Давня і середньовічна історія України

1. Наступники Данила Романовича

Після смерті Данила Романовича в 1264 р. галицькі та волинські землі формально залишались однією державою. Та всередині її відбувалося гостре суперництво між князями. На Волині князював Василько Романович, у Галичині – Лев Данилович, у Володимирі – Володимир Іван Василькович. Старійшиною серед галицько-волинських князів відповідно до родового права, мав би бути Василько Романович (1203 – 1269), але, як свідчать джерела, наймогутнішим серед князів був енергійний та рішучий Лев Данилович.

Князь Лев правив у 1264–1301 рр. Він успадкував від батька Львів і Перемишль, а пізніше – Холм і Галич. Для зміцнення союзу з Угорським королівством Лев одружився з дочкою короля Бели IV  Констанцією. На політичну арену молодий князь виступив на початку 50-х років XIII ст. У 1254 році він допомагав батькові воювати з монгольськими ордами, очолюваними Куремсою. Тоді ж за наказом батька спустошив міста Болохівської землі (нині – північні райони Хмельницької обл.), оскільки тутешні бояри служили монголам і не хотіли визнавати влади Данила Галицького.

Лев став найсильнішим серед Романовичів. У 1272 р. переніс столицю Галицько-Волинської держави у Львів, знову укріпив місто і відбудував ті фортеці, котрі за наказом монголів зруйнував його батько.

Відомо, що в 1280 р. Лев Данилович їздив до Ногая, який був фактичним правителем Золотої Орди. На відміну від свого батька Лев відвідував Орду не для того, щоб засвідчити свою покірність монголам, а з метою отримання військової допомоги у війні проти Польщі. Перед тим Лев уже двічі – в1274 р. і в 1279 р. разом із монголами ходив на Литву, прагнучи поширити свій вплив на північ. Така допомога була надана й об’єднане русько-ногайське військо здійснило похід на Судомир.

Лев підтримував жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом та Ордою. Лев Данилович значно розширив батьківські володіння. Він приєднав до своїх земель Люблінську землю в Польщі і повернув частину Закарпаття з м. Мукачеве.

Правив Лев довго, майже 40 років, і помер у 1301 році.

Володимир Василькович, який після смерті батька правив у 1269–1288 рр. на Волині, «був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде». Цей князь виступав щедрим меценатом, приділяв увагу розбудові церкви. Очевидно, саме під його керівництвом було завершено укладання Галицько-Волинського літопису. Про волинського князя не згадується як про великого воїна чи полководця. Проте він, як перед тим і Лев Данилович, побував у 1286 р. в Орді. Поїздки руських князів до монгольських ханів не були надзвичайними подіями. Впродовж майже двохсот років – з 1239 по 1434 р. джерела фіксують біля дев’яноста таких візитів. У цілому вони були характерними для князів північно-східної Русі як васалів Орди. Переважна більшість поїздок руських князів в Орду в останній чверті ХІІІ ст. була викликана саме наростанням протиріч між ними та боротьбою за верховну владу.

Після опису князювання Володимира Васильковича та початку княжіння його брата князя Мстислава у Володимирі обриваються записи (1292 роком) Галицько-Волинського літопису. Тому, як вказує академік Іван Крип’якевич, хоч Галицько-Волинська держава переживала наприкінці ХІІІ – у першій половині ХIV ст. «часи своєї світлості, історія її виглядає сіро і блідо» за браком джерел.

На початку XIV ст. єдність Галицько-Волинської держави відновлюється. Владу бере у свої руки син Лева Даниловича князь Юрій I Львович (1301–1308).

Наскільки можна судити з уривчастих повідомлень про нього, що збереглися в іноземних джерелах, це був могутній і розумний правитель. Він дуже вдало користався із внутрішніх заколотів, які відбувалися тоді у Золотій Орді. Юрій I знову пересуває південні кордони своєї держави аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.

Юрій I, як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Він переніс свою столицю зі Львова до Володимира-Волинського, уклав союз з мазовецьким князем Казимиром Куявським і одружився з його дочкою. Також він зійшовся з німецькими хрестоносцями з метою заручитися підтримкою і мати союзників у боротьбі проти Литви, яка на той час ставала сильною державою, що загрожувала Волині.

Одним із головних здобутків Юрія I було утворення в 1303 р. окремої Галицької церковної митрополії. До неї увійшли кілька єпархій: Володимирська, Луцька, Перемишльська, Турово-Пінська. Назви єпархій вказують території, на які поширювалась влада галицько-волинського князя.

Заснування окремої митрополії мало велике значення для розвитку галицько-волинських земель. Поставлення Константинопольським патріархом окремого митрополита для Галицько-Волинської держави демонструвало усьому православному світові її авторитет і могутність. Окрім того, це був захист політичної незалежності об’єднаного князівства. Утворення другої митрополії після Київської давало великі можливості для розвитку православної церкви і традиційної культури. Один із галицьких митрополитів Петро Ратенський пізніше став першим Московським митрополитом.

Після смерті Юрія I Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева II Юрієвича. Про них також збереглися лише фрагментарні відомості. Знаємо, що вони правили спільно в 1308–1323 рр., проводили активну зовнішню політику, боролися проти монголів.

З іменами Андрія та Лева II пов’язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 р. на Закарпатті відбулося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта. Керівник повстання їздив до Галицької землі, щоб запросити одного з князів на угорський престол. Повстання, хоча й охопило велику територію, зазнало поразки. Новий спалах повстання відбувся у 1320 р., але через два роки воно було придушене. Багато істориків вважають, що саме в той час Галицько-Волинська держава остаточно втратила Мукачеве і прилеглі землі.

Андрій і Лев II в оточенні багатьох завойовників намагалися вберегти землі своєї держави. З цією метою вони підтримували дружні відносини з Тевтонським орденом. До наших днів збереглася грамота Андрія і Лева з 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом. Натомість галицько-волинським князям обіцяли захист від Золотої Орди, адже Галицько-Волинське князівство тоді лише формально визнавало залежність від неї. Князі Андрій і Лев II зуміли в такі тяжкі часи вести самостійну зовнішню політику. Польський король називав своїх східних сусідів «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Брати Юрійовичі загинули одночасно, можливо, під час бою з монгольською ордою.

Останнім галицько-волинським князем був у 1323–1340 рр. син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрійовичів, Болеслав. Він прийняв православну віру і взяв ім’я Юрій ІІ. У зовнішніх стосунках Юрій ІІ Тройденович продовжував політику своїх попередників, зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишалися стосунки із Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Галицько-Волинську державу.

У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст. Зберігся його привілей про надання німецького права місту Сянок. Спираючись на міщанство, у т. ч. й іноземців, він прагнув обмежити владу боярської верхівки. Є повідомлення, що Юрій ІІ мав намір повернутися до римо-католицької церкви. Він титулувався «з Божої ласки уроджений князь» і користувався королівською печаттю Юрія ІІ. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою серед місцевого боярства, і у квітні 1340 р. Юрія ІІ Тройденовича було отруєно у Володимирі-Волинському.

Бояри посадили на престол литовського князя Дмитра-Любарта. Він був зятем Андрія Юрійовича. Любарт віддавна жив на Волині, був православним, знав українську мову і вважав себе законним спадкоємцем Романовичів.

Смертю галицько-волинського володаря скористався польський король Казимир ІІІ Великий. У 1340 р. він організував похід польсько-угорського війська на Львів, здобув міський замок і захопив коронаційні відзнаки галицьких князів і королів (корони, золотий престол та ін.). Пограбувавши Львів, Казимир III покинув Галичину. Влада перейшла до галицьких бояр на чолі з Дмитром Дедьком (у деяких джерелах – Детько). Він титулував себе «старостою й управителем Руської землі» й очолював боярський уряд Галицького князівства аж до своєї смерті. Дмитро Дедько спільно з монголами здійснив похід на польські землі і утримував незалежність Галичини протягом 40-х років XIV ст.

Після його смерті у 1349 р. Казимир ІІІ вдруге разом із союзними угорцями напав на галицько-волинські землі. Розпочалася майже півстолітня боротьба між Польщею та Угорщиною, з одного боку, і Литвою, з другого, за галицько-волинську спадщину. В результаті Галичина у 1387 р. остаточно відійшла до Польського королівства, Волинь потрапила під владу Великого князівства Литовського, а Буковина увійшла до Молдови.

Галицько-Волинське князівство було одним із найбільших і потужних державних утворень на землях роздробленої Київської Русі. Воно успадкувало її державно-правові, культурні та економічні традиції. Водночас політичний, економічний і культурний розвиток цієї середньовічної держави на українських землях мав свої специфічні риси, що вирізняли її серед інших князівств, утворених на території Русі. Це зокрема:

• потужний вплив галицького боярства на державні та економічні процеси. В окремі періоди історії Галицько-Волинської держави князь потрапляв у політичну залежність від бояр. Від їхньої волі нерідко залежала доля князівського престолу. Велике галицьке боярство привласнило собі право роздавати міста і волості, наділяти земельними ділянками менших бояр;
• Галицько-Волинське князівство не поділялося на уділи. За часів Данила і Василька та їх нащадків тут існувала система співправління двох великих князів;
• значний вплив на внутрішньо- та зовнішньополітичний розвиток Галицько-Волинського князівства мали західні сусіди. Під впливом сусідніх європейських держав тут формувалась суспільна верства, що згодом одержала назву шляхти. У міста разом із німецькими колоністами приходить Магдебурзьке право;
• віче в Галичині й на Волині, на відміну від деяких інших руських земель, не мало істотного значення. Спроби князя Данила скликати його у 1231 р. і 1235 р. і знайти у нього підтримку для боротьби з боярством не увінчалися успіхом;
• галицько-волинські землі були в стороні від торгового шляху «із варяг у греки». Тут роль торговельно-економічної осі відігравала інша водна магістраль – Дністер;
• міське населення Галичини й Волині після монгольської навали стає все більш етнічно неоднорідним. Міське життя організовувалось за общинним принципом, який у подальшому переріс у цеховий;
• наслідки монгольської навали для Південно-Західної Русі були набагато меншими, ніж для Північно-Східної. Якщо для північно-східних руських земель (Владимиро-Суздальщини) «монгольське іго» тривало до 1480 року, то вплив Золотої Орди на Галицько-Волинське князівство обмежувався формальним васалітетом та участю галицько-волинських князів у військових походах монголів. А битва, що поклала край сюзеренітету Орди над Південно-Західною Руссю, відбулась між русько-литовськими і татарськими військами у 1362 р. під Синіми Водами.

2. Історичне значення Галицько-Волинської  держави
в розвитку української державності

В українській історичній науці залишається проблема оцінки історичного значення Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності. Представник державницької течії в українській історіографії Д. Дорошенко вважав Галицько-Волинське князівство другою українською державою після Київської Русі. М. Грушевський вважав, що Галицько-Волинська держава була прямим і безпосереднім наступником Київської Русі.

Після смерті М. Грушевського не «помічали» історичної тяглості та зв’язку між князівствами Південно-Західної Русі і нинішньою Україною.

Говорячи про український характер того чи іншого державного утворення, варто мати на увазі, що формування українського етносу, як і будь-якого іншого, не було одномоментним актом. Це тривалий історичний процес. Тому слушним, на нашу думку, є висновок сучасного українського дослідника О. Головка, який вважає, що «існуючі до Галицько-Волинської держави державні утворення на Волині у Галичині та в Середньому Придніпров’ї були українськими, оскільки етноси, що їх утворювали, були ланками у ланцюзі етнічного розвитку української нації. З величезної держави-імперії, якою була Русь, виокремилися не тільки Волинь і Галичина, а й землі-князівста Середнього Подніпров’я».

Як бачимо, ми маємо підстави розглядати Галицько-Волинське князівство як одну з давньоукраїнських держав у ланцюгу найбільших державних формувань української нації протягом століть її існування.

Чекає свого вирішення проблема впливу і значення Чернігово-Сіверських князівств на формування українського етносу і держави.

Очевидно, започатковані у Середньовічному Києві, Чернігові, Переяславі (в Руській землі) та продовжені і розвинуті у Галицько-Волинському князівстві давньоукраїнські культура, мова, господарські зв’язки між різними частинами українських земель становили ту матеріальну і духовну основу, на якій відродилась згодом Українська козацька держава.