Аграрна історія України

Соціальна природа селянства України, як і всієї Росії, на початку XX ст. була надзвичайно складною і суперечливою. З одного боку, у зв'язку з наявністю великого поміщицького землеволодіння та інших кріпосницьких пережитків, воно було класом–станом, соціальні групи якого об'єднувала спільність інтересів і вони виступали як єдине ціле. З іншого боку, в ході розвитку товарно–грошових відносин відбувалося розшарування селянства на соціальні групи: бідноту, середняків і заможне селянство. Кожній з цих груп характерні свої особливості. Головна з них була пов'язана із розмірами посівів, залежно від яких селянські господарства відносилися до тієї чи іншої соціальної групи. На цій основі й встановлюється кількість бідняків, середняків і заможних селян. М.А. Рубач відносить до бідняцьких господарств тих, хто на Лівобережжі і Поліссі мав 3 дес. землі, у Степу – по 4, на лісостеповому Правобережжі – по 2. До заможного селянства віднесені двори з посівом: на Лівобережжі і Поліссі – 9 і більше дес., в Степу – 12 і більше, на Правобе­режжі – 6 і більше дес. Середняцькими вважалися господарства, що мали: на Лівобережжі від 3 до 9 дес., в Степу – від 4 до 12, на Правобережжі – від 2 до 6, на Поліссі – від 3 до 6 дес.

На початку 1917 р. земельна площа України дорівнювала 41 млн. дес. Із них 35% земель належали державі, царській родині, церкві, поміщикам; 65% становили селянські господарства. 2293,2 тис. (57,1%) бідняцьких господарств мали 5059,9 тис. дес. землі, середнє селянство на 1196,7 тис. господарств мали 9110,8 тис. дес. землі, на долю 487,5 тис. заможних господарств приходилось 12455,3 тис. дес. землі (30,4%) .

Напередодні Першої світової війни територія Східної України займала 465,2 тис. км – 2,27% загальної площі Російської імперії. Населення України, за переписом 1920 р., становило 25 млн. 431 тис. осіб. Сільським господарством займалося 81,7% місцевого населення.

В період Першої світової війни (1914 – жовтень 1917 р.) відбулися серйозні зміни. Широкі мобілізації в армію з перших днів різко зменшили кількість дорослого чоловічого населення на селі. В українських губерніях до армії було мобілізовано понад половину працездатного чоловічого населення. Протягом 1914–1916 рр. з 18 млн. працездатного населення було мобілізовано понад 11 млн., або 61,1%. Відплив робочої сили з села відбувався не лише через мобілізацію до армії. Значна частина чоловіків ішла на заробітки до міста, на промислові підприємства. У сільській місцевості лишилися жінки, люди похилого віку й діти. У прифронтових районах ці верстви населення постійно відривали від господарства на окопні роботи, а також на виконання повинностей, пов'язаних з війною.

В таких умовах відбувався занепад сільського господарства. Реквізиція коней та волів скоротила поголів'я робочої худоби і тим самим ускладнила стан у селянських господарствах, особливо в бідняцько–середняцьких. У поміщицьких і селянських господарствах помітно зменшилось поголів'я продуктивної худоби. По суті припинилося постачання села сільськогосподарськими машинами та навіть простими знаряддями праці, зокрема косами, серпами, лопатами, вилами тощо. Різко скоротилося виробництво та завезення з–за кордону мінеральних добрив.

Недостатня забезпеченість трудовими ресурсами, тягловою силою, сільськогосподарськими машинами, мінеральними добривами, зменшення внесення органічних добрив призвело до скорочення посівних площ. Якщо 1915 р. в Україні поміщицькі господарства засівали 8 млн. дес., то в 1916 р. було засіяно лише 7,2 млн. дес., тобто площа посівів зменшилася майже на 13%. Скорочення посівних площ не обминуло селянські, головним чином бідняцько–середняцькі господарства. За час війни посівні площі України скоротилися на 1 млн. 880 тис. дес., знизилися врожайність у середньому на 8%, збір зернових з 1913 р. зменшувався на 200 млн. пудів щорічно. Це призвело до продовольчої кризи.

В роки війни ускладнилася й соціальна структура аграрних відносин в Україні. На початку 1917 р. з 44,1 млн. дес. землі поміщикам належало 8,9 млн. – 20,2%, підприємцям–купцям – 3,3 млн. – 7,5%, державі, церкві, містам – 4 млн. – 9%, заможному селянству – 13 млн. – 29,6%, середнякам – 9,8 млн. – 22,2%, біднякам – 5,1 млн. – 11,5% землі. Причому, якщо у селян-бідняків на двір припадало на 2,2 дес., то в заможних селян – 25,4 дес. .

Війна поглибила й соціальні суперечності в українському селі. Різко зросло безземелля та малоземелля селян: 633 тис. дворів були безпосівними, 625 тис. – з площею посіву до 1 дес., 657 тис. – з площею посіву від 1 до 2 дес. Разом з тим внаслідок продажу та здачі земель в оренду поміщиками в руках заможного селянства вже перебувало 8,1 млн. дес. посівів проти 3,7 млн. дес. у поміщиків. Отже, війна внесла свої корективи у землекористування, дедалі ставало остаточно очевидним, що здійснювався принцип "Хто був багатим – ставав ще багатшим, хто був бідним – ставав ще біднішим", хоча у різних районах України це співвідношення було неоднаковим.

Погіршення становища в аграрному секторі призвело до масових страйків селянства. Якщо в 1915 р. в Україні їх було 46, то в 1916 р. вже 59 . Найбільше селянських виступів відбулося у Подільській, Київській, Харківській, Волинській губерніях. Селянство України схвально прийняли повалення царського самодержавства в результаті Лютневої революції 1917 р. та створення Української Центральної Ради. Селянство надіялось, що вона справедливо вирішить проблеми землеволодіння і землекористування.

У 1917 р. вся велика власність у 9 губерніях України становила 13 млн. дес., або не цілих 37% усієї сільськогосподарської площі, з усього земельного фонду припадало тоді дещо понад 63% на селянські надільні і прикуплені землі, 30% на дворянські, поміщицькі й на землі, приналежні буржуазії, 0,6 млн. (1%) належало церкві й монастирям, 2 млн. (6%) було державних, кабінетських і династичних земель."Індивідуальне, радше родинне трудове господарство, – підкреслює І.Витанович, – споконвічний ідеал у традиції українського селянства. Сліди ж бо його є і в княжих часах, і в "Руській Правді", і в зриві козацької революції, і в колонізаційних "заїмках" вільних земель, у тузі й свідомості соціальної справедливості народу".

При аналізі законотворчої діяльності Української Центральної Ради, в тому числі і аграрних проблем, слід враховувати її соціальний склад .

Серед членів УЦР були представники 12 соціальних верств (вихідці із селянських сімей, козаків, багатих землевласників, шляхтичів, дворян, робітників, ремісників, міщан, "службовців, інтелігенції, духовенства, військових). Значну питому вагу серед членів УЦР займали вихідці із чотирьох соціальних верств: а) інтелігенції, в тому числі сільських вчителів, – 25,8%; б) селянських сімей – 20,8%; в) духовенства – 18,6%. По 4% становили вихідці із шляхтичів, службовців, ремісників та міщан, 2,9% – вихідці із робітників та багатих землевласників, 13,8% становили військові, 3,2% – ветеринарні лікарі. Чимало членів УЦР, які відносились до різних соціальних верств населення, були членами певних політичних партій і відповідно провадили їх політичний курс, в тому числі і з аграрного питання.

Вихідцями із селянських родин були відомі діячі політичних партій, земств, кооперативних організацій (Х.А.Барановський, В.О. Біднов, В.К. Вин­ни­ченко, О.Ф. Волошин (Волошинов), М.К. Вороний, А.І. Заливчий, Я.М. Зозу­ля, М.М. Ковенко, Д.В. Ковенко, В.П. Мазуренко, Г.В. Михайличенко, М.А. Славинський, А.О. Постоловський, Г.М. Одинець, М.Ю. Шаповал, О.Я. Шумський, О.П. Янко) Із родин ветеринарів вийшли Д.І. Дорошенко, О.Ф. Степаненко.

Характерно й те, що серед членів УЦР були представники тих губерній, де в період проведення столипінської аграрної реформи була створена значна кількість хуторів і створено тисячі селянських господарств на основі приватної власності (Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії). Вони становили більшість у Селянській спілці. Тут представники Полтавщини становили 22% загальної чисельності, Київщини – 16%, Подільської губернії –11,4%.

Генеральним писарем Генерального Секретаріату, Державним секретарем УНР був П.О. Христюк – випускник Київського політехнічного інституту, учасник кооперативного руху, один з засновників та діячів Центрального Українського кооперативного комітету, у 1916-1917 рр. був редактором кооперативного тижневика "Комашня". На початку червня 1917 р. за представленням УПСР обраний до складу ЦК Селянської спілки, що одночасно виконував роль керівного органу Всеукраїнської ради селянських депутатів. З червня 1917 р. репрезентував в Українській Центральній Раді Селянську спілку та Всеукраїнську раду селянських депутатів. Підпис П. Христюка скріплював найважливіші документи Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

Членом Української Центральної Ради був і випускник агрономічного відділення Київського політехнічного інституту В.Д. Коваль. У 1912-1914 рр. працював у Бюро сільськогосподар­ської техніки в Петрограді як інженер сільськогосподарських машин. З 1915 р. професор КПІ та Київського комерційного інституту, член Товариства західних земств. Був організатором сільськогосподарської кооперації, очолював Центральний український кооперативний союз. З 1917 р. – один з ініціаторів створення Українського технічно-аграрного товариства "Праця", входив до складу його ради. Автор "Аграрної історії України".

Секретарем інформаційного бюро Центральної Ради був випускник Київського політехнічного інституту К.О.Корж. Безпосередньо відповідав за підготовку і відрядження інструкторів УЦР на провінцію, встановлення зв'язків із громадянами, підготовку і поширення друкованих матеріалів для пропаганди кооперативного руху, який поширювався серед населення України.

До складу Української Центральної Ради Є. Чикаленко був обраний на Всеукраїнському національному конгресі як представник Союзу українських автономістів-федералістів. Однак, безпосередньої участі в роботі УЦР не брав, бо з березня по грудень 1917 р. перебував на батьківщині у с. Перешори Ананіївського повіту Херсонської губернії. Він не сприймав того радикального і соціалістичного курсу, який обрала Центральна Рада, а тому числі з аграрного питання.

Є. Чикаленко щиро радів, що селянство України, особливо Київщини, Полтавщини, Поділля, підтримувало політику УЦР, але вважав, що селянам важливо і необхідно роз'яснювати суть державотворення, зокрема досягнення в тих умовах автономії України. Він бачив, що українського селянина в революції найбільше цікавило розв'язання аграрної проблеми, тому наполягав на найтіснішому поєднанні автономії з земельним питанням. Проте він не погоджувався з ідеєю соціалізації землі, яку підтримувала Центральна Рада. На сторінках свого щоденника Є. Чикаленко аналізував політичну ситуацію, яка склалася навесні 1918 р. в Україні, розмірковував над помилками уряду УНР, які спричинилися до гетьманського перевороту. "Наш уряд на чолі із Грушевським, – писав Є. Чикаленко, – думав опиратися на сільську голоту, на наших більшовиків, думаючи, що вони є сила, на якій можна збудувати державу. Недавно я, бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласнику, який має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найповніший, найздоровіший елемент на селі .

Членом Української Центральної Ради був М.В. Левитський, який у 1894 р. брав участь в організації хліборобських артілей, був одним із провідних діячів кооперативного руху в Україні та Росії, за що здобув в громадських колах ім'я "артільного батька". Належав до УПСР, яку представляв в Малій Раді. З листопада 1917 р. працював на керівних посадах у Генеральному Секретаріаті земельних справ. Брав участь у створенні Дніпросоюзу, Українського кооперативного народного банку, Центрального кооперативного комітету .

Одним з керівників структур Центральної Ради з земельних справ був Мартос Б.М. Математик за освітою, він протягом 1910-1914 рр. працював у кооперативних організаціях Волині, Полтавщини та Кубані, до 1917 рр. – інструктор кооперації Полтавського губернського земства. Був одним із організаторів кооперативних товариств, головою Ради Дніпросоюзу. До складу УЦР обраний на І Всеукраїнському селянському з'їзді. 17 червня 1917 р. Б. Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ, а 21 серпня 1917 р., в кабінеті В.Винниченка, затверджено товаришем генераль­ного секретаря земельних справ.

Б.Мартос – один з авторів земельного закону Центральної Ради. Виступаючи під час обговорення земельного законодавства на VIII загальних зборах Української Центральної Ради, зауважував, що "широке громадянство просто не доросло до соціалізму", "селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного". Підкреслюючи, що проект було підготовлено спільно із земельним комітетом, Б. Мартос, на відміну від членів комітету, які наполягали на скасуванні інституту земельної власності на землю взагалі, це означатиме, що "кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться посилаючись на те, що земля є всенародна". Фактично, констатуючи, що III Універсал УЦР, скасувавши право приватної власності на землю, спричинився до земельної анархії, Б. Мартос зауважував, Генеральне секретарство земельних справ рішуче бореться із безладдям. Після палких дискусій УЦР не схвалила законопроект, відклавши його.

У 1918 р. Б. Мартос очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпросоюзу. У грудні 1918 р. його було призначено міністром продовольчих справ в уряді В. Чехівського, з 9 квітня по 27 серпня 1919 р. очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів, наукові дослідження пов'язані із теорією кооперативного руху та фінансовою справою ("Теорія кооперації" (1924), "Кооперативна ревізія" (1927) та інші.

У серпні грудні 1917 р. посаду генерального секретаря земельних справ УНР зайняв М.О. Савченко-Більський, який за фахом був агрономом і деякий час працював повітовим агрономом Борзенського повіту на Чернігівщині. Він домагався того, щоб усі підприємства сільськогосподарського призначення в Україні були підкорені Генеральному секретаріату УНР. М.О.Савченко-Більський не сприйняв принципи земельної реформи, які містилися у III Уні­версалі. Це, на його думку, загрожувало масовими акціями проти поміщиків для оволодіння їхньою землею. Зважаючи на цю думку, Генеральний секретаріат 16 листопада 1917 р. опублікував "Роз'­яснення з земельного питання, викладеного в III Універсалі" .

З серпня по грудень 1917 р. товаришем генерального секретаря земельних справ УНР був член Української радикально–демократичної партії К.А. Мацієвич. У 1899 році він закінчив сіль­ськогосподарський інститут в Новоолександрії. По його закінченню працював ученим секретарем Полтавського сільськогосподар­ського товариства. Внаслідок політичних репресій за участь в українському національному русі був змушений 1901 р. виїхати до Саратова, де до 1905 р. працював губернським агрономом саратовського земства. У 1907 р. переїхав до Харкова; працював у сільськогосподарському товаристві, редагував часописи "Хлібороб" і "Агрономічний журнал". У 1915-1916 рр. працював професором сільськогосподарської економії Вищих сільськогосподарських жіночих курсів у Петрограді, викладав також і на Кам'яноострівських сільськогосподарських курсах. Після Лютневої революції повернувся до Києва, у Центральній Раді репрезентував УРДП. Водночас не полишав педагогічної практики, викладаючи сільськогосподарську економіку у вузах Києва, редагував "Вісник громадської агрономії", доклав чимало зусиль для організації сільськогосподарської кооперації. 8 серпня 1917 р. призначений товаришем генерального секретаря земельних справ. Один із авторів земельного законопроекту УЦР.

Як противник ліквідації приватної власності на землю, проголошеної III Універсалом, в газеті "Нова Рада" писав, що аграрний терор і руїна в сільському господарстві України виникли внаслідок проголошення III Універсалом УЦР ідеї примусової соціалізації землі. На його думку, такі принципи механічного зрівняння землеволодіння ніколи не були властиві українцям і не варто було б "чужі російські тенденції переносити на українсь­кий ґрунт". Не погоджуючись з ідеєю соціалізації землі, 19 грудня 1917 р. подав у відставку.

За часів Української Держави К.А. Мацієвич працював у Київському губернському земстві, Всеукраїнському союзі земств. Наукова діяльність присвячена сільськогосподарській економіці, основні наукові дослідження: "Крестьянские общества сельского хозяйства" (1904), "Общественно-агрономические очерки" (1913), "Головні принципи земельної реформи на Україні" (1917), "Сільськогосподарська політика СРСР в світлі сучасної кризи" (1931) .

Директором департаменту земельних справ Генерального секретарства УНР, який займався земельною реформою, був член УПСР О.К. Мицюк. У 1896 р. він закінчив Комишуватську сільську школу, після закінчення Новоглухівської лісової школи працював інструктором з лісництва на Полтавщині. Певний час працював землеміром у Полтаві, начальником землемірної партії на Херсонщині, лісничим у маєтках М. Терещенка на Чернігівщині. Перебуваючи на посаді директора департаменту сучасних земельних справ Генерального секретарства земельних справ УНР безпосе­редньо займався розробленням земельної реформи в Україні. Звільнений гетьманською владою у травні 1918 р. з посади у Міністерстві земельних справ. О. Мицюк був обраний членом правління Центрального українського сільськогосподарського кооперативного союзу, де надавав великої уваги організації нових кооперативних спілок. Провадив доволі плідну наукову діяльність, зокрема 1918 р. написав праці про земельну реформу в Україні протягом 1917-1918 рр., про історію економічних ідей та господарського побуту .

Відомим громадсько–політичним діячем, поетом, ученим–соціологом, членом Центральної Ради став випускник Комишуватської двокласної школи та Новоглухівської лісової школи М.Ю. Шаповал. У 1911-1917 рр. він працював лісоводом у маєтках М. Терещенка, написав декілька книжок про лісову справу, у Центральній Раді з березня 1917 р. представляв українську громаду Трубчевського лісництва. У жовтні 1917 р. очолив лісовий департамент в Гене­ральному секретаріаті земельних справ. У грудні 1918 р. – лютому 1919 р. – міністр земельних справ в уряді УНР [19]. Перу М. Шаповала належить 350 літературних і науково-публіцистичних праць ("Листки з лісу", "Лісові ритми", "Революційний соціалізм на Україні").

Відомим діячем Української Центральної Ради був О.Я. Шумський, який народився 2 грудня 1890 р. на Житомирщині в сім'ї наймита. У 1906 р. закінчив двокласну сільську школу і почав працювати на лісопильних заводах Готесмана і Брохмана. У 1916 р. О.Я. Шумський працював у Київській губернській зе­мельній управі, де став членом партії Українських соціалістів-революціонерів. Від цієї партії він був обраний до Центральної Ради. З 1917 р., з III з'їзду УПСР, він – один із лідерів її лівої течії, представники якої виступили з критикою соціальної, в першу чергу аграрної політики Центральної Ради. В подальшому О.Я. Шумський поділяв погляди Української комуністичної партії (бороть­бистів). Він же був одним із тих, хто сприяв її ліквідації. Ставши одним із керівників КП(б)У і наркомом освіти, виступив одним із організаторів українізації. У. 1927 р. виїхав з України. Три роки працював у вузах Ленінграду, а в 1930-1937 рр. у керівних структурах ВЦРПС. У травні 1938 р. був заарештований і засуд­жений на 10 років.Пішов із життя у вересні І948 р.

З вересня по грудень 1917 р. генеральним секретарем (міністром) фінансів в уряді Центральної Ради був М.І. Туган-Барановський. Закінчивши у 1888 р. фізико-математичний факультет Харківського університету, зайнявся вивченням соціально-економічних проблем. З початку 1900 р. він став викладати курси економіки у вищих навчальних закладах Москви і Петербурга. Не пориваючи з вузами російських столиць, М.І. Туган-Барановський у 1901-1905 рр. жив переважно на Полтавщині, співробітничав з місцевими земськими установами у справі економічного розвитку і вирішення соціальних проблем губернії. У ці й наступні роки він зробив великий практичний внесок у розвиток кооперативних структур губернії. В подальші роки М.І. Туган-Барановський значну увагу приділив проблемам кооперативного руху. У 1916 р. опублікована його робота "Соціальні основи кооперації".

Улітку 1917 р., після визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як крайового органу влади автономної України, М.І. Туган-Барановський бере участь у формуванні українських фінансових установ і пише прийняту Центральною Радою як програмний документ декларацію "Економічна політика". Не погоджуючись із політикою, яку проводили українські соціал–демократи, які домінували в Центральній Раді, і соціалісти-революціонери, М.І. Туган-Барановський вийшов із складу уряду. Він посилив розробку теорії кооперативного руху. У 1918 р. він публікує працю "Про кооперативний ідеал", а незабаром після його смерті, у 1919 р., другим, переробленим виданням вийшла його книга "Соціальні основи кооперації" і написана українською мовою "Кооперація, її природа і мета".

З земельного питання у Центральній Раді протиборство виявлялося в основному між двома партіями – Українською соціал-демократичною робіт­ни­чою партією і Українською партією соціалістів-революціонерів. Це виявлялося у заявах представників вказаних партій Б.Д. Мартоса і М.М. Ковапевського.

Протоколи засідань Центральної Ради, Генерального секретаріату та Малої ради свідчать, що з аграрного питання висловлювалися різні судження. При цьому дискусії, які виникали, носили досить гострий характер В них брали участь не тільки члени Центральної Ради та працівники урядових структур, а й представники з місць. Саме останні наводили приклади про ставлення селян до аграрної політики Центральної Ради. На це, зокрема вказали Садовський і Ковалевський на засіданні Української Центральної Ради 7-9 травня 1917 р. Вони підкреслили, що для того, щоб політична програма Центральної Ради не висіла в повітрі, щоб почувала під собою твердий ґрунт, Центральна Рада повинна, наприклад, розробляти аграрне питання – інакше вона зостанеться без головної своєї підтримки, без селянства . Було створено економічну комісію, якій доручалось підготувати відповідні пропозиції.

На засіданні Центральної Ради 23 червня 1917 р. визнано за необхідне мати у складі Генерального секретаріату (уряду) секретарів (міністрів) з земельних та продовольчих питань. Ковалевський, виступаючи від партії соціал–революціонерів, вказав, що земельний секретаріат повинен підготувати земельну реформу на Україні .

Характерними були виступи представників з місць на засіданні Центральної Ради. 24 червня 1917 р. селянин Павелко повідомив про організацію нової націонал–революційної фракції, яка "стоїть за передачу землі народу". 26 червня 1917 р. представник з Херсонщини Висоцький розповів про роботу обласного комітету Селянської спілки, який домагається активізації участі селян усіх національностей (українців і неукраїнців) у суспільно–політичному житті .

Неправомірно твердити, що всі партії, які були у складі Української Центральної Ради, брали участь у розробці законо­проектів з аграрних проблем, сприймали поняття "соціалізація землі". Голова партії українських есерів М. Ковалевський, який був міністром з продовольчих справ Генерального секретаріату та міністром земельних справ за Директорії, не погоджувався з таким визначенням. Пропоновану за проектом очолюваного ним політичного об'єднання аграрну перебудову України він називав "концепцією націоналізації землі". На думку М. Ковалевського, передача землі трудовому народу в такий спосіб має ряд переваг над принципом соціалізації, покладеним в основу домагань російських ч соціалістів-революціонерів. Відвертаючи селян від підтримки російських партій на виборах до Установчих зборів, наголошував: "Росіяни хотять накидати вам соціалізацію землі, себто передати володіння окремим сільським громадам і скасувати таким чином великі господарства; ви вже не будете господарями на власній землі, а будете робітниками на громадській землі... Російські соціалісти хочуть "виварити селян у капіталістичному казані", себто позбавити їх незалежного становища господарів і перетворити у пролетарів".

Націоналізація, як вважав М. Ковалевський, є більш прийнят­ною формою землеоблаштування, ніж будь-яка інша. Тому зусилля УПСР й спрямовувалися на закріплення в програмі тих аграрних положень, які б відповідали заздалегідь розробленій концепції. Саме її аналіз дає підставу твердити, що до неї все ж проникли елементи соціалізації. Це, зокрема, проявилося в положенні про організацію сфери діяльності земельних комітетів. Не на державі, а на громадських представницьких інституціях замикався процес вивласнення і парцелізації землі, що само по собі дуже нагадувало її соціалізацію. Відносно цього І. Витанович зробив закид на адресу українських есерів щодо їхньої непослідовності та постійних пошуків компромісів між принципами націоналізації та соціалізації. Це, на його думку, не тільки не додавало УПСР авторитету, а скоріше навпаки, свідчило про відсутність у провідних її членів ясного й погодженого теоретичного з'ясування, та й уяви про практичну реалізацію [принципу соціалізації.

Тотожні погляди висловив М. Грушевський, один із провідників УПСФ, що тісно співробітничав з чільними есерівськими діячами УПСР. Професіонал–аграрник К. Мацієвич вважав, що судження про скасування будь-якої власності на землю не адаптується до місцевих українських умов. Член ЦК УПСР М.Шаповал в цілому підтримував соціалізаторську основу земельних положень партії, однак вважав нездійсненними у зримому майбутньому есерівських мрій, "бо трудова маса мислить земельну реформу, як рішення проблеми рівного права на землю і домагається розподілу її. Селянство вимагає чорного переділу, роздрібнення всієї землі на трудові господарства. І, очевидно, так і буде, як каже селянство"

Суперечливими за суттю були й положення про реформування земельних відносин, які були задекларовані у програмі Української соціал-демократичної партії, яку очолював В.К. Винниченко. З одного боку, УСДРП воліла розв'язати земельну проблему шляхом її безплатного відчуження від заможних власників. Рух до поставленої мети мав здійснюватися через скасування кріпосницьких пережитків, ліквідацію законів, які обмежували права селян на вільне розпоряд­ження власною чи общинною власністю . З другого боку, УСДРП дотриму­валася принципів соціалізації – передачі землі, що перебувала у власності латифундистів, казни, монастирів, царської сім'ї у розпорядження крайових самоврядних організацій. При цьому змішувалися поняття "соціалізація" і "муніципалізація". Українські соціал-демократи виступали за збереження у цілості висококультурних господарств, як еталону хліборобської праці та зразку високоефективної культури ведення землеробства, саме вони повинні слугувати прикладом ведення господарств для селянських громад.

Два напрями вирішення земельного питання визначені й у програмі УПСФ. У резолюції її з'їзду, який відбувся у травні 1918 р., визначені принципи "націоналізації землі". Але скасування земельної власності, за висловом члена ЦК УПСФ П. Христюка – "це справа майбутнього" . На той момент партія ставила завданням "провести рішучу й послідовну демократизацію землеволодіння на підставах приватної власності. Ця демокра­тизація повинна перевестися на основі примусового відібрання за певну платню всіх земель вище трудової норми і передачі їх малоземельному і безземельному селянству". Характерно й те, що УПСФ пристосувалася до внутрішнього курсу уряду гетьмана П.Скоропадського, який здійснював політику розвитку аграрного сектору на принципах приватної власності на землю.

Курс на перетворення України у державу міцного фермерського господарства провадила Українська демократично-хліборобська партія. Водно­час вона не відкидала можливість створення кооперативних об'єднань. "Місце [величезних поміщицьких латифундій і бідних українських сіл], – писав розробник програми УХДП, зокрема її аграрної частини, В. Липинський, – повинні зайняти розкинуті рясно по всій українській землі хутори трудового українського селянства, на яких український хлібороб, об'єднаний у могутні кооперативні товариства, добуває з нашої родючої землі трудом своїм і своєї сім'ї максимум того; що вона може дати".

Незважаючи на різні підходи до вирішення земельного питання, представники різних політичних партій приймали документи, в яких містилися погоджені положення. Це, насамперед, Універсали Центральної Ради. Значний інтерес представляють і декларації, які приймалися Генеральним Секретаріатом.

У першій декларації Генерального Секретаріату, опублікованій 27 червня 1917 р., визначено, що "Секретаріат в справах земельних в першу чергу має подбати про правильну організацію волосних, повітових і губернських комітетів по Україні та Рад селянських депутатів; має направляти діяльність цих організацій на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, але і сільськогосподарським інвентарем. Щоб об'єднати діяльність земельних комітетів, Секретаріат має подбати про утворення Українського Краєвого Земельного Комітету. Разом з тим той же Секретаріат має подбати про утворення українських кооперативних центрів".

Вказано також про те, що "в продовольчій справі Секретаріат ставить своєю задачею об'єднати роботу продовольчих органів на Україні і внести в неї ту планомірність, якої їм досі бракувало. Перед Секретаріатом стоїть основна задача створити Всеукраїн­ський Центральний продовольчий комітет, який має забезпечити автономію України в продовольчій справі та подбати про відповідне постачання Українським хліборобам потрібних в їх господарствах продуктів та знарядь".

На засіданні Центральної Ради 6 серпня 1917 р. генеральний секретар земельних справ Б. Мартос вказав, що йому приходилося працювати в дуже несприятливих умовах, при відсутності фахових сил по земельному питанню. Відзначено, що налагоджується робота організації на місцях.

У декларації Генерального Секретаріату, прийнятій 29 вересня 1917 р., підкреслено виключно важливе значення проведення земельної реформи в Україні, її суть втілено у положеннях: "трудящим масам належить право на землю, що вони її обробляють. Ця вимога має бути задоволена" Викладені й завдання Генерального секретарства по земельних справах: а) упорядкування земельних відносин через місцеві земельні комітети з широкою компетенцією щодо розпорядження земельними фондами та з широкими засобами їх діяльності, організацію агрономічних сил на Україні та об'єднання всієї справи агрономічної допомоги; б) поширити шкільну та позашкільну сільськогосподарську освіту, хліборобську кооперацію, особливо хліборобські артілі. Виділено положення "Поруч з підготуванням переходу землі до рук трудящого народу Генеральне секретарство земельних справ підготовлятиме перехід всіх лісів у національні/ власність"

Характерно, що саме у березні-грудні 1917 р. видані праці М.С. Грушевського "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде", "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії і федерації", в яких висвітлені проблеми державотворення і вирішення економічних питань.

У праці "Якої ми хочемо автономії і федерації" висвітлені важливі концептуально-теоретичні основи вирішення земельного питання. По-перше, акцентовано, що "з економічного погляду дуже важно, щоб природні багатства української землі й людська сила її не марнувалися і не притягалися штучно набік ріжними сторонніми економічними рахунками з великою шкодою для краю й даремною утратою їх для всього людства, а використовувалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку і поступу. З урахуванням цього вказувалось на потребу передачі керування економічними справами органам влади України. По-друге, спеціально виділено питання розвитку сільського господарства. М.С. Грушевський вказав на потребу забезпечення українському хліборобові якнайбільшого прибутку на основі земельного фонду – тих земель, які будуть викуплені від землевласників .

Вказані положення творчо розвинуті у праці "На порозі нової України.. Гадки і мрії", написаній у грудні 1917 – січні 1918 р. і опублікованій у лютому-березні 1918 р. В ній М.С. Грушевський розглядає аграрну проблему у взаємозв'язку із державним устроєм незалежної України. Його встановлення сприяло тому, що Україна стала єдиним властителем всіх підземних і наземних багатств, в тому числі земельних угідь. Це створило передумови для впровадження більш різносторонньої й інтенсивної культури збіжжя. Вказано на можливість і доцільність культивування в чорноморських степах бавовни, на полудневім узбережжі у більш широких розмірах – полудневих овочів. Акцентовано, що розвиток скотарства, птахівництва, рибальства, бджільництва слід провадити в розмірах більш раціональних, обрахованих на далекий експорт.

Характерно, що в Українській Центральній Раді переважали прихильники соціалізації землі. Так в офіційному поясненні Генерального Секретаріату змісту III Універсалу від 12 листопада 1917 р. щодо земельної справи йшлося: "... оберігаючи все народне хазяйство: машини, ліси, будинки, лани, скот і інше, дбаючи про порядок на Україні, Універсал не дозволяє ніяких самочинних захватів земель і всякого добра, порубки лісів тощо, бо такі захвати і порубки неминуче зруйнують відтепер вже всенародне багатство, та викличуть розруху та сварки в краю і серед селянства. ... Взагалі Універсал не тільки не дає права розпоряджатися самовільно землями, сільськогосподарським реманентом, кіньми і т.п., а призначаючи його добром всенародним передає під догляд і в розпорядження Повітовим та Губернським Земельним Комітетам при допомозі Комітетів Волосних" .

16 січня 1918 р. в газеті "Народна воля" опубліковано "Звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, земельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств". В ній пропагувалася ідея соціалізації землі. "Необхідно, – вказано у зверненні, – братися до нового хазяйну­вання спілками, товариствами, спрягаючись та організовуючись Земельним спілкам легше управлятись з землею, зручніш заводити культурне господарство, швидше можна здобути агрономічної допомоги порадами, насінням, машинами і всім іншим" .

Ця ідея відображена і у Відозві Ради народних міністрів до селянства, яка опублікована 17 січня 1918 р. "Справдилась, констатувалось у відозві, – давня мрія нашого селянства, мрія за котру вже багато крові пролито вся земля з нетрудових рук перейшла в розпорядження трудового народу. Тепер тільки треба подбати про те, щоб уся вона була засіяна, щоб дала вона врожаю не менше, як раніше давала. Цьому на перешкоді може стать недостача насіння, робочої скотини, плугів і іншого реманенту. Але гуртом дружно можна і з цим справитись – обробити землю не по одинці, а спілкою".

18 січня 1918 р. у Віснику Ради народних міністрів Української Народної Республіки опубліковано "Тимчасовий земельний закон", затверджений Українською Центральною Радою. У 6 ст. Декларувалося, що "Користування поверхнею землі дозволяється: а) для загально громадського господарства, коли органи державної влади, органи міського самоврядування або земельні комітети організують і ведуть різні корисні підприємства загального або місцевого громадського значення; б) для приватнотрудового господарства, яке ведеться власною працею окремими особами, сім'ями або спільно товариствами; в) під оселі й будівлі окремим особам, товариствам або громадським установам для мешкання, або для торговельних і промислових підприємств .

У 13 ст. записано: "Строки користування землею встановлю­ються сільськими громадами й товариствами на підставі прав, встановлених земельними комітетами згідно з цим законом". А у примітці до цієї статті вказано: "право користування може переходити в спадщину".

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. Встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те, що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", основна проблема людини, землі й волі так і лишилась неврегульованою, що в подальшому призвело до фатальних наслідків. За свідченням В. Винниченка, "сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, "яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї". Щоб якось виправдатися перед заможним селянством, Центральна Рада 29 квітня 1918 р. прийняла поправку до Земельного закону, за якою ділянки розміром до 30 дес. не підлягали переділу.

Зовсім не розробленим залишався фінансовий аспект земельних заходів, а надання переваг у правах на землю біднішим верствам селянства створило численну опозицію серед заможних прошарків сільського населення Полтавщини та Херсонщини. Таким чином, запланованих результатів – соціальної консолідації суспільства та економічного процвітання сільськогосподарської галузі – аграрна політика Центральної Ради не досягла. Земельну реформу УНР не підтримали як політичні опоненти, так і німецько-австрійська влада. Загалом же, вироблена Центральною Радою земельна програма заклала грунт для подальших пошуків варіантів розв’язання аграрного питання.

Діяльність уряду Української Держави у сфері аграрних відносин. Проведення аграрної реформи гетьман П.Скоропадський проголосив своїм основним завданням відразу ж після приходу до влади. Основні напрями майбутньої реформи гетьман визначив в інтерв’ю в пресі та у розмовах з хліборобськими делегаціями, під час яких підтвердив свою підтримку середнього селянства ( для потреб селян планувалося продати ім. Майже 40% приватновласницьких земель). Найбільшу підтримку погляди гетьмана знайшли серед членів Української демократично-хліборобської партії, які й стали основними прихильниками гетьманського режиму серед селянства.

Радикальні наміри гетьмана в земельній справі підтвердив уряд: повідомлення Ради Міністрів від 10 травня 1918 р. проголошувало необхідність державного втручання в аграрне питання й примусового відчуження великого землеволодіння. Уряд обіцяв викупити за державний рахунок та передати за невелику плату хліборобам ті землі приватних власників, які не порушували „ інтересів сільськогосподарської культури”. Підготовкою планів земельної реформи мали зайнятися науковці.

 Основні принципи аграрної реформи Рада Міністрів почало розглядати в першій декаді травня. Багато часу було витрачено на врегулювання ситуації, яка складалася внаслідок видання так званого наказу фельдмаршала Ейхгорна про засів ланів. Опублікований 6 квітня 1918 р. без узгодження з Центральною Радою, наказ вводив примусовий засів всієї землі. Якщо селяни не мали можливості засіяти отримані наділи, то засівом хліба займалися поміщики. Земельні комітети забезпечували повернення їм розібраного раніше зерна та сільськогосподарського реманенту. Після відновлення приватної власності почали виникати непорозуміння щодо долі врожаю між особами, які зробили посіві, та власниками земля. Німецьке командування виступало проти наказу Ейхгорна, а селяни не бажали повертати здобуту за часів Центральної Ради земля.

 Вирішити справу із наказом Ейхгорна мав „ Закон про право на врожай 1918 р. на території Української Держави”, затверджений гетьманом 27 травня. Право на врожай озимини, засіяної восени 1917 р., передавалося власникам цих земель чи орендарям. Врожай осені 1918 р. закріплювався за особами, які засівали ці землі, але за умови виплати ними всіх державних та земських податків за 1918 р., сплати за користування землею власниками чи орендарями, а також відшкодування збитків власникам земель, нанесених після збору врожаю 1917 р.

Врожай з ланів, засіяних під керівництвом земельних комітетів , але насінням та реманентом власників чи орендарів, мав їм (власникам чи орендарям) і належати.

Для вирішення спірних питань створювалися особливі арбітражні комісії на чолі з представником Міністерства землеробства, до складу яких входили також по одному представникові від землевласників та селян.

Проте таке рішення не влаштовувало поміщиків: 27 травня Всеукраїнський з’їзд земельних власників висловив невдоволення вирішення справи врожаю без участі представників хліборобів та вказав на недоліки закону ( врегулювання прав лише на ярові посіви 1918 р., не вирішеність ситуації з самовільними осінніми посівами 1917 р.). Крім відзначених , закон про право на врожай містив також інші нерозкриті питання: остаточність рішення арбітражних комісій і хто має їх виконувати; відсутність механізму фінансування комісій, не вирішеність питання про розв’язання конфліктів між власниками і орендарями, які порушили договір на основі Універсалу, закону Центральної Ради і сталі клієнтами урядових тоді земельних комітетів.

14 червня в доповнення до закону про врожай уряд видав закон про забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 р. Згідно з ним, увесь врожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи ними орендованих, належав заводам, незважаючи на те, ким була засіяна земля. Вирішення суперечок та конфліктів між посівщиками, власниками та цукровими заводами, покладалося на комісії, зазначені в п. 5 Закону про право на врожай 1918 р. (з включеннях до їх складу представників цукрових заводів). Таким чином уряд намагався відшкодувати збитки власників землі та забезпечити інтереси цукрових заводів

Повністю врахувати інтереси селян і власників землі уряд не зміг. Селяни були невдоволені виплатою різних платежів за залишений їм врожай, а поміщики – недостатньою сумою останніх.

Другий напрямок робот уряду був пов’язаний з підготовкою земельного закону.

 14 червня 1918 р. гетьман затвердив „ Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі позаміськими оселями”. Згідно закону кожний власник сільськогосподарських маєтностей міг продати всю свою землю, проте придбати більше 25 десятин одна особа не могла. Сільськогосподарські товариства також підлягали під дії цього закону – їхня земля протягом двох років мала розмежуватися на відрубні ділянки, але не більше 25 десятин кожна ( таким чином передбачалося зовсім ліквідувати колективне господарювання на селі). Придбання землі вищезазначеної норми відбулося лише з особливого дозволу міністра для організації зразкових та промислових господарств. Купівля приватновласницьких земель та їхній розпродаж за доступними цінами безземельним та малоземельним селянам покладалися на Державний земельний банк .

Основним документом для проведення земельної реформи закон від 14 червня 1918 р. не міг стати через не доопрацювання декількох важливих проблем. У законі не визначалася ціна на землю (її встановлювали землевласники), він носив добровільний характері не спонукав поміщиків продавати своїх маєтки. Недосконала система контролю за надільною власністю відкривала лазівки для земельних спекуляцій, дозволяючи ігнорувати 25 – ти десятинну норму набування землі. Практична реалізація закону покладалася на державні установи, які знаходилися ще в стадії формування (Державний земельний банк та земельні комісії). Через невирішеність цих проблем невдоволеними залишалися поміщики, так і селяни. Спроба уряду Української Держави обмежити велике землеволодіння виявилося поверховою.

Формування органів місцевої земельної адміністрації розтяглося на досить тривалий час. Першим кроком у цій справі стало заснування тимчасових земельних комісій (губернських та повітових). В основному вони згідно з правилами Міністерства земельних справ (далі МЗС) від 16 травня 1918 р. мали займатися ліквідацією діяльності земельних комітетів, а також виконувати обов’язки колишніх селянських установ із земле влаштування. Постанови губернських комісій оскарженню не підлягали.

Повітові комісії мали сприяти відновленню прав приватної власності, насамперед дрібних хліборобів, і встановленню розмірів вчинених їм збитків, а також спонукати населення добровільно повертати розібране майно, вирішувати непорозуміння щодо посівів. Таким чином, призначенням тимчасових земельних комісій було виконання карально-репресивних заходів, частково землевлаштувальних робіт.

!5 липня гетьман затвердив обидва законопроекти про створення земельних комісій, а організаційні заходи щодо початку їхньої діяльності уряд вжив лише наприкінці липня – на початку серпня 1918 р. На практиці земельні комісії зіткнулися із складними організаційними перешкодами: низькою оплатою праці службовців, відсутністю приміщень та транспортних засобів.

Таким чином, уряд П.Скоропадського підготував широку програму аграрної реформи. Основними орієнтирами аграрної політики гетьман проголосив принципи державного втручання в земельну справу і примусового відчуження великого землеволодіння. Викуп державою приватновласницьких земель і їхній розпродаж за доступну плату безземельним і малоземельним селянам забезпечував радикальний характер реформи. Демократичного характеру розробці земельної політики надавала участь у роботі урядових аграрних комісій представників усіх зацікавлених сторін: землевласників, політичних партій та громадських організацій, а також вчених. Саме завдяки позиції останніх, а не лише через опозицію великих землевласників, було відхилено земельні законопроекти комісій В.Г.Колокольцева та В.М.Леонтовича.

Розробка соціально-економічних аспектів земельної реформи заслуговує на особливу увагу. Проголошуючи її змістом розширення дрібного селянського землеволодіння, уряд спланував ефективний механізм фінансування реформи через Державний земельний банк. Спроба врегулювання орендних відносин підвищувала перспективи наділення селян землею. Проте в умовах воєнного часу економічні чинники відігравали другорядну роль.

 Визначаючи основні причини невдачі аграрної реформи Української Держави, зазначимо, що теоретичне обґрунтування законодавчих актів мало половинчатий характер, тому невдоволеними прийнятими законами залишалися як поміщики, так і селяни. Відсутність основної політичної сили, здатної втілити в життя вироблену програму аграрних перетворень, теж негативно вплинула на результати реформи. Аграрна реформа проводилася з ініціативи самого гетьмана П.Скоропадського й за участю окремих осіб, зокрема, міністрів земельних справ. Поміщики підтримували уряд із суто прагматичних інтересів збереження

великого землеволодіння. Політичні партії за часів Української Держави виявилися усуненими від влади.

За умови стабільної політичної ситуації плани земельної реформи уряду П.Скоропадського були економічно ефективними і психологічно прийнятними для селянства. Проте революційні обставини, коли навесні 1918 р. селяни фактично здійснили переділ землі, не сприяли прийняттю ними більш поміркованих варіантів розв’язання земельного питання.

При розгляді аспектів української моделі господарювання в аграрному секторі важливо враховувати стан у сільському господарстві не лише на терені Східної, а й Західної України, положення із програмних документів політичних партій та рухів, що діяли в Наддніпрянській Україні, в Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Вищим органом виконавчої влади Західноукраїнської Народної Республіки була Українська Національна Рада. До підготовки проекту аграрного закону ЗУНР долучилося декілька установ. Із дня утворення не стало одним із завдань Державного секретаріату земельних справ. Його перший керівник С.Баран поділяв думку, що збільшення селянського землеволодіння за рахунок земель поміщиків і церкви має здійснюватися поступово. У грудні 1918 р. С.Барана на посаді Державного секретаря заступив Г. Мартинець, який також не був прихильником радикальних кроків – негайної й безоплатної передачі селянам земель великих господарств.

Під час сесій УНРада у Станіславі 2-4 січня 1919 р. була створена земельна комісія Ради. До її складу спочатку ввійшли представники Української радикальної партії (УРП) С.Данилович, І.Макух, І Попович, П.Лаврук, П.Шекерик-Доників, М.Королюк, від Української соціал-демократичної партії (УСДП) – А.Шмігельський, С.Вітек, Української національно- демократичної партії (УНДП) –Т.Старух, С.Онишкевич,С.Матковський, Л.Петрушевич(брат Президента УНРади Є.Петрушевича), А.Кунько, Т.Ваньо, Г.Тершаковець.

10 лютого 1919 р. склад комісії було збільшено до 25 членів. Із них 14 представляли селянство, інші -5 правників, 3 священики, 2 вчителя та інженер. Головою комісії з 10 лютого 1919 р. став Л.Бачинський (замість І.Макуха).

30 січня 1919 р. розпочала роботу правнича комісія, яка мала консультувати укладачів проекту реформи з правових питань. Членами цієї комісії стали юристи Л.Бачинський,О.Бурачинський. С.Витницький, С.Данилович, Р.Перфецький, О Стебельський, І.Макух (всього 15 осіб). Очолив правничу комісію секретар Державного секретаріату земельних справ Г.Мартинець.

У березні 1919 р. для створення законопроекту на засадах „Основ земельної реформи”, розроблених земельною комісією УНРади, ця комісія обрала субкомітет, до складу якого ввійшли Л.Бачинський(Голова), М.Королюк, Р.Перфецький, Л.Петрушевич, І.Попович та П.Філяс.

До початку лютого 1919 р. земельна комісія визначила головні засади реформи .

Основні положення земельного закону, 14 квітня 1919 р. був, нарешті, ухвалений. Його положення передбачали;

1. вивласнення двірських обшарів, монастирських, церковних, єпископських, ерекціональних і фондаційних земель, також угідь, що були у власності спекулянтів, земель, які власники не обробляли своїми силами та які перевищували певну норму; визначити обмежену площу окремого господарства мав додатковий закон;
2. утворення з вилучених угідь земельного фонду, що призначався для наділення землею на правах власності безземельних та малоземельних громадян області; частина земельного фонду ЗУНР призначалася на потреби „взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітніх, добродійних і загальнокорисних завдань”.
3. визначення кола осіб, які могли претендувати на отримання ділянки з земельного фонду ЗУНР та розподілення їх на категорії: першочергово земля мала надаватися військовослужбовцям, які втратили здоров’я у війнах, що вела УНР, за ними послідовно - вдови й сироти військовослужбовців, які загинули або померли під час таких воєн; вояки-інваліди світової війни, вдови та батьки військовослужбовців, які загинули на фронтах світової війни, інші вдови та сироти, безземельні та малоземельні господарі; отримати землю мали право громадяни ЗУНР, які займалися хліборобством до оголошення цього закону;
4. створення установ, які відповідали за вивласнення, використання до розподілу й розподіл земля: Земельна комісія ЗУНР та підпорядковані їй повіти і громадські комісії; обласна земельна комісія складалася з дев”яти членів, із яких п”ятьох обирала УНРада, а чотирьох –представляли повітові комісії; останні нараховували дев”ять членів та трьох заступників членів, із них заступників та шістьох членів обирали на три роки делегати громадських комісій, а ще трьох членів признало керівництво ЗУНР (призначались фахівці з сільського господарства та права); до складу громадських комісій входили шість членів та три заступники членів, усіх на рік обирали загальні збори громади; державному секретареві земельних справ надавалось право опротестувати рішення земельної комісії ЗУНР, якщо воно суперечило закону, врегульовувати такі суперечки між урядом і комісією мала УНРада: вивласнені землі переходили в розпорядження обласної комісії протягом року; на прохання колишніх власників було можливо залишити їм певну частину їхніх земель для утримання родини і прислуги;
5. покарання за самовільне захоплення та розподіл земель, нищення лісів, будинків, інвентарю та „земельних плодів” (втрата на отримання землі, ув’язнення строком на шість місяців, штраф до 10000 крон);
6. перехід у державну власність лісів; розпоряджатись ними доручалось Державному секретаріату земельних справ ( для цього у складі секретаріату в травні 1919 р. було утворено технічно-лісову державну службу ;
7. виплату компенсації власникам і орендарям вивласнених згідно з цим законом земель ; суму викупу час та порядок здійснення викупних операцій мав визначити додатковий закон, який був повинен прийняти сейм ЗУНР; без відшкодування втрачали свої землі держава (Австро-Угорщина), родина Габсбургів, земельні спекулянти, особи, які брали участь ( і це було виведено) у збройній боротьбі або робили замах на цілісність ЗУНР, особи, які набули землі під час війни завдяки воєнним прибуткам;
8. наділення землею було відкладено до кінця війни, тобто до часу повернення додому демобілізованих вояків та військовополонених, термін і спосіб наділення землею мав унормувати окремий закон прийнятий сеймом.

Компромісний характер реформи, замість очікуваних переваг, обумовив її вади, закон, проголосивши перерозподіл землі, відклав його здійснення на невизначений строк, отже, давав селянам не землю, як вони сподівалися, а лише надію на її отримання і, крім того, залишив без відповіді питання про викуп: чи буде він сплачуватись, якщо так, чи будуть його сплачувати селяни, які отримують землю.

Поряд з негативними аспектами аграрної політики ЗОУНР відзначені й позитивні аспекти цієї політики. Позитивний досвід реформування аграрної сфери в ЗОУНР полягає в намаганні реформаторів врахувати точки зору селянства, позбутися популізму, задовольнити вимоги незаможного селянства й водночас не зашкодити інтересам держави, створити умови для її економічного розвитку.

Важлива перевага аграрного законодавства ЗОУНР, особливо в порівнянні з аграрним законодавством УНР та радянського уряду, полягала в намаганні вирішити земельне питання з дотриманням вимог законності, без нехтування правами власника. . Приймаючи його, керівництво ЗУНР намагалося уникнути звинувачень з Заходу у більшовизмі та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель.