ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УРСР ТА СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ (СЕРЕДИНА 50-Х – ПЕРША ПОЛОВИНА 60-Х РР.)

1. Економічний розвиток УРСР та соціальне становище населення (середина 50-х – перша половина 60-х рр.)

1. Пошуки шляхів удосконалення господарського управління та прискорення науково-технічного прогресу

Поряд з процесами лібералізації політичного і суспільного життя нове керівництво відразу після смерті Й. Сталіна розпочало ряд економічних реформ. Потреба в зміні економічної політики була очевидною. Господарська система, створена Й. Сталіним протягом 1930-40-х років мала такі характерні риси:

  • монополія суспільної (фактично державної) власності на засоби виробництва;
  • планова економіка – обсяги виробництва повністю регламентувались держпланами;
  • повна централізація управління економікою, зокрема, важливі підприємства (в Україні це – підприємства вугільної, енергетичної, металургійної галузей, військово-промислового комплексу) підпорядковувались загальносоюзним міністерствам у Москві, де і здійснювалось планування;
  • максимально обмежена господарська самостійність підприємств, як наслідок, – їх повна залежність від державних капіталовкладень;
  • зосередження основних капіталовкладень на розвитку важкої промисловості за рахунок легкої промисловості та сільського господарства.

Держплани, розроблені в союзних міністерствах, не могли враховувати всі особливості економічного життя на місцях. Централізація породжувала надмірний бюрократизм, що призводив до плутанини, затримок, збоїв виробництва. Все більше відчувалась диспропорція в розвитку економіки, зростала різниця в темпах розвитку важкої промисловості та сільського господарства. Крім того неможливо було надалі ігнорувати проблеми соціального забезпечення робітників та особливо селян. Отже, економічні реформи цілком назріли.

Проведення економічних реформ, насамперед у сфері господарського управління, мало для М. Хрущова також політичне значення. У партійній, державній і господарській бюрократії коренилися головні джерела консервативних політичних тенденцій, саме потужний бюрократичний апарат чинив спротив політиці оновлення суспільства.

У 1954-1956 рр. здійснено певні заходи, спрямовані на скорочення управлінського апарату. В УРСР у рамках цієї політики у 1954-1955 роках скоротили 61 тис. управлінців. Міністерства паливної та місцевої промисловості УРСР об’єднали в одне міністерство. Проте цих заходів виявилось недостатньо.

У 1957 р. М. Хрущову вдалося зламати опір консервативного бюрократичного апарату шляхом реформи управління промисловістю. Досі стара система значно ускладнювала економічні зв’язки між підприємствами різних міністерств, а це, відповідно, стримувало розвиток кооперування виробництва, породжувало громіздкі схеми постачання та нераціональні перевезення. Іноді складалась ситуація, коли, наприклад, підприємство завозило сировину з іншої республіки, а сусіднє або ближнє підприємство виробляло таку ж сировину. Такі явища були спричинені неузгодженістю дій різних міністерств, яким підпорядковувались підприємства. Стало зрозуміло, що передбачити з одного центру усі нюанси виробничого процесу просто неможливо. Тому М. Хрущов ініціював перенесення управлінських органів у регіони, ближче до виробництва.

31 травня 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР». Територія України поділялася на 11 економічних адміністративних районівКиївський, Харківський, Львівський, Вінницький, Сталінський, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський, Станіславський та Херсонський райони. Кожен район об’єднував кілька областей. У травні 1960 р. було утворено ще три економічні адміністративні райони – Кримський, Полтавський, Черкаський.

У кожному з економічних адміністративних районів утворений орган планування та управління місцевою промисловістю та будівництвом – Рада народного господарства (Раднаргосп).

Паралельно зі створенням раднаргоспів значно зменшилась кількість і повноваження міністерств. В Україні ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств. Два міністерства перетворено із союзно-республіканських у республіканські. Міністерства, що залишились, звільнялись від безпосереднього управління підприємствами. Здійснювати свої функції вони могли через раднаргоспи. Внаслідок реорганізації майже уся промисловість УРСР перейшла в підпорядкування Ради Міністрів УРСР, раднаргоспів та місцевих рад депутатів. Раднаргоспи підпорядковувались Раді Міністрів УРСР та координували роботи з місцевими радами депутатів (хоча їм не підпорядковувались). Були розширені права місцевих рад у сфері планування та постачання підприємств.

Для того, щоб раціоналізувати та спростити управління всередині самих підприємств, на фабриках і заводах почали скорочувати кількість цехів та об’єднувати дільниці. Практикувалось також об’єднання споріднених виробництв і створювалась система головних підприємств.

Реформа 1957 р. не змінювала природи планової радянської економіки, відповідно не усувала головні недоліки такої негнучкої економічної моделі. Тому дуже швидко з’явилися нові негативні явища. Наприклад, у 1961-1963 рр. місцева промисловість перейшла з підпорядкування місцевих рад депутатів до раднаргоспів. Як наслідок, – з продажу зникло багато дрібних товарів широкого вжитку, оскільки раднаргоспи не надавали належної уваги розвитку місцевої промисловості. Крім того, посилилось так зване «місництво» – коли керівництво раднаргоспів турбувалося лише про розвиток своїх регіонів. Планова економіка ставала більш хаотичною, адже отримувала вказівки не з одного, а з багатьох центрів.

Як наслідок, у 1960 р. розпочалися заходи щодо відновлення централізації економіки. Для координації діяльності раднаргоспів утворена Українська рада народного господарства, голова якої входив до складу Ради Міністрів УРСР. У кінці 1962 р. кількість економічних районів в Україні зменшилася з 14 до 7. Внаслідок цих змін система управління стала ще більш забюрократизованою, ніж до реформи 1957 р.

Реформа 1957 р. сприяла збільшенню економічної самостійності УРСР. Під контроль раднаргоспів України перейшло 10 тис. підприємств. Як наслідок, під керівництвом раднаргоспів опинилось 97 % підприємств республіки.

Таким чином, в середині 1950-х – першій половині 60-х рр. в Україні відбувався пошук шляхів удосконалення господарського управління. Радянська влада не допускала відмови від планової економіки, а навпаки, в ході реформи передбачалось її удосконалення.

В 1950-х роках у країнах Західної Європи та в США почали досить активно розвиватися нові галузі хімії, кольорової металургії, приладо- і машинобудування. Ці явища засвідчили початок науково-технічної революції (НТР). Вона означала перетворення науки на основний фактор розвитку виробництва. Основними проявами НТР були: автоматизація виробництва, відкриття і використання нових видів енергії, створення і застосування нових видів конструкторських матеріалів. НТР змінила світову економіку, відповідно змінились пріоритети у виробництві. Відтепер обсяги видобутку вугілля та виплавки сталі перестали бути основними показниками економічної могутності держав.

Директорський корпус радянських підприємств не мав достатніх стимулів для підвищення їх технічного рівня. В існуючих тоді умовах у промисловості керівники підприємств були значно більше зацікавлені в зростанні кількісних показників виробництва для виконання плану, ніж в якісних.

Виникла проблема, звідки взяти кошти на прискорення науково-технічного прогресу, на зміцнення військово-промислового комплексу в умовах гонки озброєнь, на підтримку на високому рівні старих галузей промисловості; здійснювання соціальних реформ, що також вимагали серйозних коштів. Для вирішення цих завдань М. Хрущов вимушений радикально змінити розподіл капіталовкладень. Він започаткував нововведення у цій сфері.

1)   Соціальні реформи здійснювались за рахунок так званого «фонду нагромадження».

2)   Для збільшення коштів на ракетно-ядерну та космічну програму скорочено чисельний склад армії. Офіцерський корпус на початку 1960-х років зменшився на 200 тис. осіб. М. Хрущов вважав, що в можливій війні головним аргументом буде ядерна зброя. Тому були урізані програми розвитку військово-морського флоту та авіації, що викликало незадоволення багатьох військових. Звільнені кошти спрямовувались на розвиток ядерного потенціалу та створення потужних ракет-носіїв. Зокрема, у Дніпропетровську швидко розбудувався найбільший у світі ракетобудівний комплекс.

3) Вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном. Імпорт сучасного устаткування та технологій дав змогу Радянському Союзу до певної міри подолати відставання в цій сфері від розвинених держав Заходу. Проте така політика мала негативний аспект. СРСР доводилось купувати обладнання у своїх ідеологічних опонентів, які в будь-який момент могли стати військовими противниками. Відповідно, країни Заходу слідкували, щоб технічний рівень військово-промислового комплексу СРСР не зростав за рахунок їхньої промислової техніки і технології. Успіхи космічної програми в кінці 1950-х – на початку 1960-х років засвідчили перевагу СРСР над США в ракетно-ядерній гонці в цей період.

Державна політика прискорення НТР у сфері промисловості була не єдиним чинником розвитку індустріального виробництва. На початку 1950-х років поширювалися рухи робітників, спрямовані на покращення виробничих процесів. Зокрема, існували рухи працівників за впровадження нової техніки та технологій, підвищення якості продукції (з цією метою створювались бригади відмінної якості продукції), за економію сировинних ресурсів палива, електроенергії, зниження ваги обладнання. Поступове, але неухильне зростання рівня життя, реалізація грандіозних будівельних проектів у промисловості, успіхи планетарного масштабу в освоєнні космосу – все це підтримувало оптимістичні настрої серед населення.

З метою заохочення працівників промисловості, сільського господарства та поширення набутого ними позитивного досвіду держава організовувала виставки досягнень народного господарства. Кращих з робітників нагороджували орденами і медалями, навколо них створювали ореол почестей та пошани.

У липні 1958 р. в Києві відкрито виставку досягнень передового досвіду в народному господарстві УРСР (ВДНГ). Подібні виставки працювали в усіх обласних, районних центрах.

В 1950 – першій половині 1960-х рр. Україна вважалася пріоритетним регіоном для капітального будівництва. Темпи розвитку її промисловості перевищували середні в СРСР. Як наслідок, кожна галузь промисловості збагатилася новими потужностями. Україна стала одним з найрозвиненіших районів машинобудування СРСР. Відновлено автомобілебудування, радіоелектроніку, виробництво обчислювальної техніки, виготовлення приладів із застосуванням синтетичних алмазів. Було також налагоджено виробництво надпотужних машин для гірничорудної промисловості (Краматорськ, Донецьк) та нового обладнання для хімічної індустрії (Київ, Суми, Мелітополь). Таким чином, розвиток машинобудування сприяв розвитку інших галузей, зокрема автоматизації та інтенсифікації виробництва. У 1956 році у Ворошиловграді та Харкові налагоджено серійний випуск тепловозів, що дозволило наступного року припинити виробництво паровозів. Це сприяло значній економії вугілля під час залізничних перевезень. На Харківському авіазаводі розпочався серійний випуск першого у світі швидкісного турбореактивного лайнера ТУ-104. З 1960 р. перейшли на випуск більш досконалого ТУ-124, який використовувався на внутрішніх та міжнародних авіалініях. Київський авіазавод випустив турбогвинтовий літак АН-24, який став найпоширенішою машиною свого класу в пасажирських перевезеннях на внутрішніх авіалініях.

Традиційно високими залишались показники металургійної галузі. Цьому сприяли наявність місцевої сировини та потужні державні капіталовкладення. В 1956 р. у Ворошиловграді збудовано найбільшу в Європі мартенівську піч. Проте була потреба значно покращити якість виплавленого металу. З цією метою почався перехід від виробництва мартенівської до більш якісної конверторної сталі. З 1962 р. спорудження мартенівських печей припинилось, натомість почали будуватись киснево-конверторні цехи.

Паливно-енергетичний комплекс України також наростив потужності. Побудовані нові теплові електростанції – Ворошиловградська, Миронівська, Придніпровська, Сімферопольська, Слов’янська, Старобешівська та ін., а також нові гідроелектростанції на Дніпрі – Дніпродзержинська, Каховська, Кременчуцька. Приріст виробництва електроенергії у 1951-55 рр. становив 3,1 млрд. кіловат, у 1956-58 рр. – вже 4,6 млрд. кіловат, або 18 % від загальносоюзного виробництва.

Серйозні проблеми існували у вугільній галузі. Продуктивність праці гірників Донбасу була вдвічі нижчою, ніж в інших вугільних басейнах СРСР. Головні причини відставання галузі полягали в поганій організації праці у вибоях, незадовільному використанні гірничої техніки. Не вистачало нової техніки, засобів комплексної механізації та автоматизації вуглевидобутку. Збільшенню видобутку вугілля перешкоджала також погана якість підйомних установок, вугільних комбайнів, які часто виходили з ладу, а запасних частин бракувало.

Вугілля в паливному балансі УРСР займало майже 90 %. Тому уряд здійснив рішучі кроки для виправлення ситуації. Розроблено комплексний план реконструкції та модернізації діючих шахт Донбасу. Розпочалось об’єднання багатьох шахт та будівництво нових. За першу половину 1950-х років введено в дію 142 нові шахти, в тому числі на Волині та Львівщині, в т. ч. і за рахунок освоєння нових Львівсько-Волинського і Дніпровського буро-вугільних басейнів. Незважаючи на труднощі, вугільна галузь України залишалась однією з найпотужніших і вийшла на друге місце у світі за рівнем видобутку вугілля.

В ті роки було взято курс на пришвидшений розвиток газовидобувної промисловості. Увійшли в експлуатацію нові родовища газу – Радченківське (Полтавська область) та Шебелинське (Харківська область). Швидко розгорталась мережа магістральних газопроводів. Наприклад, у червні 1957 р. введено в експлуатацію газопровід Шебелинка – Дніпропетровськ.

Позитивні зрушення спостерігались у металургійній промисловості. Швидкими темпами зростав видобуток вугільної руди в Криворізькому залізорудному басейні, де була можливість її видобувати найекономічнішим способом – відкритим. У 1955 р. там почав працювати найбільший в Європі Південний гірничо-збагачувальний комбінат.

Хімічна промисловість у зв’язку з початком НТР стала однією з пріоритетних галузей. На капітальне будівництво в хімічній промисловості України за 1959-1963 рр. отримано в 1,5 рази більше коштів, ніж за попередні 40 років. Це дало змогу побудувати 35 нових заводів. Збудовані та введені в дію Роздольський гірничохімічний комбінат, Дніпропетровський шинний завод, Черкаський та Чернігівський заводи хімічних волокон, модернізоване та розширене виробництво на Лисичанському (найбільшому в СРСР), Рубіжанському хімкомбінатах, Горлівському азотно-туковому заводі.

Розвивалась також транспортна система. 5 листопада 1953 р. здано в експлуатацію перший у світі цільнозварений міст через Дніпро (за проектом Є. Патона). 6 липня 1960 р. вступила в дію перша черга Київського метрополітену. Загалом показники промислового виробництва у 1950-і роки були високими. Валова продукція промислових підприємств УРСР до 1960 р. зросла на 318 % порівняно з 1950 р.

Негативною тенденцією в промисловості було поширення гігантоманії. Вона зумовлювалась бажанням керівництва форсувати зростання кількісних показників у промисловості, деякою мірою це було зумовлене ідеологічними мотивами (будівництво надпотужних, найбільших у Європі чи світі підприємств повинно було свідчити про індустріальну могутність СРСР). Інколи в цій справі втрачалось почуття міри. Величезні ресурси вкладались у спорудження нових величезних підприємств (електростанцій, металургійних, хімічних та машинобудівних заводів). При цьому часто недостатньо враховувались наявні ресурси. Тому будівництво промислових гігантів могло затягнутись на роки, і устаткування на них на момент закінчення будівництва морально застарівало. Ніхто в ті роки не задумувався над наслідками техногенного перенавантаження в індустріальних районах України.

Отже, в 1950-1960 –ті рр. радянське керівництво вимушене було стати на шлях удосконалення управління економікою, прискорення науково-технічного прогресу в промисловості. Розвиток промислового виробництва в Україні відбувався досить швидкими темпами, з’являлись нові галузі виробництва, активно розвивались паливно-енергетичний комплекс та транспортна система.

2. Становище в сільському господарстві. Наростання незадоволення політикою М. Хрущова

У 1953 р. нове керівництво отримало «в спадок» серйозні проблеми в сільському господарстві. За роки післявоєнної відбудови зернове виробництво так і не досягло довоєнного рівня. Недовиробництво зернових культур у 1952 р. призвело до нестачі кормів у тваринництві, що, у свою чергу, призвело до падежу та масового забою худоби. Поголів’я великої рогатої худоби зменшилось на 2,2 млн. голів. Одночасно зі збільшенням міського населення попит на сільськогосподарську продукцію безупинно зростав. Ставало вочевидь, що продовольча проблема стримує розвиток інших сфер економіки.

Причинами кризових явищ у сільському господарстві УРСР були:

  • недостаній рівень державних капіталовкладень, що породжувало слабке технічне забезпечення колгоспів;
  • низький рівень оплати праці, як наслідок – відсутність зацікавленості в результатах праці у трудівників села;
  • відсутність господарської самостійності колгоспів та радгоспів;
  • низький рівень кваліфікації управлінських кадрів у сільському господарстві.
  • Починаючи з 1953 р. був здійснений комплекс заходів з метою подальшого розвитку сільськогосподарського виробництва:
  • підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів та колгоспників у результатах виробництва;
  • зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і посилення механізації сільського господарства;
  • створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (з 1955 р. посилились протилежні тенденції, спрямовані на обмеження індивідуальних селянських господарств);
  • деяке розширення прав колгоспів у господарській сфері;
  • підвищення освітнього рівня керівників сільського господарства;
  • застосування нових технологій, використання зарубіжного досвіду.

Паралельно з цими заходами реалізовувались три так звані надпрограми, спрямовані на:

  • освоєння цілинних земель;
  • розширення площ посівів кукурудзи;
  • розвиток тваринництва.

Проаналізуємо детально кожен із зазначених вище напрямків аграрної політики в Україні.

Насамперед щодо заходів, спрямованих на підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів та колгоспників в результатах виробництва. Вже восени 1953 р. з колгоспів списали усю заборгованість перед державою за обов’язкові поставки продуктів тваринництва протягом попередніх років. Упродовж 1953-58 рр. істотно зросли закупівельні ціни, за якими держава приймала у колгоспів продукцію. Зокрема, ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на картоплю – майже у 8 разів, на продукти тваринництва – у 5,5 разів. Для кращого стимулювання дозволили виплачувати колгоспникам грошовий аванс – 25 % коштів, що надходили в колгосп від реалізації худоби та продукції тваринництва. У 1962 р. підвищили закупівельні ціни на худобу та птицю, однак криза в тваринництві не була подолана через нестачу кормів.

У 1957 р. держава витрачала на забезпечення сільськогосподарською технікою МТС України в 2,4 рази більше коштів, ніж у 1951 р. У 1959 р. державні капіталовкладення у сільське господарство збільшилися у порівнянні з роками четвертої п’ятирічки у 6 разів.

Розвивалась міжколгоспна кооперація, насамперед у сфері будівництва: у 1959 р. організації міжколгоспбуду об’єднували 85 % колгоспів, виконуючи значний обсяг робіт. Спостерігалось підвищення освітнього рівня керівників сільського господарства. Якщо у 1953 р. серед керівників колгоспів вищу освіту мали лише 3 %, середню спеціальну – 19 %, то у 1960 р. 65,5 % керівників колгоспів мали вищу або середню освіту.

Відбулось розширення прав колгоспів у господарській сфері. Послабився адміністративний тиск на керівництво колгоспів. Вирішено було не доводити до окремих районів та колгоспів завдань щодо тих видів худоби і птиці, розведення яких у даних умовах було економічно невигідним.

Однак не всі заходи проводились послідовно і продумано. Непослідовність аграрної політики найяскравіше прослідковується у ставленні держави до індивідуальних (підсобних) господарств колгоспників. Відразу після смерті Й. Сталіна держава знизила норми постачання продуктів з підсобних господарств, зменшила майже удвічі грошовий податок з кожного двору, списала заборгованість за минулі роки. У липні 1957 р. ухвалено постанову про скасування обов’язкових поставок державі сільськогосподарських продуктів колгоспниками, робітниками і службовцями.

Проте, як тільки економіка зміцніла, почалося обмеження індивідуальних господарств. У 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які утримували худобу в містах, а влітку 1959 р. тримати худобу в містах узагалі заборонили. Це сталось і тому, що на відгодівлю свиней використовували дешевий випечений хліб. Зауважимо, що держава шляхом дотацій підтримувала мінімальні споживчі ціни на хлібопродукцію. У травні 1963 р. ухвалені укази «Про норми утримання худоби в особистій власності громадян, які не є членами колгоспів» і «Про грошовий податок з громадян-власників худоби, які не займаються суспільно корисною працею, та громадян які утримують худобу з метою особистого збагачення».

З одного боку, керівництво намагалося полегшити матеріальне становище колгоспників, з іншого – обмежувало їх підсобні господарства. Внаслідок такої державної політики у 1954-1964 рр. поголів’я великої рогатої худоби в Україні скоротилося на 14,4 % (корів – на 9 %, свиней – на 20 %, овець і кіз – на 53 %). Це призвело до зменшення виробництва в галузі та підвищення роздрібних цін на м’ясо-молочну продукцію.

Викладені вище заходи на думку влади повинні були інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво. Проте радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим бачило їх недостатню ефективність. На початку 1954 р. з метою радикального вирішення продовольчої проблеми було прийнято рішення про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу і частково Північного Кавказу. Цілинна програма стала першою з трьох згаданих нами надпрограм.

Освоєння цілини проголосили почесним завданням комсомолу. Тільки з України за комсомольськими путівками у 1954-1956 рр. виїхали майже 80 тис. юнаків і дівчат, які заснували там 54 радгоспи. Робітничі колективи окремих радгоспів на цілинних землях майже повністю складалися з переселенців-українців. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, вироблених на заводах України.

Спочатку виконання цілинної програми дало позитивний результат. Найбільший урожай отриманий у 1956 р., коли колишні цілинні землі дали половину одержаного державою зерна. Проте відсутність сівозмін дуже швидко виснажувала освоєні ґрунти. Крім того виявилось, що «цілинний» хліб за своєю собівартістю був на 20 % дорожчим, ніж у середньому по країні.

Існують різні думки щодо впливу цілинної програми на економіку СРСР, у т. ч. і та, що вона надовго закріпила пріоритет екстенсивного розвитку сільського господарства. Для економіки України «цілинна епопея» мала кілька негативних наслідків. Вона вичерпувала з УРСР людські та матеріальні ресурси і цим послаблювала сільське господарство республіки.

Друга надпрограма аграрної політики почала реалізовуватись у 1955 р., вона передбачала значне збільшення посівів кукурудзи. Ця програма мала раціональну основу – вирощування кукурудзи могло допомогти в забезпеченні тваринництва кормами (щодо цього існував позитивний американський досвід, який справив величезне враження на М. Хрущова під час його візиту в США). У 1961 р. за вказівкою керівних органів колгоспи та радгоспи УРСР виділили 3 млн. га кращих земель під посіви кукурудзи. Ці кроки призвели до певного порушення зернового балансу в сільському господарстві і у 1963 р. стала однією із причин гострої аграрної кризи.

Навесні 1957 р. М. Хрущов висунув перед трудівниками села завдання у «найближчі роки» наздогнати США за виробництвом м’яса, масла і молока на душу населення. Це започаткувало запровадження м’ясо-молочної програми. Надмірне форсування розвитку тваринницьких господарств без належного зростання кормової бази дало зворотній ефект: у 1964 р. продукція тваринництва в Україні зменшилась на 8 % порівняно з 1958 р.

Причини невдач усіх трьох надпрограм загалом співпадають. Це бажання керівництва при відсутності достатнього фінансування та без зацікавленості сільгоспвиробників отримати негайний позитивний результат. Оскільки цього не було, то керівників господарств спонукали до того аби вони не враховували місцеві потреби, кліматичні умови та виробничі можливості. Орієнтація колгоспів на зростання кількісних показників зумовлювала екстенсивний шлях розвитку аграрного сектора економіки та гальмування інтенсифікації сільгоспвиробництва.

Якими були результати аграрних реформ М. Хрущова? Здійснені кроки (розширення прав колгоспів, матеріальне заохочення працівників села, додаткові капіталовкладення в технічне оснащення сільського господарства) дали в Україні у 1954-1958 рр. обнадійливі результати. Валовий збір зерна в Україні зріс за цей період майже на 20 %, цукрових буряків – на 50 %, виробництво м’яса – більш ніж у два рази, молока – в три рази. Загалом протягом 1955-1959 рр. валова продукція сільського господарства УРСР зростала в середньому на 7,6 % у рік. Сільське господарство вперше стало рентабельним. Проте такий результат виявився нестабільним. Від 1959 р., відбувається неухильний спад темпів розвитку галузі: темпи приросту становили в середньому 2 % у рік.

Намагаючись негайно виправити ситуацію, радянське керівництво в кінці 1950-х – на початку 1960-х років вдавалось до укрупнення колгоспів. У 1960 р. в Україні їх налічувалось 9,6 тис. (у 1950 р. було 19,2 тис.). На декілька сіл залишилось одне правління колгоспу. Це дало можливість зекономити кошти на утримання управлінського апарату, але призвело до нерівномірного розвитку сіл. Села, де не було центральних садиб колгоспу, поступово занепадали, ставали «неперспективними».

У травні 1958 р. розформовано МТС. Їхню техніку повинні були викупити колгоспи. Замість МТС утворювались ремонтно-технічні станції (РТС), які здійснювали ремонт колгоспної техніки, а також продавали колгоспам нафтопродукти, хімікати, добрива, сільськогосподарську техніку. До кінця 1958 р. колгоспи України викупили 108 тис. тракторів, 43 тис. комбайнів, багато іншої техніки на суму 4,2 млрд. крб. Незважаючи на пільгові умови, викуп техніки та її експлуатація часто були непосильними для бюджету колгоспів, їх заборгованість перед державою зростала.

Економічний розвиток України в роки правління М. Хрущова можна поділити на два періоди. У 1953-1958 рр. економіка республіки мала тенденцію до зростання. Особливо були помітні зрушення в сільському господарстві. Позитивні зміни зумовлені: децентралізацією управління; зменшенням адміністративного тиску на економіку, збільшенням капіталовкладень у сільське господарство та легку промисловість; підтримкою нових, технологічних галузей промисловості.

Позитивні зміни в економіці виявились недовготривалими. Реформа управління промисловістю 1957-1964 рр. призвела до ще більшої бюрократизації економіки. Аграрна політика у 1958-1964 рр. призвела до продовольчої кризи. Причинами економічних невдач були такі:

  • адміністративно-командна система не могла діяти достатньо оперативно, передусім у справі впровадження нових технологій;
  • відсутність господарської самостійності промислових підприємств та колгоспів;
  • відсутність прямого взаємозв’язку між якістю продукції та величиною заробітної плати;
  • неможливість повноцінної дискусії всередині керівництва, волюнтаристські методи управління М. Хрущова не дозволяли вчасно виявити та ліквідувати недоліки економічної політики;
  • гонка озброєнь, в яку втягнулось радянське керівництво, відволікала від потреб народного господарства великі кошти та значні матеріальні ресурси.

На початку 1960-х років ставлення населення до політики М. Хрущова суттєво погіршилось. Незадоволеним було населення після того, як відчуло на собі наслідки аграрної кризи. Зменшилась кількість продуктів у магазинах, з’явились великі черги. Хліб почали виготовляти з домішкою кукурудзяного борошна. Підвищення цін на м’ясо-молочні продукти у червні 1962 р. на 30 % зумовило масові акції протесту в Кривому Розі та Одесі.

Політична верхівка СРСР зі свого боку була незадоволена ставленням М. Хрущова до кадрової політики. Більшість з них були у свій час висуванцями М. Хрущова. Проте несподіване та стрімке падіння секретаря ЦК КПРС О. Кириченка, одного зі старих соратників Хрущова, справило на багатьох гнітюче враження. Емоційність М. Хрущова, його непередбачуваність загрожували навіть наближеним до глави держави посадовцям.

Проти М. Хрущова організована змова вищого партійного керівництва з метою усунення його від влади. Зробити це передбачалось легальним шляхом. Пленум ЦК КПРС повинен був звільнити першого секретаря партії з посади. Висуванці М. Хрущова з України – М. Підгорний (секретар ЦК КПРС), П. Шелест (перший секретар ЦК КПУ), Л. Брежнєв (Голова Президії Верховної Ради СРСР) – стали активними учасниками змови.

12 жовтня 1964 р. під час відпочинку М. Хрущова в Піцунді члени Президії ЦК КПРС офіційно порушили питання про недовіру першому секретареві. Відразу був скликаний Пленум ЦК КПРС, який 14 жовтня 1964 р. звільнив М. Хрущова з посад першого секретаря Комуністичної партії СРСР та Голови Ради Міністрів СРСР «у зв’язку з похилим віком та погіршенням стану здоров’я». Першим секретарем став Л. Брежнєв, Головою Ради Міністрів – О. Косигін. М. Підгорний став Головою Президії Верховної Ради СРСР.

Таким чином, в 1950 – першій половині 1960-х років відбувався пошук шляхів удосконалення господарського управління та прискорення науково-технічного прогресу. З ініціативи М. Хрущова були здійснені кроки щодо реформування в промисловості і в сільському господарстві. Реформи неможливо оцінити однозначно. Економічний і науково-технічний потенціал України в ті роки суттєво зріс, але становище в сільському господарстві залишалось складним. Продовольча проблема в містах загострилась, зростало незадоволення політикою М. Хрущова серед усіх верств населення.

3. Соціальне становище українського населення. Розвиток освіти та науки

В березні 1956 р. скорочена тривалість робочого дня в передвихідні та передсвяткові дні, збільшено тривалість декретних відпусток вагітним жінкам (з 77 до 112 календарних днів). Наступного місяця скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин. Робітники отримали право за власним бажанням переходити на інше підприємство (цього права вони були позбавлені з 1940 р.), встановлено 6-годинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років, а також скасовано плату за навчання в старших класах та ВНЗ.

У липні 1956 р. здійснена пенсійна реформа. Були підвищені розміри низьких державних пенсій і знизилися розміри високих пенсій: в містах мінімальний розмір пенсії за старістю становив 300 крб., максимальний – 1200. У вересні цього ж року підвищена заробітна плата низькооплачуваним робітникам і службовцям, у середньому на 33 %, встановлена мінімальна зарплата – 300 крб. за місяць у містах, 270 крб. – у сільській місцевості. Підвищено також з 260 до 370 крб. неоподаткований мінімум зарплати робітників та службовців (показники зарплати наведені за грошовими знаками, що були до грошової реформи 1961 р.). Від 1956 р., почався поступовий, за галузями перехід з 8-годинного на 7-годинний робочий день, а на шкідливих виробництвах – на 6-годинний.

У 1957 р. ліквідовано практику державних позик, які забирали майже 10 % доходів трудівників і були прихованою формою оподаткування. В зв’язку з цим варто згадати про один з непопулярних заходів М. Хрущова. Оскільки не було можливості погасити борг за внутрішніми позиками, він відстрочив відшкодування державою цього боргу на 20 років. Це означало, що трудівники, які протягом післявоєнного періоду отримували частину заробітної плати замість готівки облігаціями державного боргу, тепер вимушені були ще 20 років чекати на погашення боргу державою.

Були зроблені певні кроки для покращення матеріального забезпечення колгоспників. У період правління Й. Сталіна в колгоспах існувала практика, коли навіть мізерні доходи, що мали розділятися за трудоднями, видавалась колгоспникам лише натуроплатою після закінчення господарського року. Але в кінці року у колгоспів часто не залишалось ні зерна, а ні іншої продукції для розподілу за трудоднями. Матеріальний рівень життя колгоспників залишався досить низьким, подібна практика не створювала стимулів для підвищення продуктивності праці. В середині 1950-х років фінансово спроможні колгоспи запроваджували щомісячне часткове грошове авансування своїх робітників. У 1958 р. грошові фонди для авансування мали вже 80 % колгоспів в УРСР. Для цієї мети колгоспи отримали можливість відкривати поточний рахунок у Держбанку СРСР.

Протягом 1953-1963 рр. грошова оплата трудодня колгоспника зросла в 3,6 рази, але натуральна частина оплати зменшилась: зерном – на 39 %, овочами і картоплею – на 38 %. Зменшення видачі за трудодні продуктів харчування зумовлені високими планами державних закупівель продукції колгоспів. Колгоспники частково компенсувати собі це зменшення продуктами з індивідуального господарства, крадіжками колгоспного майна.

І все таки кількість відгодованих на продаж телят, свиней, домашньої птиці через зменшення отриманого на трудодні зерна, скоротилася. Чимало виробників продуктів харчування, маючи гроші, стали їх купляти в магазинах, перетворившись таким чином на споживачів.

У 1964 р. Верховна Рада СРСР вперше за всю історію колгоспів ухвалила закон про пенсії та допомогу колгоспникам, що означало встановлення державної системи соціального забезпечення колгоспників. Право на пенсію за віком отримували чоловіки після 65 років (при стажі роботи не менше 25 років), жінки – після 60 років (при стажі роботи не менше 20 років). Перший мінімальний розмір пенсії колгоспника встановлювався у розмірі 12 крб. на місяць. Тоді ж селяни отримали паспорти, яких не мали з моменту запровадження паспортної системи у 1932 р.

Серйозною соціальною проблемою в містах була нестача житла. Багатьом людям доводилось мешкати в комунальних квартирах зі спільними на декілька сімей санвузлом, коридором, кухнею. Чимало сімей проживали ще в підвалах, напівземлянках, бараках. Відбудова житлового фонду завершена на початку 1950-х років. Проте переселення селян до міст зростало, житла все одно катастрофічно не вистачало. У 1959 р. на одного міського жителя в середньому припадало 5,8 кв. м житла.

Були вжиті додаткові заходи для вирішення проблеми. У 1955 р. оголошено про потреби ліквідації «надмірностей» у будівництві. Це означало спорудження будівель за типовими проектами, на основі індустріальних методів будівництва. Таким чином вдалося зменшити вартість і скоротити строки будівництва, відповідно суттєво збільшити його обсяги. Такий підхід породжував архітектурну одноманітність міст. хоч тоді це питання було не головним, потрібно було забезпечити окремим житлом мільйони сімей. Було поставлено завдання з 10-12 років вирішити житлову проблему. З цією метою суттєво збільшились капіталовкладення в будівництво та в розвиток виробництва будматеріалів. У великих містах створювались домобудівні комбінати для будівництва нових житлових масивів. Після цього різко виросла площа введеного у дію житла. Для нарощування кількісних показників необхідно було ще більше здешевити будівництво. Тому висота квартир обмежувалась 2,5 м. У малих та середніх містах споруджували житлові будинки на 2-3 поверхи, у великих містах – п’ятиповерхові (так звані «хрущовки»). Ці заходи дали в реалізації житлової програми дуже позитивний ефект. Показники розвитку житлового будівництва дійсно вражали: у 1956-1964 рр. в Україні площа введеною в експлуатацію житла становила 66,4 млн. кв. м. Це на 3,7 млн. кв. м більше, ніж побудовано житла за 1918-1955 роки! Для мільйонів громадян отримане безкоштовне житло якісно покращило їх умови життя. Житлову проблему в ті роки повністю не було вирішено, але значною мірою її вдалося пом’якшити.

Економічне зростання та соціальні реформи сприяли підвищенню рівня життя громадян. В Україні у 1951-1958 рр. прибутки пересічного робітника зросли на 230 %. Сума вкладів населення в ощадних касах зросла з 2,7 млрд. крб. (1950 р.) до 19,7 млрд. крб. (1960 р.).

Внаслідок пришвидшення розвитку легкої та харчової промисловості дещо покращилось постачання населення товарами широкого вжитку. Наприкінці 1950-х років в оселях жителів України почали з’являтись такі звичні сьогодні речі, як холодильники, телевізори, швейні та пральні машини, магнітофони. Збільшились витрати громадян на придбання швейних виробів, культтоварів, хутра, килимів. В 1959 р. підприємства України випускали 71,5 тис. швейних і 37,7 тис. пральних машин, 92 тис. холодильників, 41 тис. телевізорів, 16,6 тис. мотоциклів. Цієї кількості було явно недостатньо. Дефіцит побутових товарів відчувався ще досить гостро.

Впровадження НТР диктувало потребу серйозних змін в освіті. З початку 1950-х років ідея політехнізації стала провідною в реформуванні освіти. У 1954-1955-х роках визнали необхідність з молодшого шкільного віку готувати учнів до участі в суспільно корисній праці. З 1955 р. активно створювались учнівські виробничі бригади (переважно в сільській місцевості).

В грудні 1958 р. прийнятий Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», який передбачав загальну обов’язкову освіту, в рамках якої молодь повинна готуватись до суспільно корисної праці. З 15-16 років молодь включалась у суспільно-корисну працю, і їхнє подальше навчання зв’язувалось із «виробничою працею в народному господарстві».

Запроваджувались нові типи навчальних закладів. Розпочалось утворення шкіл-інтернатів. Позитивний бік цього кроку – матеріальне забезпечення в таких школах дітей з малозабезпечених, неповних, проблемних сімей. Вступ у школу здійснювався за бажанням батьків за символічну плату, для сиріт – безкоштовно. Діти перебували на повному державному утриманні: харчування, одежа, підручники. У 1956 р. в УРСР відкрито 50 шкіл-інтернатів. Існувала практика, коли фабрики та заводи брали такі школи під свою опіку, надавали їм допомогу.

З 1959 р. створювались спеціалізовані школи з поглибленим вивченням деяких предметів (фізики, математики, хімії, біології, іноземних мов), призначені для цілеспрямованої підготовки учнів до вступу на відповідні факультети ВНЗ. Також у кінці 1950-х рр. почали створюватись зразково-показові школи як орієнтири та зразки для звичайних шкіл і як базова експериментальна площадка для міністерства освіти. Такі школи створювались у кожному районі з залученням кращих педагогічних кадрів та додаткових ресурсів. У школах проводились показові уроки та методична робота з учителями регіону. З 1960 р. почали діяти школи подовженого дня. Ряд заходів здійснено по підвищенню якості викладання – в т. ч. запровадження інститутів вдосконалення вчителів.

Суттєво збільшено фінансування освіти. Якщо у 1950 р. на розвиток загальноосвітніх шкіл в Україні виділялось 3,7 млн. крб., то у 1960 р. – 6 млрд. крб. Кількість середніх денних шкіл зросла у 2 рази.

У 1958-1959 навчальному році проведена реформа управління школою. Її основний зміст: розширення повноважень шкіл та місцевих органів освіти, спрощена процедура організації нових шкіл. Як наслідок, в Україні кількість середніх шкіл зросла з 1600 (1950 р.) до 3578 (1960 р.).

Для підняття престижу роботи на заводі, в колгоспі, служби в армії зазнали змін правила прийому у ВНЗ. Перевага надавалась вступникам з дворічним стажем на виробництві або демобілізовані з армії. Для підготовки цієї категорії абітурієнтів до вступу у ВНЗ організовувались спеціальні курси. Така система виявилась ефективною: вона полегшувала отримання вищої освіти для молодих робітників, колгоспників, військовослужбовців.

У 1956 р. у ВНЗ введені курси політичної економії, діалектичного та історичного матеріалізму, історії КПРС. Розширено курси історії та права на спеціальних факультетах.

Наукова діяльність зосереджувалась переважно в інститутах АН УРСР, галузевих інститутах при міністерствах та відомствах, а також на наукових кафедрах ВНЗ. Початок НТР сприяв змінам державної політики щодо науки. Збільшилися бюджетні витрати на науку, передусім на напрямки, пов’язані з ВПК.

Науковці вперше під час закордонних відряджень змогли ознайомитися з досягненнями зарубіжних колег. Чимало вчених та діячів культури отримали можливість брати участь у міжнародних з’їздах, конференціях, симпозіумах. Крім того, наукові установи УРСР стали більш відкритими для візитів іноземних вчених. Наприклад, у 1958 р. Україну відвідала 61 зарубіжна делегація, 326 зарубіжних вчених відвідало АН УРСР, 257 осіб – Українську сільськогосподарську академію. Період другої половини 1950-х – початку 1960-х років вважається найдинамічнішим часом в історії української науки. Саме в цей час з’явився ряд нових наукових установ. У 1956 р. з’явились Академія будівництва і архітектури та Українська сільськогосподарська академія.

Інша позитивна тенденція – створення наукових товариств. Лише у 1959 р. в УРСР почали працювати товариства: біологічне, фізіологічне, біохімічне, охорони природи, сприяння розвитку продуктивних сил і т. д.

Помітні успіхи вдалося досягти у кібернетиці. У 1957 р. у складі АН УРСР з’явився Обчислювальний центр на чолі з академіком В. Глушковим. Центр працював над створенням електронних обчислювальних машин (ЕОМ) для управління виробничими процесами, розробляв теорію швидкодіючих ЕОМ, а також займався оборонною тематикою: створенням машин для наведення на ціль винищувачів і зенітних ракет, для визначення координат точки запуску ворожих ракет. У 1962 р. його перейменовано в Інститут кібернетики.

Інститут механіки теж активно працював над замовленнями ВПК – розробкою рекомендацій щодо подолання вібрацій міжконтинентальних ракет, теорією конструктивної міцності пластмас для ракетної техніки.

Інститут фізики у 1960 р. ввів у дію ядерний реактор, що дало можливість розвивати дослідження фізики атомного ядра. У 1960 р. на базі цього інституту створено Інститут напівпровідників.

Фізико-технічний інститут у Харкові увійшов до програми атомної енергетики, якою керував відомий радянський фізик І. Курчатов. Дослідники інституту спеціалізувалися в галузі металургії, атомної фізики, ядерної енергетики, керованих термоядерних реакцій тощо.

В Інституті проблем матеріалознавства (заснований у 1955 р.) відбувалась розробка прогресивної технології порошкової металургії. В цьому ж році організовано Інститут металофізики, працівники якого створили жароміцні сплави на основі титану для реактивної техніки. У 1958 р. засновано Інститут проблем лиття, який спеціалізувався на розробці нових технологій у галузі металургії.

Величезний успіх мала космічна програма, що реалізовувала не тільки наукові цілі, й військові завдання (розробка міжконтинентальних ракет). Треба віддати належне радянським вченим, які в не зовсім сприятливих умовах фактичної економічної ізоляції, управлінських експериментів змогли здійснити грандіозні досягнення планетарного масштабу.

12 квітня 1961 р. відбулася без перебільшення одна з найвідоміших подій світової історії – громадянин СРСР Ю. Гагарін здійснив перший політ людини у космос. 11-15 серпня 1962 р. українець П. Попович здійснив космічний політ навколо Землі. З 1956 р. генеральним конструктором космічних апаратів був уродженець України (Житомира) С. Корольов.

З 1957 р. почали видаватись спеціалізовані журнали академічних інститутів гуманітарного профілю. Розпочалася робота над виданням 16-томної «Української Радянської Енциклопедії». Почали виходити збірки архівних документів та матеріалів. Інститут історії АН України розпочав підготовку до видання «Історії міст і сіл Української РСР».

З другої половини 1950-х років стали більше уваги приділяти збереженню історико-культурної спадщини. Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР «Про затвердження списку пам’яток архітектури по Українській РСР» від 25 березня 1956 р. під охорону держави було взято понад 2 тис. визначних архітектурних пам’яток. Це була перша спроба створити реєстр архітектурних пам’яток в Україні.

У 1954-1956 рр. виходять друком «Історія української літератури», «Курс сучасної української мови». У 1957 р. створена Спілка журналістів України. Був також перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка.

Отже, в 1950 – першій половині 1960-х років розвиток освіти та науки в Україні відбувався досить плідно. Було сформовано нові наукові установи, які очолили відомі вчені. В дещо складніших умовах довелось працювати науковцям гуманітарних напрямків. В їх роботу продовжували втручатись партійні організації.

Завершуючи розгляд періоду «хрущовської відлиги», потрібно відповісти на питання: чи відбулись якісні зміни радянської політичної системи? На це питання можна відповісти ствердно. Радянська політична та економічна система продовжувала існувати, але вона набула нових рис. По-перше, змінились умови політичної боротьби у верхах. Переможені тепер не переслідувались у карному порядку і фізично не знищувались (за винятком Л. Берії та його соратників). По-друге, припинені масові політичні репресії проти населення. По-третє, відбувся перерозподіл у сфері капіталовкладень, держава значно більше уваги стала приділяти сільському господарству, легкій промисловості, освіті, науці та соціальній політиці. По-четверте, змінилась зовнішня політика, посилились економічні та культурні зв’язки з іншими країнами.

Внутрішня і зовнішня політика радянського керівництва змінювалась, але названі зміни не торкались фундаментальних основ радянської влади в Україні.