Історія українського селянства

У 1992 р. почався вихід селян з колгоспів і створення одноосібних, колективних селянських господарств (КСП). Перше КСП створено у Запорізькій області. З цих пір активно дебатувалося питання: бути приватній власності на землю чи праву на землекористування? У зв’язку з цим гостро постала проблема визначення грошової оцінки землі, надання колишнім колгоспникам сертифікатів на земельну частку (пай), який вони могли здати в оренду за певну винагороду, або самостійно обробляти. Розпаювання мало завершитися за 1 рік, але йшло 10 років. Доконаним фактом стало нищення колгоспного майна, розкрадання, продаж його за мінімальними цінами.

У 1993 р. уряд зобов’язав КСП упродовж 6 місяців укласти договори з селянами із зобов’язанням виплачувати їм орендну плату за землю. Селяни взяли паї за ціною 60 грн. за 1 га землі. 300 тис. селян оформили свої паї актами на приватну власність на землю і почали самостійно працювати на ній. 85% договорів оренди були укладені з правонаступниками КСП, 10% – з підприємницькими структурами, 5% – з фермерами.

Валова продукція сільського господарства зменшилась на 21,6%, виробництво зерна скоротилося з 50 млн. до 26 млн., м’яса – з 4,3 млн. до 2,1 млн. тонн. Збитковість у тваринництві сягала 50%. Прибутковим залишалось лише вирощування зерна і соняшнику.

Які були причини такого становища? Податковий тиск, на сільгоспвиробників було накладено 20 податків, а земельний податок зріс у 30 разів. Мали місце проблеми збуту продукції. Різниця цін на промислову і сільськогосподарську продукцію була не на користь останньої, не могли КСП впоратися з бартерними операціями. Закупівельні ціни на сільгосппродукцію суттєво знизилися, держава відмовилася від контракту, ринкові ціни на пальне стали недоступними для КСП. За таких умов практично зникли знані в радянський період аграрники, а їхні господарства занепали. Як позитивний приклад можемо назвати В. Д. Плютинського на Рівненщині, двічі Героя Соціалістичної Праці, П.Г.Душейко на Черкащині та ін. Їм вдалося врятувати свої високорентабельні господарства від розорення.

Заради справедливості потрібно сказати, що держава робила деякі кроки, щоб виправити ситуацію. Невдовзі був створений банк «Україна», який мав кредитувати сільгоспвиробників. Капітальні вкладення у сільське господарство упродовж 1991–1997 рр. зросли на 8% (це було дуже мало).

Чому в перші роки незалежності України, реформи на селі не дали бажаного результату? Були відсутні теоретичні розробки соціально-економічних перетворень, не враховувався досвід зарубіжних країн, було бажання якомога швидше провести деколективізацію, існував кадровий хаос у державному управлінні сільським господарством. Держава не змогла заявлені реформи підкріпити коштами. Суттєву роль відіграв людський фактор: селяни не були підготовлені до тих змін, які їм пропонували. Складається враження, що вони призвичаїлись до колгоспного життя, мали певний рівень матеріального достатку, соціальної захищеності і тому не поспішали виходити з колгоспів, брати земельні паї. Разом з тим селяни не чинили жодного спротиву щодо деколективізації.

На початку 2000-х років активізувався процес утворення фермерських господарств, дещо зміцніли вони економічно. У 2010 р. на їх фінансову підтримку через Український державний фонд підтримки фермерських господарств було спрямовано 55 млн. грн. з спеціального стабілізаційного фонду державного бюджету. Фінансова підтримка (кредити) була надана 664 фермерським господарствам. У наступному 2011 р. їм була надана допомога в обсязі 28 млн. грн.

Уже на тому етапі фермерський рух зіткнувся з такими серйозними проблемами, як недоброзичливе ставлення голів колгоспів; держава самоусунулася від надання їм допомоги ( у 2002 р. допомога держави на одне фермерське господарство становила 98 грн.); у фермерських господарствах була обмаль агрономів та інших спеціалістів; недостатня кількість техніки (працювали на застарілій,отриманій на паї, техніці); фермерські господарства мали у своєму розпорядженні недостатню кількість землі (приблизно 72 га на одне господарство); кількість фермерських господарств також була недостатньою (10% від тих, що вийшли з колгоспів); вони ще не налагодили спеціалізацію у виробництві сільгосппродукції; держава встановила високі ціни на міндобрива, а оскільки тваринницьких ферм уже не було, то нічим було підживлювати ґрунти; нехватка коштів через те, що були надвисокі відсотки (до 40%) за кредити; вироблена ними продукція була неконкурентноздатна (висока ціна).

Усі вищеназвані проблеми загальмували розвиток фермерських господарств ( а значить і становлення середнього класу на селі). До того ж незайве нагадати, що створення фермерських господарств потребує значних капіталовкладень, яких не виявилося також. У цій ситуації закордонним консультантам і сучасним вітчизняним реформаторам варто звернути увагу на існуюче на практиці й ефективне фермерство, яким, по суті, є присадибне господарство вчорашніх колгоспників. Вивчити особливості його функціонування, науково розробити принципи його взаємодії з великими суспільними підприємствами – це вимога часу.

В Україні існує понад 40 тис. фермерських господарств та 600 тис. дрібних селянських господарств. Фермерські господарства є у трьох вимірах: сімейний, міжсімейний, малі кооперативи. На 1997 р. існувало 14 681 фермерське господарство. На законодавчому рівні вони були прирівняні до інших типів виробників сільгосппродукції. У 2003 р. прийнято Закон про фермерські господарства. Він передбачав створення таких сприятливих умов для них, щоб вони стали виробниками товарного зерна, тобто замінили колгоспи.

Основний сегмент сільської зайнятості становлять особисті селянські господарства (ОСГ), які внаслідок розширення ресурсовиробничої бази, у тому числі за рахунок приєднання земельних паїв, стали місцем працевлаштування для 40% зайнятих економічною діяльністю у сільській місцевості. Водночас набуває поширення диверсифікація зайнятості членів (ОСГ), розвиток індивідуального підприємництва у сферах сільської торгівлі, побуту, будівництва. Має місце маятникова трудова міграція сільського населення на роботу поза межі свого населеного пункту, зокрема в країни ближнього і далекого зарубіжжя.

Формування умов для продуктивної зайнятості сільського населення, що займається виробництвом сільськогосподарської продукції і забезпечення належного рівня його доходів є сьогодні важливою складовою аграрної політики і діяльності урядових структур по її реалізації.

Індивідуальні (присадибні селянські господарства) – це господарства земельний наділ яких не перевищував 1,5 - 2 га землі. За своїми функціями вони є багатопрофільними, а тому не можуть стати великотоварними виробниками сільгосппродукції. До того ж більшість із них ставали індивідуальними сільгоспвиробниками, по суті фермерами, тільки тому, що з руйнацією колгоспів вони втратили робочі місця, а значить стали безробітними і без грошей. Головним спонукальним мотивом для них було реалізувати проблему самозабезпечення продуктами харчування і хоч в якійсь мірі заробити грошей від реалізованої на ринках частки своєї продукції.

За великим рахунком особисті селянські виробництва – це курс назад, який призвів до розпорошення сільгоспвиробництва, це шлях до натурального виробництва. який уже був в ХVІ ст. Виникає запитання, що з ними буде в перспективі, чи витримають вони конкуренцію з великими товаровиробниками? Важко сказати, зрозуміло одне – це не є і не може бути стратегічний напрямок розвитку аграрного сектору економіки.

Економіка ОСГ проявилася як би у трьох видах: самозабезпечення селян, виживання пенсіонерів і у дрібнотоварному виробництві таких продуктів як молоко, фрукти, картопля та ін. Ці останні господарства складають до 15% ОСГ. Слід зауважити, що 50% ОСГ знаходяться в західних областях України. До того ж на тих територіях розвинувся зелений туризм, ремісництво, та ін.

В ОСГ працює біля 7 млн. селян, понад 2 млн. селян (проживають в селах), а працюють за їх межами. Кількість селян, що мають присадибні господарства зросла в 2 разу, а кількість землі ОСГ (присадибні ділянки) зросла в 6 разів по відношенню до 1991 р. і сягнула 6 млн. га (5 частина держземфонду України). Не вирішено до цього часу забезпечення ОСГ технічними засобами. На початок 2000-х років ОСГ мали в своєму розпорядженні лише 140 тис. тракторів, 99 тис. автомобілів. В багатьох господарствах основною тягловою робочою силою були коні.

Що вироблялося в ОСГ? На 2000-й рік виробляли 66% сільгосппродукції, в т.ч. 81,5% молока, 99% картоплі, 82% овочів, 63% м’яса та ін. Ці, в цілому, високі господарські показники досягнуті завдяки великій фізичній праці усіх членів сімей, що засвідчує про екстенсивний шлях їх розвитку.

Ще одна, чи не найскладніша проблема для ОСГ, це проблема землі. Її лишають, перестають обробляти по старості, із-за низьких прибутків, в результаті виїзду молоді на роботу в міста. Присадибні ділянки запустівають, а паї в полі уже давно передано в оренду великим товаровиробникам. Питання лише часу, коли вони не тільки де-факто, але й де-юре стануть їхньою власністю.

Ці негаразди для ОСГ доповнюються й тим, що вони фактично позбавлені можливості по справедливій ціні реалізовувати вироблену сільгосппродукцію. На ринках їх позбавили місць торгівлі , а гуртовики (ті, що торгують на ринках) оплачують продукцію ОСГ за мінімальними цінами. Були випадки, коли за 1 кг живої ваги свині давали 8 грн.

В 1990-ті роки в країні кардинально змінилися соціально-економічні відносини, ставлення держави до форм власності та господарювання. Пріоритетним стало дрібнотоварне виробництво, руйнувалися споживчі кооперативи. Вони скоротили обсяги своєї діяльності в рази, наприклад у торгівлі у 6 разів, у виробництві –у 7, заготівлі – у 3 рази. Споживча кооперація втратила більшість своїх об’єктів у громадському харчуванні. Значна частина її майна під приводом акціонування перейшла до приватника, в населених пунктах закрилися кооперативні магазини, гуртові бази тощо.

Кооперативи на селі в силу різних причин не набули поширення, залишаються досить слабкими структурами. У них немає оборотних коштів, не відрегульована правова база. Це позадержавні виробничі структури. До них примазались бізнесмени з міст. Вони займаються в основному заготівлею від ОСГ молока, м’яса. На 2002 рік було 1037 обслуговуючих і 248 заготівельних кооперативів.

Селянину дали свободу вибору господарювання, вибору ним збуту продуктів, але це перетворилося в його закріпачення. Заготовачі диктують йому свої ціни і він вимушений приставати на вкрай низькі ціни. Це результат переходу до такого суспільства, в якому за словами Кейнса є неможливим забезпечити повну зайнятість, а також справедливий розподіл багатств та прибутків.

Результати функціонування нових суб’єктів господарювання на землі виявилися суперечливими. В умовах ринкової економіки в аграрному секторі виникло два типи виробників: індивідуальний та корпоративний.

Корпоративний сектор – це агрохолдинги, які виробляють комерційні та експортопривабливі види продукції. Сьогодні корпоративний сектор монополізує ринки ресурсів, канали збуту продукції, встановлює вигідні ціни і впливає на формування державної аграрної політики. Агрохолдинги збільшують площі орендованих земель, створюють переробні підприємства, елеватори, транспортні і торгівельні організації, наукові установи. В даний час в Україні функціонує понад 70 агрохолдигнгів із розміром земельних банків у 6 млн га, що складає близько 16% площ угідь. Як приклад, назвемо агрохолдинг «Мрія» (на Тернопільщині), «Нібулон» (Нідерланди, Бельгія, Україна). Найбільші за розмірами агрохолдинги розміщують своє виробництво в зручних і привабливих для сільського господарства регіонах, надають перевагу виробництву ліквідної продукції – сої, рапсу, соняшнику. Свої капітали вкладають в переробну сферу: олія, цукор. Їх приваблює спрощене оподаткування, державні дотації сільського господарства. На жаль, вони поки що відмежовуються від соціальних проблем села.

Найбільші агрохолдинги орендують більше ніж 250 тис. га земель, планується збільшити площу до 350 тис га і більше. Завдяки агроіндустріальній інтеграції, агрохолдинги, як правило, є ефективними бізнес-проектами. Інтегруючи всі елементи агроіндустріального виробництва і продовольчого маркетингу у свої структури, конкурентна перевага досягається завдяки застосуванню нових технологій у сільському господарстві, обробці, логістиці, контролю якості та продажу кінцевого продукту.

Агрофірми – це сучасні надпотужні сільгосппідприємства, кожне із яких взяло у (КСП) в оренду сотні тисяч га землі, здійснює виробництво і реалізацію своєї продукції як в Україні, так і за її межами. Досить потужною є агрофірма «Зоря Поділля» (на Вінниччині), «Зоря» (на Рівненщині), переробні підприємства Миронівський «Хлібопродукт», об’єднання «Гаврилівські курчата», які за визнанням зарубіжних спеціалістів вищі ніж за кордоном.

Таким чином, з початком здійснення курсу на трансформацію аграрного сектору економіки України мали місце важкі наслідки, зокрема, скоротилося виробництво сільгосппродукції, стрімке розселянення, занепад соціально-культурної сфери на селі. В кінці 1990-х – початку 2000-х рр. нові суб’єкти господарювання в аграрному секторі дещо зміцнили свої позиції. Однак, це суттєво не вплинуло на вирішення соціальних проблем в українському селі. Виникнення і розвиток агрохолдингів і агрофірм є результатом здійснення аграрних реформ. Діяльність їх відповідає сучасним тенденціям розвитку аграрного виробництва, що характеризується впровадженням новітніх технологій виробництва та його управлінням.