Аграрна історія України

В розвитку людського суспільства вагоме місце належить сільськогос-подарському виробництву. Сам розвиток сільського господарства в значній мірі залежить від характеру політичної і економічної системи конкретної країни і відповідно визначає зміст та ставлення влади щодо аграрної політики. Він також залежить і від ґрунтовної економічної бази, знаходиться в діалектичній взаємодії з демографічними обставинами (співвідношенням сільськогосподарських і несільськогосподарських верств населення, кількістю працездатних, розподілення їх позначення одиниці галузях аграрного сектору і т. і.).

 Термін „кооперації” походить від латинського слова cooperation, що означає співробітництво. В широкому значенні кооперація є об’єктивною основою функціонування суспільства, оскільки саме завдяки кооперативним зв’язкам воно не є механічною сумою індивідів, а цілісною органічною системою, що здатна ефективно розвиватися.

За визначенням відомого німецького фахівця в галузі кооперативного права Г.Мюнкнера, кооперативні принципи – це система абстрактних ідей, яку здобули кооперативи через власний практичний досвід, що вони є найсприйнятливішими керівними установками для тих, хто бажає утворити і підтримувати діяльність кооперативних товариств. За визначенням іншого вченого, відомого американського дослідника кооперації Девіда Бартона, принципи кооперації – це верховне правило керівництва, загальна основоположна істина, всебічний і універсальний порядок, що відображає особливі цілі та унікальність кооперативної форми бізнесу.

В загальному розумінні кооператив – це підприємство, яке належить і контролюється тими хто користується його послугами, причому результати його господарювання розділяються пропорційно структурі використання послуг

У світі найбільшого поширення отримали вісім типів кооперативів – постачальницькі, обслуговуючі, виробничі, переробні, збутові, фінансово-кредитні, соціально-обслуговуючі, управлінські.

На початку ХХ століття в країнах Західної Європи (Англії, Франції, Німеччини) виник кооперативний рух і з 70-х років в ХІХ столітті почав розвиватися в Україні, яка входила до складу Австро-Угорської та Російської імперії.

В Україні селянські організації з ознаками справжніх кооперативів з’явилися не відразу. освітній рівень українських селян був надто низьким, щоб вони зрозуміли суть закордонного досвіду. Тому дужу важлива роль в укоріненні кооперативних ідей на українському ґрунті належала окремим інтелектуальним ентузіастам. Як правило, вони були засновниками та членами добровільних сільськогосподарських товариств, хліборобських артілей або працювали в земствах. В доповнення до сприяння розвитку кооперативних ідей вони займалися організацією виробництва, збуту, переробки продукції, а також розповсюдженим серед селян знань щодо агрономії, селекції рослин і розведення тварин, ветеринарії та ін.

Хоча взаємодопомогу українських селян можна вважати вродженою, все ж таки спроби до більш організованих спільних дій були зроблені українськими селянами лиши після відміни кріпацтва у 1861 р. До цього їх підштовхнула виключна бідність, відсутність засобів виробництва, несприятливе ринкове оточення, неадекватність цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Традиційними для українських селян були такі форми співробітництва, як сусідська допомога у виконанні трудомістких сільськогосподарських робіт, купівля у складчину і спільне використання дорогого реманенту. Безумовно, що такі форми взаємодопомоги ще були дуже далекими від справжніх кооперативів, але все ж певний економічний інтерес згуртовував селян. Першими селянськими організаціями з ознаками справжніх кооперативів в Україні були споживчі і кредитні товариства. На початку 1870-х років існувало вже 20 споживчих товариств в Центральній, Східній та Південній Україні. Перше кредитне товариство було засноване у Полтаві в 1869 році.

Перше хліборобське кооперативне товариство виникло на півдні України, Херсонщині в 1894 році. Наприкінці 90-х років у 25 селах Херсонської губернії діяло 125 таких товариств, які об’єднали понад 3 тис. селян.

У Західній Україні початок кооперативного руху покладено у 1870-х роках організацією братських кас.

Кооперативна ініціатива активно розвивалася і в Західній Україні, в 1883 р. Перше споживче товариство у цьому регіоні почало свою діяльність у Львові з метою запобігти впливу посередників, що дорого коштували споживачам. Робота кооперативу була успішною, і завдяки цьому з часом товариство перетворилося в центр споживчої кооперації. Перші кредитні товариства з’явилися в західній Україні у 1894р., а у 1898р. був створений крайовий кредитний союз (Центробанк) – перше українське кооперативне об’єднання. Спеціальний закон, прийнятий у 1903р., вимагав обов’язкового самоконтролю і фінансової ревізії для кооперативних організацій, що зробила роботу кооперативів ефективнішою. В свою чергу це надало важливого імпульсу для розширення членства в існуючих кооперативах і сприяло виникненню нових. У 1910р. в Західній Україні вже було близько 320 споживчих товариств і понад 2 тисячі місцевих кредитних товариств.

З початку ХХ ст. в Галичині зростають різні союзи: „Сільський господар” – 1898р., Крайовий кредитовий союз – 1898р., у 1904р. Союз Мологарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Всі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. З кооперативної організації „Народна Торгівля” у 1907р. утворюється торгова господарча Спілка. 1904 рік – це рік заснування Ревізійного Союзу українських кооперативів, що став організаційним центром українських кооперативів.

Перші кооперативи розвивалися слабо, бо населення до цього ще не було як слід підготовлене, адміністрація ставилась до них негативно і не було ще відповідних законів. В 1895 році в Україні було тільки 250 кооперативних товариств. І тільки в 1894 році був затверджений статут, за яким стали засновувати кооперативні товариства.

Значне пожвавлення кооперативного руху в Східній Україні відбулося в період здійснення аграрних реформ П.О.Столипіна. Цьому сприяло надання селянам права виходу із общини та активізація діяльності селянського поземельного банку, який мав в своєму розпорядженні 1 млн.800 тис. десятин надільної землі на продаж селянам, також банк одержав державний кредит у сумі 500 млн. крб. для надання позик під заставу надільних земель.

Значення столипінської реформи у сільському господарстві полягає у фундаментальних змінах, що торкнулися самої суті аграрної проблеми:

• реформа усунула залежність селян від поміщиків, що не було зроблено навіть після формального звільнення у 1861р.;
• реформа підірвала патріархальний уклад життя селян як основу їх закостенілого консерватизму;
• реформа сприяла виникненню і формуванню міцних селянських господарств, які стали первинними структурними одиницями або серцевиною організаційної структури сільського господарства;
• реформа заклала підвалини державного регулювання ринкових відносин у сільському господарстві, враховуючи в першу чергу інтереси товарного виробництва.

Пожвавлений попит відразу підняв ціну на землю, зробивши вигідним її продаж для поміщиків. З метою заохочення купівлі землі селянами через банк, а також забезпечення доступності його послуг для менш заможних селян, уряд вдався до додаткових заходів. Було дозволено видавати безземельним селянам займи у розмірі усієї вартості землі, що ними куплялася, вводилося кредитування під заставу нерухомості і ще раз були знижені проценти за кредит. Це виявилося ефективним стимулом значного зростання купівельної активності селян. Дати можливість купити землю, а поміщикам отримати гроші, безперечно, було продуманою державною політикою, але коштувало царському уряду 140 млн. рублів протягом 1906-1916 рр.

Завдяки сприятливій державній політиці українські селяни масово залишали общини. Кількість сімей, що вийшла з общини на хутори і відруби за 1907-1916 рр. Становила близько півмільйона, або понад 15% їх загальної кількості. Це було значно вищим показником, ніж в цілому по Російській імперії. Пояснення цьому слід шукати в особливій гостроті земельної проблеми в густонаселених регіонах чужій для українських селян природі общини, їх нестримному потязі до господарської самостійності. І відбувалося це, незважаючи на те, що ціни на землю в Україні були значно вищими, ніж в інших регіонах імперії.

Отримуючи довгоочікувану землю в приватну власність, селяни обожествляли її. Їх природна турбота про землю не зникла за часів общинних порядків, але тепер результати їх дбайливого ставлення до землі належали тільки їм і їхнім дітям. В практичному плані це проявлялося у збільшенні асортименту вирощуваних сільськогосподарських культур, поголів’я худоби і птиці, прояві інтересу до технічних нововведень. Столипінська земельна реформа була одним із найефективніших стимулів зростання продуктивності сільського господарства в історії України. піднесення сільського господарства було основою розширення зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією. В структурі всього експорту Російської імперії продукція сільського господарства відігравала провідну роль. Наприклад, у 1913 р. продукція рослинництва (включаючи переробку) становила 58%, у тому числі зернові -40%, цукор і алкоголь -3%, продукція тваринництва -18% всього зовнішньоторгівельного обороту. Росія стала одним з провідних експортерів  зерна в світі, захопивши 25% світового ринку пшениці, 66% ринку ячменю, 33% ринку вівса. Основними імпортерами російського зерна були Німеччина, Голландія, Великобританія, Італія та Франція. Російський сільськогосподарський експорт був втричі більшим за сільськогосподарський експорт, який в той час включав лише кофе, какао, чай та деякі екзотичні продукти.

Однак столипінська реформа залишилася незавершеною через вбивство її ініціатора, а невдовзі і початок першої світової війни. Досягнення довоєнного сільського господарства були лише частиною довгострокової програми, справжній потенціал якої так і залишався нерозкритим до кінця.

Тому, що час, відведений для реформи, був дуже коротким, кількість людей, на яких реформа вплинула, була занадто малою, вигоди від неї були дуже далеко у майбутньому, щоб змінити умови і світогляд більшості селян, а державі і економіці дати достатню кількість ефективних виробників, які б мали власну організацію.

Проведення столипінської реформи супроводжувалося певним зростанням соціальної напруженості у селі. Концентрація земельних ресурсів в оптимальних розмірах і зростання на цій основі соціальної значності певної частини селянства, безумовно, відбувалися за рахунок інших: якщо хтось вигравав – комусь приходилося і втрачати. Серед останніх була значна кількість селян, які втратили переваги від общинної знеособленості у землеволодінні, отримавши земельні наділи занадто малого розміру для забезпечення достатнього рівня доходів, і які змушені були з різних причин продавати свою землю. З метою зменшення соціальної напруги на селі, що була викликана аграрною реформою, уряд розробив і почав здійснювати спеціальну програму переселення селян, які бажали облаштуватися в малообжитих регіонах. Спеціальне законодавство дозволило селянам імігрувати до цілинних земель Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу. Селянський поземельний банк розпочав видачу займів тим, хто бажав оселитися на нових землях. Державне фінансування програми переселення постійно збільшувалось. В регіонах переселення були також створені місцеві організації, що займалися виділенням земельних наділів і розселенням прибулих. Переважну більшість переселенців складали вихідці з України. Близько одного мільйона українських сімей переїхало до Сибіру у 1906-1912 рр.

Столипінська аграрна реформа мала визначальні економічні наслідки для сільського господарства:

- уряд визнав існуючу організаційну структуру сільського господарства, що базувалась на общинному землекористуванні, як недосконалу та невиправну консервативну і однозначно перестав її підтримувати;

- уряд чітко уявляв, хто і що зможе замінити цю дисфункціональну систему;

- бажані структурні зміни досягалися скоріше через заохочення і фінансову допомогу, ніж примусовими або іншими адміністративними методами стосовно до сільськогосподарських товаровиробників;

- спеціальна увага приділялась унікальній природі селянської сім’ї, що поєднувала в собі первинну виробничу і господарську одиницю.

Послугами Селянського поземельного банку користувалися не лише окремі селяни, а й групи хліборобів, які прагнули господарювати на кооперативних засадах. Це надало змогу швидкому зростанню сільськогосподарської кооперації, якщо на 1 січня 1902 р. в країні було 257 сільськогосподарських кооперативів, то на 1 січня 1915 р. їх становило 1500, з яких дві третини складали кредитно-кооперативні, а решта спеціалізовані, переважно тваринницького напрямку. Широкого розмаху набрала споживча кооперація. В 1912 р. у Харкові було створене „Споживче товариство півдня України”, яке прагнуло координувати дії низових організацій. У 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств.

 Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В. Садовський, М. Левицький, виходили спеціальні журнали, наприклад „Наша Кооперація”, відбувалися кооперативні з’їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші – обстоювали українську організацію.

Питання формування і утвердження української моделі сільськогосподарської кооперації по-різному розглядається вченими і політичними діячами України.

Кооперація, на думку відомого дослідника сільського господарства С.Л.Маслова була зовсім новою формою суспільно-господарської спільності трудящих. Її визначальними ознаками, на його думку, були добровільність, відсутність примусової праці, спільна згода, а метою об’єднання – задоволення господарських інтересів безпосередніх виробників.

Необхідність власної кооперативної системи обстоював відомий діяч української кооперації В.Доманицький.” Для українського народу існування своєї власної системи  сільськогосподарської кооперації,- зазначав він, - є найперша передумова збагачення культури, національної свідомості, визволення. .

Прихильником споживчої кооперації був В.С.Козлов, який організував у Харкові кооперативну їдальню і маленьке підприємство із виготовлення фруктових соків. Разом з М.П.Балліним брав участь у міжнародному кооперативному конгресі у Парижі.

Відомий дослідник і водночас діяч українського кооперативного руху П.Пожарський вказав, що М.П.Баллін і В.С.Козлов були „апостолами української кооперації”.

Проблеми розвитку кооперативного руху в Україні широко висвітлені у книзі І.Витановича „Історія українського кооперативного руху” (1964), в якій виділено шість глав. У першій та другій главах аналізуються політичні та соціально-економічні передумови виникнення українського кооперативного руху. В третій главі розглядається розвиток кооперації в Україні від 1880 року у 1917-1920 рр., у п’ятій – його розвиток на основі нової економічної політики, у шостій – розгром кооперації в Україні у 30-х роках.

На основі конкретного фактологічного матеріалу показано, що головною підвалиною української кооперації від початку її виникнення було селянство. „Селянська маса, - синтезував І.Витанович, - складала більшість членства української кооперації, селянський елемент „надавав їй тон”.

Значну увагу І.Витанович приділив розвитку українського кооперативного руху у Східній Україні та західноукраїнських землях в 1921-1929 рр. перший аспект розглянуто у розділі „Руйнування кооперацій за „воєнного комунізму” й відбудова в роки непу”. Об’єктивно відзначається, що ліквідація кооперативного руху в Україні була результатом застосування урядом УРСР декретів Російської Федерації. Зокрема, вказано, що у серпні 1920 р. в Україні набрав силу декрет уряду РСФРР від 27 січня 1920 р. „Про об’єднання усіх видів кооперативних організацій”. В результаті цього ліквідовані кредитні сільськогосподарські товариства.

Корифей сільськогосподарської науки в Росії О.В.Чаянов вважав, що сільськогосподарська кооперація за своєю природою є формою самоорганізації селянських господарів, дрібних товаровиробників з метою задоволення власних економічних інтересів і соціальних потреб. Вона створюється добровільно, діє на принципах самоврядування і демократії. Сільськогосподарська кооперація створює великі господарські форми тільки в тих галузях селянської праці, де переваги великого виробництва над дрібними є найбільші, запроваджує на селі велике виробництво з усіма його перевагами над дрібним, з його можливостями машинізації праці, застосування покращених агрокультурних заходів тощо. До того ж, як зазначив О.В.Чаянов, вона не руйнує ті сторони індивідуального селянського господарства, де дрібне сімейне господарство технічно ефективніше великого.

Але справжня епоха української кооперації почалася за часів столипінської реформи. Кооперативна діяльність набула поширення в сільському господарстві. Селяни знаходили певні спільні економічні інтереси головним чином у збуті продукції, постачанні та кредиті. На початку 1915 р. в Україні було близько 1500 сільськогосподарських кооперативів, або 40 % їх загальної кількості в Російській імперії. За період реформи сільськогосподарська кооперація набула розгалуженої структури, започаткувала ринкові економічні відносини, мала досвідчених фахівців і навіть налагодила міжнародні контакти. Значну активізацію кооперативної діяльності серед сільськогосподарських товаровиробників у той час можна пояснити такими факторами:

1. Структурна трансформація сільського господарства сприяла збільшенню кількості орієнтованих на ринок селянських господарств.
2. Зростання продуктивності сільського господарства вимагало більш орієнтованого збуту продукції.
3. Необхідність протистояння приватного бізнесу, особливо у сфері переробки і торгівлі, та бажання уникнути ринкових посередників вимагало спільних дій сільськогосподарських товаровиробників.
4. Значно зріс попит на кредит, який міг би компенсувати нестачу власному капіталу.
5. Селянський земельний банк надавав кредити селянським кооперативам.

Розквіт української кооперації не був тривалим у зв’язку з початком першої світової війни в 1914 р. Багато кооперативів було мобілізовано до армії, а решту змушували продавати своїх коней, худобу та продовольство на невигідних умовах. Селяни втратили підтримку уряду, а з нею і надію на економічну стабільність. Вони значно знизили активність щодо купівлі землі, а в кінцевому результаті поступово почався спад сільськогосподарського виробництва. Якщо взяти до уваги той факт, що селянські господарства були відносно малого розміру, то війна була дуже великим випробуванням для них.

Жовтнева революція 1917 р. і вихід Росії з першої світової війни не змінили принципово несприятливі для кооперативного руху в Україні, хоча соціальна активність селян, особливо бідних і безземельних, суттєво зросла. Це пояснювалось дією Декрету про землю, одного з найперших радянських декретів, у відповідності з яким поміщицька власність на землю була скасована, і земля перейшла у власність лише тих, хто її обробляв. Така політика викликала суттєве піднесення ентузіазму селян і підтримку ними революційних дій з самого початку. В багатьох місцях України селяни самі почали розподіляти землі поміщицьких маєтків, стихійно і без дозволу та допомоги нової влади. Їх намагання були зрозумілими, якщо взяти до уваги соціальну нерівність, викликану переважно нерівністю економічною, і спокусу позбутися цієї нерівності, отримавши землю безкоштовно. Але за короткий період селянам стало зрозуміло, що новий режим використовує навіть більш організовані методи експропріації результатів їх праці, ніж це робили всілякі тимчасові окупанти.

Слід підкреслити, що радянська влада скасувала право приватної власності на землю, формально передавши її на користування селянам, але фактично узаконила державну монополію на землеволодіння. Таким чином, селяни стали лише землекористувачами, утративши право приватної власності на землю, яке вони отримали напередодні революції. Але це не дуже їх турбувало, тому що від них ніхто цієї землі ще в той час не забирав. Конфлікти виникали переважно у випадках зрівняльного розподілу землі між більш заможними і бідними та безземельними селянами. Але спроби центрального радянського уряду запровадити колективне землекористування негайно знаходили опозицію навіть з боку селянської бідноти. Індивідуалізм українського селянства мав глибокі історичні й економічні корені.

У роки громадянської війни (1918-1920 рр.) на значній території України відбувались активні бойові дії. Часта зміна політичних влад з різними ідеологіями і програмами реально селянству нічого не давали, а тільки від нього забирали. Експропріація продуктів харчування, здійснювана радянською владою, увійшла в історію під назвою „політика воєнного комунізму”. Вона передбачала пряму конфіскацію зерна, а також встановлювала найсуворіший контроль за цінами і розподілом продуктів харчування та інших матеріальних благ. Сільська торгівля, товарно-грошові відносини і будь-яка комерційна діяльність заборонялись. Селяни швидко втрачали стимули до збільшення виробництва, а розширення сільськогосподарського імпорту не було можливим через відсутність необхідних коштів та міжнародну ізоляцію. Країна стикнулася з нечуваним дефіцитом продуктів харчування. Населення міст опинилося на грані фізичного голоду.

Послаблення діяльності сільськогосподарської кооперації, зокрема, виробничої було однією з вирішальних причин кризи у сільському господарстві, яка більше всього зачіпила малоземельні селянські верстви. В Україні в 1920 р. з 23058 тис. га посівних земель оброблялося близько 15648 тис. га, що встановлювало 67 % від рівня 1913 р., тяжке становище було і з тягловою силою, з 5201 тис. голів коней в 1920 р. було 4120 тис., це 80 % від довоєнного рівня.

Радянська влада націоналізувала промислові підприємства, транспорт та банки, які до цього знаходилися у приватній власності. Дуже скоро така практика почала поширюватися і на кооперативні організації. У 1918-1920 рр. Спеціальні радянські декрети паралізували, а в деяких випадках і навіть припинили існування найважливіших кооперативних центрів. Їх власність було експропрійовано і також націоналізовано. Решту кооперативних організацій змушували злитися з радянською адміністративною системою, що призводило до втрати ініціативи і свободи дій кооперативів. Уряд розглядав кооперативи як ще один можливий канал реквізиції продуктів харчування. Багато кооперативних лідерів, хто не погоджувався з такою політикою, було заарештовано і ув’язнено.

Аналіз економічних підвалин кооперативного руху в Україні свідчить, що в його основі лежить досвід товариського господарювання, широко розповсюджений у „мужицтві”, починаючи з Запорозької Січі. Він розвивався на ґрунті глибоко вкорінених і розповсюджених простих та складних видів самодопомоги: супряга, гуртова, толока, новітні хліборобські артілі.

Формування української моделі сільськогосподарські кооперації відбувалось в умовах, коли Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії, а Західна Україна – Австрійської імперії.. Це об’єктивно вимагає аналізу суті , напрямів, форм прояву кооперативного руху в кожній із вказаних частин України, виявлення спільних, типових рис, які стали основою української моделі сільськогосподарської кооперації.