Аграрні відносини у ХІV – першій половині ХІХ ст.

Землеволодіння у Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій.

Литовське князівство розпочало свою експансію на Русь у 30-х рр. XIII ст. Головним об'єктом тоді стали західно-руські (білоруські) землі. У 1316-1341 рр., за часів князювання Гедиміна, почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим проявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому престолі Волині закріпився син Гедиміна – Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння, у боротьбі за галицько-волинську спадщину, Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.

Вся середина XIV ст. пройшла під знаком польсько-литовських суперечок та воєн за Галицько-Волинську землю. Активну участь у них брала Угорщина. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишалась під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля – під владою Литви. В 1366 р. Польща та Литовська держава уклали нове перемир'я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз. 3 1370 р. по 1386 р. Галичиною володіла Угорщина. В 1387 р. за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.

У 50-х рр. XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. Після розпаду у 1362 р. Золотої Орди литовці активно починають новий етап проникнення у землі колишньої Київської Русі. Витіснення татарських ханів сприяло поступовому включенню Чернігово-Сіверщини, Київщини Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги у 1362 р. над татарами на березі річки Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля. Місцеві князі зберегли свої володіння. Це трапилося тому, що більшість українських земель добровільно віддавались під владу Литви.

З приєднанням Південно-Західної та Західної русі до Литви Литовське князівство стало великою Литовсько-Руською державою, більшість населення якої складали українці та білоруси. Не змінилась система князівського управління, тільки місце Мономаховичів посіли Гедиміновичі. Найвищу верству населення в Литовсько-Руській державі складали нащадки українських удільних князів що зберегли великі земельні маєтки. Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Князь звільняв міста від податків, підлеглості місцевій адміністрації, тощо. Найнижчий служивий стан складали «панцирні слуги», що жили на землях одержаних від уряду Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш знедоленим ставало селянство.

Майже до кінця XVI ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств повноцінними рівноправними суб'єктами якої виступали вказані українські землі. Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 156S p.) утворилася держава – Річ Посполита Чернігово-Сіверські землі, що з 1503 р. належали Московській державі, в 1618 р. були приєднані до Речі Посполитої.

З XVI ст., з посиленням польської влади, в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати або державною або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Це правило остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто на запровадження господарства, заснованого на щотижневій панщині Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 р. великим князем Литовським і королем Польським Сигизмундом II Августом «Уставою на волоки».

У відповідності з цим актом великокнязівські та селянські землі перемірювалися і поділялися на волоки – ділянки площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі землі зведені докупи. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Селянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був закріпачений. «Устава на волоки» звела нанівець право переходу селян. Бояри та «панцирні» слуги отримували по дві волоки селяни – незалежно від того, скільки в них було раніше землі – одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальні повинності.

Протягом XV ст. виникають великі магнатські володіння на Волині, Київщині, Придніпров'ї, Галичині, Закарпатті. До середини XVI ст. їх налічувалося більше ста. Землевласники, згідно з урядовими привілеями, звільнялися від основних податків.

В «Уставі на волоки» 1557 р. жорстко регламентувались закріпачених селян, «ставати до роботи мають піддані як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить Хто не вийде рано на роботу через недбалість мусить відробити пропущене на другий день».

На початку нової держави серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби вільні, напіввільні, невільні.

Залежно від характеру повинностей вільні селяни ділились на три категорії: тяглові, ремісники й службові селяни, чиншові селяни.

Тяглові селяни. Панщина – с початку 8-10 днів на рік, згодом 2-4 дні на тиждень, з тривалістю роботи від сходу сонця до заходу сонця. Додаткові роботи – «ґвалти», «толоки», сплата державі податку («подимщина»), «стація» – збір з селян натурою (качки, гуси, кури, яйця, тощо) для сплати встановленого на них державного податку. Повинності – мостова, вартова, підводна.

Ремісники й службові селяни.

Чиншові селяни – зустрічалися там де пани не потребували панщини на їхні землі (з ростом фільваркової системи вони поволі зникають). Платили чинш (податок) медом зерном, шкірою тощо з своєї власної землі.

Напіввільні селяни або закупи, брали в позику купу. На відміну від закупів Київської Русі тепер в купу входили тільки гроші. Закупами селяни залишалися до того часу, поки не повертали борг.

Невільні селяни – колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишалися в попередньому правовому становищі, інші мали власне майно, працювали у панів. Окрему групу невільних селян становили «непогожі селяни», що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прив'язані до ґрунту (проте особисто не належали тому чи іншому панові). На підставі волочної реформи їх об'єднали з вільними селянами.

Заходи, обумовлені аграрною реформою, згодом поширилися і на шляхетські землі.

Новий етап в долі українських земель наступив після укладання Люблінської унії 1569 р. Вона була корисною для Польщі, яка дістала можливість їх колонізувати.

Внаслідок Люблінської унії шляхта обох держав польської і литовської здобула право володіти землями на території цілої Речі Посполитої. Це мало велике значення для польської шляхти, яка негайно після унії почала посуватися на Україну. Польська шляхта випрошує грамоти на так звані «пусті» землі. Була зроблена ревізія всіх «пустих» земель у воєводствах Волинському Брацлавському Подільському. Зокрема багато земель роздано королем Жигмонтом II Ваза (1583-1632 рр.) в подяку за обрання на польський престол. В Україні виростали величезні латифундії. Наприклад, вінницький староста Калиновський дістав пустелю «Уманщину» – майже всю Київщину. Замойські, Потоцькі, Сенявські дістали землі на Брацлавщині. Конецпольські – Чернігівщину та Поросся. Тишкевичі – Бердичівщину, Збаразькі землі від Росі до Бугу. З кінцем XVI ст. з’являються величезні маєтності Вишневецьких на Лівобережній Україні.

Найбільше відбилася Люблінська унія на становищі селян. В Польщі вони давно вже втратили право на землю, право вільного переходу з місця на місце, в зв'язку зі збільшенням попиту на хліб шляхта намагається збільшити прибутковість маєтків насамперед коштом праці селян, збільшується панщина, зростають грошові й натуральні повинності селян. Протягом XVI ст. в Галичині панщина збільшилась в 6 разів, на Волині в 1570-х рр. в багатьох місцях панщина сягала 3 днів на тиждень.

Інше становище було в Південно-Східній Україні. У величезних латифундіях магнатів бракувало робочих рук. В них оголошують «слободи» – пільги від панщини та повинностей на 10-20 років щоб притягти більше людей.

Водночас селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст. на інших землях Литовсько-Руської держави – в XVI ст. Єдине що залишилося від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі і безкарно вбити Він все ще лишався суб'єктом права а не його об'єктом.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. «Артикули» Генріха Валуа 1573 р. запроваджували з волі пана необмежену панщину в маєтках.У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідовувати громади, їхнє самоврядування копні суди.

За Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років «на свободі», міг відійти, але за умови – відпрацювати стільки років, скільки він перебував на «свободі». Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на «отчича» (невільного), тобто селянина який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.

Статут 1588 р. закріпачив селянство остаточно. Селянин який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суду та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю.

Отже, під кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене.

У другій половині XV - XVI ст. сільськогосподарське виробництво в Україні пов'язане із життєдіяльністю українського козацтва.

Саме у другій половині XV ст. на півдні від Білої Церкви почалося освоєння козаками пустопорожніх земель. На думку Д. Яворницького, першопричиною активізації тут козацтва було «уходництво» та «добичництво». Вже в другій половині XV на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в польсько-литовській державі. Починаючи з II пол. XVI ст. , у безкраї простори Дикого поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення козаків було засновано ряд козацьких слобод і хуторів.

Козаки розорювали «пустопорожні» землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом, їх життя було небезпечним, доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Тут обирали козацьку старшину, отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.

На землях освоєних козаками вже ніколи, як їм здавалося не з’являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя. Але на початку XVI ст. королі Речі Посполитої своїми указами-грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам-магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Рачинські отримували документи на «окраїнні землі», будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось на службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого населення чинш та накладати на нього повинності на свою користь.

Таким чином, через короткий час козаки знову опинилися в залежності від панів та шляхти. Чимало з них не бажало скоритися і тікало далі на південь до дніпровських порогів і за пороги. Тут на початку XVI ст. і розпочинається історія запорозького козацтва.

Про соціально-економічне становище українського козацтва описано у «Літопису Самовидця» в якому містяться повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах. Виклад цього питання пов'язано із характеристикою причин національно-визвольної війни 1648-1654 років.

Отже в добу польсько-шляхетського панування селянство і рядове козацтво «жили обфито в збожах в бидлах» Навіть сучасники-іноземці, що були в Україні на той час, такі скажімо як Г. Боплан, Н. Ганновер, С. Грондський, В. Каховський, В. М'ясковський у своїх працях пишуть, що становище українського селянства у 30-40-х рр. XVIII ст. було важке, панщина і повинності зростали рік у рік.

Часто у документах про козацькі привілеї і права якими вони користувалися відповідно до Зборівського договору та королівських грамот, Білоцерківського договору 1651 р., царських жалуваних грамот відзначалося, що селяни мають перебувати у підданстві і виконувати свої повинності. Мова йшла про селян які не приєдналися до козацтва не потрапили до реєстру, а таких була значна більшість серед залежної верстви. Доля їх склалася по-різному.

На території, зайнятій польськими військами, селяни знову підпадали під панський гніт. На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універсалах та договорах визнавалося право шляхти на експлуатацію селян, проте фактично воно не виконувалось. Деякі угоди свідчать, що гетьмани намагалися захистити селян від панського гніту. Але взагалі гетьмани і старшини стояли не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі. На козацькій території селяни не відбували ніяких повинностей, вони були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користуватися певним захистом з боку держави. Таким чином, чинш становив собою натуральну та грошову ренти.

За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих, їхнє становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорозького. До них насамперед, належали обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією. Панські селяни несли більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. В усіх селах були вибрані війти.

Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати й передавати у спадщину, кидати орні ділянки землі і займати інші, оскільки земель на той час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Своєрідні земельні відносини склалися в Україні після приєднання до Росії. Значні земельні масиви були зосереджені в руках такої привілейованої верстви як військове товариство. В 1730 р. в руках українських землевласників знаходилося 52% всієї землі.

Закріплення землі проводилося в формі роздачі землі за службу («рангові землі»), передачі землі «на вічне спокійне володіння» або шляхом «займанщини» (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України. Глухівськими статтями 1669 р. підтверджені права української шляхти на земельні пожалування, які вона одержала від Богдана Хмельницького.

Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.