефективного використання наявного аграрного потенціалу, нехтуючи нашою державністю, нацисти створили нову систему управління окупованими територіями, запровадили новий територіальний і адміністративний поділ. 1 серпня 1941 р. чотири західні області УРСР – Львівська, Станіславська, Дрогобицька і Тернопільська під назвою Дистрикт (округ) «Галичина» з центром у Львові були приєднані до Польського генерал-губернаторства. Більшу частину Правобережної і Лівобережної України було віддано під управління райхскомісаріату «Україна». У прифронтовій зоні на сході України було утворено військову адміністрацію. На Півдні України за участю Румунії було утворено три губернаторства: Бессарабія, Буковина і Трансністрія. Попри те, що воєнні дії Німеччини були головним напрямом її політики на Сході, організація сільгоспвиробництва на окупованих територіях займала вагоме місце від початку окупації і аж до відступу німецької та румунської армії з території України.

Починаючи з Галичини, як це бувало не раз в історії воєн, окупанти почали грабувати наявні запаси сільгосппродукції, ділили її між собою, або відправляли до Німеччини. У населення вилучався хліб, ВРХ, домашня птиця. Для вилучення у селян сільгосппродукції буди створені спеціальні структури, в тому числі Господарська інспекція групи армій «Південь», Господарська команда «Львів», Господарський штаб «Схід». Саме вони організовували реквізиції колгоспної сільгосппродукції й у населення. До вересня 1941 р. в Німеччину від солдатів і офіцерів надійшло 11 млн. 600 тис. продовольчих посилок. Реквізиції сільгосппродукції здійснювали також румунські та угорські військові структури та окремі солдати. Першим регіоном України, який зіткнувся з такою аграрною політикою була Галичина. В дистрикті «Галичина» землю було оголошено власністю німецької держави й частину її передано у користування селянам.

31 липня 1941 р. німецька адміністрація дистрикту «Галичина» отримала рішення керівництва армії «Південь», яким передбачалася заготівля 200 тис. т зерна, 25 тис. т м’яса, 15 тис. т. цукру. Селянські господарства розміром до 2,5 га зобов’язані були щорічно здавати «контингент»: 12 ц зерна, 25 ц картоплі. 800 л молока, 200 кг м’яса та інших продуктів. Замість колгоспів та радгоспів створювалися лігеншафти – маєтки. Їх було у Волинській області - 312, Львівській – 214, Станіславській - 295 і Тернопільській - 140. У такому господарстві угіддя поділялися на ланки по 10 родин ( 6 – 7 га на родину). Зібраний уражай практично конфісковувався і вивозився до Німеччини. Оплата селянам за продукцію була символічною. За 160 кг пшениці, 280 кг жита і 80 кг гороху селянин міг отримати лише 165 цигарок, 2,75 л горілки, 1,5 кг залізних виробів, трохи мила, шкіряних виробів і товари домашнього вжитку. До завершення здачі «контингенту» селянам було заборонено продавати свою продукцію. Той, хто не виконував «контингент» оголошувався саботажником і підлягав високому грошовому штрафу. В окремих випадках таких селян відправляли до табору примусової праці.

 Наслідком такої політики було постійне недоїдання більшості селян Галичини і Волині. В окремих селах мало місце і голодування, зокрема у Городку, Корачанові, Мшані, Залужі, Мостиськах. Водночас вже у 1941 р. було вивезено з Галичини до Німеччини 108 тис. молодих людей, а в 1942 – 1943 рр. – ще понад 700 тис. переважно з села.

На Буковині та в українських придунайських землях продовжувалася колонізація краю румунськими поселенцями, відбувався процес вилучення в українських селян найкращих земель. Окрім того, на Буковину було переселено 8,2 тис. німецьких колоністів. Восени 1941 р. колгоспи там були ліквідовані, а їх угіддя передавалися власникам, які поверталися з центральних регіонів Румунії. Для виконання сільськогосподарських робіт примусово мобілізовувалося все працездатне населення сіл і міст від 12 до 70 років. Збір урожаю та продаж сільгосппродукції, зокрема тваринницької, контролювала державна адміністрація.

На Лівобережній Україні «пряма здобич» господарських структур окупаційних військ була дещо меншою, адже звідси радянська влада змогла ще до початку окупації вивезти, або знищити значну частину сільгосппродукції.

Румунські війська під час окупації Півдня України перейшли до налагодження сільгоспвиробництва. Було здійснено перепис майна колгоспів, вжили заходів щодо збирання врожаю, оголошеного власністю румунської держави. Майже вся вироблена в «трудових общинах» (колишні колгоспи) продукція забиралася окупантами. У губернаторствах «Бессарабія» і «Буковина» було відновлено поміщицьке і церковне землеволодіння, деяким селянам повернені відібрані у них з радянського часу надлишки землі. Поміщицькі землі повинні були обробляти селяни. Невиконання цього обов’язку розцінювалося як саботаж і каралося відправленням у «трудові» табори.

З 1 серпня 1941 р. почав діяти райхскомісаріат «Україна» з центром у м. Ровно, до складу якого входило 63% української території, при цьому найбільш продуктивної у сільськогосподарському відношенні. Аграрною сферою в райхскомісаріаті керував «Централь Ост» у м. Києві. Безпосереднє керівництво здійснювали офіцери німецької армії. На кінець 1942 р. на відповідні посади в аграрному секторі було призначено 15 тис. офіцерів. саме вони силовими методами повинні були забезпечити вилучення якомога більше сільгосппродуктів для Райху. Українські цивільні земельні органи допомагали німецькій адміністрації.

Перший етап господарювання окупантів на українській землі, характерною ознакою якого було використання наявної сільгосппродукції, повільно перейшов у наступний – організацію її виробництва задля планомірного забезпечення німецької армії та Райху продуктами харчування. Основними виробниками сільгосппродуктів на осінь 1941 р. залишалися колгоспи і радгоспи. Хоча були в німецькому керівництві особи, як-то А.Розенберг, які вважали за доцільне на місці колгоспів утворювати індивідуальні селянські господарства. І все-таки залишились колгоспи, МТС , які відновлювали свою роботу під наглядом німецької адміністрації. Вона ж взялася за організацію осінньої посівної кампанії 1941 р. Інструкції вимагали чіткої трудової дисципліни, збереження майна, збільшення тривалості робочого дня для селян та ін. Задля наведення порядку влада одночасно здійснювала агітаційно-роз’яснювальні і репресивно-каральні заходи проти селян. І в райхскомісаріаті «Україна» земля була оголошена німецькою власністю. Слід зазначити, що спроби налагодження виробництва сільгосппродукції не означали того, що припинилось її вилучення у селян, які виробляли її на присадибних ділянках.

У перші місяці окупації на колгоспні ферми поверталася худоба, яка залишалася після радянської евакуації. Не змогли окупанти виконати плани хлібозаготівель. На 30 грудня 1941 р. із запланованих 600 тис. т зерна заготовили лише 100 тис. т. Не допомогло окупантам залучення своєї армії до хлібозаготівель. Не кращим було становище і в проведенні осінньої оранки, весняної посівної кампанії 1942 р.

Нестача техніки і тяглової сили під час проведення сільгоспробіт компенсувалась використанням примусової людської праці, для чого залучались міські і сільські жителі, військовополонені. Тільки в Миколаївській області на сільгоспроботах працювало 20 тис. військовополонених. Невтішний стан в аграрному секторі, який стався на кінець 1941 р., змусив німецьку окупаційну адміністрацію з лютого 1942 р. приступити до його реформування.

На першому етапі реформи передбачалось перетворення колгоспів у «громадські господарства». Членами новоутворених господарських структур ставали колишні колгоспники з усім суспільним майном. Збереглася у них і форма обліку роботи – трудодень. Земля присадибної ділянки згідно реформи була оголошена приватною власністю і не підлягала оподаткуванню. Оплата праці була лише у вигляді натури (зерно). Керівники громадських господарств всіляко заохочували селян до сумлінної праці і, навпаки, карали за найменші провини з їхнього боку.

Завершальним етапом аграрних перетворень мало бути створення індивідуальних селянських господарств у формі хуторів на правах користувачів, а не приватних власників. Однак цей захід передбачалось здійснити після завершення війни. Це була спроба окупантів, які уже терпіли поразки на фронті, заручитися підтримкою селян, задовольнити їх бажання відродити індивідуальне господарювання.

У 1943 р. в райхскомісаріаті «Україна» і в зоні військового управління було взято курс на збільшення присадибних ділянок селян на 20%. На базі колишніх колгоспів створювали державні маєтки, земля яких була в державній власності. На 1943 р. їх було уже більше 3 тис., земельна площа кожного становила понад 6 тис. га. В роки окупації були збережені також структури МТС, які підпорядковувалися військовому командуванню. В тих випадках, коли техніки для обробітку не вистачало, окупанти використовували навіть для оранки плугами людей.

Влітку 1943 р. німецька влада оголосила про надання селянам у приватну власність землі. Швидше за все це був пропагандистський крок, реалізувати який вона уже не могла. Наступ Червоної армії не дозволив їм завершити і збиральну кампанію 1943 р. У зриві планів заготівлі і збору сільгосппродукції чималу роль відіграли партизани. Вони відбивали обози з зерном, гурти худоби тощо.

Після завершення війни німецьке керівництво планувало максимально звільнити українські землі від українців шляхом їхнього переселення на Схід і здійснити колонізацію України німецькими військовими. Передбачалось надання їм землі в розмірі до 100 га. Приватне землеволодіння військових, поміщиків мало стати державною політикою. Колоністи, «фольксдойче» мали стати основою німецького етнічного масиву в Україні. Аналогічною політикою щодо колонізації українських земель була і румунська аграрна політика.

За роки окупації українське селянство було перетворено на безправних рабів, які повинні були виконувати обов’язкову трудову повинність з 6 годин ранку до 7 годин вечора. За невиконання норми виробітку вживали суворі покарання аж до тілесних, практикували захоплення заручників із числа сільських жителів, які могли бути страчені в разі незадовільної роботи селян. Примушуючи селян працювати в неділю та у дні релігійних свят, окупанти зачиняли церкви. Оплата праці селян була мінімальною. Трохи більше 400 гр. зерном на трудодень.

Визискувальний характер носила система оподаткування селян. Всього було більше 10 видів податків, в тому числі податок на потреби німецького житлового будівництва, на доброчинні справи, податок із спадщини, дарчий податок, податок з печаток, на транспортні засоби, худобу, податки на домашніх тварин та ін. Кількість і розміри податків встановлювалися в регіонах на свій розсуд. Крім грошових податків німецькою владою були встановлені численні натуральні податки. За несплату податків німецькі, румунські окупанти суворо карали селян, аж до ув’язнення.

Поширеною формою економічного пограбування селян була система штрафів з найменшого приводу і без нього. Штрафували за невиконання розпорядження влади, за не здану в строк продукцію та ін. Надто обтяжливими для селян були адміністративні збори в т.ч. за реєстрацію шлюбу, за реєстрацію смерті, за видачу довідки, за дозвіл на забій худоби, за реєстрацію велосипеда, за довідку вилову риби в водоймах та ін.

Соціальна політика нацистських загарбників щодо українського селянства здійснювалася в контексті експансіоністських планів вищого керівництва Райху стосовно східних слов’ян. Окупанти позбавили селянство більшості соціальних свобод і громадянських прав, заборонили на території України свободу зборів, друку, обмежили місце перебування населення.

Однією з особливостей соціальної політики окупантів щодо селянства було те, що водночас з грубим трудовим примусом, реквізиціями й конфіскаціями, надмірним податковим тиском вони інколи вдавалися до заходів матеріального стимулювання і заохочення. Одним з них стало оголошення окупаційною владою присадибної ділянки приватною власністю селян. У деяких регіонах було дозволено збільшення розмірів присадибних ділянок розміром понад 1 га.

Для здійснення окупаційної політики в українському селі нацисти використовували створені ними структури місцевої влади в тому числі громадські та сільські управи. В селах призначалися старости, які підпорядковувалися сільським бургомістрам і працювали під їхнім керівництвом. Вони втілювали у життя розпорядження німецьких адміністративних органів.

Війна, криваві злочини німецьких окупантів та їх сателітів завдали величезної шкоди економіці українського села. Майже повністю були зруйновані матеріально-технічна база та цілі галузі сільгоспвиробництва. У 1943 р. валова продукція сільського господарства України становила лише 16% довоєнного рівня. У загальній сумі прямих збитків 285 млрд крб., заподіяних окупантами економіці і населенню України, прямі збитки колгоспів, радгоспів та МТС сягають майже 32,5%.

Таким чином, аграрна політика німецьких та румунських окупантів була спрямована на максимальне використання сільгосппотенціалу для потреб воюючих армій і їхніх народів й мала чітко виражений грабіжницький і злочинний характер. Її результатом була нещадна експлуатація українського села, вилучення з нього природних ресурсів, матеріальних цінностей, техніки, худоби тощо.