Лекція 7. Проблеми та здобутки українських селян в умовах колективного господарювання на землі (1945 – 1991 рр.).

1. Сутнісні явища в повоєнному житті українського села (1945–1953 рр.).

Бойові дії на окупованій Німеччиною та Румунією території України під час Великої Вітчизняної війни призвели до трагічних наслідків у всіх сферах, зокрема у сільському господарстві. На 1945 р. із 27 млн. 380 тис. осіб 54% були селянами. Працездатні жінки в колгоспах становили 80% всієї робочої сили. 28 тис. сіл тією чи іншою мірою були зруйновані. Матеріальна база сільського господарства опинилася в скрутному становищі. Відступаючи з території України, окупанти вивозили в Німеччину ВРХ (3,9 млн. голів), свиней (4,4 млн. голів), овець і кіз (5,5 млн. голів ), майже 3 млн. коней. Були також вивезені з України мільйони тонн сільгосппродукції та чорноземів.

Матеріальне становище селянства залишалося вкрай важким. Була відсутня оплата праці колгоспників, мав місце дефіцит товарів широкого вжитку, зокрема, одягу, взуття, керосину, солі, сірників. Додатковим тягарем для селян стали надвисокі податки, зокрема, податок на землю, на поставки м’яса, молока, яєць; на фруктові дерева. На цей час половина колгоспних дворів не мали корів.

 Малосніжна зима та посуха 1946 р. призвели до загибелі у східних та південних областях майже 900 тис. га зернових. На уцілілих площах урожай зернових культур у тому році становив лише 3,8 центнера з гектара (показник 1940 р. – 12,4 центнерів з гектара). Такими ж низькими були врожаї інших культур – картоплі та овочів. Внаслідок нестачі кормів загострилась ситуація в тваринництві.

Голод охопив територію України, найбільше вразив південні та східні області. Першим наслідком голоду стало масове поширення у людей дистрофії. Різко виросла смертність населення. Влітку 1947 р. розпочалася нова хвиля голоду. Загалом у 1946-1947 рр. від голоду померли майже 800 тис. осіб, з них найбільше в Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській та Одеській областях

Виникає питання: чи можна було уникнути голоду? Однозначно так, враховуючи, що запаси зерна у держави були. У 1947 р. радянське керівництво відправило на експорт 1,7 млн тонн зерна, частина якого була безкоштовно передана в Болгарію, Румунію, Угорщину, Польщу, Східну Німеччину. В деяких із цих країн у 1947 р. також була посуха, і там посилювалися прорадянські політичні кола, тож Радянський Союз зміцнював їхні позиції за допомогою продовольчих поставок. Таким чином, у жертву пріоритетам зовнішньої політики було принесено життя і здоров’я сотень тисяч українських селян.

Як люди виживали в умовах голоду? Здійснювали крадіжки в колгоспах, намагалися приховати наявне зерно (також і в колгоспах) від здачі на заготівельні пункти, деяким селянам вдавалося втекти із сіл в міста, окремі сім’ї віддавали дітей в дитбудинки. Десятки тисяч селян центральних, східних і південних областей України поїздами добиралися в західні області. Там вони наймались на роботу до селян-одноосібників, влаштовувалися працювати на підприємствах і таким чином могли придбати певну кількість зерна. Під час їхнього перебування в селах Західної України мав місце і натурообмін: коштовні речі обмінювали на зерно. Повернувшись в місця свого проживання вони на певний час, хоч і на мінімальному рівні забезпечували харчування своїх сімей. Харчування селян в голодуючих районах було вкрай незадовільним. Вони їли траву, кору дерев та ін.

У таких екстремальних умовах замість допомоги сільському господарству держава продовжувала вимагати від колгоспів виконання плану хлібозаготівель. Навіть більше, незважаючи на неврожай, союзний уряд підвищив норми заготівель зерна для УРСР. Для виконання нереальних планів хлібоздачі влада часто застосовувала репресивні заходи. В колгоспи присилали спеціальних уповноважених для нагляду за перебігом хлібозаготівель. Голови колгоспів піддавались репресіям за невиконання планів. Селяни після завершення жнив виходили цілими сім’ями на поля і збирали колоски, які губилися під час обмолоту зернових. Збирання колосків на полях кваліфікувалось владою як розкрадання соціалістичного майна.

Надзвичайно складна обстановка була в аграрному секторі економіки західних областей України. За деякими підрахунками, в 1945 р. у семи західних областях (Волинській, Ровенській, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Станіславській, Чернівецькій) нараховувалося до 1 млн. 268 тис. одноосібних селянських господарств. Економічне становище більшості селянських сімей було незадовільним. Значна частина сільських жителів в перші післявоєнні роки вимушена була проживати в землянках. Повільне розмінування полів затримувало сільськогосподарські роботи. Селянські господарства були дуже погано забезпечені тягловою силою, одна тяглова одиниця худоби припадала в середньому на три двори, а в деяких гірських районах – одна голова робочої худоби на дев’ять-десять селянських дворів.

Аграрна політика радянської влади в західних областях у повоєнні роки мала суттєві особливості, відмінні від тих, що були в інших регіонах. Селяни тут були налаштовані на подальше одноосібне господарювання на землі, а влада – на колективізацію. Селяни бачили, що є великі земельні масиви колишніх власників - поляків, угорців, румун і вважали, що саме вони можуть бути реальним шансом для збільшення їхніх наділів. Хоча влада не поспішала ділити їх між селянами. Додатковим елементом напруги в західноукраїнському селі була поява українців –переселенців з Польщі. Ставлення до них було пасивно недружнє, оскільки вбачали в них претендентів на (свою) землю. В багатьох випадках переселенців поселяли в хати місцевого населення, що також створювало додаткові ускладнення в їхньому житті, побуті.

Радянська влада і на цьому етапі розробляла аграрну політику в краї без відома селян, їхніх бажань. Протистояння влади і селян аж до військового спротиву було по принциповому питанню: бути в краї одноосібним господарствам (точка зору селян) чи колективним (точка зору радянської влади). Як відомо, перемогла точка зору радянської влади, хоч і упродовж 1944 – 1947 рр. з її боку були зроблені селянам деякі поступки.

Одним з перших заходів радянської влади в сфері аграрної політики після звільнення краю було наділення сільської бідноти землею. Станом на 15 січня 1945 р. 300 тис. селянських господарств отримали в безплатне користування 327300 га, тобто, на одне бідняцьке господарство припадав приблизно один гектар землі. Ці заходи мали на меті заручитися підтримкою селянської бідноти. Одночасно з наданням землі біднякам розпочались утиски заможних селян – так званих «куркулів». У них було вилучено 250 тис. га землі.

Паралельно з підтримкою бідняцьких селянських господарств почалося примусове насадження колгоспів, тобто колективізація. Передбачалося, що фундаторами колгоспів мали виступити бідняцькі господарства. В кінці 1944 р. в краї створено 24 колгоспи, переважно в Тернопільській області.

Колективні селянські господарства одразу опинялися під опікою місцевих партійних органів. До колгоспів прикріплювалися спеціально уповноважені особи для здійснення контролю за ходом колективізації. Над усіма організованими колективними господарствами запроваджувалося шефство промислових підприємств та організацій міст.

Офіційно проголошувалося про дотримання принципів добровільності і поступовості в процесі колективізації західного регіону. Проте на практиці колективізація проводилася примусово, форсованими темпами. Зрозуміло, що заможні селяни та середняки не бажали вступати в колгосп і віддавати туди землю, свою худобу і реманент. Бідняки, які отримали земельні ділянки, були налаштовані більш лояльно до радянської влади, проте теж воліли вести традиційне індивідуальне господарство. Окремі селяни, не бажаючи безплатно позбутися важко нажитого майна, перед вступом у колгосп продавали свою худобу і реманент.

 Примусовий характер колективізації зумовив активний спротив з боку західноукраїнського селянства, який був активно підтриманий збройними формуваннями ОУН і УПА. Саме тому процес заснування колгоспів відбувався повільно. В березні 1945 р. в регіоні налічувалось лише 38 колгоспів, через рік їх кількість збільшилась до 158. Більшість з них діяла в двох областях – Тернопільській та Чернівецькій.

Опір з боку селян був такий сильний, що радянське керівництво вимушене було відкласти на деякий час суцільну колективізацію, активізувало боротьбу по подоланню збройного опору УПА, було започатковано створення сільських кооперативів, як перехідної форми до колгоспів.

Підготовка західноукраїнського села до масової колективізації передбачала створення та налагодження роботи машинно-тракторних станцій (МТС).Техніка і кадри для роботи МТС спрямовувалися зі східних областей УРСР та інших регіонів Радянського Союзу. На початку лютого 1945 р. в краї вже працювали 152 МТС.

Для вирішення проблем забезпечення тягловою силою в селянських господарствах створювались супряги – традиційна форма селянської взаємодопомоги. В супрягах селяни об’єднувалися на основі спільного користування тягловою худобою. Як правило, супряги не були стійкими об’єднаннями і після проведення сезонних робіт часто розпадалися.

Починаючи з травня 1945 р., основною формою виробничої кооперації в західноукраїнському селі стали земельні громади. Вони створювалися у кожному селі, де нараховувалося не менше 25 селянських господарств. У великих селах (більше 200 дворів) утворювалося кілька земельних громад. Усіма господарськими питаннями керували загальні збори, а в проміжках між зборами – рада земельної громади з трьох осіб, обрана на загальних зборах.

Земельні громади визначали порядок використання угідь загального користування, проводили нові лісові насадження для закріплення ярів та пісків; утримання в належному стані шляхів, гатей, мостів і меліоративних споруд; дотримання протипожежних заходів; допомагали соціально незахищеним категоріям селян, у тому числі інвалідам війни, людям похилого віку, безкінним господарям тощо. Земельні громади мали права юридичної особи, могли набувати рухоме і нерухоме майно. Вони реєструвалися місцевими радами і були фактично підконтрольними партійним органам. Влада розглядала земельні громади як засіб реалізації аграрної політики та тимчасову перехідну форму до колгоспного господарства.

Ще одним напрямом, який мав прискорити колективізацію було посилення фіскального тиску. Норми поставок сільгосппродукції для заможних були збільшені на 50 %, на 1-3 місяці скорочені нормативні терміни їх здачі, введено підвищене оподаткування доходів господарств залежно від їх розмірів, скасовувалися усі пільги. Внаслідок податкового тиску вести індивідуальне господарство стало економічно невигідно.

У таких умовах у 1948–1949 рр. почалась суцільна колективізація. Щоб прискорити процес суцільної колективізації, радянська влада використовувала суперечності між різними категоріями селян, зокрема, перерозподіл земель на користь бідняцьких господарств, що неминуче породжувало напругу в стосунках між заможними та незаможними прошарками західноукраїнського села. Вступаючи в колгосп, бідняки опинялися в кращому становищі, ніж середняки. На відміну від середняків, бідняки не здавали в колгосп власні худобу та реманент – цього вони просто не мали. Проте пізніше, в ході роботи колгоспу, колишні середняки та бідняки брали однакову участь у розподілі доходів від господарської діяльності колгоспу. Все це породжувало конфлікти, взаємну недовіру між заможними селянами, середняками та бідняками.

 На початок 1948 р. в західних областях нараховувалося 1762 колгоспи, станом на 1 листопада 1949 р. – вже 6098. Колективізація в західноукраїнських землях завершилася у 1950 р., охопивши 1,5 млн (92,7 %) селянських господарств. Було створено 7200 колгоспів і 237 МТС. У середині 1951 р. колгоспи об’єднали вже понад 95 % селянських господарств.

Отож, сутнісними явищами у повоєнному українському селі були: голод 1946–1947 рр., відбудова сільського господарства, насильницька колективізація в західних областях України. Колективізація проходила у декілька етапів. Спочатку влада роздавала землі малозаможним селянам, великою мірою за рахунок заможних господарств. Це робилося з метою заручитися підтримкою бідняків і поглибити суперечності всередині західноукраїнського селянства, щоб послабити його опір колективізації. Заможні господарства обкладалися високими податками, що робило їх існування економічно невигідним. Створювалися тимчасові колективні форми господарювання (земельні громади, супряги), з метою психологічно полегшити селянам перехід до колгоспів. Завершальний етап – масова примусова колективізація, розкуркулення та депортація заможних селян. Колективізація в тому вигляді, в якому вона була проведена, не відповідала інтересам переважної більшості селянських господарств. Внаслідок її проведення найміцніші селянські господарства були ліквідовані, кращі селянські кадри репресовані.

Репресивні методи під час колективізації призвели до масового спротиву з боку західноукраїнського селянства. Насильницька колективізація була однією з причин активної партизанської війни в регіоні у післявоєнний період.