ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СКЛАДУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО, МОЛДОВСЬКОГО ТА МОСКОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВ, КРИМСЬКОГО ХАНСТВА, ЇХ ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНЕ СТАНОВИЩЕ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІV – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІ СТОЛІТТЯ

1. Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, Молдовського та Московського князівств, Кримського ханства, їх політико-адміністративне становище у другій половині ХІV – першій половині ХVІ століття

1. Західні і південно-західні українські землі під владою Польського та Угорського королівств, Молдовського князівства та інших держав. Їх адміністративний устрій (кінець ХІV – перша половина ХVІ століття)

У розглядуваний нами період, який прийнято називати «литовсько-польським», українські землі входили чи не до найбільшої кількості державних утворень, порівняно з іншими періодами вітчизняної історії. Цей період хронологічно збігається із завершенням європейського Середньовіччя (за найбільш прийнятими підходами: в кінці XV або на початку XVI ст. – із початком Великих географічних відкриттів і Реформації) та ранньомодерним (ранньоновим) часом, що прийшов йому на зміну.

Упродовж другої половини ХІV ст., після смерті останнього князя Галицько-Волинської держави, західноукраїнські землі були анексовані іноземними державами. Більшу їх частину, зокрема Галичину і Західну Волинь, захопило Польське королівство (остаточно у 1387 р.).

Казимир III Великий включив галицькі землі до своєї держави як окреме Королівство Русі. Щойно в 1434 р. воно було інкорпороване до Польщі: скасоване автономне становище Галичини, відмінені давньоруське право та судочинство. Галицьке боярство було зрівняне в правах з польською шляхтою і почало інкорпоруватися до складу шляхетського стану Польського королівства. Тут утворено Руське воєводство з центром у Львові, що складалося з п’яти земель – Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської, які поділялись на повіти. В 1462 р. утворене Белзьке воєводство.

Поділля з 1430-х років також перебувало у складі Польщі як Подільське воєводство з центром у Кам’янці-Подільському. Його східна частина остаточно відійшла до Польщі напередодні Люблінської унії (1569). Польща намагалася розширити свою владу й на інші українські землі. Цьому сприяла спільність інтересів Литви і Польщі, що проявилося у польсько-литовських уніях.

Буковина з Бессарабією з середини XIV ст. були включені до Молдовського князівства. Занепад Галицько-Волинської держави призвів до зміцнення в цьому регіоні позицій Угорщини. В середині ХІV–ХV ст. на півдні колишнього Галицько-Волинського князівства існувало українське державне утворення – Шипинська земля (в межах сучасної Чернівецької обл.), яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40–50-х роках ХІV ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини. Король Людовик Угорський призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Семигороддя (Трансільванії) та Мармарощини. Він же надав Молдові статус окремого князівства, яке охоплювало землі між Дністром, Карпатами та Чорним морем.

Бессарабія (Басарабія) – історична область між Прутом, Дністром і гирлом Дунаю, на схід від Буковини – також упродовж XII–XIV ст. перебувала в складі Галицько-Волинської держави. Після монгольської навали, одночасно із послабленням впливу на ці землі галицьких королів, сюди почалася міграція румунських поселенців. У кінці XIV ст. Бессарабію зайняли молдовські воєводи Петро Мушат (Хотинщина) і Роман Мушат (Бендери і Акерман у 1394 р.). У XIV–XV ст. на ці землі прийшли ґенуезці, які невдовзі створили тут торговельні пункти і фортеці, зокрема Бендери.

Після утворення незалежного Молдовського князівства в 1359 р. Буковина із частиною Бессарабії увійшли до його складу. В XV ст., за Олександра Доброго (1400–1437) та Стефана ІІІ Великого (1457–1504), майже вся Бессарабія поступово опинилася в складі Молдовської держави.

Буковина та Бессарабія були розділені на три волості – Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. Протягом 1373–1374 і 1400–1401 рр. Молдовою правив русько-литовський князь Юрій Коріятович. Упродовж 1387–1497 рр. Молдова визнавала протекторат Польщі Яґеллонів. Титул правителів Молдови і Волощини «господáр» запозичений з Галицько-Волинської держави. Так у ХІV–ХVІ ст. іменувалися й князі Великого князівства Литовського. Це стосується також титулів «воєвода», «боярин». Офіційні документи Молдови ХІV–ХV ст. написані мовою, близькою до тогочасної розмовної української. Церква в Молдові користувалася старослов’янською мовою, нею ж писали літописи. Русько-слов’янські впливи відчувалися й у сусідній Валахії (Волощині, більша частина теперішньої Румунії).

Під час правління Стефана ІІІ Великого Південна Галичина, хоч і була підкорена Польщею, тяжіла до православної Молдови. Це видно на прикладі повстання під проводом Мухи. Намагаючись звільнитися від влади Польщі, Молдовське князівство вело з нею постійну боротьбу, а також з Туреччиною, Угорщиною і Кримським ханством. У 1484 р. Стефан ІІІ визнав перехід під владу султана причорноморської частини межиріччя Дністра і Дунаю. На цих землях відтоді існувала у складі Османської імперії провінція Буджак (тепер – західна частина Одеської обл.). Під час тривалих воєн із яґеллонською Польщею, яка мала на меті поновлення васальної залежності молдовських земель (похід короля Яна Ольбрахта), Молдова відповіла у 1498 р. спустошливим походом на володіння Польської корони – Руське і Подільське воєводства.

Після смерті Стефана ІІІ Великого, Молдова разом з українськими територіями потрапила під владу Османської імперії. Спочатку (з 1538 р.) це була тільки васальна залежність від Туреччини із зобов’язанням платити щорічну данину султанові. Але наприкінці ХVІ ст. Буковину перетворено на звичайну провінцію Османської імперії. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдовському дивану в Яссах. На Буковині була створена військово-адміністративна одиниця – Хотинська райя. Тоді ж розпочалася активна румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 р. столиці князівства з Сучави в Ясси. В ХVІ ст. у Буковину та Бессарабію здійснювали походи козацькі загони на чолі з Д. Вишневецьким (1553, 1564), І. Свирговським (1574), І. Підковою (1577), С. Наливайком тощо.

Закарпаття віддавна заселяли кельти, згодом слов’янські племена білих хорватів. У Х–ХІ ст. воно входило до Київської Русі. Саме тоді за цим краєм закріпилася назва «Русь», яка протрималася в ньому найдовше з усіх українських земель, аж до ХХ ст. (як реґіональна назва – Угорська, Підкарпатська або Карпатська Русь). У другій половині ХІІІ ст. Закарпаттям володів галицько-волинський король Лев І Данилович. У першій половині ХІ ст. почалося захоплення Закарпаття Угорщиною, яке остаточно завершилось у XIII ст. Від того часу аж до ХХ ст. ці землі були північною прикордонною областю Угорського королівства.

Із захопленням Закарпаття Угорщиною, там запроваджено новий адміністративно-територіальний устрій. Українські землі розподілено між сімома комітатами (жупами), тобто округами: Спишським, Земплинським, Шаришським, Ужанським, Угочанським, Березьким (Берегівським), Мармароським. Їх очолювали жупани, яких призначав король. У 1393–1414 рр. володарем Мукачівської домінії та наджупаном (управителем) Березького, Земплинського та Мармароського комітатів був русько-литовський князь Федір Коріятович (Корятович). Він прийшов сюди з Поділля зі значним військом і кількома десятками тисяч поселенців.

На початку ХVІ ст., після поразки від Османської імперії під Мохачем (1526), Угорське королівство втратило незалежність. Більша частина Угорщини потрапила під владу Туреччини (т. зв. Османська Угорщина), на решті території утворилося Семигородське (Трансільванське) князівство. Закарпаття переважно належало до його складу, а решта реґіону з частиною Угорщини відійшла під владу австрійських Габсбурґів, які вели постійні війни з Туреччиною.

Отже, упродовж ХІV–ХVІ ст. південно-західні українські землі були захоплені і перебували в складі Польського королівства, Молдовського князівства, Угорщини та Османської імперії. Таке політико-державне становище цих земель визначало їх сповільнений економічний та соціальний розвиток, а подекуди ускладнювало збереження національної ідентичності українців.

2. Перехід Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Брацлавщини під владу Великого князівства Литовського. Їх становище. Ліквідація автономії Київщини і Волині

У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жомоїтського (Жемайтійського). В традиційній українській історіографії Велике князівство Литовське ще називають Литовсько-Руською або й Русько-Литовською державою. Відома дослідниця, автор одного з перших синтетичних викладів історії України, О. Єфименко вважала, що за складом населення ця держава з повним правом може бути названа Західноруською. Період приналежності українських земель до Великого князівства Литовського збігається із добою класичного і пізнього Середньовіччя і не може розглядатися окремо, поза контекстом тієї доби.

Передумови входження українських земель до Великого князівства Литовського треба шукати з часів Київської Русі. Ще під час її існування були слов’янізовані деякі литовські племена, а з кінця ХІІІ ст. окремі з литовських князів були запрошені правити в руських землях. Це цікаве явище не лише пояснює нам тодішні відносини, а й з’ясовує ту легкість, з якою й інші західноруські міста в цей час та опісля підпорядковувалися династії литовських князів.

Неоднозначним залишається трактування назви «литвини». Можливо це одна із самоназв білорусів. М. Костомаров зазначає, що Русь – це властива назва саме українців. Однак, згодом, ця назва від українського народу перейшла й до чужинців. Аналогічно, «коли литовське плем’я, удруге втрутившись в долю слов’янських народів усієї західної частини руського суходолу, з’єднало їх в одне політичне тіло й надало нову спільну назву – Литва, то ця назва перейшла до білоруського краю й до білоруської народності, а українська залишилася при своїй старій назві – Русь».

Протягом 1340–1349 рр. волинсько-литовський князь Любарт-Дмитро Ґедимінович (Волинський), який сидів у Луцьку, намагався за підтримки українців-русинів заволодіти Галичиною, ставши на шляху експансії Польщі. Почалося просування литовських князів на українські землі. Після смерті останнього, на той час, галицько-волинського князя Юрія-Болеслава (Юрія ІІ) у 1340 р. князем Волині та Галичини обрано Любарта-Дмитра, сина Ґедиміна, одруженого з дочкою Юрія-Болеслава. Обидва князівства в особах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина Галицько-Волинське князівство входило б у залежність від Литви. З іншого боку, Любарт мав всі династичні підстави на володіння Галицько-Волинською державою. Тому, на нашу думку, яка опирається на поглядах сучасних дослідників, його варто формально розглядати як останнього галицько-волинського князя.

Однак, отримати Галичину Любарту не вдалося. Ще під час загострення конфлікту між Юрієм-Болеславом і боярами, сусіди – Людовик Угорський (Анжуйський) та Казимир ІІІ Польський – уклали угоду, на підставі якої Казимир отримував Галичину пожиттєво, а в разі його смерті без сина, край мав перейти до Людовика. Одразу після смерті Юрія ІІ обидва королі рушили з військами в Галичину під приводом помсти за католиків, вбитих разом із князем. Перший похід у Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Дедько (Дедко, Детько). Варто зазначити, що цей «правдивий галичанин», був визнаний правителем краю всіма сторонами конфлікту, аж поки після його смерті і другого походу в Галичину у 1349 р. та зруйнування Львова Казимир ІІІ не почав іменувати себе «паном Руської землі». Під владою Польщі також опинилися Холмщина та Белзька земля, Західна Волинь та Кременеччина. У Любарта залишилася тільки Луцька земля. За його князювання у Луцьку збудовано фортецю – замок Любарта.

Утворення поліетнічної литовсько-українсько-білоруської держави з елементами федеративного устрою та автономії пов’язується із особами великих князів литовських Ґедиміна і Ольґерда. Її суть важко збагнути, не розглянувши тогочасні династичні стосунки як базові в обґрунтуванні державної приналежності земель. У роки правління Ґедиміна (1316–1341) почалося просування влади Великого князівства Литовського на українські терени. Ґедимін зайняв Берестейщину (1320), Дорогичинську землю, частину Волині, Турово-Пінську землю, Північну Київщину. Він називав себе спадкоємцем руських князів і офіційно титулувався у зносинах з іноземними державами «королем литовським та руським». Ґедимін заснував нову столицю Великого князівства Литовського – Вільно на річці Вілії, замість Новогрудка у Чорній Русі. В роки князювання Ґедиміна велася активна боротьба Литви за Галичину. У Литві почала поширюватися руська культура.

Та найбільше просування Великого князівства Литовського на українські землі відбулося в період правління великого князя литовського і київського Ольґерда (1341 або 1345–1371). У 50-х роках XIV ст. Ольґерд розпочав захоплення Придніпров’я, приєднав українські землі Чернігово-Сіверщини (1355–1356) та Переяславщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші міста отримали окремих князів, родичів Ольґерда – братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундовича. На східних землях залишилися старі руські князі під зверхністю Ольґерда. На території Чернігово-Сіверщини Велике князівство Литовське конкурувало з Московським князівством і спочатку перемагало його.

У 1362 р. Ольґерд розпочав приєднання Київської і Подільської земель, що спричинило зіткнення з татаро-монголами. Тоді ж відбулася знаменита переможна битва литовсько-українських військ Ольґерда з ордою на Синіх Водах. Більшість дослідників (Ф. Шабульдо та ін.) розташовують місце Синьоводської битви поблизу фортеці Торговиці, тепер село Новоархангельського району Кіровоградської обл. Як вважає Н. Яковенко, битва відбулася не раніше 24 вересня – не пізніше 25 грудня 1362 р. Військо Ольґерда, який особисто командував у битві, складалося із відбірної рицарської дружини князя, а також загонів місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини і загонів Любарта з Волині та князів Коріятовичів з Поділля. Ольґерд переміг татарську орду під командуванням трьох братів – беїв («цариків») чи князів – Кочубея (Хаджи-Бей або Качибирей-Солтан), Кутлубучу (Кутлуг-Бей або Кутлубах-Солтан) і Димитра (Диминтер-Солтан). У битві основні сили татар було розгромлено, а золотоординські воєначальники загинули. Значення цієї перемоги важливе як для українських земель, так і для Великого князівства Литовського та всієї Східної Європи. Перемога литовсько-українського війська на Синій Воді задовго до Куликовської битви 1380 р. (в якій, до речі, вирішальну роль відіграв волинський воєвода Боброк) підірвала могутність Золотої Орди і започаткувала звільнення східнослов’янських народів від монголо-татарського іга.

Після Синьоводської битви до Литви також було приєднано Поділля (1363), на якому стали князювати Коріятовичі, та степову Київщину. Загалом володіння Великого князівства Литовського розширено далеко на південь: на Дніпрі – до порогів, а на Дністрі – до його чорноморського гирла. Внаслідок всіх названих приєднань за часів Ольґерда більшість українських земель була звільнена від монгольського іга, а 9/10 території Великого князівства Литовського становили руські землі. На Поділлі Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, будували фортеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець (нині Кам’янець-Подільський), який став столицею краю. Ольґерд заснував удільне Київське князівство, на чолі якого посадив свого сина Володимира (проіснувало до 1470 р.).

Вищою верствою у Великому князівстві Литовському стали князі. Руські (білоруські і українські) князі займали привілейоване становище. Верховним органом влади, крім великого князя, стали «пани-рада» – великокняжі ради. Руські бояри служили у литовському війську. Литовці переймали військову організацію, систему будування фортець й оборонних валів, адміністрацію, господарство. Українська культура, яка на базі києво-руської спадщини була вищою, ніж литовська, домінувала в усіх сферах суспільного життя. «Руська правда» стала джерелом литовського права. В державній практиці далі існували терміни «тіун», «намісник», «ключник» і т. д. У Литовсько-Руській державі зберігся характер «удільних» князівств і за кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, на відміну від власне литовських князівств (Трокське, Віленське), в руських землях, зокрема в Києві, на Волині, князі правили за допомогою своїх рад. Князі вели свою автономну політику: Київ вів боротьбу з татарами, Волинь – з поляками. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну великий князь закликав удільних князів з їх військами. Такий стан існував аж до приходу до влади централізатора Вітовта. У Великому князівстві Литовському, навіть після його об’єд-
нання з Польським королівством у 1569 р., українські і білоруські княжі роди зберегли свої позиції управлінців. Об’єднавчі державні акти з Польщею забезпечили українським і білоруським княжим родам ті ж права, що їх мала польська шляхта, серед якої не залишилося представників княжих родів. Власне кажучи, українські князі були проміжною «ланкою» між королем і шляхтою, посідаючи вищі щаблі владної ієрархії й у часи пізнішої Речі Посполитої.

З приєднанням значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. У ній руські землі справляли значний вплив на політичне, суспільне і культурне життя. Руська мова мала державний статус. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Значну роль у державі відігравала православна церква. Все це визначало особливий статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалася в руках князя, земських бояр і князівських урядовців – канцлера, скарбничого, тіуна і соцького.

Прилучення до Великого князівства Литовського українських земель відбувалося відносно м’яко. Це пояснюється наступними причинами:

  • литовські князі дотримувалися принципу «старини не рушити, новизни не вводити»;
  • паралельно із просуванням влади литовського князя відбувалося визволення українських земель від татар, причому часто воно здійснювалося мирним шляхом на підставі домовленостей. Так, у літописі збереглася цінна вказівка, що князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали»;
  • удільні князі в українських землях, у т. ч. литовські, проявляли сепаратистські настрої щодо Вільна, провадячи самостійну політику (в т. ч. й зовнішню), і в цьому опиралися на місцеве населення.

Якому ж народові має належати історична спадщина Великого князівства Литовського? Литовцям, білорусам чи українцям? Щоб відповісти на це питання, треба взяти до уваги світогляд середньовічної людини, її самосвідомість. Тогочасна людина не усвідомлювала держави як приналежну певному народу. Себе люди ідентифікували не стільки за національною, скільки за релігійно-конфесійною ознакою, а також підданством своєму феодалу і як найвищому пану – монархові країни. Йдучи за цим принципом, треба визнати, що в час становлення і розквіту Великого князівства Литовського цю державу своєю вважало все її християнське населення. Своїм князем для українців був Ольґерд, для білорусів-литвинів він теж був своїм як Альгерд, як Альґірдас він був своїм для литовців. Отже, за своїм характером Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське було спільною державою білорусів, українців та прибалтів.

Зміна в автономному становищі українських земель відбулася після укладення Кревської унії та подій, спричинених нею. Кревська унія між Польським королівством та Великим князівством Литовським (1385) передбачала об’єднання Польщі і Литви в єдину державу і підкріплювалася укладенням шлюбу польської королеви Ядвіґи і великого князя литовського Ягайла. Останній ставав польським королем, одночасно залишаючи за собою великокнязівський престол. Зростання впливу Польщі на Литву, в т. ч. й Україну, викликало незадоволення значної частини литовсько-руської еліти на чолі з князем Вітовтом. Вони домоглися збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Ці настрої стали домінуючими, і в результаті новим, окремим від Польщі, великим литовським князем у 1392 р. обраний Вітовт (Витовт), кузен Ягайла і син задушеного за його наказом Кейстута (1382).

Згідно з Острівською угодою 1392 р., Вітовт Кейстутович (1350–1430) був визнаний з боку польського короля Ягайла-Владислава довічним правителем-намісником Литовського князівства (під загрозою литовсько-тевтонського зближення). А у 1398 р. Вітовт уже проголосив себе повновладним великим князем під номінальною зверхністю польського короля. Як правитель Великого князівства Литовського Вітовт взявся за зміцнення своєї влади і централізацію держави. Упродовж 1392–1395 рр. він змістив удільних князів, які здійснювали на той час доволі незалежну політику, і ліквідував Київське, Новгород-Сіверське, Волинське, і Подільське князівства. Усунувши місцевих удільних князів Федора Любартовича Волинського, Володимира Ольґердовича Київського, Дмитра-Корибута Ольґердовича Сіверського та Федора Коріятовича Подільського, замінив їх намісниками князя (крім удільного Київського князівства, де правили князі-державці Гольшанські). Князівства були перетворені на звичайні литовські провінції, Західне Поділля Вітовт передав Ягайлові.

Іншою складовою політики Вітовта було розширення територіальних меж держави на схід та південь. Тривала боротьба з татарами з метою їх витіснення із Причорномор’я. Перешкодою на цьому шляху стала відчутна поразка литовсько-руських військ у битві на Ворсклі (12 серпня 1399 р.). Але у 1420-х рр. Вітовту все ж вдалося звільнити від татар Поділля і розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Він збудував на південних кордонах держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець Каравул, Білгород, Хаджибей. Укріплені межі Великого князівства Литовського сягнули берегів Чорного моря, верхів’їв Самари і Донця.

Ще одним напрямком у змаганні Вітовта за розширення князівства стали війни проти Московського князівства (1406–1408) й, особливо тривалі, проти Тевтонського ордену. Протистояння з останнім вилилося у так звану «Велику війну» і призвело до нового зближення з Польщею. 15 липня 1410 р., в ході війни проти Тевтонського ордену, Вітовт, спільно з Яґайлом, на чолі литовсько-українсько-польського війська завдав поразки німецьким рицарям у битві під Ґрюнвальдом (в літературі також Ґрінвальд, Ґрунвальден) у Східній Пруссії, тепер територія Польщі. Українські полки з Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира входили до складу союзницьких польсько-литовських військ (разом 40 тис. осіб). Також, як союзники, у битві брали участь смоленські полки, наймані загони кримських татар, чехів на чолі з Я. Жижкою, молдован та інші (загальні сили – близько 100 тисяч осіб). Військо Тевтонського ордену на чолі з великим маґістром ордену Ульріхом фон Юнґінґеном складалося з німецьких і французьких рицарів та найманців з багатьох країн Західної Європи. Хоч воно мало перевагу в озброєнні і воєнній підготовці, чисельно поступалося союзній армії суперників. Вирішальну роль у перемозі над військами Тевтонського ордену відіграла стійкість українських і білоруських (смоленських) полків, що дозволило союзникам перебудувати свій бойовий порядок і перейти в контрнаступ. Втрати з боку тевтонців – 18 тис. убитими (в т. ч. загинув і великий маґістр) і 14 тис. полоненими. Українці в складі польської армії вперше вийшли на битву під прапорами з синьо-жовтим поєднанням кольорів. Однак, коли під Ґрюнвальдом Яґайло взявся добивати вже розгромлених рицарів, Вітовт відступив і тим врятував їх від повного винищення. Це повернуло Великому князівству Литовському незалежний статус щодо Польщі. Орден зробив дрібні поступки Польщі, а Литві повернув Жмудь. Польща ж повернула Литві Поділля.

Наслідком цього компромісу стала Городельська унія 1413 р. Вона, з одного боку підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави, а з другого – зберігала його зв’язок з Королівством Польським. Фактично польський король залишався тільки сюзереном-зверхником незалежної Литви. Унія передбачала проведення низки заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання обох держав. Цим суттєво обмежувалися права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському.

У своїй державі Вітовт провадив незалежну політику, сприяючи розвитку торгівлі, ремесел, запроваджуючи в містах маґдебурзьке право. Та політика централізації, впроваджувана Вітовтом, не була завершена. У 1429 р. він скликав у Луцьку найбільший з’їзд монархів тогочасної Європи, з метою залучитися їх підтримкою, оскільки хотів коронуватися королівською короною. У з’їзді брали участь імператор Священної Римської імперії Сиґізмунд І, польський король Владислав-Ягайло, король Данії Ерік, великий князь московський Василій ІІ, посли візантійського імператора і Римського Папи, маґістр Лівонського і посол маґістра Тевтонського орденів, хани перекопської і ногайської орд тощо. Однак, 79-літній Вітовт не встиг коронуватися. Спочатку він зрікся цієї затії, згодом повернувся до неї знову, всупереч волі Ягайла. Зрештою, його корону було викрадено грабіжниками і, не дочекавшись коронації, великий князь 27 жовтня 1430 р. помер.

Новим великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла Свидригайло (Свитриґайло, Швитриґайла; 1355–1452) Ольгердович. Замолоду мав конфлікти з Ягайлом і Вітовтом, періодично мирячись і знову продовжуючи боротьбу. Вів таємні зносини з ворогами Вітовта – тевтонськими рицарями, але їх було викрито і Свидригайла посаджено до в’язниці, де він загалом пробув дев’ять років. Двом князям, через котрих він вів зносини з рицарями, відрубано голови. Свидригайла утримували таємно, часто перевозячи з місця на місце. Під час його ув’язнення в Крем’янці (Кременці) руські князі Дашко Острозький і Олександр Ніс напали на замок, перебили залогу й визволили свого вождя. Потім бунтарі напали на Луцьк і захопили місто, однак знову мусили уступити Вітовтові й подалися у Волощину, а звідти – до угорського короля. Той на деякий час помирив Свидригайла з Ягайлом і Вітовтом. Отримавши чернігівські землі, бунтівний князь чекав нагоди до повстання.

Після свого обрання великим князем, прихильник повної незалежності Литви Свидригайло всі вищі посади у державі надавав українцям і білорусам. Поляки, на чолі з королем Владиславом-Ягайлом, вирішили одразу після смерті Вітовта захопити Поділля. Вони зайняли Кам’янець та інші подільські замки. Ягайлові люди на Поділлі, дізнавшись про смерть Вітовта, виманили з Кам’янця коменданта литовської залоги (що не знав про смерть Вітовта) й зайняли цей та інші замки. В цей час Ягайло був зі Свидригайлом на похоронах Вітовта у Вільні (тепер Вільнюс). Свидригайло, що мав круту вдачу, пригрозив Ягайлу неволею, якщо той негайно не накаже своїм однодумцям повернути Литві Поділля. Ягайло пообіцяв видати наказ, але, вирвавшись із рук Свидригайла, слова не дотримав. У відповідь на це українсько-білоруські однодумці Свидригайла облягли Смотрич та зайняли пограничні міста Збараж, Кременець і Олесько, які поляки свого часу відірвали від Волині. Так почалася війна між Свидригайлом і Ягайлом, а польсько-литовська унія знову була під загрозою.

Польська шляхта не визнала Свидригайла великим князем, оскільки наполягала на своїй участі в обранні великого князя. Він почав формувати союз проти Ягайла, залучивши до нього Прусський орден, волохів, татар. Однак амбітний Свидригайло виявився кепським політиком і несподівано у 1431 р. погодився на перемир’я з поляками. Це було великою помилкою, бо саме тоді його союзники німецькі рицарі напали на Польщу, і він міг з цього добре скористатися. Частина Поділля залишалася при Польщі, а його східна частина – при Литві. Такий стан речей встановлювався тимчасово, на два роки, насправді ж протривав понад сотню літ. Більше такої доброї нагоди Свидригайлові вже не випало.

Тоді ж польський двір організував таємні переговори з Жиґимoнтoм (Жигмонтом) Кeйстутoвичeм, братом Вітoвтa, кандидатуру якого підтримувала усунута від влади група колишніх придворних. Внаслідок палацового перевороту Жиґимoнт у вересні 1432 р. захопив престол. Не в змозі перемогти Свидригайла у відкритому бою, поляки зі своїми прибічниками в Литві вирішили усунути його за допомогою замаху. Однак, Свидригайлові вдалося вирватися від змовників і він уночі втік до Полоцька. Литовська жемайтійська шляхта проголосила великим князем Жиґимонта, але руські князі залишилися вірними Свидригайлові.

Донедавна ще єдине Велике князівство Литовське розпалося всередині на дві протиборчі частини. Розпочалася громадянська війна. Збройні сили, очолювані Свидригайлом, складалися переважно з русинів – від князів до простих вояків. Таким чином, за цим вододілом стояли національні розбіжності литвинів і русинів. Свидриґайло був ставлеником руської аристократії, Жиґимoнт – литовської. Слід зазначити, що деякі руські князі, як Семен Гольшанський, Олелько та Іван Володимировичі і Федір Коріятович, перейшли до Жиґимoнта. Війна точилася з перемінним успіхом. Однак, після того як Жиґимонт пішов на значні поступки православній шляхті, зрівнявши її у правах з католиками в 1434 р., чимало руських маґнатів покинуло Свидригайла й перейшло на бік Жиґимoнта.

Врешті-решт Свидригайло зазнав невдачі. Не останню роль у цьому відіграли як інтриги польської сторони, так і помилки князя та вади його характеру: неврівноваженість та пристрасть до алкоголю. Поляки підкинули Свидригайлові листа, який нібито писав київський митрополит Герасим до великого московського князя Василія. Перебуваючи в п’яному стані, Свидригайло дуже обурився, що митрополит, мовляв, поза його спиною підтримує стосунки з Москвою. Можливо, Герасим (який був родом з Московщини) таки брав участь у змові проти Свидригайла, метою якої була передача Смоленська під владу Жиґимонта Кейстутовича. В нападі гніву Свидригайло наказав спалити митрополита живцем на вогнищі у Вітебську в 1435 р. Така жорстокість гнітюче вплинула на українських маґнатів та духовенство, що донедавна ще прихильно ставилися до князя. Одночасно, із почуттям задоволення від успішно здійсненої провокації, поляки розпочали проти Свидригайла воєнні дії. Невдовзі той зазнав жорстокої поразки на річці Швентій (Святій) під Вількомиром (1 вересня 1435 р.). У цій битві зійшлися армія Жиґимoнтa, підсилена польськими загонами, i військо Свидригaйлa, очолити яке спеціально прибув із Чехії герой гуситських воєн Жиґимoнт Кoрибутoвич, син князя Дмитра Кoрибутa Сiвeрськoгo, який свого часу був проголошений гуситами чеським королем, та лівонські рицарі маґістра Франка Керскорфа. Однак, рицарі загинули майже повністю, а лише князів у неволю потрапило 42 особи, багато полягло, а сам Свидригайло ледве втік. Тяжко поранений Жиґимoнт Кoрибутoвич помер у полоні.

Не врятувала Свидригайла й змова його прихильників проти великого князя Жиґимонта. Його було вбито на Вербну неділю 1440 р. В Литві навіть склали пісню про те, як «хоробрі князі руські вбили Жиґимонта, князя литовського». На чолі змови стояли українсько-литовські князі Іван та Олександр Чарторийські (Чорторийські), віленський воєвода Довгерд і троцький воєвода Лялюш. Заколотники пробралися до замку в Троках, де мешкав великий князь, і, за допомогою довіреного слуги князя киянина А. Скобейка, таємно вбили Жиґимонта.

Немає достатніх підстав стверджувати, однак не можна й заперечити версію, що за цим вбивством стояв Свидригайло. Він одразу ж після цього прибув на Волинь, де його радо зустріли у княжому Луцьку, знову прийняв титул великого князя литовського й почав домагатися визнання з боку Польщі. Однак, Свидригайло повністю не скористався з ситуації, а замість того, щоб утвердитися у Вільні, гаяв час у Луцьку. Литовські вельможі, що ніяк не погоджувалися на зростання впливів у державі української й білоруської шляхти, обрали собі великим князем молодшого Ягайлового сина Казимира. Свидригайла залишили доживати віку на Волині. Після його смерті в 1452 р. Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви.

Казимир Ягайлович князював у 1440–1492 рр. У 1447 р. він став ще й польським королем як Казимир IV Яґеллончик. Зробивши висновки з трагічної долі свого попередника, він у 1447 р. надав привілеї українській та білоруській православній шляхті, зрівнявши її у правах з шляхтою католицького віровизнання. На початку 40-х років XV ст. Волинське і Київське князівства були знову відновлені. Київ одержав близький до покійного Жиґимонта князь Олелько Володимирович.

Однак, пізніше Казимир змінив свою політику щодо України. У 1470 р. завершено ліквідацію автономії українських земель: було скасовано Київське князівство. Після смерті київського князя Семена Олельковича, незважаючи на законні претензії Олельковичів, їх було усунуто, а воєводою (намісником) призначено литовського маґната Мартина Ґаштольда (Ґаштовта). Близько року тривала боротьба киян проти призначення Ґаштольда, якого вони не хотіли впустити в місто. Неприйняття викликали не національність чи релігійно-обрядова приналежність воєводи, а факт приниження Києва, який, з огляду на традицію, заслуговував на князівську гідність бодай у вигляді удільного княжіння. Ґаштольд здобув Київ за допомогою війська, однак, не знайшовши підтримки серед міського українського населення, у 1475 р. повернувся в Литву. У 1480 р. київським воєводою був призначений киянин Іван Ходкевич. Таким чином, Київське князівство (останнє з-поміж інших земель) стало звичайною провінцією Великого князівства Литовського, позбувшись удільного статусу. Після ліквідації Волинського (1452) і Київського (1470) князівств на їх місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, якими управляли великокняжі намісники – воєводи. Воєводства поділялися на повіти, а повіти – на волості.

Час князювання у Великому князівстві Литовському Казимира Яґеллончика, Олександра (1492–1506), а також Жиґимонта ІІ (1506–1548), котрий став також польським королем як Сиґізмунд І Старий, характеризується поглибленням польського впливу на Литву, в т. ч. й на українські землі у її складі. З’явилася і постійно зростала загроза для українських земель з боку Кримського ханства та Москви.

Таким чином, більша частина українських земель була інкорпорована до складу Великого князівства Литовського, яке варто розглядати як одну з форм продовження українсько-руської княжої державності. В XV–XVI ст. Велике князівство Литовське поступово ліквідувало удільний статус українських земель, зміцнював його зв’язок з Польським королівством.

3. Перехід Чернігово-Сіверщини під владу Московського князівства

Новим претендентом на спадщину Київської Русі ставала Московія (Московщина, Московське князівство) – колишня периферія володінь великого київського князя. Ростово-Сузда-
льська земля радше номінально була підпорядкована Руській державі, в ній практично не існувало слов’янського населення.

У своїх великодержавних прагненнях у зазначений період Московія вперше намагалася вживати ідеологічні обґрунтування такої політики, а діючи практично, втручатися у справи Великого князівства Литовського та інших сусідніх слов’янських держав. З цією метою з XV ст. Московія активно вживає назви «Русь», «Руська земля», «Росія» (остання – грецьке прочитання назви «Русь»). Внаслідок монголо-татарської навали у ХІІІ ст. Володимиро-Суздальське та інші князівства майбутньої Росії потрапили у політичну залежність від Золотої Орди. Місцеві князі мусили одержувати від золотоординського хана грамоту – ярлик, що надавав право на управління їхніми землями. В кінці ХІІІ ст. Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Провідну роль поступово почало відігравати Московське князівство (в ньому правили нащадки прийомного сина татаро-монгольського хана Батия Олександра Невського). Один із них, Іван Калита в першій половині XІV ст. заклав основи могутності Москви, приєднав до неї ряд сусідніх князівств, почавши таким чином процес «збирання земель». Його наступники Дмитрій Донской, Василій І і Василій II значно розширили кордони Московської держави за рахунок приєднання інших удільних князівств. За правління Івана III Васильовича (1462–1505) та його сина Василія III Івановича (1505–1533) до Московської держави приєднано низку князівств, зокрема демократично-вічеві Новгородську і Псковську республіки, що супроводжувалося масовим винищенням місцевого населення (новгородські словени) і завершило встановлення влади великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями. В кінці XV – на початку XVІ ст. Московське князівство остаточно позбулося залежності від монголо-татар. Зростання його могутності супроводжувалось посиленням самодержавної влади великого князя в напрямку східної деспотії. Після падіння Візантії (1453) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константинополя, і в зв’язку з цим сформувалась політично-ідеологічна доктрина Москви як «Третього Риму», за своєю суттю месіансько-імперіалістична.

За Івана III почалось оформлення повного титулу великого князя, і в деяких документах Іван III вже іменувався царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав «і государ всея Русі», що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави. У 1547 р. Іван IV Васильович (Грозний, 1533–1584) офіційно прийняв царський титул. Паралельно зростали великодержавні апетити московських правителів. Скориставшись процесами, які відбувалися у Великому князівстві Литовському (централізація, скасування удільних князівств тощо), Московія намагалася захопити його прикордонні землі. Так, об’єктом її зацікавлень стали Смоленщина, Чернігово-Сіверщина і навіть Волинь.

Впливи Московського князівства на землях Чернігово-Сіверщини зростали паралельно до посилення опозиційних настроїв української княжо-боярської еліти у Великому князівстві Литовському. Великий Московський князь давав підданство опозиційним українським князям ще з часів Жиґимонта Кейстутовича (1435–1440). До нього втекли князі й після невдалої змови 1481 р. Початок XVI ст. характеризується московсько-литовськими війнами, дії яких відбувалися зокрема на Чернігівщині та в Білорусі. А протягом XV ст. спостерігався перехід дрібних княжінь північної Чернігово-Сіверщини під васальну зверхність Москви. Князі Мезецького, Трубецького, Одоєвського, Воротинського та інших княжінь переходять на службу до Москви разом із отчинами, тобто з територіями власних князівств. У збройних конфліктах протягом 1492–1503 рр. Велике князівство Литовське втратило практично все колишнє Чернігівське князівство із 319 містами і 70 волостями, включно з Черніговом, Брянськом, Путивлем, Стародубом, Новгородом-Сіверським.

У 1500 р., під час московського походу, литовське військо було розбите і до Москви приєднано Чернігово-Сіверщину. Остаточно Новгород-Сіверське князівство було відвойоване від Великого князівства Литовського у 1503 р. Вже у 1522 р. великий московський князь Василій ІІІ ліквідував це удільне князівство, як і решту удільних князівств північно-східної Русі. Поглиблення польського впливу на Велике князівство Литовське призвело до того, що давні українські князівські роди переважно Чернігово-Сіверщини самі переходили у підданство московського князя (згодом царя). З Москвою пов’язували вони свої надії на підтримку своїх планів.

Після невдалого повстання М. Глинського (див. далі) розпочалася нова війна між Московським та Великим литовським князівствами. Москва не стільки «опікувалася» долею планів Глинського, скільки хотіла заволодіти Смоленщиною. 8 вересня 1514 р. київський воєвода, великий гетьман литовський, князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460–1530), який у 1500 р. сам потрапляв у московський полон, наніс поразку чисельно вдвічі переважаючому московському війську під Оршею. У цій битві загін кінноти очолював майбутній засновник Тернополя і коронний гетьман Ян Амор Тарновський (1481–1566). Князь К. Острозький був похований у Києво-Печерській лаврі (його надгробок зруйновано у 1941 р.).

Таким чином, на зламі XV–XVІ ст. Московська держава проголосила свої великодержавні амбіції і активізувала будівництво своєї державиї за рахунок приєднання чужих земель, зокрема українських.

4. Антилитовські виступи в Україні: Михайло Олелькович, Федір Більський, Михайло Глинський

Скасування Київського князівства Олельковичів у 1470–1471 р. викликало опозицію українських князів проти великого князя литовського і польського короля Казимира Ягайловича (Яґеллончика). У організації змови звинуватили усунутих Казимиром київських Олельковичів, зокрема Михайла Олельковича, а також І. Гольшанського, Ф. Більського та інших.

Останній київський удільний князь Семен (Симеон) Олелькович (із 1455 р.), провадив незалежну політику: воював з татарами, підтримував тісні зв’язки з Молдовським князівством, ґенуезькими колоніями у Криму, кримським князівством Феодоро. Свою дочку видав заміж за останнього великого тверського князя Михайла Борисовича, а сестру – за молдовського господаря Стефана III Великого. У 1458 р. за князя Семена православна церква в Україні відокремилась від Московської митрополії і було утворено самостійну Київську митрополію. Князь вів будівельні й реставраційні роботи у Києві, сприяв розвиткові культури в Київському князівстві. Та найбільш показовим було те, що литовські і руські князі висували кандидатуру Семена Олельковича на великого князя литовського і щоразу у Вільно її відхиляли. У 1461 р. депутація від Русько-Литовської держави заявила великому князю польському королеві Казимиру Ягайловичу: або він постійно перебуватиме в Литві, або має великим князем поставити Семена Олельковича.

У 1470 р. Семен Олелькович помер і був похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. В тому ж році великий литовський князь скасував удільний статус Київського князівства. Цей крок призвів до утворення підпільної князівської опозиції. Брат Семена, слуцький князь Михайло Олелькович організував у 1481 р. змову з метою вбити князя Казимира Ягайловича і утворити незалежну державу (за іншими даними – відділити ці землі по Березині й приєднати їх до Москви). Та найбільш імовірно, що змовники прагнули відновити удільне Київське князівство і посадити свого представника на великокнязівський престол. Вони планували замість Казимира (його мали захопити під час весілля учасника змови Більського) посадити на великокняжий престол Михайла або когось із гілки Олельковичів, яка була старшою в роді Ґедиміна. Це відповідало інтересам знаті України й Білорусі. Іншими учасниками змови були Іван Гольшанський (Голшанський) та Федір Більський (Бєльський) (? – бл. 1506). В останній чверті XV ст. цей князь був одним з керівників боротьби руських князівств проти литовського великокняжого панування.

Змову князів Михайла Олельковича, Федора Більського та Івана Гольшанського проти Казимира Яґеллончика було викрито київським воєводою Іваном Ходкевичем ще на підготовчому етапі. Михайла Олельковича та Івана Гольшанського було страчено бл. 30 серпня 1481 р. у Києві, або, можливо, таємно у Вільні. Ця страта остаточно поклала кінець шансам на відновлення Київського удільного князівства, припинила традицію княжого Києва.

Великий князь і король Казимир Ягайлович (Яґеллончик) був сином Ягайла і білорусько-української княжни Софії Гольшанської, тобто родичем Івана Гольшанського. Це наштовхує на думку про можливі династичні мотиви змовників. Федір Більський втік до Москви, де перейшов на службу до московського князя Івана III Васильовича. У Московському князівстві колишній бунтівник та його нащадки надалі відігравали значну роль.

Нове антилитовське повстання української знаті у 1508 р. підняв князь Михайло Львович Глинський (?–1534). Це вже був не представник удільних князів, які уже майже перевелися на руських землях Литви, а місцевий вельможа, нащадок татарської знаті. Княжий рід Глинських володів містами Глинськом, Полтавою і Глинницею. Виховувався при дворі німецького імператора Максиміліана, згодом служив Альбрехту Саксонському. Перебуваючи в Італії, прийняв католицизм. У 1490-х рр. повернувся в Україну, а у 1499–1507 рр. займав у Вільні посаду маршалка великокнязівського литовського двору.

За життя великого князя Олександра Яґеллона, М. Глинський був маршалком двору, мав значний вплив на його політику і сприяв зростанню при дворі впливу української знаті. Отримав значні земельні володіння. Після смерті Олександра (1506) Михайло Глинський сам претендував на великокнязівську корону. Однак, об’єднаний трон Великого князівства Литовського та королівства Польського здобув Жиґимонт ІІ (Сиґізмунд І Старий). Глинський був запідозрений у отруєнні, посяганні на князівську владу, і усунутий з усіх державних посад. До того ж, Олександр помер невдовзі після одної з перших значних перемог литовських військ над кримськими татарами під Клецьком – саме під командуванням Михайла Глинського, в розпорядженні останнього було вісько.

Формальним приводом до повстання у 1508 р. став конфлікт Михайла Глинського із трокським воєводою Яном Заберезинським – той звинуватив князя у державній зраді. У 1507 р. Михайло Глинський заручився підтримкою кримського хана та московського князя, і, після вбивства у лютому 1508 р. Яна Заберезинського, почав повстання. Помічниками Михайла Глинського були його брати Василь та Іван. У повстанні М. Глинського брав участь майбутній ватажок козацтва, канівський староста Остафій Дашкевич. Деякі історики (Н. Полонська-Василенко та ін.) розглядали повстання української і білоруської знаті проти Жиґимонта Старого як намагання відновити незалежну українську державу на землях, що входили до складу Литви. Насправді ж, це мало бути буферне державне утворення під протекторатом Москви. Намагаючись домогтися зміцнення свого впливу на українських землях, московський князь Василь ІІІ, що згодом був одружений з племінницею М. Глинського Оленою, у 1508 р. підтримав повстання.

У ході повстання Михайло Глинський невдало намагався здобути міста Вільно та Ковно (нині м. Каунас) у Литві. Тоді підняв повстання у себе на Турівщині і захопив сусідній Мозир, але взяти Слуцьк та Мінськ не зміг. Василь Глинський обложив Житомир та Овруч у Київській землі, однак безуспішно. Невдачі спонукали Михайла Глинського просити військової підтримки у московського князя Василя ІІІ. Той надав бунтівному князю незначні військові загони, але вони діяли на власний розсуд, здобуваючи для Москви білоруські міста, і жодної суттєвої допомоги повстанцям не надали. Руська знать також здебільше не підтримала М. Глинського.

Зазнавши поразки від гетьмана К. Острозького, М. Глинський зі своїми братами і прибічниками емігрував до Москви. Подальша війна Московії з Литовським князівством знову не була реальною допомогою М. Глинському. Хоч Москва й зазнала розгрому під Оршею (1514), але все ж захопила у Литви Смоленськ. Однак, М. Глинський міста не отримав, що його дуже обурило. Він почав таємні переговори з Жиґимонтом. У Москві довідались про це і посадили князя Глинського до в’язниці. У боротьбі боярських угруповань за владу М. Глинський знову був ув’язнений у 1534 р., осліп і помер у тюрмі.

Таким чином, опозиційні виступи українських князів наочно продемонстрували їх реакцію на усунення родової князівсько-боярської еліти українського роду від державного управління у Великому князівстві Литовському і скасування удільного статусу руських князівств під час централізації держави, а також – зближення Литовсько-Руської держави з Польщею. Московське князівство намагалося скористатися цією ситуацією для посилення свого впливу на прикордонних теренах Великого князівства Литовського.

5. Утворення Кримського ханства: спроби встановлення ним контролю над землями України

Крим, що в часи Київської Русі перебував під впливом Візантії, ставав об’єктом експансії руських князів, згодом – венеціанців та ґенуезців. Основним торговим портом була Кафа (тепер Феодосія). Приморський і гірський Крим у XIII–XV ст. був ґенуезькою колонією під назвою Газарія. Тоді ж, після падіння вірменської середньовічної держави, сюди переселилося чимало вірмен (XIV ст.), а дещо раніше – частина євреїв (ХІІІ ст.). Здобуття турками Константинополя у 1453 р. відрізало генуезькі колонії від метрополії, що стало однією з причин їх занепаду.

Татари встановили контроль над степовим Кримом ще з 1239 р. і були улусом (провінцією) Золотої Орди. За монголів півострів отримав назву Кирим (з татарської – рів), або Крим. Вперше татари здійснили спробу відірватися від Золотої Орди при хані Ногаї, але після його загибелі (бл. 1290) знову були підкорені золотоординцями. Як результат етнічної неоднорідності, на основі злиття тюркських народів (тюрко-булгар, печенігів та половців), а також за участі ісламізованих нащадків ґотів (ґотланів чи ґотонів) та греків, почав консолідуватися кримськотатарський етнос. Із часом у Криму також проживали і караїми, кримчаки, турки, роми (цигани), українці. Татари поділялися на племена, коліна та роди. На чолі племен стояли 6 старших родин («беки», «беї»), які володіли значними частинами степу і складали верхівку феодальної драбини. Їх васалами були старшини колін та окремих родів. Татари вели кочове скотарство, а також були землеробами і ремісниками.

Під час боротьби за відокремлення від Золотої Орди висунулася династія Ґіреїв (Ґераїв, Ґереїв). Її перший представник, нащадок Чинґізідів, і правитель улусу Хаджі-Ґірей у 1425 р. створив Кримське ханство. У 1432 р. він переніс столицю до Бахчисарая (спершу столицями були м. Крим, Кирк-Ер). У 1449 р. Хаджі-Ґірей за допомогою Литви відірвав Крим від Золотої Орди і став незалежним володарем. У 1475 р., після тривалої облоги, турки здобули Кафу (Каффу, Кефе), а згодом і весь приморський Крим, після чого зіткнулися з татарами, які панували у степовому Криму. Також турки зруйнували італійські колонії, вбили останнього ґотського князя Саїка (ґотське князівство існувало в гірському Криму). Незабаром після завоювання турками Південного берега Криму хан Менґлі-Ґірей у 1478 р. визнав васальну залежність від султана. У найбільших фортецях (Кафа, Ґезлев, Єнікале, Перекоп та ін.) були розміщені турецькі залоги, які підпорядковувались кафському паші.

Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Ґіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до початку XVІІІ ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Згодом кримські татари уклали союз із Московією. В результаті цієї угоди остання відмовлялася платити данину Золотій Орді. Коли Золота Орда після цього й надалі продовжувала наполягати на своїх домаганнях, Менґлі-Ґірей у 1502 р. завдав їй поразки і таким чином поклав край монголо-татарському ігу для Московії. У жовтні 1482 р., на прохання Івана ІІІ, хан Менґлі-Ґірей напав на Київ, сильно його погромивши. Київський воєвода Іван Ходкевич разом із родиною потрапив у полон. Завдяки старанням князя Казимира Яґеллончика Менґлі-Ґірей відпустив його дружину, сина та доньку. Сам же Xодкевич помер у полоні. Золоту чашу і дискос із Софійського собору хан прислав у дар московському князю Івану III Васильовичу. Тоді ж татари зруйнували значну кількість міст Правобережної України. З цього часу, впродовж XVI–XVIІ ст., напади Кримського ханства на Україну стали майже щорічними. З українських земель виводили живий товар – ясир, який продавали на ринках Криму і загалом Сходу.

Незважаючи на спадок Золотої Орди, кримський хан не мав у країні абсолютної влади. Голови п’яти кримських родів – Ширинів, Баринів, Кулуків, Сулешів і Мансурів – становили Вищу Раду для вирішення питань про війни, які вело ханство. Кожен із родів мав свої чітко розмежовані володіння – бейлики (князівства). У кожного бея була своя столиця, свій двір, спадкоємець тощо. Як і хан, вони мали право посилати своїх послів до інших країн за податками (подарунками) та самостійно вести війни поза межами Криму. Кожен бей вважався у своєму бейлику необмеженим володарем, у руках якого зосереджувалися адміністрація і суд. Лише під час війн, які вів хан за згодою Ради, беки передавали йому своє військо і вносили свою частку коштів. Існувала чітка система податків: ханові, беєві, хазяїнові. Ханство мало свою грошову одиницю.

У Кримському ханстві існувала Державна Рада (Диван), до якої належали спадкоємці хана, голови п’яти родів, муфтії та представники державних і релігійних інституцій. Державна Рада вирішувала всі справи внутрішнього управління, набір війська, напрямки військових походів тощо. Важливою політичною силою в ханстві було мусульманське духовенство на чолі з муфтієм, який вважався за значенням другою особою після хана. Хан, що стояв на чолі держави, обов’язково належав до династії Ґіреїв. Виборність ханів, що існувала доволі довго, згодом була замінена на затвердження хана Портою. За правління Менґлі-Ґірея встановлено титул калги – співправителя і першого спадкоємця престолу, якого призначав хан.

Судочинство в Криму відбувалося за Кораном. Кримінальними злочинами вважалися віровідступництво, перелюбство, грабіж, вбивство, крадіжки, пияцтво. За шаріатом, за ці злочини карали доволі суворо, проте цю суворість вміли обходити різними тлумаченнями закону. Суд починав діяти лише тоді, коли хтось до нього звертався. Вирок здійснював позивач, який мав право помститися (принцип «око за око») або обійтися відкупом. Поняття політичного злочину в ханстві не існувало, тому що представники політичної влади постійно і досить часто змінювалися. Крім ісламських судів, в Криму існували ще юдейські та християнські суди. А євреї, які мешкали у володіннях беїв, взагалі не платили податків. Кримські татари загалом толерантно ставилися до іновірців.

Жінка в простонародді в Криму користувалася великою свободою, порівняно з іншими ісламськими країнами, і зовсім не вела затворницьке життя. Якщо бранка, яку навіть за великі гроші було продано пану, народжувала дитину, вона одразу ж ставала вільною. В Криму закон не дозволяв позбавляти волі матір. У Кримському ханстві раб мав право після семи років праці на пана відкупитися або за свої зароблені в рабстві кошти, або на кошти родини чи побратимів (як це було поширено в козаків). Тобто раби мали право на платню. Кримські татари не знали кріпацтва.

Завдяки багатій природі, кримці зуміли добре зорганізувати господарство, зокрема славилося кримське садівництво, виноградарство, тютюнництво, бджільництво, шовківництво, конярство. Розвинутими народними промислами були виправлення шкір, виробництво зброї з прикрасами, виготовлення свічок. У Криму вирощували хліб, не в останню чергу завдяки місцевим українцям. У Бакче-Сераї, Кафі, Карасу-Базарі торгували сукном, оксамитом, іншими тканинами, виробами із золота, коштовним камінням. Кафа (Феодосія) була найбільшим невільничим ринком та портом на Чорному морі – «Кючук Істанбулом» («Малим Стамбулом»).

Згідно пізнішого перепису населення 1666 р. татарський історик Евлія Челебі наводить такі статистичні дані. В Кримському ханстві мешкало 1 120 тис. осіб. З них 920 тис. українців, 180 тис. татар, 20 тис. – інших народів (греків, караїмів, вірмен, євреїв). Українці в Кримському ханстві переважно були хліборобами. Переважаюче число українців у Криму пояснюється вищезгаданими грабіжницькими походами кримців, які з 1480-х років відбувалися практично щорічно. Так, до кінця XV ст. татари вчинили не менше 41 нападу, зокрема 31 напад на Поділля, яке найбільше потерпало від татарського спустошення, Руське воєводство (Галичину) – 9, Волинь – 7, Київщину – 4, Белзьке воєводство – 2 напади. Татарські загони інколи добиралися аж під Перемишль. У XVІ ст., протягом 63 років, відбулося 69 татарських набігів (Поділля – 32, Волинь – 18, Руське і Белзьке воєводства – 17, Лівобережжя – 2). Вони супроводжувалися спустошенням міст і цілих реґіонів і захопленням у ясир великої кількості людей (див. Схема 3). Демографічні втрати України від цих набігів склали 353 тис. осіб при загальній кількості населення України у 3,7 млн. осіб. У другій половині XV–XVІ ст. відбулося понад 110 татарсько-турецьких набігів. У першій половині XVІІ ст. втрати українського населення склали 300 тисяч осіб.

Намагаючись уникнути спустошення українських земель, які входили до складу Польщі і Литви, королівський і великокнязівський уряди намагалися припинити напади татарських орд шляхом сплати їм данини (упоминків). Однак, це не давало очікуваних результатів. У кінці XV – на початку XVІ ст. обстояти безпеку українських земель намагалися польські і литовські урядовці, місцева руська знать. Вдалося здобути перші значні перемоги над нападниками. У 1497 р. татарські загони Менґлі-Ґірея були розбиті К. Острозьким під Очаковом, 1505 р. – М. Глинським під Клецьком і 1512 р. – знову литовським коронним гетьманом К. Острозьким, разом із польським коронним гетьманом М. Каменецьким, під Лопушним і Вишневцем на нинішній Тернопільщині. У 1527 р. під Ольшаницею на Київщині війська К. І. Острозького завдали поразки татарам, що було реваншем за поразку військ князя під Сокалем (1519). Було розбито 40-тисячне військо татар і визволено стільки ж бранців, а на честь князя в Кракові влаштовано тріумф.

Причиною успіху татар в їх спустошливих набігах може вважатися організація кримськотатарського суспільства. В Криму відбувався постійний переділ земель і безперервні військові чвари, а це викликало необхідність постійної озброєності суспільства. Крім того, нестача землі та посушливий клімат степового Криму штовхали кримців на набіги поза межі їх держави.

Тривале співжиття українців і татар на властиво спільній території призвело до взаємних впливів їхніх культур, традицій, побуту. Татарське походження мають такі українські терміни, як «козак» (кай сак), «чумак» (цей промисел з’явився у XV ст.). Серед української еліти відомі князь татарського походження Михайло Глинський, козацькі ватажки Ф. Джелалий (Джеджалій), І. Ґанджа та ін.

Варто сказати, що за лаштунками таких державних утворень як Молдовське князівство чи Кримське ханство стояла Османська імперія. Турецькі війська теж здійснювали напади на українські землі. Перший із них відбувся у 1498–1499 рр. на Західну Україну як відплата за втручання польського короля Яна Ольбрахта в турецько-молдовські справи. Турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. По мірі зростання загрози у Європі турків і їх васалів татар, а також через неможливість християнських держав адекватно протистояти цьому, на пограниччі кількох країн із османським світом стали формуватися військові корпорації для оборони населення від турецької експансії. Однією з них стало українське козацтво.

Таким чином, з другої половини XІV ст. до першої половини XVІ ст. українські землі зазнали – у різних формах – експансії з боку Великого князівства Литовського, Молдовського та Московського князівств, Кримського ханства, Османської імперії. Це призвело до ускладнень у спілкуванні українців, гальмування процесів формування української нації та її спільного політичного, економічного, культурного простору, а також, у значній мірі, втрати власної державницької традиції.