Лекція 8. Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки України в добу незалежності

3. Аграрна політика на сучасному етапі та перспективи розвитку аграрного сектору економіки України.

Сільське господарство України значною мірою визначає її соціально-економічний розвиток, рівень життя населення, забезпечення його продуктами харчування, а промисловість – сировиною. За обсягом виробництва воно займає 4 місце після промисловості, торгівлі, транспорту та зв’язку. Експорт продукції сільського господарства і харчової промисловості становить понад 19% загальної вартості експорту в Україні. У сільському господарстві працює понад 15% зайнятого населення. Сільгоспугіддя займають 69% території України. У світовому виробництві основних видів сільгосппродукції частка України становить близько 20% виробництва соняшнику; 4% з виробництва цукрового буряку, 3% з виробництва ріпаку, 2% з виробництва зернових, зокрема 8% ячменю та 3% пшениці; 2% виробництва молока коров’ячого.

За природоресурсним та аграрним потенціалом Україна посідає провідне місце у світі. На жаль, цей потенціал поки що використовується недостатньо ефективно, а АПК України за рівнем розвитку відстає від передових країн світу. Основні проблеми полягають у:

  • низькій конкурентоспроможності продукції та її невідповідності міжнародним стандартам якості й безпеки;
  • низькому рівню інвестицій і зростанню залежності від державного фінансування (від 3,3 млрд. грн. у 2004 р. до 11,2 млрд. грн. у 2008 р.);
  • низькій економічній ефективності сільгоспвиробництва порівняно з іншими країнами, використанні застарілих технологій;
  • домінування в структурі експорту продукції з низьким рівнем перероблення;
  • зниженні родючості ґрунтів і зростанні їх ерозії.

Додатковими причинами відставання галузі: є низька інвестиційна привабливість аграрного сектору; непередбачуваність адміністративного регулювання цін і обмежень експорту; неефективні механізми державної підтримки сільгоспвиробництва, що охоплюють захист внутрішнього ринку від імпорту низькоякісної продукції; систему стандартизації, а також санітарних і фітосанітарних заходів; систему субсидування та інших фінансових інструментів підтримки; відсутність ринку землі сільгосппризначення.

Соціально-економічний занепад села, незважаючи на стурбованість українського суспільства і несміливі спроби державних і регіональних органів влади виправити таке становище, продовжується. Однією з причини стало відокремлення розвитку агропромислового виробництва від розвитку соціальної сфери сільських територій. Органи місцевого самоврядування , на які покладено утримання соціальних закладів на відповідних сільських територіях, через відсутність достатніх коштів у місцевих бюджетах теж не в змозі забезпечити навіть просте відтворення соціальної інфраструктури села. Незважаючи на те, що спостерігається зростання обсягів виробництва сільгосппродукції, села занепадають. Держава не може і не повинна примушувати аграрний бізнес щось робити для соціальної сфери села, але вона може і повинна створити систему стимулів та мотиваторів, які задавали б для аграрного бізнесу вектори в цій справі.

В аграрному секторі економіки склалася багатоукладна система господарювання. Виникають відносини приватної власності на засоби виробництва та розвиваються різні організаційно-правові форми господарювання і все це сприяє зміні виробничої структури сільського господарства.

Сільське господарство на 95% забезпечує населення України продуктами харчування. За даними ООН, Україна замикає трійку світових лідерів по динаміці виробництва сільськогосподарської продукції (після Бразилії та Росії ); галузь стає ще більш привабливою, якщо врахувати динамічне зростання світових цін на продукти харчування за останні роки та зменшення сільгоспугідь через деградацію ґрунтів.

Рівень використання сільгоспугідь характеризується середнім виробництвом валової продукції сільського господарства: на 1 га в Україні він складає 270 євро, в той час як в країнах ЄС – 2 тис. євро. Рівень землевіддачі складає лише 65%.

Україна володіє значним аграрним потенціалом. Наявність великих масивів родючих земель та сприятливих кліматичних умов дає змогу вирощувати урожаї сільськогосподарських культур не нижчі за ті, які отримують фермери інших країн за відносно вищих затрат та їх вирощування.

Рослинництво є важливим сектором економіки держави та джерелом прибутків суб’єктів підприємницької діяльності. ОСГ стають основними виробниками плодоовочевої продукції (у них зосереджено виробництво 90% картоплі та овочів). По суті, вони несуть основний тягар щодо забезпечення населення продуктами харчування фінансово менш потужні (порівняно з сільськогосподарськими підприємствами) господарствами населення.

В той же час завдяки зростанню посівних площ зернових і зернобобових культур, а також сприятливим природо-кліматичним умовам 2013 р. отримано рекордний валовий збір зерна в 63 млн. т за врожайності майже 40ц/га. За період 1990–2012 рр. в Україні зменшились у 4,6 разу посівні площі кормових культур, що негативно вплинуло на розвиток кормової бази тваринницької галузі. Натомість значно зросли посіви високорентабельних експортоорієнтованих культур: соняшнику – у 2,8 разу, ріпаку – понад удесятеро, а це порушує систему сівозмін і призводить до виснаження ґрунтового покриву. Посівні площі картоплі й овечебаштанних культур зменшилися на 5%; нині вони зосереджені переважно у присадибних господарствах населення.

Зменшення площ, з яких збирали урожай цукрових буряків, призвело до зменшення валових зборів цієї культури навіть при збільшенні врожайності. Крім того, починаючи з 2006 р., спостерігається стабільна тенденція до зниження посівів і цієї культури.

Урожайність основних сільськогосподарських культур зростає. Разом з тим, Україна у 2010 р. за показником урожайності поступалася провідним закордонним виробникам аналогічної продукції.

Орієнтація великих сільськогосподарських підприємств на вирощування рентабельних зернових, а також олійних культур не сприяє збалансованому постачанню на ринок різноманітної продукції харчування. Як наслідок, останнім часом спостерігається недовиробництво окремих малорентабельних або збиткових сільськогосподарських культур, зокрема круп’яних, що призводить до зниження пропозиції їх на ринку, появи ажіотажного попиту та стрімкого подорожчання товару. Наприклад 1 кг пшона у 2,5 рази дорожче 1 кг борошна вищого ґатунку.

Основні проблеми рослинницької галузі полягають у такому:

  • Розширення посівних площ під вирощування ґрунтовиснажливих культур – соняшнику та ріпаку;
  • Зниження посівів культур кормової групи, окремих круп’яних культур (просо, гречка), зернобобових і цукрового буряка;
  • Низька врожайність сільськогосподарських культур порівняно з іншими країнами, де висока урожайність забезпечується завдяки використанню сучасних інноваційних і ресурсозберігаючих технологій;
  • Зосередження виробництва плодоовочевої продукції в ОСГ, що не мають відповідальних сховищ для її зберігання; відсутність інфраструктури реалізації такої продукції через плодо-та овочеві бази;
  • Висока енерго- та ресурсозатратність виробництва рослинницької продукції;
  • Відсутність інноваційних підходів щодо обробки ґрунту та вирощування сільгоспкультур (органічного виробництва, крапельного зрошування);
  • Дефіцит висококваліфікованих працівників, здатних працювати на новітньому обладнанні та виконувати високотехнологічні операції з вирощування сільгоспкультур.

Найбільшої шкоди виробництву рослинницької продукції завдає неврегульованість товарного ринку. Тому особливої актуальності набуває розробка квотованого підходу до збуту продукції та налагодження системи матеріального стимулювання виробництва певної продукції за аналогією з розвиненими країнами, зокрема з ЄС. Крім того, слід приділяти пильну увагу задоволенню потреб споживачів через врегулювання сортового складу певного виду продукції, її якості тощо. Обмеженість використання подібних можливостей виробниками в сучасних умовах неприпустима.

Агропромисловий комплекс потребує включення до системи контролю таких витрат, яких немає в деяких галузях економіки, а саме витрат, пов’язаних із збереженням ґрунтів, зокрема відновлення вмісту гумусу при вирощуванні культур, поліпшення стану земельних ресурсів мають обов’язково входити до складу витрат.

Що стосується тваринництва, то в даному секторі АПК є теж чимало проблем. Тваринництво є важливою галуззю сільського господарства, дає більше половини його валової продукції, М'ясо, молоко, яйця представляють основні продукти харчування населення і постають головними джерелами постачання незамінного білка. Без них неможливо забезпечити високий рівень харчування. Тваринництво дає також цінні види сировини для промисловості: шерсть, шкіру, смушки і т.п. Розвиток тваринницької галузі дозволяє продуктивно використовувати в сільському господарстві трудові та матеріальні ресурси протягом року. У галузях тваринництва споживаються відходи рослинництва, створюються цінні органічні добрива – гній і гноївка.

Важливе завдання розвитку тваринництва полягає в підвищенні якості продукції. Цьому сприяють методи селекції і науково-обґрунтовані норми годівлі тварин, поліпшення технічного оснащення ферм, матеріальне стимулювання працівників за підвищення якості продукції. Загальні завдання, які необхідно вирішувати в галузі тваринництва, полягають у тому, щоб забезпечити зростання виробництва високоякісної продукції при найменших затратах праці і коштів .

За роки незалежності в Україні значно знизилося поголів’я худоби: великої рогатої худоби – в 5,1 разу, корів –у 3,2 разу, а свиней – у 2,4 разу, овець у 4,9 разу. За кількістю поголів’я великої рогатої худоби загалом та корів зокрема на 100 га сільськогосподарських угідь Україна значно поступається іншим країнам. Зменшення поголів’я худоби та птиці відбулося переважно в сільськогосподарських підприємствах, а в господарствах населення лише на 34,0%. Це призвело до зниження обсягів виробництва продукції тваринництва. Так, значно скоротилося виробництво; яловичини( у забійній вазі) у 2010р. порівняно з 1990р., у 4,6 разу, молока – у 2,2 разу. Виробництво свинини у забійній вазі зменшилося на 945,1 тис. т, або майже у 2,5 разу.

Водночас спостерігається нарощування виробництва продукції птахівництва. Так у 2010р., порівняно з 1990р., виробництво м’яса птиці зросло на 245,1 тис. т, або в 1,3 разу, виробництво яєць – на 765,6 млн. шт.. або майже на 5%. Збільшення виробництва продукції птахівництва пов’язане з більш швидкою окупністю витрат через вищий коефіцієнт оборотності оборотних засобів порівняно з іншими галузями тваринництва.

Основними проблемами галузі тваринництва є такі:

  • зменшення поголів’я ВРХ, особливо корів у сільськогосподарських підприємствах;
  • утримання господарствами населення 66% поголів’я ВРХ, близько 55% свиней, їх неспроможність виробляти продукцію, що відповідає міжнародними стандартам якості;
  • імпорт в Україну дешевих продуктів харчування тваринного походження низької якості, що робить неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку українську продукцію;
  • відсутність вітчизняної селекційно-племінної бази високопродуктивних порід ВРХ та свиней;
  • зменшення частки виробництва високоякісного м'яса великої рогатої худоби та свинини, заміна його дешевим і менш енергетично цінним м’ясом птиці, переважно курятини інтенсивної технології вирощування .

Отож, проблеми в рослинництві і тваринництві потребують нагального вирішення. Адже від цього залежить не лише імідж нашої держави, а й рівень життя населення України.

Майбутнє аграрного сектору економіки України залежить в значній мірі від зацікавленості виробників у підвищенні його ефективності. Була думка, що в колгоспному селі селяни не мали мотивації до праці, оскільки вони не володіли землею. В сучасній Україні держава передала у власність землю тим, хто її обробляє, але сталось непередбачуване – вони свою землю передали в оренду великим сільгоспвиробникам. Саме у цей період: отримання землі і її передачі відбувся найбільший спад у сільгоспвиробництві.

Що може і повинно суттєво підвищити ефективність сільгоспвиробництва?

Технологічна складова – це рівень використання новітніх технологій.

Економічна складова – це прибутковість від використання земельних ресурсів.

Соціальна складова – це рівень життя наших селян.

Екологічна складова – це відповідність виробленої сільгосппродукції і екологічних вимог світовим стандартам.

Ефективність сільгоспвиробництва буде залежати від антимонопольного регулювання (унеможливлювати недобросовісну конкуренцію в сільському господарстві), від регулювання цін на сільгосппродукцію, від надання держдотацій, кредитів, пільг, страхових субсидій. Разом це і є заходи по фінансовій стабілізації аграрного сектору.

Пріоритетні напрями подальшого реформування аграрного сектору економіки можуть бути: по-перше, розвиток ключової аграрні галузі – рослинництва, свинарства, молочного скотарства;

по-друге, реформа аграрної освіти та аграрної науки, удосконалення програм навчання майбутніх фахівців;

по-третє, державне управління сільським господарством має забезпечити систему стабільних, прозорих, зрозумілих правил поведінки.

Таким чином, на державному рівні необхідно підтримувати технологічне переозброєння сільськогосподарської промисловості; впроваджувати спрощені процеси щодо застосування імпортного обладнання. Це забезпечить прискорення розвитку ринкової інфраструктури і підвищення конкурентоспроможності продукції на зовнішньому ринку. Успішна діяльність агропромислового комплексу в значній мірі буде залежати від формування і функціонування внутрішнього аграрного ринку.

При вирішенні завдань розвитку сільського господарства держава повинна регулювати міжгалузеві відносини, формувати систему сільськогосподарського кредитування; здійснювати товарні закупки та інтервенції на ринку сільгосппродукції; створювати сучасну виробничу інфраструктуру – меліоративні системи, підприємства по переробці і зберіганню сільгосппродукції, що дозволить аграрному сектору впливати на економічний та соціальний розвиток держави в цілому і регіонів зокрема.