Історія українського селянства

На середину ХІХ ст. в Східній Галичині було близько 3,5 тис. сіл. Сільське населення значно переважало усі інші верстви. Серед власників маєтків з великими земельними площами переважали поляки. Крупним землевласником була католицька церква. Селянам належало 47,8% земельних площ, панам – 47,1%. Селянські земельні наділи мали тенденцію до дроблення, що вело до зубожіння їх власників. Поширеною формою спротиву панщині були втечі селян на Поділля, Правобережну Україну, Молдову, Бессарабію.

17 квітня 1848 р. в Галичині скасовувалися усі панщизняні й інші повинності, однак сервітути залишалися платними. Поміщики одержували викуп, сервітути визнавалися поміщицькою власністю. Селяни повинні були вносити виплати за відмінені панщизняні й інші повинності. Це було не що інше, як викуп, який поглинав значну частину доходів селян.

Отож, аграрна реформа в Австро-Угорській імперії носила половинчастий характер, протиріччя між селянами, поміщиками і владою не були подолані. Досить болючою проблемою для селян була втрата сервітутів. В Східній Галичині, на Буковині йшов процес формування латифундій і в той же час число безземельних селян було в межах 30% всього населення. На кінець ХІХ ст. в Галичині було 61,5% селянських господарств без коней, 14,6% без корів, 49,2% без свиней, а на Буковині – відповідно 70%, 35,6%, 47,7%.

Аграрна реформа в Російській імперії започаткована виданням царем Положення 19 лютого 1861 р., яке врахувало дві сторони ліквідації кріпацтва: особисту залежність селян від поміщиків і новий земельний устрій. Положення зберігало за поміщиками право власності на землю, яка розподілялася між селянами та надавалася їм у безстрокове користування відповідно до розмірів, встановлених «місцевими поміщиками». І після викупу селянами землі вона залишалася власністю поміщиків. Аграрна реформа відкріпила селян від поміщиків, але прикріпляла їх до землі.

Селянам залишався в постійне й безстрокове користування земельний наділ. Подвірні ділянки залишалися у спадкове користування сімей. Кожен двір окремо відповідав перед поміщиком за виконання повинностей. З 1863 р. в Київській, Волинській та Подільській губерніях вводився обов’язковий викуп наділеної землі. Величина земельного наділу сягала від 2 – 4 десятин. У 1881 р. це положення було поширене на Лівобережжя і степові губернії.

Дворові селяни і ті, що належали дрібнопомісним дворянам, наділу землі не отримували. Це був шлях до розселянення. Мирові посередники контролювали те, скільки поміщик виділяв землі селянам.

Реалізація реформи призвела до скорочення селянських наділів в середньому на 28%. Майже 14% селян Правобережжя не мало польової землі і обходилося лише городами. Із поміщицьких селян (їх було більше половини) польові наділи на викуп одержали 87%.

В українських губерніях пореформеного часу існувало три види селянського землеволодіння: особисте, подвірне та общинне. Особисте володіння – це те, що викуплено у поміщика чи держави або земля докуплена додатково. Це була приватна власність селянина.

Подвірне землеволодіння було поширене в господарствах Правобережжя та частині Чернігівської і Полтавської губерній. При подвірному господарстві селяни з часом ставали власниками своєї землі і втрачали міцний зв'язок з громадою. В інших регіонах переважало общинне землеволодіння і воно становило 66%. При общинному господарюванні громада села володіла земельним наділом, надаючи його в тимчасове користування частинами сім'ям своїх членів. В постійній власності була лише садиба, а виділені общинні землі періодично переділялися.

Так склалося історично, що в українських губерніях общинне землеволодіння не набуло досить значного поширення. В Правобережній Україні 80% селянських господарств були одноосібними, в Лівобережній Україні – 70%. Цим самим буде визначатися значна прив’язаність українських селян до приватної власності на землю.

Аграрна реформа 1861 р. здійснила суттєві зміни в системі землекористування і землеволодіння. Закріплялось право селян, звільнених від кріпацтва, на земельний наділ. Право на земельну власність закріплялось за поміщиками, які були зобов’язані надати селянам земельні наділи під садибу у постійне користування, який селянин повинен був викупити. Поміщик зобов’язаний був надати селянину і польовий наділ, від якого він не мав права відмовитися упродовж 10 років.

Величина земельного наділу і плата за нього встановлювалася згідно місцевого Положення. На Півдні він був від 3 – 6,5 десятин, на Лівобережжі – 3 – 4,5 десятин. Земельний наділ отримували особи чоловічої статі від 12 років. Було передбачено «відрізати» зайву землю, ту, що перевищувала норму земельного наділу. На Полтавщині в такий спосіб у селян було «відрізано» 47% земель.

Наділи отримували ті селяни, які уже мали землю до реформи. Реформа не передбачала наділення селянських господарств лісами, угіддями тощо. Наділ після викупу селянином ставав його власністю. Викуп здійснювався згідно угоди на викуп між паном і селянином. З 1881 р. викуп селянами надільних земель став обов’язковим. До цього часу селянин повинен був відпрацьовувати панщину: зокрема, 40 днів в рік чоловіки і 30 днів – жінки.

Величина викупних платежів була занадто високою. Наприклад, якщо оброк в рік був 12 крб., то викупний платіж – 200 крб. Селяни з цієї суми сплачували лише 20%, іншу частину (80%) – держава давала позику, яку селяни повинні були віддати державі за 49 років (скасовано 1.1.1907 р.).

До державних селян (їх було 43,9%) відносились козаки, колоністи, чиновники. По суті, це була привілейована група, у них. було 20% всієї надільної землі, хоча колоністів було лише 11%. Вони з часом стануть крупними фермерами.

Найближчі результати реформи в сільському господарстві були загалом несприятливі. В результаті її проведення занадто багато землі залишилося в поміщиків, а необхідність викупних платежів підривала можливості розвитку селянського господарства. Тож приблизно 20 років після реформи тривав застійний період. Темпи сільськогосподарського виробництва були нижчими від очікуваних. Помітний прогрес означився з організацією 1882 року Земельного банку, через який кредитували селян для придбання ними поміщицьких земель. Імпульс, наданий сільському господарству та промисловості скасуванням кріпосного права, вичерпав свій потенціал до початку 90-х років. На той час знову виникнув дисбаланс між бурхливим розвитком промисловості, транспорту, торгівлі, ємністю аграрного ринку й відсталим сільським господарством.

Община з її бідністю і психологією зрівняльного розподілу постійно постачала ринок праці малокваліфікованою робочою силою, була джерелом і поживним середовищем для різноманітних революційних рухів і течій, а часто й злочинності, що досить певно засвідчили події революції 1905 – 1907 рр.

На початок ХХ ст. приватні власники мали в Україні 20 605 тис. десятин орної і неорної землі, або на 4762896 десятин (1,16%) більше, ніж мільйони селянських сімей. Левова частка цього земельного фонду належала поміщикам.

Таким чином, з часів Київської Русі землевласником виступала держава. Вона на певних умовах надавала землю у користування місцевим князям, які в свою чергу знову ж таки на певних умовах надавали землю у користування селянам. Оскільки терміни користування землею охоплювали декілька поколінь, то у селян складалося враження, що та земля є їхньою власністю. Тим більше, що селяни мали право передавати її в спадок, дарувати.

В Литовсько-Польську добу землевласником стала їхня держава, яка знову ж таки на певних умовах надавала землю у користування селянам. Тільки умови були надто обтяжливими – було введено кріпосну систему, тобто закріплено значну частину селян за конкретним землевласником з відведенням кріпакам певної ділянки землі.

Наслідком Української національної революції під проводом Б.Хмельницького було те, що в Гетьманщині землевласниками ставало чимало козацької старшини. Козаки і селяни також могли отримали землю у користування.

Аграрна реформа в Австро-Угорській і Російській імперії залишили поміщицьку власність на землю при частковому скороченню їх землеволодінь. Селяни отримали певну кількість землі у користування за викуп.

Ліквідація кріпосного права лише частково вирішила проблему землеволодіння і землекористування. І надалі залишалося малоземелля та безземелля. Економічні інтереси поміщиків державою були досить добре захищеними.