Історія українського селянства

22 червня 1941 р., на передодні жнив, Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу. Українські селяни опинилися в становищі, коли подальше виробництво ними продукції стало практично неможливим (мобілізація на фронт чоловіків, вивезення сільгосптехніки, худоби), водночас на цю сільгосппродукцію відтепер розраховував і Радянський Союз, і Німеччина. Радянська влада, відступаючи з України, робила все, щоб використати для потреб фронту насамперед сільгосппродукцію, що була вироблена на початку війни. Німецькі війська, здійснюючи стрімкий наступ навпаки намагалися зашкодити цьому і використати наявні хлібні ресурси для своїх потреб.

Станом на 1941 р. населення України складало 41,3 млн чол., в тому числі 27,3 – сільського. Всього було понад 30 тис. колгоспів і 873 радгоспи. Українські селяни обробляли 30,2 млн га, валовий збір зернових культур становив 28 млн т, у колгоспах і радгоспах було 10,5 млн голів ВРХ, 8.9 млн. свиней, 4,5 млн коней. В Україні вироблялося понад 1 млн т м’яса, 7 млн т молока. Всього колгоспи мали 90.519 тракторів, 31.150 зернозбиральних комбайнів, 54.900 вантажних автомобілів. Особисті господарства виробляли 73% м’яса (колгоспи – 17 %), 81 % молока (колгоспи – 11 %). Усі колгоспники віком від 16 до 60 років зобов’язані були виробити 80 трудоднів у рік. На один трудодень можна було одержати 2-3 кг зерна.

Українські селяни з початком війни жили одночасно в двох реаліях: ще мирного часу, який з поширенням окупації території на схід відступав, і воєнного часу, який наступав разом з відступом радянського фронту. Цей перший, і трагічний, і героїчний етап війни для українських селян означено як початок і завершення окупації України німецько-румунськими військами. При цьому слід мати на увазі як хід окупації, так і сама окупація сприймалися селянами неоднозначно. У певної частини селян Західної України, Буковини з’явилася надія на ліквідацію радянської влади і тієї системи, яку вона започаткувала з 1939 р. Саме тому прихід в села німецької та румунської армії значною її частиною сприймався позитивно, а оголошена перед тим мобілізація радянською владою – негативно, що проявилося в неявці мобілізованих на призовні пункти, втечі мобілізованих з військових частин. З цієї причини українці цих регіонів були віднесені до категорії потенційно небезпечних в Червоній армії. Більшість селян Західної України, Буковини залишилися на окупованій німецькими і румунськими військами території. Залишився практично весь машино-тракторний парк, наявні хлібні ресурси та худоба.

Іншою була ситуація на схід від Збруча. Мобілізація чоловіків на фронт на 1 вересня 1941 р. дала понад 600 тис червоноармійців, більшість з яких були селянами. Там же мало місце таке явище, як «добровольництво», запис селян у загони народного ополчення, у винищувальні батальйони. Селяни брали участь у акціях допомоги фронту, зокрема у створенні фонду оборони, передавали у фонд оборони зерно, гроші, перераховували вартість зароблених трудоднів та ін.

На початковому етапі Великої Вітчизняної війни селянство робило цільові грошові внески на будівництво танків та літаків. Наприклад, на Ворошиловоградщині (Луганська обл. ) селяни на початок вересня 1941 р. зібрали 842 тис. крб. на будівництво бойових літаків для льотчиків-земляків. Були і такі акції села як допомога в будівництві оборонних споруд, по ремонту ґрунтових та шосейних шляхів, розчищенні аеродромів від снігових заметів, допомога пораненим воїнам Червоної Армії, в донорстві, збору теплих речей для червоноармійців, шефстві над сім’ями фронтовиків та інвалідів. Слід також зазначити, що мало місце ухиляння деяких селян від цих дій. Однак це не позначилося загалом на наданні українським селом допомоги фронту в найскладніший період – відступу Червоної армії з території України.

Збір селянами Правобережжя врожаю 1941 р., евакуація на Схід колгоспної худоби було для неокупованих ще областей завданням державної ваги. Від їх вирішення багато в чому залежав подальший хід війни. Проте навіть такі екстремальні дії керівників колгоспів, як заміна чоловіків-механізаторів жінками, запровадження ненормованого робочого дня в селах, залучення дитячої праці – не змогли зупинити падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції.

У доокупаційний період українське село функціонувало в особливих умовах: скоротилася матеріальна база ( чимало техніки передали фронту), кількість спеціалістів (мобілізовані на фронт), 75 тис. жінок замінили чоловіків-механізаторів. В Лівобережних областях України селяни вирішували одночасно 4 проблеми: збирали (часто під бомбардуванням німецької авіації) врожай, виконували план заготівель (ніхто не виконав), обмежували власні потреби, організовували евакуацію майна, здійснили посівну кампанію восени 1941 р. Додатковим тягарем для селян стало збільшення на 100% сільськогосподарського податку, запровадження з грудня 1941 р. воєнного податку.

До об’єктивних труднощів слід також віднести дефіцит робочої сили, 70% працівників МТС були мобілізовані на фронт, армії передавалась значна кількість автомобілів, тракторів. Час піджимав. Оскільки наближався фронт, збільшилася частка фізичної праці, колгоспи не встигали обмолотити зерно і вивезти його на Схід. Одним словом, селянам жити стало значно важче.

З наближенням фронту у лівобережних областях почалось форсоване збирання хліба. До колгоспів були доведені високі норми здачі хліба. Працівники сільського господарства 15 східних областей України до 10 жовтня вивезли на державні заготівельні пункти 143 249 тис. т зерна. До 20 вересня план поставок м’яса було виконано на 80,5%, до 10 вересня план здачі молока – на 68,3%, яєць – на 58,4%. Там, де це було можливо, все зерно збирали і здавали на заготівельні пункти, а там, де це було неможливо, його спалювали. Згоріли тисячі гектарів збіжжя. Знищували й худобу, сільськогосподарський реманент.

За межі республіки вийшло понад 20 тис. тракторів, 13 230 – кинуто на підступах до переправ через Дніпро, 10 430 – на маршрутах, що проходили територією України. Переміщення худоби здійснювалося гуртами, які переганяли бригади погоничів за визначеними маршрутами. На 20 жовтня 1941 р. в колгоспах республіки було піднято до евакуації 469,9 тис. коней (14,2% до їхньої кількості на 1 січня 1941 р.), 2 млн 151,1 тис. голів великої рогатої худоби (59,8%), 2 млн 750 тис. овець (82,1%), 877,6 тис. свиней (26,7%). З цього поголів’я з України на територію РРФСР прибуло 158,1 тис. коней, 1млн 080,7 тис. голів великої рогатої худоби, 761,5 тис. овець, 168,9 тис. свиней. Частину худоби здавали базам «Заготхудоба». У такій спосіб від 1 липня до 1 жовтня було заготовлено 56 540 голів худоби.

Процес евакуації ускладнювало те, що деякі керівники колгоспів, МТС втікали і лишали все, перешкоджав своєчасному вивезенню зерна й іншої сільськогосподарської продукції також брак вагонів. До 20 липня Наркомзем УРСР одержав тільки 15 тис. вагонів замість необхідних 72 тис., що викликало загрозу захоплення зерна окупантами. Мало місце привласнення селянами колективної худоби, майна. Завдяки втручанню республіканського уряду за межі України було вивезено до 23 жовтня 1941 р. 1 млн. 667,4 тис. т зерна, 269,5 тис. т зерно продуктів та ін. Та все ж загарбникам дісталося 900 тис. т зерна, що зберігалися на заготівельних пунктах. До 10 жовтня за Волгу виїхало 10,3 тис. колгоспних родин з майном, об’єднаних у 136 колгоспів. З радгоспами евакуювалися 40 тис. працівників з родинами і 600 агрономів та зоотехніків.

Втрати сільського господарства України внаслідок евакуаційних акцій точно обрахувати неможливо. Однак, те, що вдалося врятувати, було використане в глибокому тилу для зміцнення обороноздатності країни, організації відсічі агресору в найкритичніший для неї час. Подальший хід подій підтвердив доцільність більшості економічних рішень на початковому етапі війни, хоча вони й не могли гарантувати повного успіху.