Історія українського селянства

На середину 1960-х років колгоспи і радгоспи залишалися основним виробником сільськогосподарської продукції, несли певну відповідальність за забезпечення міського населення продуктами харчування, а переробної промисловості – відповідною сировиною. Колгоспи в УРСР пройшли складний шлях історичного розвитку – від початкових форм кооперативного господарства до великих, високомеханізованих підприємств, заснованих на громадській (груповій) власності і колективній праці. Колгоспи стали складовою частиною планової системи народного господарства. У середньому на один колгосп припадало 554 двори, 2,6 тис. га землі, 1461 голова худоби, 1264 свині, 48 тракторів й інших сільгоспмашин. В УРСР функціонувало 9141 колгосп, за якими було закріплено 30662,5 тис. га сільськогосподарських земель.

Організацією сільськогосподарського виробництва займалися Міністерство сільського господарства, його управління та відділи (майже 250), ЦК КПУ, обкоми, райкоми, парткоми у колгоспах. З 1965 р. у республіці діяли Міністерство заготівель сільгосппродукції, обласні управління сільського господарства. Попри таку увагу з боку управлінських структур в аграрному секторі України накопичилося чимало проблем, що вимагали вирішення. Застаріла система переробки й зберігання сільгосппродукції призводила до того, що щорічні втрати врожаїв в колгоспах з окремих видів сягали 30%. Знижувалися темпи приросту сільгосппродукції. Так, якщо у 1960-70-х рр. вони становили 4,5%, то у 1981-1985 рр. – 3,9%. Додатковим гальмом у розвитку сільського господарства була цінова політика з боку держави. Ціни на сільгосппродукцію були на рівні 1928 р., а ціни на промтовари зросли у 20 разів. Упродовж 20 років не змінювались ціни на зерно. Держава закуповувала літр молока за 30 коп. (дешевше пляшки води), тоді як собівартість його становила 1 крб.

Колгоспно-радгоспна система не забезпечувала високопродуктивну працю, а тому влада йшла на розширення посівних площ. Розораність сільгоспугідь досягла 80% порівняно з 25% у США і 48% у Франції. Природно, що це посилило ерозію ґрунтів.

Загалом сільське господарство порівняно з промисловістю займало в УРСР другорядні позиції, постійно визискувалося шляхом заниження цін на сільськогосподарську продукцію і завищенням цін на промислові товари. Зберігався низький рівень оплати праці, не вистачало техніки, побутові умови селян були на низькому рівні. Люди не хотіли працювати на землі. Існував постійний і у все більших масштабах відплив із сіл у міста молоді на роботу, навчання.

У 1964 р. із 9600 колгоспів 4000 були збитковими. В УРСР склалася напружена обстановка із забезпеченням населення хлібом, м’ясом, маслом. Оскільки Україна була поставщиком сільгоспродукції в Російську Федерацію, то і там відчувалася нестача продуктів харчування.

Де ж був вихід із даної ситуації? Тільки держава зі своїх ресурсів мала надати колгоспам необхідну матеріальну і фінансову допомогу, ставши передусім на шлях еквівалентного обміну промислових товарів і продукції сільського господарства. Однак в середині 1960-х років, у розпал «холодної війни», таких можливостей у держави було небагато. Крім того, чимало ускладнень для колгоспів виникло під час так званих «хрущовських експериментів» на селі.

Уже в жовтні 1964 р., з приходом до влади Л. Брежнєва, взято курс на матеріальне стимулювання сільгоспвиробництва, розвиток особистих селянських і міських підсобних господарств. Виділялися земельні ділянки службовцям і робітникам розміром від 0,08 до 0,4 га на сім’ю, скасовувалися укази попередньої влади про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, які проживали у містах, ліквідовувався щорічний податок на худобу колгоспників, їм повертали земельні наділи площею до 0,16 га. Відтепер земельні ділянки залежно від регіону сягали від 0,31 до 0,61 га. Колгоспи отримали право продавати селянам велику рогату худобу із колгоспних ферм. У результаті прийнятих заходів кількість присадибних ділянок зросла до 9 млн., у т. ч. робітники і службовці користувалися 1,89 млн. присадибних ділянок. Всього у власному користуванні колгоспників було 2, 626 млн. га землі (8% орної землі). Вони давали 31% м’яса, 29% молока, 50% яєць і картоплі, 24% овочів, 35% винограду.

У 1965 р. була зроблена спроба вивести колгоспне виробництво на новий рівень господарювання. Передусім збільшено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Так, на худобу вони зросли на 35%, на свиней – на 33%. Визначалися стабільні плани поставок державі сільгосппродуктів на 5 років наперед. У разі поставок колгоспами продукції більше визначених планів вони отримували додаткову оплату, наприклад, за пшеницю – 15%, за гречку – в 1,5 рази. Вище названі кроки сприяли зростанню у 1966 р. обсягу валової продукції сільського господарства на 8% (до цього року зростання становила 1,7%). У 1965 р. в УРСР було зібрано 27,5 млн. тонн зернових при середній врожайності озимої пшениці 21,3 ц, а у 1970 р. – 36,4 млн тонн, відповідно цукрових буряків – 35 і 46,3 млн; соняшнику – 1,8 і 2,7 млн; картоплі – 23,1 і 19,7 млн тонн. Врожайність кукурудзи зросла до 27,9 ц з га. Валовий збір плодів і ягід у 1970 р. був більшим, ніж у 1958 р., у 2,3 рази, винограду – в 2,7 рази.

У 1966 р. у колгоспах запроваджувалася хоч і мінімальна, але гарантована грошова оплата праці. Економічно слабкі колгоспи отримали від держави кредити для забезпечення оплати праці колгоспників, а також право мати власні рахунки в банку, отримувати короткострокові і довгострокові кредити. У середньому на одне господарство припадало 103 тис. крб. кредиту. До 1970 р. держава надавала позички колгоспам на пальне, зарплату колгоспникам, будівництво дитсадків, шкіл та ін. Колгоспи формально отримували у своє розпорядження землю, ферми, техніку та інші господарські споруди. У 1970 р. у розпорядженні колгоспів УРСР було 22200 ферм великої рогатої худоби, 10800 свиноферм, 7600 вівцеферм.

У ці роки мали місце постійні зміни в системі управління аграрним сектором. Колгоспи часто то укрупнювали, то розукрупнювали. Звітно-виборні збори правлінь колгоспів затверджували фінансові звіти й виробничі плани на наступний господарський рік, які часто корегувались вищестоящими органами в сторону їх збільшення. Правління колгоспів, зазвичай, вирішувало поточні питання з життя колгоспників, бригад та ін. Очолював правління голова колгоспу, якого обирали на зборах колгоспників, але фактично його призначали за рекомендацією райкому партії і райвиконкому.

На цьому етапі найскладнішою галуззю сільського господарства залишалось тваринництво. У ньому було чимало проблем і це тоді, коли кількісні показники виробництва м’яса, молока, яєць були дуже високими. Так, у 1970 р. в УРСР вироблялося 2,9 млн. тонн м’яса. Однак витрати на його виробництво були надто великими. На 1 ц м’яса виділялось 8 ц комбікормів (значну їх частку розкрадали керівники і рядові члени колгоспів і радгоспів). Саме тоді взято курс на облаштування відгодівельних комплексів свиней (інколи до 12 тис. голів в одному відгодівельному комплексі), нетелів. Молока виробляли до 18,7 млн. тонн. при середньорічному удої від однієї корови трохи більше 2,2 тис. літрів молока (порівняно з провідними країнами Європи, це був низький показник).

Можемо констатувати, що у другій половині 1960–1970-х років в УРСР була створена сировинна індустрія у галузі птахівництва. Яйця та м’ясо вироблялися на 38 великих птахофабриках; на Львівщині їх було 3 (Львівська, Буська, Бориславська), на Київщині – 2 (Київська, Васильківська), Червоноармійська у Криму тощо. Однак ці процеси серйозно гальмувалися через слабку кормову базу.

Загалом, упродовж 1965–1981 рр. на технічне оснащення сільського господарства виділено 1304 млн. крб. Колгоспи і радгоспи щорічно отримували до 19,5 тис. тракторів, 29 тис. автомобілів, 11 тис. зернозбиральних та 5 тис. бурякозбиральних комбайнів. За цей період в 1,6 рази збільшився парк тракторів, у 1,5 рази – комбайнів, у 1,3 рази – вантажних автомобілів.

Однак частка ручної праці в українському селі у загальному обсязі робіт залишалась значною, особливо у тваринництві. Там вона досягала 37%. Дуже повільно відбувалася електрифікація сільського господарства. У 1967 р. 6 млн сільського населення (27%) ще не користувалися електричним освітленням, не були підключені до електромереж 150 колгоспів.

Колгоспи УРСР отримували техніку з Волгоградського, Харківського, Челябінського, Мінського та інших тракторних заводів, 2/3 автомобілів – із РРФСР, зокрема з Горького та Москви. Зернові комбайни постачали з заводу «Ростсільмаш» (Ростов-на-Дону), машини для збирання картоплі – з Естонії, Грузії. З Молдови ввозилися в Україну фрукти, з Грузії – чай, цитрусові, з Узбекистану і Туркменістану – бавовна. Україна, відповідно, поставляла в інші союзні республіки трактори, вантажні автомобілі, цукор, спирт, зерно, м’ясо, соняшникову олію тощо.

З 1965 р. взято курс на спеціалізацію в овочівництві, тваринництві, зерновому господарстві. 800 колгоспів і радгоспів спеціалізувалися на відгодівлі худоби, 493 – займалися виробництвом молока і м’яса, 223 – овочівництвом, 139 – птахівництвом.

Надпроблемою для сільськогосподарського виробництва в Україні був низький загальний рівень його ефективності і в окремих його галузях. З метою покращення цього показника з 1967 р. усі колгоспи й радгоспи почали переводитися на госпрозрахунок. 1 травня 1970 р. були знову підвищені державні закупівельні ціни на м’ясо, молоко, завдяки чому у цьому році радгоспи УРСР отримали прибуток на суму 590 млн. крб., що дозволило колгоспам у дев’ятій п’ятирічці спрямувати значні кошти на створення міжколгоспних об’єднань і підприємств. Спочатку це були будівельні та будівельно-дорожні об’єднання: їхніми засновниками було 97,2% колгоспів. Пізніше з’явилися міжколгоспні інкубаторно-птахівничі об’єднання, з виробництва комбікормів, переробки сільськогосподарської продукції, будівництва та обслуговування комбінатів побутового призначення, санаторіїв, будинків відпочинку тощо.

Хімізація сільськогосподарського виробництва розглядалась як один із важливих напрямів підвищення родючості ґрунтів на основі використання мінеральних добрив, засобів боротьби з бур’янами й шкідниками. Виробництво міндобрив для села забезпечували Вінницький, Черкаський, Рівненський та інші хімкомбінати. У 1980 р. на 1 га землі вносилось 109 кг міндобрив. На жаль, агрономія не завжди дотримувалася балансу, хімічна забрудненість ґрунтів була загрозою для збільшення родючості земель. Хімічна промисловість України виробляла 14,5 млн. тонн міндобрив, 34,6 тис. тонн засобів для захисту рослин. Біодобавки, що стали отримувати тварини до харчового раціону, давали 20% приросту продуктивності тварин.

У 1960-80-і роки великих масштабів набули меліоративні роботи. Площі осушених і зрошених земель зросли у 1970 р. удвічі і становили 3220 тис. га. При цьому не завжди враховувались рекомендації вчених, що створювало чимало екологічних проблем. Випрямлені ріки і потічки, ерозія ґрунтів (щороку втрачалися сотні тисяч га орних земель), підтоплені села, розорювання луків і пасовищ – це все те, що часто супроводжувало виконання програми меліоративних робіт у республіці.

Діяли і моральні стимули заохочення колгоспів і колгоспників щодо підвищення ефективності виробництва сільськогосподарської продукції: право участі у ВДНГ СРСР і УРСР, присудження перехідних червоних прапорів Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. У 1971 р. 240 передовиків сільського господарства України удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та Золотої медалі «Серп і молот». Серед них були Макар Посмітний (Одещина), Олександр Гіталов (Кіровоградщина), Євгенія Долинюк (Тернопільщина) та інші.

На підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва працювала українська наука – це майже 100 науково-дослідних установ і десятки ВНЗ, де функціонували економічні факультети. Економісти-аграрники значну увагу приділяли проблемі підвищення рентабельності сільськогосподарського виробництва, здійснювали економічну оцінку земельних угідь, складали карти родючості ґрунтів, надавали рекомендації щодо розміщення основних галузей сільського господарства, потокового будівництва ферм та інших споруд. Зростання промислового потенціалу республіки, нових житлових масивів міст призвело до вилучення з продуктивної сфери на ці потреби тільки у 1965-1985 рр. 1 млн. га сільгоспугідь.

З початку 1980-х років взято курс на інтеграцію сільського господарства й переробної промисловості. Утворився Агропромисловий комплекс (АПК), потім сформувалися районні АПК, до яких увійшли колгоспи, радгоспи, районні підприємства переробки сільськогосподарської продукції, організації системи хімзахисту рослин тощо. У 1988 р. в УРСР вже функціонувало 474 районних агропромислових об’єднань (РАПО). У 1985 р. на базі усіх структур, що були причетні до сільськогосподарського виробництва, утворений агропромисловий комітет республіки. В його систему увійшли 10 тис. колгоспів, 15 тис. переробних і обслуговуючих підприємств, 167 наукових закладів. У цій структурі було задіяно 619 тис. управлінців, що становило 9% від загальної кількості працюючих у галузі.

У 1981–1985 рр. валовий збір зерна в УРСР становив 39,3 млн. тонн, цукрового буряка – 53,9 млн. Урожайність зернових зросла до 24,3 ц з га, цукрового буряка – до 259 ц. Молока виробляли 21,8 млн. тонн, м’яса – 3,7 млн. т. Однак значно знизижувався приріст валової продукції сільського господарства, становлячи щорічно у 1966-1970 рр. – 3,2%, у 1971-1975 рр. – 3,0%, у 1976-1980 рр. – 1,6%, у 1980-1985 рр. лише 0,5%.

У 1982 р. визначено курс сільського господарства на вирішення проблем продовольства для населення у рамках Продовольчої програми, в якій визначалися обсяги виробництва усіх видів сільськогосподарської продукції на найближчу перспективу. Для цього в найближчі роки передбачалося збільшення капіталовкладень у сільське господарство від 25,5 млрд. крб. у 1975-1980 рр. до 30,5 млрд. крб. у 1980-1985 рр., суттєве збільшення виробництва для потреб села техніки, мінеральних добрив. Однак ця програма виявилася нереальною так і не була виконана. Колгоспно-радгоспне виробництво «пробуксовувало». Ні дотації, ні пільги на тарифи за спожиту електроенергію для колгоспів, що були запроваджені в ці роки, не могли покрити давніх боргів. Саме у ці роки почалося подорожчання від 35% до 150% техніки, нафтопродуктів, будматеріалів для села. Високі ціни – поглинали усі зароблені колгоспами кошти.

У роки перебудови виробництво сільськогосподарської продукції мало тенденцію до зростання кількісних показників, хоча збереглися проблеми попереднього часу, з’явилися нові. У 1986 р. сільгосппродукції вироблено в Україні більше на 2,2% порівняно з попереднім роком. Зернових культур зібрано 43,1 млн. тонн. Це стало можливим переважно завдяки введенню у сільгоспобробіток додаткових орних земель. У 1990 р. валовий збір зерна в УРСР досяг майже 50 млн. тонн.

Поголів’я великої рогатої худоби на середину 1980-х років порівняно з 1970-ми роками зросло у 2 рази, свиней – у 7 разів, овець – у 2,7 рази. Збільшення поголів’я тоді розглядалося як основний напрям вирішення проблеми забезпечення населення м’ясо-молочними продуктами. У 1989 р. середній надій молока на корову становив 2835 кг (США – 6460 кг), поставлено завдання подолати 3-тисячний рубіж з надою молока від однієї корови.

З метою підвищення ефективності управління та рентабельності сільського господарства у 1989 р. РАПО були переведені на госпрозрахунок, в їх межах утворювалися агрофірми, агропромислові комбінати, асоціації тощо. Були утворені, зокрема, комбінати: «Нікопольський» – на Дніпропетровщині, «Дністер» – на Львівщині, «Чугуєвський» – на Харківщині, «Білоцерківський» – на Київщині тощо. Так, до комбінату «Дністер» входило 20 колгоспів, 5 радгоспів, різні міжгосподарські виробничі підприємства. Вони здійснювали виробництво, заготівлю, переробку та збут продукції. На кінець 1989 р. в Україні було 39 агрофірм, 29 комбінатів і 28 об’єднань. Нові суб’єкти господарювання зробили зайвим існування Агропрому УРСР і у 1991 р. він ліквідований.

У роки перебудови становище в сільському господарстві УРСР ускладнилося, стали реальністю розбалансованість, втрата центром контролю за ходом виконання економічних показників дванадцятої п’ятирічки, відбулось послаблення трудової і виконавської дисципліни тощо. Колгоспне виробництво втратило свою монополію на виробництво сільгосппродукції. Поволі нарощували обсяги виробництва сільгосппродукції фермерські господарства. Кількість селян, які бажали займатися фермерством, була ще незначною. Плани щодо забезпечення населення республіки продуктами харчування не виконувалися, продовольча проблема загострювалася.

Таким чином, період 1945–1991 рр. був знаковим періодом в аграрному секторі економіки України. Саме тоді відбулися значні зміни в його функціонуванні. Закінчення Великої Вітчизняної війни засвідчило великі руйнування аграрного сектору та необхідність його відновлення. Радянська влада в перші повоєнні роки обрала шлях подальшої централізації та регламентації будь-яких відносин у аграрній сфері. Особливо активно розгорнувся процес колективізації в західних областях.

У ситуації, яка склалася, новий лідер держави М. Хрущов почав проводити реформи в аграрному секторі. Здебільшого вони були незавершеними та мали однобічний характер. Незважаючи на недосконалість реформ Хрущова матеріальне становище селян все-таки покращилося.

Реформи, які були здійснені в другій половині 1960 – в середині 1980–х рр. задля підвищення ефективності колгоспно-радгоспної системи носили половинчастий характер і були направлені лише на певні найбільш проблемні питання, а не на увесь аграрний комплекс. Вони не дали і не могли дати суттєвого результату.