ЗАХІДНІ ЗЕМЛІ УКРАЇНИ У 1918-1920 РР.

1. Західні землі України у 1918-1920 рр.

1. Розпад Австро-Угорської імперії. Встановлення української влади у Львові і Східній Галичині

На початку березня 1918 р. в усіх містах Східної Галичини – Бережанах, Коломиї, Львові, Самборі, Сколе, Станіславі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших – відбулися свята миру і державності з нагоди проголошення незалежності УНР та її міжнародного визнання в результаті укладення Брестського миру. На них вітали УЦР та УНР, вимагали утворення автономії краю, повернення з Росії біженців і переселенців, припинення утисків влади на території Галичини, в якій домінували поляки.

Південна лінія Східного фронту і прифронтова смуга, що тривалий час простягалась Західною Україною, призвели до економічної катастрофи, десятки тисяч сімей у краї втратили своє житло. За неповними підрахунками, було спалено 530 тис. будинків. Населення окремих містечок зменшилося більше, ніж удвічі. Вглиб Наддніпрянської України упродовж 1914-1916 рр. евакуювалося більше 100 тис. осіб. Тепер вони почали повертатись, що ще більше ускладнювало житлову і харчову проблеми. У містах зростало безробіття. Залишалися незораними великі площі землі в Бережанському, Бучацькому, Рогатинському, Зборівському та інших повітах Східної Галичини. Люди масово помирали від тифу. На Гуцульщині був голод.

Австро-Угорщина, в складі якої були українські землі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття восени 1918 р. почала розвалюватися. Після проголошення цісарського маніфесту 16 жовтня про федеративний устрій імперії поляки, чехи, хорвати, словенці, словаки, угорці взяли курс на утворення своєї державності. Лише українські галицькі політики продовжували робити головну ставку на Відень, сподіваючись що він надасть українцям автономію. Така нерішуча позиція певною мірою стримувала процес українського державотворення в краї. Хоча деякі кроки в цьому напрямку були зроблені.

18 жовтня 1918 р. в Народному домі у Львові відкрилося зібрання депутатів – так звана конституанта – послів австрійського парламенту від Східної Галичини і Буковини Галицького та Буковинського крайових сеймів, представників УНДП, УСДП, УРП та ХСС (Християнсько-соціальний союз), січових стрільців, церковних ієрархів – всього 150 осіб. Вони утворили Українську Національну Раду (УНРаду), яка мала представницькі функції. Головою УН Ради обрали Євгена Петрушевича. Націонал-демократи становили 62 % УНРади.

У спеціальній прокламації УНРада оголосила про намір об’єднати західноукраїнські землі в єдине ціле – Українську державу. Своїх цілей Рада прагнула досягти мирним шляхом. Однак її наміри зразу ж опинилися в гострому конфлікті з діями поляків, які претендували на територію Східної Галичини. Польські державницькі кола спирались на місцеве польське населення, якого у Східній Галичині, особливо у містах, було досить багато.

28 жовтня у Кракові створено польську ліквідаційну комісію, що мала завдання розпустити в Східній Галичині австрійські органи влади і передати всі повноваження влади від австрійського намісника Карл фон Гуйна польським органам влади. До Львова члени ліквідаційної комісії сподівалися прибути 1 листопада.

За наполяганням українських політичних сил 31 жовтня на засіданні австрійського уряду обговорювалося українське питання, але він відмовився визнати УНРаду і передати їй владу на українських землях імперії. За таких обставин ініціативу щодо встановлення влади українців в цей відповідальний момент взяв на себе Центральний військовий комітет – організація офіцерів-українців австрійської армії, що діяла від вересня 1918 р. 30 жовтня її очолив 31 – річний сотник Дмитро Вітовський. Під його керівництвом був розроблений план захоплення влади у Львові.

У ніч на 1 листопада 1918 р., маючи під своєю командою лише 1400 вояків і 60 офіцерів (більшість із них долучилися до виступу напередодні його початку), ЦВК організував переможне збройне повстання українців у Львові. Протягом кількох годин в руках повсталих опинилася міська ратуша, банки, пошта, телеграф, залізничний вокзал, військові казарми. Фактично без збройних сутичок і кровопролиття влада у Львові перейшла до українців. Коли над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор, Д. Вітовський від імені ЦВК передав владу УНРаді. Вона звернулася до намісника Галичини Карла фон Гуйна з вимогою передати їй владу. В склад делегації УНРади до намісника входили К. Левицький, С. Голубович, С. Баран та ін. Карл фон Гуйн, будучи інтернованим, відмовився виконувати таку вимогу, але за відповідним протоколом передав свої повноваження заступнику намісника українцеві В. Дицикевичу, а той передав владу в краї УНРаді. Цього ж дня УНРада видала відозву до населення, в якій сповіщала про встановлення своєї влади на території Української держави і закликала окружні військові комітети Тернополя, Станіслава, Золочева, Коломиї, Перемишля, Самбора, Чернівців, Чорткова й інших міст, а також усі повіти і села зробити те ж саме.

Упродовж кількох днів у повітових центрах (крім двох на Лемківщині), містах і селах Східної Галичини влада перейшла до повсталого українського народу. Так, за допомогою українців-вояків 58 і 95 піхотних полків влада українців встановилася 1 листопада у Станіславі. У місті почала діяти тимчасова адміністративна управа, яку очолив професор місцевої гімназії П. Чайківський. 1 листопада українці взяли владу також у Золочеві та Коломиї.

У ніч на 3 листопада в руках озброєної дружини і численних добровольців з навколишніх сіл і Збаража опинився Тернопіль. Як згадував учасник тогочасних подій професор гімназії і відомий поет П. Карманський, бойова дружина міста становила 2 тис. осіб, з них 700 добровольців, які прибули на допомогу тернополянам з навколишньої округи. Комісаром Тернополя призначений професор гімназії С. Сидоряк, комісаром повіту – суддя О. Сальвицький.

Владу в іншому повітовому центрі Бережанах захопили озброєні селяни з сусідніх сіл – Лапшина, Лісників, Мечищева та стрільці під керівництвом поручника Олексина. Комісаром міста став учитель гімназії О. Насельський, повітовим комісаром – правник І. Масляк.

У Жовкві на Львівщині влада перейшла до рук повстанців у результаті спільного виступу селян і вояків місцевого гарнізону під керівництвом лікаря Я. Рибака. За участю українських вояків і місцевого населення було встановлено владу УН Ради в усіх повітах Покуття. Подібно встановлювалась влада в Бучацькому, Добромильському, Калушському, Кам’янка-Струмилівському, Підгаєцькому, Рава-Руському, Яворівському та інших повітах – загалом у Східній Галичині. Віча стали основною формою організації нових органів влади. Повсюдно в містах і містечках формувались військові команди. Це, безумовно засвідчує, що українські організації мали у своєму розпорядженні масову громадянську підтримку.

Однак подекуди революційні події в краї розвивалися інакше. В гострій боротьбі здобувалася влада на західних рубежах Галицької землі, зокрема, в Перемишльському, Самбірському і Турківському повітах, де сильний опір українським силам чинили поляки, які встигли оговтатись від першолистопадового удару. Через відсутність української інтелігенції і страшенну епідемію тифу лише наприкінці листопада були сформовані повітові органи влади у Скалаті.

У загальному руслі Листопадової революції розвивалися події у Північній Буковині.

На Буковині боротьбу за владу очолив утворений 25 жовтня у Чернівцях Український Крайовий Комітет під керівництвом Омеляна Поповича, який був одночасно і керівником буковинської делегації Української Національної Ради.

3 листопада 1918 р. Буковинське народне віче в Чернівцях, в якому взяло участь близько 10 тис. осіб проголосило Акт возз’єднання Північної Буковини з Західною Українською державою. 6 листопада було проголошено про перехід влади до Українського крайового комітету. Його президентом призначили О. Поповича. Того ж дня повсталі українці, передусім вояки і молодь, оволоділи у Чернівцях адміністративними установами, вокзалом, поштою, телеграфом. Головні міста Буковини – Чернівці, Сучава, Сторожинець – опинилися в руках української влади. Аналогічні процеси відбувалися і в буковинських селах.

6 листопада 1918 р Український Комітет і демократична частина Румунської Національної Ради дійшли до згоди, внаслідок чого Український Комітет взяв владу в північній частині Буковини, а Румунська Національна Рада – у південній. Українську Національну Раду в краї очолив А. Артимович, крайову адміністрацію – О. Попович. Було створено українську жандармерію, поліцію, суд. Українські комісари оволоділи поштою, телеграфом, фінансами, промисловістю. На чолі магістрату Чернівців став О. Безпалко. Службовці краю 7 листопада прийняли присягу на вірність Українській Національній Раді. На жаль, після від’їзду легіону УСС з Чернівців до Львова Північна Буковина залишилася безборонною перед румунською окупацією.

Наступного року окупація краю Румунією була визнана Сен-Жерменським мирним договором як правомірний акт. Це була плата Румунії за участь у війні на боці Антанти. Через деякий час румуни окупували й Бессарабію, що до 1918 р. належала Росії. 28 січня 1919 р. почалося антирумунське повстання в Хотині, яке підготували більшовики, там була проголошена влада рад робітничих і селянських депутатів. Однак повстанці, не отримавши допомоги, не змогли витримати натиск румунської армії. 54 тис. осіб змушені були відійти за Дністер в Україну. З часом вони влилися в 45-ту стрілецьку дивізію Й. Якіра.

Революційні події в Галичині й Буковині не оминули Закарпаття. Вони відбувалися тут в ході розвитку Листопадової революції й мали єдине політичне спрямування – повалення іноземного панування та возз’єднання закарпатських українців з Україною. Відчуваючи неминучий крах імперії, 1-2 листопада українці Ужгорода, Мукачевого, Берегового, Хуста та інших міст краю почали роззброювати військові гарнізони, відділи жандармерії, поліції, розганяти старі органи влади. Революційна хвиля упродовж кількох днів змела монархічну адміністрацію в містах і більшості сіл Закарпаття.

Ця перемога забезпечила виникнення в краї нових органів влади. Переважно це були ради: Угро-Руська Рада, Карпатська Центральна Рада, Свалявська Народна Рада, Хустська Народна Рада й ін. Характерно, що інколи ради мали однакові назви, але були різними за характером своєї діяльності і політичною орієнтацією. Одні з них орієнтувалися на Велику Україну, другі – на ЗУНР, треті – на Угорщину, четверті – на Чехословаччину, що свідчило про недостатню національно-патріотичну свідомість місцевого українського населення, відсутність єдності в суспільстві.

Найбільш свідома українська еліта краю бачила порятунок закарпатців у задоволенні його віковічних прагнень до возз’єднання з матір’ю – Україною, про що свідчили як численні резолюції народних зібрань і віч, так і ухвали представницьких органів. Ці прагнення закарпатців були викладені в листі до
УНРади у Львові та враховані в її постанові від 19 жовтня 1918 року: «Разом з іншими українськими національними областями Австро-Угорщини українська полоса Північно-Східної Угорщини складає одну цілісну українську територію» і вся «українська національна територія уконституйовується отсим як Українська держава». Користуючись підтримкою Антанти, Чехословаччина в січні 1919 р. захопила західну частину Закарпаття, а Румунія – південну.

Стрімке поширення української влади в Галичині, Буковині і Закарпатті яскраво демонструвало той факт, що українська національна революція в краї визріла, а декларована в її ході Українська держава була природнім продуктом суспільного розвитку. Завдання полягало в тому, щоб її вберегти.

21 січня 1919 р. в окупованому чеськими військами м. Хусті відбулися Закарпатські всенародні збори. У них взяли участь 420 представників 175 міських і сільських громад краю. На зборах були висловлені пропозиції, щоб залишити Закарпаття у складі Угорщини, або Чехословаччини чи з’єднатися з ЗУНР. Деяка частина делегатів висловила бажання з’єднатися з УСРР, вважаючи, що більшовики здійснять націоналізацію землі і зрівняльний її поділ між закарпатськими селянами. Врешті-решт Закарпатські всенародні збори прийняли рішення добиватися возз’єднання Закарпаття з усією Україною. Таке ж рішення прийняв Спільний собор русинів Угорщини.

21 березня 1919 р. в Угорщині встановлено радянську владу. На більшій частині території Закарпаття (крім деяких сіл Ужгородщини, Тячівщини і Рахівщини, які були окуповані чеськими та румунськими військами, поширилася влада Угорської Радянської Республіки, що існувала майже 40 днів. Угорська радянська влада надала Закарпаттю територіальну автономію (Руська Крайна). На її території почали створюватися об’єднані організації Соціалістичної партії Угорщини. На кінець березня 1919 р. вони існували в усіх жупах, округах, містах і деяких селах Руської Крайни. Їх роботою керував Руськокрайнянський партійний комітет (секретаріат), що перебував у Будапешті.

З кінця березня радянська влада Руської Крайни почала націоналізацію банків, промислових підприємств і майстерень, де працювало понад 20 осіб. Було підвищено зарплату робітників на 25 і більше відсотків, встановлено 8-годинний робочий день, а також створено контрольні робітничі ради або робочі комісії. Крім того, уряд призначив спеціальних уповноважених на підприємствах – виробничих комісарів, які замінили колишніх директорів.

Згідно з декретом радянського уряду Угорщини від 3 квітня 1919 р. землі поміщиків («дідичів»), які мали понад 50 га орної землі, підлягали конфіскації. В земельних відносинах він не допустив поділу серед селян конфіскованої землі. На базі відібраних у поміщиків маєтків створювалися великі державні господарства – виробничі кооперативи. Дрібні земельні наділи залишались у приватній власності. В деяких селах, зокрема на Свалявщині та Берегівщині, бідні селяни почали самочинно ділити землі «дідичів». Селяни-верховинці безкоштовно отримали пасовиська.

У містах націоналізувались великі житлові будинки, вони передавалися у розпорядження квартирних комісій та домоуправлінь для поселення сімей робітників. Були скасовані всі титули і ранги, станові привілеї. Для робітників і селян запроваджувались безкоштовні прийоми в лікарнях, вводилось загальне обов’язкове навчання дітей до 14-річного віку. Церква відокремлювалася від держави і школа від церкви. Видавалися газети угорською та українською мовами – «Руська правда», «Червона Україна», «Берегі мункащ» («Березький робітник»), «Мункачі пепсола» («Мукачівське народне слово»).

На початку квітня 1919 р. в Руській Крайні відбулися вибори до нових органів влади. У ході виборчої кампанії були створені або оновлені сільські і міські ради робітників, солдатів і селян. Для керівництва поточними справами ради створювали виконавчо-розпорядчі органи – директоріуми. Згідно з підготовленим проектом конституції Руської Крайни, вищим органом влади на Закарпатті мав стати з’їзд Рад. У Руській Крайні формувалися національні частини угорської Червоної гвардії, а також Руська Червона дивізія та окремий Руський батальйон.

Уряди країн Антанти, побоюючись поширення революційних процесів, готувалися збройним шляхом ліквідувати радянську владу в Угорщині. При цьому вони особливу увагу звернули на Закарпаття, щоб не допустити з’єднання армії радянської Росії та Угорщини. З дозволу Антанти 16 квітня 1919 р. Румунія напала на Угорську Радянську Республіку. 23 квітня інтервенцію почали і війська Чехословаччини, які окупували Закарпатську Україну. Червоногвардійці, робітники і селяни, котрі співчували радянській владі, були вислані за межі краю, сотні із них кинули в спеціальні табори, що були створені в Ужгороді, Королевому, Сегеті. Окупанти збільшили чиновницький апарат на Закарпатті в
5-6 разів, кількість жандармів і поліції зросла в 10 разів.

8 травня 1919 р. Центральна Руська Народна Рада, яка перебувала в Ужгороді, схвалила рішення Пряшівської, Ужгородської і Хустської рад від 4 квітня 1919 р. про об’єднання краю з Чехословаччиною. Закріпитися Чехословацькій Республіці в Закарпатті сприяли рішення Паризької мирної конференції, на якій представники закарпатських русинів, що прибули із США, а також А. Волошин, А. Бескид, брати М. та Ю. Брайщаки та інші політичні діячі погодилися на пропозицію Великобританії та Франції приєднати Закарпаття до Чехословаччини.

Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) між країнами Антанти й Австрією передавав Закарпаття Чехословаччині. Румунія вимушена була вивести свої війська із краю. 18 листопада їй була віддана Буковина. 26 листопада 1919 р. Чехословацький уряд створив Тимчасову руську автономну директорію. До неї увійшли А. Волошин, Г. Жаткевич, Ю. Брайщак та інші українські діячі. Чехословацька Республіка, згідно з своїми міжнародними зобов’язаннями, мала надати населенню Закарпатської України автономні права.

Закарпаття увійшло до складу Чехословацької Республіки на правах автономного краю під офіційною назвою Підкарпатська Русь. Її територія становила 12 097 кв. км, населення – 572 028 осіб.

Історично склалося так, що Закарпаття в 1919 р. було приєднане до новоствореної Чехословаччини, однак шлях краю до з’єднання з Україною не зупинився. Чехословацькі політичні діячі Томаш Масарик, Едуард Бенеш та інші визнавали, що закарпатці (русини) належать до «малоруського народу», але сподівалися, що два кордони між Закарпаттям та Україною назавжди відділять цей народ від українців, і він поступово асимілюється з чехами. Саме цими чинниками пояснюється невиконання урядом ЧСР обіцянки щодо надання Підкарпатській Русі автономії, а також те, що в краї було заборонено вживати термін «Україна» та «український».

Таким чином, розпад Австро-Угорської імперії восени 1918 р. призвів до відродження української державності в Галичині, Буковині і Закарпатті. Однак новопосталі держави в Польщі, Чехословаччині, Румунії, спираючись на підтримку Великобританії і Франції насильним шляхом перервали цей процес.

2. Проголошення ЗУНР. Акт Злуки. Боротьба проти польської агресії (листопад 1918 р. – липень 1919 р.)

Українська Національна Рада, взявши владу, поєднувала законодавчі та виконавчі функції.5 листопада 1918 р. УНРада звернулася з маніфестом до населення краю, в якому проголошувалися загальне виборче право, встановлення 8-годинного робочого дня, рівність усіх громадян перед законом, курс на аграрну реформу. 9 листопада 1918 р. вона утворила уряд – Тимчасовий Державний Секретаріат у складі 14 державних секретарів: К. Левицький (голова), В. Панейко (закордонні справи), С. Голубович (судівництво), Д. Вітовський (військові справи), Л. Цегельський (внутрішні справи), С. Баран (земельні справи) та ін. За партійним складом уряд виявився таким: націонал-демократи – 8, радикали – 2, соціал-демократи – 1, соціальні християни – 1, безпартійні – 2.

Уряд приступив до проведення необхідних реформ, була введена монополія на продукти харчування. Щодо аграрних перетворень, то було дане роз’яснення, що реформа земельних відносин почнеться після закінчення війни, що вже тривала з Польщею.

13 листопада 1918 р. УНРада ухвалила «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Ця дата вважається днем проголошення ЗУНР. У його першому пункті дано назву новопосталій державі Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), згідно з третім пунктом вона проголошувалася самостійною і незалежною. Закон визначив територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплював Східну Галичину, Буковину і Закарпаття. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому полі, повернутий у праву сторону, прапор синьо-жовтий. У законі відзначалось, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого таємного виборчого права за пропорційною системою виборів.

Найвищим органом влади – парламентом мали стати Установчі збори, а до їхнього обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, уряду – Тимчасовий Державний Секретаріат. Він почав затверджувати органи державного управління в повітах, містах і селах, визначив їхні функції та обов’язки. Тимчасово, оскільки своє законодавство ще не було розроблено, продовжували діяти закони колишньої імперії та дозволено урядникам виконувати свої функції, однак вони мали скласти присягу на вірність ЗУНР. Це було зумовлено тим, що спеціалістів-українців не вистачало, особливо поштових працівників, залізничників, фінансистів. Держсекретаріат затвердив 50 повітових комісарів, вони представляли виконавчу владу на місцях. У грудні 1918 р. до УНРади були обрані делегати від повітів. Загалом у її складі за весь період ЗУНР було 190 осіб, хоча в Станіславі від 1 січня 1919 р. УНРада мала 150 делегатів. Делегатами УНРади від її створення 19 жовтня 1919 р. був 21 представник від Буковини. Не були представлені в УН Раді українці Закарпаття, оскільки край окупували війська Чехословаччини.

15 лютого 1919 р. затверджено Закон про мову в державному житті республіки. Державною мовою стала українська. Разом з тим за національними меншинами закріплювалось право «уживати як усно, так і в письмі їх рідні мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами», їм гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги тощо.

Конституційна парламентарна система гарантувала спеціальним законом 1919 р. скликання сейму ЗУНР. Однопалатний Сейм повинен був зібратися у червні 1919 р. Прийнятий 14 квітня 1919 р. новий виборчий закон зазначав, що Сейм складатиметься з послів, обраних на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування. Право голосу надавалося особам, що досягли 21 року, право бути обраним – 25 років.

Центральні органи ЗУНР кількаразово змінювали центри свого розташування. З 18 жовтня і до 21 листопада 1918 р. УНРада перебувала у Львові. Тут було сформовано Тимчасовий Державний Секретаріат. Із втратою Львова (після 22 листопада) Національна Рада і уряд аж до кінця грудня розміщалися у Тернополі, після цього – в Станіславові (до 26 травня 1919 р.) Майже одночасно з переїздом уряду до Станіславова відбулася його реорганізація. Головою Тимчасового Державного Секретаріату замість Костя Левицького став Сидір Голубович.

Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, йшла велика державотворча робота у певних галузях суспільного, культурного й економічного життя, що мала загальнореспубліканський характер. Розпочалася перебудова системи народної освіти. Публічні школи оголошено державними, а вчителів – державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи. Українська мова стала основною в усіх державних школах, за національними меншинами – поляками та євреями визнавалося право на школу з рідною мовою навчання.

Українська Національна Рада 12 квітня 1919 р. прийняла закон про запровадження з 1 травня 8 – годинного робочого дня. Розглядався закон про земельну реформу. Було підготовлено проекти закону. Передбачалося наділення землею тих селян що не мали її необхідного мінімуму для існування. Передусім при розділі землі вимагалося наділяти землею вояків, які беруть участь у «теперішній війні за волю України».

Закон про земельну реформу було прийнято 14 квітня 1919 р. У його вступній частині зазначалося: «вивласнюються всі двірські общари, всі добра монастирські, Єпископські, всі землі, набуті в цілі спекуляції, як також і всі інші землі, котрі перевищувати будуть найвищу границю індивідуального посідання землі». Отже, земельний закон визначив основи аграрної реформи, зокрема ліквідацію великого землеволодіння. По закінченні війни передбачалося поділити ріллю між безземельними і малоземельними селянами.

Однак, у законі не було сказано, чи в процесі конфіскації земель відбуватиметься відшкодування їхнім попереднім власникам. Це питання закон відкладав до вирішення майбутнього Сейму. В законі також не сказано, за плату чи без неї будуть наділяти землею нових власників. Це теж мав вирішити Сейм. Заборонялося самовільно захоплювати і ділити вивласнені землі: порушників карали шести місячним ув’язненням або штрафом 10 тис. корон.

Урядові програми, незважаючи на їхню незавершеність і короткий термін функціонування, засвідчили демократичний характер нової влади, її прагнення творити суверенну національну державу.

Загальнонаціональний соборний центр, як зазначає проф. М. Литвин, мав велику притягальну силу для всіх українців незалежно від державних кордонів. Листопадові бої Галицької армії з польськими і румунськими частинами показали, що самотужки не здолати тиск противників. Усе це, а особливо споконвічне прагнення західних українців до єдності з усією Україною, і спонукало уряд ЗУНР звернутися по допомогу до наддніпрянських братів. Уже 5 листопада УНРада надіслала свою делегацію на чолі з О. Назаруком  до Києва для переговорів з гетьманом П. Скоропадським. Після початку антигетьманського повстання переговори про об’єднання проводилися з Директорією УНР. У Фастові 1 грудня було укладено «передвступний договір» про «злуку обох Українських держав в одну державну одиницю»; 3 січня 1919 р. УНРада на своєму першому засіданні у Станіславові затвердила «передвступний договір», прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду – Державному Секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору в Києві.

До участі в Урочистому акті об’єднання було затверджено представницьку делегацію на чолі із заступником президента УНРади Л. Бачинським. 22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу – Українську Народну Республіку – Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної української держави. В урочистостях брала участь делегація УНРади ЗУНР у складі 36 осіб. Трудовий Конгрес України у Києві 23 січня 1919 р. затвердив об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву – Західна Область УНР (ЗО УНР). До складу Директорії УНР було введено Президента УНРади Є. Петрушевича. Але через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє – до скликання Всеукраїнських установчих зборів, обраних населенням обох частин України. На думку історика О. Бойка, Злука не означала, що УНР стала унітарною або федеративною державою. Це було радше конфедеративне об’єднання, принаймні до остаточного вирішення питання про державне об’єднання Установчими зборами. ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу і обсяг їхньої компетенції. ЗО ЗУНР продовжувала діяти як окреме державне утворення і у внутрішніх справах, і на міжнародній арені. Влада Директорії УНР і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалась лише військова діяльність обох урядів. Незважаючи на заяви про Злуку, розбіжності у стратегії та орієнтаціях керівників УНР і ЗУНР поглиблювалися. Це серйозно послаблювало реальне значення акту 22 січня 1919 р., який, однак, залишився символом споконвічного прагнення українського народу до возз’єднання в єдиній державі.

Державне будівництво, що вдало розпочалося на початку листопада 1918 р., було загальмоване агресією проти ЗУНР, яку почала Польща. Польське керівництво вважало, що має «історичне право на Східну Галичину» і тому не визнало влади ЗУНР. Для реалізації своїх намірів воно використовувало такі організації в Східній Галичині, як «Польська організація військова», «Сокіл», «Вольность», а також польське населення, що становило більше половини мешканців Львова і складало чималий відсоток в інших містах. У своєму прагненні заволодіти Східною Галичиною новопостала Польща сконсолідувалася й отримала підтримку з боку Великобританії та Франції.

До прибуття військ з Кракова польські військові сили у Львові були об’єднані під командуванням капітана М. Мончинського і налічували 700 бійців. На озброєнні вони мали 5 кулеметів, 6 автомобілів. Польські підрозділи в місті зростали за рахунок добровольців – студентів, гімназистів, службовців. Кадрові офіцери швидко формували військові загони, визначили місця їх дислокації та список об’єктів, які підлягали захопленню. Меценати надали допомогу коштами, жовнірам була суттєво збільшена платня за службу. Вже 1 листопада 1918 р. у Львові почалися бойові дії поляків проти Української держави, в ході яких почала формуватися Українська Галицька армія (УГА).

 В державному будівництві ЗУНР військове будівництво висунулося на перше місце в державному будівництві ЗУНР. Варто відзначити, що під час листопадового чину УНРада взяла владу, не маючи у своєму розпорядженні достатньої кількості військових сил для протидії регулярним польським військам. Полк УСС дислокувався за 250 км від Львова біля Вижниці на Буковині. Перший підрозділ полку (800 вояків) прибув у Львів 4 листопада. Крім того Д. Вітовський 2 листопада попросив звільнити його від командування обороною Львова. Не додали визначеності і рішучості діям українців переговори з польською стороною щодо врегулювання проблем, які виникли. Вони велися кілька днів і поляки використали їх для зміцнення своїх позицій у місті. Уряд ЗУНР дещо запізнився з початком мобілізації військовозобов’язаних, розпочав цю роботу тільки 13 листопада. Разом з тим керівники повітів не дуже поспішали виконувати цю вимогу.

5 листопада 1918 р. Головну (пізніше – Начальну) команду у Львові очолив Г. Коссак. Українські війська під його керівництвом вступили в бій з поляками за вокзал, головну пошту, вели бої в районі костелу св. Анни, казарм Фердінанда та інших місцях. Поляки в цей час уже завершили формування системи управління військом. Польська Головна команда 6 листопада мала у своєму розпорядженні 6022 жовніри.

Наступного дня розпочався наступ українських військ у центрі міста, з району Підзамче та Жовківського передмістя. Одночасно поляки захопили головну пошту, склади зброї у Скнилові. 9 листопада на вимогу старшин, яка була незадоволена керівництвом Г. Коссака, він подав у відставку. Головним комендантом українських військ був призначений Г. Стефанів. Він мав у своєму розпорядженні лише 1500 стрільців. Завдяки його зусиллям активнішими стали зв’язки з провінцією.

Він домігся того, щоб старшини, офіцери та стрільці української армії у Львові прийняли присягу, що мало позитивне мобілізуюче значення. Того ж дня був прийнятий закон про мобілізацію. 13 листопада УНРада ухвалила Закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Вона була поділена на три військові області (Львівську, Тернопільську і Станіславську). Їх військові окружні команди очолювали призначені урядом коменданти. Жандармерія мала вести боротьбу проти диверсантів, шпигунів. 15 листопада Державний Секретаріат військових справ оголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років.

Поляки використали різні неузгодженості і недоліки в організації та діях українського війська. Поширилося дезертирство тих, хто отримав обмундирування (із 2 тис. таких осіб в українському війську залишилось майже 500). Не спромоглися українці виконати команду зі Львова про підрив мосту через р. Сян у Перемишлі. 9 листопада під Перемишлем з’явилися 2 відділи польських легіонерів кількістю 700 осіб. 11 листопада вони за допомогою польського цивільного населення і внаслідок нерішучості місцевої української влади оволоділи містом. Польське військове командування оперативно розробило план наступу на Львів. 19 листопада залізницею в напрямку до нього вирушила польська військова група (1500 осіб). Ранком 21 листопада почались атаки поляків на українські позиції. За наполяганням Г. Стефаніва уряд ЗУНР видав наказ про залишення українськими силами Львова. Відступаючи, українські вояки зупинилися за містом у районі Лисинович, Винників, Пустомитів і перебували там до травня 1919 р.

В боях за Львів поляки втратили понад 1 тис. військових і цивільних осіб, українці – 250 вояків (українське цивільне населення не залучалося до бойових дій). В окупованому поляками місті почалися репресії, зокрема обшуки помешкань українців, арешти членів УНРади й інших осіб, погроми єврейського населення.

Таким чином, українське військо упродовж 1-22 листопада 1918 р. вело героїчну боротьбу в столиці ЗУНР, відстоюючи її незалежність, однак у боях проти польської агресії зазнало поразки. Чимало галицьких українців з цих пір більш рішуче стане на захист свого краю. Польська влада, здобувши першу військову перемогу, стала на шлях посилення своєї агресії проти ЗУНР.

З цього часу посилилась робота уряду ЗУНР щодо формування УГА. В зв’язку з тим, що не вистачало власних офіцерських кадрів, на службу запрошувалися офіцери колишньої австрійської армії – німці, австрійці, угорці. 10 грудня 1918 р. УГА очолив наддніпрянець генерал М. Омелянович-Павленко, начальником її штабу став полковник Є. Мишківський. Чисельність УГА весною 1919 р. досягла 70 тис. осіб.

27 листопада 1918 р. поляки захопили Раву-Руську і Санок. Українські війська відбили наступ поляків на Самбір, Добромишль, Хирів, Яворів, Краковець. Українське командування ставило своєю головною метою звільнити від поляків Львів. Однак польська армія, випереджаючи українців, 13 грудня розпочала наступ на Нижанковичі, Хирів й оволоділа ними. УГА перейшла в контрнаступ. Підрозділи О. Букшованого й О. Микитки в кінці грудня зайняли кілька населених пунктів біля Львова.
25-27 грудня польські війська, маючи перевагу в живій силі і зброї, завдали поразки українцям біля Любачіва і Ставчан. Польська військова група у Львові постійно зміцнювалася.

11 січня 1919 р. за наказом Президента УНРади ЗУНР Є. Петрушевича почався наступ УГА на Львів у районі Скнилова і Персенківки. У ході запеклих боїв були значні людські втрати, однак розвинути наступ українські сили не змогли. Це сталося і тому, що структура УГА була недостатньою продуманою. Тепер прийнято рішення війська УГА поділити на три групи (з них потім були створені корпуси): Північна (В. Курманович), Південна (Г. Коссак) і другий осадний корпус (М. Тарнавський). Військова піраміда стала виглядати так: рій – чета – сотня – курінь (300 стрільців, 10 офіцерів) – бригада – корпус – Галицька армія (такою тоді була офіційна назва УГА). Невирішеними проблемами для УГА були обмаль офіцерських кадрів і зброї. Не оволодівши складами зброї у Львові в листопаді 1918 р., довелось її закуповувати в Чехословаччині, обмінювати на продовольство в угорців, просити допомоги в УНР. З армії УНР були переведені в УГА кілька вищих офіцерів, однак цього було явно замало.

17-19 лютого 1919 р. УГА провела Вовчухівську (назва від села під Львовом) операцію, метою якої було створити умови для оволодіння Львовом. У ході цієї операції звільнивши кілька сіл, українські війська наближалася до міста. Однак у цей час керівництво Антанти на Паризькій мирній конференції зажадало від УГА припинити вогонь, вступити в переговори з поляками. З цією метою з Парижа в Галичину прибула місія на чолі з генералом Ж. Бертелемі. Її умови були такі: Львів та Дрогобич мали залишатися за Польщею і тільки після цього мало розглядатися питання про міжнародне визнання ЗУНР. Делегація ЗУНР на переговорах від пропозицій Бертелемі відмовилась, хоч Є. Петрушевич виконав вимогу щодо припинення наступу на фронті.

28 лютого 1919 р. УГА знову розпочала бойові дії. Це був своєрідний протест проти відкритої підтримки Антантою Польщі. 2 березня місія Бертелемі відбула з Галичини. УГА вела бої у передмісті Львова, Скнилові та Городку, обстрілювалися Стрийський парк, електростанція, Личаківська Рогатка. 10 березня УГА оточила Львів. Тоді начальник Польщі Ю. Пілсудський скерував для оборони Львова додатково 50 тис. вояків. 14 березня польські війська почали контрнаступ і розірвали кільце оточення міста. 27 березня 1919 р. у Хирові за наполяганням Антанти знову відновилися українсько-польські переговори. Делегація ЗУНР на чолі з М. Лозинським виїхала в Париж для участі в роботі міжнародної конференції.

Весною 1919 р. економічне, соціально-політичне і військове становище ЗУНР ускладнилося, хоч і продовжувалося державне будівництво. 14 квітня був прийнятий закон про земельну реформу. Гарантувалася приватна власність на землю. Селяни могли викупляти землю у тих, хто мав більше 30 га. Реалізація реформи передбачалась після завершення війни. Відбувався процес формування лівої опозиції щодо керівництва ЗУНР. У лютому 1919 р. в Станіславі за участю Компартії Східної Галичини, яка була створена КП(б)У в радянській Україні, виник Селянсько-робітничий союз. Він виступив за ліквідацію великого землеволодіння і передання землі у користування селянам. Дрогобицьке повстання 15 квітня 1919 р. стало одним із виявів цієї проблеми.

У розбудові держави УНРада і Держсекретаріат зіткнулися з багатьма проблемами. У їх вирішенні, насамперед, щодо постачання УГА зброєю, забезпечення населення продуктами і товарами, частково допомагала УНР. За розпорядженням Директорії була надана значна продовольча допомога. У березні 1919 р. Директорія, відступаючи з Наддніпрянської України, вивезла в Галичину 730 вагонів цукру, 213 вагонів борошна, 223 вагони зерна. Держсекретаріат ЗУНР надав грошову і матеріальну допомогу голодуючим у Бережанському, Снятинському та інших повітах. Торгівля республіки нафтопродуктами з Чехословаччиною та Угорщиною була незначною і не забезпечувала державу промисловими та військовими товарами.

У квітні 1919 р. на територію Польщі з Франції через Німеччину прибула польська армія Ю. Галлера. Вона нараховувала до 80 тис. вояків, з них 26 тис. осіб прибули із США, де їм обіцяли натуралізацію за участь в бойових діях в Європі. У травні стрілецька дивізія галлерівців почала наступ проти УГА. 26 травня поляки захопили Станіслав, 1 червня – Бережани, а польська дивізія під командуванням В. Сікорського увійшла в Тернопіль. Командування Галицької армії змушене було відвести війська в південно-східну частину Галичини між річками Збруч і Дністер до Бучача і Чорткова. Туди ж переїхав уряд. У цей критичний момент, 9 червня 1919 р., в Заліщиках уряд склав свої повноваження, від його та імені УНРади вся повнота влади була передана Є. Петрушевичу, який отримав титул Диктатора. Конституційні органи припинили дію.

Галицька армія зробила відчайдушну і героїчну спробу вигнати ворога, захистити республіку. 7 червня 1919 р. почалася Чортківська контрнаступальна операція (офензива) під керівництвом нового командуючого УГА Олександра Грекова (колишній воєнний міністр Директорії). Успіх Чортківської офензиви вражав: були звільнені Чортків, Теребовля, Тернопіль (15 червня), Бучач, Бережани, Перемишляни, Золочів. УГА готувалася до битви за Львів.

27 червня 1919 р. керівником оборони Львова і командувачем польською армією в Галичині був призначений Ю. Пілсудський. Наступного дня він організував контрнаступ. 29 червня польські війська оволоділи Золочевом, 30 червня – Бродами, 4 липня – Тернополем. В цей час з Парижа Польща отримала дозвіл Антанти на окупацію всієї Східної Галичини до р. Збруч.

Виснажені наступальними боями 17 липня 1919 р. УГА під командуванням нового Начального вождя генерала М. Тарнавського вимушена була покинути Східну Галичину і перебратися на лівий берег Збруча, на Велику Україну. ЗУНР як держава реально перестала існувати. Її керівництво переїхало в Кам’янець-Подільський. Польща окупувала Східну Галичину, але до закінчення боротьби було ще далеко.

На жаль, 3,5 млн. українців поступилися 18 млн. поляків, які мали свою національну державу. Східна Україна на той час не змогла надати допомоги своїм західноукраїнським братам. Антанта підтримувала Польщу, намагаючись за її рахунок запобігти відродженню могутності Німеччини і покласти край мріям більшовиків про «світову пролетарську революцію».

Можемо визначити декілька причин поразки ЗУНР. До зовнішніх причин, які загалом є визначальними, відноситься передусім беззастережна прихильність Антанти у цій боротьбі до Польщі у війні останньої із ЗУНР. Місії Антанти (їх було більше 10) недвозначно демонстрували свої симпатії до Польщі. Невиправданими виявились апеляції ЗУНР і до Австрії як третейського судді, котра опинилась серед переможених у світовій війні і не мала міжнародного авторитету.

257 діб вела ЗУНР боротьбу проти агресії Польщі, за право на своє існування. За підтримки Великобританії та Франції Польща перемогла. Тож надії керівництва ЗУНР на Антанту та її справедливість у вирішенні долі галицьких українців були марними. Загинуло 15 тис. українців і 10 тис. поляків. Вперше до національно-визвольного руху в Західній Україні долучились широкі маси людей, які загартувалися і були готові до нових випробувань в боротьбі за свою державу.

3. Військово-політична співпраця урядів УНР і ЗУНР

В липні 1919 р. з переходом УГА на Велику Україну, почався новий період співпраці для урядів УНР і ЗУНР. Так звана кам’янецька доба – це не тільки політичне і військове об’єднання двох українських урядів, а й їх остаточне розходження. Справа у тому, що і політичні, і військові сили УНР і ЗУНР волею обставин були приречені на конкретні спільні дії, але керівництво обох українських держав було не готовим поступитися перспективою національного визвольного руху, яку кожна сторона бачила по-своєму.

У цей час С. Петлюра вступає в таємні переговори з поляками з метою отримання від них, (а через них і від Антанти), військової допомоги в боротьбі за відновлення УНР. Ціною такої допомоги могли бути тільки західні землі України. ЗУНР, зі свого боку, аж ніяк не могла змиритися з агресивними діями Польщі. В цій реальній ситуації Є. Петрушевич також шукав порозуміння з Антантою, однак іншими шляхами: через офіційну делегацію ЗУНР на мирній конференції в Парижі і встановлення контактів з білою Росією.

Крім суто стратегічних розходжень між УНР і ЗУНР були й інші проблеми. Не могли лідери УНР сприйняти надання 9 червня 1919 р. в Заліщиках Є. Петрушевичу диктаторських повноважень. Варто зазначити, що проголошення лідера ЗУНР диктатором було вимушеним кроком і мало за мету мобілізувати всі зусилля для відсічі польської агресії, так що реакція Директорії УНР на це була неадекватною реаліям. Вони вважали, що це – державний переворот з усіма наслідками. Є. Петрушевича вивели із Директорії, для співпраці з ЗУНР було створено окреме міністерство (його незабаром скасували). З часом ці проблеми будуть вирішені, але недовіра між Є. Петрушевичем і С. Петлюрою і відповідно між керівництвом УНР і ЗУНР залишалась. Лише рядові вояки обох армій ставились доброзичливо одні до одних.

9 жовтня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну А. Денікіну. Бої між ними на Правобережній Україні тривали до кінця місяця. Денікінці мали явну перевагу. Для армій УНР і ЗУНР наступили важкі часи. Найстрашнішим було те, що поширилася епідемія тифу, яка забрала життя щонайменше 25 тис. українських вояків. Це стало загрозою більш небезпечною, ніж будь-який військовий супротивник. Боєздатність армії УНР І ЗУНР впала до найнижчого рівня. Денікінці ж все частіше нападали на українські загони, які в нерівній боротьбі під Балтою, Жмеринкою, Цвєтковим втрачали чимало своїх бійців. У таких екстремальних умовах армії УНР та УГА не могли вести активні бойові операції. Командуючий М. Тарнавський санкціонував переговори з денікінцями і 16 листопада 1919 р. підписав із генералом Я. Слащовим сепаратну угоду, згідно з якою УГА переходила в розпорядження денікінської армії.

В історичній літературі по-різному оцінюється цей факт. Більшість істориків вважає, що угода не була зрадою, а вимушена безвихідь для УГА. Як би там не було, а договір військового керівництва УГА з Добровольчою армією А. Денікіна призвів до краху українського фронту. Цей крок командування УГА призвів керівництво УНР, армія якої не перевищувала тоді 8-10 тис. бійців, у шоковий стан. 8 листопада Є. Петрушевич анулював цю угоду, звільнив з почади М. Тарнавського і віддав його під суд.

15 листопада 1919 р. у Кам’янці-Подільському відбулося останнє засідання Директорії. Було вирішено здати місто польським військам, а армії УНР віддано наказ пробиватися до Дністра окремими частинами. Члени Директорії А. Макаренко і Ф. Швець виїхали за кордон. На цьому ж засіданні були оголошені умови майбутнього договору з Польщею. Зокрема, Східна Галичина мала відійти до неї. Зауважимо, що переговори про укладання договору між УНР і Польщею велися таємно від галичан від червня 1919 р.

16 листопада Є. Петрушевич з іншими керівниками ЗУНР виїхав в Румунію, а звідти – у Відень, де невдовзі сформував уряд ЗУНР в екзилі (еміграції). Наступного дня залишили Кам’янець-Подільський С. Петлюра і його оточення. Поляки увійшли в місто. 3 грудня 1919 р. на нараді уряду УНР в Любарі було прийнято рішення про від’їзд С. Петлюри в Польщу.

6 грудня 1919 р. розпочався похід військових сил УНР. В історію він увійшов як І Зимовий похід. Командував українськими частинами генерал М. Омелянович-Павленко (колишній начальний вождь УГА). У ньому взяли участь майже 5 тис. вояків, а також І. Мазепа і 5 міністрів. Це був час розвалу денікінського фронту, і чимало офіцерів та стрільців УГА готові були приєднатися до учасників походу. 24 грудня було підписано угоду про об’єднання армій УНР і ЗУНР. Однак вона не була реалізована. Армія УНР поспішала на схід України, щоб зайняти територію, залишену денікінцями.

УГА потрапила в зону дій Червоної армії, тож серед її командування не було єдності: одні вимагали спільних дій з армією УНР, інші – укладання договору з більшовиками. 1 січня 1920 р. ревком (новий керівний орган УГА) підписав з представниками Червоної армії угоду про перехід під радянське командування. УГА стала неповні чотири місяці Червоною Українською Галицькою армією у складі трьох бригад.

П’ять місяців, до 6 травня 1920 р., тривав І Зимовий похід. Українські вояки пройшли від Любара до Умані, потім – на Золотоношу і далі на Катеринославщину, зазвичай, уникаючи серйозних збройних сутичок з денікінськими й більшовицькими військами.

Розрив УГА з більшовиками стався в кінці квітня 1920 р., напередодні польсько-радянської війни. Одну галицьку бригаду роззброїли радянські війська, десятки галичан були розстріляні, понад 2 тис. заслані в табори. Тоді в ув’язненні загинули командуючий УГА генерал О. Микитка і начальник її штабу генерал Г. Ціріц. 7 травня частина галицького війська в районі Ямполя, з’єдналися з армією УНР, яка наступала на Київ. Тоді дві бригади ЧУГА залишили фронт і рушили на захід, сподіваючись з’єднатися з армією УНР. Однак поляки їх оточили й інтернували; стрільці згодом були відпущені додому, а підофіцери і офіцери заслані у спеціальні табори, де чимало їх померло від хвороб і епідемій.

Внаслідок спільного польсько-українського наступу у вересні 1920 р. деяка частина Правобережжя знову опинилася під владою уряду УНР. Однак в жовтні було укладено без участі його представників польсько-радянське перемир’я. Армія УНР, нечисленна і погано озброєна, не могла наодинці воювати з Червоною армією і вже наступного дня почала з боями відступати.

21 листопада частини армії УНР на чолі з С. Петлюрою перейшли р. Збруч на захід і опинились на території Східної Галичини, яка була окупована Польщею. Українських вояків польська влада інтернувала і розмістила в таборах на території Польщі.

Таким чином, у стосунках між урядами УНР і ЗУНР після втрати останньою своєї території, склалися об’єктивні умови для спільних військових дій, однак реалізація цього завдання не принесла перемоги. Стосунки урядів УНР і ЗУНР ускладнювалися тим, що інші політичні сили – денікінці і більшовики на території України, а Польща із-за її меж – намагалися реалізувати свої геостратегічні плани за рахунок українців. Керівники УНР і ЗУНР, йшли на вимушені угоди з названими політичними силами.