Історія українського селянства

З 17 вересня 1939 р. для населення західних областей, які до цього часу перебували у складі Польщі, наступила нова доба – встановлення в містах і селах радянської влади і поширення її економічної політики на регіон. Почався процес змін фундаментальних основ економічної політики – перехід від приватної власності на засоби виробництва, зокрема і на землю, до суспільної (соціалістичної), утверджувалися нові органи влади. Надважливу роль у системі змін було відведено аграрній реформі. Її реалізація відбувалася в три етапи. На першому етапі, згідно з Декларацією Народних Зборів Західної України, було оголошено, що вся земля Західної України з її надрами, всі ріки та ліси стають всенародним добром, тобто державною власністю. Так було покладено початок ліквідації поміщицького землеволодіння. На 1941 р. у поміщиків було конфіскована 2,7 млн га землі.

Наступним етапом аграрної реформи, що розпочався з 1940 р., була передача селянам землі роздача худоби, коней (отримали 84 тис. голів), інвентарю. Селяни безкоштовно отримали понад 1 млн га землі. Внаслідок цього забезпеченість селянських господарств землею стала від 3 до 6 га на одну сім’ю. Цей захід радянської влади хоча і був сприйнятий західноукраїнськими селянами позитивно, але все ж без особливого ентузіазму. Ці дії були спрямовані проти приватної, хай і поміщицької власності. Існували побоювання, що після поміщиків настане черга заможних селян. Крім того, влада на місцях не хотіла роздавати селянам усі поміщицькі землі, бо нею було започатковано третій етап аграрної реформи – створення колгоспів і радгоспів. Саме через це до 1,6 млн га конфіскованих земельних угідь залишилися не розданими. За підрахунками Я. Грицака, до кінця 1939 р. було конфісковано 2,753 млн га – майже 1/3 усіх орних угідь краю, і лише половину землі було роздано селянам краю. Проте ситуація в окремих областях була ще гіршою. Так, на Волині з 379 тис. га конфіскованих земель роздано лише 24,5 %. І все-таки процес створення колгоспів до осені не набув масового характеру. Бажаючих добровільно вступити чи організовувати колгоспи було дуже мало (створено в кінці 1939 р. від 11 до 27 колгоспів у кожній з 6 областей ). В них перебували одиниці селян, переважно малоземельних чи безземельних, більшість з них літнього віку (50-60 років). Уповільнені темпи колективізації в 1939 р. пояснюються тим, що перед урядом УРСР на той час стояли інші завдання – поширення нових органів влади, управління та контролю, без яких неможливо було проводити будь-які кардинальні перетворення. Їх формування завершилося лише у січні-лютому 1940 р.

Деякий час радянська влада придивлялася до вороже налаштованих до неї людей і не проводила кардинальних змін, які б налаштували проти неї більшість населення. Крім того, влада змушена була враховувати й те, що ці території були розташовані неподалік від кордону за яким перебували німецькі війська і можливість війни була більше ніж вірогідною. Весною 1940 р., коли ситуація дещо змінилася, стала очевидною війна Німеччини з Францією та Англією, а не з СРСР, було остаточно оформлено органи влади і контролю – колективізація ставала лише питанням часу.

У 1940 – у першій половині 1941 рр. західноукраїнське село опинилося в такій ситуації, в якій були селяни УСРР на початок 1930-х рр. Почалося штучне розшарування селян на «бідняків» (до 7 га землі,), «підкуркульників» (від 7 – 10 га), «куркулів» (більше 10 га землі). Визначальними при вирішенні питання про зарахування господарства до категорії «куркульських» були кількість землі, корів, коней, оренда чи володіння машинами, використання наймитів і реалізація сільськогосподарської продукції на ринку. Дуже часто доленосними були навіть не перелічені умови, а питання особистої помсти з боку односельців чи позиція селянина щодо колективізації. Непоодинокими були випадки коли до «куркулів» відносили не лише середняків, але навіть і бідняків. При створенні справ проти них відбувалися численні фальсифікації та правопорушення, що давало «право» владі застосовувати проти них різні репресивні заходи. За різними оцінками, із західних областей у 1939 – 1941 рр. було депортовано від 10 до 20 % населення, тоді як заможні селяни становили 1,6 % населення.

Цінова політика влади ущемлювала економічні інтереси селян. У 1940–1941 рр. селян одноосібників радянська влада змушувала продавати зерно по 20 крб. за 100 кг жита і 25 крб. за 100 кг пшениці, тоді коли на ринку ціни були в три-чотири рази більші, тобто селян одноосібників прирікали на економічний занепад.

Майже одночасно було встановлено податок по 20 кг м’яса з господарств де до 2 га землі, по 30 кг з 2-5 га, по 50 кг з 5-10 га, причому м'ясо купувалося державою за 6-7 коп. за 1 кг, у той час коли на ринку ціна 1 кг – 75 коп.; податок зерном – від 1 га по 90 кг зерна, при ціні 6 крб. за 100 кг, на ринку ціна – 180 крб. за 100 кг пшениці. Селяни у випадку відсутності власного м’яса чи зерна змушені були купувати ці товари на ринку, а потім віддавати фактично задарма державі. Вводилися і нові податки – за корову 60 крб., за 1 га землі 5 крб. Крім цих заходів економічного тиску в примусовому порядку вводилися ще й облігації внутрішньої позики. В колгоспах була безоплатна чи майже безоплатна праця селян. На виплати за виконання трудоднів селянська сім’я не могла проіснувати, її могло врятувати лише власне господарство. Проте колгоспникам у довоєнний період дозволялося тримати не більше однієї корови.

Поступово, під тиском радянських органів чисельність колгоспів у Західній Україні зростала. Якщо до кінця травня 1940 р. тут було 240 колгоспів, то до початку війни - вже 929 колгоспів. Правда, чимало із них існувало лише на папері. В більшості новостворених колгоспів було не більше 20 селянських господарств. Частка колгоспів до початку війни залишалася порівняно малою, було колективізовано лише 13 % усіх селянських господарств і 17 % орної землі. Найбільше колгоспів напередодні війни налічувалося в Тернопільській області – 418, дещо менше в Дрогобицькій – 318.

Одночасно були здійснені заходи на обмеження розмірів селянського землеволодіння. Один селянський двір міг володіти від 7 до 15 га землі. Усі надлишки землі передавалися в колгоспи, або ж ділилися між малоземельними селянськими господарствами. У такий спосіб землю було відрізано у 4 % господарств і їх величина складала майже 205 тис. га.

Більшість колгоспів була малопотужними господарствами, особливо у фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні, мали незначну виробничу базу, зокрема тваринницьку. Основним виробником тваринницької продукції залишалися особисті господарства селян, які продукували 75% м’яса, 81% молока тощо.

Таким чином, аграрна реформа радянської влади 1939–1941 рр. у західних областях розпочалася з ліквідації приватної власності на землю і конфіскації поміщицьких земель. Після цього почався примусовий перехід від одноосібних селянських господарств до колективних. Цей етап аграрної реформи виявився найбільш болючим для більшості західноукраїнських селян і призвів до зниження ефективності аграрного сектора, загострення політичної та соціальної обстановки в краї.