Історія українського селянства

28 листопада 1942 р. Червона армія звільнила від окупантів перше українське село Півнівка Ворошиловградської області. Власне, з цього часу і починається відродження аграрного сектору економіки. На час звільнення українські села перебували у напівзруйнованому, спустошеному стані: без техніки, сортового насіння, худоби, тяглової сили, добрив, а також фахівців (ветеринарів, зоотехніків, агрономів, механізаторів та ін.). Тотальний визиск українських селян поставив більшість з них на межу виживання. Характер праці селян при цьому деградував до середньовічних форм, з застосуванням людей як тяглової сили включно.

У 1943 р. уряд СРСР асигнував 15 млн. крб. на відновлення сільськогосподарської інфраструктури та інші потреби колгоспів і 34 млн. крб. – на відбудову МТС. Порівняно з масштабами збитків, яких зазнала галузь, це були мізерні кошти. Та надалі ситуація змінюється на краще: у 1944 р. в сільське господарство інвестовано 314 млн. крб., а в наступному – 429 млн. крб. Крім того, цільовим призначенням для МТС республіки надійшли значні суми з союзного бюджету. Загалом витрати на відновлення і розвиток мережі МТС у 1943 – 1945 рр. становила 586 млн крб.

Та все ж основним чинником відбудови аграрної сфери стала праця селянства. Тільки протягом 1944 – 1945 рр. методом народної будови було споруджено й відбудовано 45% виробничих приміщень колгоспів, радгоспів і МТС. Рівень готовності селян до виконання поставлених перед ними завдань визначався кількома чинниками. Водночас багато людей, які втомилися від війни, вбачали в заходах уряду шанс до поліпшення й налагодження життя. Тому в більшості регіонів республіки процес поновлення колгоспно-радгоспної системи відбувався високими темпами. Так, у Сталінській області всі 1118 колгоспів, які існували до війни, відновили роботу вже протягом першого місяця після вигнання гітлерівців.

На початок 1944 р. на Лівобережній Україні розгорнули роботу всі 496 МТС, які діяли тут до війни. В їхньому розпорядженні налічувалося 13 694 трактори (40% довоєнної кількості). переважна частина техніки й інвентарю надходили в Україну з інших регіонів Радянського Союзу. До кінця війни з інших регіонів було одержано 11 тис. тракторів, 7 тис. вантажних машин, 1 тис. комбайнів, значна кількість тракторних плугів тощо. Однак досить часто плани реевакуації техніки зривались через небажання тамтешніх господарських органів повертати її попереднім власникам, нерозпорядливість, низьку виконавську дисципліну. Нерідко техніка прибувала в Україну розукомплектованою, спрацьованою, а тому непридатною для використання без капітального ремонту.

Значна кількість техніки надходила з діючої армії. Так, лише МТС Миколаївщини одержали з 3-го Українського фронту 301 трактор, 150 молотарок, відбитих з евакуйованих транспортів ворога.

Для поновлення технічного парку максимально використовувалися місцеві можливості. Сільські механізатори та бригади промислових підприємств у стислі терміни відремонтували й зібрали з окремих вузлів і деталей близько 30 тис. тракторів, 10,5 тис. комбайнів, 2248 автомобілів.

З часом налагоджується виробництво на об’єктах сільськогосподарського машинобудування. У другій половині 1944 р. завод «Серп і молот» (Харків) випустив перші молотарки «МК-110», ХТЗ - трактори, ім. Лепсе (Київ), ім. Жовтневої революції (Одеса) – запасні частини.

На початок 1945 р. в республіці було відновлено 26 487 колгоспів, 705 радгоспів, 1223 МТС. Рівень оснащення на цей час сільськогосподарського господарства України технічними засобами віддзеркалюють такі цифри: у розпорядженні аграріїв перебувало 48 тис. тракторів (52,7% порівняно з початком 1941 р.), 14 932 комбайни (48%), 3575 автомобілів (7%), 39 494 тракторні плуги (50%). Однак значна частина техніки через несправність не використовувалась у виробничому процесі.

Одним з вирішальних факторів відновлення сільськогосподарського потенціалу республіки стало забезпечення всіх управлінських та виробничих ланок профільними фахівцями. Навесні 1943 р. ця проблема розв’язувалася шляхом відрядження до східних областей УРСР кадрів з інших регіонів СРСР. До 1 лютого 1944 р. на батьківщину повернулося з евакуації і стали до роботи 2266 спеціалістів сільського господарства, а загалом у 9 лівобережних областях (у системі Наркомзему) працювало 6937 фахівців (від керівників облземвідділів – до агрономів, ветлікарів, механіків, землевпорядників).

Ситуацію кардинальним чином могла змінити лише організація навчання на різних рівнях – від виробничого до вузівського. У 1943 – 1945 рр. (переважно в зимовий період) на спеціальних курсах було підготовлено понад 250 тис. фахівців, зокрема, 19 448 голів колгоспів, 2229 рільників і овочівників, 1047 садівників і виноградарів, 3357 бригадирів землеробських бригад, 137 тис. ланкових, 3357 бригадирів тракторних бригад, 84 447 трактористів, 6670 комбайнерів. Водночас кваліфіковані сільськогосподарські кадри, які працювали не за фахом, в адміністративному порядку спрямовувалися в колгоспи, радгоспи й МТС. Спеціалістів вищої кваліфікації у 1943 – 1944 рр. готували Ворошиловградський, Житомирський, Київський сільськогосподарські, Київські гідромеліоративний і ветеринарний інститути.

Перш ніж розпочинати сільськогосподарські роботи, слід було розмінувати величезні площі, багато виробничих приміщень. Протягом 1943–1945 рр. саперні підрозділи Червоної армії перевірили й розмінували 14 тис. населених пунктів, виявили й знешкодили 15 млн. мін, снарядів і бомб.

Значних зусиль потребували інвентаризація земельних документів, їх поновлення та повернення колишнім землекористувачам, адже, як було встановлено, державні акти на землекористування в окупаційний період втратили 25 654 колгоспів (97,2%). До кінця 1945 р. державні акти одержали 11 105 колгоспів.

Спеціальні ревізії Наркомзему виявили численні порушення у системі землекористування. Тих, хто припустився «розбазарювання колгоспних угідь» притягували до кримінальної відповідальності, а надлишки – вилучалися.

Головним завданням відновлених колгоспів, радгоспів та МТС навесні 1944 р. визначалося успішне проведення посівної. Однак через брак мастил і пального техніка простоювала. Так, відремонтовані 306 радгоспних трактори (з 428 наявних) приступили до роботи у східних областях республіки лише 30 квітня, коли терміни сівби завершувалися. Великим (40 – 50%) був дефіцит насіння. Значну частину робіт селянам довелося виконувати на живому тяглі. Наприклад, на Ворошиловградщині на польових роботах щодня використовували до 40 тис. корів. У результаті у визволених областях вдалося провести польові роботи лише на 60% усіх орних земель порівняно з 1941 р. В жнива через відсутність запчастин з 807 комбайнів змогли вивести в поле тільки 230, тому на ланах Ворошиловградської області ними зібрано зернові тільки з11,4% площ, Харківської – 2,2%.

На завершальному етапі війни в Україну з інших республік було завезено 30 тис. коней, 282 тис. голів ВРХ, 500 тис. овець і кіз, 17 тис. свиней. Серед основних перешкод на шляху розвитку тваринницької галузі була відсутність належних умов утримання і догляду, брак кваліфікованих ветеринарних працівників і зоотехніків, медикаментів тощо. Практично з нуля прийшлося відновлювати дрібне тваринництво – птахівництво, кролівництво,бджільництво, ставково-рибне господарство тощо.

Сільськогосподарські роботи 1945 р. здійснювали в умовах кращого матеріально-технічного забезпечення, ніж у попередні роки. Загальна площа посівів протягом року зросла ще на 1,9 млн. га і становила 76% довоєнного рівня. В останній рік війни українські аграрії здали державі понад 5 млн. т зерна, 146 тис т м’яса , 259 тис літрів молока, 905 тис. т картоплі та ін.

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що стратегія відродження аграрного сектору економіки визначалася характером і масштабами збитків, яких він зазнав під час війни й окупації. Триваючі бойові дії обмежували фінансові, матеріальні, трудові ресурси, що спрямовувалися на відбудову галузі. Лише на заключній фазі війни поступово формуються позитивні тенденції та динаміка виробництва. Однак у більшості випадків вони базувалися на надзвичайних мобілізаційних і фіскальних заходах, позаекономічних, примусових засобах впливу, що виправдовувалося воєнним станом. Водночас пов'язані з завершенням війни очікування селян змін на краще не справдилися. Повернення до колгоспно-радгоспної системи консервувало відчуження виробника від засобів виробництва та його незацікавленість у результатах своєї праці.

Таким чином, в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн Україна стала ареною жорстокої боротьби німецької і румунської влади за оволодіння її сільськогосподарським потенціалом. Маючи на меті отримати від захоплених українських земель якомога більше сільськогосподарської продукції, окупанти намагалися максимально використати її аграрний потенціал, з цією ж метою зберегли колгоспну організацію праці, хоч і під іншою назвою. У роки окупації до 85% надходжень продуктів у Німеччину йшло з України. Одночасно вони грабували колгоспи та радгоспи, МТС, демонтуючи та відправляючи в Німеччину техніку та інше обладнання. Усе це супроводжувалося жорстокими каральними акціями проти селян, що призвело до повного знищення більш 250 сіл.