ЕКОНОМІЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ТА СЕРЕДИНІ XIX СТ.

1. Економічний та соціальний розвиток українських земель у першій половині та середині XIX ст.

1. Занепад кріпосницьких та зародження  ринкових відносин

В першій половині XIX ст. щодо східноукраїнських земель царський уряд здійснював політику їхньої інтеграції в державну систему Російської імперії. На території Лівобережжя, колишньої козацької держави – Гетьманщини, у 1835 р. скасовано традиційне українське право, а в 1831-1835 рр. ліквідовано міське самоуправління, що базувалося на магдебурзькому праві. Під час уніфікації територіально-адміністративного поділу в 1831 р. на території колишньої Гетьманщини утворені Полтавська та Чернігівська губернії.

Слобожанщина була перетворена у звичайну губернію, яка з 1824 по 1835 рр. називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р. – Харківською.

Правобережжя тривалий час було дуже слабо інтегрованим у державну систему імперії; воно залишалося територією польського політичного та культурного домінування. Однак після розгрому польського повстання 1830-1831 рр. тут були створені Київська, Подільська і Волинська губернії, які разом утворювали Південно-Західний край і підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора.

Північне Причорномор’я («Новоросія») після свого приєднання до Росії ще довго продовжувало зберігати прикордонний характер – навіть у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Унікальна родючість чорноземних степів та географічна близькість до моря створювали привабливі перспективи щодо вирощування та експорту хліба на європейські ринки. Потреби Європи у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Причорномор’я. Завдяки поєднанню сприятливих умов край тривалий час вважався найбільш привабливим регіоном Російської імперії. Через це три південноукраїнські губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська – мали найвищі в державі показники приросту населення. Наплив населення, не пов’язаного з кріпацтвом й охопленого духом підприємництва, створив тут особливу суспільну атмосферу. Свободолюбиві настрої продовжували існувати серед жителів Причорномор’я і у XIX ст.

У першій половині ХІХ ст. в економічному розвитку українських земель відбулися значні зміни. Вони проявлялись як у формах власності на знаряддя виробництва, і становищі виробників, так і в сферах розподілу продуктів праці. Кріпосницька система господарства ще повністю домінувала. Вона базувалась на власності поміщиків на землю, прикріпленні селян до землі та їх особистій залежності від землевласників. Однак дворяни поступово втрачали виняткове право володіти землею.

Нові явища в економіці були зумовлені насамперед зростаючими товарно-грошовими відносинами та іншими чинниками капіталістичного розвитку. Такі обставини спонукали уряд враховувати інтереси нових соціальних станів. Так, царським указом від 12 грудня 1801 р. купцям, міщанам і державним селянам дозволялося купувати землю, не заселену кріпаками. Це дало початок зростанню приватного землеволодіння, де господарство велося переважно на нових ринкових засадах. Наприкінці 1850-х рр. на Лівобережжі, Катеринославщині і Херсонщині 34,5 тис. державних селян мали у приватній власності понад 86 тис. десятин землі.

У 1840–1850-х рр. земля вже була не тільки предметом купівлі-продажу, а й ставала об’єктом оренди. Поміщики в багатьох випадках здавали частину своїх земель і промислових підприємств в оренду купцям, міщанам та заможним селянам. Орендарі відповідно здавали ці землі в суборенду, отримуючи при цьому чималі прибутки. Деякі з них створювали на найбільш родючих землях фермерські господарства капіталістичного типу, в яких застосовувалась праця вільнонайманих робітників і впроваджувалась сільськогосподарська техніка та передові способи господарювання.

Інші поміщики пристосовувались до потреб ринку й підвищували прибутковість своїх господарств екстенсивним способом –– шляхом збільшення площі власних орних земель за рахунок селянських наділів. Протягом 1848-1860 pp. площа селянських надільних земель лише у Подільській губернії зменшилась на 17,3 %, у Київській – на 27,1 %. У цей час частка селянських наділів від загальної площі поміщицьких земель становила: на Лівобережжі – 38,8 %, на Правобережжі – 36,7 %, а на Півдні – 14,3 %. При цьому врізання селянських наділів відбувалось переважно за рахунок кращих земель. Інколи поміщики відселяли на піски, яри та косогори жителів цілих сіл, що призводило до зубожіння сотень, а то й тисяч селян.

У цей період через зменшення площ надільного землекористування збільшувалась кількість безземельних селян. Зростала також чисельність дворових селян, які, будучи позбавлені земельних наділів, обслуговували поміщицькі садиби та родини. Так, в період між дев’ятою (1851 р.) і десятою (1858 р.) ревізіями кількість дворових селян на території п’яти губерній Півдня та Лівобережжя збільшилась майже на 123 тис. осіб. На Правобережжі селян цього статусу було менше (у 1858 р. – 14025 осіб), однак тут появилися категорії так званих бобилів, городників та інших груп безземельних селян (загалом 55 тис. осіб).

Типовим способом масового обезземелення селян було переведення їх поміщиками на так звану місячину. Поміщики, відібравши у селян їхні наділи, за напівголодне місячне утримання заставляли їх практично щоденно працювати в своїх господарствах. У таких випадках панщина фактично ставала безперервною. Місячина широко практикувалась у дрібномаєткових поміщиків Лівобережжя та Півдня. Внаслідок широкого запровадження місячної повинності безземельні селяни наприкінці 1850-х рр. становили у Полтавській губернії половину, в Чернігівській – третину і в Харківській – чверть усіх кріпосних селян. Обезземелення відбувалося й серед державних селян. Шукаючи кращої долі, багато їх переселялося на Дон, Кубань та в інші райони Російської імперії.

Продаж поміщиками своїх земельних наділів чи здача їх у довгострокову оренду купцям, заможним селянам та іншим особам недворянського походження підривали основу старого способу виробництва – виняткове право дворян на земельну власність та сприяли розвитку капіталістичного укладу, розшаруванню селянства на заможних та бідноту. Кріпосницька система спричиняла все більше зубожіння основної маси селян. За таких обставин частина їх взагалі втрачала можливість самостійно вести своє господарство. Так, на момент проведення інвентарної реформи 1847–1848 pp. господарсько неспроможних селян на Правобережжі було до 17 %. У деяких інших українських губерніях частка таких селян була ще вищою.

Паралельно із обезземеленням збільшувалась кількість господарств, які не мали власної робочої худоби чи сільськогосподарського реманенту. Таких господарств у 1845 р. на Київщині було 70 %, на Харківщині – 30 %, на Чернігівщині – 36 % і на Полтавщині – 74 % від загальної кількості поміщицьких селян.

Таким чином, на середину XIX ст. значна частина селян, була неспроможна обробляти власні земельні наділи. Ці селяни, продовжуючи виконувати панщину, водночас наймались до своїх заможних односельців.

Істотні зміни щодо форм власності відбулись у промисловому виробництві. Насамперед появилась тенденція до поступової кризи і розорення промислових підприємств поміщицької власності, які базувались на ручній праці та примітивній техніці. Водночас економічно змінювались позиції купецьких підприємств, оснащених машинною технікою. Помітною була тенденція до перетворення частини дрібних ремісників у робітників без знарядь і засобів виробництва, що продавали підприємцям свою робочу силу як товар. Майстерні та мануфактури подекуди перейшли від поміщиків у власність купців, заможних міщан чи багатих селян. Наприклад, кількість поміщицьких суконних підприємств у правобережних та лівобережних губерніях упродовж 1840–1850-х рр. зменшилася із 62 до 27. Так само з великої кількості металургійних виробництв, які в попередній період належали поміщикам, на початку 1860-х рр. продовжувало функціонувати лише шість. Інші ж припинили виробництво або потрапили у власність купців. Такі ж тенденції спостерігалися і в салотопній, свічково-миловарній, шкіряній, цукровій, цегельній, селітроварній, машинобудівній та деяких інших галузях промисловості. Але в цукровій та винокурній галузях виробництва цей процес тривав дуже повільно, через що більшість цих підприємств на момент аграрної реформи належала поміщикам.

В окреслений період істотно збільшувалась вага вільнонайманої праці. Так, на окремих поміщицьких підприємствах у Київській губернії частка вільнонайманих робітників у 1840-х рр. становила від 25 до 50 %. Збільшувалась частка вільнонайманої праці й у сільському господарстві. Особливого розмаху використання її набуло в південноукраїнських губерніях, де більш швидко розвивалося товарне землеробство і було відносно небагато закріпачених селян. Тут широко застосовувалася вільнонаймана праця під час проведення сезонних сільськогосподарських робіт із збирання урожаю. Наприклад, наприкінці 1850-х рр. на правах вільного найму на сезонних роботах було зайнято майже 300 тис. робітників. Проте більша частина цих робітників залишалася ще особисто залежними людьми, що сповільнювало перетворення робочої сили у товар.

Таким чином, нерозвиненість внутрішнього ринку й повільні темпи формування ринку вільнонайманої праці найбільше перешкоджали розвитку промисловості й товарного землеробства, сприяли поглибленню кризи кріпосницької системи загалом. У першій половині XIX ст. на українських землях у рамках домінуючої кріпосницької системи розвивалися нові, капіталістичні виробничі відносини.

2. Початок промислового перевороту

У першій половині XIX ст. на території українських губерній Російської імперії відбувалося прискорення промислового розвитку, збільшувався видобуток корисних копалин та обробка сільськогосподарської сировини, зростала кількість промислових підприємств. Серед галузей промисловості найбільша динаміка спостерігалась у металургії. На багатій болотними рудами Волині та Київщині в цей час існувало щонайменше 150 рудень. Це були переважно дрібні залізоробні підприємства, які виплавляли від 8 до 80 ц заліза в рік. Протягом першої чверті XIX ст. виробництво заліза постійно зростало. Виникли нові залізоробні підприємства на Поділлі, Чернігівщині, Криворіжжі та Донбасі. Найбільшим з них був Луганський ливарний завод, заснований наприкінці XVIII ст. Однак при цьому виплавка заліза зростала відносно повільно, а тому потреби українських губерній у металі задовольняли переважно уральські заводи.

У другій чверті ХІХ ст. відбулося подальше прискорення розвитку продуктивних сил у промисловості. Протягом 1825–1858 pp. кількість промислових підприємств зросла із 649 до 2473. Серед різних регіонів за темпами промислового розвитку першість належала Півдню. Це пояснюється меншим поширенням кріпосницьких відносин і прискореними темпами процесу заселення та господарського освоєння території краю. В окреслені роки чисельність промислових підприємств у південних губерніях збільшилася в 6 разів – з 125 до 753. Друге місце щодо темпів промислового зростання посідало Лівобережжя, де кількість підприємств у зазначений вище період зросла в 4,5 разів. Порівняно швидкий розвиток цього регіону зумовлювався як вигідним географічним розташуванням, так і наявністю відносно численної не закріпаченої верстви населення. Повільніше розвивалися промислові підприємства на Правобережжі, приєднаному до Російської імперії найпізніше. Протягом окреслених років кількість підприємств на Правобережжі зросла лише в 2,3 раз.

Від кінця 1830-х – початку 1840-х рр. у промислово-технічному розвитку українських земель відбуваються процеси, які в науковій літературі прийнято позначати промисловим переворотом. Насамперед відбувались якісні зміни в промисловості. Якщо раніше промислові підприємства здебільшого становили поміщицькі та державні мануфактури, базовані на примітивній техніці й примусовій праці кріпаків, то тепер поступово збільшується кількість підприємств, які належали купцям, багатим ремісникам та селянам. Водночас почався процес переростання мануфактурної форми промисловості у фабрично-заводську, що базувалась на машинній техніці та вільнонайманій праці.

У 1830–1850-х рр. створювалися більш сприятливі умови для технічного вдосконалення та переоснащення виробничих технологій. Так, у текстильній промисловості запроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких і шовкомотальних верстатів, на паперових підприємствах – машинне устаткування нового типу, в гірничозаводській промисловості почала застосовуватися технологія гарячого дуття. Істотні технічні вдосконалення використовувались і в суконній та цукровій галузях промисловості. Протягом 1848–1860 рр. кількість цукру, виробленого новим, паровим способом, зросла з 44 до 85 % його загального обсягу.

Промисловість українських губерній Російської імперії наприкінці 1850-х рр. досягла значного рівня розвитку, а з виробництва цукру та видобутку вугілля посідала провідні місця в Російській імперії. Поширення товарно-грошових відносин і запровадження нових виробничих технологій спричинило концентрацію виробництва та істотне збільшення обсягу продукції. Так, лише протягом передреформеного п’ятиріччя обсяги цукрового виробництва збільшились майже вдвічі. У винокурній галузі при зменшенні протягом 1801–1840 pp. у 2 рази кількості підприємств, обсяги виробленої ними продукції зросли за цей період у 3,2 раз. Хоча наприкінці 1850-х рр. підприємства фабрично-заводського типу становили лише 15 % загальної кількості, проте разом з великими мануфактурами вони виробляли більшу частину промислової продукції. Протягом 1851–1860 pp. загальна вартість виготовленої обробними галузями промисловості продукції зросла з 15,7 до 37,2 млн. рублів.

Таким чином, у першій половині ХІХ ст. промисловий розвиток українських земель відбувався досить швидкими темпами, хоча і мали місце певні гальмівні чинники.

3. Розвиток торгівлі

У ХІХ ст. на українських землях поглиблювались процеси поділу праці та господарсько-економічної спеціалізації окремих регіонів. Так, на Лівобережжі, крім хліборобства, розвивалося тютюнництво й вирощування цукрових буряків. Правобережжя спеціалізувалося на посівах озимої пшениці і цукрових буряків. У південних губерніях переважало тваринництво, зокрема тонкорунне вівчарство, й вирощування товарної пшениці тощо. Господарська спеціалізація регіонів сприяла подальшому збільшенню внутрішнього ринку та розвитку як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Вже у 1840–1850-х рр. значна частина населення українських губерній була залучена до системи товарно-грошових відносин і ринкового обігу. До ринкових відносин була втягнута верства поміщиків, які збували сільськогосподарську продукцію своїх господарств й купували промислові вироби, а також численний прошарок неземлеробського населення, що купував продукти харчування на ринку. З розвитком товарно-грошових відносин у торгівлю все більше залучалось і селянство.

Реалізація та купівля товарів здійснювалися насамперед через широку мережу ярмарків, торгів та базарів, яких наприкінці 1850-х рр. налічувалося понад 12 тис., з яких 1786 були великими та середніми. На них реалізовувалася майже третина мануфактурних товарів, виготовлених в усій імперії. Провідна роль на великих ярмарках належала купцям, через руки яких реалізовувалась основна кількість промислових та сільськогосподарських товарів. Готуючись до ярмарків, купці через своїх торгових агентів закупляли цей товар на дрібних торгах та базарах. Великі ярмарки стали одним із чинників розвитку постійної торгівлі в містах та містечках. Упродовж 1825–1861 pp. кількість торгових лавок в українських містах зросла з 3662 до 150089.

У здійсненні зовнішньої торгівлі провідна роль належала чорноморсько-азовським портам, через які вивозилися сільськогосподарські продукти. Головним продуктом експорту була пшениця, яка становила 81 % експортованої продукції землеробства, а її реалізація понад 68 % вилученої за увесь експорт суми коштів. Вирощування хліба на продаж свідчило про поглиблення процесів товаризації сільськогосподарського виробництва.

Розмір імпорту закордонних товарів через чорноморсько-азовські порти значно поступався масштабам експорту. Предметами імпорту найчастіше були меблі, кава, тютюн, апельсини, лимони, горіхи, вина тощо. Імпортувались переважно не товари першої необхідності, а речі та продукти, доступні для багатших верств суспільства. Чорноморсько-азовські порти мали стратегічне значення не лише для українських земель, а й для всієї Російської імперії. Через поганий розвиток транспортних комунікацій постачання товарів із віддалених регіонів держави до цих портів було суттєво утруднено. Через Одеський порт вивозились товари переважно із Поділля, Київщини, Волині й Херсонщини, через Таганрозький – із Катеринославщини, через Бердянський та Маріупольський – із Таврії та Катеринославщини.

Українські губернії були містким ринком збуту для імпортних товарів. Наприклад, якщо через Одеський порт щорічно завозилося товарів на суму 8–10 млн. рублів, то в інші регіони Росії збувалося лише на суму 3–3,5 млн. рублів, а решту продавалося на місці. В загальному торговому балансі імперії зовнішня торгівля не посідала провідного місця. Переважна більшість товарів на українських ярмарках і ринках надходила з Центральної Росії.

Вагому роль у розвитку товарно-грошових відносин відігравали кредитно-розрахункові установи. Від 1806 р. в Одесі та Феодосії діяли філії Петербурзької дисконтної контори, а після її реорганізації в Державний комерційний банк аналогічні філії було створено також у Києві, Харкові та Полтаві. Паралельно із державними кредитно-фінансовими установами діяло багато приватних банкірів і дисконтерів. Перша половина та середина ХІХ ст. стали періодом інтенсивного розвитку торгівлі на українських землях. Завдяки дії таких чинників, як поглиблення поділу праці, спеціалізація районів, розвиток капіталістичних відносин, розширення внутрішнього ринку, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, удосконалення транспортних комунікацій, поступово долалась господарсько-економічна замкнутість окремих українських регіонів, відбувалися процеси тіснішої інтеграції та створення на їхній базі спільного економічного простору, який заодно ставав складовою всеросійського ринку.

Таким чином, в першій половині XIX ст. в українських губерніях Російської імперії у рамках домінуючої кріпосницької системи почався розвиток нових капіталістичних виробничих відносин.