СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ Й КУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ ДОБИ УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ

1. Суспільно-політичні й культурні процеси в радянській Україні доби утвердження тоталітаризму

1. Зміни у складі населення УРСР. Функціонування політичних інституцій

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні у 30-і роки було закономірним наслідком політичних та соціально-економічних змін, проведених більшовицькою партією. Термін «тоталітаризм» застосовується для характеристики таких політичних (державних) систем, які заради певної мети встановлювали повний, всеосяжний контроль над суспільством в цілому і кожною конкретною людиною. У СРСР тоталітарний режим набув форму сталінізму.

Характерними рисами сталінізму були: тотальна централізація всіх сфер життя, адміністративно-командні методи управління у поєднанні з державним терором (масові репресії, ГУТАБ); затратний, соціально неефективний політичний і господарський механізм; несприйняття цінностей демократії, самоврядування і правової держави; відлучення мас від управління і формалізація інститутів демократії; формування культу особи Й. Сталіна; зрощення партійного і державного апарату; всевладдя апарату державної партії, вихід каральних органів з-під контролю суспільства.

Індустріалізація та колективізація кардинально вплинули на склад населення в Україні. Зникли економічно активні в 20-ті роки категорії приватних торгівців, власників невеличких підприємств і майстерень. Натомість чисельність робітничого класу з 1928 по 1940 рр. зросла від 1 млн. 770 тис. осіб до 4 млн. 578 тис., тобто в 2,6рази. В цілому частка українців серед робітників у 30-і роки в Україні істотно збільшилась.

У ході примусової колективізації було сформовано зовні монолітну соціальну верству – колгоспне селянство, яке у 1940 р. становило майже половину населення республіки.

Індустріалізація супроводжувалася бурхливим розвитком міст. У 1926-1939 рр. чисельність міських мешканців України подвоїлась і досягла третини населення республіки. У 1939 р. українців серед міських мешканців уже було понад 58 %. Переміщення людей з одних соціальних груп до інших супроводжували різкі злами в їхній психіці, способі життя; втрачалися давні усталені традиції. Ці процеси мільйонні маси, особливо вимушено пролетаризоване сільське населення, сприймало дуже болісно.

Разом з тим 30-ті роки позначені інтенсивним соціальним рухом по «вертикалі»: з «низів» нової соціальної піраміди – «вгору». Партія сприяла висуванню відданих більшовицькій ідеї рядових робітників і селян на керівні пости, відкривала перед ними двері вищих та середніх спеціальних навчальних закладів. В органи державного управління, господарський, партійний апарат, в офіцерський корпус Червоної армії, органи держбезпеки, міліцію, до керівництва колгоспами і радгоспами прийшли десятки тисяч робітників і селян.

Знищивши стару соціальну піраміду, більшовики побудували в СРСР, у тому числі й в Україні, зовсім нову, небачену раніше. У ті роки в Радянському Союзі формувався новий правлячий клас – номенклатурна верхівка партійно-державного й господарського апарату, забезпечила матеріальними благами та різними привілеями.

Стрижнем тогочасного політичного ладу була ВКП (б). Монопольне становище ВКП (б) у суспільстві, жорстоке переслідування всіх, хто наважувався на будь-яку критику її політики призвели до накопичення негативних тенденцій у діяльності партії. З організації однодумців, об’єднаних спільністю політичних цілей, вона перетворилася в ієрархічну, надцентралізовану організацію, функції якої зводились до виконання розпоряджень партійних вождів.

Поступово утворився розрив між штатним партапаратом і так званою партійною масою. Партійні комітети визначали життєдіяльність парторганізацій, представницькі ж органи – з’їзди, пленуми, збори – переважно одностайно ухвалювали вироблені заздалегідь рішення.

Партійний апарат становив ключову ланку правлячої верхівки. Посадова ієрархія відображалася в системі номенклатури, своєрідному «табелі про ранги», що визначав місце кожного апаратника в піраміді влади, а в кінцевому підсумку соціальний статус, обсяг привілеїв, рівень життя, престиж і ін.

На підставі Конституції УСРР 1929 р. найвищими органами влади в Україні були:

  • Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів;
  • Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад;
  • Президія ВЦВК;
  • Рада Народних Комісарів УСРР.

Органом верховної державної влади і найвищим представницьким органом в Україні був Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувався один раз на два роки згідно з Конституцією 1929 р. Його делегати обирали місцеві з’їзди рад за нормою: один делегат від 10 тис. виборців, а від сільських – один делегат від 50 тис., чим, власне, забезпечувалась диктатура певного класу. Якісний склад делегатів з’їзду засвідчує, що диктатура пролетаріату зводилась до диктатури більшовицької партії. Своє представництво в органі верховної влади правляча партія збільшила майже до 90 відсотків.

Компетенцією з’їзду було затвердження змін і доповнень до Конституції УСРР, вибори Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) і представників України до органів верховної влади СРСР. З’їзд також вирішував питання господарського, культурного і соціально-політичного життя, але а межах, які визначали директиви правлячої партії та не торкались компетенції СРСР.

Постійно діючим органом Всеукраїнського з’їзду Рад, тобто найвищим законодавчим, розпорядчим, виконавчим і контролюючим органом влади в період між з’їздами був ВУЦВК, що обирав зі свого складу Президію. ВУЦВК періодично збирався на сесії (за Конституцією 1929 р. – тричі на рік). На сесіях затверджували бюджет республіки і плани розвитку народного господарства України, проекти кодексів законів та ін.

Найвищим органом виконавчої і розпорядчої влади була Рада Народних Комісарів УСРР. Раднарком України звітував перед ВУЦВК, його Президією, союзними органами. Особлива роль у системі управління належала загальносоюзним наркоматам, які мали неподільну й необмежену владу в республіках.

У 1936 р. було прийнято Конституцію СРСР, що скасувала всі поширювані на деякі категорії населення обмеження в правах. Вибори до Рад. проголошувалися загальними, прямими й рівними при таємному голосуванні.

На основі Конституції СРСР вироблено Конституцію України Надзвичайний ХІV Всеукраїнський з’їзд Рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію республіки, яка тепер офіційно називалася Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між сесіями – Президія. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади проголошувалася Рада Народних Комісарів (РНК).

Демократичні положення основного закону УРСР в умовах однопартійної тоталітарної диктатури не були наповнені реальним змістом і фактично виявились декларацією. СРСР був жорстко централізованою унітарною державою. З союзного центру – Москви тягнулися нитки управління практично всіма сферами життя України.

Структуру місцевих органів державної влади визначала триступенева система управління (центр – область – район), що склалась на початку 30-х років. Упродовж 1932 р. в Україні було створено перші 7 областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську.

Найвищим органом радянської влади у будь-якому адміністративно-територіальному об’єднанні були Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Конституція УРСР 1937 р. не передбачала такого інструменту влади, як з’їзди місцевих рад. Відповідно до неї встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих рад депутатів трудящих. На сесіях обирали виконкоми (голова, його заступники, секретар та члени виконкому), затверджували склад постійних комісій, утворювалися органи управління господарським і культурним будівництвом на своїй території – відділи та управління. Такі органи підпорядковувалися самій Раді, що їх утворила, та галузевій структурі Раднаркому УРСР.

Місцеві ради (сільські, районні, міські, обласні) діяли під постійним контролем територіальних структур КП (б) У, що повністю відповідали адміністративно-територіальному поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній одиниці. Стратегію і зміст рішень місцевих органів радянської влади визначали саме вони.

В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип «демократії», коли вибори депутатів були безальтернативними, хоча і проводились на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням. Реальні права і свободи тоталітарний режим цілком ігнорував.

Периферійний елемент політичної організації суспільства становили громадські організації: профспілки, комсомол, кооперація, наукові, творчі спілки тощо. найчисельнішою громадською організацією були профспілки, які в умовах тоталітаризму повністю підпорядковувалися партії – державі, та навіть більше – перетворились на своєрідну напівдержавну структуру, яка виконувала чітко окреслені політичні, громадські, ідеологічні функції. Головна функція профспілок – захисна – відійшла на задній план. На них покладалися насамперед виробничі завдання: організація робітників і службовців на боротьбу за неухильний розвиток народного господарства. Фактично профспілки перетворились на придаток адміністрації і мали забезпечувати виконання планів, підвищення продуктивності праці.

Інша громадська організація – комсомол – об’єднувала молодь і працювала з підростаючим поколінням, служачи підручним джерелом, з якого поповнювала свої ряди партія. Комсомол, подібно до профспілок, сприяв мобілізації молоді на виконання господарських завдань, будівництво численних об’єктів енергетики, вугільної, металургійної, гірничорудної промисловості.

Громадські організації намагались акумулювати соціальну активність населення, спрямовували її у певне русло. Вони розв’язували двоєдине завдання: блокували вільну політичну діяльність і формували у громадян еталонну поведінку. Ключове значення у цьому відводилося марксистсько-ленінській ідеології, яку вкорінювали у свідомість людей.

2. Правоохоронні органи. Репресії і терор в Україні у 1930-і роки та їх жертви

На початку 30-х років в УРСР сформувалась така судова система: народний суд, обласний суд і Верховний Суд України. Конституція УРСР 1937 р. задекларувала принцип гласності судових засідань, право звинуваченого на захист. Крім того, затверджувався принцип виборності суддів: Верховний Суд обирала Верховна Рада на 5 років, обласні – відповідні Ради депутатів трудящих на 5 років, народні суди – населення обирало на 3 роки. Проте закріплення цих демократичних принципів в Конституції не було гарантією втілення їх у життя. Саме в цей час стають масовими порушення законності, широко застосовують репресії. Присуди оголошують позасудові органи – так звані «трійки», «двійки», особлива нарада при НКВС.

Конституція УРСР 1937 р. регламентувала функції Прокуратури республіки (вищий нагляд за абсолютним дотриманням законів усіма наркоматами й установами, посадовими особами та громадянами), призначення прокурорів, термін їхньої діяльності 5 років. Однак, як показала практика суспільного життя в Україні 30-х років і найвищий нагляд, і нагляд на місцях забезпечував радше беззаконня, аніж (абсолютне дотримання законів).

Згортання Непу на рубежі 20 – 30 років зумовило активізацію силових структур правоохоронних органів. При наркоматі внутрішніх справ УРСР діяло Державне політичне управління (ДПУ) для боротьби з контрреволюційними виступами, шпигунством, контрабандою тощо. Республіканські ДПУ підпорядковувалися союзному Об’єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). Повну централізацію в СРСР репресивно-каральної системи забезпечувало створене у 1934 р. загальносоюзне НКВС, до якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. Республіканські НКВС фактично стають філіями союзного НКВС. У структурі НКВС діяли головні управління: державної безпеки, прикордонної та внутрішньої охорони, виправно-трудових таборів і трудових поселень, пожежної охорони, відділ запису актів громадянського стану. Саме через ці структури НКВС здійснював жорстокі репресії в Україні в 30-х роках.

Правлячі кола СРСР відмовилися навіть від видимості законності здійснюваних репресій. Цьому слугувала теза Сталіна про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення доповнювалося іншим – про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював свою особливу роль у розпалюванні Сталіним боротьби з «ворогами народу». У звітній доповіді ЦК КП (б) У ХІІ з’їзду, що відбувся 1934 р. С. Косіор так інтерпретував сталінську тезу щодо України: « На Україні класова боротьба напруженіша, ніж в інших місцях, і ворог – куркуль, націоналіст – у нас більш досвідчений, лютіший, ніж де б то в інших областях Союзу».

Теза про загострення класової боротьби стала теоретичною підставою для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільстві й партії, обґрунтування масових репресій в Україні, нагнітання істерії страху аби паралізувати волю народу до опору.

Масовий тотальний характер репресій 1930-х років пояснюється тим, що курс сталінського наступу соціалізму по всьому фронту зазнав краху. Життєвий рівень людей знижувався. Народ все більше відчував себе ошуканим. У цих умовах Сталін задля збереження своєї влади посилює репресії.

Одним із перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкідниками» та саботажниками, започаткована так званою «шахтинською справою» (1928 р.). Винною за економічні провали влади зробили технічну інтелігенцію, яка нібито створила «шкідницьку» організацію. У 1930 р. відбувся судовий процес над Спілкою визволення України (СВУ), у ході якого було репресовано 45 провідних вчених, письменників, науковців, викладачів ВНЗ, юристів. Серед них С. Єфремов, В. Чехівський, М. Слабченко та ін.

Продовженням репресій проти інтелігенції стало «викриття» Українського національного центру (УНЦ) та його підрозділу – Української військової організації (УВО). Керівником УНЦ організатори цих політичних процесів зробили М. Грушевського, внаслідок чого було ліквідовано історичну секцію в НАН України.

У 1930 р. влада примусила саморозпуститись Українську автокефальну православну церкву. Митрополита М. Борецького, десятки єпископів, сотні священиків було репресовано.

Друга хвиля масових репресій в УРСР (після розкуркулення і Голодомору) була спрямованою насамперед проти членів партії. Якщо в інших республіках Союзу масові репресії проти партійних активістів розгорнулися у 1937 р., то в Україні початок було покладено вже в 1933 р. Українських комуністів покарали за «націонал-ухильництво», яке ширилося в їхніх рядах, фізично винищували тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія Голодомору.

1933 р. в Україну прибув П. Постишев, а ДПУ очолив В. Балицький. Почався масовий терор. Звинувачені в націоналістичному ухилі М. Скрипник 7 липня застрелився. Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою були з ним пов’язані.

1 грудня 1934 р. Президія ЦВК СРСР прийняла постанову «Про порядок ведення справ по підготовці або здійсненню терористичних актів». Цей надзвичайний закон відкрито знехтував принцип гласності, справедливості, гуманізму. Слідство у справах про терористичні акти обмежувалось 10-денним терміном. Звинувачувальний акт вручався за 24 години до розгляду справи в суді. З процесу вилучались прокурор і адвокат. Касаційне оскарження і подання клопотань про помилування у цих справах не допускались. Смертний вирок виконувався негайно після оголошення.

Слідчі надзвичайно широко трактували поняття «тероризм». Фактично, в ньому могли звинуватити кожного, хто потрапив до рук НКВС. У 1937 р. подібний порядок по розгляду судових справ було поширено на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» співробітники НКВС шукали на заводах і фабриках, у вузах та установах. Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними звинуваченнями, почали розглядати в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Цю практику було узаконено в 1937 р., коли Сталін особисто від імені ЦК ВКП (Б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи впливу. Арештовані не витримували тортур, підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, рідних, на всіх, ким цікавилися слідчі.

Терор охопив усі нації то соціальні групи СРСР. Тільки здавалося парадоксальним, що винищували «своїх» – провідних діячів партії та держави, знаменитих воєначальників. Насправді нічого дивного в цьому не було: «стара гвардія», яка пройшла підпілля, царські репресії і вірила в ідеали революції, погано підходила на роль правлячої верхівки, оплоту тоталітарної системи. Треба було винищити її, щоб розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції і не мала старомодних революційних фантазій і вірно служила «вождеві», який стояв на верхівці бюрократичної піраміди.

1937 р. було ліквідовано майже всю верхівку ЦК КП (б) У та уряду УРСР. Страчено одного із організаторів Компартії України Е. Квірінга. Заарештовано Х. Раковського. За загадкових обставин загинув голова Раднаркому УРСР П. Любченко. Не уникли ліквідації організатори репресій попередніх років. П. Постишева відкликали з України і 1939 р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаря ЦК КП (б) У С. Косіора і колишнього голову Раднаркому В. Чубаря. Ліквідували наркома внутрішніх справ республіка В. Балицького. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП (б) У було ре пресовано 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени політбюро – 4, з 9 членів оргбюро – всі. У передвоєнні було репресовано понад 40 тис. командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів.

Таблиця 1. Національний склад ув’язнених в таборах ГУТАБу
станом на 1 квітня 1940 р.
 

Національність

Кількість ув’язнених (тис. осіб)

українці

179,9

росіяни

767,5

білоруси

45,6

грузини

11,1

вірмени

10,8

азербайджанці

10,6

казахи

21,3

узбеки

25

туркмени

9,8

таджики

4,5

киргизи

2,8

татари

26,1

євреї

20,8

німці

18,1

поляки

15,6

Інші національності

87,5

Терор 30-х років набув тотального характеру і охоплював усі верстви населення. У 1935 р в Україні заарештували майже 25 тис. осіб, у 1936 р. – 15 тис., у 1937 р. – 159 тис., у 1938 р. – 108 тис., 1939 р. – 12 тис., 1940 – близько 50 тис. осіб (разом майже 370 тис.). Близькі та рідні заарештованих потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву «члени сімей ворогів народу». На початок 11940 р. кількість українців ув’язнених в таборах ГУТАБУ сягала майже 180 тис. осіб (Таблиця 1).

Таким чином, в 1930-ті роки утвердився тоталітаризм, характерними ознаками якого було те, що справжня влада зосереджувалась в руках вищих функціонерів і вождів. Партійно-державний апарат виконував роль інструменту влади. Партія стала силовою структурою. Керівництво партією здійснювалось через своїх уповноважених: комісарів, органів радянської влади. В країні утверджувався політичний режим партійної олігархії. Й. Сталін – лідер Компартії став диктатором. Посилились репресії проти політичних супротивників Компартії. ОДПУ використовувалося як знаряддя диктатури. Диктатура стала засобом управління, заснованому на насильстві, а крайньою формою насилля став терор ЧК в усіх підрозділах влади і їх контроль за діяльністю всіх. Суспільство опинилось в абсолютній залежності від влади.

3. Культурні процеси в Україні доби утвердження тоталітаризму. Згортання українізації

У радянській Україні більшовицька політика у сфері культури мала офіційну назву «культурна революція». Відповідно до неї передбачалося ліквідувати у найкоротший строк неписьменність; створити нову радянську систему народної освіти; сформувати кадри нової відданої ідеям соціалізму інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки в інструмент ідеологічного впливу на маси; поставити наукові досягнення на службу соціалістичному будівництву.

В ході реалізації цих завдань виявилась боротьба двох тенденцій: гуманістичної, творчої і державно-орієнтованої, централізованої, регламентованої. Остання супроводжувалася уніфікацією, тотальною ідеологізацією сфери культури, загальним зниженням культурного рівня.

Перша тенденція переважала в умовах Непу до кінця 1920-х років. Тоді Компартія мала підпорядкувати собі культурну діяльність і залишався простір до новаторства і пошуку. Позитивним був і вплив українізації.

Друга тенденція стала домінувати наприкінці 1920-х – на початку 1930 рр. Це зумовлювалося утвердженням сталінського тоталітарного режиму, який забезпечував командними методами уніфікований освітній і культурний рівень мас відповідно до змісту «культурної революції». Для ізоляції репресованих «ворогів народу», різних «шпигунів» і «диверсантів» радянська влада створила широку мережу концтаборів (ГУТАБ), у них загинули сотні тисяч людей. У 1939 р. налічувалось понад 50 виправно-трудових колоній ГУТАБУ.

На початку 30-х років сталінський режим почав згортати українізацію. В Україну 1933 р. було прислано П. Постишева. З ним прибули тисячі партійних функціонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці, витіснивши з них українців. Того ж року Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яку тепер вважали націоналістичним контрреволюційним актом. Поступово зменшувалася кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів, закривалися українські театри.

Водночас у засобах масової інформації розпочалося прославляння російської культури, підкреслювалася велич російської мови і російською народу, фактично відновилася політика русифікації. У 1937 р. слово «українізація» остаточно зникло з партійних документів. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обов’язкове вивчення російської мови. Все це призвело до падіння престижу української мови і культури, зводило їх до провінційного ріння.

У 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП (б) У був уже М. Хрущов, було прийнято постанову Центрального Комітету, де йшлося про те, що навчальні заклади для національних меншин насаджують буржуазно-націоналістичну ідеологію, а тому подальше їх існування було визнано «недоцільним і шкідливим». Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. було ліквідовано національні райони національні сільські та містечкові ради.

Перші масові депортації за національною ознакою почалися у 1935-1936 рр., жертвами їх стали поляки і німці. Частково депортували також греків і кримських татар, що проживали на Чорноморському узбережжі.

Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав’язувало суспільству «єдино правильний» марксистсько-ленінський світогляд, надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП (б). Релігія стала об’єктом масових переслідувань, які здійснювалися під керівництвом Спілки войовничих безбожників. Світ поділявся на друзів і ворогів, а всі події у світі і в країні пропускалися крізь, призму класової боротьби. Все це втовкмачувалося в голови суспільства за допомогою всюдисущого радіо, щоденної агітації, нового кіномистецтва. Україну заполонили агітпропи, які нав’язували лінію партії і мобілізовували народ на останні зусилля для досягнення соціалізму. Все це негативно впливало на культурні процеси в Україні, збіднивши і спотворивши їх. Загалом культурно-освітні перетворення доби утвердження тоталітаризму відзначалися особливою заідеологізованістю.

Владні структури у 30-х роках продовжували курс на ліквідацію неписьменності серед дорослих. За роки 2-ї п’ятирічки (1933-1937 рр.) лікнеп закінчили 1,5 мли. осіб, а школи малописьменних – 1,7 мли. На 1939 р. масову неписьменність на території УРСР було майже подолано. Перепис населення, проведений у1939 р., засвідчив, що лише 15 % дорослих людей залишаються неписьменними.

Як зауважив Ф. Турченко, переоцінювати ці досягнення не варто. Критерії грамотності на ті часи були надто занижені, Прагнучи продемонструвати «переваги» соціалізму, свою особисту роль в його побудові, керівники органів народної освіти в багатьох районах до письменних відносили всіх, хто лише навчився розписуватись і засвоїв елементарну лічбу.

Радянська влада поставила своїм завданням охопити всіх дітей шкільного віку навчанням, запровадивши обов’язкову загальну початкову освіту. Школу розглядали як одну з важливих ідеологічних інституцій, покликаних забезпечити виховання мільйонів школярів у дусі відданості партії, комуністичним ідеалам. З цією метою, хоча й недостатньо, але збільшували асигнування на шкільну справу, зростала кількість підготованих учителів. Завдяки вжитим заходам у 1932/33 навчальному ропі в Україні працювало близько 22 тис. шкіл, у яких навчалося близько 4,5 мли. учнів.

Наприкінці другої п’ятирічки в Україні було в основному завершено перехід до обов’язкового початкового, а в містах – до загального семирічного навчання. Визрівали умови для переходу до загальної середньої освіти в місті й семирічної у сільській місцевості. У 1940/41 навчальному році в школах навчалося 6,7 мли. учнів. Однак лише близько третини з них злобувало освіту в середніх (десятикласних) школах. Недосконалими залишалися навчальні програми, плани і підручники. Значним недоліком освіти було й те, що ще мало було учителів з вищою освітою. Зростанню престижу вчительської професії перешкоджали недостатні матеріальне забезпечення, невлаштований побут, часті безпідставні звільнення і переміщення учителів, а то й репресивні заходи проти них.

Політичний вплив на учнівську молодь партія й держава здійснювали різними способами, найголовнішими з яких були ідеологізація навчальних програм і підручників, тобто всього навчального процесу, а також діяльність у школах комсомольських і піонерських організацій.

Підготовку кадрів спеціалістів з вищою й середньою спеціальною освітою здійснювали у вузах і технікумах. Сталінський режим не довірив старим спеціалістам і взяв курс на підготовку фахівців із робітничо-селянського середовища. В УРСР швидко збільшувалася мережа вузів. На 1939 р. їх було 129 і навчалося в них 125 тис. студентів. У 1940 р. в УРСР налічувалось 693 технікуми, в яких навчалось майже 200 тис. студентів.

Але поруч з успіхами процес формування нової генерації інтелігенції супроводжувався і великими втратами. Її загальний кваліфікаційно-професійний рівень знизився. Було порушено інтелектуальну й моральну спадковість нової та старої інтелігенції. Адміністративно-командна система не була зацікавленою у формуванні творчої особистості. Вона потребувала дисциплінованого виконання вказівок, які надходили від партійно-державних органів.

Адміністрування й репресивні заходи стосовно багатьох учених не могли не позначитися негативно на розвитку науки. І все ж науковці докладали чимало зусиль до розв’язування нових проблем науки, розширялися мережа науково-дослідних установ, передусім в Академії наук УСРР, яку в 1930 р. очолив О. Богомолець. Академія мала науково-дослідні інститути як основні структурні одиниці. Подібні наукові установи існували й у системі наркоматів. Якщо у 1928 р. у науково-дослідних установах УСРР працювало 3,7 тис. наукових співробітників, то наприкінці 30-х років – майже 20 тис.

Наукові установи, окремі вчені досягли значних успіхів. Відкритий у 1928 р. в Харкові Український фізико-технічний інститут сконцентрував потужний науковий потенціал. У 1932-1937 рр. теоретичний відділ інституту очолював Лев Ландау, який досяг вагомих результатів у багатьох галузях фізичної науки. Його праці присвячені квантовій механіці, фізиці твердого тіла, фізиці космічних променів, гідродинаміці, фізичній кінетиці, фізиці елементарних часток. Саме у середині 50-х рр. зародилася всесвітньо відома наукова школа Ландау, а її засновник. згодом став лауреатом Нобелівської премії в галузі фізики.

Група учених уперше в Радянському Союзі у 1932 р. в цьому інституті здійснила штучне розщеплення атома літію. За ініціативою Євгена Патона  у 1934 р. на базі електрозварювальної лабораторії було засновано Інститут електрозварювання АН УСРР. Колектив інституту розробив ефектніший спосіб автоматичного електрозварювання під флюсом; цей спосіб уперше у світовій практиці був застосований на Магнітогорському металургійному комбінаті й Дніпробуді.

В Україні плідно працювала група талановитих математиків. У 1934-1939 рр. Інститут математики АН України очолював Дмитро Граве – творець першої вітчизняної алгебраїчної школи, що набула світового визнання, а семінар її керівника став відомим серед європейської математичної громадськості. Його учнями були такі відомі вчені, як Б. Делоне, М. Кравчук, О. Шмідт та ін. Перу Д. Граве належать 180 наукових праць, переважно з теорії диференційних рівнянь, теорії функцій і страхової математики, а також геометрії, алгебри і теорії чисел. В Інституті математики засновник наукової школи математичної фізики Микола Крилов та його учень Микола Боголюбов створили новий напрям – нелінійну математику.

Важливе значення для розвитку науки мали праці біохіміка О. Палладіна, паталогоанатома О. Богомольця, фізіолога Д. Воронцова, медиків В. Філатова, М. Стражеска, генетиків і селекціонерів М. Холодного., А. Сапєгіна.

Численний колектив талановитих науковців працював у першому державному заповіднику «Асканія Нова», який на кінець 20-х років перетворився на велику наукову установу. Тут проводилася плідна робота в царині охорони природи. Значний її розквіт розпочався, коли наукову частину заповідника очолив професор В. Станчинський – основоположник науки про екологію. Та «пильне» око ДПУ вирішило зробити з цієї наукової установи осередок не вчених, а контрреволюціонерів, які буцімто готували повстання проти радянської влади. На підставі сфальсифікованих звинувачень на початку 30-х років десятки людей тут було заарештовано й засуджено. Чимало з них загинуло в концтаборах.

Так само, як інші категорії інтелігенції, вчені України, особливо ті, хто вів дослідження з дореволюційних часів, зазнали репресій. Загинули академіки АН УСРР геолог Н. Світальський, генетик І. Агол, деякі інші вчені. Від 1934 р. почав переслідувати своїх опонентів у науці обраний академіком АН УСРР авантюрист від науки Т. Лисенко. У 1930 р, заарештували винахідника Ю. Кондратюка, але і а засланні він продовжував наукову діяльність. У 1937 р. заарештували видатного математика М Кравчука. Жертвами репресій у 30-х роках стали тисячі працівників наукових та вищих навчальних закладів.

У суспільствознавстві насаджували догматизм, вульгарно-соціологічні схеми, найменший відступ віл них вважали відступом віл марксизму-ленінізму і жорстоко переслідували. У 1929 р. під час дискусії з питань історичної науки об’єктом упередженої критики стали праці одного з найвідоміших істориків-марксистів 20-х років М. Яворською, академіка АН УСРР. Його погляди було оголошено «націоналістичними». Вченого виключили з партії, звільнили з посад, а в 1932 р. заарештували. М. Яворського розстріляли у 1937 р. Як «немарксистські, буржуазно-націоналістичні» оцінено твори найвидатнішого українського історик М. Грушевського, що у 1924 р. повернувся з еміграції в Україну, аби своїми знаннями та досвідом сприяти становленню молодої української історичної науки. В 1929 р. М. Грушевського обрали академіком АН СРСР. Та вже на початку 30-х років становище вченого стало нестерпним. Його заарештували у 1931 р. однак невдовзі звільнили. Він змушений був переїхати до Москви. По суті, це було заслання. У 1934 р. М. Грушевський за загадкових обставин помер. Зазнали переслідувань і були репресовані вчені-історики М. Слабченко, В. Пархоменко, М. Горбань, філософи С. Семковський, П. Демчук, літературознавець Є. Шабліовський та багато Інших суспільствознавців України.

Складні і неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі. На сторінках поетичних і прозових творів, у драматургії та публіцистиці головними героями виступали робітники і колгоспники, представники різних професійних груп інтелігенції. Поширювалась т. зв. ленінська тематика, письменники розробляли «проблеми» радянського патріотизму та інтернаціоналізму, оспівували революційний героїзм та трудові звершення.

Одночасно з’являлися й такі твори, що зображали певні недоліки в суспільному житті республіки і в СРСР. Це викликало настороженість і тривогу владних структур. Щоб регулювати тематику і зміст художніх видань, ЦК ВКП (б) вирішив посилити свій контроль за діяльністю письменників З цією метою ЦК вдався до своєрідної «колективізації». Замість численних творчих груп згідно з постановою ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературних організацій» у 1932 р. вирішено створити єдину централізовану організацію, що об’єднувала всіх письменників.

Відповідно до цієї постанови в УСРР теж було ліквідовано існуючі літературно-художні об’єднання і утворено єдину Спілку радянських письменників України. Організаційно Спілку було оформлено на 1 з’їзді письменників України у 1934 р. Вона складалася з 120 членів і 73 кандидатів. Відтоді літературний процес цілком підлягав контролю партійних чиновників. Усі письменники у своїй творчості мали сповідувати соціалістичний реалізм, що в практиці 30-х років зводився до художнього коментування сталінських «теоретичних положень», прославляння радянської дійсності. Ті, хто не міг чи не бажав пристосовуватись, зазнавали репресій. Весною 1933 р., у розпал голоду, почалася хвиля переслідувань українських письменників. Було заарештовано талановитого поета, прозаїка і драматурга, члена партії М. Ялового. Це стало однією і причин самогубства його приятеля М. Хвильового. За абсурдними звинуваченнями 1933 р. були репресовані О. Слісаренко, О. Досвітній, Остап Вишня. У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Буревія. Потрапив до в’язниці 1935 р. й загинув у таборах М. Зеров – один і найяскравіших письменними України тих часів. Із 193 членів та кандидатів у члени Спілки радянських письменників України, прийнятих до неї піл час І з’їзду, було репресовано 97. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 національно-свідомих письменників, які розвивали українську мову, культуру, освіту. Це четверта частина всіх репресованих літераторів в СРСР у 20-50-і роки. Цей період в українській літературі дослідники назвали «Розстріляним відродженням»,

Жоден з тих, хто ще залишався на свободі, не був застрахований від розправи. Але незважаючи на репресії та ідеологічний тиск, українське художнє слово не вмерло. У деформованому вигляді література існувала й у 30-ті роки. Публікувалися твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, П. Панча, Ю. Яновського, І. Ле, А. Головка, М. Рибака, Ю. Смолича, І. Микитенка, О. Копиленка й багатьох інших. Зрозуміло, що жорстокі життєві реалії тих часів залишались поза межами художніх творів, письменники змушені були прославляти більшовицьку партію, Сталіна, його найближче оточення. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові, яку сплачували письменники за саму можливість жити. Наслідком цього була глибока корозія таланту, особисті драми. В умовах репресій українським письменникам нав’язували принизливе почуття «меншовартості», а літературний процес в Україні зображувався як «вторинний», «похідний» від літературного процесу в Росії. І все ж, навіть, за них надзвичайно складних умов письменники України зберегли українське художнє слово, а отже й можливість для відродження української літератури в майбутньому.

В кіно, театральному мистецтві, графіці, скульптурі відбувалися суперечливі процеси. В кіномистецтві світової слави досяг Олександр Довженко, який зняв фільм «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Однак українське кіно владою було поставлене в рамки соціалістичного реалізму, що суттєво обмежувало творчий пошук кіномитців.

Подібні процеси відбувалися і в театральному мистецтві, музиці, кіно, живописі, графіці, скульптурі тощо. Набувають вокальної культури, виходять на міжнародну арену співочі колективи. Широко відомим став жіночий театралізований хоровий ансамбль, яким керував В, Верховинець. Велике значення для підготовки мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

Виходячи з вимог тогочасною політичного життя, чимало композиторів, музичних колективів у своїй творчості прославляли Сталіна. Йому було присвячено безліч пісень та інших творів музичного мистецтва. Одні митці ставали пристосуванцями з метою вижити, інші – через неусвідомлення правди про справжнє обличчя людини, яка узурпувала владу. Одначе для самозахисту цього було замало. Репресій зазнали і ті, й інші. За сфабрикованими обвинуваченнями у 1937-1938 рр. було заарештовано й розстріляно П. Верховинця, композитора К. Богуславського і багатьох інших діячів музичного і пісенного мистецтва.

На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв П. Саксаганського і М. Садовського, молодих акторів і майстрів середнього віку Н. Ужвій, А. Бучми, О. Борисоглібської, Ю. Шумського, В. Добровольського. оперних співаків М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинського, О. Петрусенко, Б. Гмирі, З. Гайдай.

Становлення і розвиток українського театрального мистецтва нерозривно пов’язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він – один із засновників, а з середини 20-х років – незмінний керівник Київського українського драматичного театру ім. І. Франка.

Видатним діячем українською театру був Олександр (Лесь) Курбас енциклопедично освічений і високообдарований актор-новатор і режисер. Він у 1922 р. організував у Києві унікальний театральний колектив під назвою «Березіль». Курбас звернувся до творів класичної європейської драматургії, до скарбів національної культури. Він створив найкращу театральну виставу доби української революції – «Гайдамаки» за Т. Шевченком.

Творив Лесь Курбас за умов гострої полеміки як із поборниками старих, дореволюційних смаків, так і з прихильниками нових сценічних ідей і напрямів, в обстановці бюрократично, директивного ставлення до кожною експерименту. А тому його не минула трагічна доля. Режисера звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи, а в 1933 р. заарештували й відправили до концентраційних таборів, де опісля й знищили.

У середовищі художників утворювалися різні асоціації та угрупування різних напрямів Всі ці художні угруповання у 1932 р. було зліквідовано і створено Оргкомітет Спілки художників України, який розпочав підготовку до свого І з’їзду, що відбувся лише 1938 р. Отже, і в образотворчому мистецтві влада посилила централізацію та ідеологічний контроль.

Переборюючи труднощі, продовжували працювати художники старшого покоління – М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. Основоположником нового українського монументального мистецтва був Михайло Бойчук, послідовники якого в історії мистецтва відомі як «художники-бойчукісти». Бойчук розробив теорію відродження українського національного стилю. Під керівництвом М. Бойчука виконано найбільш вдалі роботи і монументального настінного живопису в Україні – розписано так звані Луцькі казарми в Києві (1919), Селянський санаторій ім. ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводський театр у Харкові (1933-1935), що засвідчили суголосність стилю бойчукістів з мексиканською школою Д. Рівери. Вплив школи великого новатора позначився, окрім станкового і монументального живопису, у ткацтві, кераміці, графіці, різьбярстві. Доля М. Бойчука і його однодумців була трагічною. За сфабрикованою справою у 1936 р. їх заарештували як учасників насправді неіснуючої контрреволюційної організації й у 1937 р. розстріляли.

Прагнення до національного самовиявлення відбулися і на церковному житті. Українська автокефальна православна церква на чолі з Василем Липківським стала серйозною перешкодою впливам російської православної церкви в УСРР. У 1924 р. вона уже мала понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій церкві відбувалася українською мовою. Авторитет УАПЦ швидко зростав. Все це не влаштовувало радянську владу. Вона наклала високі податки на парафії УАПЦ. Митрополита В. Липківського та більшість священиків звинуватили в українському націоналізмі та заарештували. УАПЦ була розпущена. А у 1930 р. близько 50 єпископів та священиків УАПЦ провели «надзвичайний собор» і оголосили про ліквідацію УАПЦ.

Підводячи підсумки трагічним втратам української науки і культури, скористаємося підрахунками, які зробив історик української літератури професор Григорій Костюк (Борис Подоляк). Під час сталінського терору в Україні загинули не тільки окремі особи, але й цілі науково-дослідницькі колективи та установи, передусім гуманітарної і духовної інституції, серед них історична школа М. Грушевського, М. Яворського, а також інститут філософії, Науково-дослідний інститут літературознавства імені Тараса Шевченка, науково-дослідний інститут історії імені академіка Дмитра Багалія, розгромлено Інститут мовознавства Академії наук, Український науково-дослідний інститут сходознавства та всі літературно-мистецькі об’єднання і організації, знищена мистецька школа бойчукістів на чолі з видатним художником-монументалістом Михайлом Бойчуком, знищено театр «Березіль», в його керівника Леся Курбаса розстріляно на Соловках, розгромлено видавництво і редакцію Української Радянської Енциклопедії, заборонено дослідження історії КП (б) У на основі архівних джерел, а визначних істориків М. Равич-Чорного та М. Попова знищено. Майже весь професорський склад українських вищих навчальних закладів був заарештований і знищений. Знищено Українську автокефальну православну церкву з усім єпіскопатом, духівництвом і багатьма віруючими.