ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

1 Галицько-Волинська держава

1. Утворення Галицько-Волинського князівства

У 1199 р. Романові Мстиславичу вдалося об’єднати Волинь і Галичину в єдину Галицько-Волинську державу.

Утворення такої держави мало в той час велике значення. Літописець називає Романа «царем на Русі», «самодержавцем всієї Русі». Це означає зміцнення позицій великого князя і те, що йому вдалося приборкати і взяти у свої руки непокірні боярські угрупування.

У зовнішній політиці Роман зосередив увагу на поширенні своєї влади. Приблизно у 1202–1203рр. він завдав поразки суперникам із Суздаля й утвердився в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і навіть відчинили йому Подільські ворота міста. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського і Новгород – Сіверського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Територія усієї Правобережної України та частина Лівобережжя на якийсь час увійшли до єдиної держави – Галицько-Волинського князівства.

Найбільшу славу Романові принесли його успіхи у війнах із традиційними ворогами. Щоб захистити українські землі, князь провів кілька небачених досі успішних походів на половців і литовців. Галицько-Волинський літопис із захопленням розповідає про «великого князя Романа, вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих». Роман мав добрі відносини з Візантійською імперією. Є згадки про те, що у Константинополі було його посольство. Відносини з Візантією були основними у зовнішній політиці галицько-волинського князя. В останні роки свого життя Роман встановив тісні взаємини з іншою світовою імперією Середньовіччя – Німецькою (Священною римською).

Улітку 1205 р. Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу. Метою виступу стало очевидно намагання князя припинити напади польських князів на галицькі землі, зміцнити західні кордони Галицько-Волинської держави. За іншою версією, метою походу Романа була не Польща, а участь у загальноєвропейській боротьбі між прибічниками папи Римського і його ворога – німецького імператора.

Ідучи через Польщу, князь Роман потрапив у засідку і загинув у червні 1205 р. під Завихостом. Після його смерті розгорілися чвари між руськими князями, боярські інтриги, посилилось чужоземне втручання.

У 1205 р. володарями стали малолітні сини Романа: галицьким – Данило (1201–1264) і волинським – Василько (1203–1271; регентом при них була мати. Але боярські угрупування не допустили Романової вдови та її малолітніх синів до влади. Кілька років князі поневірялися за кордоном, поки підросли і почали боротьбу за престол.

Бояри запросили трьох синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», на престол у Галич. Матір’ю Ігоревичів була відома з цього твору Ярославна – дочка Ярослава Осмомисла. Таким чином, по материнській лінії Ігоревичі могли претендувати на галицький престол.

Галицькі бояри сподівалися, що новгород-сіверські князі будуть слухняним знаряддям в їхніх руках. Але через деякий час Ігоревичі почали самостійно управляти землями, вийшли з-під опіки бояр. Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Ігоревичі вчинили розправу над боярами, понад 500  з них стратили, багато інших змушені були втікати. У ході війни, що розгорілася між непокірним боярством та Ігоревичами, перемогли бояри. Із помсти вони у 1211 р. повісили захоплених у полон Ігоревичів. У Галичі на якийсь час «вокняжився» боярин Володислав.

Випадок страти боярами своїх князів і факт посідання боярином князівського престолу є унікальними, в жодній іншій частині Русі небувалими. Це зайвий раз свідчить про могутність, економічний та політичний вплив на суспільне життя галицького боярства.

У 1214 р. бояри пішли на зговір з угорцями, і ті захопили Галич та проголосили п’ятирічного угорського королевича Калмана «королем королівства Галицького». Це була справжня іноземна військова окупація. Від неї галичан визволив у 1219 р. новгородський князь Мстислав Мстиславич Удатний, який по материнській лінії також був нащадком Ярослава Осмомисла.

У північній «півотчині» – Волині – Романовичі поступово відновили свої позиції. У боротьбі за батьківський престол вони спирались на волинських бояр, із середовища яких можливо походила їхня мати. З 1214 р. Данило Романович утвердився на Волині і почав шукати союзників для боротьби за Галич. Таким союзником став князь новгородський Мстислав Удатний, з дочкою якого одружився Данило.

Більше 30 років Романовичі боролися за свою отчину. Старшим князем був Данило, якого згодом історики прозвали Галицьким, його соратником і помічником усі роки залишався Василько.

Данило Романович зумів організувати добре військо. Важко озброєну кінноту становили волинські бояри, а піхоту він набрав із селян. Данило зумів також заручитися підтримкою селян і городян у Галичині, які потерпали від боярського свавілля і безперервних воєн і в 1233 р. на якийсь час оволодів Галичем. Проте невдовзі змушений був знову його залишити. У березні 1238 р. князь Данило розгромив німецьких рицарів-хрестоносців, які захопили місто Дорогочин.

Данило постійно тримав у полі зору Галич і при нагоді, коли його суперник у боротьбі за Галичину князь Ростислав, син Михайла Чернігівського, рушив у похід на Литву, «вийшов Данило з воями із Холма, і був він на третій день у Галичі, і радо його прийняли городяни…І Данило увійшов у город свій, і взяв стіл отця свойого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою». Таким чином, наприкінці 1238 р. Данило остаточно утвердився в Галичині, Василько отримав Волинь.

2. Внутрішня та зовнішня політика князя Данила Романовича. Коронація Данила

Роки правління (1238- 1264) Данила Романовича були наповнені боротьбою проти зовнішніх ворогів та розбудовою держави. Після повернення галицького престолу Данило зайняв Київ і укріпився там. Так Данило Романович повністю відновив територію Галицько-Волинської держави, якою володів його батько. Об’єднання батьківських земель відбулося незадовго до походу монголів на землі нинішньої України.

У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголами Русі. Данило не дав нападникам зі Сходу знищити свою державу: об’єднав її землі, готувався до нової відсічі орді.

Про те, що Галицько-Волинська держава не була зруйнована монголами такою мірою, як східні руські землі, свідчать кроки Данила в міжнародній політиці.

У серпні 1245 р. відбулася битва між галицько-волинським військом та об’єднаним польсько-угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У ній Данило Галицький отримав блискучу перемогу, підтвердивши свою славу хороброго воїна і мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. По-перше, вона надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат; по-друге, піднесла міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою дочку з його сином Левом.

Данило Романович прагнув утворити антимонгольську коаліцію європейських держав. Однак створити сильний союз проти ординців йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголами, він змушений був зимою 1245-1246 рр. поїхати на переговори до хана Батия в його столицю м. Сарай, що стояло поблизу гирла р. Волги. Хан прийняв князя Данила з почестями.

Політика Данила була спрямована на те, щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Князь звернувся до папи римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголів. За це він погоджувався на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. Також Данило встановив дружні відносини з Польщею, Угорщиною і Литвою. У 1253 р. він отримав від папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині. З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу – Руським королівством. Але Папа римський не надав Данилові реальної допомоги в боротьбі проти орди, тому взаємини між ними не переросли у стійкий союз.

У 1252–1253 рр. Данило Галицький втрутився у боротьбу за Австрію. Він одружив свого молодшого сина Романа зі спадкоємицею австрійського престолу герцогинею Гертрудою Бабенберґ. Однак монгольська загроза не дала йому змоги послати значні військові сили в центр Європи й утвердити за сином австрійський престол.

Наприкінці 50-х років XIII ст. монголи направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Золотої Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були знищені всі укріплення навколо міст, зруйновані декілька фортець. З тих пір галицько-волинські дружини змушені були брати участь у військових походах монголів на сусідні держави. Однак вбити чи усунути Данила з престолу, як це робилося в інших руських князівствах, монгольські хани не посміли. Не було в Галицько-Волинській державі, як у східних руських князівствах, і монгольських намісників – баскаків.

Король Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення – селян і міщан. Реформував державний апарат. На зміну великим боярам, які були в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників із нижчих верств. Так формувалося дворянство – шляхта.

3. Перший похід монголів на Русь

В кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст.. Київська Русь переживала період роздробленості. Київ не раз змінював своїх князів і навіть проти половців не завжди міг організувати спільні дії. А загроза з боку монголів була набагато сильнішою і небезпечнішою.

У лютому-березні 1223 р. у Києві відбувся з’їзд руських князів. Його учасники вирішили підтримати половців у боротьбі проти монголів. Похід очолили князі: київський – Мстислав Романович, галицький – Мстислав Удатний і чернігівський – Мстислав Святославич. Наприкінці квітня через Зарубський брід руські дружини перейшли Дніпро і з’єдналися з половецьким військом. Біля дніпровських порогів до них приєдналися галицькі і волинські полки під проводом Данила Романовича. Військо рушило на південь лівим берегом Дніпра.

У першій сутичці руські війська перемогли. Вирішальна битва відбулася у Приазов’ї (територія нинішньої Донецької області) на р. Калка 31 травня 1223 р. Проти монголів виступили спільно руські полки і половці. Воїни на полі битви показали приклади сміливості і мужності. Та серед князів не було ні єдиного плану дій, ні єдності в керівництві боєм. Це й призвело до важкої поразки руських полків. Мстислав Удатний, не повідомивши інших князів, ударив на головні сили ворога. З ним пішли половецькі полки. Проти них виступила монгольська кіннота. Першими не витримали натиску половці і почали тікати з поля бою. Втікаючи, вони зім’яли руські полки. Мстислав Мстиславич галицький  і волинський князь Данило змушені були теж відступати.

Київський князь стояв в укріпленому таборі на правому березі Калки і не брав участі в генеральній битві. Монголи після триденного штурму табору пообіцяли відпустити полки київського князя, якщо той добровільно капітулює. Проте, коли руське військо вийшло з–за укріплень монголи напали на дружинників і перебили їх.

Розгром був повний. Загинули київський князь Мстислав і його зяті, князь чернігівський Мстислав, його син і невістка, князь канівський, князь шумський з братом, князь теребовльський та деякі інші удільні князі. «А бояр та інших воїв – многе-множество». З київської дружини повернувся додому лише кожний десятий. Пораненому Данилу, князю Мстиславу Удатному й ще кільком князям із залишками війська пощастило втекти.

Монголи переслідували руські полки аж до Дніпра, а потім повернули назад і в тому ж році відійшли в Азію. Як пише невідомий по імені галицький літописець: «Дожидаючи покаяння християнського бог повернув їх назад на землю східну».

4. Вторгнення хана Батия на українські землі

З першої кривавої зустрічі з монголами ні Київ, ні інші князівства не зробили потрібних висновків, щоб врятувати свою землю. Після цих подій майже півтора десятиліття був відносний спокій. Та це тільки на перший погляд. У 1235р. в столиці монгольської держави – Каракорумі було прийняте рішення «спрямувати переможний меч на голову вождів русів». Похід на Захід доручили очолити онукові Чингізхана Батухану або Батию
(1208–1255 рр.)

Наприкінці 1237 року монголи посунули 140-тисячною армією на руські землі. Першими постраждали князівства Північно-Східної Русі. Завойовники пограбували і спалили міста Рязаньського князівства, а на початку 1238р. вдерлися у Владимиро-Суздальську землю, розорили Владимир-на-Клязьмі, Коломну, Суздаль, Ростов, Углич, Твер й інші міста. Владимирці не допомогли рязанцям, а Владимиру не прийшли на допомогу їхні сусіди – чернігівські князі, бо були зайняті боротьбою з Романовичами за Галич.

У Батия була вишколена кіннота. Вона нападала раптово і знищувала та спалювала все на своєму шляху. Мешканців міст, які не здались за першою вимогою, винищували усіх, навіть жінок, дітей і старих. У полон монголи брали лише ремісників і частину молодих людей, яких використовували при нападі на інші руські міста. Після походу 1237–1238 рр. завойовники відступили у південноруські степи, де відпочивали і відгодовували своїх коней.

Весною 1239 р. орда розпочинає новий наступ. Вона вторглася в Південну Русь (на територію нинішньої України), раптово напала на Переяслав і спалила його. Далі загарбники пішли на Чернігів. Обороною міста керував князь Мстислав Глібович. Літопис повідомляє: «Билися вони, переможений був Мстислав і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем».

Далі метою Батия було захоплення Києва. Менгу-хан – його воєвода – надіслав жителям вимогу здати місто. Та кияни відмовилися це зробити. У 1239 році ослаблені військовим походом монголи не наважилися на штурм Києва.

Тільки восени 1240р. все величезне військо Батия наблизилось до міста. Обороною Києва керував досвідчений і хоробрий воєвода Данила Галицького тисяцький Дмитро. Та сили були нерівними. Воїни Батия ніч і день били по укріплених стінах Києва стінобитними машинами. Через кілька днів стіни були проламані і ворог проник у місто. Монголи також зазнали тяжких втрат, тож Батий дав своїм воїнам кілька днів для перепочинку. За цей час кияни зайняли нові оборонні позиції і збудували укріплення навколо Десятинної церкви. Бої почалися знову. 6 грудня 1240 р. опір останніх захисників було зламано. Місто було спустошене і зруйноване. Із сорока мурованих церков після навали залишилося п’ять-шість. Більшість мешканців загинули, інші були покалічені або потрапили в полон. Порубаного, але ще живого воєводу Дмитра монголи привели до Батия, і той дарував йому життя за відвагу.

На початку 1241 р. монголи рушили на Волинь. Втрати, що їх зазнали ординці в попередніх битвах, давалися взнаки. На Волині вони вже не змогли здобути деяких укріплених міст, зокрема, вистояли Кременець і Данилів. Батий зняв їх облогу і пішов на Володимир. Захисники міста боролися до останнього воїна. Крім Володимира, були захоплені і спустошені Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк.

Самовіддано боролися захисники міст Галицької землі. Звенигород (нині село біля м. Львова) був захоплений, розграбований і спалений. Після ординської навали це місто, що було центром удільного князівства, так і не відродилося. Після триденної облоги монголи оволоділи Галичем і розграбували його. Та Галицько-Волинська держава постраждала порівняно менше, ніж інші українські землі. Лісова і гірська місцевість також сприяли успішній обороні. Тут татарська кіннота не могла повною мірою використати свої бойові можливості.

5. Утворення Золотої Орди

Батий, пройшовши зі своєю ордою через Галицько-Волинські землі, пішов на Польщу і спалив її тодішню столицю Краків, а відтак рушив на Угорщину, досяг Балкан і вийшов до берегів Адріатики. Звідти знесилені походом монголи через південноукраїнські степи повернулись на схід – до Волги. Там Батий заклав м. Сарай як столицю своєї величезної держави – Золотої Орди.

Золота Орда, що проіснувала з 1240-х рр. до 1502 р., займала територію від гирла Дунаю на заході до р. Обі на сході. До її складу входили землі сучасної Молдови, Буковини, південноукраїнські степи і Крим, простори вздовж рік Дон, Волга, Яїк (Урал), Іртиш та Об у Західному Сибіру. Ця держава вважалася частиною величезної імперії нащадків Чингізхана і називалася улусом (вотчиною) Джучі, старшого сина Чингізхана. Управління улусом Джучі здійснював його син Батий та інші прямі спадкоємці – Чингізиди.

Військо монголів нагадувало сучасну армію, що опинилася в Середньовіччі. Не випадково знаменитий британський військовий теоретик Ліддел Гарт писав, що «бронемашина чи легкий танк – це прямі нащадки монгольського вершника».

Під владу Золотої Орди потрапило багато народів у степовій зоні Східної Європи, Центральної Азії та Західного Сибіру. На північно-східних руських землях, що були на території нинішньої Росії, встановилося принизливе ординське панування, що його історики називали – татаро-монгольським ігом. (Іго старослов’янською мовою – ярмо). Північно-східні князівства (Владимиро-Суздальське, Рязанське, Тверське та ін.) входили до складу Золотої Орди як підневільні конфедерати. Руські князі одержували від монгольських ханів грамоту (ярлик) на володіння своїми землями. Вони змушені були сплачувати податки, мита, утримувати дороги і забезпечувати поштовий зв’язок, надавати допоміжні війська. На їхній території були присутніми ханські намісники – баскаки з військовими гарнізонами. У внутрішньому житті зберігалася широка автономія князівств і церкви. Скасування інституту баскаків на початку ХIV ст. дало можливість правителям Великого князівства Московського поставити під свій контроль значні податкові ресурси Північно-Східної Русі. Це стало підґрунтям зростання політичної ваги князівства та його військової потужності в другій половині ХIV ст.

Південно-західні руські князівства, розташовані на землях нинішньої України, до складу Золотої Орди не входили. Проте їхні князі змушені були визнати васальну залежність від монгольських ханів і брати участь у їхніх військових походах. Вплив золотоординських ханів на руські землі зменшувався з віддаленістю останніх від столиці – Сараю.

Монгольська навала та її наслідки для руських земель досі є предметом наукових дискусій учених. Останнім часом вони пожвавились у зв’язку із публікаціями російського дослідника Л. Гумільова. Він переконаний, що монгольське нашестя відіграло позитивну роль в історії руських князівств (терміни «Русь» і «Росія» вживаються ним як синоніми), а наслідки зіткнень з монголами значно перебільшені літописцями. У своїх поглядах на проблему монгольської навали Л. Гумільов продовжив традицію частини російських учених – так званих євразійців, які дистанціювались від Заходу і наголошували на східному характері Російської держави.

Ці дослідники не лише підкреслювали позитивні впливи монголів на Русь у сферах організації фінансової системи та збирання податків, поштового зв’язку (ямської служби), організації надійних шляхів сполучення та забезпечення охорони купецьких караванів, важливих нововведень в організацію військової справи та управлінський апарат, що загалом дійсно було. Євразійці вважають, що росіяни від монголів навчились нехтувати життям і добробутом окремої людини заради величі держави: «Особиста доля – справа мала. Тільки б жила і йшла вгору Росія».

Щодо втрат мирного населення під час монгольської навали, М. Грушевський також відзначає випадки перебільшень у повідомленнях руських літописів. Про наслідки руйнувань, – говорить М. Грушевський, – в джерелах ми маємо лише загальні фрази або голі звістки про взяття міст.

Академік П. Толочко, говорячи про монгольську навалу, вказує, що мова йде не лише про великі матеріальні і людські втрати, які за певних обставин відновлюються, а й про духовно-інтелектуальні: «Тероризуючи князівсько-боярські і вищі церковні кола руського суспільства і фактично винищивши їх, монголи, по суті, відсікли голову народу». Однак, ця теза надто загальна. Адже на південному заході Русі, у Галицько-Волинському князівстві, ні князів, ні вищого духовенства монголи не винищували. Тому видається більш аргументованим твердження сучасного дослідника Р. Бабенка про те, що характер дій монгольських завойовників у Північно-Східній і Південно-Західній Русі був різним. На основі широкої джерельної бази вчений дійшов висновку, що, на відміну від Північно-Східної Русі, на території нинішньої України монголи не застосовували тактику загального винищення населення. Територією Південно-Західної Русі монгольські війська пройшли двома колонами, не вдаючись до масштабних пограбувань і захоплюючи лише княжі центри, щоб запобігти антимонгольським повстанням.

Інші дослідники відзначають, що Русь займала особливе становище в системі монгольського державного устрою. В ній збереглась попередня політична інфраструктура, залишилась правляча місцева князівська династія і асиміляція руського населення не відбувалась. Це було спричинено тим, що руські землі перебували на периферії монгольських інтересів, вдалині від основних шляхів караванної торгівлі, що проходили південніше і східніше Сараю. А податки, що збиралися з руських земель, не йшли в жодне порівняння з тими, які монголи стягували з багатого Хорезму, Волзької Болгарії та інших східних областей.

Таким чином, безпосередні наслідки, які мало монгольське нашестя для Русі, зумовлені не спільною історичною долею народів Євразії, а політичними й економічними інтересами монгольських правителів щодо підкорених територій.

Різними за своїм політичним значенням були й віддалені історичні наслідки монгольської навали для Північно-Східної та Південно-Західної Русі. У Північно-Східній Русі, що становила частину імперії кочівників, у процесі її розпаду зміцнилось й унезалежнилось Велике князівство Московське, яке розпочало боротьбу з іншими частинами колишньої імперії за володіння територією Золотої Орди.

Південно-Західна Русь (найбільшим політичним утворенням на її території була Галицько-Волинська держава) зберегла обмежений суверенітет, однак ослаблена у боротьбі з кочовиками згодом стала жертвою експансії західних сусідів.