Аграрна історія України

Після закінчення громадянської війни на терені Східної (Надніпрянської) України утвердилася радянська влада, її політика втілювала ідеологічні концепції більшовицької партії, яка стала правлячою і визначала напрями та конкретні шляхи економічного розвитку Україні, в тому числі й в її аграрному секторі. Вони визначені у рішеннях X з'їзду РКП(б), який відбувся у березні 1921 року, про нову економічну політику (НЕП). З'їзд вирішив замінити продрозверстку натуральним податком. Дозволялась вільна торгівля. Перехід до НЕПу сприяв бурхливому розвитку господарської ініціативи, з'явилися орендарі, маклери, торговці, комісіонери, банківські ділки. НЕП сприяв розвитку господарської ініціативи селянства, вирішенню питань про форми власності та господарювання в аграрному секторі.

Основу продовольчої політики, запровадженої з введенням НЕПу, становила заміна продрозверстки натуральним податком на основну продукцію сільського господарства; введення на селі соціально-класової податкової системи; відновлення і розвиток сільськогосподарської кооперації і контрактації; встановлення системи товарно-грошових відносин між містом і селом; стимулювання матеріальної зацікавленості селян у збільшенні виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції державі.

Питання про модель господарювання в аграрній сфері відображені у ряді документів ВКП(б) і радянського уряду.

В історичних дослідженнях радянського часу акцентується увага на те, що більшовики домагалися розвитку і утвердження в аграрному секторі суспільних форм власності та відповідних їм методів господарювання. Причому це трактується і при викладі аграрної політики в добу нової економічної політики. Між тим, всебічний аналіз праць В.І.Леніна, постанов ЦК ВКП(б) і Уряду СРСР дає підстави твердити, що у 1920-х pp. провадився курс на подвірне сільське господарство. Земельний кодекс, схвалений у листопаді 1922 p., визнавав право користування землею всім громадянам, "якщо вони бажають працювати власним трудом". Ще перед тим, у березні 1921 p., були встановлені максимальні норми землі на двір - 15 га, а в степових районах і до 48 га. Попередній термін користування був визначений на три роки. Земельний кодекс 1922 р. касував його і підтверджував вічне, безтермінове користування, хоч забороняв купівлю, продаж, заповіт чи дарування. Користувачем землі вважався не господар двору, а двір у цілому - родина. Хоч Земельний кодекс забороняв заповіт, але по смерті господаря його нащадки мали право на вільний продаж продуктів і з деякими обмеженнями будинків, споруд і т.д. З деякими обмеженнями надавалось право віддавати в оренду свої наділи іншому, навіть використовувати найману працю.

Вказані настанови відображені і в документах КП(б)У. Заходи щодо здійснення курсу нової економічної політики обговорила і схвалила перша Всеукраїнська нарада активу КП(б)У, яка відбулася у Харкові на початку травня 1921 р. З доповіддю "Економічна політика найближчого періоду у зв'язку з рішеннями X з'їзду партії" на нараді виступив В.Я.Чубар. У своїх рішеннях вона підтвердила прихильність до основних напрямків аграрної політики, заснованих на принципах НЕПу. Ця політика передбачала заміну продрозверстки продподатком; допущення вільної торгівлі; широкий розвиток кооперативного руху; розширення оренди земель і застосування у певних межах найманої пращ; державне регулювання господарської діяльності за допомогою цін, податків; розвиток системи контрактації; поступове налагодження еквівалентного обміну між містом селом першочергова відбудова і розвиток сільського господарства як необхідної умови піднесення життєвого рівня народу та здійснення індустріалізації країни.

Основне завдання нової економічної політики зводилося до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули для підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й на радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

Початок переходу до НЕПу державних сільськогосподарських підприємств покладено "Постановою особливого комітету з питання про форми ведення господарства у радгоспах в зв'язку з переходом їх на ступінь самоокупних господарських одиниць", прийнятою 27 вересня 1921 р. В ЇЇ 7-му пункті було викладено основний принцип роботи радгоспів, за яким вони мали право вільно розпоряджатися лишками від державних продподаткових обов'язків. За інструкцією, виданою Наркоматом землеробства України, не всі радгоспи переводилися на ринкові відносини. Слабкі або переводилися на оренду, або ліквідовувались. На початку 1922 *р. колегія Наркомзему України постановила зняти сильніші радгоспи з державного кошторисного постачання. Ці господарства згодом об'єдналися у Всеукраїнський трест (Укррадгосптрест), який з 1925 р. став називатися "Укррадгоспоб'єднання". До його складу входило понад 160 радгоспів. Об'єднання встановлювало державні замовлення, дозволяло виходити за кордон тільки через посередництво державних органів, регламентувало обсяг і перелік виробництва продукції, цін на них.

У резолюції VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) про розвиток сільського господарства визначені заходи щодо проведення землевпорядкування, забезпечення бідняцько-середняцьких верств селянства, організації правильної системи сільськогосподарського кредиту, розвитку сільськогосподарської кооперації, зміцнення існуючих колективних господарств і створення нових. Конференція виступила з пропозицією про перехід від багатьох видів обкладання селянства до єдиного сільськогосподарського податку, поступового переходу від натурального податку до грошового.

Відповідно до принципів і конкретних завдань НЕПу КП(б)У здійснювала заходи щодо утвердження багатоукладності в аграрному секторі України. На VII конференції КП(б)У, у доповіді народного комісара земельних справ УСРР КЄ.Клименка про розвиток сільського господарства України та шляхи його подальшого піднесення, констатувалась наявність 4500 колективних господарств, які обробляли 330 тис. дес. землі Водночас відзначалося, що для розгортання колективізації у широких масштабах відсутні відповідні умови. З урахуванням цього акцентувалось, що важливо і необхідно залучати селянство до сільськогосподарської кооперації (цукрової, тваринницької, машинно-тракторної, меліоративної, хмелярської і та ін.)

Сільськогосподарській кооперації належало вирішувати складні завдання сприяти відбудові зруйнованого сільського господарства і його розвитку, залучати незаможників і середняків до кооперативних товариств, постачати цим товариствам насіння, реманент та добрива, організувати збут сільськогосподарської продукції, відновити та розвивати кооперативні промисли, сприяти розвиткові тваринництва, бджільництва і впровадженню технічних культур (цукрові буряки, хміль тощо) підготувати селянство до суцільного виробничого кооперування. Визнано за необхідне розвивати та організаційно зміцнювати радгоспи, щоб вони стали справжнім зразком вмілого господарювання.

У резолюції конференції "Сільське господарство та податкова політика" підкреслювалась важливість якнайшвидшого проведення раціонального землевпорядкування з урахуванням інтересів усіх категорій господарств - індивідуальних, кооперативних, державних. Січневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У в резолюції "Про політику на селі" підтвердив, що сільське господарство може розвиватися на основі зміцнення господарств бідняків і середняків. Як дійовий засіб зміцнення становища бідніших селян вбачалося створення товариств спільної обробки землі, сільгоспартілей, комун. Водночас визнано за необхідне прискорити процес будівництва сільськогос­подарської кооперації по вертикалях (створення нових міжрайон­них, дрібнорайонних спілок, первинних товариств, колективних господарств) і диференціювати існуючу (універсальну) кооперацію. Було визначено, що основними формами сільськогосподарської кооперації на Україні повинні стати: кредитна з додатковими поста­чальницькими функціями І спеціалізована (буряководів, тютюно-водів, машинно-тракторна, меліораційна, тваринницька тощо). На пленумі було вказано, що головним завданням "Сільського господаря", Наркомзему і партійних організацій є кооперування найширших мас трудового селянства.

Характерно, що вказані положення відображені у законодавчих актах України. До того ж, враховані положення постанови Центрального виконавчого комітету РСФРР від 21 березня 1921 р. про заміну продовольчої та сировинної розверстки натуральним податком, декретами РНК РСФРР "Про розміри натурального податку" та "Про вільний обмін, закупівлю І продаж сільсько­господарської продукції в губерніях, які закінчили розверстку", "Про розвиток сільськогосподарської кооперації".

У березні 1921 р. V Всеукраїнський з'їзд рад прийняв закон про дев'ятирічне користування землею. Проголошувалося, що він спрямований на створення стабільних форм користування землею.

Весною 1922 р. питання про землевпорядкувальні роботи обговорювалися на Всеукраїнському земельному з'їзді. У його рішеннях вказано, що важливо надати хліборобам право на безстрокове користування землею. З урахуванням пропозицій з'їзду, сесія ВУЦВК, що відбулася 27 травня 1922 p., прийняла "Основний закон про Трудове землекористування", який став складовою частиною Земельного кодексу УСРР (прийнятий 29 листопада 1922 p.). Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення11. Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1-2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст 4) Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки у відповідності з законом (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування І застава землі заборонялася, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допускав оренду землі, але за умовою, що "ніхто не може отримати за двором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства. Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконувати необхідну роботу.

Проведення землевпорядкувальних робіт було спрямовано на створення більш сприятливих умов для розвитку різних форм власності та господарювання у сільськогосподарському виробництві України. В результаті землевпорядкувальних робіт значно розширились посівні площі. Якщо у 1916 р. вони в Україні становили 15 млн. дес., то у 1921 р. - 4 млн. 385 тис., у 1923 р. - 16 млн. 327 тис., у 1924 р. - 17 млн. 524 тис., у 1926 р. - 21 млн. 669 тис. дес. (144,5% від рівня 1916 р.).

Землевпорядкувальні роботи обумовили і зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928 pp. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські господарства в цей становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання, серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6% - колгоспи, 2,9% - комуни.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

На початку 1920-х рр. у рішеннях КП(б)У та Уряду України знайшли відображення підходи прихильників розвитку індивідуа­льних селянських господарств і простіших форм кооперації. Як вже було вказано, 2 березня 1921 р. прийнято Закон про закріплення землі у дев'ятирічне користування трудовим господарям. Одночасно декларувалося, що можливим стимулом зростання сільськогосподарського виробництва є кооперація. Вона, як визна­чено у постанові V! конференції КП(б)У "Про кооперацію" (грудень 1921 p.), сприяє поглибленню зв'язків дрібних господарств в одне ціле. Тут же визнавалося, що цьому може сприяти пожвавлення товарно-грошових відносин, розширення кредитування усіх категорій селян, посилення державного регулювання, торгівлі як у місті, так і на селі.

За поданням більшовицької фракції з вказаних питань приймалися рішення Всеукраїнських з'їздів рад. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) визначив, що піднесенню сільсько­господарського виробництва може сприяти, по-перше, розвиток орендних відносин, і, по-друге, застосування найманої праці у сільському господарстві. При цьому визнавалось важливим і необхідним посилення матеріально-фінансової допомоги найбільш товарно-рентабельним індивідуальним селянським господарствам. Цей курс підтвердив X Всеукраїнський з'їзд рад (квітень 1927 p.). Водночас вказувалось на необхідність зміни напрямку розвитку сільськогосподарської кооперації. Вона, вказана у постанові з'їзду, не повинна обмежуватися лише збутом і постачанням, а головним чином провадитися у виробничій формі. При цьому підкреслювалось, що на її основі можна досягти зростання виробництва сільськогосподарської продукції.

До середини 20-х pp. в сільському господарстві України розвивалися різні форми господарювання. При цьому переважали одноосібні селянські господарства. Водночас утверджувалися колективні форми господарювання, які існували у різноманітних формах (товариства по спільному обробітку землі, комуни, артілі, колгоспи). Набули розвитку державні господарства - радгоспи, хліборобські господарства промислових підприємств.

Відбувалося зростання кількості колективних господарств. У 1920 р. в Україні було 707 таких господарств, у 1921 р. - 1077, у 1922 р. - 3003, станом на 1 червня 1923 р. -4995. Влітку 1923 р. Ко­лективні господарства об'єднували 288517 хліборобів (1,2% їх кіль­кості) і мали 386748 дес. орної землі (0,9% їх кількості в Україні). Незважаючи на кількісне збільшення колгоспів, вони навіть наприкінці 1920-х pp. не відігравали значної ролі в аграрному секторі України і, природно, у виробництві сільськогосподарської продукції.

Більш стабільно розвивалися радгоспи, які були створені на базі націоналізованих поміщицьких та експропрійованих куркуль­ських господарств. В середині 20-х pp. існували дві категорії радгоспів трестирован! та приписні. Перша входила до складу трестів, які були державними структурами, друга створювалася промисловими підприємствами. Крім радгоспів в Україні Існувала ще одна категорія державних сільськогосподарських підприємств -це господарства цукрових заводів. Радгоспи та господарства цукрових заводів підпорядковувалися різним відомствам та об'єднанням. У 1928 р. в Україні було 1250 радгоспів, з них у системі Укррадгосптресту - 328, Цукротресту - 677, Укрсільгосп-цукру - 41. У їх розпорядженні було 1 млн. 300 тис. га землі - 3,4% сільгоспугідь України.

У вказаний період в аграрному секторі України одержали розвиток орендні відносини. У 1922 р. в Україні було 284 тис. селянських господарств, що орендували землю близько 6% їх загальної кількості. У їх розпорядженні знаходилось 721,2 тис. дес орної землі. У 1926 р. чисельність таких господарств досягла 500 тис., що становило 9,7% усіх селянських господарств України. Вони обробляли 1,5 млн. дес. землі. Застосовувалися два типи оренди' короткотермінова (річна) і довгострокова (на З І більше років). Короткотермінова оренда одержала більший розвиток у Лісостепу, ніж у степових районах України. У степових районах мались великі площі державних земель, які здавалися у довгострокову оренду. Існувало кілька видів оплати за орендовану землю: 1.- грошима чи натурою; 2 - оренда за обробку; 3 - оренда за частину врожаю; 4,- оренда за оплату продподатку.

Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від ЗО травня 1928 р. був встановлений шестирічний строк оренди. Сільським радам надавалось право скоротити цей строк до трьох років для тих господарств, які, незважаючи на надану їм допомогу з боку державних органів і кооперації, не стали самостійно господарювати та продовжували з року в рік здавати свою землю в оренду. Наркомзем одержав право встановлювати оптимальні розміри, які може взяти в оренду одне господарство.

Обмежувала розвиток оренди і постанова РНК УСРР від 28 червня 1928 р. "Про селянські господарства, що застосовують найману працю, на які поширюються правила кодексу законів про працю". Ним визначалися випадки, коли найману працю у селянському господарстві можна визнавати підсобним (участь у сезонних роботах) і поширення на нього правил про умови цього застосування у селянських господарствах. Разом з цим визнача­лося, що робота протягом року в заможних господарствах не є підсобною і в силу цього на таких найманих робітників поширюються правила кодексу законів про працю. Практично це узаконювало заборону використання найманої праці в аграрному секторі.

У розвитку орендних відносин мали місце негативні процеси. Нерідко землі, взяті в оренду, не оброблялися. Мало місце приховування кількості орендованої землі, з тим, щоб сплачувати менший податок.

Суперечливі процеси виявлялися у практиці оренди у колективних господарствах. З одного боку, вони брали в оренду значні площі ріллі. У 1924-1925 господарському році колективні господарства орендували 32 тис. дес. землі. З другого боку, вони самі здавали в оренду 10 тис. 400 дес. землі.

В середині 20-х pp. одержала поширення оренда засобів виробництва. В оренду здавалась тяглова сила (робочі коні, воли), орний інвентар і машини. В Україні переважала передача в оренду машин. У 1927 р. в Україні з 128,2 тис. обстежених господарств орендували засоби виробництва 57,9% господарств, з них машини орендували 38,6%, а тяглову силу і орний інвентар -19,3%.

В 1930 р. оренду землі відмінили, а в 1937 р. заборонили повністю.

Визначальну роль в аграрному секторі зайняла сільсько­господарська кооперація. Саме вона, а не різного роду колективні господарства, визначала суть перетворень, що відбувалися в українському селі у вказані роки. До кінця 1920-х pp. широкого розмаху набула спеціалізована кооперація особливо м'ясо-молочного та буряківничого напрямків. В рамках сільсько­господарської кооперації вироблялась основна кількість зерна, технічних культур, м'яса, молока. Сільськогосподарська кооперація діяла як форма об'єднання господарств, що базувалися на різних формах власності та господарювання (індивідуальні, колективні, державні). Вона виступала вирішальним фактором розвитку аграрного сектора України у 1921-1927 pp., важливим стимулом творчої праці абсолютної більшості хліборобів, зростання кількості заможних і середняцьких господарств, В цей період в українському селі набули розвитку кооперативні форми господарювання -товариства по спільному обробітку землі, кооперативні машинно-тракторні товариства, сільськогосподарські кредитні товариства. При цьому товариства по спільному обробітку землі становили 74,5%. Колгоспи, що виникли ще в роки громадянської війни, не дістали широкого розвитку, їх питома вага, серед тоді існуючих форм господарювання, становила лише 22,6%.

Діяльність сільськогосподарської кооперації позитивно позначалась на суспільно-політичному становищі села: збиралися сільські сходи для вирішення виробничих і побутових питань, благоустрою села, охорони оточуючого середовища, забудови населених пунктів. Функціонували земельні товариства, комісії.

В умовах здійснення нової економічної політики основною категорією, в інтересах якої спрямовувалася сільськогосподарська політика, стає середняк - основна маса селянської людності, яка має середню кількість землі на двір. Сама держава користувалася невеликою частиною землі (лісами й невеликим відсотком придатної для хліборобства землі в 1 млн. 400 тис. га, або 5-6%), на якій були організовані державні і колективні господарства. Земельний фонд селянських господарств в УСРР, що до війни становив 15 млн. 700 тис. га, зріс до 23 млн. 500 тис. га В результаті подальшого поділу землі й забезпечення землею безземельних, число селянських господарств зросло з 3 млн. до 5 млн. 200 тис. Великих змін зазнав розмір господарств. Перестали існувати поміщицькі господарства, частину землі відібрано у багатих господарів (куркулів), і ними забезпечено колишні безземельні господарства.