Аграрна історія України

Своєрідну роль у розвитку аграрної освіти та науки в Україні відіграли учбові заклади, створені з ініціативи та безпосередньою участю митрополита Київського Петра Могили. У 1630 р. на основі об'єднання заснованих ним у Києво-Печерській Лаврі школи зі школою Київського братства. Петро Могила заклав підвалини так званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважливіших учбових закладів слов'янського світу. У процесі вивчення мов (слов'янської, латинської, грецької) використовували історичні та поетичні твори, в яких відображалися взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми.

У 1701 р. навчальний заклад, створений П.Могилою, отримав статус Києво-Могилянської академії. Завдяки щедрій фінансовій підтримці гетьмана І.Мазепи вона стала одним із провідних вузів в Україні. Чисельність студентів досягла двох тисяч. В академії сформувалася чітка 12-річна програма навчання, яка на різних стадіях зосереджувалася не тільки на вивченні класичних мов, філософії, теології, але й астрономії, географії, математики, що свідчило про зростання інтересу до природничих наук.

Серед викладачів академії були фізіократ - природознавець Антін Прокопович-Антоновський, професор математики й фізики Іван Прокопович, Андрій та Петро Прокоповичи були основоположниками наукової агрономії України.

Переважна більшість студентів академії походила з козацької старшини чи багатого міщанства, хоча нерідко туди потрапляли сини простих козаків і навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських університетів, де була змога ознайомитися із станом у сільському господарстві.

Значна кількість випускників Київської академії працювала у сільській місцевості. Чимало із них несли туди культуру, в тому числі з проблем агрокультури. Це позитивно впливало на освітній стан певних верств селянства.

"Навіть селяни в Україні, - писав у 1665 р. араб-християнин Павло Алеппський, - вміли читати й писати..., а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями, як бродягам". Багато сільських громад наймали вчителів — виконавців братських шкіл, а випускники Київської академії ("бакалаври") часто служили репетиторами у заможних людей.

Із вихованців Київської академії сформувалися письменники, які цікавилися насамперед історією рідної землі і писали так звані козацькі літописи, Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей учений козак запитує: "Ежели может, що быти любопытствующему нраву человеческому, кроме телесных требований, ласкавый чительнику, так угодное й приятное, яко чтение книжное й ведение прежде бывших деяний й поведений людских?". Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес до минулого своєї землі: "Видеж же к тому, на разных там местцах, много костей человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме — кто суть сия. Тех всех, еже рек, пустых й мертвых насмотревшися, поболех сердцем и душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля и отчизна Украйно малоросейская во область пустыне Богом оставленна й населници ея, славные предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих людей старинных, почто бысть тако, из яких причин и через кого опустошися тая земля наша? - то не единогласно отвещеваху ми, еден тако, а другий инако; и немощно мне било совершенно з их не единогласных повестей инфомоватися о падении и запустении оноя тогобочна отчизны нашея".

В Київській академії з1733 по1734 pp. навчався М.В.Ломоносов, за ініціативою і проектом якого в 1755 р. було відкрито університет в Москві.

Вихованці академії порушували питання про заснування університету в Україні, зокрема в Києві. Так, в "Проханні малоросійського шляхетства та старшин, разом з гетьманом, про відновлення всіляких старовинних прав Малоросії", поданому в 1764 р. Катерині II, містилося прохання "завести і в Малій Росії два університети і кілька гімназій; перший з оних університетів, в складі чотирьох факультетів, може бути в Києві, на тім же місці, де нині Києво-Братський училищний монастир, з якого монахів потрібно вивести, й на тім місці побудувати дома для вчителів та учнів...". Другий університет пропонувалося відкрити в Батурині, де знаходилась резиденція гетьмана. На початку XIX ст., в зв'язку з розробкою нової системи народної освіти, знову виникло питання про відкриття в Києві університету. Однак, ці питання не вирішувалися.

Але під тиском громадськості на початку XIX ст. почали створюватися вищі освітні заклади. У 1805 р. з ініціативи Василя Каразіна відкрився Харківський університет. Натомість уряд у 1817 р. закрив Києво-Могилянську академію, напрям діяльності якої не влаштовував власті. Нарешті у Києві в 1834 р. почав діяти Університет Св. Володимира, першим ректором якого став професор Михайло Максимович.

Одним із найбільших вузів в Україні в той час був Харківський університет, у складі якого діяв природничий факультет. Його випускниками були особи, які в подальшому стали відомими вченими і громадськими діячами. Серед них був М.І.Туган-Барановський, який у Московському університеті здобув вчений ступінь магістра політичної економії, разом із П.Струве був визначним діячем легального марксизму. З 1895 р. викладав у Петербурзькому університеті, політехнічному і комерційному інститутах. У 1906 р. - головний редактор журналу "Вестник кооперации". Після Лютневої революції повернувся в Україну. У червні 1917 р. взяв участь у реорганізаційному з'їзді Української партії соціалістів-федералістів. За рекомендацією П.Дорошенка 21 серпня 1917 р. Малою Радою був затверджений генеральним секретарем фінансів. 11 жовтня 1917 р. призначений виконуючим обов'язки генерального секретаря торгу і промисловості. На цих посадах обстоював потребу запровадження власної валюти в Україні, усамостійнення українського кооперативного руху.

Відмовився від пропозиції гетьмана П.Скоропадського увійти до Кабінету міністрів. У 1918 р. очолював Українське товариство економістів, раду Українського центрального кооперативного комітету, редагував часопис "Українська кооперація". Автор досліджень з проблем кооперації ("Соціальні основи кооперації").

На природничому факультеті Харківського університету навчався Є.Х.Чикаленко. Син великого землевласника, він займався меценатською діяльністю, жертвував кошти на видання популярної історії України. За його ініціативи та активної участі у 1897 р. розпочато публікацію серії популярних брошур для селян, в яких розповідалося про раціональні методи господарювання ("Розмови про сільське господарство", "Чорний пар та плодозміна", "Як впорядкувати хазяйство в полі"). Є.Х.Чикаленко фінансував орган РУП - газету "Селянин".

З 1893 р. і до кінця свого життя працював у Харківському університеті відомий економіст В.Левитський. Улюбленою ділянкою його дослідження була економіка сільського господарства. Досліджуючі аграрні відносини у Франції, професор В.Левитський дійшов висновку, що великі хліборобські господарства не обов'язково є найбільш продуктивними. У праці "Сельско­хозяйственный кризис во Франции (1862-1892)" (М., 1899) вчений акцентує увагу на малих і середніх господарствах, які мають більшу стабільність під час кон’юнктурних коливань.

У жовтні 1816 р. в Харкові створено інститут земельного господарства. Це був по суті перший сільськогосподарський навчальний заклад Російської імперії. В різні роки в ньому працювали всесвітньо відомі науковці. Серед них П.В.Будрін -піонер сидерального землеробства та системи сівозмін, Г.М.Висоцький - корифей степового лісорозведення, М.М.Кулєшов - фундатор вітчизняного насіннєзнавства і наукової школи рослинників-екологів, В.Я.Юр'єв - видатний вчений-селекціонер, О.Н.Соколовський - засновник школи агроґрунтознавців, перший президент Української академії сільськогосподарських наук, О.М.Грінченко - засновник теорії окультурювання ґрунтів, В.Г.Аверін і О.О.Мігулін - організатор служби захисту рослин в Україні, Т.Д.Страхов - видатний міколог, імунолог і фітопатолог, організатор створення фітопатологічних установ і організацій в Україні, І.І.Лукінов - директор Інституту економіки НАН України, П.Горохов - засновник протиерозійної території та інші.

Одним із найстаріших сільськогосподарських технікумів в Україні є Бобровицький (Чернігівщина). Він створений у 1891 p., коли поміщиця - меценатка О. Майнова заповіла свій маєток і майже 500 дес. землі біля села Щаснівка колишнього Козелецького повіту (нині Бобровицький район) для створення сільськогосподар­ської та ремісничої школи.

В цей же час у Західній Україні діяла Дублянська рільнича академія. Аналіз навчальних планів і програм свідчить, що в ній прагнули підготувати спеціалістів з достатніми теоретичними знаннями і практичним досвідом. У навчальних планах домінували фундаментальні науки. Вони виконували засадничу функцію сільськогосподарського виробництва, на їхній основі ґрунтувалися теоретично поглиблені та розширені фахові предмети.

Одним із головних принципів організації теоретичної підготовки студентів вважали роботу в лабораторіях, семінарські заняття та індивідуальне спілкування професора зі студентом. Широко використовувався метод поглиблення теоретичних знань на університетських семінарах. Завершувався теоретичний курс складанням іспитів і колоквіумів.

В основу фахового вишколу майбутніх спеціалістів, крім традиційних методів навчання, було покладено так звану конверсаторію - лекцію-бесіду. Така система співпраці професорів із студентами була досить дорогою, але мала низку істотних переваг.

По-перше, подібний діалог, який нерідко носив характер дискусії, допомагав студентові спокійно та розсудливо доводити свою обізнаність з предметом.

По-друге, професорський загал змушений був відмовитися від шаблонного методу викладання, а натомість постійно працювати над опануванням найновіших досягнень науки і практики в царині світового сільсько­господарського виробництва, добре знати психологію студентів, знаходити серед них яскраві особистості, сприяти їхньому розвиткові не тільки у виробничому, але й науковому напрямках.

По-третє, дирекція школи мала оперативну інформацію про якісний склад своїх студентів, що давало можливість швидко коректувати окремі елементи навчального плану і програм.

Важлива роль в системі організації навчального процесу відводилася головному іспитові, який мав далеко не формальний характер. Цей комплексний іспит об'єднував контроль знань з усіх спеціальних предметів, а участь в іспитовій комісії поважних господарів, відомих виробничими досягненнями, і представників влади чи кураторів виключали необ'єктивність в підсумковому визначенні рівня загального розвитку і знань випускника. Характерно, що не всі студенти зголошувалися до випускного іспиту і виконання дипломної роботи.

Великого значення надавалося практичним заняттям. Вони проводилися у навчальних господарствах-фільварках. На полях демонструвалися технологічні прийоми, про які йшлося на лекціях і семінарських заняттях. Стежачи за господарською діяльністю фільварку, студент мав змогу побачити і проаналізувати повний річний цикл сільськогосподарських робіт. В оригінальний спосіб знайомилися студенти з усіма заходами адміністрації щодо управління фільварком. Кожного тижня накази, розпорядження, рекомендації доводилися до відома студентів, і тому студент знав все, що робиться в господарстві, мав можливість критично оцінити ефективність і своєчасність цих розпоряджень, міг дискутувати на цю тему з професорами чи своїми колегами, зрештою, не був позбавлений задоволення самому прогнозувати розпорядження.

На підставі підсумків господарювання протягом року студент міг скласти своє критичне резюме, врахувавши всі допущені помилки.

Важливим є те, що саме така організація зв'язків навчального процесу з виробництвом належить до одного з найпотужніших дидактичних засобів.

Характерно, що студенти усіх спеціалізацій вивчали суспільні державні науки, до яких були віднесені: "Політекономія. Наука про господарство", "Політекономія аграрна, фінанси" /до того ж планувалось проведення економічних співрозмов (дві години щотижня)/, "Статистика, в т.ч. господарств", "Право, головні поняття", "Аграрні статути". На вивчення вказаних дисциплін (включаючи економічні розмови) відводилося щотижня по 13 годин. У курсі політекономії спеціально вивчалися проблеми: "Організація виробництва колективна і індивідуальна, підприємництво та його форми, виробничі товариства, в т.ч. сільськогосподарські"; "Зіставлення великих і малих підприємств з погляду економічного і суспільного"; "Головні чинники, які регулюють продуктивність господарки, економічність, конкуренція, співпраця"; "Обмін, поняття про обмін і роль у сільськогосподарському виробництві"; "Товар, торги, форми обміну, гроші, торгівля, транспорт"; "Становище сільськогосподарського виробництва в загальній системі господарювання, соціальне значення селянства, місце держави у регулюванні сільськогосподарського виробництва, сільськогосподарські об'єднання та взаємодопомога"; "Поняття про землю, форми власності на землю та їх еволюція, суспільні форми володіння землею, політика поділу землі, роль держави в питаннях власності на землю, обмеження власності на землю, оренда землі та регулювання орендних відносин і орендне право, обмеження поділу землі та її парцеляція, меліорація земель"; "Поняття про сільськогосподарського робітника як соціальну та економічну одиницю в суспільстві"; "Сільськогосподарська освіта й дослідні та контрольні станції"; "Завдання держави щодо збуту сільськогосподарської продукції, митне та транспортне забезпечення"; "Охорона сільськогосподарського виробництва та селян, взаємодопомога, селянські спілки й асоціації".

Ряд загальнотеоретичних понять політекономічного характеру роз'яснювалися в курсі "Управління сільськогосподарським виробництвом". У підрозділі "Організація й управління" розкривалися шляхи організації напрямків розвитку господарства, визначення структури, складання кошторисів, визначення рівнів польових та інших робіт, управління постійними та найманими робітниками, організації контролю за ходом господарських робіт. Роз'яснювалися і принципи обліку в сільськогосподарському виробництві.

Майбутні спеціалісти вивчали й проблеми історії та літератури (вивчалися головні етапи розвитку польської держави від початку її утворення до кінця XIX ст. і досягнення польського літературознавства).

Значний вклад у розвиток сільськогосподарської науки наприкінці XIX - на початку XX ст. внесли вчені природничих кафедр Київського університету, який було відкрито у липні 1834 р. На його фізико-математичному факультеті були створені кафедри сільського господарства і лісівництва.

У 1851-1864 pp. при університеті існувала "Комісія по опису губерній Київського учбового округу", що мала чотири відділи: географічний, природничо-історичний, промисловий і статистичний. За результатами діяльності комісії видано чотири томи "Трудов". Більша частина опублікованих членами комісії статей ¹ була присвячена флорі, фауні, мінералогії, геології та статистиці України.

Певний внесок у вивчення рослинності України внесли професори ботаніки Київського університету ВТ.Бессер, Р.ЕТрауфеттер, О.С.Рогович. В справі вивчення фауни України багато зробив видатний російський зоолог К.Ф.Кеслер, який кілька років був професором Київського університету.

Важливими учбово-допоміжними установами університету були кабінети: ботанічний, зоологічний, агрономічний, ботанічний сад.

У 1869-1873 pp. в Київському університеті працював осново­положник порівняльної ембріології О.О.Ковалевський. Важливу роль у розвитку зоологічних досліджень в Україні відігравали професори О.М.Паульсон, М.В.Бобрецький, В.К.Савинський. Тут працювали видатні ботаніки І.Г.Борщов, О.В.Баранецький, осново­положник сільськогосподарської метеорології П.І.Броунов. Талановитими професорами університету були зоолог О.О.Коротнєв, ботанік С.В.Навашин. Останній був одним із ініціаторів створення відділення у Київському політехнічному інституті, відкритому в 1898 р.

Вчені-природознавці зробили великий внесок в дослідження флори та фауни України та вивчення окремих груп рослин і тварин. Дослідженню флори Галичини, Волинської та Подільської губерній присвятив ряд праць професор кафедри ботаніки В.Г.Бессер (1784-1843 pp.). Багато зробив по вивченню флори Південно-Західного краю і учень В.Г.Бессера А.Л.Аджейовський (1785-1868 pp.). Основні його праці з ботаніки є результатом екскурсій, проведених у 1814, 1816, 1818 і 1822 pp. на території "між Бугом і Дністром, від Збруча аж до Чорного моря".

Характеристиці флори Київської, Подільської, Херсонської губерній та загальним питанням систематики рослинного світу присвятив монографічні праці Р.Е.Траутфеттер, який понад двадцять років - з 1839 р. по 1859 р. - працював у Київському університеті, в тому числі у 1852-1859 pp. його ректором. З його іменем пов'язано створення в Києві університетського ботанічного саду.

Результатом багаторічних досліджень стала велика праця професора І.Ф. Шмальгаузена (1849-1894 pp.) "Флора Юго-Западной России, т.е. губерний Киевской, Волынской, Подольской, Полтавской, Черниговской й смежных губерний" (1886).

Професор Київського університету, фахівець з геології, палеогеографії, герморфології, ландшафознавства, фізичної географії України П.Тутковський (1858-1930 pp.) розробив одну з перших схем природно-географічного районування України. Він видав підручник "Загальне землеробство", в якому стверджував, що межі географії визначаються її методом: "... усе в природі і в людській діяльності, що не пристосовується до географічних координат, не належить до обсягу географії". До найголовніших елементів кожного з вирізнених ним краєвидів П.Тутковський включив також сільське господарство, побут населення. На велику увагу заслуговує наукова та практична діяльність в галузі сільського господарства та фізіології рослин вихованця Київського університету С.М.Богданова (1859-1920 pp.), який працював в університеті з 1885 р. спочатку викладачем, а потім професором, завідувачем кафедрою агрономії. Особливий інтерес становлять його магістерська дисертація "Потребность прорастающих семян в воде" (1888 р.) та докторська - "Отношение прорастающих семян к почвенной влаге" (1889 р.). Ці праці ввійшли в скарбницю світової науки і створили фундамент для нового вчення про водний режим рослин та про недостатню для рослин воду. В результаті численних дослідів по проростанню насіння при різній вологості ґрунту Богданов прийшов до висновку, що кількість недоступної для рослин води дорівнює подвоєній кількості гігроскопічної води. Запропонований ним спосіб визначення так званого мертвого запасу води по проростанню насіння широко вкорінився в агрономічній практиці.

Одним з перших сільськогосподарських вузів України був створений у Білій Церкві. Витоки його датуються 1610 p., коли у м. Вінниці було створено колегіум, який поступово був трансформований у Вінницьку (губернську) гімназію (1814 р.). У 1847 р. гімназію разом з педагогічними працівниками було переведено до Білої Церкви, де вже у 1750 р. існував Білоцерківський колегіум.

З 1844 р. в Одесі функціонувало Головне училище садівництва, завданням якого було готувати садівників і досвідчених науковців у галузі садівництва. На той час це був єдиний в Україні вищий навчальний заклад такого типу. У 1844-1868 pp. у його складі діяло два відділення: вище - готувало вчених садівників і лісівників, а друге - практиків цих галузей. У зв'язку з малосприятливими умовами для розвитку садівництва в районі Одеси Головне училище було переведене до Умані. З 1869 р. по 1903 р. воно мало назву "Уманське училище землеробства і садівництва", а в 1903-1921 pp. "Уманське училище садівництва і землеробства".

З кінця XIX ст. розширюється мережа сільськогосподарських навчальних закладів. В 1883 р. було видано Положення про нижчі сільськогосподарські школи, що успішно діяли і в українському селі.

Дев'ять нижчих сільськогосподарських навчальних закладів діяли на Волині (Білокриницька школа першого розряду (з 1892 p.), Вільєгорська початкова приватна школа (1898 р.), Миколо-Олександрівські сільськогосподарські та ремісничі класи (1899 p.), Тростянецькі сільськогосподарські та ремісничі класи (1903 p.), лісничий відділ при Білокриницькій школі (1904 p.). У 1899 p. створена Ледухівська нижча сільськогосподарська школа - нині Державна агротехнічна академія України (м. Житомир).

В 1909 р. у Житомирі земство заснувало Волинську школу садових робітників. Тут учням прищеплювали навички і вміння з питань садівництва, хмелярства, городництва та бджільництва через практичні заняття. В школу приймали молодь, що досягла 14 років, яка могла виконувати практичні завдання, визначені програмою. Існував термін навчання - три роки. В школі навчалося лише 20 учнів. Після закінчення повного курсу школи випускники одержували свідоцтво і направлялися на трирічну практику до приватних осіб за певну винагороду.

Згідно з положенням про сільськогосподарську освіту від 26 травня 1904 року навчальні заклади могли бути як чоловічі, так і жіночі. Вони поділялися на: 1) загальні, які відкривалися для навчання сільському господарству взагалі; 2) спеціальні, що мали за мету навчання окремим галузям сільського господарства. Сільськогосподарські навчальні заклади мали триступеневу підготовку спеціалістів для села, вони були нижчі, середні та вищі.

Нижчі навчальні заклади поділялися на нижчі сільськогосподарські училища, нижчі школи першого і другого розрядів та практичні сільськогосподарські школи. Нижчі сільськогосподарські училища мали на меті підготовку до практичної сільськогосподарської діяльності. В нижчих школах підготовка відбувалася переважно шляхом ведення практичних занять досвідченими спеціалістами сільського господарства.

Практичні школи готували умілих техніків-робітників з різних галузей сільського господарства. Це були головним чином буряководи, овочівники, тваринники, вівчарі, свинарі та ін. В таких школах термін навчання визначався згідно з обраною спеціальністю від одного до трьох років. Для вступу до них претендент повинен був мати лише основи грамотності.

Восени 1919-го року в структурі Кам’янецо-Подільського державного українського університету відкрився сільськогосподарський факультет, який вперше на Правобережжі Української Народної Республіки розпочав підготовку фахівців з вищою освітою для допомоги українському селянству. Тому передувала велика організаторська, кадрова і технічна робота. Міністр освіти І.І.Огієнко, який доклав до цього найбільших зусиль і домігся прийняття вищою владою відповідного закону у квітні 1919 р., надав цій події величезного значення, вбачаючи у ній дуже серйозний крок до пришвидшення розвитку продуктивних сил села, а реалізовано цей закон було 22 жовтня 1919 року.

Значну роль у поширенні сільськогосподарських знань і впровадженні нових форм господарювання на західноукраїнських землях відіграв вчений-агроном Ф.Ройтер, який в середині XIX століття працював управителем маєтків Чарторийських. У його книзі "Наука про рільництво" викладені принципи культивування конюшини, вики, люцерни, що мали велике значення для поліпшення структури ґрунту, як грубі корми для худоби. Основоположні положення щодо розвитку землеробства містилися і у двотомнику Касперовського "Рільництво".

Відповідно до рекомендацій, що містилися у вказаних працях, у передових господарствах три рази обробляли пари, осушували заболочені місця, застосовували загінну систему обробітку ґрунту (між загонами робили борозни для стікання води). Трипілля поступово замінялося п'яти-шести-пільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів.